Знаки (Оповідання)

ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА

Телеграму принесли вночі, а вранці Зуйко вилетів до Херсона. Кілька разів перечитав у літаку зім'ятий папірець, від якого вже почали відклеюватися вузькі смужки з надрукованим текстом: «Батьку погано хоче бачити мама». Цього Зуйко просто зрозуміти не міг — чому люди так старанно дотримуються казенного телеграфного стилю, навіть у хвилини розпачу: щось холодне й чуже було в короткому, наклеєному на бланк напівреченні, — ніби висилала телеграму не близька людина, що просила про допомогу, а байдужий до всього робот, який оперував набором текстів на всі випадки життя. Звичайно, все можна було б витлумачити міркуваннями економії, але господи — скільки тих копійок заощадиш на кількох словах? Сам Зуйко, на превеликий подив зв'язківців, подавав завжди телеграми, написані людською мовою, з усіма прийменниками, комами та крапками. Подумав, що телеграму відправляла, напевно, не мати, а хтось з сусідів.

У Херсоні Зуйко пробув недовго — автобус до Генічеська вирушав о 14.40. Дізнавшися, що їхати туди близько п'яти годин, Зуйко безсило зітхнув. Багато з чим у житті він уже погодився — також і з цим повільним доланням відстаней і часу, з неповоротким і невблаганним обертанням величезного механізму, ім'я якому — життя. Літаки до Генічеська не літали.

Зуйко ніколи не бував у цих краях. Навіть не уявляв гаразд, де той Генічеськ. Батька не бачив чотири роки, відтоді, як порвав з ним, гадаючи, що остаточно й назавжди. Лише з матір'ю подеколи листувався. З її листів довідався, що батьки, продавши будинок, переїхали з Кадіївки до Генічеська, де купили півдому (в цих приморських місцях будинки коштували дорожче). Зате повітря було чистіше, та й до пенсії приробляли батьки тим, що влітку здавали кімнату курортникам. І в кожному з тих нечастих листів мати скаржилась, що батько почувається зле, що характер у нього псується дедалі більше і що жити з ним стає все важче.

Зуйко вдивлявся у вікно автобуса, силкуючись відігнати гіркі спогади про останню зустріч з батьком. Весь той неозорий простір, в якому посувався старенький автобус, складався з двох лише кольорів: синього та зеленого, які несли в собі дику, нічим не стримувану радість весни. Це були кольори трав та вітрів. Увесь нескінченний степ аж до самого виднокола, до синяви, до прозорості, до повного злиття з небом вкривали хліба. В травневому буянні хлібних зел було щось таке вічне й нетлінне, що серце Зуйкові завмерло від думки про миттєвість і скороминущість людського існування. Вітер грався з молодими хлібами, то приминаючи їх, то висвітлюючи на пригорках, наче спини прудких коней, то прокладаючи на зелених нивах темно-вологі струменисті долини.

Поруч з Зуйком умостився дебелий дядько в новенькому капроновому капелюсі з дірочками, крізь які просвічувались обриси лисої голови. Здавалось, що сусідова голова розкреслена для вишивання по ній хрестиком. Сусід захопив з собою в дорогу паку газет і журналів і спочатку сидів тихо, поглинаючи це захоплююче чтиво, лише по-дитячому ворушив губами. Нарешті, проковтнувши кілька друкованих сторінок, не витримав. Зуйкові здалося навіть, що сусід трохи погладшав за цей порівняно короткий час.

— Як вам таке наравицця? — обурено вигукнув дядько, стукнувши кулаком по газетній шпальті. — Знову програли!

— Хто? — не зрозумів Зуйко.

— Київські динамівці. Їм, фактично, дано всі умови, по машині, фактично, кожному дали, а вони… Руки-ноги повідривать. Формене безобразіє. Зазнались, зажиріли, фактично…

Оце своє «фактично» сусід вимовляв безперервно, бо в кожному журналі, в кожній газеті було щось таке, що вимагало належної критичної оцінки й хазяйського до себе ставлення; за сусідовими рекомендаціями багатенько рук та ніг довелося б повідривати, щоб, нарешті, навести бажаний порядок. Сусід виявився ревізором. Зуйко відмовчувався, намагаючись зосередитись на думці про близьку зустріч. Батько занедужав у сорок восьмому році, коли його й ще кількох шахтарів завалило під землею. Рятівники відкопали їх тільки на другий день: двох мертвих і п'ятьох живих. Ось тоді й почалася та дивна хвороба, діагноз якої лікарі так довго не могли збагнути й назви якої Зуйко так і не запам'ятав: якась пухлина чи то в мозку, чи то в мозковому придатку, що виникла нібито внаслідок нервового струсу, пережитого батьком під землею. Поступово почало змінюватись батькове обличчя, наче в ньому прокинулися давно приспані залишки дитинства, притамовані бігом часу та важкою працею. Збільшився ніс, до того тонкий і гарний; з-під шкіри, випнулися вилиці й видалася нижня щелепа. Через два роки батькове обличчя надто віддалено нагадувало те, з яким він прийшов на шахту, з яким одружився, став батьком, і з яким пішов під землю у липні сорок восьмого року. Це була радше гірка карикатура на батька, з тих, що малюють у шахтній стіннівці «На-гора», коли треба скритикувати якогось ледаря чи п'яницю. Долоні батькові, й без того міцні й великі, також збільшилися, немов у них влилися якісь нові соки для важкої роботи. Одначе, навпаки — сили поступово кидали батькові руки. Невдовзі після того, як недуга виявилась, батькові підшукали легшу роботу — він пішов обліковцем на склад. Зрідка тільки наближався до лампової, дивлячись, як повертаються хлопці з його бригади, як зморені, замурзані вугільним пилом, спльовуючи чорну слину, сякаючись, виходять вони на осоння, мружачи очі. Батько тримався у такі хвилини осторонь, не підходячи до гурту. Постоявши трохи, сунув геть, до своїх накладних та інших засмальцьованих паперів.

Змінилася не лише батькова зовнішність, змінився характер. Здавалося, що темна сила хвороби понівечила батькову душу, зім'яла її, наче шматок мокрої глини, виліпивши щось незнане — незграбне та важке. Десь поділося почуття гумору, й тепер батько вже не сміявся, як колись — щасливо, сяючи дитячою усмішкою на чорному від вугілля обличчі. Став настирний, нудний, почав усіх повчати, як треба жити, як бути акуратним і ощадливим, і першою жертвою його виховної пристрасті став син.

Заколисуючись зеленою одноманітністю степу, Зуйко не зміг уже відігнати лихих споминів: пригадав довгу низку сутичок, несправедливостей, чвар, причіпок і повчань, що спричинилися до повного розриву з батьком. Згадав, як батько принизив його при друзях — тоді ще зелених дев'ятикласниках, — вигнав їх геть з дому, бо не сподобалася йому, бачите, пісня, яку вони співали під гітару; згадав, як батько заперечував проти Зуйкового вступу до університету на юридичний факультет, як похмуро казав, що не для того він виростив сина, щоб той став якимось писарчуком, паперовим щуром, і як перестав допомагати йому, коли Зуйко-молодший не послухався, наполіг-таки на своєму; впертістю Зуйко вдався у батька. Пригадалося, як вперше привів у свій дім Люду, тоді ще навіть не наречену, а лише знайому; батько з волячою впертістю довго й ревно розпитував її, незважаючи на розпачливі жести матері й сина (разом вечеряли), чи, бува, не туберкульозна вона — бо така вже худа, крихкотіла, така вже безбарвна, заморена, ще й кашляє сухотно. Від того дня Люда зненавиділа батька, і хоч вийшла заміж за Зуйка, ніщо вже не могло вигнати з її серця холодної люті до свекра. І нарешті згадав Зуйко свій останній приїзд до батьків, уже з Альошкою, якому сповнилося два роки; ледве вмовив Люду поїхати до старих, переконав її забути всі образи — в ім'я чогось вищого. Приїхали, й перші кілька днів збігли тихо й щасливо; то був їхній медовий місяць з батьками — кілька спечних кадіївських днів. Батько грався з Альошкою, скинувши похмуру маску хвороби, й на його блідому обличчі з'явилась навіть усмішка. Мати упадала коло Люди, стараючись догодити невістці, готувала її улюблені вареники з вишнями, прала Альошчині штанці, ходила навшпиньках, коли Люда вдень спала. Та швидко ця ілюзія сімейної злагоди минула. Батько знову взявся за своє, почав дорікати їм, що не дбають про Альошчине здоров'я, дозволяють дитині ходити босоніж по сирій землі, не стежать за сином, і його може будь-яке нещастя спіткати, і що вони — син та невістка — думають лише про себе, про свої нікчемні справи, що вони бездушні себелюбці. Кілька днів вони з Людою сяк-так терпіли все це, нарешті вибухнув величезний скандал. Люда кричала, що не для того в цю смердючу нору приїхала (хоч вона сама народилася в Кадіївці), щоб її ображав цей старий дурень, що для таких шкарбанів, як свекор, існують психушки чи будинки для перестарілих. На що батько відрубав, що вона шлюха (в батька навіть піна від люті виступила в кутиках рота), що вона із своїм сивим фарбованим волоссям і перламутровими нігтями схожа на справжнісіньку шльондру: він переконаний, вона зраджує сина; від неї, кричав він, тхне не парфумами (Люда працювала манікюрницею), а чужими мужчинами, тхне зрадою і безчестям. Зуйко такої наруги над своєю дружиною стерпіти не міг, він мало не побив батька, але між них утрутилась заплакана мати, й він стримався. Вони з Людою схопили зарюмсаного Альошку, взяли валізки й покинули отчий дім.

Назавжди.

Зуйко із подивом помітив, що лисяка-ревізора вже немає поруч. Навіть трохи легше стало, наче сусід забрав з собою не паку газет і журналів, а гіркі спогади. Озирнувся й побачив капроновий капелюх позаду, в лівому ряду крісел. Ревізор сидів поруч з військовим і жваво з ним щось обговорював. У військового були погони, схожі на генеральські, плетені, без смужок, і дві маленькі зірочки. «Генерал?» — здивувався Зуйко. Надто молодий. Потім зрозумів: прапорщик.

Прапорщик голосно реготав, а ревізор рвучко скинув капелюх: на голові, що блищала від поту, лишилася червона смужка, кілечко, схоже на німб; мабуть, тіснуватий був капелюх з дірочками. Позаду за Зуйком сидів молодик з кучерявою рудуватою борідкою та довгим волоссям. «Священик, чи що? — подумав Зуйко. — Чи, може, з духовної семінарії?» Та одразу ж одігнав від себе цю недоладну думку. Молодик поклав руку на голі коліна вродливої дівчини, яка сиділа поруч з ним, і в цієї парочки були такі відчужено-сумні обличчя, наче ось-ось мала статися катастрофа з їхнім автобусом, про яку знали і хлопець, і дівчина, та не спроможні були нікому сказати, попередити, через те, що є справи важливіші. Ззаду сиділи троє дядьків у однакових сірих піджаках з бавовняної тканини й різалися в карти. В одного з них на колінах лежав потертий чемоданчик: дядько притримував карти рукою, щоб не розсипалися.

Надвечір їхній автобус доплуганився, нарешті, до Генічеська.

Батьків дім стояв на узвишші, якраз над беретом моря. Власне, це не було відкрите море, а лише підступи до нього, обіцянка моря — роз'їдений солоними затоками плаский піщаний виступ Арабатської стрілки. Зуйко відчув смертельну тривогу, коли побачив безживні барви холонучих пісків і морської води, над якими вже міцнішав імлистий синюватий присмерк, наче в повітрі хтось розлив сумну анілінову фарбу. Будиночок стояв у глибині садиби, досить вузької, до того ж ще й поділеної навпіл парканом, який штахетинами своїми упирався просто в стіну, наче кишеньковим ножиком розрізаючи дім на дві частини. Проте й без цього неважко було помітити, що будиночок виразно поділено: одну половину його пофарбували в брудно-зелений колір, а другу — чисто вибілили.

Батьки жили в біленій половині.

Зуйко вже не міг угамувати калатання серця. Ступив у будиночок майже впевнений у тому, що батька вже немає. Його зустріла тиша, яка видалася йому страшнішою за крик, який він годен був почути. Постоявши хвильку в темному й тихому передпокої, Зуйко повільно відчинив двері. Вони зарипіли нестерпно голосно.

Батько був живий. Ще живий… Це Зуйко збагнув одразу.

У кімнаті стояли сутінки, які, змішуючись з запахами ліків, створювали невідомий новий стан вечора — сполучення темряви з запахами валер'янки та поту: невловима суміш тривоги й непевності вгадувалася не очима чи нюхом, а всім єством. Мати сиділа коло ліжка хворого, і Зуйкові здалося на якусь мить, що він потрапив до підводного світу, де все знебарвлене, налляте чорнотою, нерухоме й вічне; стара жінка в темряві сидить над умираючим чоловіком, з яким прожила довге життя.

— Володю… господи, нарешті, — майже беззвучно мовила мати. — Він зараз непритомний. Тридцять дев'ять. А перед цим усе питав про тебе.

Розповіла, що в батька запалення легенів після грипу, почали давати уколи, проте лікарі нічого доброго не віщують, тільки наполягають, щоб забрати батька до лікарні, але він, як був при пам'яті, навідруб відмовився, сказав, що краще помре вдома, в своїй постелі, й що тепер бігає сестра з поліклініки — колоти пеніцилін та заходить сусідка Віра Степанівна, терапевт; потім, наче вибачаючись, мати сказала, що сама ніколи б не наважилася зривати сина з роботи й викликати сюди, якби не батько, це він примусив дати телеграму; коли б її воля, то вона б почекала з телеграмою.

Вона запалила маленьку настільну лампу. Зуйко побачив запалі щоки й великий батьків ніс; жовтаве світло й довгі тіні по-новому, лиховісно виліпили його обличчя; навіть крапельки поту, що виблискували на чолі, не оживлювали його, а навпаки, лише підкреслювали те, чого не можна було не помітити: сила смерті перемагала в батькові силу життя.

— Його треба відвезти до лікарні, мамо, — сказав Зуйко. — Зараз же. Ми самі не зможемо…

— Ні, Володю, — похитала головою мати. — Я дала йому слово. Як буде, так буде…

Зуйко сів за стіл, обдивився кімнату: ті самі меблі, що були в Кадіївці, той самий старий телевізор КВН з присунутою до екрана лінзою (цілком можливо, що в тій лінзі стояла та ж сама дистильована вода, яку Володя купував у аптеці ще школярем); ті ж самі материні вишивки «рішельє» на спинці дивана, на комоді й столі; та ж улюблена батькова фотографія, де виструнчився він поруч з самим Олексієм Стахановим — високим, молодим, усміхненим, — і поруч стояли шахтарі, теж веселі й усміхнені, — але було щось у їхніх обличчях таке, що відрізняло їх від сьогоднішніх людей — і цієї таємниці ніколи не міг збагнути Зуйко, лише відчував: у цих шахтарів на знімку тридцять п'ятого року якісь особливі, довоєнні обличчя; поруч висіла фотографія Володі з Людою й Альошкою — цього в Кадіївці не було. І ще одну нову річ помітив Зуйко: на комоді стояв якийсь незрозумілий механізм, тьмяно виблискуючи мідними деталями й ланцюжками.

— Що це таке? — спитав.

— Батько майструє, — неохоче відповіла мати. — Вічний двигун, чи що.

Батько раптом сів на ліжку й спробував підвестися. Розплющив на мить очі — здавалося, вони повиті зсередини сизим димом.

— Тримай, бо впаде! — гукнула мати. — Отак весь час. Просто змучилася з ним.

Син обхопив батька за плечі й відчув гарячу обм'яклість хворого тіла. Батько безсило похилив голову на плече синові, й Зуйко угледів, яке в батька сиве, рідке, розкуйовджене волосся; колись воно було чорне, як смола. Тримав батька в обіймах, слухаючи дивні, страшні й незрозумілі слова, що їх хрипко вимовляв хворий.

— Лягай, тату, — Зуйко поклав батька на ліжко, умостив його голову на подушку, швидко збиту матір'ю, потім прикрив батька ковдрою.

— Він весь час хоче кудись бігти, — сказала мати. — Вже кілька разів падав, а я підняти його не, можу. Спасибі сусідці.

Зуйкові раптом схотілося розплакатися, як малій дитині, ридма-заридати — довго й світло, плакати не від горя, а від ніжності. Згадав, як колись ночами батько піднімав його, вже досить великого, мало не десятилітнього хлопця, на горщик, щоб зробив пі-пі, і як сонний, з заплющеними очима, Володя клав голову на батькове плече і стояв, мабуть, так само невпевнено й обм'якло, як стояв тепер батько, а тато тримав його в дужих обіймах, потім обережно клав у ліжко й прикривав ковдрою, підтикаючи ковдру під боки й під ноги, щоб не залишилося де щілини, щоб син не змерз; згадав, як, приходячи зі зміни, батько приносив завжди загорнутий у газету холодний шматок хліба з маслом — масло тверденькою скибочкою відліплювалося од житніх куснів — і не було нічого смачнішого в світі за цей подарунок «від зайця». Згадав, як батько, вже старий і хворий, ходив, коли приїздили вони востаннє, з їхнім Альошкою у міський сквер, де завжди обирав місце біля єдиного куща троянд — негарних і запилюжених, — але батько вперто сідав з онуком саме біля цього куща, мовляв, дитині корисно дихати трояндовим запахом; згадав, як батько мріяв, щоб усі вони сфотографувалися разом, усією сім'єю, та не вийшло, тому що незабаром розсварилися; і з безжальною ясністю зрозумів Зуйко в цю хвилину, що правда майже завжди була на батьковому боці.

А може, й завжди.

Його правда була й тоді, коли виганяв Зуйкових дружків з дому, почувши, як співають вони «Мишка, Мишка, где твоя улыбка, полная задора и огня…» — хоч не була це блатна пісня, і співали її всюди, — батько мав рацію, бо то не друзі були, а босякуватий набрід, і нічого доброго з них так і не вийшло, а один уже загинув десь у п'яній бійці; з огидою згадував тепер Зуйко тих хлопців, з огидою і полегшенням — що сам вирвався з їхнього кодла; і щодо Люди виявився правий батько, бо не було в Зуйковій сім'ї чужішої людини, ніж власна жінка; постійно заклопотана своїми мізерними, нікчемними справами — де дістати німецький плащ із синтетичної лискучої шкіри, або японський кварцевий годинник, або мохеровий англійський плед, чи лаковані, до колін, італійські чобітки — дружина не помічала Зуйка; з кимось вона зустрічалась, хтось їй телефонував, вони подовгу розмовляли — ці нескінченні пустопорожні теревені бісили Зуйка — вона гидко хихотіла, й тоді здавалося, що телефонна трубка, руки, які її тримають, і уста, які так гидко сміються, — все масне, липке, нечисте. Кілька разів спробував піти Зуйко з Людою в гості до її подруг — з фарбованими обличчями, фарбованим волоссям, фарбованими губами й фарбованими, під героїнь фільму «Королева шантеклера» манерами приймальниць комісійних магазинів — і Зуйка одразу починало нудити в цьому товаристві, де все: розмови, випивки й танці — нагадували давку на барахолці, пересипану паскудними анекдотами; крім того, Зуйко як працівник органів правосуддя не міг, не мав права, не хотів мати нічого спільного з цими людьми. Люда ходила тепер у гості сама — і робила вона те досить часто, залишаючи їх з Альошкою. Приходила потомлена й зла, від неї тхнуло запахом алкоголю й сигарет, а Зуйко, некурящий і непитущий, цього не зносив, і тоді він витягав з ванної кімнати алюмінієву розкладачку й вмощувався спати в першій кімнаті, поруч з Альошкою. Був переконаний, що Люда зраджує його з кимось із тих метких і брудно-дотепних фарцовників у шкіряних чи замшевих піджаках, які крутилися завше в компанії Людиних подруг. Ці молодики-відзначалися винятковим хистом; вони могли все дістати. Але що вдієш — розлучення ускладнило б його життя набагато більше, ніж таке животіння, та й без Альошки він не міг залишитися — сама думка про це була нестерпна.

Батько був правий в усьому — бо й роботу свою Зуйко не любив, запізно зрозумівши, що не для неї він створений.

Зуйко почав благати Когось (коли цей Хтось насправді існував), щоб батько не помер цієї ночі, щоб одужав — хоча б ненадовго, але одужав — бо так багато хотілося йому сказати… Коли б тільки батько видужав, син сів би поруч, поклав би руку на сиву голову й сказав йому таке, чого ніколи в житті не казав, — щось найголовніше, найістотніше, те, що неодмінно треба сказати людині, з якою прощаєшся назавжди. «Якщо він помре сьогодні, — подумав Зуйко, — це буде несправедливо. Чуєте? Я мушу йому сказати все, що зрозумів сьогодні, це дуже важливо і для нього, і для мене».

Мати взяла зелену кисневу подушку, поклала на чорний гумовий розтруб мокру марлечку і приклала розтруб до батькового рота. Ще хлопчиком Зуйко як вогню боявся цих зелених кисневих подушок: його лякали навіть люди, що несли ці подушки, наче вони були вісниками смерті; єдине, що його заспокоювало, — це те, що люди які поквапливо сунули хтозна куди, були чужі. І ось зелена киснева подушка з'явилася в його домі…

Мати приклала руку до мокрого батькового чола.

— Здається, трохи впала температура.

Та батько все ще лежав у глибокому забутті. Подихавши киснем, він знову почав марити — вимовляв слова, яких син ніколи не чув від нього. Ніколи раніше, батько не говорив по-українськи. Ніколи.

— Ненько, — шепотів батько. — Вони ж слобідські… Ото вже і покосили… Пробачте, ненько… Никифоре, Никифоре… Волів немає. Левада.

— Це він завжди так свою матір називав. Ненькою, — сказала мати.

— Зажди, зажди, — бурмотів батько, наче від когось відмахувався. — Ненько, ріднесенька… Гріх великий… Пробачте… Я винний. Ненько… Пробачте мені…

— Никифор — його брат двоюрідний, — пояснила мати. — Красунь на все село… А мати померла в тридцять третьому році. Ми тоді вже в місті жили. Батько хотів забрати її до себе, та не вийшло… То ж він усе життя думає, що якби забрав тоді матір до себе, вона б не померла… У нас картки хлібні були. І все життя не може мені цього простити… Та хіба ж я перечила? Казала їй, просила — приїздіть до нас, Уляно Степанівно. Ні. Вперта була, не схотіла приїхати… Хату, бач, не схотіла кинути й родичів своїх… Царство їй небесне, але ж характер у неї був… — Мати гірко похитала головою. — Батько весь у неї. Якби ти тільки знав, синку, як я… — мати не витримала, розплакалася.

— Мамо, не треба, — сказав Зуйко, поцілував матір і, мабуть, уперше побачив, яка вона старенька, які глибокі зморшки на її обличчі та які витруджені руки. Досі мати здавалася йому набагато молодшою, здоровішою від батька.

Прийшла медсестра з поліклініки — сухенька горбата жінка, яка зробила батькові укол. В кімнаті запахло цвіллю, наче в сирому льоху, де гниють дошки й торішня картопля. Горбата медсестра трохи погомоніла з мамою, доки міряли батькові температуру: тридцять вісім і одна. Накинула на себе сіренький макінтошик, потертий, навіть лискучий на тому місці, де випинався горб, і пішла собі, побажавши спокійної ночі.

— Лягай, синку, спати. — Мати глянула на годинник. — Я тобі вже постелила. Ти втомився сьогодні. Хоч ти бережи своє здоров'я. А я посиджу. Коли що — покличу.

Зуйко відмовлявся для годиться, хоча насправді почуєшся змореним, бо вчорашню ніч майже не спав, та й сьогодні дорога була нелегка.

Ліг на хрустке накрохмалене простирадло, від якого йшов чистий запах дитинства, з насолодою витягнув ноги. Крізь прочинені двері з кімнати, в якій лишилися батько й мати, пробивалася несмілива смужка світла. Йому здалося, що він повернувся не просто в батьків дім, а в своє минуле, що йому дванадцять років, він слухняний, сумирний хлопчик, який мріє стати всесвітньовідомим мандрівником, таким, як Миклухо-Маклай, книжку якого він тоді саме прочитав, і що лежить він, щасливий, мріючи про незвідані країни, а за дверима, в сусідній кімнаті, батько й мати п'ють чай, ще не старі, ще й гадки немає про смерть, ще здається, що перед усіма ними — батьком, матір'ю і Володею — одміряне нескінченне життя; батько оповідає матері про шахтні справи, про нового головного інженера, на смішне прізвище Огурок, а мати штопає синову сорочку й каже, що картопля подорожчала і що треба було б поїхати в село, купити хоч з мішок картоплі, доки молодої діждешся. Зуйкові так добре зробилося від тої згадки, тепло й затишно. Він зовсім був заснув, аж раптом гостра, неочікувана здогадка осяяла його. Як він раніше про це не подумав? Після довгих і безплідних мандрів він нарешті повернувся до отчого дому, наче блудний син, бажаючи знайти прощення в батька, та не застав батька вдома, тому що батько також блудний син, який перед смертю своєю сам пустився в далекі мандри, пішов у своє минуле, до своєї матері, своєї хати, своєї землі, своєї мови — випрохувати в них прощення за свої гріхи — свідомі й несвідомі — і ще невідомо — чи дарують йому. Сум'яття і відчай, біль за батька, жалість до нього — безпомічного і вмираючого — охопили Зуйка; він подумав, що, зрозумівши це, тепер запевне всю ніч не спатиме — й одразу ж заснув, поринувши в рятівне небуття.

Вранці Зуйко підхопився, наче під час бойової тривоги: рвучко і злякано. Над ним стояла мати.

— Що? Що? — спитав він.

— Йому краще. Температура нормальна, вже не марить.

Зуйко підійшов до батька, припав до його обличчя. Відчув холодну неголену колькість щоки. Батько повільно розплющив очі.

— А де Альоша?

— Вдома. Все гаразд. Відпочивай, тату.

Батько знову заплющив очі, й Зуйко виразно побачив його опуклі очні яблука; тоненькі повіки були кольору молока, розведеного водою.

Син подумав, що зараз не варто говорити слова, що їх хотів сказати вночі, треба дати батькові відпочити після виснажливої недуги… Він устигне ще їх сказати, ті слова.

…Генічеськ потопав у сонці, в сухому, майже по-літньому дозрілому теплі: умиротворено світились сліпуче-білі стіни мазанок, горобці радісно цвіріньчали, а тіні акацій нагадували нотні знаки, весело розкидані по землі. Зуйкові це місто видалося напрочуд милим, знайомим, затишним, наче він народився тут і прожив тисячу років; на подвір'ях сушилася білизна й грілися килими, і в цьому провінційному простацькому виставлянні простирадел, майок, трусів, сорочок і килимів було щось наївне, довірливе й людське. Зуйкові здалося, що він усіх мешканців Генічеська вже знає в обличчя, встиг за ці три дні перезнайомитися, і його, як дитину, радувало, що, проходячи повз маленьку білу халупу, де торгували пивом, треба було здоровкатися зі смаглявим вусанем, схожим на капітана турецької галери, і ще з багатьма людьми треба було вже вітатися.

…На автостанцію Зуйко прийшов разом з матір'ю. Вона дуже просила, щоб приїхав він сюди з сім'єю у червні, кімнату вона нікому не здасть, чекатиме їх з Людою і Альошкою.

Зуйко побачив лисяка-ревізора в дірчастому капелюсі. Біля нього стояло двоє огрядних мужчин у плащах болоньях, схожі один на одного, як близнюки. Лисий філософ їм утовкмачував:

— Устименко, фактично, зробив розтрату… А це карається за статтею… Це, фактично, підсудне діло, як ви цього не можете зрозуміти? Йому, фактично, руки-ноги треба повідривати…

Зуйко придивився до ревізора: на його повновидому, схожому на холодець обличчі дивним здавався тонкий хрящуватий ніс; а уздрівши металеві зуби ревізора, Зуйко подумав, що це не ревізор, а смерть приїздила, либонь, до Генічеська у вигляді цього лисяка в капроновому капелюсі, тільки нічого тут вона не знайшла, ніякої поживи для себе, відігнали її поки що від батька.

«Що це мені приверзлося, яка нісенітниця? — подумав Зуйко, піднімаючись на приступку автобуса. — Чому в мені таку огиду викликає цей тип, адже ми служимо з ним одній справі — стоїмо на сторожі закону». Ревізор, мабуть, також упізнав Зуйка, бо скоса зиркнув на нього кілька разів і сів попереду, в другому ряду крісел, не озираючись і не пробуючи ні з ким завести балачку.

Дивлячись на матір, яка стояла перед вікном автобуса, втомлено усміхалась і щось показувала руками, Зуйко раптом зрозумів, що прожив три щасливих дні — може, найщасливіших у своєму житті, бо прожив їх у повній згоді з правдою, яка відкрилася йому, хоча б трохи спокутувавши свою провину перед батьком. Щоправда, він так і не сказав батькові ті слова — найважливіші й доконче необхідні; щойно батькові стало легше, ніби сама собою відпала необхідність у них, але ж правда й спокута криються не лише в словах. А батько, що батько?… Оклигавши трохи, знову взявся за своє — як і колись, почав гудити сина невісткою на всі заставки за те, що живуть не так, як повинні жити люди.

Зуйкові пригадався батьків вічний двигун: з технічного погляду він був виконаний бездоганно. Потрібен був лише останній поштовх, завершальний творчий акт, останнє зусилля, напруження нелюдської міри, щоб закрутився вічний ланцюг і запрацювали мідні коліщата, акт, подібний до того, завдяки якому почали кружляти планети й зірки… Зуйко вирішив не виказувати батькові ті закони механіки, згідно з якими неможливим оголошувалося створення вічного двигуна, бо й сам не вірив у ті закони, зрозумівши всю їхню умовність і непевність.

Автобус повільно рушив, здіймаючи куряву, мати приклала хусточку до очей, і Зуйко махав їй рукою, аж доки вона зникла з його очей. Сказати по правді, він уже добряче скучив за домом та своєю Людою, врешті-решт, незважаючи ні на що, він любив її — не така вже вона й погана, як здається батькові: турбується про нього і Альошку, хоче, щоб усе вдома було, а коли Зуйко захворів, вона всіх лікарів на ноги підняла, щодня бігала в лікарню з передачами — Зуйко з радістю подумав, що вночі вже буде вдома, поцілує заспаного Альошку, швиденько візьме ванну й пірне в постіль, притулиться до Люди — теплої й такої солодкої.

1973 р.

+