Знаки

ХТО ПЕРЕД ТОБОЮ

Святкували приїзд Данила Васильовича.

Сам Данило Васильович, засмаглий, щойно з Ялти, напівлежав мовчки в ліжку, прислухаючись до веселої балаканини господарів. Обік Данила Васильовича, на другому ліжку, сів Василь Захарович, а стіл присунули до ліжка, щоб зручніше було гостеві.

Сутеніло. Вдень уперше за три місяці покрапав невеличкий дощ і небо встелили хмари, схожі на сірі солдатські шинелі, й тільки далеко над обрієм висіло темно-синє громаддя нічного повітря, насиченого вологою та електричними розрядами. Я подумав, що важко буде вночі звідси вибратись, якщо вперіщить справжній дощ: машини не подолають затяжного підйому по слизькій ґрунтовці. Ми й сюди, в це відлюдне місце, дісталися з труднощами, бо «Волга» не слухалася керма, а сунула юзом, немов сани зі зледенілого горба. Приємно в сірих сутінках світилася жаровня, над якою смажилися шашлики. Дощ трохи прибив спеку, проте все навкруги ще дихало посухою — жухла, як у пустелі, трава, розпечене каміння — сіре, старе й зморшкувате. Відчувалася в цих берегах упокореність і втома, й малювати їх треба було так, як це робив колись Максиміліан Волошин: аквареллю, коли прозора попеляста або ультрамаринова фарба легкою хмаринкою розповзається по вогкому паперу й висихає швидко й назавжди; пейзажі ці не терпіли нічого дрібного й тимчасового; тут можна було знімати фільми на біблійні сюжети, і це спокійне море, що губилося в сутінках, вільно могло б правити за Генісаретське озеро. Коли ми їхали сюди, кілька разів дорогу нам заступали вівці — брудно-жовті й смиренні, наче паломники.

Катерина Іванівна — дружина Василя Захаровича — та шофер Віля поралися коло шашликів. Дивний був цей Віля, не схожий на шофера: замріяний, сором'язливий і мовчазний, навіть базікання на автомобільні теми його наче не обходило; мені розповіли, що він народився в сорок першому році — й тоді ж, під час бомбардування, завалився дім; батьки загинули, а малому пошкодило уламками голову. З того часу залишилася дірка в черепі, затягнена тонкою шкірою, — й подеколи б'ють Вілю приступи епілепсії. Вілю було влаштували на курси рахівників, радили піти працювати касиром на залізницю — та впертий хлопець знав одне: автомобіль. Праця шофера була його найбільшою мрією — і він таки домігся свого, обдуривши всі медичні комісії, й швидко став одним з найліпших шоферів у місті. А коли почувався, що вже щось незбагненне коїться з ним, коли докочувався до нього той далекий підземний гуркіт чи сумні передзвони, що сповіщали про наближення епілептичного приступу — зупиняв тоді Віля машину й давав хворобі відмучити його тіло. На щастя, це з ним траплялося рідко.

Над жаровнею стояв пряний запах смаженого м'яса. Катерина Іванівна повертала шампури, аби м'ясо не пригоріло. Всього на жаровню покладено було шість шампурів. Катерина Іванівна встромляла кінчик ножа в кожен шматок м'яса, пробувала, чи вже готове: найважливішим тут було не пересмажити м'ясо, не пересушити його. Віля готував нову порцію шашликів — різав м'ясо, цибулю й кидав білі кружальця до миски з оцтом.

Василь Захарович нетерпляче кликав усіх гостей до будиночка. Цей фанерний будиночок дачного типу стояв на найвищому пагорбі над морем. Нижче, на кам'янистих терасах, тулилося ще з півтора десятка таких самих будиночків, пофарбованих у зелені й блакитні кольори. Внизу під нами була бухта й безлюдний піщаний пляж — їхні межі викреслювала біла лінія прибою. На одній зі скель, що утворювали кам'яні брами бухти, стояв самотній рибалка. Його постать здавалася одновимірною, вирізаною з картону серед величних передвечірніх об'ємів води, землі та повітря.

Нарешті всі порозсідалися за столом, заставленим пляшками грузинського коньяку та кримського рислінгу «Алькадор» — три золоті й одна срібна медаль. Катерину Іванівну теж посадовили за стіл, хоч вона весь час поривалася вийти на ґанок — простежити за тим, як смажаться шашлики.

Застільні турботи взяв на себе Кочубей — тут ніхто не знав його імені й по батькові. Просто Кочубей. Він управно відкоркував усі пляшки. Пластмасові корки й бляшані накривочки акуратно зібрав докупи й викинув у відро. Потім Кочубей почав знімати виделкою м'ясо із ще розпечених шампурів. Василь Захарович повідомив, що це не якась там банальна баранина, а найкраща й найсвіжіша телятина — саме ті шматки, що вирізаються зі спини теляти. Лукаво примружившись, він запитав нас — як зветься таке м'ясо. Мій сусід спробував щось по-науковому витлумачити, якийсь там мускулюс квадратус люмборум, та даремно: Василь Захарович урочисто оголосив, що ця смачня зветься бастурмою. Мабуть, татарське слово це було — бастурма; слово, незрозуміле, як клекіт степового орла.

— Ну що ж, друзі, — підвівся Василь Захарович із чаркою в руці, — сьогодні в нас велике свято. Ми раді, що Данило Васильович знову до нас завітав. Давайте вип'ємо за його здоров'я й за те, щоб він нас не забував. Ану, Кочубей, дай нашу пісню!

Всі випили — холодний рислінг був справжнім благословенням у цьому розпеченому, задушливому фанерному будиночку. Фужери, з яких пито рислінг, одразу спітніли. Василь Захарович пив коньяк, запиваючи рислінгом. Данило Васильович пив мало, дрібними, обережними ковтками. Нічого смачнішого за бастурму я не їв у житті. Делікатно перчене м'ясо тануло в роті.

Кочубей витягнув із-під ліжка гітару й почав її настроювати. У Кочубея було молоде, гарне обличчя й жорстокі очі. Не знаю чому, він здався мені схожим на гладіатора — хоч зараз надягай на нього туніку, давай замість гітари меч у руки й випускай на арену до левів. Хоча ні, він, скоріше, скидався на кіноактора тридцятих років — такий собі ідеал чоловічої краси; колись хлопці, схожі на Кочубея, бадьоро марширували під музику Дунаєвського в білих широких штанях, білих брезентових черевиках, білих тенісках — м'язисті й засмаглі, підстрижені під «бокс», гарні й чисті. Досить приємним голосом Кочубей затягнув: «Як засядем, браття, коло чари…»

Співали всі, тільки Данило Васильович стомлено дивився на нас, як шкільний учитель на своїх пустунів-семикласників.

— А ви чому не співаєте? — спитала його Катерина Іванівна.

— Куди мені… Тут такі таланти. Я милувався вами. Як у вас усе гарно виходить. Посидьте з нами, — галантно й стримано відповів Данило Васильович.

Він приязно всміхнувся, хоч у тій усмішці було більше тренованості, ніж душі. Якби він був актором, режисер докинув би йому, що він надто прямолінійно веде свою роль: не вистачало якихось додаткових барв, напівтонів.

Ми пили за господарів, господарі — за гостей, усі разом — за зустріч, за успіхи, за Катерину Іванівну, й, нарешті, все товариство охопив той приємний стан сп'яніння, коли кожне слово здається дотепним, коли в людини відкриваються потаємні родовища сміху — бездонні поклади сміхової руди, коли вибухи сміху супроводжують кожен, навіть найневибагливіший анекдот. Найбільше оповідалося анекдотів про туристів у Парижі, про їхні різні веселі пригоди.

Блимнуло під стелею світло — червонувате, воно ледь дихало, бо лампочка була на 220 вольт, а давали 110 вольт, одначе й це кволе світло ритмічно завмирало, й наш будиночок на якусь мить охоплювала темрява, відтак сяйво знову дужчало, немов маленька пародія на морський маяк. Віля приніс шашлики — й знову Кочубей тримав шампури, як гладіатор дротики. Тепер м'ясо знімалося зі сталевих стрижнів важче, й Катерина Іванівна бідкалася, що цього разу м'ясо тверде, пересмажене. Обличчя в Катерини Іванівни блищало так, ніби вона його недавно намастила живильним кремом. А втім, так воно й було. Обличчя Катерини Іванівни реставрувалося з не меншою дбайливістю, ніж пам'ятки архітектури.

В цю мить висвітлилося вікно, й гострі промені автомобільних фар зблиснули на прузі гори.

— Федір Самійлович їде! — радісно загукали господарі. — То Федір Самійлович! Таки встиг повернутися! Ми йому записку написали, щоб одразу їхав до нас! То таки Федір Самійлович! От молодець! А хто ж іще! Значить, повернувся! Не інакше, як літаком!

Вікно засвітилося сліпуче — то «Волга» під'їхала впритул до нашого будиночка. Потім світло згасло. Увійшли Федір Самійлович та його дружина Ніна. Зчинивши загальний гамір, новоприбулі знайомилися з гостями.

— Як долетіли? — спитав Василь Захарович.

— Все добре, Василю Захаровичу. Тільки ввійшли до хати — побачили вашу записку — й сюди.

Федір Самійлович був приземкуватою людиною міцної будови — як то кажуть широка кістка. У нього було приємне відкрите обличчя і густа чуприна, майже без сивини. Ніну — бистрооку блондинку, яка мала звичку мружитись, дивлячись на співбесідника, всадовили поруч із Данилом Васильовичем. Новоприбулих примусили випити «штрафну» — та не одну, а дві, аби, як висловився Василь Захарович, вивести подружжя на ту саму орбіту, на якій перебували ми. Це було влучно сказано, бо під ту пору ми вже летіли в невагомості, й той космос, у якому кружляли наші тіла й душі, був легкий, веселий, добрий і відкритий. Зрештою, Федір Самійлович і Ніна не пручались — охоче випили належне і з апетитом взялися до їжі. Відчувалося, що приїхали до нас вони голодні й спраглі.

Катерина Іванівна розрізала великий кавун — навдивовижу червоний і солодкий — і принесла до нього солоних, з терпким запахом кропу, огірків; сказала, що це дуже смачно — їсти кавун з солоними огірками. Ми спробували — й справді: їжа мала пречудовий смак. Кочубей співав — три золоті й одна срібна медалі позитивно вплинули на його вокальні здібності, а репертуар у нього був найрізноманітніший. Кочубей знав кілометри пісень — то був горлодер широкого профілю: тут і «Бабье лето» Висоцького, і «Чорноморочка», і «Русское поле», і «Выпьем за Родину». Коли співали останню пісню, всіма диригував Василь Захарович — худий і високий, з шаленим ковбойським обличчям. Відчувалася в ньому та нестримна парубоцька сила, завдяки якій все він робив із хижою всеперемагаючою веселістю — міг працювати до знемоги, міг добряче випити з друзями — і ніколи при цьому не втрачав сили духу. Любив слова ясні й рішучі — так або ні, чорне або біле, а коли говорив, то рукою наче відрубував свої слова — раз і назавжди. Роль диригента якнайкраще пасувала до нього: коли дивився на тебе веселими і впертими очима, ти не міг не співати, хоч слів пісні тої не знав. Просто розтуляв разом із всіма рота й мугикав щось, бо неможливо сидіти мовчки, коли всі співають, кричать, ревуть, волають. Тільки Данилові Васильовичу було дозволено не співати разом з усіма.

Пісні лізли з нас, як зубна паста з новенького тюбика, й Кочубей, бренькаючи на гітарі, вважав себе, мабуть, Муслімом Магомаєвим, на ньому вже була не смугаста теніска, а біле мереживне жабо, й Кочубей ладен був скочити на стілець, чи навіть на стіл, що було б великим злочином перед усіма, зважаючи на бастурму, нотатенію й омара, кавун і солоні огірки, ікру й величезні помідори, сервелат, рислінг та коньяк.

Та раптом Федір Самійлович владно простягнув руку до Кочубея, й той обірвав спів на півслові.

— Ану дай гітару, Кочубей.

Ці його слова потонули в радісних вигуках і оплесках наших господарів.

— Просимо, просимо!

Федір Самійлович настроїв гітару. Потім заспівав неждано чистими сильним голосом, порівняно з яким голос Кочубея видався мені жалюгідним дилетантським рипінням. Всі, хто почув уперше голос Федора Самійловича, перезирнулися. Це був добре поставлений баритон, за тембром схожий на голос Бунчикова в кращі часи співака, коли солдати демобілізовувалися і в новеньких гімнастерках, з орденами й медалями поверталися додому з Німеччини. Навіть не вірилося, що співає людина, яка не має нічого спільного з мистецтвом.

— «Простые слова, простые желанья», — співав незнану мені пісню Федір Самійлович, і я подумав, що, либонь, і справді людям потрібні прості слова, й що люди мають, по суті, прості бажання, й що іноді даремно ми все ускладнюємо, мудруючи, шукаємо якісь істини, які, не виключено, лежать десь поруч із нами, на поверхні, треба тільки вміти їх побачити. Щоправда, пісня, яку співав Федір Самійлович, видалася мені оперетковою. Її вже міг дехто заялозити своїм псевдостриманим і псевдомужнім голосом, напруженим, як литки у спринтера, — а я терпіти не можу всі ці картонні циліндри, таємничі маски, містерів Ікс, баронес пенсійного віку й ідіотські танці втрьох із підстрибуванням на одній нозі. Але голос Федора Самійловича рятував навіть цю опереткову мелодію. Потім Федір Самійлович заспівав разом із дружиною дуже гарну пісню: «Червону руту не шукай вечорами… Ти у мене єдина, тільки ти… Бо твоя врода — то є чистая вода, то є бистрая вода з синіх гір…» Ніна вторила своєму чоловікові приємним меццо-сопрано. Вони видалися мені напрочуд симпатичними, ці двоє людей — Федір Самійлович і Ніна, які співали пісню про кохання так, наче виконували якийсь священний ритуал: обличчя їхні були натхненні й майже нерухомі, а очі напівзаплющені.

Потім співали жартівливих пісень, туристських, студентських — усяких там «Крамбімбамбулі», «У меня для этой самой штуки, штуки, штуки есть своя законная жена» і тому подібне. Віля приніс із багажника ще чотири пляшки рислінгу. З нас піт котився градом, і холодне винце легко пилося того вечора.

Нарешті Федір Самійлович втомився і, витираючи хусткою піт з чола, вийшов із будиночка. Слідом за ним подалася Ніна.

— Бідолаха, — співчутливо мовив Василь Захарович. — У нього нещастя. Мати померла. Їздив ховати. Три дні тому померла. Переживає.

Всі трохи помовчали.

Федір Самійлович недовго дихав свіжим повітрям. Повернувся, сів за стіл — Василь Захарович підлив йому в фужер вина.

— Як там? — спитав. — Усе зробив?

— Усе добре зробили, — швидко відповів Федір Самійлович, ніби чекав цього запитання. — Старі за своїм звичаєм, ми — за своїм. Старі окремо збиралися… кажуть, навіть попа запросили. Відспівувати. Ми — окремо. Ну, знаєте, в них своє…

— Звичайно, — згодився Василь Захарович. — Не заборониш.

— Про пам'ятник домовився, огорожу поставив. Директора знайшов знайомого на чавунно-ливарному заводі. Оркестр, усе як треба.

— Ну що ж, — сказав Василь Захарович. — Давайте пом'янемо її пам'ять. Що поробиш. Усі помремо. Справа житейська.

Випили — й знову досить швидко піднеслися на орбіту невагомості й сміху. Кочубей взявся за гітару, спробував заспівати стару, сентиментальну пісеньку курсантів-артилеристів «Милая, хорошая, далекая, вспоминаешь ли меня?», та йому не дали докінчити її — всі вимагали, щоб гітару знову взяв Федір Самійлович. Його не треба було довго впрошувати, він одразу погодився. Мабуть, йому приємно було зараз сидіти серед живих, веселих, здорових, порівняно не старих людей, відчувати терпкість вина й смак м'яса, відчувати силу свого голосу, яким, можливо, глушилися всі інші голоси в душі, мабуть, приємно було бити по струнах гітари до болю в пальцях, не думаючи про стару матір у домовині.

Не було чим дихати, і я вийшов із будиночка. Над протилежним, таманським берегом спалахували блискавки — наче якийсь далекий репортер робив серію знімків за допомогою імпульсної лампи. Над нашим берегом ще мерехтіли зірки.

— Ходімо купатися, — сказав Данило Васильович, який теж вийшов на ґанок. Ми спустилися до моря по стежинці, викладеній бетонними плитами. Пісок на пляжі був дрібнуватий, як погано змелена сіль, — босі ноги приємно грузнули в цьому вогкому піску. Ми поклали речі на шлюпці, що лежала на березі. Тут до нас приєднався Кочубей — мабуть, дзвінкий голос Федора Самійловича зле діяв на нього. На горі співали «Ехали на тройке с бубенцами…»

— Чорт, — сказав із відчаєм Кочубей. скидаючи штани, — невже, коли я помру, через три дні моя дочка співатиме пісні й сміятиметься?

Ми промовчали. Я подумав, що він не такий уже й примітивний, цей Кочубей, цей хлопець з жорстокими очима гладіатора, який запам'ятовує напам'ять дні народження людей, від котрих залежить, і дні народження їхніх дружин, щоб потім надсилати їм вітальні телеграми. Казали, що в нього досконала пам'ять на дати й цифри — не гірша, ніж у електронної машини.

Море було напрочуд тепле, хвилі зовсім невеликі, без білих бурунчиків. Я проплив метрів із п'ятдесят брасом і озирнувся — боязко в темряві втратити відчуття берега. В чорноті ночі блимали вгорі вікна нашого будиночка. Це пригасаюче, мовби перебої в серці, світло й справді могло б правити за маяк тим, хто пливе самотньо в темряві, й такого плавця, покинутого в морі, не цікавило б, що коїться на маяку, бо його б цікавило тільки саме світло. Полежавши кілька хвилин на спині (щоб утриматися на поверхні моря, варто було легко ворушити долонями, як рибі — плавцями), я повернув до берега. Плив швидко, кролем, зануривши голову у воду. Перед моїми очима (а плаваю я завжди з розплющеними у воді очима) спалахували цілі сузір'я, руки, що загрібали воду, охопило бліде фосфоресцуюче світло. У цьому мовчазному світі солоної води, в якому пливеш, оточений сяйвом, дрібними й нікчемними здавалися якісь слова — навіть найпростіші, пісні, які вмирають раніше за людей, люди, які вмирають раніше за ці кам'янисті береги; поруч із вічністю здавалось, що й ти житимеш вічно, й вічно зможеш плисти кролем, відчуваючи швидкість руху й міць свого тіла, роботу ніг, які штовхають тіло вперед, гомін води, яка стогне, коли ти видихаєш в неї повітря, короткий вдих з-під правої руки, коли ти на якусь мить бачиш, що робиться над водою, — й знову нестримне просування вперед серед темряви й серед зірок, які спалахують на твоєму шляху. І це відчуття нескінченності життя є однією з найгіркіших ілюзій людини й однією з найбільших її радостей.

Коли я вийшов на берег, Данило Васильович уже вдягнувся, а Кочубей бігав по пляжу, замотавши стегна рушником. Тверезими й чистими повернулися ми в будиночок.

— Даниле Васильовичу, — сказала з викликом Ніна, — так не можна. Ви мовчите весь вечір. Коли я розповідатиму, що сиділа поруч із вами, мене спитають: а що він казав? А мені нічого буде розказати. Уявляєте? Розкажіть щось цікаве, ну прошу вас, Даниле Васильовичу. Адже ви стільки їздили, стільки бачили. За кордоном часто буваєте.

— Гаразд, — одразу м'яко згодився Данило Васильович. — Розповім найдивовижнішу історію, що сталася зі мною за кордоном. Було це в Бразилії, на березі Парани, недалеко від кордону з Парагваєм. Глушина неймовірна. Привозять мене в невеличке містечко. Заходимо до ресторану. Подають нам меню. Дивлюсь — що бачу? Борщ український і котлети по-київськи.

— Фантастика! — сказала Ніна. — Борщ український… котлети… по-київськи… Парагвай… Ви тільки подумайте!

Вона почала реготати нестримно, майже істерично. Всі теж засміялися — чого не буває на білому світі.

– І котлети так само подають з кісткою і бантиком? — спитав Федір Самійлович.

— Так само, — підтвердив Данило Васильович.

— Мабуть, власник ресторану — українець, емігрант, — сказав Василь Захарович. — Ностальгія…

— Ні, — похитав головою Данило Васильович. — Жодного українця в тому містечку не було. Власник — чистісінький іспанець. Справжній ідальго.

Василь Захарович витирав із чола піт великою хусткою, і я спитав його — чого він не пішов з нами купатися?

— Мені не можна. Поранення в плече. Останнім часом болить.

Тоді я зрозумів, звідки в нього та звичка — подеколи робити лівою рукою такі рухи, наче він стискає в долоні тенісний м'ячик, як це чинять хлопчики, які мріють стати великими боксерами.

— Я був десантником, — сказав він. — Молодший лейтенант. Що таке баржа — знаєте? Скринька з тонкого заліза й мотор. Як влупили вони прямим влучанням — усе порозліталося! Мене хвилею до берега прибило. Годину лежав у воді.

Коли ми поверталися в місто, поруч зі мною сидів Кочубей. Розповідав, що колись писав вірші, навіть друкувався в молодіжній газеті, байки писав і лірику, а тепер нічого не пише. Часу нема. Все збирається написати поему, та — ніколи. Ось коли піде на пенсію, тоді й напише велику річ. Таку, як «Євгеній Онєгін».

— А в мене, — сказав я, — є один знайомий, який написав дванадцять п'єс. І жодну з них не взяв театр. Хоча я переконаний, що п'єси геніальні.

— Нічого, — відгукнувся з переднього сидіння Василь Захарович. — У Шекспіра теж спочатку не брали.

— А в чому ж річ? — допитувався Кочубей. — Чому не беруть?

— Мені здається тому, що він не вміє поділяти своїх персонажів на позитивних і негативних. Коли читаєш його п'єси, то важко зрозуміти — хто перед тобою? Хороша чи погана людина?

— Ну, тоді в нього нічого не вийде, — сказав Василь Захарович. — Такі речі треба чітко знати. Хто перед тобою.

Біля готелю ми довго прощалися з нашими господарями, дякували за гостинність. Щоправда, Федір Самійлович не хотів нас відпускати, запрошував до себе, казав, що в нього є іспанське бренді імені якогось їхнього короля й пиво в бляшанках з Кейптауна, мовляв, знайомі моряки з загранки привезли, та Данило Васильович навідріз відмовився — весь день він був у дорозі, добираючись до нас із Ялти, втомився, а завтра знову вирушав у далеку путь, треба було відпочити, й ми, ще раз потиснувши руки хазяям, пішли спати.

1972 р.