Знаки (Оповідання)

ЗНАКИ

…Подвір'я наше належить до найкращих у світі. Судіть-бо самі: воно розташоване серед київських гір, квітучих каштанів і ландшафтів незрівнянної краси, розчинене у благопрохолодному повітрі, що плине від Дніпра.

Подвір'я утворюють декілька будинків різної висоти і різного архітектурного звучання. Все є на нашому подвір'ї: асфальт, на якому діти малюють комікси, присвячені життю і творчості Поліни Андріївни Мерещак; піскова яма, в якій люблять повзати малюки й цюцяти собаки; є яскраві представники древесної флори — кілька тополь, з яких упродовж майже двох місяців — від травня до липня — безперервно летить пух у кількостях, достатніх для виробництва трьох тисяч подушок на сезон, від чого майже всі мешканці ходять з червоними, розпухлими від алергії носами, сякаючись у мокрі як хлющ носовики, а підлітки з шаленими очима шукачів пригод нишпорять по закутках двору з сірниками, підпалюючи пухові хисткі острови на асфальті; білясті хмарини вибухають миттєво, вогняними спалахами своїми й гуком лякаючи дворових бабусь. Є свої троянди у кількості 3 (три) штуки, що їх дбайливо поливає Поліна Андріївна Мерещак, водночас окурюючи квіти струменями тютюнового диму улюблених її цигарок «Біломорканал». Є власна фауна — кілька облізлих кішок, що несуть у собі всі ознаки кровозмішення, і зграя лінивих сизо-чорних голубів невідь-якої породи. Але найбільшою окрасою нашого двору доби науково-технічної революції є, безперечно, дванадцять легкових автомобілів плюс червоний мотоцикл Карлова-Терещенка, а також дев'ять гаражів з цегли, залізної бляхи, мармуру і залишків контейнерів з написом «Морфлот СССР».

Найяскравіші події дворового життя відбуваються саме тут, у гаражно-автомобільній зоні, куди жінки майже ніколи не ступають. По суботах і неділях тут збирається майже все чоловіче населення нашого двору, щоб помити автомобілі, полежати досхочу під ними, обговорити свіжі плітки, вислухати останні новини автомобілізації та почути поради Головного Брехуна двору — Трояна Степана Євдокимовича, власника чорного «хорха» 1937 року випуску; в цьому розкішному лімузині їздив колись рейхсмаршал авіації німецької імперії Герман Герінг; фари в «хорха» — завбільшки з тази для миття ніг, у моторі вісім циліндрів, а на нікельованих попільничках чорніють вигравірувані особисті вензеля рейхсмаршала. Троян — п'ятий за чергою власник «хорха», це знають усі, але Троян уперто доводить, що саме він особисто спіймав цього жеруна Герінга, наздогнавши на мотоциклі лімузин, в якому тікав од правосуддя злочинець номер два, й на влаштування такого подвигу старшині Трояну командуючий фронтом нібито особисто подарував «хорх», хоча всім відомо, що Троян служив на Далекому Сході каптенармусом, і на мотоциклі їздити не вміє. «Хорх» стоїть у гаражі, переобладнаний під додаткову квартиру дачного типу: на шкіряних червоних кріслах ззаду Троян спить, у багажнику поставив він холодильник та газову плитку, у передньому відділенні — там, де сяє слоновою кісткою кермо, — Троян голиться, позираючи в імперські дзеркала, та приймає їжу. Відпочиває на своїй дачі Троян досить часто — і влітку, і взимку, — залежно від кількості, потужності й тривалості скандалів, що виникають поміж ним та невісткою. Старий бере тоді подушку, простирадло та ковдру й повільно, щоб усі бачили його страждання, суне через увесь двір до гаража, кленучи сина — слабкодухого тюхтія, мізерну комаху, розчавлену черевиком невістки. Одночасно Троян розповідає всьому двору, що зачав свого сина в лімузині, на задньому сидінні, саме там, де товклася тлуста сідниця рейхсмаршала, І цей момент зачаття був першою і останньою радістю, яку мав Троян від сина. Синочок Троянів — білявий стокілограмовий красунь з неронівським профілем — за професією м'ясник на Бессарабці, а за покликанням душі — справжній поет сокири й ножа; зневажливо поглядаючи на покупців, він доводить свою зверхність над м'ясними тушами, безжально рубаючи й шматуючи їх, лише час од часу в задумі велично витираючи ганчіркою червоні липкі руки. Карлов-Терещенко висловив був навіть гіпотезу про згубний вплив лімузина на спадковість Трояна-молодшого, але жодних генетичних доказів щодо цього немає.

Як ви вже самі зрозуміли, Карлову-Терещенку припала почесна роль Головного Теоретика двору.

Карлову-Терещенкові належить ідея знаків, яку він висунув зовсім недавно, у спечні липневі дні, коли всі були вкрай розморені й, здавалось, нічим уже людей нашого двору розворушити не можна.

— Чи знаєте ви, — пророчно вигукував Карлов-Терещенко, — що ми вступили в епоху діалогових електронно-обчислювальних машин, з якими людина розмовляє за допомогою нових, спеціальних мов, таких як КОБОЛ, АЛГОЛ, ФОРТРАН, Пі-Ель?

— Мова кобил і алкоголіків, — вставив Троян, який лежав у синій збляклій футболці з написом «Динамо» на розкладачці перед своїм гаражем і філософськи чухав спітніле черево. — Тут людську мову не розуміють, а ти цю, як її: пі… пі…

— Пі-Ель. Так ось, — продовжував Карлов-Терещенко, — нам, автомобілістам і мотоциклістам, також треба удосконалювати і збагачувати мову вулиці, скорочено — МОВУЛ. Нам треба розробляти і впроваджувати нові знаки.

— Які знаки? — спитав Троян.

— Подібні до тих, що висять на вулицях, тільки набагато інформативніші й складніші.

— Ви таке бачили? — вигукнув Троян. — Вже з тими знаками, що зараз висять, можна збожеволіти. На кожному перехресті їх понавішували по три або чотири, голова обертом іде. Ні, хватить з мене цих знаків, і не вигадуй ти всякої юринди.

— Пусте, дядю Стьопо, — відмахнувся від Трояна наш Теоретик, — ви просто не вірите у можливості людського мозку. А між тим він здатний переробляти за секунду мільйони бітів інформації. Тільки, на жаль, у переважної більшості людей мозок недовантажений. Існуючі знаки надто примітивні. Поворот наліво заборонений — хіба це інформація?

— Що ж ви конкретно пропонуєте? — спитав професор Єфрем Ісаакович Яницький, Головний Терапевт двору, який саме збирався поміряти кров'яний тиск Троянові.

— Потрібна нова, універсальна й лаконічна мова вулиці, — сказав Карлов-Терещенко, — мова, навантажена інформацією, і водночас — зрозуміла будь-якому — англійцю, коневі чи електронному автомату. Я зараз, власне, розробляю таку нову систему знаків. Вони характеризуватимуть різні часові й якісні параметри предметів і явищ. Будуть знаки минулого, знаки сучасності, знаки-передбачення — звістуни майбутнього.

— Хлопці, дайте води напитись, — попросив Троян, — бо я вже нічого не розумію, юринда якась.

— Уявіть собі, — просторікував Карлов-Терещенко, — що всі знаки минулого ми фарбуємо в певний колір або давно їм певну форму. На Хрещатику ми вішаємо такий знак, на якому намальовано лук із стрілою та мисливський ріжок. І римська цифра десять. Тоді кожному невігласу, що в'їжджає на цю вулицю, буде зрозуміло, що тут у десятому столітті не їздили тролейбуси й поливальні машини, а бігали тури, брязкала зброя. Знак ліри означав би, що тут, по цій вулиці, ходив великий поет. Ну скажіть, хто з нас, проїжджаючи по вулиці Саксаганського, обганяючи трамвай, обминаючи десятки дір у асфальті, гальмуючи перед навіженими пішоходами, що кидаються під машину, згадує, що тут жила колись. Леся Українка?

— На Саксаганського жив Вовка Медведчук з нашого класу, — вистромив з ями голову в засмальцьованому червоному береті Микола Іванович Туманевич, Головний Механік нашого двору; Микола Іванович ніколи не виходив зі стану перманентного похмілля; йому довіряли лише найважчу та найбруднішу роботу — відкручувати заіржавілі гайки на передньому мості. — Це було після війни. Я жив у підвалі, а Вовка — в трикімнатній квартирі. Паркетні підлоги сяяли — казка. Він грав на акордеоні й вся вулиця зупинялася, коли виходив він на балкон грати. В його батька була велика чорна машина, ЗІС-101.

Сказавши це, Микола Іванович знову пірнув під машину полковника Брилюка.

— Я продовжую, — сказав Карлов-Терещенко. — На Подолі треба повісити знаки зерна і музики, бо на Контрактовій площі був колись найбільший у Росії хлібний ярмарок, а поруч давав концерти Ференц Ліст.

— До війни Поділ заливала повінь, — знову вистромився Микола Іванович. — Мою маму не хотіли віддавати заміж за батька. Він, як і я… — Микола Іванович дав щигля по своєму хрящавому борлаку. — Під час повені вони залізли з батьком на горище й жили там тиждень… Ніхто не знав, де вони. А коли вода зійшла, довелося зіграти весілля.

— Ну добре, добре, — перервав потік спогадів Головного Механіка знетерпілий Карлов-Терещенко. — Поблизу площі Перемоги треба поставити знаки барикад та трилінійок, бо в тисяча дев'ятсот п'ятому році саме тут билися повсталі сапери. А на Хрещатику, біля площі Жовтневої революції, потрібен знак танка. Того, на якому увірвався до Києва у сорок третьому Шолуденко.

— Так, так, це вірно, — сказав відставний полковник Брилюк, Головний Ветеран двору. Він сидів навпочіпки перед своїм стареньким «Москвичем», дивився, щоб Микола Іванович чого ненароком не поламав.

— Або візьміть інше: кохання, — мовив Карлов-Терещенко. — Я вас питаю: чи знаєте ви, де в Києві можна цілуватися з дівчиною в центрі міста, так, щоб нікого не було поруч, щоб ніхто не дивився на вас, роззявивши рота, щоб були лише дерева, трава та прохолодний вітерець?

Всі мовчки задумалися, заглибившися в спогади, а потім професор Яницький сказав, що до війни таким місцем був парк Шевченка, не треба було кудись далеко їздити, і вдень тут було затишно, і вночі, але тепер яблуку нема куди впасти, особливо надвечір, на кожній лавочці сидять до вісім-десять хлопців та дівчат, і всі вони курять і слухають жахливе виття транзисторних магнітофонів, які вже тут поцілунки, який затишок… Полковник Брилюк сказав, що одразу після війни таким місцем був Центральний стадіон, поруч з яким був госпіталь, де лежав Брилюк після поранення, футбольне поле заросло високою травою, наче справжній степ, а стадіон порожнечею своєю нагадував древньогрецький амфітеатр, й поранені — ті, хто міг ходити, — вигрівалися на осонні, сидячи на лавках, з яких злущилася довоєнна фарба, а ті, до кого приходили дівчата чи жінки, йшли на схили Черепанової гори… Нікого там не було, тиша, а внизу лежало напівспалене місто, воно було сіре й німе, й ніхто тоді ще не думав про космос, легкові машини, джинси, матчі на кубок європейських чемпіонів з футболу, люди були просто щасливі, що залишилися живими, й післявоєнні поцілунки були найсолодші, — зітхнув сумно полковник Брилюк.

Я згадав Катю — своє найбільше й найщасливіше кохання — і сказав, що років десять тому можна було цілуватися досхочу на старих вуличках біля Товарної станції, які лежать на березі зворушливо стійкої Либеді, яка вперто бореться за своє існування, — але тепер там двоповерхові будинки з купідонами руйнуються один за одним, і Каті вже нема (цього я не сказав, тільки з болем подумав), — ось вам і всі поцілунки…

Микола Іванович Туманевич бадьоро вигукнув з-під «Москвича» район Байкового кладовища, ще хтось назвав вулицю Татарську на Лук'янівці, якийсь провулок на Солом'янці, — але всі погодилися з тим, що кількість затишних куточків катастрофічно зменшується з року на рік.

Карлов-Терещенко насмішкувато слухав нас і, коли наші поцілункові фантазії вичерпалися, сказав, що таких безпорадних типів, як ми, можуть лише врятувати нові рожеві знаки поцілунків, які ще, дякувати долі, сотнями можна повстановлювати в нашому місті. Я подумав, що він правий, бо їздить зараз з однією з найкращих дівчат Києва — рудою й конопатою Лідою з відділу Повітря того інституту, де працює він, — вугластою, як підліток, лаборанткою, й завжди, коли Ліда сідає на мотоцикла ззаду Карлова-Терещенка, надягає на свої дрібні кучері голубу каску з написом «KAWASAKI», джинсові коліна притискає до ніг Теоретика, щосили притуляється до його спини й міцно обіймає його своїми ніжними руками, від заздрості в мене серце стискається, й болить, болить: ритуал притискання дівчини до хлопця на мотоциклі здається мені одним з найкращих і хвилюючих винаходів XX століття.

— Гаразд, — сказав Карлов-Терещенко, — відкрию вам, як виняток, бо в принципі ви цього не варті, пару місць, де хоч сьогодні можна повісити знак поцілунків: червоні губи на рожевому фоні. За кілька метрів від Інституту інформації, поруч з автостоянкою та віадуком. А друге місце — на Печерську, недалеко від Лаври, є там такий непримітний провулок, яким на мотоциклі можна вискочити просто на гору над Дніпром, залишивши за собою колишні монастирські будівлі. Там трава, дерева, нікого нема, наче ти опинився у, вісімнадцятому столітті, тільки чути вічне бомкання лаврської дзвіниці…

Всі знову мовчки замислилися над словами пекельного мотоцикліста, а я згадав, як навесні, саме тоді, коли спалахнуло його кохання, приїхав він разом з Лідою уночі до нашого двору, о другій чи третій годині ночі, й почав гасати, виробляючи фігури вищого пілотажу, перестрибуючи через піскову яму, кружляючи поміж деревами, проносячись, мов вихор, крізь вузький прохід між домами, до сусіднього двору, й повертаючись знову до клумби з трояндами (майбутніми), наповнюючи двір ревищем мотоцикла й смородом відпрацьованих газів. Почувши таке неподобство, вискочила на балкон другого поверху Поліна Андріївна Мерещак разом з чоловіком — доцентом кафедри етики й естетики — й вжила рішучих антимотоциклових заходів: вилила спочатку кілька відер холодної води на голови закоханих, а коли вони не вгамувалися, бо думали, що це звичайна злива (їм, розпаленим коханням, таке стихійне лихо навіть сподобалось), вона з чоловіком почала методично бомбардувати Карлова-Терещенка горщиками з квітами (Мерещаки обожнювали квіти) — й тільки тоді, уздрівши важкі предмети, що вибухали поруч з мотоциклом, розприскуючи чорнозем, порушник спокою сплячих громадян та нявкітливих котів нашого двору виїхав на вулицю Рєпіна, повернув ліворуч і помчав униз.

У цю хвилину нашої загальної задуми над проблемою знаків у всій її величі й багатовимірності до двору урочисто в'їхав залізний монстр небаченої пишноти й потворності, гібрид середньовічних рицарських лат, папуги, купецького будуара та автомобіля «Жигулі»: грізно навсібіч стирчали якісь півметрові блискучі вуса, сяяли дзеркальця, рясно встановлені на капоті, даху й багажнику машини, ковпаки на колесах схожі були на кайзерівські каски з гострими шишаками, спереду на капоті вмостився важкий сріблястий олень зі старої «Волги», радіаторна решітка нагадувала кладовищенську огорожу; переднє вітрове скло зсередини було щільно завішане мавпами, чортенятами, ляльками; перед очима водія хитався прапор — завбільшки з бойовий штандарт прусської кавалерійської дивізії. Верхній край вітрового скла затуляв зелений напівпрозорний козирок з білим меланхолійним написом: «Memento mori»[6]. Заднє скло щільно було задрапіроване оксамитною фіранкою з помпонами; численні молдінги блискавками оперізували автомобіль в усіх напрямках; картину доповнювала двометрова антена, що хиталася ззаду, наче канчук хана Батия, загрожуючи хльоснути кожного, хто б наважився приступити до цієї потвори. З машини вийшов Троян-молодший, вдягнений у ліловий оксамитовий костюм, бузкового кольору сорочку, черевики часів Христофора Колумба на високих підборах і рожевий капелюх з широкими крисами. Слідом за ним на землю нашого подвір'я ступила Троянова невістка — тендітне створіння, яке немовби вийшло щойно з госпіталю для важкопоранених, бо оповите все було в зіжмакану жовтувату марлю.

— Помий машину, — буркнув Троян-молодший і кинув батькові срібного карбованця. Той досить спритно піймав монету я подивився вслід парочці.

— Ось, — підніс старий карбованця до очей Карлова-Терещенка. — Бачив? Це єдиний знак, який їм потрібен.

Троян взяв порожні відра й подався до крана по воду.

— А коли тиск поміряємо? — спитав Яницький.

— Який тиск, — махнув рукою Троян, — юринда.

— Ви не зважайте, — торкнув Карлова-Терещенка за плече професор Яницький. — Ваша ідея цікава, це ідея пам'яті людської. Але знаки, що ви їх пропонуєте, треба носити в серці, а не вішати на вулиці. Є почуття, які ніякими знаками не висловиш, навіть словами важко. Може, лише музикою. Я працюю тут поруч, у клініці на бульварі Шевченка, і коли входжу у двір клініки, завжди бачу ту саму картину: стоять люди з квітами. І завжди думаю: до кого вони прийшли? Бо у дворі — ритуальний зал, де люди прощаються з тими, хто помер. Там — смерть і печаль. А поруч — пологове відділення. Там теж стоять люди з квітами, тільки вони щасливі. Бо там — життя і радість. Поставте там знак квітів — що він означатиме? А коли я заправляюсь біля Бабиного яру (знаєте, там є така елегантна бензоколонка) і чую, як інколи люди там лаються з тими, хто лізе поза чергою, бо всі поспішають, метушаться, — я думаю, що, мабуть, тут ішла моя перша дружина на смерть… А мій онук ходить сюди грати в баскетбол, знаєте, поруч центр підготовки баскетболістів, і я радію за нього, — який знак ви повісите на тому місці?

– Їхали ми з моїм другом взимку у Володарський район, — знову вистромився Микола Іванович, — я дрова відвозив сестрі. На газоні, п'ять кубів навантажили. Друг за перевозку взяв небагато — двадцять п'ять рублів. А назад везли племінницю — вона в медичному вчилищі вчиться. Я їхав усередині, а вона збоку. А пальтеце на ній таке — тільки в Африку їздити, леопардів ловити. Я тоді кажу: «Вася, стій». Сів сам скраю, дівчину всередину посадив, а вона вся синя, худе таке. Розумна — всю анатомію напам'ять знає. Ну, я бахнув самогону, прямо з пляшки — тепліше стало, їду, куняю. Тільки правий бік, той, що до дверей притискався, відмерз. Але нічого, живий. Може, перекур зробимо? Я б за пивом збігав…

— Ні, ні, Колю, кінчай, а пиво потім, — сказав полковник Брилюк. — Знаю я твоє пиво… Не замерзнеш,

— Певно, що не замерзну. — Червоний берет знову сховався під «Москвичем».

Карлов-Терещенко сів у сідло червоної «Яви» і подався до своєї конопатої Ліди, а ми розійшлися, хто куди: полковник Брилюк поліз у яму — допомагати Миколі Івановичу, професор Яницький поїхав на дачу, в Русанівські сади, а Троян почав мовчки мити машину свого сина.

1982 р.