Золота медаль

12

Варя Лукашевич похапцем повечеряла, допомогла тітці помити посуд, підмела підлогу і, раз у раз поглядаючи на годинника, почала переодягатись. Вона вдягла своє краще плаття, причепурилась перед дзеркалом, акуратно причесалась.

У тітки на столику лежала красива брошка — зелена бабка з золотими очима. Варі дуже хотілось приколоти цю брошку собі на груди, та попросити в тітки не насмілилась і тільки нишком зітхнула.

Захекавшись, дівчина добігла до зупинки тролейбуса, стрімголов ускочила в розчинені двері. Жорж, напевне, вже давно чекає. Що коли він розгнівається й піде собі?

Від цієї думки Варі стало холодно. Чому так повільно котиться тролейбус? Він же повзе як черепаха!

Як ще далеко! Чотири зупинки залишилось. А Жорж стоїть на мосту, вдивляється в пішоходів, шукає її очима. Лишилось проїхати ще дві зупинки. Чому кондуктор так довго не відправляє машини? Нарешті таки рушила! Тепер — на наступній зупинці виходити. А може, вискочити й побігти? Ні, тролейбусом таки швидше!

З завмираючим серцем Варя зупинилась на мосту, шукаючи очима Жоржа. Оце — лівий бік. Отут, біля парапету, він повинен її чекати. Де ж він? Невже не дочекався, пішов? Що коли позвати його, гукнути на всю силу так щоб заглушити гуркіт трамваїв і сигнали машин?

Вона стрепенулась, як пташка, коли Жорж несподівано виринув з юрби і обняв її за плечі.

— Фасониш, Варварочко?

— Як це? Не розумію.

— Щоб кавалер тебе чекав?

— Пробач, Жорже. Я й так утекла із зборів. Були в нас збори нашого класу.

Жорж скривився:

— Збори, клас... Не бачу практичних перспектив. Ти в ресторані першого класу бувала? Ні? Так і знав. Сьогодні, Варварочко, кіно відкладаємо. Підемо в «Ялту»!

Вони зайняли окрему кабінку ближче до естради, де розташувався струнний оркестр. Жорж замовив вечерю і пляшку вина.

Від вина і музики, від чорних, з полиском Жоржевих очей у Варі тихо крутилась голова, палали щоки. Вона бачила тільки ці очі та ще Жоржеві червоні губи, відчувала його долоню, яка стискала її безвольні пальці. Бачила ще широке пальмове листя, і їй здавалось, ніби вона в невідомій південній країні, де немає буркотливої тітки, де тільки вони удвох із своїм любим, хорошим Жоржем.

А Жорж нахилився зовсім близько, ось він обняв за стан, і каже... Що він каже?

Варя напружує всю увагу, щоб вдуматися в Жоржеві слова.

— Ми, Варварочко, повинні виїхати звідси. Куди? У багате приморське місто, де завжди повно курортників. Ти будеш принцесочкою і не знатимеш, куди дівати гроші. Родичі пишуть, що мені можна влаштуватись директором ательє. Директором! Ти повинна дати відповідь: так чи ні? Якщо так, кидай школу, кидай тітку — адьє! Довго не думай — друг я тобі чи не друг?

Варі стало страшно від цих слів — чому, вона й сама не знає. Може, тому, що треба кидати школу, а як тоді буде — невідомо.

Вона пригадує тітку, її дорікання шматком хліба. Тітка теж каже: «Кидай школу і ходімо на базар, матимеш заробіток. Не всім бути вченими».

Як сказав Жорж? «Так чи ні!»? Якщо ні — знову буде тітка, і ніколи не буде ні Жоржа, ні приморського міста.

— Варварочко, ти не сумнівайся,— пристрасно шепоче Жорж.— Люблю я тебе? Люблю гаряче. Професія моя — краще не треба, жива монета. Об чім же розмова? Може, ти не любиш? Тоді — прощай, розійдемось, як у морі кораблі. А любиш — подумай, хто миліше серцю, з ким краще: чи з дружком вірним полетіти, чи залишитись? Тільки, щоб голови не морочити. Вибачай, ждати не буду. Ех, Варварочко, яка житуха буде в нас із тобою! Незабудочка ти моя, Варварочко, сирітка на білім світі! Чи бачила ти хоч раз білотрубий пароплав?

Все ближче й ближче Жоржеве обличчя. Червоні губи, а над ними маленькі вусики, наче намальовані. А очі — як дві вишні, помазані маслом. Оркестр гримить і гримить, шумить синє море, білотрубий пароплав одчалює від пристані, майорять білі хустинки, Жорж підливає в бокал вина...

Юлі Жуковій сказали, що її кличе Юрій Юрійович. Він чекав її в кабінеті директора.

Це було після уроків. Юля постукала і ввійшла. Вона відразу зрозуміла — сталося щось надзвичайне. Юрій Юрійович міряв кімнату великими кроками з кутка в куток, тут же сиділа і Тетяна Максимівна, директор школи. Вона зняла великі рогові окуляри і, тихенько постукуючи ними об стіл, стежила за вчителем.

Коли Юля ввійшла, Тетяна Максимівна сказала:

— Ось і Жукова,— і наділа окуляри.

— Сідайте, Жукова,— запросив Юрій Юрійович, підійшов до вікна, якусь мить легенько потарабанив пальцями об шибку і враз повернувся до Юлі.

— Ну, совість школи — комсомол,— сказав неголосно,— Тетяна Максимівна і я хочемо поговорити з вами. Річ у тому, Жукова, що з однією з ваших однокласниць може статися лихо.

Директор школи встала з-за столу й підійшла до Юрія Юрійовича. Сива й огрядна, з підстриженим коротким волоссям, з чорним галстуком, Тетяна Максимівна була дуже схожа на мужчину.

— Ви кажете — «може статися». Можливо, що вже сталося.

Юлю пронизала несподівана гостра догадка: Варя Лукашевич!

— Скажу просто,— вів далі класний керівник,— потрібна допомога комсомольського комітету і всього класного колективу. Справа йде про Лукашевич.

Він виразно глянув на ученицю, а її охопили і велика тривога, і гарячий сором. Вона й досі нічого не знала про Варю!

Так от чому Юрій Юрійович почав: «Совість школи — комсомол!» Це він звертався до неї особисто, до секретаря комітету. Їй здалося, що це було сказано з глибокою іронією. Та й правда: яка вона «совість», коли проґавила лихо у своєї однокласниці!

— Що сталось, Юрію Юрійовичу? — майже викрикнула Юля.

— Ви так не хвилюйтесь, Жукова,— поклав їй руку на плече учитель.— Мені здається, що все ще можна виправити. Для того й покликав вас. Лукашевич закохалася в якогось фотографа, і той підбиває її негайно кинути школу, одружитися з ним і виїхати звідси. Безглуздий вчинок! За якихось півроку вона одержуватиме атестат зрілості. Кинути зараз школу — злочин!

— Звідки... звідки ви знаєте про це? — здавленим голосом спитала Юля.

— Сама Лукашевич звернулась до мене — чи може їй школа видати посвідку. Ну, з розмови з нею все зрозумів. А цей фотограф — або недоумок, або просто — негідник.

«Це я — недоумок,— билася в Юлі гірка і болюча думка.— Проґавила, проґавила, що діється з Лукашевич! Чому я не довела справи до кінця, чому в мене не вистачило наполегливості, щоб розкрити серце товаришки по навчанню, щоб вона все розповіла мені сама?»

Але ці думки не пригнічували Юлю. Навпаки, вона напружено шукала виходу. Дівчина вже міркувала, що саме повинна вона зараз зробити і що може зробити весь комсомольський колектив. І те, що Лукашевич не була комсомолкою ще збільшувало в думках її, Юлину, відповідальність за безглуздий крок у житті, за велику помилку, яку робить її однокласниця. Цю відповідальність Жукова переживала всією душею. Хоч ніхто її не обвинувачував, ніхто про це навіть не натякнув, Юля відчувала свою провину в кожному слові і Юрія Юрійовича, і Тетяни Максимівни.

— Вам треба вплинути на Лукашевич,— радив Юрій Юрійович.— Яким способом — обміркуйте самі. Але головне — взятися всім колективом, щоб дівчина відчула думку всього класу, всіх товаришів.

— Ваше завдання значно полегшується,— додала Тетяна Максимівна,— Юрій Юрійович довго розмовляв з Лукашевич. Говорила з нею і я. Вона дала слово, що поки що ходитиме до школи, принаймні до... до весілля. Вам треба довідатись, що саме штовхає Лукашевич на такий крок. Я думаю, що не саме лише кохання. Побувайте в неї вдома, обов'язково побувайте. Подивіться, як вона живе, що в неї за тітка, ну і що з себе уявляє... жених. Обговоріть усе це на комітеті, в класі.

Жукова стояла червона, схвильована, насупивши брови. Схвильованість ця, звісно, не могла сховатись від Юрія Юрійовича.

— Треба тільки спокійніше, Юлю,— сказав він.— Якщо будете хвилюватись, не приймете правильного рішення. Ну, тепер ідіть. Сьогодні ви вже Лукашевич не побачите, та це й краще. Адже вам треба дещо обміркувати, треба сказати їй зовсім точні слова.

Жукова з вдячністю глянула на свого класного керівника, відчула батьківську теплоту в його голосі.

Вона вийшла з директорського кабінету, думаючи над тим, що сказав їй Юрій Юрійович. Які «точні слова» вона має приготувати для Лукашевич? Чому не гнівні, не засуджуючі? А може, засуджуючі слова і будуть «точними»?

Тільки вдома, вже перед тим як вкладатися спати, Юля зрозуміла, що класний керівник цілком правильно визначив її майбутню розмову з Лукашевич. Не гніватись, а говорити точними словами, щоб вони влучали в саме серце. Щоб Варя відчула їх справедливу разючість. І говорити дуже тепло й щиро!

Наступного дня була неділя, і Жукова поїхала на Шатилівку.

Вона спочатку хотіла взяти з собою Віктора, та роздумала. Треба поговорити з Варею віч-на-віч, як дівчина з дівчиною.

Юля приготувала навіть план розмови, але зрозуміла, що тут ніякі плани не потрібні, треба тільки твердо знати, якими словами говорити...

Напередодні всю ніч падав сніг. Нарешті прийшла зима.

Коли Юля вийшла на вулицю, сніжинки ще кружляли, дерева стояли білі й волохаті, урочисто мовчазні. Сіра ворона переможно каркала на верхівці акації і збивала сніжний пил.

Усе навколо помолодшало. Сміх, кожне слово дзвінко розсипалось у кришталево-ясному повітрі, сирени машин здавались музичними гамами.

Міський парк зустрів Юлю величною тишею. І тільки голос диктора, який читав по радіо останні вісті, віддавався луною. Але — дивна річ — це не порушувало тиші, а тільки ще більше підкреслювало її. Луна м'яко лягала на білі замети, губилася вдалині.

Було зовсім рано, жодний школяр не пройшов ще з лижами чи санчатами по засніжених алеях. На лавках шапками лежав сніг, і воші здавалися від цього самотніми і забутими.

Юлі страшенно захотілось хоч хвилинку побути біля берези, під якою вона стояла вдвох з Віктором того пам'ятного вечора. Вона звернула з алеї і побрела сніжною цілиною в глиб парку.

Галявина з старими березами дрімала в заметах. Блакитні тіні лежали на снігу. На сухій бур'янині, яка стирчала з-під сніжного горбка, гойдався щиглик. Коли Юля підійшла ближче, він, струсивши сніжок з бур'янини, полетів геть.

Дівчина знайшла «свою» березу. Навколо неї намело снігову кучугуру, підійти близько не можна було. Юля простягла над заметом руку і кінчиками пальців погладила холодну оксамитову кору. Від легенького подиху вітерця з гілок посипався срібний пил і запорошив пальто.

Юля з ніжністю згадала Віктора. «Що він зараз робить? Напевне, вчить уроки і не знає, що я ось стою під «нашою березою»!

— Не думала, що я така сентиментальна особа,— промовила Юля і обтрусила пальто. Голос її химерно прозвучав на порожній галявині.

Її вразила нова думка: «А що коли й у Варі з тим фотографом теж така любов, коли і в них є берези, і «свої» заповітні куточки в парку, і не вимовлені, але зрозумілі для обох слова?»

— Еге, така гаряча любов, що кидай негайно школу і їдьмо на пустинний острів! — знову вголос сказала Юля і рішуче пішла з галявини. Ще ні разу не стрівшись із женихом Варі Лукашевич, Жукова вже відчувала до нього зневагу й ненависть. Згадалося, з якими нотками іронії вимовила Тетяна Максимівна це слово — «жених».

«Чому я так не люблю ці слова — «жених», «кавалер»? — думала Юля.

Вона легко знайшла високий паркан на вулиці Коцюбинського, ворота з табличкою, яка попереджала про злих собак. «А може, злі собаки на ланцюгу? Було б добре зайти без попередження, несподівано».

Жукова штовхнула незамкнену хвіртку, ввійшла, озираючись. Проти ґанку, в кутку невеличкого подвір'я, стояла халабуда для собаки. Пес, мабуть, прив'язаний.

Звідкілясь долинув високий дівочий голос. Прислухалась. Хтось співав у будинку.

Навшпиньках зійшла на ґанок, увійшла в сіни. Мимохіть зупинилася — за дверима виводила журливу пісню дівчина:

Юля слухала, вражена. Який оксамитовий, який чарівний голосі Хто ж це? Співачка, артистка?

Вона забула постукати, сіпнула двері.

— Варю!

В кімнаті посередині стояв стіл, за ним сиділи Варя й товста жінка з пісним обличчям — певне, її тітка.

Юлі чомусь так і врізалась у пам'ять ця хвилина. Як Варя ковтнула пісню, з ножицями в руках підвелася з-за столу, як у неї видовжилось від несподіванки обличчя, як тітка глянула підозрілим поглядом, немов обмацала Юлю з голови до ніг.

— Подружка, чи як? — басом спитала вона.

— Еге ж... З одного класу,— зашарівшись, відповіла Варя.— Сідайте.

Юля сіла і глянула на розкладені на столі куски матерії.

— Шиємо в неділю, хай бог простить,— сказала тітка.— Перешиваємо з мого плаття ось їй,— кивнула на Варю.—Для племінниці, круглої сироти, не шкода. Ти це возчувствуй, Варю. Чого ж руки склала? Гостя посидить, балакати можна й шиючи. А я зараз піду навідаюсь до крамниці, вчора привезли такі гарні макарончики, люди брали, а я проґавила.

Варя слухняно стала кроїти матерію.

Ще під враженням Вариного голосу, який і досі, здавалось, переливався в кімнаті, Юля сказала:

— Я не знала, зовсім не знала, Варю, що ти так співаєш! У тебе ж такий голос... Ти просто — талант!

— Голосок у неї дуже приятний,— ствердила тітка.— Як заспіває, то аж за серце вхопить. А плаття пошити до пуття сама незугарна. Не туди руки стоять.

— Спішно потрібне нове плаття? — спитала Юля.

— Потрібне,— пробасила тітка.— Гарна людина трапляється. Чоловік з розумом. Хоч і молодий, а знає ціну копійці.

— Ідете заміж? — спитала Юля.— Ви вдова, чи як?

Тітка витріщила очі:

— Не я, а вона, Варя, збирається заміж. Їй плаття шиємо. Мені хомута на шию не треба. Був у мене колись чоловік, знаю! Пив без просипу та горшки бив. Я тепер, слава тобі господи, самостоятельна хазяйка: хочу — на базар, хочу — обід варю, хочу — до церкви. А схочу — ручки складу й так посиджу.

— Що ж,— посміхнулась Юля,— хай краще кругла сирота хомут надіває?

— Не всі ж такі, як мій був,— відказала тітка,— за гарним чоловіком жінка, як маківочка. Та й Варя — і красива, і роботяща.

— А як же школа? Тобі ж, Варю, через півроку атестат одержувати.

Варя мовчала, низько схилившись над шитвом, за неї відповідала тітка:

— Варя правильно розсудила: доки в людей на шиї сидіти? За школою побіжиш, хорошого чоловіка втеряєш. Хтозна, чи коли такого іншого знайдеш. І отой атестат, чи як там його, їй байдужий: заміж вийде — не атестат доглядатиме, а чоловічка та діточок. Правду ж кажу, Варю?

— Правду, — прошепотіла Варя.

Юлі хотілося вдарити по столу кулаком, зібгати матерію й пошпурити в куток. Але вона з підкресленим спокоєм промовила:

— Не зовсім правда, Варю. Або, вірніше, зовсім неправда.

Тітка метнула на гостю колючий погляд.

— Атож, тепер слова старих людей не в почоті. У пісні одне співається, а на ділі — друге.

— Дивлячись які слова,— стримано промовила Юля.

Тітка довго одягала пальто й човгала калошами. Взяла кошик і на порозі замість попрощатись протрубила:

— Роз-зумна-а дуж-же пішла тепер молодьож-ж!

Юля лишилася з Варею вдвох. Хвилину вони сиділи мовчки. Варя важко дихала і намагалась не дивитись на однокласницю.

«Чому вона так? — думала Жукова.— Що в неї зараз на серці? Вона розуміє, чого я прийшла, хвилюється».

Юля встала, підійшла до дівчини і злегка, обома долонями, повернула її обличчя до себе. На Юлю глянули з острахом і невимовленим благанням прекрасні сині очі.

Жаль і біль стиснули серце Жукової. Чого тобі страшно, хороша моя? Про що ти благаєш мене? Чи ти боїшся, що я грубим словом порушу твою радість, яку ти лелієш у грудях? Чи торкнуся відкритої рани?

— Зі мною розмовляв про тебе Юрій Юрійович, Варю,— тихо промовила. — Розказав усе про твоє... твоє горе.

— Горе? — перепитала Варя.

— Ну, звісно ж. Недовчитись, кинути школу — це велике нещастя. Коли твоя тітка говорила тут так гидко про атестат, у мене закипіло в грудях. Це ж не просто собі — атестат, папірець. Це ж путівка в життя. Як жити, куди йти без путівки? Лишиться одне — пічка, горшки, пелюшки.

— А любов? — Варя встала, і в зіницях у неї спалахнули вогники.

Жукова навмисне промовчала.

— А любов? — вдруге тихо повторила Варя.

— Ти його дуже любиш? — спитала Юля.

— Не знаю... Я ж тільки вперше... тільки вперше кохаю. Я б усе була біля нього. Він дуже ласкавий.— Вона посміхнулась.— Він каже такі хороші слова...

— Слова, Варю? А діла?

Лукашевич закліпала довгими віями:

— Які діла?

— Діла його теж хороші, питаю?

— Чому ви... ти питаєш про це? — знову з острахом глянула дівчина.— Я не розумію.

— Варю,— сказала тоді Юля,— я вірю, що ти закохалась у нього. Але він, він любить тебе?

— Любить! — з жаром вигукнула дівчина.— Він хороший до мене, слова в нього такі...

— Ну, гаразд. Але мені зовсім незрозуміло: чому ти хочеш кидати школу?

— Заміжнім же в школі не можна,— простодушно сказала Варя.— А він хоче, щоб зараз записатися і виїхати.

— А якщо ти не захочеш покинути школи?

— Тоді він покине мене,— зітхнула Варя.— Так і сказав: «Не мороч мені, каже, голови з школою. Або школа, або я. Вибирай, каже».

— Хороші слова! Ласкаві!

— Ти не смійся,— з докором глянула Варя.— А якщо він інакше не може? Знаєш, я читала, що любов усі пута рве. Любов нічого не визнає, нічого не бачить!

— Це ти читала дурниці, Варюшо. Мені не хочеться тебе ображати, тобі буде це тяжко почути, тільки скажу тобі одне: він тебе не любить! Ніяк, зовсім не любить!

Лукашевич так розгубилась, що не могла промовити й слова. Вона затулила обома руками обличчя й позадкувала від Юлі, як від страшної потвори. Наткнулася спиною на стінку і немов прикипіла до неї. І враз одірвала руки, глянула на Жукову гарячим, пронизливим поглядом і вся стала немов зовсім іншою Варею.

— Коли ти прийшла,— заговорила вона задихаючись,— у мене чомусь так і тьохнуло серце, наче ти мені принесла лихо. Аж і справді... Тільки звідки ти знаєш? Хто тобі повірить? Я була маленькою — мене бив батько. Лишилася сиротою, хто мені сказав ласкаве слово, хто приголубив? Тітка прихистила, й за те спасибі, а все ж спробувала б ти в неї пожити!

Вона підступала все ближче і кидала слова просто в обличчя Юлі:

— В тебе є мати? Є батько? Бачиш, є! А я без ласки зросла, тільки він приголубив, я від нього взнала, що таке ласка! Що ж ти мені говориш тут: «Не любить»! Не хочу я тебе й слухати.

— Варю, ти спокійніше,— сказала Юля,— не хвилюйся, бо можеш прийняти неправильне рішення.— І впіймала себе на тому, що повторила слова Юрія Юрійовича.— І все ж таки ти послухай мене. Подумай сама: що це за любов, коли він примушує тебе залишитися без освіти? Ти не матимеш навіть атестата про закінчення десятирічки! Ти б хотіла вчитися далі? От, ти мовчиш, напевне хотіла б. А він, твій фотограф, чинить над твоєю душею насильство! Справжня любов усе бачить, справжня любов — ніжна, чуйна. А ти кажеш — любов сліпа.

— Я думаю, що коли кохаєш, то треба поступатися один перед одним.

— І ось ти й вирішила поступитися, залишити школу? А чому він не поступиться перед тобою? Чому він не хоче почекати, доки ти складеш випускний екзамен? Чому він не думає про те, щоб допомогти тобі піти далі в інститут?

Обличчя у Варі пересмикнулось, ніби від болю.

— У нього в самого освіти немає. Всього кілька класів,— промовила вона.

— Варюшо,— вела далі Юля,— повір, у мене зараз до тебе така ніжність, наче ти моя рідна сестра, і ти так необережно схилилась над глибокою ямою — не впади, Варюшо! Він не любить тебе, він сам сказав тобі: або він, або школа! Що ж це таке? Якщо ти залишишся кінчати школу, він покине тебе? Так легко відмовиться од тебе! І це значить — любить! Ні, це — не любов! Він любить тільки себе! Кого ти покохала, Варюшо? Придивися пильніше! Більше я тобі нічого не скажу. Прощай! Ні, до побачення завтра в класі! Всі твої однокласники схвильовані, турбуються за тебе! А вчителі? Вся школа думає про нерозумну ученицю Варю Лукашевич.

— Що ж мені робити? — прошепотіла Варя, опустилась на стілець і беззвучно заплакала.