Золота медаль

36

Остання чверть учбового року — особлива, не схожа на інші. Вона тривожна й солодка, адже це — остання чверть перед екзаменами, перед канікулами. В ній відчувається дихання весни, юності, вона ще глибше здружує друзів, ще міцніше з’єднує однокласників. У школярів, особливо старших класів, з’являється підкреслений вираз заклопотаності, а в десятикласників до цього ще приєднується урочисте піднесення, як напередодні великого і радісного свята.

Вчителі теж заклопотані більше, ніж звичайно, частіше відбуваються тепер педагогічні наради, більше роботи в класах.

Для десятикласників остання чверть є взагалі останньою шкільною чвертю, прощанням із школою, передднем випускних екзаменів, і відчуття цього позначається на учнях.

Марійка з подивом помічала, як на її очах немов змужніли і виросли за останні дні її подруги й товариші. І те, як вони тепер відповідали уроки і як розмовляли між собою, викликало в Марійки дивне враження, ніби всі її однокласники і вона теж досі були тільки дітьми, і лише зараз несподівано стали дорослими. І всі, здавалось, це знають і в душі дуже радіють цьому, але приховують свої справжні почуття за стриманими розмовами.

Вчора, приміром, Юля Жукова і Вова Мороз засперечалися про те, як розуміти партійність мистецтва. Жукова доводила, що тільки таке мистецтво можна назвати партійним, яке допомагає будувати комунізм.

— Наша головна мета — побудова комунізму! — говорила вона.— За цю мету і повинен кожен, боротися своєю працею. Робітник біля верстата, письменник — своїми книжками, художник — картинами.

— Ну, гаразд,— відповідав Мороз.— Згоден, тисячу разів згоден. Але скажи..— Очі його лукаво засміялись.— Скажи, ось наш радянський художник намалював натюрморт. Квіти, припустімо. Чудові троянди — рожеві, червоні. Адже має право художник змалювати квіти?

— Ну, безумовно.

— От і скажи — чи може натюрморт або етюдик допомагати в будові комунізму?

— Ну і що? — гаряче говорила Юля.— І що? Посміхаєшся? Думаєш, ось заплутав Жукову! А чому ж і справді хороший натюрморт не може допомагати нам будувати комунізм? Що ми — красивого не любимо? Молодість без квітів — так, чи що? А коли твої чудові троянди викликають натхнення, дають творчу зарядку робітникові?

— Творчу зарядку можуть дати всі картини Третьяковської галереї. Отже, по-твоєму...

— Знаю, що ти хочеш сказати,— перебила Жукова.— Ми не відкидаємо кращих зразків старого мистецтва. Але в чому суть? В ідеї картини! В ідеї! Ех, ти, художник!

Не було такого учня, який би в останній чверті не налягав на заняття, надолужуючи пропущене та повторюючи пройдений матеріал. Марійка Поліщук докладала всіх зусиль, щоб не відстати. Порушуючи розпорядок дня, часто просиджувала над підручниками до пізньої години. Останнім часом стало легше, бо приходили подруги, допомагали поратися й чергували біля хворої матері.

Юля Жукова хотіла зняти з Марійки деякі громадські доручення, та вона запротестувала: «Ні, ні, ні. Мені це не заважає!»

Якось Мечик Гайдай одержав двійку з алгебри. Марійка вирішила відвідати Мечика вдома, подивитись, чим займається, а то й допомогти. З задоволенням побачила, що Мечик сидів над уроками.

— Прийшла перевірити, як алгебра поживає? — спитав він.— Не турбуйся, на екзамені не зріжусь. Замову таку знаю: «Чур мене, чур мене, зникни, мана!»

— А ось зараз побачимо, як діє твоя замова. Давай задачник!

Мечик не міг приховати свого здивування:

— Як же ти прийшла? У тебе в самої повно клопоту!

Вражений цими несподіваними відвідинами, він слухняно відповідав Марійці урок, нишком, скоса поглядаючи на неї.

— Матері не краще?

Марійка мовчки глибоко зітхнула у відповідь, і він більше про це не питав.

Вони розв’язали кілька задач.

— Ну, йди, йди,— говорив Мечик.— У тебе ж удома... знаєш? І тобі ж самій треба готуватись. Коли ти зірвалась у Малярії Базедівни, в мене серце немов розбилось.

Марійка сумовито посміхнулась.

— Спасибі за співчуття. Правда, зірвалась. Але це востаннє. А я б дуже зраділа, коли б ти перейшов на п’ятірки. І щоб одержав атестат зрілості, та ще з медаллю!

Тепер зітхнув Мечик:

— Мрії, мрії! Хіба це можливо? Стільки прогаяно часу! Три чверті учбового року. Як я вчився? Так, через пень-колоду. Де вже про медаль думати. Тут хоч би не зрізатись.

Він немов опам’ятався, що говорив так щиро, погладив звичним рухом чуба, поправив галстук:

— А взагалі — тру-ля-ля, як кажуть французи! Між іншим, ти чула останній анекдот?

Ураз він осікся:

— Ти чому так дивишся? Немов на зів’ялу троянду!

— Шкода мені тебе!

Мечик аж підскочив:

— Драс-стє!

— Ніяк ти не позбудешся своєї маски. І... галстук оцей твій, немов у папуги, і носиш ти його тепер уже виключно з упертості. Ех ти-и ж! «Тру-ля-ля!»

Мечик сидів мов ошпарений.

— Ух, яка ти! — нарешті промовив він.— Ти ким будеш? Прокурором?

— Лікарем, Мечику. Після школи піду в медичний. Уже ніяких вагань, рішення остаточне. А ти? Ніяк від тебе не почуєш певної відповіді.

Мечик помовчав.

— Ні, в мене з цього приводу секретів немає. На будівництво ГЕС кудись поїду. А там буде видно. Батько мій — машиніст, ну і я... Тільки думаю, щоб на крокуючому екскаваторі. Одним словом, Марійко, ти ще про мене почуєш! Прогримлю!

— Що ж, вірю. Але поки що ти гримиш з іншого боку. Досадно за тебе. Ти, мабуть, і не читаєш нічого? «Молоду гвардію» читав? А «Білу березу»? А «Прапороносці»?

— А ти не екзаменуй, будь ласка. Читав і читаю, тільки, мабуть, з іншою метою, ніж ти.

— Як це?

— А так. Ти для чого читаєш? Я ж знаю — по-перше, тому, що треба знати твори тих письменників, яких учимо в школі. А по-друге — ти хочеш наслідувати героїв книжки. Характери їхні обмірковуєш, образи там усякі... «Автор показує нам у цьому творі...» і так далі... А я читаю з іншою метою. Я читаю для емоцій! Так. І нікого не хочу наслідувати. Характер треба виховувати в собі незалежний, самостійний. Я копій не люблю. Є такий Мечислав Гайдай, і все! А робити з себе копію героя якогось роману — це не в моєму плані.

— А мені здається, Мечику, що ти все-таки копія.

— З кого ж, дозвольте спитати?

— Важко й сказати. Та, на жаль, нічого в тобі незалежного і самостійного немає.

— Спасибі. Ти так погано про мене думаєш?

— Хотілося б так погано думати тільки про копію, яку ти, як машкару, натягуєш на себе. А оригінал щоб був інший, як личить нашим молодим людям.

Хлопець провів Марійку до трамвайної зупинки і, міцно потиснувши їй руку, зник серед натовпу.

Марійка сиділа у вагоні, притулившись до стінки, і дивилась, не відриваючись, у вікно. Мимо пробігали вечірні вогні, миготіли освітлені вікна зустрічних трамваїв. Марійка сиділа, поклавши долоню на руку, яку щойно потиснув Мечик. І їй здавалось, що вона ще й досі зберігає дотик Мечикової руки.

Євгенія Григорівна вже не вставала з ліжка. Лежала у півзабутті, виснажена і висхла, як зрізана пшенична стеблина. Десь поза уявою минав час. Світилась лампочка — ніч, гасла лампочка — день. Коли схилялась над узголов’ям дочка, збирала останні сили, щоб усміхнутись. Знала давно, що хвороба невигойна, і весь час мучила єдина думка, щоб про це передчасно не довідалась Марійка.

— Не переживай, що я така... слаба... — говорила дочці.— Все найстрашніше минуло. Вилежусь... там встану. І знову все буде, як раніше.

— Ну, звісно, мамочко,— підхоплювала Марійка,— мені теж саме казав професор. В однієї дівчинки в п’ятому класі теж захворіла мати на таку хворобу, як у тебе. І що ти думаєш? Уже зовсім одужала...

Щоразу Марійка вигадувала то розмову з професором, то дівчинку, мати якої вже, мовляв, вилікувалась, то говорила про якісь нові чудодійні ліки. Вона була певна, що мати не знає про близьку смерть. І так обидві, мати й дочка, ховали одна від одної страшну правду.

Дві бабусі йшли тротуаром. Марійці було видно з вікна, як вони розмовляють, як одна з них усміхається беззубим ротом. Ось вони йдуть, підтримують обережно одна одну, прожили довге життя і ще житимуть, а мати помре молодою. Як це страшно, як несправедливо!

Головне — тримати серце, щоб воно завжди було затиснуте в кулак. Тоді воно стає маленьким, кам’яним, не намагається вискочити з грудей — де таке моторошне відчуття, коли серце раптом заповнює всі груди. Дуже важко його затискувати. Спочатку Марійка не вміла цього робити, а потім навчилась. Навчилася зовсім непомітно ковтати сльози, усміхатись матері, коли груди розривало ридання, набирати спокійного вигляду, коли холонула від тривоги кров.

Якось серед ночі Євгенія Григорівна прокинулась, немов від поштовху, і відразу ж зрозуміла, що в узголов’ї стоїть те, про що думала, що неодмінно мало прийти, але до цього часу було ще якесь далеке, немов нереальне і стороннє. А зараз воно вже прийшло.

Їй спало на думку, що тепер вона вже ніколи не побачить своєї кущистої пшениці, інші продовжать її досліди, інші будуть слухати розмову колосків у полі... Вона так любила поле... Жінка стала пригадувати, чого вона ще не встигла зробити. Але це було дуже боляче... Серце защеміло від усвідомлення того, що вона вже не повернеться до дочки, до своїх дослідів.

До ліжка підійшла Марійка. Дочка, донечка! Але чому вона немов пливе по кімнаті і вся прозора, крізь її тіло видно протилежну стіну... Євгенія Григорівна простягла до дочки руку, і рука безсило впала на груди.

Потім їй вчувся розмірений знайомий шум. Серце її солодко застукало. Так, так... це шумить дуже густе і дуже високе колосся. І все, все було, як завжди: і поле, і перламутрові хмарини, і вітрець стрибає по ниві, немов жмурками засіває буйний розлив хлібів.

Майнули напівзабуті епізоди з дитинства, весняні води, дикі гуси в небі, чомусь з’явилася біла береза з вирізаними на корі ініціалами, і хоч як намагалася Євгенія Григорівна їх прочитати, але в очах темніло, і вся береза теж почорніла, як вугілля. В кімнаті важко ходили, перевалюючись, візники в незграбних кожухах, заповнили всю кімнату, і ніяк не можна було зрозуміти, чого вони прийшли і що їм потрібно.

Уранці Марійка глянула на матір і помітила в її обличчі незнайомий новий вираз. Щось трапилось, а що — не можна зрозуміти.

— Дядю, дядю, купіть проліски!

Мечик сидів у сквері на лавці й чекав Ліду Шепель. Він купив два великих букети пролісків — вони пахли вологою землею, мокрим лісом, рястом. Знову весна! Чи давно завивала над містом завірюха, засипала снігом тротуари!

— Проліски! Проліски! Купіть проліски!

Останні калюжки висихають на брукові, на них боляче дивитись від сліпучого сонця. І вікно на другому поверсі нового будинку теж відбиває сонце і, мов навмисне, сліпить Мечикові очі. Горобці купаються в калюжці — мокрі, щасливі.

Мечик дивиться в той бік, звідки повинна прийти Ліда. Чому її так довго немає?

Горобець, обскубаний, забрьоханий, боком вискочив із калюжі, щось переможно крикнув і пурхнув через голову Мечика.

Дивно. Може, Ліда забула? Може, зайнята?

А сам боїться, боїться признатись, що можлива й інша причина. Що коли їй хтось із десятикласників сказав про... про те нахваляння? Ах, як це гидко вийшло!

Спочатку й справді думав «продемонструвати» класові закохану «воблу». Запрошував у кіно. Призначав побачення. А коли одного разу Ліда не прийшла, відчув, що вечір порожній.

Сьогодні після уроків сунув Ліді записку. Останні дні дівчина стала якась неуважна до нього, немов і справді щось знала.

Прийде чи не прийде?

Сонце у вікні погасло, шибки стали схожі на більма. Пахли бруньки тополь. Тріщали іскри на трамвайних дугах. Два букети пролісків усе ще дихали свіжістю. Мечик притулив квіти до обличчя й здригнувся — вони були холодні.

І вечір надходив теж холодний. У голому сквері було непривітно. Весна стояла на порозі, але не розчинила ще навстіж дверей, тільки бруньки набухали й лускались на тополях.

Ліда не прийшла.

У Миколи Марковича урвався терпець, і він вирішив піти до класного керівника. Мечика всю ніч не було вдома, він повернувся тільки на світанку, п’яний, у забрудненій одежі.

— І делегація приходила,— скаржився машиніст Юрієві Юрійовичу,— і хоч би що! Нічого на нього не впливає!

— Ну, а ви? Як ви впливаєте на нього?

— Що ж я? — розвів руками Микола Маркович.— Педагогічного підходу у мене, правду скажу, немає. Я, звичайно, по паровозній лінії...

— А батьківський підхід у вас є? — допитувався Юрій Юрійович.— По батьківській лінії ви вживали якісь заходи?

— Та що ж, ременем, чи як? Та я вже й не подужаю, і соромно — він же таки великий уже.

— З сином треба розмовляти батьківською мовою, а не ременем. Тварина, й та слухає слова.

— Я вмовляв, товаришу вчитель. А тепер щиро вас прошу, щоб і ви ще раз поговорили з ним. Хотів до директора звернутись, та просто не насмілився.

Юрій Юрійович викликав Гайдая до себе того ж дня після уроків. Він замкнувся з ним у вчительській кімнаті.

— Ви знаєте, про що я хочу з вами говорити?

Мечик потупився:

— Догадуюсь. Батько приходив. Скаржився, мабуть.

— Де ви були, Гайдай, позаминулої ночі? Ви знаєте, чим це може закінчитись?

— Цікаво.

— Що?

— Цікаво, кажу, чим це може закінчитись?

— Ви станьте, будь ласка, прямо, не вихиляйтесь. З вами розмовляє класний керівник!

— Ну, стою. Я ж не солдат.

— Ви — учень. Це може закінчитись тим, що ми не допустимо вас до державних екзаменів. За вашу поведінку. Ваш батько Берлін брав, а ви плямуєте його добре ім’я. Хоч би про це подумали! А мати ваша... Хіба думала вона, страждаючи у фашистській неволі, що син отак її «втішатиме»?

Мечик швидко глянув на Юрія Юрійовича, незрозумілий вираз майнув в очах. Що це було? Каяття, жаль?..

— Що ви мені про батька, про матір...— буркнув він.— Я поважаю їх.

— Неправда! — вигукнув учитель.

Мечик мовчав.

— Неправда! Ви дійшли до того, що почали пиячити. Мені відомо, що ви і в карти граєте на гроші.

— Хто ж це вам наябедничав? Не інакше як Жукова!

— Ви ж п’яним повернулися додому? Батько розповідав, що від вас так і тхнуло горілкою.

Мечик ураз зухвало посміхнувся.

— Ну, був напідпитку. Правда. А ви хіба у вісімнадцять років не того?..— Він виразно ляснув собі пальцем по шиї.— Не заливали за комірець?

Цей зухвалий, розв’язний рух, слова, тон були такі нестерпні, що кров ударила Юрієві Юрійовичу в голову, зашумувала в скронях, він рвучко підвівся і щосили вдарив кулаком по столу.

— Мовчати!

Пенсне злетіло, жалібно дзенькнуло скло...

В ту ж мить учитель зрозумів, що він не витримав, тріснула якась дуже натягнута пружина, але вже не було сили стримати себе, і він ще раз страшним голосом закричав:

— Мовчати, негіднику!

Потім схопився руками за голову й почав ходити по кімнаті. Трохи заспокоївшись, сів.

— Ви можете дати мені востаннє слово? — спитав у Мечика.— Слово честі, що рішуче зміните свою поведінку?

Гайдай мовчав.

— Подумайте. Я хочу, щоб це слово честі було справжнє, з глибини серця. Я думаю, що ви ще не все втратили.

Мечик продовжував мовчати. Настала довга пауза.

— Ви будете відповідати? — спитав Юрій Юрійович.

Мечик стояв мовчки, розглядаючи щось за вікном.

Учитель зрозумів, що учень більше не промовить жодного слова, що це — відповідь на його вигук «мовчати!».

Юрій Юрійович встав, пройшовся по кімнаті, потім зупинився й пошепки наказав:

— Ідіть!