Золота медаль

14

Юрій Юрійович прийшов на партбюро, щойно закінчивши урок. З того, як він торгонув стільцем, як сів і одразу ж встав, підійшов до дверей і потягнув за ручку (хоч двері були й так щільно зачинені) — всі зрозуміли, що секретар парторганізації чимсь схвильований.

Надія Пилипівна обережно спитала:

— Почнемо, Юрію Юрійовичу?

Він обернувся, глянув:

— А, так, так. Пробачте. Всі є? Давайте починати.

І враз сказав:

— У мене в класі неприємність, товариші... Комсомолка, знаєте...

Випадок, який стривожив Юрія Юрійовича і обурив комсомольців, стався з Лідою Шепель.

Ліді було доручено відправити підшефній комсомольській організації в колгосп бібліотечку. Десятикласники з великою любов’ю добирали до цієї бібліотеки книжки, купували в книгарнях, приносили з власних бібліотек.

Шепель повинна була по телефону умовитися з комсомольцями, щоб з колгоспу надіслали по книжки машину, або відправити бібліотечку поштою.

Але з’ясувалося, що книжки вже більше тижня спокійнісінько лежать у Шепель.

Віктор Перегуда знайшов Ліду на великій перерві в буфеті. Вона пила чай. Віктор підсів до її столика.

— Мені не хотілося б псувати тобі апетит,— сказав він,— але мушу тебе спитати: чому ти досі не відправила книжок у колгосп?

Шепель зміряла його поглядом з голови до ніг і, спокійно жуючи бутерброд, відповіла:

— Мені було ніколи цим займатись.

— Ніколи? Та ти знаєш, що комсомольці відкривають у колгоспі свій клуб для молоді, вони чекають цих книжок!

Шепель знизала плечима:

— Що за дивний у них пароксизм книголюбства!

— Та ти хто? — обурився Віктор.— Комсомолка ти чи хто?

— Я?

Ліда встала, холоднокровно відсунула порожній стакан, змела крихти з скатертини на блюдце і заявила:

— Я... Мені ніколи було!

Ось про цей випадок і розповів Юрій Юрійович на засіданні партбюро. Він не міг мовчати. Він повинен був почути пораду від товаришів-комуністів. Учитель відчув болісну тривогу за долю учениці, яка незабаром востаннє переступить шкільний поріг.

Знав, що почує не тільки пораду. Напевне, прозвучать на засіданні справедливі слова осуду його, як комуніста, класного керівника, в якого в класі є така комсомолка. Він вважав би себе винним більше за всіх, коли б і Ліду Шепель, і Мечика Гайдая школа «випустила» в життя такими, якими вони є зараз. Ні, це була б жорстока поразка в житті самого Юрія Юрійовича, і він не міг цього припустити навіть у думках.

Юрій Юрійович не помилився. Говорили на засіданні не тільки про Шепель, а й про Варю Лукашевич, про Гайдая. Та, мабуть, найбільше — про нього, класного керівника. Справді, критикували його суворо.

І від того, що всі члени бюро так близько прийняли до серця вчинок Ліди Шепель, і навіть від того, що гостро критикували його, секретаря парторганізації, Юрій Юрійович відчув, як зникла його тривога, спокійна впевненість знову повернулась до нього. Він ще раз переконався, що доля кожного учня хвилює не тільки його, а й увесь учительський колектив.

Здається, нічого нового не було в тому, що ухвалило бюро: комсомольці десятого класу повинні обговорити на відкритих зборах вчинок Шепель. Але за цією ухвалою Юрій Юрійович бачив значно більше. Він розумів: комсомольські збори треба скерувати так, щоб на них мова йшла не лише про окремий вчинок, а про поведінку Ліди Шепель взагалі, про її характер, про її життя. Це має бути товариська пристрасна розмова з дівчиною. А чи буде вона такою, залежатиме від того, як цю розмову організувати. І звідси випливало, що насамперед йому, Юрію Юрійовичу, треба було негайно ж допомогти комсомольцям як слід підготуватися до цих зборів.

Проте досвідчений учитель відчував — не все сказано про Шепель. Йому хотілося звіритись товаришам у тому, що він передумав, коли збирався на це засідання партбюро, хотілось дістати їхнє схвалення.

— Я думаю, цього ще не досить — засудити вчинок дівчини,— сказав він.— Ми повинні водночас взяти ученицю під лікоть. Як саме? Я міркував над цим. Треба спробувати старий засіб — доручити їй якусь серйозну, саме серйозну справу, щоб дівчина зразу відчула відповідальність перед класом. Хай відчує, що жила «воблою», але це — в минулому, а зараз вона потрібна, дуже потрібна колективу...

Ці останні слова, видимо, найдужче припали до серця вчителеві малювання Якову Тихоновичу. Ще не дослухавши до кінця, він схвально закивав головою і вдав, що аплодує. Після засідання він швидко підійшов до Юрія Юрійовича:

— Дозвольте міцно-міцно потиснути вашу руку!

— От і не знаю, за віщо такий вияв доброзичливості...

— За одне ваше речення. Ви сказали, що ученицю треба взяти під лікоть, підтримати її. Ось за це, Юрію Юрійовичу. Засудити — це легко, а допомогти — значно важче. А може, ми й помилились? Може, й зборів не треба? Просто відчитати б — та й годі. Невже не допомогло б?

— Ні, напевне не допомогло б!

Юрій Юрійович уважно глянув на Якова Тихоновича й додав:

— Хотілося б подивитись, як ви малюєте. Знаєте, самий процес, коли ви водите рукою. Так і здається, що — ніжно-ніжно, і все рожевою фарбою. А ви спробуйте різкими лініями, такими, знаєте, мужніми, сміливими...

Юля Жукова обмірковувала, як провести завтрашні збори. Вона ніколи не перевантажувала порядку денного і порадила Віктору поставити завтра теж не більше двох питань.

Питання були серйозні, і перше з них — про Ліду Шепель.

Власне кажучи, про Шепель давно вже слід було б серйозно поговорити на зборах, а то й на комітеті. Проте здавалось, що досі Ліда не подавала для такої розмови ніякого конкретного приводу.

Правда, її однокласникам впадало в очі, що Шепель жила в якомусь дивному, вузькому колі інтересів. Недарма її нишком, поза очі, називали «воблою», а в стінгазеті не раз з’являлись на неї ущипливі карикатури.

За останній час у Шепель з’явилась двійка з української літератури. Та навіть більше ніж сама двійка, клас занепокоїли обставини, за яких її було одержано. А історія з книжками для підшефної комсомольської організації обурила всіх комсомольців.

Юля намагається пригадати, якою була Шепель у минулому році. Уява малює тонку високу дівчину в окулярах. Коли, бувало, хтось попросить у неї складного ножика або олівця, вона спочатку скаже: «Якщо ти учениця, то повинна мати своє письмове приладдя», але олівця все-таки дасть. Правда, це — огризок, маленький утинок, його й тримала Ліда передбачливо на той випадок, якщо хтось попросить. Не давати ж, мовляв, свого олівця, яким пишеш сама!

Але й давши олівця чи ножика, Шепель тричі підійде потім до подружки:

— Ну що, потрібний тобі ще олівець? Гляди ж, не посій!

Колись вона загубила нове перо і облазила навколішках усю підлогу в класі, доки знайшла його.

Подруги говорили їй:

— Ти — скупа, як Плюшкін!

— Я не скупа, а просто акуратна й бережлива,— відповідала Шепель.— Плюшкін збирав іржаві гвіздки на дорозі, а я ж цього не роблю.

Вона це говорила цілком серйозно, не помічаючи в своїх словах злої іронії на власну особу.

А втім, подруг у Ліди не було з тієї причини, що нікого не захоплювала перспектива дружби з нею.

Ніхто не бачив Шепель ні на лижах, ні на коньках. Коли в дев’ятому класі всі захоплювались волейболом, Ліда єдина не була у волейбольній команді. Якщо в її присутності заходила суперечка або просто розмова про якусь книжку, Шепель питала:

— А в класі ми будемо її проходити?

Юля пригадала, як одного разу (це було в дев’ятому класі) Юрій Юрійович сказав на засіданні комсомольського комітету:

— Зверніть увагу на Шепель. Лікуйте її.

А що ж вони, комсомольці, чи вилікували свою товаришку?

Жуковій гірко й боляче думати про це.

Як сьогодні сказав їй Юрій Юрійович: «Це ж справа вашого комсомольського серця». Немов і звичайні слова, а сказав їх так хороше, проникливо...

Після уроків він допоміг Віктору Перегуді і Жуковій накреслити «головну лінію» завтрашніх зборів. Юрій Юрійович так і висловився: «головну лінію». Вони довго сиділи втрьох і розмовляли про Шепель, про її характер і про те, яке б дати їй громадське доручення. Воно мусить бути таке, щоб підняло Ліду у власних очах і водночас зацікавило її саму. Не може ж такого бути, щоб її ніщо не цікавило!

— І, знаєте, щоб не суд, не допит,— говорив Юрій Юрійович,— а побільше серця... А то бувають у нас, на жаль, казенні збори... Шепель потрібні гнівні, пристрасні слова, щоб збагнула, що це — гнів її товаришів, а не казенна проробка...

Жукова відчувала — і в голосі, і в словах класного керівника було стільки глибокої турботи й піклування про Шепель, про її майбутнє! І учениця мимохіть подумала, що Юрій Юрійович не тільки класний керівник і вчитель,— ні, він насамперед — комуніст, і не лише він, а вся партійна організація школи вчить її, Юлю Жукову, як указати Ліді Шепель правильну стежку.

«Чи по-справжньому ж ми, комсомольці, допомагаємо комуністам? Чи живе в нас ця радісна гордість, що ти — комсомолець?» — запитувала себе Жукова.

Так, живе. Вона — в серці, в думках, у ділах, у мріях...

Згадалась вечірка у Марійки Поліщук. «Як мені хочеться стати справжньою революціонеркою!» — звучать у голові Жукової її власні слова, і вона червоніє так, що відчуває, як зайнялись вуха. «Як далеко тобі до борця, якщо ти не зуміла досі перевиховати однокласницю, з якою ти перебуваєш у Ленінській Комуністичній Спілці Молоді!»

В Юлиному характері була риса — перебільшувати в сто крат свої помилки чи невдачі і применшувати успіхи своєї роботи. Отож і тепер історія з Шепель заступила перед Юлею велику роботу, яку провадили комсомольці в школі. Дівчині здавалося, що зроблено неприпустимо мало, і в цьому насамперед винна вона, секретар комітету.

Було вже за північ. За вікнами кімнати стихла гомінка вдень вулиця. Тільки зрідка проходили трамваї і скреготіли на повороті. Мати й школярі-брати давно спали, батька не було: він працював на нічній зміні.

Юля дуже любила нічні години, коли припиняється денна метушня і в тиші, біля заспокійливого світла настільної лампи, так хороше думається, і приходять такі солодкі мрії...

Недавно її обрали членом бюро райкому комсомолу. Це дуже схвилювало Юлю й обрадувало. Вона виросла у власних очах. Це була і висока честь, і довір’я, і нові відповідальні обов’язки.

Затишно. Хороше помріяти в такий пізній час.

Та сьогодні Юлі не до мрій. Треба обміркувати, що вона скаже завтра Шепель на зборах.

Батько Ліди Шепель замолоду візникував. Складаючи копійку до копійки, гривеник до гривеника, живучи на одному квасі й хлібі, він згодом зібрав грошенят і відкрив власну біржу.

Працювало в нього спочатку півдесятка візників, та справи, як видно, швидко пішли вгору, і за три роки Сидір Маркович Шепель спромігся вже збудувати собі будинок. Одну половину здавав у найми, у другій жив сам із сім’єю.

Савраска, на якій Сидір Шепель починав свою кар’єру, благополучно постаріла, нижня губа в неї одвисла й теліпалась, як відірвана підошва, але конячина користувалась у свого господаря неабиякою шаною. Її було звільнено від важкої роботи, вона справно одержувала корм аж до самої своєї смерті. Був навіть у старого Шепеля намір зробити з її шкіри чучело в подяку за вірну службу, та жадність перемогла, і шкіра пішла на чоботи.

Після революції Сидір Маркович служив швейцаром у готелі. Старик був крутого норову, в дугу гнув дружину, і в домі було заведено непорушне правило: вранці і ввечері дочка мусила цілувати батькові руку.

Любив старий розповідати дочці, як він «вибився в люди», а «був же ванько», якого безкарно можна було бити по шиї й штовхати межи плечі.

— А все зробила копієчка-мати,— резюмував батько.— Вчися, Лідо, шанувати копійку, вона тобі — перший друг у житті.

Старий любив шукати «кращого місця». З одного міста він переїздив до іншого, а Ліда мусила серед учбового року залишати свій клас і в новому місті вступати в іншу школу.

— Подружок не заводь, Лідко,— повчав батько.— Подружка така: дай їй списати, в кіно поведи, карбованця позич на сніданок. Ти подалі від них. Та й кіно ні до чого. Ти все — в книжку, в науку, щоб у люди вийти швидше, шоб жалування кругленьке, та ще й приробіточок десь на стороні. Ось тоді тобі й кіно й розкіно! А зараз пам’ятай, що батько твій — швейцар, а мати — кур’єрша. У люди швидше пнися!

Старий Шепель помер, коли Ліда була в дев'ятому класі. Тепер вона жила вдвох з матір’ю.

І не про саму Ліду мусила подумати Жукова. Вона вирішила, що на зборах обов’язково повинна бути й Варя Лукашевич. Хоч Варя й не комсомолка, але хотілося, щоб вона зрозуміла, як турбується про її долю вся школа.

Та й не тільки треба було поговорити з нею, але й залучити до громадської роботи, доручити дівчині якусь справу.

Ось тоді й зрозуміла Юля, чому Юрій Юрійович вважав, що новина про гарний голос у Лукашевич — найважливіша.

Жукова заспокоїлась лише після того, як продумала хід завтрашніх зборів. Звісно, вона знала з власного досвіду, що тут не складеш певного плану, під час зборів завжди трапляться якісь зміни, але вона, як керівник комітету, повинна була твердо пам’ятати мету зборів.

Подумала про Віктора: «І він зараз, мабуть, сидить і обмірковує те саме, що й я!» Навмисне умовилася з ним, що кожний з них продумає окремо, як провести збори, а завтра вже порадяться про це вдвох. І ще вирішила — обов’язково запропонує прийти завтра на збори всім членам комітету.

Наступного дня Жукова покликала Лукашевич у комсомольську кімнату, замкнулася з нею, обняла за плечі.

— Розказуй, Варю!

І Варя розповіла, як вона заявила своєму Жоржу, що вирішила не кидати школи.

— Я йому так і сказала,— говорила Варя, опустивши додолу очі.— Нащо я, кажу, буду калічити собі навчання? Хай я хоч середню освіту закінчу. А то — ні те ні се.

— Що ж він?

— Розсердився хіба ж так! «Я, каже, не буду чекати». А я йому знову своє. Ну, ми й посварились. Він тоді крутнувся й пішов геть. «Залишайся, каже, в школі, я іншу знайду...» У мене так і стислося серце, я гукнула його зад. «Подумай, каже, а позавтра зустрінемося, приходь просто до мене у фотографію...»

Юля з докором глянула на дівчину.

— Варю, Варю, де ж твоя гордість? Якщо йому так легко проміняти тебе на іншу, чого ж варте його кохання? Невже ти підеш до нього ще?

Варя замислилась, а тоді тихо відповіла;

— Не знаю й сама...

— Ну, що ж. Силоміць ми тебе не тримаємо. Подумай. Ми можемо тільки дати тобі щиру пораду.

— Хто це — ви?

— Ми — вся школа, вчителі, комсомольська організація. У кожного болить серце за тебе. А сьогодні я дуже тебе прошу прийти на комсомольські збори нашого класу.

Варя насторожилась, та Жукова поспішила її заспокоїти:

— Ти нічого не думай, не хвилюйся. Ніхто й слова не скаже... про твої відносини з Жоржем. Я тільки хочу, щоб ти допомогла нам в одній справі. Ти дуже потрібна всім нам. Ні, зараз нічого не скажу. Приходь, Варю, обов’язково!

Юля схвилювалась, коли побачила, що на збори прийшов Юрій Юрійович і директор школи. Жукова не знала, що він прийде, та ще з Тетяною Максимівною.

Шепель сіла в кутку з незалежним, як їй здавалось, виглядом. Прийшли й члени комітету, серед них Марійка Поліщук і Віктор Перегуда. Несміливо відчинила двері Лукашевич.

— Заходь, Варю! — сказала Юля.

Варя зайшла і сіла на край стільця поряд з Лідою. Трохи спізнилась Ніна Коробейник, вона вкотилась в кімнату, захекавшись.

Перше питання було про Шепель. Інформував Віктор. Він розповів про те, що Шепель не виконала дорученої їй важливої комсомольської справи.

— Ти знала,— спитала Марійка,— що книжки треба було відправити своєчасно, до відкриття клубу?

— Яке це має значення? Дивуюсь! — промовила Шепель.

— Ти, по-перше, встань,— зауважила Жукова,— а по-друге — це має велике значення.

Шепель встала.

— Ну, знала,— буркнула вона.

— Чому ж ти не виконала доручення? — спитала знову Марійка.

За склом окулярів не розглядіти виразу Лідиних очей, але видно, як вони забігали на всі боки. Досі Шепель була певна, що ці збори не матимуть для неї неприємних наслідків. Хіба не буває, що комсомольці не виконують того чи іншого доручення?

Проте присутність класного керівника й директора школи стривожила Ліду. Вони, певне, вважали це питання дуже серйозним. Водночас у дівчини майнула думка, що вона зможе знайти в них виправдання свого вчинку. Тому відповіла вона твердо, з переконанням, що правда на її боці.

— Відправити книжки я хотіла трохи пізніше. Затримка сталася через те, що я була дуже зайнята. Адже ми весь час кричимо, що комсомольці повинні показувати приклад у навчанні. Я всі дні не вставала з-за столу,—і уроки готувала, і повторювала пройдене.

— А комсомольці з книжками хай підождуть! — додав Віктор.— Тільки треба казати чесно: це не таке складне доручення, що позначилося б на твоєму навчанні!

— Я хочу висловитись,— сказала Марійка.— Ми давно знаємо Шепель, знаємо, що її мислення якесь інше, ніж у всіх нас. Занадто багато в неї сухого, холодного розрахунку. Ось, наприклад, була лекція в школі про історію театру. Шепель не пішла її слухати, бо, мовляв, історії театру ми не проходимо в класі. Якщо не проходимо, то тим більше, на мою думку, треба було послухати таку лекцію. І я тут хочу запитати тебе, Лідо, хто тобі дав право обмежувати коло своїх інтересів? Яке маєш право ти, комсомолка, випускниця, не цікавитись політикою, музикою, театром, літературою, туризмом, спортом? Ти одного разу заявила, що спорт тебе не годуватиме хлібом. Хіба може так ставити питання радянська дівчина?

— Коли демонструвався «Мусоргський»,— говорила далі Марійка,— ти не пішла на цей фільм. Нехай так, можливо, що й інші не бачили цього фільму. Але що ти сказала, Лідо? Ти сказала, що Мусоргський не відповість за тебе з хімії чи фізики — забула вже, про який ти предмет говорила. Ось у цих словах уся ти, Шепель! Ти — обмежена, а думаєш, що все знаєш, бо самозакохана. Від тебе часто можна почути такі слова: «Ну, що ти зі мною сперечаєшся?» Я, мовляв, такий авторитет, що нема чого зі мною сперечатись. Запам’ятай, Лідо: ніяким авторитетом ти в класі не користуєшся!

Потім слово взяла Ніна Коробейник.

— Я хочу,— сказала вона,— висловити свою думку й усього десятого класу: не комсомольські твої, Лідо, вчинки! Давай щиро, по-товариському поговоримо про твої успіхи в навчанні. Досі в тебе не було двійок. А за останній час уже завелась і двійка! Подумай, як ти її одержала? Ти розраховувала, що тебе не викличе Надія Пилипівна, і не вивчила уроку. Та ще й призналась у цьому, коли Надія Пилипівна питала! Цікавий випадок товариші, правда? Він яскраво показує, що вчишся ти, Шепель, не заради того, щоб знати, а заради п’ятірок! Для п’ятірок ти вчишся! Ти їх складаєш, як монетки: одна п’ятірка, друга. Так я собі уявляю...

Шепель не знала куди подіти очі. Вона то червоніла, то блідла, то зривала з носа окуляри й без потреби витирала скельця хусточкою. Те, що їй говорили сьогодні, говорили з такою пристрастю та ще в присутності директора школи і класного керівника, було куди дошкульніше і за карикатури, і за образливе прізвисько «вобла» (вона знала, що її так звуть у класі).

Аж ось почав говорити Юрій Юрійович, його слова Шепель слухала напружено. У неї ще й досі підсвідомо лишалась крихта надії, що вчитель якось відзначить її наполегливість у навчанні і хоч трохи підтримає.

— Я скажу дуже коротко,— промовив Юрій Юрійович.— Шепель треба міцно замислитись над своєю поведінкою, над усім своїм життям. Ми всі, вся школа, відповідаємо за неї перед народом, перед радянською громадськістю. І радянська громадськість матиме право спитати нас: «А як ви допомогли Шепель стати людиною нашої епохи, борцем за комунізм?»

Ліда заплакала. Ніхто не знав, що вона не раз боляче переживала від’ємне, насторожене, а то й просто вороже ставлення до себе однокласників. Вона пояснювала це тим, що не вміє знаходити собі подруг, що не може бути веселою й дотепною в товаристві. Але останнім часом почала розуміти, що це не так, що всьому є значно глибші причини. На сьогоднішніх зборах було немов поставлено крапку над «і». Їй треба перебороти себе, зламати свій характер, відшкребти намул, який налип на неї.

Тулячи хусточку до очей, Ліда слухала, що говорила Юля Жукова:

— Ми не знаємо, чого ти плачеш, Лідо. Сльози бувають різні. Ми хочемо вірити, що це хороші сльози, які змивають накип з серця. Невже ти не помічала досі, що тебе не люблять у класі? Ти замислювалась над цим? Це ж страшно, коли тебе не люблять, коли ти самотня! Ти хочеш стати інженером, будувати машини. Але скажи, який же з тебе буде інженер, коли ти однобока, в тебе курячий кругозір — від паркана до паркана! Радянський інженер — це людина з дуже широким горизонтом, він повинен знати не тільки те, що «проходить» у школі чи в інституті...

Стався той вибух, який передбачав Юрій Юрійович. Класний керівник не шкодував, що збори набрали такого бурхливого характеру і що давно назріла серйозна розмова з Шепель стала такою гострою. Він був переконаний, що в цьому випадку саме так і треба розмовляти. Але водночас потрібно було сказати учениці ще якесь слово, яке б підтримало її, дало їй самій надію на те, що вона, коли хоче, може стати іншою. Юрій Юрійович вирішив що обов’язково ще поговорить з Лідою сьогодні ж після зборів.

Коли нарешті дали слово Шепель, вона вже не плакала. Вона підійшла до столу вся зібрана, зосереджена, як людина, що вирішила щось важливе.

— Я назавжди запам’ятаю цей день,— тихо сказала вона,— запам’ятаю все, що ви тут говорили мені. Для мене дуже важливо, що я повірила у вашу щирість. Спасибі за жорстокі, але справедливі слова. Я не скажу зараз, що враз змінюся і стану іншою. Це була б неправда.

Вона скинула окуляри, пошукала хустинку, не знайшла, знову наділа окуляри і закінчила:

— Так, неправда, бо мені багато ще треба передумати... І не можна враз, змінитись. Але я хочу... хочу, щоб у мене були щирі подруги, щоб...

Не доказавши, Ліда нахилила голову й пішла на своє місце.

— Все ясно,— сказала Юля.— Мені здається, що тобі неодмінно треба включитися в нашу комсомольську роботу. Ми ще поговоримо з тобою про це.

Варя Лукашевич слухала спочатку неуважно. Вона ніколи не бувала на комсомольських зборах, почувала себе ніяково і вже почала докоряти собі: «Ну чого я прийшла сюди?» Але непомітно її зацікавило те, що говорили однокласники. Потроху й саму її стали хвилювати їхні палкі виступи. Вона дивилась на Шепель і думала: «Як справді можна жити отакою? Так, гляди, й засохнеш, як сухар». А коли Ліда заплакала, у Варі теж підступили сльози, і вона ледве втрималась, щоб не заплакати разом з нею.

Потім вона стала думати, навіщо її покликала сюди Юля. Чим вона може допомогти?

До Юлі Варя почувала тепер і повагу, і велику симпатію. Вона повірила, що Жукова палко й щиро бажає їй добра.

— Друге питання,— оголосила Жукова,— організація вечора «Комсомол і пісня». Цей вечір ми хочемо влаштувати після передвиборних зборів. Багато хто з нас голосуватиме вперше в своєму житті. Ну, культмасовий сектор,— усміхаючись кивнула вона Марійці,— доповідай.

— Як ми уявляємо цей вечір? — виступила Марійка.— Ми проспіваємо пісні, які на грізних етапах свого життя співав комсомол. От вам громадянська війна — ну, тут і про кінноту Будьонного, й інші пісні. Далі — п’ятирічки, потім — Велика Вітчизняна війна. В кожний період комсомольці співали свої пісні.

Лукашевич раптом побачила, що Юля, усміхаючись, киває їй головою: слухай, мовляв, слухай, це тебе стосується. І коли Марійка закінчила, Жукова запропонувала:

— Доручити організувати і провести такий вечір Марії Поліщук, Віктору Перегуді і Варі Лукашевич.

Варя спалахнула, хотіла сказати, що вона цього не зуміє, та, зустрівшись з усміхненими очима Юлі, нічого не сказала.

Після зборів до неї підійшов Віктор.

— 3 чого ж ми почнемо, Варю? Ось що. Давай спочатку складемо список пісень.

— Та я й не знаю, що співали комсомольці.

— А ми в старших спитаємо та порадимося з керівником хорового гуртка. Ти, Варю, обов’язково вступай у наш хор, будеш на вечорі виконувати соло. Юля всім розказала, як ти співаєш, тепер кожному хочеться послухати тебе. Може, підеш учитися в консерваторію, відомою співачкою станеш.

— Ну, вже й консерваторія... Туди таланти йдуть.

— Шкода, не чув, як ти співаєш. Я б тобі сказав... Я, Варю, дуже вмію таланти відкривати. На олімпіаді, наприклад, так у мене без помилки: це — справжній талант, це — гола техніка. Ось у нас у школі я лише глянув на малюнки Вови Мороза і перший йому сказав: у тебе, брат, талантище! Тільки талант — знаєш, така річ, як коштовний камінець: обробки вимагає.

Варю чомусь дуже стривожила ця розмова. Було в неї таке на серці, наче щось мало змінитись в її житті. І серце чекало цієї зміни, і боялось її...

З іншим почуттям вийшла з школи того вечора Ліда Шепель. Їй було і болісно, і соромно, немов стали відомі всім найтаємніші думки, з якими вона довго ховалась. І водночас з’явилась якась надзвичайна легкість, наче після довгожданої розмови, що, нарешті, відбулася. Хотілось лишитися на самоті й розібратись у тому, що сталось. А сталося щось дуже важливе, немов пощастило скинути з плечей великий тягар.

Надворі йшов сніг — вологий, лапатий, засипав тротуари, кіоски, заліплював вітрини. Він немов приглушував усі звуки — і сміх молоді, і автомобільні сирени, і скрегіт трамвайного гальма.

Шепель ішла повільно, їй здавалося, що сніг, падаючи, ледве чутно шелестить над вухом. По якійсь невловимій асоціації вона несподівано побачила себе восьмирічною дівчинкою. В скверах розпустилися дерева, на лавочках сидять няньки з дітьми. Мати дозволила їй вперше після зими вийти надвір без набридлого важкого пальта. Хіба можна з чим порівняти цю радість?

Почуваючи себе метеликом, маленька Ліда бігала сквером, затиснувши в кулаці срібні монетки — на цукерки. І раптом перед нею, немов з-під землі, виріс хлопчина в дірявому піджачку і в картузі з п’ятикутною зіркою. Він тримав у долонях голопузе, жовтороте галченя.

Обмін цінностями відбувся без зайвого зволікання. Ліда віддала хлопчикові всі монетки, а чудове галченя перейшло в її руки.

Не тямлячи себе з радощів, дівчинка прибігла додому, влаштувала пуцьверінка в порожній коробці, вкрила його ганчіркою. Пташеня було страшенно втішне — в рідкому пуху, тепле й живе, і на кожний шерхіт роззявляло великого дзьоба.

До вечора втішалась ним Ліда, а ввечері прийшов батько, побачив пуцьверінка й розсердився.

— Нащо воно? Яка з нього користь? Ану, викинь зараз же цю гидоту!

Він схопив галченя двома пальцями і викинув його у відчинену кватирку.

Обливаючись слізьми, Ліда знайшла його за вікном. Воно було ще тепле, але вже не дихало. Дівчинка стояла навколішках, на долоні в неї лежало мертве пташеня. Незабаром з нього зникло останнє тепло, воно скоцюрбилось, посиніло; Ліда з огидою кинула його, витерла об фартушок руки і пожалкувала за срібними монетками. «І справді, ніякої користі з нього!» — подумала вона про пуцьверінка.

І тепер, при згадці про цей випадок, Шепель стало шкода тієї маленької дівчинки. Як дивно, що її ніколи вже не буде! Замість дівчинки йде вона, Ліда Шепель, учениця десятого класу, йде мимо довгого скверу, такого схожого на той сквер, де колись вона зустріла хлопчину з галченям, і сніг падає, падає, падає на розлогі липи...

Хтось наздогнав Ліду, вона почула поряд кроки.

— Ви, Юрію Юрійовичу?

— Який тихий, хороший снігопад! — сказав учитель.

Він помовчав, прокашлявся й промовив:

— Мені, Лідо, сподобалось, як ви сьогодні сказали. Признаюсь, навіть не чекав від вас таких щирих і мужніх слів. Я вірю, що це не тільки слова. Правда ж? Ну, от. Я не помилився у вас.

Вчитель пройшов з нею до рогу вулиці й зупинився.

— Пробачте, мені ліворуч. Дайте вашу руку. До побачення, Лідо! Бажаю вам успіхів.

Він пішов, а Шепель стояла, мов скам’яніла. Її приголомшило, що Юрій Юрійович потиснув їй руку після всього, що говорилось на зборах. Отже, йому не було противно заговорити з нею, йому навіть сподобався її виступ. І це після всього, після всього, коли її так нещадно критикували, коли всім стало ясно, яка вона є, як її ніхто не любить у класі... Ніхто не любить!..

Ліда повільно пішла сквером. Ішла й нічого не бачила перед собою, сніг набивався в калоші. В найдальшому кутку зупинилась. Пухнастою ковдрою застелено самотню лавку. Ліда нахилилась, змела рукавичкою сніг з краю лавки і сіла.

Вдалині гриміло радіо. Забриніли струни бандури, сильний чоловічий голос злетів угору, його підхопили інші голоси, полинула пісня.

В цей пізній час у сквері було порожньо. Ліда Шепель сиділа сама з своїми думками. Їй треба було подумати про щось дуже важливе, та воно відпливало кудись у туман. У неї з’явилось дивне почуття роздвоєння, наче справжня, жива Ліда стежить за іншою, химерною Лідою, яка чомусь сидить пізнього вечора, під снігопадом, на одинокій лавці в далекому закутку скверу.

Шепель озирнулась і хотіла встати, але всією істотою оволодів такий безтурботний спокій і затишок, що не хотілося робити жодного руху. Після напруження, після буйного льоту думок цей спокій здавався дівчині таким відрадним і бажаним. Тільки одна-єдина думка билася в свідомості важким крилом: «Чи зумію ж я? Чи зможу зробити з себе іншу Ліду Шепель?»

А сніг падав, падав, падав...

Віктор провів Юлю до будинку, де вона жила.

Вже прощаючись, вона раптом пригадала:

— Слухай, Вітю, я давно тебе хотіла спитати. Пам’ятаєш, на вечірці в Марійки ми розмовляли про вибір професії. Ти розповідав про завод, про сталь...

— Ну? — насторожено обізвався Віктор.— Розповідав...

— Ти чомусь тоді не висловився до кінця, чогось не договорив. Так мені принаймні здалося. Ти ще сказав, що в тебе є якась своя думка. Пам’ятаєш — про інститут.

Юлина рука лежала на широкій Вікторовій долоні, і дівчина відчула, як пригнулась ця долоня.

— Юлю,— відповів хвилюючись Віктор.— Давай домовимось: не питай мене ніколи про мою майбутню професію, про інститут... Гаразд? У мене є причини... Розумієш, я зараз не хочу тобі всього казати, бо мені ще й самому не все ясно. Але потім я сам тобі все розкажу.

Юля знизала плечима:

— Як хочеш. Хоч це й образливо — ти ховаєшся від мене з якимись думками. Дружба — так дружба! Не розумію, які там у тебе причини. А мені прикро...

— Юлю, слово даю, що нічого від тебе не приховую. Але зараз не можу сказати. Навіщо тебе тривожити, коли я ще й сам не знаю.

— Тривожити? Щось серйозне?

— В тому й справа, що, може — не зовсім серйозне. Згодом я сам розкажу.

— Ну, гаразд,— зітхнула Юля.— Я тобі вірю...