Золота медаль

13

Наближався день народження Євгенії Григорівни, і було вирішено відзначити це скромне сімейне свято невеличкою вечіркою.

— Мамцю, кого ж ми запросимо? — турбувалась Марійка. — Насамперед Юлю й Ніну. Ці кандидатури не підлягають обговоренню. Ти знаєш, як нас називає капосний Мечик? «Три грації». Як це тобі подобається? Причому, найграційнішою грацією з-поміж нас він вважає товстушку Ніну.

— Може, ти хочеш його запросити?

— Ой мамо, нізащо. А він би не прийшов, а прилетів. Мечик ладен три дні рісочки в рот не брати, аби тільки побувати десь на вечірці, похизуватися модним галстуком або черевиками з отакенним рантом. Ні, мене страшенно цікавить, яку він собі обере професію. Невже стане завом розкішної перукарні? Але для цього, здається, не треба складати екзамени на атестат зрілості.

Євгенія Григорівна здивовано підняла брови:

— Звідки в тебе такий сарказм?

— Ти — проти?

— Аж ніяк. Для таких, як ваш Мечик, це — найкраща зброя. Але мені не подобається, коли показують кулак у кишені. Еге ж, Маріє, такі речі треба говорити всім Мечикам у вічі.

— Ще й як говоримо! — вигукнула Марійка.— Простісінько у вічі! І карикатури малюємо в стінгазеті, і куплети пишемо. Впливає мамцю: раніше Мечик щодня з’являвся в новому галстуку, а тепер він міняє їх через день. Але модний галстук не допоможе Мечикові: ми його на вечірку не запросимо! Якщо буде в нас Юля, то, звісно, треба, щоб прийшов і Віктор Перегуда.

— Чому це — «звісно, треба»?

Марійка злегка почервоніла, і це не сховалось від очей матері.

— Маленька таємниця? — усміхнулась Євгенія Григорівна.— Ну, гаразд. А якщо буде на вечірці Марійка Поліщук, то кого тоді, «звісно, треба» запросити?

— Ні, мамо, без жартів. Отже: «три грації», Віктор Перегуда... Кого ще?

— 3 учителів ти думаєш когось запрошувати?

Марійка спалахнула радістю.

— Я хотіла б Юрія Юрійовича. Чи прийде?

А Юрій Юрійович сидів на своєму улюбленому місці, в глибокому кріслі біля вікна, йому було видно частину скверу з лавочками, газетну вітрину, кондитерський кіоск на розі вулиці — все засніжене першим снігопадом. Волохаті сніжинки кружляли за вікном, швидко насувався синій присмерк, і в місті вже засяяли вечірні вогні.

Учитель жив у невеличкій квартирі з двох кімнат — одна кімната була для сестри, яка працювала в аптеці провізором, друга була кабінетом і спальнею для Юрія Юрійовича. Дружина вчителя померла ще до війни, а син загинув у Берліні на другий день після закінчення війни — випадково потрапив на міну.

Його смерть батько пережив особливо болісно. Він замкнувся в кімнаті, сів у крісло біля вікна і так просидів усю ніч. Коли вранці, як звичайно, він прийшов у школу, всі побачили, що скроні в учителя посивіли.

Юрієві Юрійовичу було за п’ятдесят. Хоч сивина сріблилась у волоссі, назвати його старим учителем можна було хіба тільки тому, що він провчителював уже понад три десятки років. Він був молодий і серцем, і тілом, любив своїх юних вихованців, любив життя, природу, помічав у ній те, чого інші, може, не бачили.

Комуністи школи обрали його секретарем партійної організації. Він узявся до нових обов’язків з таким же запалом, як виховував учнів чи викладав історію.

З першого дня школа починала готувати учнів до екзаменів на атестат зрілості. Юрій Юрійович часто ловив себе на тому, що заздрить якомусь хлопчикові з червоним галстуком чи підлітку-комсомольцеві. Це була особлива, ніжна заздрість до юного покоління, яке житиме при комунізмі. І він питав себе: «Що ти зробив як комуніст-педагог для цих дітей, які нові риси характеру ти прищепив їм?»

Риси характеру...

З минулого випливає обличчя хлопчика — ясноокого, білявого. Нічого незвичайного в ньому не було. Хлопчик як хлопчик. Мабуть, і не відрізниш його серед тисячі інших. Та Юрій Юрійович відрізнив би. Антоша Стукач доводив тоді до відчаю. І не тим, що був Антоша запеклий буян. Зовсім ні. Він ніколи не бешкетував, не мчав, як буря, коридором, не приходив у клас в розпанаханій сорочці, його витівки були гірші. То він почепив за ниточку вареник під стелею — якраз над столом, і під час уроку цей вареник упав учителеві на голову. То підкладав учителям під ноги «петарди», і вони оглушливо вибухали.

Якось на урок зайшов інспектор з Наркомпросу. Це була поважна сива жінка. Раптом з-під парти до неї швидко поплазувала чорна гадюка. Жінка не знала, що це був тільки вуж, і з переляку скрикнула...

Вужа випустив Антоша, учень того класу, в якому керівником був Юрій Юрійович...

Терпець у вчителя увірвався. На педагогічній нараді він домігся, що Стукача виключили з школи.

Минуло десять чи п’ятнадцять років. І якось у вагоні трамвая до вчителя обізвалась молода людина:

— Юрію Юрійовичу, ви впізнаєте мене? Згадайте вужа в класі..

Це був Антон Стукач, тепер уже молодий учений-зоолог...

Юрій Юрійович з соромом і болем згадує цю історію. Добре, що батько переїхав кудись і віддав Антошу до іншої школи. А що коли б він махнув на сина рукою: «Нічого з тебе не буде!»

«Згадайте вужа в класі...»

Антоша міг би додати: «І як ви мене вигнали з школи».

Не сказав цього, напевне тому, щоб не завдати прикрості своєму колишньому вчителеві.

Таку помилку нелегко собі простити. А Юрій Юрійович знав, що це була навіть не помилка. Ні, просто набридли витівки Антоші, і виключити з школи такого «важкого» учня було легше, ніж перевиховувати його.

Цей випадок став уроком Юрієві Юрійовичу на все життя.

Учитель сидить і думає. Двадцять років він у партії. Партія навчила його обережно і розумно виховувати кожного учня, ростити по-батьківському, з чутливим серцем. Коли б вони всі прийшли зараз — ті, кого він виховав, вивчив,— не вмістилися б і в десяти таких кімнатах. Зустріч з ними могла б відбутися тільки у великому залі...

Вони зібралися б з усієї радянської землі, з півдня і з півночі, з заходу і сходу — капітани суден, учені, інженери, педагоги — такі, як і сам Юрій Юрійович,— льотчики, радисти, геологи, лікарі, селекціонери... Всі вони чесно, самовіддано працюють на своїх постах. Та чи всі вони мають риси характеру, властиві новим людям?

Сидить Юрій Юрійович у своєму любимому кріслі і думає:

«Ні, далеко, мабуть, не всі. Ясні очі й серце затьмарюються ще бува в одних із них жадністю, в інших — заздрощами до успіхів друга, у третіх — косністю. А ще хтось став бюрократом, а той, дивись,— негідником у побуті...»

А всіх же їх знав Юрій Юрійович ще учнями, вони вчились у нього, він був їхнім класним керівником.

«Як же це сталося в тебе? — питає себе учитель.— Як же ти, педагог-комуніст, міг не помітити в своїх учнів отих плям, що спотворюють прекрасне обличчя людини нашого часу? Адже ти виліплював їхній характер, ти скульптор дитячої душі. І ти добре знаєш, що саме в дитячому віці найлегше прищепити найкращі, найблагородніші риси. Що ти можеш сказати на це? «Не в кожного, мовляв, школяра можна помітити оці плями. Вони, знаєте, остаються тільки з часом». Невірно! Ти мусиш їх помітити! І висновки такі, що ти, Юрію Юрійовичу, мабуть, не працював досі так, як вимагає від тебе партія. Не будь занадто скромним, ти — здібний педагог. Але чи віддав ти всі свої здібності тій справі, яку тобі, як комуністові, доручили партія і держава?»

Нелегко простелити світлу путь перед кожним своїм вихованцем. А треба, щоб вона розгорнулась і лягла під ноги, як чисте полотно.

Коли три роки тому Юрій Юрійович уперше прийшов у сьомий клас, він думав:

«Молоде вино бродить, часто розриває міх. Та з роками воно стає мудрішим, утихомирюється. Зараз мені буде дуже важко, треба мати багато терпіння, обережності і любові, щоб виліпити характер молодої людини. Але прийде час — теперішні школярі з сьомого класу стануть десятикласниками, перед кожним із них реально постане останній випускний екзамен. Ось тоді я з почуттям гордості зможу спокійно глянути на справу своїх рук».

І ось колишні учні сьомого класу стали десятикласниками. У кожного з них формується характер, у кожного з них є риси, вдумливо прищеплені вчителем, школою. Та не може, не може Юрій Юрійович спокійно дивитися на справу рук своїх. Як вимогливий митець, що з мукою вдивляється в обриси свого скульптурного твору, знаходячи в ньому все нові й нові недороблені деталі, так з глибокою тривогою думає класний керівник про своїх вихованців.

Чи все він зробив для того, щоб їхня путь справді була світлою, сповненою пристрасної творчості, ясних думок, гарячої боротьби молодого, новонародженого з пліснявою старого, відживаючого?

За вечірнім вікном метушливим роєм кружляють великі сніжинки, потрапляють у променисте сяйво ліхтаря, в’ються в буйному танці. Вчителеві видно, як над сквером, у блідо-зеленому небі, ледь забарвленому рожевою позолотою від згасаючого заходу, пролітають зграї чорного гайвороння. Всі вони летять в одному напрямку, зграя за зграєю, галка за галкою, здійснюючи свій таємний вечірній переліт.

Юрій Юрійович тривожиться за Лукашевич. Він не знав її раніше, вона прийшла в десятий клас серед учбового року, та доля учениці глибоко турбує вчителя. Варя вступила в своє вісімнадцяте літо. В такому віці легко зробити тяжку помилку. Що ж він за педагог, за вихователь, коли дозволить дівчині так серйозно помилитись? Що ж це за шкільний колектив, що це за шкільні товариші, коли вони не візьмуть свою товаришку обережно за руку і не відведуть її од лиха?

Хоч Жукова нічого не говорила Юрію Юрійовичу, та він знає, що сьогодні вона обов’язково побачить Лукашевич. Так, сьогодні неділя, Жукова, певне, вже була в Лукашевич на квартирі. Від цієї думки стало спокійніше на серці. Вчитель устав і ввімкнув електрику. Він вірив у Юлю, в її чулість тактовність, у її товариськість. У класі, на уроці, учитель завжди спостерігав, як сприймає його розповідь Жукова. Нишком він думав: «Живий барометр настрою всього класу».

У двох великих акваріумах, стурбовані несподіваним світлом, заворушились казкові екзотичні рибки і почали тикатися в скло. Акваріум — це була, висловлювався Юрій Юрійович, його «слабість». Між темних водоростей серед мініатюрних гротів шмигали зграйки зелено-бронзових мечоносів, поважно випливав вогнений вуалехвіст, метушились ніжні пецілії. В іншому акваріумі жила пара колюшок, за якими Юрій Юрійович спостерігав з особливою цікавістю.

Учитель почав годувати цю барвисту риб’ячу дрібноту, обережно висипаю, чи в акваріум суху дафнію з маленького пакетика.

В передпокої пролунав дзвінок. Напевне, це повернулася з роботи сестра, Юрій Юрійович відчинив двері. Перед ним стояла Юля Жукова.

Першої миті вчителеві здалося, що сталася якась біда. «Лукашевич!» — майнула блискавкою думка. Але, вдивившись в обличчя Юлі, він одразу ж заспокоївся.

— Мені дуже соромно,— промовила Юля,— пробачте, Юрію Юрійовичу, що турбую вас навіть у день вашого відпочинку.

Вона, мабуть, приготувала це перше речення по дорозі.

Вчителеві хотілось, щоб Жукова зараз же розповіла все про Лукашевич, проте він насамперед запросив її роздягтись, сам повісив пальто і тільки тоді, коли учениця сіла в його улюблене крісло, прохопився запитанням:

— Чи ви не були часом у нашої юної нареченої?

— Я й прийшла, щоб розказати вам. Можливо, це треба було зробити завтра. Та я не могла чекати до завтрашнього дня...

Юля говорила збуджено, весело. Вона, мабуть, поспішала сюди, розчервонілась, а хвилювання додало їй ще більше рум’янцю.

— Це прекрасно, що ви прийшли саме сьогодні. Кажіть зараз же: успіх?

— Думаю, що так. А от доказів у мене немає ніяких. Я лише відчуваю, що це — успіх, хороший початок. Варя мені нічого не відповіла.

— Вона й не могла вам одразу все сказати.

— Ну, звісно. Вона його любить, Юрію Юрійовичу, свого фотографа. Я знаю, як це буває, як це..

Вона раптом страшенно зніяковіла й замовкла.

— І мені відомо, що ви знаєте, Юлю,— усміхнувся вчитель.— Ви ж обоє, хороші мої,— і ви, і Віктор,— як на долоні. Будьте ж мужньою,— пожартував,— сміливо дивіться фактам у вічі.

— У нас... у мене з ним дружба.

— Так, так, Юлю! Велике почуття! Послухайте мене: живіть почуттями великими, бійтеся всього дріб’язкового. Як це принижує людську гідність! А от у того фотографа, думаю, якісь розрахуночки, комерція. Я ніколи його не бачив, а уявляю напомаджений чуб, акуратненький проділ, манікюр. За цим, знаєте — нуль, пустота.

Юрій Юрійович ураз споважнів:

— А все ж таки вона якось мусила відповісти, якось реагувала?

— Варя? Вона заплакала. І так тихо, як дитина.

— Юлю, це й була відповідь! Це була справжня відповідь! Чому ж ви відразу не сказали мені про це?

Жукова знизала плечима:

— Вона просто заплакала.

— Заплакала, бо сприйняла ваші слова. Вагається. Думатиме. До серця дійшло. А що ви гадаєте робити далі? Не думайте, що вже відвоювали Лукашевич. Це тільки початок. Перукар її так собі, без боротьби, не віддасть.

— Фотограф, Юрію Юрійовичу. Я вам ще не сказала... Лукашевич чудово співає, у неї прекрасний голос.

Учитель розвів руками:

— Оце справді — не сказали про найважливіше!

Жукова глянула здивованими очима:

— Найважливіше?

Тоді вчитель тихо, але виразно промовив:

— А ви добре подумайте, чому я так сказав. Ви зрозумієте.

На газовій плиті щось страшенно шкварчало, сичало, в кухні метались розчервонілі «три грації». Марійка збилася з ніг. До вечері лишалось якихось дві години, а ще далеко не все готове. Хотілося, щоб до приходу гостей уже було накрито стіл.

Юля умлівала над морозивом — воно чомусь дуже повільно стигло. Ніна спритно різала кружальцями ковбасу, краяла сир, відкривала коробочки з сардинами і шпротами, нарешті, подряпала до крові пальця й пішла до Євгенії Григорівни по йод. Але цієї хвилини продеренчав дзвінок у передпокої, і Ніна, зриваючи з себе на ходу фартух, побігла відчиняти. За нею вийшла і Євгенія Григорівна.

Прийшли перші гості — Вітя Перегуда і Вова Мороз. Вони чемно привітали хазяйку з днем народження і тут же вручили їй свої подарунки — кришталеву вазочку й невеличкий натюрморт олійними фарбами: на тарілці яблука й виноградне гроно.

Картину малював сам Вова Мороз. Це був хлопець з неслухняним волоссям, з опуклим лобом і широким носом, наче він розплющив його об шибку. В школі Мороз давно здобув славу художника і мріяв наступного року піти вчитися в художній інститут.

Ніна ойкнула:

— Вово! Яблука живі! Живісінькі! Чудесний натюрморт, Вовко! Євгеніє Григорівно, де ви повісите цю картину? Ходімте! Треба на найвиднішому місці. Біля дзеркала, добре?

Вискочила з кімнати й Марійка з консервною банкою в руках.

— Чого ви тут стали? — гукнула вона.— Мамочко, Ніно, запрошуй!

Вова й Віктор скинули пальта і, незграбно, підштовхуючи один одного, зайшли до вітальні.

Після цього дзвінок деренчав уже раз у раз. Прийшли дві подруги Євгенії Григорівни з інституту генетики, прийшов також товариш її по роботі, з яким вона проводила досліди над кущистою пшеницею.

Марійка чекала Юрія Юрійовича. Чекали його і Ніна та Юля. У кожної з них було про що поговорити з своїм учителем.

До восьмої години, коли вирішили сідати за стіл, лишалось десять хвилин, а вчителя ще не було.

— Мамо, невже він не прийде? — розчаровано промовила Марійка.— Може, в нього справді якесь несподіване засідання або нарада. Адже він — депутат районної Ради, у нього, крім школи, ще стільки громадської роботи. От передчуваю, що не прийде.

Вона постояла біля вікна, глянула на вулицю і задумливо пішла до вітальні. Вітя розповідав Юлі й Ніні, як зустрів по дорозі Мечика.

«Ви куди?»,— питає. «На вечірку»,— кажу. Він аж підскочив: — «На яку вечірку? До кого? Щасливі! А я не знаю, куди себе сьогодні приткнути. Візьміть і мене, хлопці!» — «Тебе ж,— кажу,— не запрошували». А він: «Нічого, Марійка не вижене!»

— От нахаба! — враз спалахнула Ніна.— Ну хай би, хай би прийшов! Я б йому!

— Не знаю,— кажу,— чи ти там бажаний гість, Мечику.

— А він що?

— Обурився страшенно. Вважає, що його скрізь повинні приймати з розкритими обіймами.

Всі милувалися картиною Вови Мороза.

— Це з натури? — спитала Євгенія Григорівна,— Впізнаю боровинку.

Нарешті прийшов Юрій Юрійович. Веселою юрбою вибігли стрічати його в передпокій. Учитель приніс букет живих квітів.

Юля й Марійка допомогли йому скинути пальто, він увійшов до вітальні, потираючи з холоду руки, свіжий, гладенько поголений, з підстриженою борідкою.

— Зліт молоді! — весело вигукнув він.— І все давні знайомі: Вова, Віктор, не кажучи вже про наших комсомолок— майбутніх астрономів, письменниць...

Потім він узяв за руку Марійку і, як маленьку, підвів до Євгенії Григорівни.

— Ваша дочка останнім часом робить успіхи, які нас дуже радують,— сказав він.— Так, так, Марійка починає входити в коло відмінниць. Вітаю вас!

Учитель щиро потиснув Євгенії Григорівні руку.

Ніна, яка стояла поруч, відчула, що ці слова чомусь укололи її. Згодом, на вечірці, вона кілька разів згадувала їх, запевняючи себе, що такій похвалі своїй подрузі вона повинна тільки радіти.

Невдовзі всі почали з веселою метушнею сідати за стіл. Юрій Юрійович сів поруч з Євгенією Григорівною, біля нього — Марійка, далі — Віктор з Юлею, Ніна з Вовою та інші гості. На столі красувався великий пиріг, обтиканий гілочками розквітлої вишні. Марійка давно їх зрізала в саду й тримала в теплій воді, доки не розпуститься білий цвіт.

Зацокали виделки й ножі, всі налили вина й випили за здоров’я Євгенії Григорівни. Почалася невимушена, жвава розмова.

Заговорили про вибір професії. Цю тему непомітно, ніби вона сама випливла, порушив Юрій Юрійович.

— Колись,— сказала Жукова,— була найкраща, найблагородніша професія — революціонер!

— І невірно, Юлю,— заперечив Юрій Юрійович,— і зовсім, знаєте, це невірно! Чому — була? Ця професія не зникла, вона не може зникнути на землі. Вона тільки, так би мовити, прибрала інших форм. А грандіозна революційна боротьба в нашій країні за оновлення землі, за комунізм? Адже кожна радянська людина у цьому розумінні — борець, революціонер-професіонал. Хіба Мічурін — не революціонер? А Стаханов?

Ніна заплескала в долоні:

— Правильно, Юрію Юрійовичу! Як у Франка чудесно: «Вічний революціонер — дух, що тіло рве до бою...»

— Згодна, згодна,— гукнула Юля.— І як мені... як мені хочеться стати справжньою революціонеркою!

Останні слова було сказано з такою дитячою щирістю, що всі засміялись.

— У мого батька хороша професія,— похвалився Віктор.— Сталевар! Двадцять років працює біля електричної печі. Я часто буваю на заводі. Люблю дивитись, як варять сталь. Дуже цікаво! Досвідчений сталевар на око визначить температуру печі, за кольором розплавленої маси! А найцікавіше — коли ллється сліпучий метал. Ніколи не бачили? Вагранка нахиляється все нижче, а сталь ллється, ллється, і навколо дощ золотих леліток! Чудесно! Все-таки наш вік — вік сталі!

— Бачу, що у вас багаті враження,— сказав Юрій Юрійович.— Може, вони і визначать вашу майбутню професію? Що ж, ідіть у металургійний нститут. Куди вас кличуть «души прекрасные порывы»?

Віктор збоку глянув на Юлю, немов шукаючи її підтримки.

— Ви кажете — в інститут? Хіба це — обов’язково?

— От і маєте собі! — розвів Юрій Юрійович руками.— Твердо переконаний, що обов’язково.

У Віктора майнув на обличчі дивний вираз. Він хотів щось сказати, але стримався. Потім подумав і, знову поглядаючи на Юлю, промовив:

— А знаєте, Юрію Юрійовичу, я ще остаточно не вирішив. У мене є з цього приводу свої думки...

Він почервонів і замовк, зніяковівши.

— Треба самому себе перевірити,— сказала Юля.— Відразу не вирішиш. Серйозно треба, а не по-дитячому.

Тихенько вона додала — так, щоб почув тільки Віктор:

— Хоча ти й є моя велика дитина...

Вона прикусила язика, та було вже пізно — і як воно вискочило це слівце: «моя»? Хотіла ж просто сказати — ти велика дитина...

— Юлю, дорога, повтори,— прошепотів Віктор.— Чи я правильно почув?

— Правильно, крім слова «моя».

Віктор нишком знайшов під столом Юлину руку і вдячно потиснув.

Юлі було хороше, затишно, і водночас м’який ніжний смуток огорнув душу. Чи було це тихе очарування першої любові — чистої і запашної, як цвіт яблуні, чи неясне передчуття прийдешньої розлуки? Так знеможено і млосно розкриваються на молодій яблуні біло-рожеві пелюстки назустріч ранкові, а на дні квітки тремтить сльозою кришталева краплина роси...

— Ясна річ,— сказав Юрій Юрійович,— що професію треба обирати з гарячим почуттям і світлим розумом. Гай-гай, дорогі друзі, у вас є всі можливості обирати. А от коли я вчився... І все ж таки обрав собі улюблений шлях. Немає в нас поганої професії, всяка робота — прекрасна, якщо вона зігріта любов’ю.

Юрій Юрійович розказав цікаві випадки з свого учительського життя, згадав, що першим його учителем був піп — отець Богдан. На уроки він приводив з повними кишенями гречки, на яку становив навколішки «нерадивих» школярів.

— А ви стояли, Юрію Юрійовичу? — спитала Марійка.

— Довелося. Я спитав в отця Богдана, якою мовою розмовляли в раю Адам і Єва. Як виявилось, батюшка в цьому питанні був досконально обізнаний. «Розмовляли вони церковнослов’янською мовою,— сказав він,— і щоб ти краще запам’ятав, ставай навколішки!» І власноручно насипав на підлогу гречки. До чого ж вона впивається в тіло! І досі не можу забути!

У Ніни почалася жвава розмова з Вовою Морозом. Ніна доводила, що хорошу картину має доповнювати влучна назва і що тут художникові не обійтись без допомоги поета або письменника. Вова ж обстоював думку, ніяких назв картинам давати не треба, хай назви дає сам глядач, хай впливає сама картина своїм змістом.

— А то що в нас виходить? — говорив Вова.— Ми запобігливо пишемо: «Це не корова, а захід сонця». Наче глядачі самі не розуміють, що перед ними справді захід сонця.

— Почекай,— гарячилась Ніна,— а що ти скажеш з приводу такої назва картини, як, скажімо, «Над вічним супокоєм»? Не церківка, а таки «Над вічним супокоєм!» Назва доповнює картину! І треба вміти знайти таку Назву! Не «Граки в’ють гнізда», не «Весна», а «Граки прилетіли»! Не «Старики», а «Все в минулому», не «Повідь», а «Велика вода»!

Вові було приємно, що Ніна згадала ці картини. Він довірливо розповів їй про свої творчі плани.

— Мені хотілося б зробити таке полотно,— мрійно говорив Вова.— Уяви собі, Ніно: осінь, дорога в полі, невеличкий гайок, місточок через струмок. Мила серцю наша рідна природа. Край дороги, на узліссі, стоїть дівчина з букетом жовтого кленового листя. В небі летить у вирій журавлиний ключ і дівчина білою хустиною махає йому услід... Я так яскраво бачу все це і обов’язково напишу таку картину, як тільки виросту великий.

Але Ніна не осміхнулась на останні слова.

— Я теж бачу, Вово,— чомусь тихо промовила вона.— Бачу твою майбутню прекрасну картину... Хочеш знати, яку б я дала їй назву? Хорошу назву з пісні «У вирій птахи відлітають». Кожний згадав би слова цієї пісні, і це тільки підкреслило б патріотичний зміст картини.

Ніна подумала й додала:

— У мене є ще хороший сюжет для тебе. Ось послухай. По-перше — назва картини «Приїхала!» Одне слово. І все. Приїзд знатної людини у колгосп на запрошення. Хто вона? Напевне — відома письменниця. Щойно поїхала машина. Людей — юрма, школярі з букетами квітів, жінку урочисто зустрічають. А вона йде — горда, з свідомістю, що її знають і люблять сотні тисяч читачів, що це ради неї зібрався такий натовп, для неї ці квіти, для неї грає оркестр...

— Приїзд знатної людини в колгосп — це добре,— задумливо промовив Вова.— А от тільки мені не зовсім подобається оця гордість, свідомість, що все — заради неї.

— Чому? Природне почуття. Талант нагороджено, талант вітають...

— Воно так, тільки все-таки без гордої свідомості краще. Це ж наша, радянська письменниця. Скромність... Я б зробив трохи інакше.

Вова схаменувся, що говорив досі лише про свою власну особу, йому було цікаво довідатись, що ж робить Ніна. Хлопець знав про її літературні спроби, він обережно й делікатно розпитував, що нового написала, що думає писати Ніна, і вона відчула до нього цілковиту довіру й щиро розповіла про свої успіхи та невдачі. Вова уважно слухав, а потім сказав:

— Я думаю, що оповідання в тебе вийде. Ти вже зовсім чітко бачиш героїв. От у нас, художників («у нас» само зірвалося з Вовиного язика), буває так: малюєш що-небудь і сам бачиш — не грає воно, не горить. Подумаєш — і даси ще один мазок, ще якусь рисочку,— і враз уся картина так і оживе, наче сонце на неї бризне. Це коли знайдеш якусь живу деталь, тільки щоб неодмінно була вона правдивою... Мабуть, і в літературному творі так. Так я кажу, Ніно?

Вова скуйовдив п’ятірнею волосся — він, мабуть, перейняв цей жест від когось художника.

Ніна дивилась на хлопця й думала, що з ним дуже цікаво розмовляти. Йому, напевне, можна буде прочитати й оповідання, він зуміє дати цінні поради.

Після вечері Євгенія Григорівна зіграла на піаніно свою улюблену «Місячну сонату» Бетховена. Грала вона схвильовано, з почуттям, відкинувши назад голову, наче бачила цієї хвилини, як місяць плив над садами, над приморським містом, як місячна дорога розтопленим золотом струменіла в морі до обрію...

По черзі грали Марійка і Ніна. Юля сиділа в куточку, слухала. До неї підійшов Віктор.

— Так люблю музику,— сказала вона,— а сама не вмію грати. Я повинна навчитись, Вітю.

— Навіщо? У тебе ж є стенографія!

— Не дуже дотепний жарт.

— Я певен,— промовив Віктор,— що стенографію взагалі скоро здадуть в архів, ліквідують, як фах. Адже в нас є чудові магнітофони.

— Уяви собі, вона мені аж ніяк не заважає!

Юлі стало прикро, що Віктор нічого не сказав про музику і так недоречно перевів розмову на стенографію. А їй хотілось поговорити з ним про твори своїх улюблених композиторів, посперечатись. Юля ще була під враженням «Місячної сонати», яка чомусь викликала в неї завжди один і той же спогад з раннього дитинства.

Мабуть, було їй тоді не більше п’яти років. Вона прокинулася серед ночі і побачила чиєсь бліде обличчя, яке зазирало у вікно. Їй стало страшно, вона міцно заплющила оченята, але й крізь повіки відчувала тихе світіння, немов дотик легеньких пальців. Страх минув, і дівчатко знову побачило місячне обличчя і золоту стежку на підлозі. Як стукотіло дитяче серце, коли дівчинка встала з ліжка її тією променистою стежкою підійшла до вікна й злізла на підвіконня. Бліде, сумовите сяйво вабило всю її маленьку істоту, вона простягла вперед рученята і тут почула зляканий крик матері...

Віктор нахилився, зазирнув Юлі у вічі й тихо, серйозно промовив:

— Пробач мені. Я — дурень...

Вона швидко глянула на нього, вражена, як він ураз збагнув її настрій. Досада розвіялась, як хмарка, і ніжна, тепла радість хлюпнула в душу. «Який він чуйний, який хороший! Любий, любий!..» Юля ще ні разу не казала йому таких слів, але їх можна було прочитати в її очах, і Віктор, мабуть, прочитав.

— Юлю! — шепнув він, чи, може, тільки здалося їй, що шепнув. І не сказав більше нічого, тільки ласкавий смуток затуманив очі. Йому хотілось мовчати і дослухатись до того, що бриніло зараз у серці.

Ніна викотилась на середину кімнати, заплескала в долоні:

— Танці! Танці!

Загуркотів стіл, стільці зсунули в куток, Марійка з силою вдарила по клавішах, і Ніна помчала з Вовою Морозом, пристукуючи каблуками, сяючи очима, розчервоніла і щаслива. За ними в другій парі йшов Юрій Юрійович з Євгенією Григорівною, і незабаром уже всі гості танцювали краков’як.

Юля з Віктором вступили в танець останні. Вони танцювали дуже уважно і зосереджено, немов робили якусь важливу справу. Кімната сповнилась стукотом ніг по паркету, сміхом, дзвінкими вигуками, музикою, і в цьому радісному гаморі і Юля, і Віктор мовчки переживали свою радість, приховану від інших і тому ще дорожчу кожному з них. «Тобі хороше зі мною?» — спитала Юля очима, і Віктор відповів їй так само: «Як дивно, ми — у веселій юрмі, але зараз ми тільки вдвох і більше немає нікого».

Тим часом Юрій Юрійович говорив Євгенії Григорівні:

— Коли я буваю серед нашої молоді, у мене виникає почуття, наче я ще не встиг нічогісінько зробити для цих юнаків і дівчат. Як ви думаєте — чому це так?

— Тому, Юрію Юрійовичу, що вони невимовно прекрасні, чисті, натхненні. Їм хочеться віддати не одно, а два життя, і що б ми не зробили для них, все здається занадто малим.

У Євгенії Григорівни тихо закрутилась голова, незрозуміла кволість тягарем повисла на руках і ногах. Вона попросила пробачення і сіла в куток дивана спочити. Але кволість не минала, і наче невидима плівка застилала очі.

Жінка зрозуміла, що це не втома, а щось невідоме підкралось до неї нишком увійшло в організм і тепер завжди з нею.

Вальс Ніна танцювала так само з Вовою. Коли вони сіли спочити, Вова спитав:

— А ти знаєш, як треба писати твори? Існують же якісь правила, без них оповідання не вийде.

Ніна обурилась:

— Про які ти говориш правила? Хіба вони існують для мистецького твору?

— Аякже! Напевне, щось є — як будувати, скажімо, сюжет...

— А як ти думаєш: знав якісь правила автор «Слова о полку Ігоревім»?

Вона глянула Вові у вічі і винувато усміхнулась:

— А втім, Вово, є таке правило. Ти сам сьогодні згадував про нього: потрібна правда! Щоб усе було правдиво!

І замислилась.

Було вже пізно, гості почали прощатись. Ніні здалося, що вечірка минула дуже швидко, і як добре було б лишитися ще на годину-другу. Але знову згадалось, як похвалив Марійку Юрій Юрійович, і невідомо чому з'явилось таке почуття, наче цим учитель принизив її, Ніну, яка досі була першою відмінницею в класі.

Вона не могла втриматись і, прощаючись, сказала подрузі:

— Тебе, Марійко, Юрій Юрійович хвалить уже й на сімейних вечірках. Золоту медаль тобі забезпечено!

І щось таке було і в очах, і в голосі Ніни, що Марійка нічого не відповіла і тільки здивовано підняла брови.

Уночі Євгенія Григорівна прокинулась. Крижані комахи бігали в неї по спині. Що це? Знову лихоманка? Ні, вже не раз досліджували кров, малярії не знайдено. Якась інша таємна недуга увійшла в її істоту.

Їй дуже захотілось, щоб швидше настало літо, щоб знову почути шелест вусатого колосся, вдихати на повні груди запашний дух цвітіння хлібів. Заманулось схилитися з пінцетом над колоском, відчути, як він лоскоче долоню... На мить побачила себе в білому халаті серед високої пшениці, почула, як співає над головою жайворонок...

І раптом від химерної думки стиснулося серце: чи почую ж знову, чи побачу?

Чому, чому з явилась така думка?

Підвела голову, почула сонне, спокійне дихання Марійки...