Золота медаль

21

Це була урочиста хвилина.

Тетяна Максимівна увійшла в клас, несучи купку зошитів.

Як шелест, як зітхання, серед десятикласників майнуло:

— Зошити! Контрольна!

Не в одного учня тьохнуло серце. В такий момент буває, що навіть у когось із відмінників з’явиться сумнів: «А може, й у мене щось не так?»

Тетяна Максимівна роздала зошити. Вона посміхнулась, коли побачила, як обережно зазирає Варя Лукашевич на сторінку, де стоїть оцінка! Двома пальцями вона трошки підняла край аркушика і знову опустила його, не наважуючись подивитись.

— Сміливіше, Варю! — промовила вчителька.— Ви завжди така нерішуча?

Лукашевич розгорнула зошит, побачила виведену червоним олівцем цифру «4» і зашарілось від задоволення. Це була її перша четвірка в цьому році.

Мечик Гайдай побачив двійку, здивовано підняв брови і з байдужим виглядом одсунув зошита.

— Що вас дивує, Гайдай? — спитала Тетяна Максимівна.— Ваша робота найгірша в класі. Мені, а не вам треба дивуватися з нісенітниці у вашій контрольній.

Мечик встав:

— Я дивуюсь, що мені не поставили одиниці.

В класі прокотився сміх.

— А мені не смішно,— промовила Тетяна Максимівна,— Мені боляче, що в школі, де я директор, є такі учні. Від вашого бравірування стає сумно за вас. Мені здається, що однокласники повинні поговорити з вами якнайсерйозніше.

Марійка метнула на Юлю швидкий погляд і зустрілася з нею очима. Але Жукова заперечливо похитала головою, нахилилась до Марійки й шепнула: «Дурниці! З такого слона не зробиш людину!»

— Зате я раділа, коли перевіряла зошит Марії Поліщук,— говорила далі Тетяна Максимівна.— Вона розв’язала задачу, крім звичайного, ще одним способом, дуже простим. Проте знайти його було не зовсім просто.

Вона викликала Марійку, і та продемонструвала на дощці свій спосіб. Почулися вигуки подиву — як справді легко і дотепно розв’язується задача!

Ніна Коробейник слухала пояснення Марійки, затамувавши подих. Спосіб її був такий простий, що здавався Ніні прозорим. Але вона зрозуміла, що розв’язати так блискуче задачу можна було тільки після тривалого тренування; напевно, довгі нічні години сиділа Марійка вдома над тригонометрією...

І Ніна сама загорілась бажанням замкнутися на всю ніч у кімнаті, відкласти на деякий час свої літературні вправи і працювати, зціпивши зуби так, як, мабуть, працює Марійка.

Ніна мовчки дивилась на п’ятірку під своєю контрольною роботою і думала про те, що в Марійки теж п’ятірка. Але хіба вони рівні, ці п’ятірки? Хіба можна однаково оцінити її і Марійчину контрольні? Марійка розв’язала задачу талановито, не так, як усі. Невже вона, Ніна, так відстала? Невже й вона не така талановита, як Марійка?

Була ще одна учениця в класі, яку особливо вразило те, як красиво Марійка зуміла розв’язати задачу. Ніколи раніше Лукашевич не думала, що в математиці може бути щось красиве. Навпаки, ця наука здавалась дівчині мертвою й сухою. Коли Варя приступала до розв’язання математичної задачі, виникала в уяві невесела картина: шелестять на городі сухі стебла кукурудзи — почорнілі, нудні, набридлі, як осіння мряка...

Лукашевич нишком поглядала на Марійку. За останній час Поліщук немов удруге народилась. І це на очах у всіх. Коли вона відповідала, хотілося слухати її ще і ще. І тоді здавалося, що сидиш не на звичайному уроці, а на цікавій лекції, і все, про що розказує Марійка, вона ніби бачила сама на-власні очі.

Варя відчувала, як народжується в серці глибока симпатія до цієї дівчини. Ворухнулись навіть ревнощі, що Марійка сидить поруч Жукової і дружить з нею.

Та хіба можна ревнувати до Юлі? Ні, ні, Юля Жукова — найкраща в класі, найласкавіша, найдобріша. Як би було добре дружити з ними обома — із Марійкою, і з Юлею! Та чи схочуть вони? «Вони такі розумні,— думає Лукашевич,— усе знають, і розмови в них такі хороші й розумні, їм буде нудно зі мною».

У неї вперше з’явилася думка про її місце в класі. Мабуть, це місце одне з останніх.

Вона розгорнула щоденник. Самі трійки. Ось тільки сьогодні пощастило одержати четвірку з тригонометрії. А як це воно — бути відмінницею? Чи дуже важко добитись цього?

Після уроку Варя підійшла до Юлі:

— Що я вас... тебе хочу попросити. Спитай у Поліщук, як їй спало на думку отак розв’язати задачу?

Жукова, усміхаючись, обняла Варю й підвела до Марійки:

— Питай!

Лукашевич докірливо глянула на Юлю:

— Які ви!

— Не «які ви», а «яка ти»! Це по-перше. А по-друге, чому ти соромишся сама спитати?

— Схочу й спитаю,— промовила Варя.— А тільки, може й не розкажете мені. Як ви, Марійко, готуєте уроки? Чи вам є час і поспати?

— Ну, Маріє, запитання серйозне,— сказала Жукова.— Відповідай!

Марійка помітила: в Юлиних очах виграють веселі бісики. Їй і самій стало весело, вона зрозуміла, чому радіє подруга. Лукашевич потроху розкриває себе, починає жити шкільним життям, і недарма вона цікавиться, як краще готувати уроки.

— А може, ми зробимо так,— сказала Марійка.— Ти, Варю, прийдеш до мене, і ми вдвох з тобою посидимо над уроками.

Лукашевич спалахнула:

— Хіба це можна? Я вам не заважатиму?

— Чудна ти, та й годі. Вдвох готувати ще краще. Одна одну будемо екзаменувати.

Пролунав дзвінок. Юля помітила, що Лукашевич увійшла в клас якось інакше, ніж завжди.

Цей гурток, як його називали в школі — гурток моделістів, офіціально працював щосереди. Тетяна Максимівна вважала, що це один з найпотрібніших гуртків, і запросила керувати ним інженера-конструктора з тракторного заводу.

Кімнату, в якій працював гурток, було обставлено так привабливо для юнацького серця, що не один школяр, проходячи мимо, спокушався зазирнути всередину. За скляними дверцятами широкої шафи поблискували найрізноманітніші інструменти — стамески, рубанки, гаєчні ключі, молотки, пилки, свердла, а в кутку кімнати стояв токарний верстат, якого пощастило дістати на заводі.

Гурток відвідували учні трьох старших класів, і треба сказати, що багато з них збиралися тут майже щовечора. Працювали вони самостійно, а щосереди відбувалось, так би мовити, генеральне заняття під керівництвом інженера.

Гуртківці вже зробили розбірну модель трактора і зараз закінчували модель крокуючого екскаватора. Екскаватор повинен був рухатися, як справжній.

Мабуть, найбільше за всіх захоплювався працею в гуртку Віктор Перегуда. Він уже добре вмів обточити на верстаті якусь деталь і з нетерпінням чекав дня, коли можна буде пустити модель в рух.

У хлопця народжувалася вже інша думка: зробити модель діючої електричної печі, яка варить сталь.

Віктор дістав книжки про роботу сталеливарного цеху, роздобув і схему побудови печі. Спочатку здавалося все легким і простим, та коли згодом він порадився з керівником гуртка, побачив, що швидко таку модель не збудувати. До того ж і роботу над крокуючим екскаватором ще далеко не закінчено.

Охоче відвідували гурток і Юля Жукова з Марійкою, і Вова Мороз, і ще кілька десятикласників. Марійка найбільше любила свердлувати, коли, здається, всією істотою відчуваєш, як під твоєю рукою все глибше вгризається в залізо слухняне свердло...

Якось пізно ввечері, коли вже скінчилось заняття в гуртку і всі розійшлися, в робочій кімнаті лишилося троє: Віктор, Марійка і Юля.

Марійка просвердлила останню дірку в залізній плиті, здула ошурки і рішуче відклала набік свердло.

— Ти знаєш, про що я думаю? Чуєш, Юлю? — гукнула вона до Жукової, яка в іншому кутку кімнати змащувала маслом інструменти. І раптом повела на Юлю серйозну атаку: — Давно хотіла з тобою поговорити, Юлю, ти чуєш чи ні? Скажи, яке ти маєш право вести такі розмови? Ти знаєш, що робиш злочин? Ти розмагнічуєш увесь клас!

— Маріє, ти збожеволіла! — відгукнулась Жукова.

— Уже й я здаюся тобі божевільною? На якій підставі та всюди твердиш, що Мечика вже нічим не виправиш? Ну, скажи, на якій підставі? Та хіба він злочинець, рецидивіст? А ти махнула на нього рукою й інших до того ж закликаєш. Що ти робиш?

Несподівано цей рішучий наступ підтримав Віктор. Він навіть зупинив на хвилину верстат, на якому досі ретельно обточував якусь деталь.

— А Марійка має рацію,— сказав він.— Ми ще не все випробували.

Юля закотила вгору очі, сплеснула долонями:

— Великий святий боже! Ти чуєш цих людців? Врази ж їх негайно гроном за їхній безсовісний наклеп на мене! «Ще не все випробувано?» Все випробувано, Вікторе, все! Нічогісінько не допомогло!

— Слухай, ти не лайся,— ще з більшим запалом напосідалась Марійка.— Скажи, ми хоч раз ходили до Мечикових батьків?

— Та що ходити, коли твій Мечик коньяк по ресторанах хлище! Зрозумій же це, дорогенька Марієчко! Давай без гарячки. В кожному колективі є якийсь процент людей розбещених, яких може перевиховати тільки трудовий табір. Це — законний процент, бо не може весь колектив складатися тільки з корисних трудівників. Обов’язково знайдеться якийсь трутень.

— Гаразд, давай спокійно. Мене страшенно здивувала твоя жорстокість.

— Жорстокість? Моя?

— Стривай, умовилися ж без гарячки. Як ти байдуже, безсердечно віддаєш однокласника, нашого товариша, до виправно-трудового табору! Аякже! Так виходить з твоїх слів. Давайте, мовляв, махнемо на нього рукою, нехай його перевиховують у таборі!

Віктор додав і собі:

— Дивно, Юлю, дивно! Ти справді зайняла таку позицію щодо Мечика, що можна подумати, наче ти...

— Доказуй! — спалахнула Юля.— Доказуй, Вікторе! Чому замовк? Ти що хотів сказати? Наче я маю особисту неприязнь до Мечика? Так ти подумав? Правда твоя, у мене до нього є й особиста неприязнь, глибока антипатія. А ти що хотів, щоб я захоплювалась таким типом? Але гаразд, я згодна. Давайте підемо до його батьків. Я піду з вами теж. Даю слово, що розмовлятиму з його батьками серйозно... І з Мечиком теж. Мені говорив Юрій Юрійович. Говорив про це. Але я все-таки переконана, що ми не в силі перевиховати такого, як Мечик. Коли хочете знати, для такого випадку народ склав навіть прислів’я: горбатого могила виправить. Ну, все. Нехай буде ще один захід, щоб не мучила совість.

На дверях, оббитих повстю, висів пожовклий папірець з єдиним словом «Гайдай».

— Ну, тут живе наш Мечик,— промовила Юля Жукова.— Хлопці й дівчата, підтягнись! Щоб було видно, що це справді делегація!

Вона постукала. А інші члени «делегації» — Марійка Поліщук і Віктор Перегуда — обтрушували один в одного сніг з пальт.

Відчинила двері не стара ще жінка з вищербленими передніми зубами. В руках у неї була котушка ниток.

Усі догадались, що це Мечикова мати.

— Можна бачити машиніста товариша Гайдая? — спитала Жукова.

— Повернувся з рейсу, спить,— відказала жінка.

В цей час за її спиною почулись важкі кроки і голос:

— Уже встав, встав! Хто там?

— Ми зі школи,— сказала Юля.— Члени комсомольського комітету Прийшли поговорити про вашого сина.

— Про Мечика? — злякано вихопилось у жінки.— Що ж саме?

Заспаний, але гладенько поголений машиніст Гайдай чемно запросив:

— Заходьте. О, та тут ціла делегація! Роздягайтесь, прошу.

Юля першою скинула шубку і ввійшла в простору кімнату з фікусами в кутках. З сусідньої кімнати пролунав знайомий голос Мечика:

— Мамо, хто там?

Жукова рішуче підійшла до дверей і відчинила їх. Побачила збентежене обличчя Мечика, який похапцем засував до кишені затиснуті в кулак гроші. Навколо круглого столу сиділо кілька хлопців і грали в карти.

— Добрий день,— привіталась Юля.— Як бачу, тут конференція за круглим столом?

Мечик устав і зніяковіло кинув товаришам:

— На сьогодні, хлопці, досить.

— Як це «досить»? — запротестував рожевощокий і червоногубий жевжик з напомаженим до блиску волоссям.— Треба грати до кінця!

Пильно придивившись до Юлі, він мимовільним рухом погладив собі щоку. З його губ злетіло:

— А-а...

Він не доказав і вслід за Мечиком встав з-за столу. Жукова теж упізнала його.

— Здається, ми знайомі?

Фотограф одвернувся і кивнув до приятелів:

— Поїхали. У Мечика сьогодні бал-маскарад, уже й примадонна тут!

Коли картярі пішли, Юля спитала в Мечика:

— Давно ти дружиш з оцим типом?

— Коли я граю з кимсь у карти, це не значить, що я з ним дружу. Крім того, я не зовсім досконало обізнаний з теорією дружби.

— Не люблю, коли ти вдаєшся до словесної клоунади. Це в тебе виходить не зовсім вдало.

— Громадянко Жукова, що ви хочете від мене? Познайомився з фотографом, розбалакались, запросив до себе. «Тип», як ти висловилась, у мене гостює вперше. Ви задоволені?

В розмову втрутився батько:

— Дозвольте, я не все розумію. Та ви сідайте, будь ласка. Не розумію, чи ви справжня, так би мовити, делегація?

— Справжня,— ствердила Юля.— Ви пробачте, ми хочемо поговорити з вами про Мечика.

— Про Мечислава Гайдая,— сказав Віктор.— Я секретар бюро комсомольського комітету, це — голова учкому і член комітету Марія Поліщук.

— Дуже приємно, радий,— сказав Гайдай-батько.

— Але нам приємніше було б познайомитися за інших обставин,— промовив Віктор.

Він глянув на машиніста, одвів погляд і знову глянув. Справді, йому було неприємно і важко говорити те, що зараз мусив сказати. Потім нервово провів долонею по лобі і швидко вів далі:

— Одним словом, Мечислав тягне наш десятий клас назад. Розумієте — ми цього року складаємо екзамен на атестат зрілості. Більшість із нас скоро візьмуть участь у виборах до Рад — уперше в житті. В тому числі й Мечислав. Але ми вважаємо, що він на неправильному шляху!

Мечик ураз вискочив на середину кімнати:

— Дайте мені слово! Ви розмовляєте зі мною, як з комсомольцем! Влаштовуєте виїзне засідання комітету. Не забувайте, що я не член комсомолу!

— Сядь, Мечику,— наказала Юля.— Ми розмовляємо з тобою як з членом нашого колективу. Народ тебе вчить і виховує, і ми хочемо знати, що ж ти даси народові? Досі ти відповідаєш на піклування держави про тебе двійками і грою в карти. Ти граєш на гроші, а це...

— Це моя особиста справа! Людина повинна жити без контролю! А ви прийшли копирсатися в моїй душі. Тільки я не визнаю вашого контролю, я понад усе ставлю особисту незалежність! Двійки... Карти... Вам до цього немає діла! Я сам за себе відповідаю.

— Неправда! — сказала спокійним голосом Юля і зблідла.— Ми теж відповідаємо за тебе.

Марійка помітила, що Жукова ледве стримує себе — ось-ось прорветься обурення і гнів.

— Почекай, Юлю,— втрутилась вона,— Мечик просто не все розуміє. Ти, Мечику, член нашого колективу, разом з нами закінчуєш школу, і нам не байдужі ні твої успіхи в навчанні, ні те, як ти проводиш свій час удома. Ми з тобою вирушаємо по державній путівці в життя і хочемо знати, який ти нам будеш помічник і товариш у путі! Чи можна тобі довіритись? Хто ти — боєць чи міщанин? Про всіх ти думаєш чи тільки про себе?

Схвильований Гайдай-батько повернувся до сина:

— Слухай, Мечиславе, слухай! Ти неправий!

— До вас, пробачте, не знаю, як вас на ім'я й по батькові,— звернувся до нього Віктор,— у нас теж є серйозні претензії.

— Микола Маркович...

— Треба нам поговорити з вами, Миколо Марковичу. Ваш син має три двійки! Та як же він їх не матиме, коли в нього на думці не наука, а інше.

— Що саме? — хрипло спитав з кутка Мечик.

— Модні галстуки, танці й карти!

— Наївно й непереконливо!.— знову вискочив на середину кімнати Мечик.— Смішно і просто глупо! Модні галстуки? А що ж мені накажеш — носити старомодні галстуки, з часів минулого століття? Дурниці! Хіба в нас заборонено охайно вдягатись? Ти проповідуєш опрощенство якесь! Неправильно це!

— Неправильно,— спокійним голосом промовила Юля і враз стукнула долонею по столу і вигукнула: — За галстуками ти нічого більше не бачиш! Нічого не хочеш знати! У тебе культ модного галстука! Ось у чому справа! А цей культ призвів тебе вже й до картярства!

Вона повернула зблідле обличчя до машиніста:

— Микола Марковичу! Ви ж — батько йому! Як же ви терпите, що ваш син грає в карти з якимись непевними людьми? Грає на гроші! Вибачте, може, я різко розмовляю, але я від імені всього класу!

Марійка спалахнула від гордості за свою подругу, побачивши Юлине обличчя — гнівне й натхненне, прекрасне. Вся горить, уся — порив.

— Нам тепер зрозуміло,— говорила далі Юля,— звідки Мечик бере гроші на всі ці галстуки. Так недалеко й до шахрайства! Один крок!

Настало тяжке мовчання.

Марійка глянула на Миколу Марковича. Видно було, що ця розмова для нього несподівана. На його обличчі застиг вираз розгубленості і ще якогось гострого почуття, якого Марійка не могла зрозуміти. Одна брова неприродно піднялась у нього догори, друга жалісно опустилась. Губи скривились як у хлопчика, що ось-ось заплаче. Марійці здалося, що він і справді зараз заплаче.

— Та що ж це? — він розвів безпорадно руками і звернувся до дружини:— Маню, що ж це? Наш Мечик... Завжди такий ласкавий: «Татусь, мамочка...»

Потім повернувся до Юлі:

— Ми нічого для нього не жаліємо, єдиний син. Правда, двійки він іноді приносить, та каже, що не встигає готувати уроки. Та й здоров’я він слабкого. А виходить, що ви там у школі той... незадоволені ним.

Мати Мечика раптом схлипнула:

— Я давно вже бачу...— промовила вона, витираючи сльози.— Не знати, коли він і уроки готує. То — перед дзеркалом, то — в карти. А вичитувати йому, правду скажу, шкода. Він же стільки горя зазнав. Ви ж знаєте, ми вже не сподівалися знову побачити нашого синочка, та, видно, щаслива наша доля. І ми лишились, і його знайшли. Ну, правда, він трохи розбестився. А ти ж, Миколо, все в поїздках. Ще й гроші він у тебе просить, і не малі гроші, а ти даєш і не питаєш, навіщо йому...

Марійка тепер зрозуміла, яке почуття мучить машиніста. Це був сором, пекучий сором, що він не приділяв синові уваги, розпустив його, і ось йому, батькові, старому машиністові, отак вичитують школярі.

Він устав і підійшов до вікна. Стояв і мовчки дивився на вулицю, щоб не бачили його обличчя. Марійка глянула на його спину, їй стало шкода машиніста.

Потім він повернувся всім тілом, сперся долонями на підвіконня і попросив:

— Ви все кажіть. Розумієте — все, що знаєте про мого сина. Будь ласка, нічого не приховуйте.

— Ми все сказали, Миколо Марковичу,— промовила Жукова.— Тепер слово за вами. Ви повинні вплинути на Мечислава. Хоч, правда, можна дещо додати. Мечислав буває в ресторанах, бачили його за пляшкою з друзями — з такими типами, які щойно грали тут у карти. Ось що заважає йому вчитись.

Машиніст блиснув очима до сина:

— Ти чуєш? Це правда?

Мечик ураз схопився і мовчки вийшов до передпокою, з силою грюкнувши дверима.

— Ах, так! — скипів батько.

Він кинувся за сином. У передпокої почулась коротка глуха боротьба, двері розчинилися навстіж, і Микола Маркович втягнув за комір Мечика, який щосили пручався.

— Колю! Миколо! — закричала мати.— Не займай його! Пусти!

Машиніст відпустив сина і, зблідлий, з краплями поту на лобі, сів на стілець.

Мечик стояв посеред кімнати з розірваним коміром сорочки, скуйовдженим волоссям і збитим набік галстуком. Губи його тремтіли.

— Ось до чого ти довів мене! — промовив, важко дихаючи, машиніст.— Усе життя нікого пальцем не зайняв, а ти ось довів... Ганьба яка! Як цуцика За комір... Син!.. Десятикласник!

Микола Маркович сумно схилив голову.

— Я вас прошу... Забудьте цю сцену. Нерви не витримали. Дуже важко на серці. Дай, Мечику, слово, що станеш людиною! Якщо делегація прийшла до мене, мабуть, ти недостойний син. Мабуть, ми недогляділи...

Мечик важко опустився на стілець, не сміючи ні на кого глянути.

Віктор сказав:

— Мечиславе, ми хочемо, щоб ти був з нами, щоб пішов у життя по нашій путівці. Знаємо, що нелегко тобі буде повернутись до нас, але віримо.

Мечик зробив якийсь рух, Віктор швидко продовжував:

— Адже ти з нами тільки в списку учнів, а ми хочемо, щоб ти був думками, душею з нами! Тепер це від тебе залежить. Подумай, а ми тобі допоможемо, подамо тобі руку.

Марійка щось поривалась сказати, і коли Віктор закінчив, вона, хвилюючись, звернулась до Мечика:

— Мечику, це наша дружня рука, гаряча! Хочеш — я пропоную тобі свою дружбу? Дружбу, Мечику! Бо знаєш — самому тобі буде нелегко. Не відразу переламаєш себе, воно в тобі глибоко — цей накип. В’ївся. Ну, і з приводу двійок — допоможу з тригонометрії, і взагалі. Порадимось, як тобі працювати...

Мечик підняв голову. З нього давно вже злетів увесь його апломб. Звичним рухом поправив галстук.

— Як ти, Мечику? Приймаєш? — допитувалась Марійка.

Мечик хрипло відкашлявся, погладив коліно. Скривились губи — може, хотів посміхнутись.

— Одно слово — вживаєте всіх заходів до порятунку? Вірю, що зараз кажеш щиро, Маріє. Але я розумію, що це під впливом хвилинного піднесення. Завтра вже пожалкуєш, що запропонувала мені дружбу. А вона, дружба, не народжується з нальоту, за завданням комсомольського комітету.

— О, бачиш,— сказала Юля,— а говорив, що не обізнаний з теорією дружби. Тільки з цього приводу ніякого завдання Марійка не одержувала, запевняю тебе. Отже, це питання лишається вікритим?

Мечик кивнув головою:

— Подумаю... Тільки дружбу не дають, як подачку. «На, мовляв, тобі!»

— Мечику, що ти кажеш? — скрикнула Марійка.— Не так ти мене зрозумів!

— Ну й гаразд,— буркнув хлопець.— Кажу ж — подумаю.

— Подумай,— вставила Юля.— Домовились. А зараз нам час іти.

Прощаючись, Микола Маркович затримав Жукову у передпокої:

— Я з ним поговорю ще... А вас прошу — не залишайте його так, без допомоги. Спасибі вам, дорогі. Син же він мені...