Золота медаль

39

Марійка тяжко пережила страшне горе. Воно здалося б ще тяжчим, коли б не подруги, не товариші-однокласники, які зуміли знайти щирі, теплі слова співчуття, в найсумніші хвилини Марійчиного життя підтримали її, і дівчина відчувала, що вона не сама з своїм горем, що в неї є багато хороших, справжніх друзів.

Марійка змінилась, немов підросла, стала суворішою, очі потемнішали, стали глибшими, і під ними залягла синювата тінь. Нелегко було не думати про матір. Усе в кімнатах нагадувало про неї. Старша сестра Євгенії Григорівни, тітка Оля, яка приїхала з Чернігова, залишилася жити з Марійкою і вже знайшла собі роботу. Вона висловила думку, чи не краще було б поміняти квартиру на іншу. Але Марійка не хотіла й розмовляти про це. Навпаки, вона намагалася залишити в кімнатах усі речі так, як вони були при матері:

— Хай мама буде з нами!

Згадуючи матір, дівчина примушувала себе думати про неї спокійніше, без гострого болю. І коли виникав рідний образ, він нагадував Марійці, що віднині у неї є одна-єдина мета на все життя: боротися, не шкодуючи сил, за здоров’я людей, за людське довголіття, щоб жодна проклята хвороба не сміла загрожувати будівникам комуністичного світу.

Варя Лукашевич жила в Марійки, їхні ліжка стояли поряд. Учениці дуже здружились, у Варі не було ніяких таємниць від подруги. Вона щиро підтримувала Марійку в її горі, Марійка посилено допомагала Варі вчити уроки, була дуже суворою «вчителькою».

— Ти можеш скласти екзамени на відмінно,— запевняла вона.— Треба тільки вірити в свої сили.

— І знати всі предмети якнайкраще,— додавала усміхаючись Варя.— А от цієї умови я, мабуть, і не дотримаю.

Марійчина тітка Ольга Григорівна була вдовою, працювала вона бухгалтером, і на ній тепер лежало все хатнє господарство, хоч Марійка і Варя, звичайно, допомагали їй.

Марійка готувала уроки з незвичайною наполегливістю і натхненням.

Юля і Ніна часто тепер приходили до Марійки, щоб разом розв’язати складні задачі з геометрії з застосуванням тригонометрії. Навіть Ніна, не покладаючись на свої здібності, побоювалась письмової на екзамені. З подругами легше було провадити фізичні й хімічні досліди.

Працювати доводилося напружено, часу не вистачало, доба здавалась дуже короткою. Марійка вставала дуже рано, будила й Варю, і відразу ж після фізкультурної зарядки обидві сідали за навчання.

Остання чверть закінчувалася невимовно швидко, з кожним днем наближались екзамени.

В десятому класі учні повісили на стіні великий плакат: «Складемо екзамени на 5 і 4». Юрій Юрійович порадив учням, як найкраще скласти новий розпорядок дня на час підготовки до екзаменів. Він перевіряв, як його вихованці повторюють пройдене, як учком допомагає відстаючим.

Марійці доводилось додатково повторювати Конституцію СРСР. З цього предмета, який вона вчила ще в сьомому класі, у неї була четвірка, і ця оцінка переносилася в атестат зрілості. Марійка хотіла скористатися правом додатково складати екзамен — так, щоб мати з Конституції п’ятірку. Те ж саме було в неї і з географією за дев’ятий клас.

Юля підтримувала ці наміри подруги:

— Правильно, Марійко, правильно! Мобілізуй себе, щоб в атестаті були круглі п’ятірки!

Напружено працювала й Ніна. Крім навчання, вона багато часу приділяла піонерському загонові. Довелося чимало докласти зусиль, щоб знищити формальність у роботі з піонерами, щоб повернути до себе їхнє довір'я, яке вже мало не втратила зовсім.

Ніна продумала все, що вона з самого початку робила в загоні. Перші два-три місяці вона часто радилася з педагогами, з комсомольцями, піонерські збори були тоді цікаві, жваві. Ніна віддавала тоді весь свій вільний од навчання час піонерам, докладала багато кмітливості й винахідливості, щоб робота в загоні була справді захоплюючою. Про її загін згадували навіть у райкомі комсомолу, як про кращий. Та згодом вона заспокоїлась на цих успіхах і справді, як говорили на комітеті, зазналась. І праця в загоні зійшла нанівець. Піонерські збори стали схожі на продовження звичайних уроків, на яких повторювали пройдений у класі матеріал.

Усе це треба було тепер виправити. Особливу провину почувала Ніна перед Лукашем Коровайним.

Кара справді тяжко вплинула на хлопчика. Він почав часто зникати з дому, йому важко було тепер лишатися віч-на-віч з батьком. У класі він був похмурий, замкнутий у собі, пояснень учителя не слухав, думаючи про щось своє, глибоко приховане від сторонніх очей. Лукаш приходив з школи, кидав книжки, відрізав шматок хліба і йшов кудись з дому. Згодом піонери розповіли Ніні, що іноді бачили Коровайного, як він сидів біля мосту з вудочкою. Під мостом клювали дрібні пліточки. Та, мабуть, хлопчика не дуже цікавила риб'яча дрібнота. Для нього це був лише привід, щоб не лишатись удома.

Ніна, звісно, помилялась, коли думала, що Коровайний сам кинувся в річку. Він зірвався з берега з власної необережності. Але провина перед хлопчиком була велика. Адже Ніна ніколи раніше серйозно не працювала з ним. Вона просто махнула на нього рукою.

А після того, як поскаржилась на школяра батькові і той побив його, викликала в хлопця до себе тільки озлоблення.

Ніна знайшла таки в собі мужність розповісти про цей випадок Юлі Жуковій і Юрієві Юрійовичу.

Учитель не дорікав, тільки пильно глянув на вожату і похитав головою:

— Погано! Чи зумієте виправити свою помилку? А не зумієте — будете довго ще болісно згадувати про це, аж доки час не зітре гостроту переживання. А потім, напевне, забудете. А от не знаю, чи забуде Коровайний, що була така вожата-ябеда. В такому віці деякі події запам’ятовуються на все життя. Не ображайтеся. Що ж, справді — ябеда. Дивіться правді у вічі. Звісно, я не кажу, що не треба говорити батькам про поведінку їхніх дітей. Навпаки, потрібно, школа мусить виховувати учнів спільно з батьками. Але у вас трапилось інакше. У вас була не розмова з Лукашевим батьком, а роздратована скарга на хлопця. Це велика різниця. Рятуйте тепер свій авторитет вожатої, повертайте до себе повагу і любов піонерів. І насамперед Коровайного. От і питаю: чи зумієте? Подумайте спочатку самі, знайдіть правильну стежку. Адже ви готуєтесь стати педагогом!

Коровайний уникав зустрічатися віч-на-віч з Ніною. Та одного разу вона попросила його залишитися.

— Ну, що? — грубо спитав хлопець.— Зробив я щось?

— Я хочу поговорити з тобою,— промовила Ніна.— Ніколи не думай, Лукаше, що я хотіла, щоб батько тебе покарав. Мені було так само боляче, як і тобі. Так само боляче, Лукаше!

Хлопчик швидко глянув на вожату й опустив очі.

— Я не думала, що батько битиме тебе. Але я винна, що не попередила його. Не попередила, щоб він вплинув на тебе словами, а не...

Ніна замовкла, побачивши, як здригнувся Лукаш.

«Що ж я роблю? — тим часом свердлила мозок неспокійна думка.— Адже те, що я зараз кажу цьому хлопцеві, це так схоже на вибачення перед ним! Я, вожата, прошу в піонера пробачення! Я ж остаточно підриваю свій авторитет!»

Але інша Ніна, яка завжди була з Коробейник, невмолимо промовила: «Ти вже його й так майже втратила! Єдине, що зараз мусиш зробити, це чесно сказати піонерові, що ти винна перед ним!»

Ніна уважно продумала все, як треба їй далі діяти. Вона стала давати Коровайному цікаві піонерські доручення, підбирала для нього книжки в бібліотеці. Хлопчина все ще ставився до неї недружелюбно, з явною недовірою. Проте, хоч і повільно, з кожним днем почала танути в серці хлопчика крижина.

Дійшла черга й до Кочеткова. Його покритикували на зборі, в стінгазеті з’явилась на нього карикатура: Кочетков з величезною бухгалтерською книгою. Школяр сказав Ніні:

— Врахую! Перейдемо на новий метод керування.

— А ми давай, Юшо, без усяких «методів». Згоден?

Зовсім не вистачало в Ніни часу на літературну творчість. Рукопис оповідання, який повернула їй редакція, лежав поки що без змін. Іноді так тягло негайно сісти і знову працювати й працювати над твором. Ніна стримувала це бажання; на першому плані були наступні екзамени, їм підпорядковувалось усе інше.

А весна вже буяла, вона прийшла і в місто. Несамовито кричали й метушились граки на високих осокорах, мостили чорні шапки гнізд. Із дзвоном розчинялися вікна, люди виходили на балкони. Хто жив повище, тим з п’ятого чи шостого поверху видно було лілову далечінь за містом і багряні від заходу вишки високовольтної передачі, які крокували навпростець через поля, городи і залізничне полотно.

Граки швидко вгомонились, грачихи діловито посідали на яйця, тільки їхні хвости стирчали з гнізд.

Весняне буяння потроху входило в береги.

Від дитячих голосів над шкільним подвір’ям стояв лункий гамір. Здалека послухати — злетілося багатотисячне птаство, радіє весні.

Взимку тут була ковзанка, а тепер зелена травиця щіткою вилізла з землі, її вже встигли прибити дитячі ноги, проте за одну ніч вона знову приснула голками.

Сюди сходилася сьогодні вся школа. Йшли учні молодших класів — по двоє, в піонерських галстуках, метушливі, як весняні граченята; йшли комсомольці восьмого і дев’ятого класів — урочисто, з прапорами. Червоніли на грудях значки, але вже не з палаючим вогнищем, а з розгорненим прапором і такими строгими і водночас теплими літерами «ВЛКСМ». Кожний клас вів класний керівник. Ряди школярів вишикувалися з трьох боків просторого шкільного подвір’я.

Не було ще першого і десятого класів. Усі поглядали на шкільний ганок, на розчинені навстіж двері. Аж ось показалася перша пара малюків, за нею друга, третя... У кожного хлопчика чи дівчинки був у руках букет живих квітів. Не встигли вони стати в ряд, як чітким кроком вийшли з школи випускники. «Десятий, десятий!» — прокотилося між школярів.

Десятикласники стали в одну шеренгу в центрі того неповного квадрата, який утворили школярські ряди. Просто перед собою Марійка побачила прикрашений квітами стіл і на ньому оповитий червоною стрічкою дзвоник. За столом стояли Тетяна Максимівна, Юрій Юрійович і всі вчителі, які викладали в десятому класі.

На одну тільки мить уколола Марійку думка, що це ж і є прощання з школою, з учителями. І затуманений погляд затримався на Юрії Юрійовичу. А навколо було стільки прозорого повітря, стільки світла, сонячних зайчиків, які грайливо стрибали на обличчях, на столі, по всьому подвір’ї, що жодна журлива думка не могла затьмарити цієї радості, урочистої хвилини.

Тетяна Максимівна підняла руку, настала тиша. Навіть першокласники з букетами квітів завмерли.

— Дорогі школярі! — сказала Тетяна Максимівна.— Ми зібрались перед останнім дзвінком, який покличе сьогодні на урок наших випускників-десятикласників. Останній дзвінок! Десять років день у день чули вони цей дзвінок, який кликав їх у клас. А сьогодні він продзвонить для них востаннє. Ми зібралися, щоб щиро, від усього серця побажати нашим дорогим випускникам, юнакам і дівчатам, відмінно скласти державні екзамени на атестат зрілості і обрати собі широку дорогу до радісної любимої праці!

Тільки-но скінчила Тетяна Максимівна свою промову, як з дерева зірвався просто на стіл веселий горобець. Задерши хвоста, розпустивши крильця, із задиркуватим цвірінчанням він якусь мить стрибав на столі і майнув геть. Легкий смішок прокотився по рядах учнів, усміхнулась і Тетяна Максимівна.

До столу вийшла дівчинка-першокласниця з бантом на голові, який був схожий на великого білого метелика. Притуляючи до грудей обома руками квіти, вона дзвінко сказала, що першокласники обіцяють добре вчитися, щоб і собі закінчити школу на відмінно, і що вони бажають усім учням десятого класу скласти випускні екзамени на п’ятірки.

Потім дівчинка підійшла до Віктора Перегуди, який стояв крайній у шерензі, і подала йому букет. Після цього всі малюки, один за одним, виходили по черзі і дарували квіти десятикласникам.

Марійка побачила маленького хлопчика з таким великим букетом бузку, що за ним майже ховалось його обличчя.

«Який чудовий букет,— подумала Марійка.— Коли б цей хлопчик подарував його мені, щоб життя моє було таке радісне і щасливе, як букет».

Ураз хлопчик визирнув з-за квітів і стрівся очима з Марійкою. Очі в нього були великі й ясні. До нього дійшла черга, він вийшов з шеренги і попрямував просто до Марійки.

Він підійшов, подав їй букет, сказав: «Це — вам»,— і засоромився. Марійка виступила вперед і, нахилившись, обняла й поцілувала хлопчика. Він зовсім зніяковів, у нього аж сльози виступили, і, повернувшись, побіг на своє місце.

Щоб сховати хвилювання, Марійка притулила бузок до обличчя. Він ще тільки-но починав розпускатися, в ньому поки що було більше листя, ніж квітів. «Любий хлопчику,— подумала вона,— спасибі тобі за «щасливий» букет!»

Коли малюки роздали всі квіти і кожен з десятикласників одержав букет, наперед вийшла Жукова. Марійка побачила, що її подруга теж схвильована. Юля притискувала до грудей квіти. Так сталося, що букет їй подарував Митрик, і це чомусь особливо зворушило Юлю.

— Дорогі Тетяно Максимівно, Юрію Юрійовичу, дорогі вчителі! — піднесено прозвучав у весняному повітрі Юлин голос.— Дозвольте перед останнім нашим дзвінком подякувати вам за ваш благородний труд, за те, що вчили й виховували нас! Сердечне спасибі вам від усіх учнів і учениць десятого класу!

Юля глянула угору. Над школою сяяла ніжна травнева блакить, і в ній, як нарашутик, сріблилась єдина на все небо піниста хмарка.

— Перед лицем усієї школи даємо вам урочисту обіцянку, що ми виправдаємо ваші надії, що ми чесно і самовіддано працюватимемо на користь нашій любимій Батьківщині, як працюють кращі сини й дочки радянської землі. А вам,— Юля повернулась до першокласників,— дякую за квіти, за побажання успіхів і в свою чергу від усіх випускників бажаю завжди добре вчитися, по-ленінському, з п’ятірками переходити з класу в клас, любити й поважати своїх учителів. І щоб, вивчившись, стали ви славними громадянами нашої держави, будівниками Комунізму.

Вийшов до столу піонер-сурмач, сліпуче блиснула на сонці сурма, він підняв її вгору й заграв. І всі прапори знялися вище вгору. І коли замовк сурмач, настала глибока, немов заворожена, тиша. Тільки десь на вулиці, за кам’яним будинком школи, весело дзвеніли трамваї й перегукувалися сирени.

В тиші Тетяна Максимівна урочисто взяла дзвоник і високо піднесла його вгору. Ще мить, і лунке знайоме дзеленчання востаннє прозвучало для притихлих десятикласників. Марійка з мимовільним смутком ловила відголоски луни, яка обізвалась у найдальших куточках шкільного подвір’я.

Хтось поклав їй на руку теплу долоню.

— Ніно?

— Замислилась, Мавко? Ні, тепер ти вже не схожа на Мавку, Марійко. Іншою стала, дорослою. Тільки я, здається, не підросла.

Марійка пильно подивилась на подругу:

— Помиляєшся, Ніно. Ти теж виросла. Ще й як!

Ніна зрозуміла, зашарілась.

Десятикласники йшли на останній урок. З віконечка на фанерному аркуші, де відмічалось, скільки днів лишалось до екзаменів, визирала цифра «5».