Беззоряне море

Солодкі муки Колись давно…

У підвалі живе пірат.

(Пірат — це метафора, але він людина.)

(Вважайте підвал за в’язницю.)

Пірата запроторили сюди за силу-силенну скоєних ним піратських злочинів, і вчинили це не пірати, які дійшли висновку, що його дії були справді лихі.

Хтось запропонував викинути ключ, але той досі висить на гачку, що стирчить зі стіни коло ґрат.

(Доволі близько, щоб він був у полі зору. Свобода, яку можна побачити, але яка насправді недосяжна, мала нагадувати в’язневі про себе. Утім, з іншого боку ґрат ніхто вже не пам’ятає, що те все мало означати. Ретельно продумана психологічна витівка забулася, перетворилася на звичку та буденність.)

(Пірат це розуміє, але утримується від коментарів.)

Вартовий сидить на стільці біля дверей і читає детективний журнал на вицвілому папері, мріючи стати вдосконаленою вигаданою версією самого себе. Йому цікаво, чи є різниця між піратами та злодіями. Напевно, вони відрізняються одне від одного лише човнами та капелюхами.

Згодом його змінює інший вартовий. Пірат не може визначити точний розклад, адже в підвалі-підземеллі нема годинників, щоб стежити за часом, а шурхотіння прибережних хвиль за кам’яними стінами заважає почути ранкові дзвони й вечірнє пожвавлення.

Цей вартовий нижчий за попереднього й не читає. Він не хоче бути ніким, окрім себе самого, йому бракує уяви, щоб думати про альтер еґо, бракує уяви навіть на те, щоб поспівчувати чоловікові за ґратами — єдиній живій душі в приміщенні, окрім мишей. Коли вартовий не спить, він приділяє дуже багато уваги своїм черевикам. (Але здебільшого він спить.)

Приблизно три години по тому, як вартовий-курдупелик замінить вартового-читача, приходить дівчина.

Вона приносить тарілку з хлібом і миску з водою, які ставить перед піратовою камерою. Руки в неї так трясуться, що половину води вона розливає. Після цього дівчина розвертається й бігцем долає сходи.

Наступної ночі (а чи були це ночі?) пірат стає якнайближче до ґрат і спокійно спостерігає, як дівчина кидає хліб так далеко, що він чи й дотягнеться до нього, а воду розхлюпує майже всю.

На третю ніч пірат стоїть у темному кутку, що рятує більшу частину води.

Настає четверта ніч, і приходить інша дівчина.

Вона не будить вартового. Її ніжки м’якше ступають камінням, а найменші звуки, що їх вони видають, гасять чи то хвилі, чи то миші.

Ця дівчина вдивляється в темряву, за якою пірата майже не видно, і розчаровано зітхає. Залишає хліб та воду біля ґрат, а потім чекає.

Він не виходить із затінку.

За кілька хвилин тиші, що порушується похропуванням вартового, дівчина відвертається і йде геть.

Забравши свою їжу, пірат виявляє, що до води додали вино.

Наступної ночі, уже п’ятої, пірат чекає біля ґрат, коли дівчина ледь чутними кроками спуститься до нього.

Її хода лише на мить уповільнюється, коли вона бачить його. Пірат пильно дивиться на дівчину, а вона — на нього.

Він простягає руку, щоб забрати миску з водою і тарілку з хлібом, але дівчина натомість ставить і те і те біля ґрат, не відводячи від нього погляду й пантруючи, щоб навіть поділ сукні не наблизився до в’язня на відстань витягнутої руки. Зухвала, однак сором’язлива. Повертаючись назад, вона ледь помітно вклоняється, легенько киває головою — цей рух йому нагадує початок танцю.

(Навіть пірат може розпізнати початок танцю.)

Наступної ночі пірат залишається подалі від ґрат, зберігаючи відстань, яку можна подолати одним кроком, а дівчина підходить на сантиметр ближче.

Нова ніч — і танець триває. На крок ближче. Крок назад. Рух убік. Наступної ночі пірат знову простягає руку, щоб узяти те, що вона принесла, і цього разу дівчина відповідає, мимохіть торкнувшись кистю його пальців.

Дівчина починає затримуватися, залишатися довше щоночі, однак досить вартовому завовтузитися, як вона зникає не озирнувшись.

Вона приносить дві миски з вином, і вони п’ють у товариській тиші. Вартовий не хропить, його сон глибокий і спокійний. Пірат підозрює, що дівчина якось до цього причетна.

Зухвала, сором’язлива та кмітлива.

Іноді вона приносить не лише хліб. Ховає в кишенях сукні помаранчі та сливи. Шматочки зацукрованого імбиру, загорнуті в помережаний історіями папір.

Іноді дівчина залишається аж до того моменту, коли вартові змінюють один одного.

(Денний вартовий буцімто випадково став залишати свої детективні журнали під стінами камери.)

Сьогодні куций вартовий тиняється сюди-туди. Відкашлюється, ніби хоче щось сказати, але нічого не каже. Потім опускається на стілець і засинає тривожним сном.

Пірат чекає на дівчину. Вона приходить з порожніми руками.

Сьогодні остання ніч. Ніч перед стратою. (Страта — це теж метафора, хай навіть така очевидна.) Пірат знає, що наступної ночі не буде й наступний вартовий не замінить цього. Дівчина знає, скільки саме залишилося годин.

Вони не говорять про це. Ніколи не говорили.

Пірат крутить між пальцями кучерик волосся дівчини.

Вона спирається на ґрати, щока притискається до холодного заліза. Дівчина максимально близько, проте водночас між ними лежить цілий світ.

Вона досить близько для поцілунку.

— Розкажи мені історію, — просить дівчина.

І пірат погоджується.

Солодкі муки Існують три шляхи. Ось один з них

Глибоко під землею, сховані від сонця та місяця, десь на узбережжі Беззоряного моря лабіринтом сплелися тунелі й кімнати, наповнені історіями. Історіями, записаними в книжках, закоркованими в глечиках і намальованими на стінах. Одами, написаними на шкірі й викарбуваними на трояндових пелюстках. Казками, викладеними кахлем на підлозі, частина яких стерлася під ногами перехожих. Легендами, вирізьбленими з кришталю, що висять на люстрах. Шанованими оповіданнями, які занесли до каталогів. Старими історіями, захищеними від нових, що вигулькують довкола.

Це місце просторе, але й тісне. Складно виміряти його розміри. Зали переходять у кімнати або галереї, а сходи ведуть угору або вниз, до альковів та аркад. По всіх усюдах двері приховують нові приміщення, нові історії й нові секрети, що чекають на свого відкривача. І скрізь — книги.

Це святилище для тих, хто оповідає історії, зберігає і любить їх. Люди їдять і сплять, оточені хроніками, історичними п’єсами та міфами. Одні проводять тут кілька годин чи днів, перш ніж повернутися нагору, а другі залишаються на тижні чи роки, живуть в окремих кімнатах або гуртом, година за годиною читають, або навчаються, або пишуть, дискутують та створюють щось нове зі своїми сусідами чи працюють на самоті.

З тих, хто залишився, кілька вирішило присвятити себе цьому місцю, цьому храмові оповідок.

Для них існує три шляхи. Один з них — шлях аколітів[1].

Той, хто вирішив обрати його, перш ніж скласти присягу, повинен провести весь місячний цикл в усамітнених роздумах. Роздуми мають бути мовчазними, однак серед тих, хто дозволив себе замкнути в келії з кам’яними стінами, деякі раптом зрозуміють, що їх ніхто не чує. Вони можуть розмовляти, кричати чи верещати, але це не порушить жодного правила. Хіба що той, хто ніколи не був у такій келії, гадає, що роздуми мовчазні.

Після закінчення періоду роздумів можна відмовитися від цього шляху. Обрати собі інший або взагалі не обирати жодного.

Ті, хто зберігав мовчання, часто вирішують не йти цим шляхом і взагалі покинути це місце. Вони повертаються на поверхню і, примружившись, дивляться на сонце. Іноді згадують підземний світ, якому колись хотіли присвятити себе, але спогади ці нечіткі, нібито щось наснилося.

Частіше ініціацію ладні вести далі ті, хто кричав, плакав, вив з туги, хто годинами розмовляв сам із собою.

Сьогодні на небі молодик. Коли двері відчиняються, за ними стоїть гарна жінка. Перебуваючи на самоті, жінка майже весь час співала. Узагалі вона сором’язлива й не звикла співати, але першої ночі геть випадково збагнула, що її ніхто не почує. Жінка засміялася, почасти кепкуючи із себе, а почасти з того, що добровільно дозволила ув’язнити себе в такій вишуканій камері з пуховим ліжком і шовковими простирадлами. Сміх луною відбився від кам’яних стін і покотився, наче брижі по воді. Жінка рвучко затулила долонею рот в очікуванні, що зараз хтось з’явиться, але ніхто не прийшов. Вона спробувала пригадати, чи казав хтось чітко, що слід мовчати.

Вона вигукнула: «Агов?!» — а на те прокотилася луна.

Їй знадобилося кілька днів, щоб добрати сміливості заспівати. Їй ніколи не подобався власний голос, але, звільнившись в ув’язненні від сором’язливості й очікувань, жінка заспівала спершу тихенько, а тоді дзвінко й зухвало. Голос, який відлунював у вухах, був несподівано приємний.

Жінка переспівала всіх пісень, що знала. Вигадала кілька власних. Подеколи їй бракувало слів для пісні, тоді вона вигадувала мови, яких насправді не існує, але ті звуки дарували їй задоволення.

Вона сама здивувалася, як швидко минув час.

А тепер двері відчинилися.

Увійшов аколіт, що тримав ключі на латунному кільці. Другу долоню він простягнув бранці. На ній лежав маленький металевий диск із викарбуваною бджілкою.

Узяти «бджолу» — наступний крок на шляху до того, щоб стати аколітом. Це остання можливість відмовитися.

Жінка бере «бджолу» з аколітової долоні. Він кланяється та жестами пропонує іти за ним.

Молода жінка, яка вирішила стати аколітом, крутить у пальцях теплий металевий диск та йде вузькими, освітленими свічками тунелями, уздовж яких тягнуться книжкові полиці, а потім заходить до печер зі стільцями та столами, на яких височіють книжкові стоси, пробирається поміж скульптур. Вона гладить скульптуру лисички, хутро в якої між вухами геть стерлося, бо багато хто чинив так до неї.

Літній чоловік гортає книжку, підводить погляд на перехожих, а впізнавши процесію, притискає два пальці до вуст і схиляє перед жінкою голову.

Саме перед жінкою, а не перед її провідником-аколітом. Це жест поваги до посади, на яку вона поки що не стала офіційно. Жінка нахиляє голову, приховуючи усмішку. Вони продовжують свій шлях позолоченими сходами та зміїстими тунелями, у яких їй ще не доводилося бувати. Жінка сповільнює крок, щоб подивитися на картини між книжковими полицями — зображення дерев, дівчат і привидів.

Аколіт зупиняється біля дверей зі знаком золотої бджоли. Знаходить на кільці ключ і відчиняє їх. Починається ініціація.

Це таємна церемонія. Деталі відомі лише тим, хто її пройшов, і тим, хто її влаштовує. Скільки сягає людська пам’ять, обряди залишалися незмінними.

Відчинивши двері й переступивши поріг, аколіт відбирає в неї ім’я. Хай як звали раніше цю молоду жінку, більше до неї так ніхто не звертатиметься, — її ім’я залишиться в минулому. Можливо, одного дня вона дістане нове, але до тієї миті буде безіменною.

Кімната тісна, кругла, з високою стелею — мініатюрна копія її келії для роздумів. З одного боку стоїть простий дерев’яний стілець, а поряд — кам’яна колона заввишки до талії з вогняною чашею на ній.

Лише вогонь освітлює кімнату.

Старший аколіт жестом наказує молодій жінці сісти на дерев’яний стілець. Вона слухається. Повертається обличчям до вогню й спостерігає, як танцюють язики полум’я, аж поки очі їй не зав’язують чорним шовком.

Продовження церемонії вона не бачить.

З її руки забирають металеву бджолу. Паузу заповнюють металевий дзенькіт інструментів і відчуття пальця на грудях, який тисне. Потім тиск зникає, а натомість з’являється гострий пекучий біль.

(Пізніше жінка збагне, що металеву бджолу розжарили на вогні, а її крилатий відбиток витаврували в неї на грудях.)

Це несподіване відчуття нервує. Жінка готувалася до того, що знала про церемонію, але це заскочило її зненацька. Вона пригадує, що ніколи не бачила голих грудей аколітів.

Ще хвилину тому вона була тверда у своєму рішенні, а тепер тремтить і вже не впевнена, що чинить правильно.

Але не кричить: «Стривайте». Не каже: «Ні».

Вона вже вирішила, хоча й не знала всього, не розуміла, що буде далі.

У темряві пальці розтуляють її вуста й капають на язик медом, щоб останній відчутий смак був солодкий.

Правду кажучи, останній смак у роті аколіта — це не лише мед: кров, металевий присмак і розпечена плоть стирають його солодкість.

Якби аколіти могли потім описати все, вони пояснили б, що останній смак, який вони відчули, був сумішшю меду та диму.

Він не зовсім солодкий.

Вони згадують його щоразу, побачивши полум’я свічки з бджолиного воску.

Згадка про їхню відданість.

Але розповісти про це вони не можуть.

Вони добровільно відмовляються від язиків. Віддають можливість говорити на користь кращого служіння голосам інших людей.

Складають мовчазну присягу більше не розповідати своїх історій, виявляючи шану до вже написаних і ще не створених.

Відчувши цей біль з присмаком меду, жінка на стільці думає, що закричить, але стримується. У темряві здається, наче вогонь пожирає всю кімнату, і вона бачить обриси полум’я навіть крізь тканину на очах.

Бджола на її грудях тріпотить.

Коли в жінки забирають язик, спалюють і перетворюють на попіл, коли церемонія закінчується та офіційно починається її служба аколіта, коли її голос назавжди змовкає, прокидаються вуха.

А потім з’являються історії.

Солодкі муки Введення в оману

Хлопчик — син ворожки. Нині він сягнув віку, коли вже не зрозуміло, чи варто цим фактом пишатися або взагалі розголошувати цю деталь біографії. Однак усе-таки факт лишається фактом.

Він повертається зі школи додому, до квартири над крамничкою, захаращеною кришталевими кулями, картами таро, ладаном, скульптурами богів з головами тварин і висушеною шавлією. (Запах шавлії просотав геть усе — від простирадл до хлопчикових шнурків.)

Сьогодні, як і щодня, хлопчик зрізає шлях навпростець провулком, що огинає крамничку, — вузьким проходом між високими цегляними стінами, покритими графіті, які час від часу забілюють, та вони знову виникають.

Проте сьогодні замість вигадливо написаних тегів та любительських літер-бульбашок на незаймано білій цеглі хизується один-єдиний витвір мистецтва.

Це двері.

Хлопчик зупиняється. Поправляє окуляри, щоб краще сфокусувати погляд, щоб переконатися, чи він бачить саме те, що пропонує йому ненадійний зір.

Навколо чітких кутів фарба розмита, однак це двері. Більші, красивіші й вигадливіші, ніж йому здалося на перший погляд.

Що саме це означає, він не знає.

Знає лише, що на цьому треба особливо зосередитися.

Двері розташовані в глибині провулка, у затінку, не на осонні, тож кольори не вицвіли, деякі пігменти — з металевим полиском. Це графіті вишуканіше за більшість тих, що їх доводилося бачити хлопчикові. Він знає, що воно намальоване в стилі з химерною французькою назвою, щось про зорову оману, але не може одразу пригадати термін.

На дверях вирізьблені, ба намальовані різкі геометричні візерунки, які заокруглюються довкола кутів, створюючи глибину на площині. У центрі, де могла б бути замкова щілина, стилізованими лініями, що гармонійно поєднуються з усією картиною, намальована бджола. Під нею — ключ. А під ключем — меч.

Золота куляста ручка дверей, схожа на тривимірну, мерехтить попри брак світла. Замкова щілина, зображена нижче, така темна, що радше нагадує дірку, що чекає на ключ, та аж ніяк не кілька мазків чорною фарбою.

Двері дивні, прекрасні — такі, що хлопчик не може дібрати влучних слів і не знає, чи існують вони взагалі навіть серед вишуканих французьких висловів.

Десь на вулиці гавкає пес, якого він не бачить, але звук здається віддаленим і нечітким. Сонце зникає за хмарою — провулок немов довшає, глибшає й темнішає, а двері своєю чергою яскравішають.

Хлопчик обережно тягнеться, щоб доторкнутися до них.

Якась частина його, що досі вірить у магію, очікує, що вони будуть теплими попри прохолодне повітря. Сподівається, що малюнок фундаментально змінив цеглу. Це змушує його серце зайтися швидше, хай навіть рука сповільнюється, адже інша його частина по-дитячому готується до розчарування.

Кінчики пальців лягають на двері під мечем і відчувають гладеньку фарбу на прохолодній цеглі, ледь помітні нерівності видають текстуру під малюнком.

Це просто стіна. Звичайна стіна із чарівною картинкою. А втім.

Утім, у нього виникає відчуття, що це щось більше, ніж здається.

Він притискає долоню до розмальованої цегли. Фальшива деревина дверей коричнева, на кілька відтінків темніша за його шкіру, неначе фарбу навмисно так змішали, аби пасувала до нього.

За дверима якийсь інший світ. За стіною немає кімнати. Там є щось більше. Він знає це. Відчуває пальцями на ногах.

Цю мить його мама назвала б значущою. Мить, яка змінює наступну. Син ворожки просто знає, що ці двері важливі, хоча не може пояснити це відчуття навіть самому собі.

Хлопчик на початку історії аж ніяк не може знати, що історія розпочалася.

Він проводить кінчиками пальців уздовж ліній ключа, захоплюючись тим, якими тривимірними здаються ключ, меч і куляста ручка.

Хлопчикові цікаво, хто намалював двері та що вони означають, — напевно, тут криється якийсь зміст. І коли не у дверях, то принаймні в символах. Може, це не двері, а знак чи, може, водночас і те і те.

Цієї важливої миті, якщо хлопчик поверне намальовану ручку й відчинить неймовірні двері, усе зміниться.

Але він не відчиняє, натомість ховає руки в кишені.

Якась частина хлопчика вирішує, що він поводиться по-дитячому і що він уже занадто дорослий, щоб сподіватися, буцімто реальне життя схоже на книжкові історії, а якась — що він не засмутиться, якщо не спробує повернути ручку, бо й далі віритиме, ніби двері можуть відчинитися, хай навіть це буде неправдою.

Він стоїть, сховавши руки в кишені, і ще якусь мить розглядає двері, а потім розвертається і йде собі геть.

Наступного дня цікавість перемагає, і хлопчик повертається до того місця, де були двері. Та дверей уже там нема: хтось їх замалював. Цегляна стіна побілена так ретельно, що він навіть не може достеменно сказати, де саме вони були.

Отож син ворожки не знаходить свого шляху до Беззоряного моря.

Поки що.

Січень 2015-го

В університетській бібліотеці на полиці стоїть книжка.

Вона не якась там незвична, але саме цій книжці тут не місце.

Хтось помилково поставив її у відділ художньої літератури, попри те що чимало з описаного в ній — правда, решта теж доволі правдива. У відділі художньої літератури в цій бібліотеці не так багато людей, як в інших, тож його ряди погано освітлені й часто припадають пилом.

Ця книжка належала до колекції, що пожертвував університету власник, згідно з його останньою волею і заповітом. Усі книжки забрали до бібліотеки, систематизували за десятковою класифікацію Дьюї, позначили наліпками з баркодом з внутрішнього боку обкладинок, щоб можна було відсканувати їх на стійці та розіслати в різних напрямках. Саме цю книжку відсканували тільки раз, коли додавали до каталогу. На сторінках не згадане ім’я автора, тож до системи її внесли з позначкою «Невідомо», і вона очолювала список книжок авторів, чиї прізвища починаються на «Н», але згодом заблукала в алфавіті, і тепер решта книжок кружляли навколо неї. Кілька разів її брали до рук, розмірковували й повертали на місце. Корінець книжки потріскався. Якось нею зацікавився професор, уважно прочитав перші кілька сторінок і збирався згодом повернутися до читання, але забув про свій намір.

Відколи книжка живе в бібліотеці, її ніхто не прочитав від першої сторінки до останньої. У декого (як, можливо, і в забудькуватого професора) могла промайнути думка, що їй тут не місце. Що вона, напевно, мала б належати до спеціальної колекції і зберігатися в кімнаті, звідки нічого не можна виносити, на вхід до якої студентам треба діставати письмовий дозвіл і де зависають бібліотекарі, розглядаючи раритети. На них баркодів нема. І навіть щоб погортати такі книжки, доводиться надягати рукавички.

Але ця книжка залишається у звичайній колекції. Нерухомо застигла в гіпотетичному обігу.

Її обкладинка, виготовлена з тканини глибокого винного кольору, вицвіла від часу та втратила яскравість. Колись на ній були витиснені позолочені літери, але золото зникло, а літери зносилися й перетворилися на гліфоподібні[2] засічки. Горішній кутик назавжди заломився під значно важчою книжкою в коробці, де її зберігали на складі з 1984 по 1993 рік.

Сьогодні січневий день так званого С-семестру, коли заняття ще не почались, але студенти вже повернулися до кампусу, де влаштовують лекції, симпозіуми й репетиції театральних вистав. Це післясвятковий розігрів перед поверненням до звичної рутини.

Закарі Езра Роулінз прийшов до кампусу насолодитися читанням. Через це він відчуває докори сумління, адже мав би витрачати свої дорогоцінні зимові години, граючи (та переграючи й аналізуючи) у відеоігри, щоб як слід підготувати дипломну роботу. Але хлопець стільки годин проводить перед монітором, що відчув майже непереборну потребу дати очам відпочити на папері. Він нагадує собі, що книжки й відеоігри мають чимало точок перетину, утім, точки перетину з відеоіграми він знайде де завгодно.

Закарі вважає, що читати роман — це те саме, що грати в гру, кожен вибір у якій уже здійснив хтось значно кращий за тебе в цій конкретній грі. (Утім, іноді йому хочеться, щоб романи «вибери свою пригоду»[3] знову ввійшли в моду.)

А ще Закарі читав (чи перечитував) цілу купу дитячих книжечок, адже те, про що розповідають у них, здається йому більш схожим на історії, однак хлопець пам’ятав, що це може бути симптомом наближення кризи зрілого віку. (Він мало не очікує, що ця криза зрілого віку вигулькне, як зозуля з годинника, точнісінько на його двадцять п’ятий день народження, до якого залишилося якихось два місяці.)

Бібліотекарі вирішили, що він спеціалізується на літературі, аж поки хтось із них не завів з ним розмову, а Закарі не відчув потреби зізнатися, що насправді він один з адептів вивчення новітніх медіа. Щойно розпрощався зі своїм новим амплуа, як одразу засумував за ним: це була маска, за якою він міг насолоджуватися, не помічаючи цього. Закарі здавалося, що у своїх окулярах з квадратною оправою і светрах грубого плетіння він скидається на студента-філолога. Він ще досі геть не звик до зим у Новій Англії, тим паче до таких, як ця, коли сніг не вщухав ані на мить. Закарі прикривав своє виплекане на півдні тіло важкими шарами вовни, загортався в шарфи й зігрівався гарячим какао з термосів, яке іноді приправляв крапелькою бурбону.

До кінця січня залишилося два тижні, і Закарі втомився від свого списку дитячої класики, принаймні тієї, що є в бібліотечній колекції, тож перейшов до книжок, які намислив прочитати. Мимохідь він розгортав ті, що траплялися під руку й чимось зацікавлювали, і прочитував кілька перших сторінок. Це стало його ранковим ритуалом — виймати вподобаний примірник зі стелажів у бібліотечній волого-книжковій тиші, а потім повертатися до кімнати в гуртожитку й решту дня читати.

В атріумі зі слуховим віконцем він тупає ногами, щоб струсити із черевиків сніг на килимок біля входу, і кидає «Ловця у житі»[4] та «Тінь вітру»[5] в коробку для повернення, замислюючись, чи не запізно засумніватися у своїй спеціалізації посеред другого курсу магістерської програми. А потім нагадує собі, що йому подобаються новітні медіа, а якби вивчав літературу п’ять з половиною років, то, напевно, уже втомився б і від неї також. Йому хотілося б спеціалізуватися на читанні. Без жодних відгуків та іспитів, аналізів — просто читати собі.

У відділі художньої літератури, що на два поверхи нижче, де вздовж коридору на стінах висять у рамках літографії кампусу ранніх років, зараз навдивовижу мало людей. Коли Закарі йде між стелажами, навіть кроки його відлунюють. Ця частина будівлі давніша, вона геть не схожа на світлий атріум біля входу, стелі тут нижчі, тож книжки ніби підпирають їх, а світло від лампочок, що, між іншим, мають звичку перегорати, хоч скільки їх міняй, падає довкола вузькими тьмяними прямокутниками. Закарі спадає на думку, що він колись після випуску, якщо матиме гроші, дасть бібліотеці особливу пожертву на ремонт електропроводки в цій частині будівлі. «Необхідне для читання світло подароване З. Роулінзом. Випуск 2015. Користуйтеся на здоров’я».

Він нещодавно закохався в Сару Вотерс[6], тож ретельно вивчає розділ на літеру В. Попри те що в бібліотечному каталозі було вказано кілька назв, «Маленький незнайомець» — єдиний на полиці, тож хлопцеві не довелося думати, що саме вибрати. Потім Закарі шукає те, що називає таємничими книжками, якщо не впізнає заголовка або ніколи не чув про автора. Розпочав з пошуків корінців без назви.

Потягнувшись до горішньої полиці (нижчому студентові для цього знадобилася б драбина), хлопець витягає книжку в обкладинці з тканини винного кольору. Ні на обкладинці, ні на корінці назви немає, тож Закарі розгортає книжку на першій сторінці.

Він перегортає сторінку, щоб подивитися, чи є на наступній список авторів, але там одразу починається текст. Закарі гортає до кінця, проте не бачить там ані подяк, ані авторського коментаря, є лише наліпка з баркодом ззаду на обкладинці. Він повертається на початок і не знаходить ані копірайта, ані дати, ані інформації про наклад.

Книжка доволі давня, а Закарі не так багато знає про історію книговидання чи палітурної справи (можливо, у певний період такої інформації в книжці не давали). Відсутність автора геть спантеличує його. Напевно, сторінка загубилася або сталася помилка під час друку. Хлопець гортає сторінки й помічає, що кількох бракує, трапляються порожні місця й відірвані кутики, але зі вступом усе гаразд.

Закарі читає першу сторінку, потім наступну й ще одну.

А потім лампочка над його головою, що освітлювала цей відділ, блимає і згасає.

Закарі неохоче згортає книжку та кладе її на «Маленького незнайомця». Ретельно затискає обидві книжки під пахвою і повертається до освітленого атріума.

За бібліотечною стійкою сьогодні працює студентка, її волосся закручене жмутом, а вкупі його тримає кулькова ручка. Таємнича книжка завдає дівчині клопоту: спочатку її неможливо було відсканувати, а потім результат видавав геть іншу книжку.

— Гадаю, у неї неправильний баркод, — каже дівчина. Клацає по клавіатурі та примружено дивиться на монітор. — Упізнаєш її? — запитує іншого бібліотекаря за стійкою, чоловіка середнього віку, у светрі ядучого зеленого кольору.

Він гортає перші сторінки, супиться.

— Немає автора. Це щось новеньке. Де вона стояла?

— У відділі художньої літератури. Десь на полицях з літерою В, — відповідає Закарі.

— Може, слід перевірити серед «Анонімів», — радить бібліотекар у зеленому светрі, віддаючи книжку й перемикаючи увагу на іншого відвідувача.

Бібліотекарка ще трохи клацає і хитає головою.

— Однаково не можу знайти, — повідомляє вона Закарі. — Дивина.

— Якщо це проблема… — починає хлопець, але змовкає на півслові, сподіваючись, що дівчина просто дозволить йому взяти книжку. Дивним чином він уже відчував себе її власником.

— Не проблема, я позначу це у вашому профілі, — озивається бібліотекарка. Вона вводить щось у комп’ютер і ще раз сканує баркод. А потім підштовхує до нього книжку без автора разом з «Маленьким незнайомцем» і студентським квитком.

— Цікавого читання! — щиро бажає дівчина й повертається до книжки, над якою була схилена, коли Закарі підійшов до стійки. Щось із Раймонда Чендлера, але назви він не бачить. Бібліотекарі завжди сповнені ентузіазму під час С-семестру, коли можуть більше часу проводити за читанням і менше — з виснаженими студентами та надокучливим професорсько-викладацьким складом.

Повертаючись холодною вулицею до гуртожитку, Закарі думає про книжку, яку йому так кортить скоріше розгорнути, і про те, чому її не було в бібліотечній системі. Йому вже траплялися такі невеличкі проблеми раніше, адже останнім часом він набирав купу книжок. Іноді сканер не хотів читати баркод, але тоді бібліотекар міг ввести номер власноруч. Хлопець замислюється, як вони давали всьому раду до часів сканерів, коли в каталогах лежали картки, а до задньої обкладинки клеїли невеликі кишеньки з підписами. Було б приємніше підписуватися своїм ім’ям, ніж залишатися числом у системі.

Гуртожиток Закарі — цегляна будівля, затиснута серед благенького кварталу магістерських резиденцій і вкрита мертвим, присипаним снігом плющем. Він долає безліч сходинок до своєї кімнати на п’ятому поверсі під самісіньким дахом, де стіни скошені й гуляють протяги. Більша її частина завалена ковдрами, а ще в ній є контрабандний електронагрівач, що його він спеціально приберіг на зиму. На стінах висять надіслані мамою гобелени, завдяки яким, як усі кажуть, кімната стає затишнішою, а ще вони пахнуть шавлією, і цей запах не зникає, хоч скільки їх пери. Його сусід, майбутній магістр вишуканих мистецтв, називає помешкання печерою, попри те що воно більше скидається на барліг, якщо в них бувають постери з картинами Маґрітта[7] та різноманітні ігрові приставки.

Телевізор з пласким екраном витріщається зі стіни. Екран зараз чорний, але в ньому все відбивається, мов у дзеркалі. Треба накинути на нього гобелен.

Закарі кладе книжку на стіл, черевики й пальто відправляє до шафи та йде до крихітної кухоньки, щоб приготувати горнятко какао. Чекає, поки закипить електричний чайник, і згадує книжку винного кольору, шкодуючи, що не прихопив її із собою. Та відразу ж нагадує собі, що негоже весь час пхати носа в книжку, іноді слід здіймати очі на світ. Тобто намагатися видаватися товариським, що, схоже, в нього досі не виходило.

Повернувшись із какао до свого барлогу, Закарі вмощується в крісло-мішок, що йому минулого року дісталося в спадок від одного випускника. Насправді воно ядучо-зеленого кольору, але Закарі накрив його гобеленом, бо той надто важкий, щоб висіти на стіні, і тепер він камуфлює крісло відтінками коричневого, сірого й фіолетового. Хлопець направляє нагрівач собі на ноги, розгортає «Солодкі муки» на тій сторінці, де його викинула на берег ненадійна бібліотечна лампочка, і береться до читання.

За кілька сторінок історія змінює напрямок, і Закарі не певен, роман це чи збірка оповідань, а може, історія в історії. Він розмірковує, чи повернеться сюжет, вигнувшись дугою, до попередньої частини.

Але потім той знову змінює напрямок.

Руки Закарі Езри Роулінза затремтіли.

Адже, якщо перша частина книжки — це якийсь романтичний уривок про пірата, а в другій згадується церемонія посвяти аколітів у дивній підземній бібліотеці, то третя частина — це щось геть інше.

Третя частина розповідає про нього.

«Хлопчик — син ворожки».

«Просто збіг», — думає він собі, але деталі стають занадто досконалими, щоб бути вигадкою. Шавлія може просочити шнурки багатьох синів ворожок, але Закарі сумнівається, що вони теж зрізають шлях навпростець через провулки, повертаючись додому зі школи.

Діставшись частини з дверима, хлопець опускає книжку.

Він відчуває, що йому паморочиться в голові. Підводиться, боїться, що може знепритомніти, вирішує відчинити вікно й натомість перевертає горнятко з какао, про яке забув.

Закарі механічно йде коридором до кухоньки, щоб узяти паперові рушники. Витирає какао, повертається на кухню, щоб викинути мокрий папір. Миє горнятко в умивальнику. На ньому є щербинка, і Закарі не певен, чи була вона там раніше. З віддалених і порожніх сходів луною долітає чийсь сміх.

Хлопець повертається до кімнати і знову зустрічається віч-на-віч із книжкою, пильно дивлячись, як вона безтурботно лежить у кріслі-мішку.

Він замикає двері, хоча робить це нечасто.

Бере книжку й вивчає її ретельніше, ніж раніше. Горішній кутик обкладинки загнувся, тканина стала обтріпуватися. Корінець помережаний крихітним золотим ластовинням.

Закарі глибоко вдихає і знову розгортає книжку. Повертається до сторінки, де зупинився, і змушує себе читати слова, котрі відтворюють перед ним події саме так, як він на те очікує.

Його пам’ять наповнюється деталями, залишеними на сторінці: стіна була побілена лише до половини, а вище цегла знову набувала червоного кольору, з другого боку провулка стояли смітники, вага напханого книжками наплічника тиснула на плечі.

Він згадував той день тисячу разів, але сьогодні все було інакше. Цього разу його пам’ять ведуть за собою слова на сторінці, тож спогади чіткі та яскраві. Наче все відбулося щойно, а не понад десять років тому.

Закарі досконало може уявити собі двері. Бездоганність картини. Ефект тромплею[8], назву якого він тоді не зміг пригадати. Бджолу з витонченими золотими смужками. Меч, націлений угору на ключ.

Утім, читаючи далі, Закарі відкриває для себе більше, ніж затрималося в його пам’яті.

Він думав, що не буває дивнішого відчуття, ніж випадково натрапити на книжку, яка розповідає про хтозна-колишню пригоду з твого життя, яку ти нікому не розповідав, ніколи не говорив про неї і не записував її, однак ось вона — у друкованій прозі. Але він помилявся.

Ще дивніше те, що розповідь підтверджує давній здогад: тієї миті в тому провулку, стоячи перед дверима, він отримав якийсь надзвичайний шанс і випустив його між пальцями.

«Хлопчик на початку історії аж ніяк не може знати, що історія розпочалася».

Закарі дочитує сторінку й перегортає її, сподіваючись, що історія триватиме, але вона уривається. Сюжет знову різко змінює напрямок у бік чогось на кшталт лялькового будиночка. Він гортає до останньої сторінки, шукаючи поглядом згадки про сина ворожки чи намальовані двері, але не знаходить.

Повертається й перечитує сторінки про хлопчика. Про нього самого. Про місце, якого він не знайшов за дверима, хай би яке було те Беззоряне море. Руки в нього більше не тремтять, але в голові паморочиться і стає гаряче; тепер він згадує, що так і не відчинив вікна, але не може відірватися від книжки. Закарі посуває окуляри ближче до перенісся, щоб краще сфокусувати зір.

Він не розуміє. Не лише того, як хтось зміг упіймати цю сцену в таких деталях, а й того, що вона опинилася в книжці, яка здається старшою за нього. Хлопець потирає між пальцями папір, відчуває, що він цупкий і грубий, пожовклий, майже коричневий навколо кутиків.

Чи міг хтось передбачити його з точністю аж до шнурків? Чи означає це, що все інше теж правда? Що десь у підземній бібліотеці живуть без’язикі аколіти? Йому здається нечесним бути єдиною справжньою людиною з-поміж вигаданих персонажів, але Закарі припускає, що пірат з дівчиною можуть бути справжніми. Проте ця ідея така недолуга, що він сміється із себе.

Хлопець замислюється, чи не втрачає глузду, але доходить висновку: якщо він про таке замислюється, то, мабуть, ще глузд за розум не завернув. Однак це його не надто заспокоює.

Він опускає очі на останні два слова на сторінці.

«Поки що».

Ці два слова пливуть крізь тисячі запитань, що заполонили його мозок.

А потім одне із цих запитань виринає на поверхню, підштовхнуте повторюваним бджолиним візерунком і спогадами про двері.

Невже ця книжка звідти?

Він ще раз вивчає її, зупиняється на баркоді, приклеєному до задньої обкладинки.

Закарі придивляється й бачить, що під наліпкою затулено щось написане чи надруковане. Визирає чорна крапочка чорнила.

Відколупуючи наліпку, він не надто переймається докорами сумління. Баркод однаково був хибний, і його, напевно, потрібно замінити. Та книжку він для цього повертати не буде, принаймні не тепер. Закарі повільно й обережно відриває наліпку, намагаючись зняти її одним шматком і не пошкодити папір під нею. Вона знімається легко, і хлопець приклеює її на край свого столу, а тоді повертається до написаного.

Слів там немає — лише рядочок символів, які відштампували чи ще якось перенесли на обкладинку ззаду; вони вицвіли й забруднилися, але залишаються впізнаваними.

Чорнильна крапочка, яку Закарі помітив, — це ефес меча. Вище намальований ключ.

А над ключем — бджола.

Закарі Езра Роулінз глипає на мініатюрну версію тих самих символів, які колись у подиві розглядав, стоячи в провулку позаду маминої крамнички, і замислюється, як саме йому слід продовжити історію, до якої він сам не знає, як потрапив.

Солодкі муки Вигадане життя

Усе почалось із лялькового будиночка.

Мініатюрного помешкання, ретельно створеного з дерева, клею та фарби. Він був так майстерно виготовлений, що до найдрібніших деталей повторював справжній великий будинок. Після того як його змайстрували, він став подарунком для дітей, і вони бавилися ним, щоденно ілюструючи всі події спрощеними перебільшеннями.

У будиночку живуть ляльки. Родина з мамою, татом, синочком, донькою та маленьким песиком. Вони носять витончені копії справжніх костюмів і суконь. У песика справжнє хутро.

Усередині є кухня, вітальня і тераса-солярій, а ще спальні, сходи й горище. Кожна кімната обставлена меблями та прикрашена мініатюрними картинами й малесенькими вазами з квітами. На шпалерах вигадливі візерунки. З полиць можна взяти крихітні книжечки.

Дах укритий дерев’яною черепицею завбільшки з ніготь. Маленькі двері зачиняються на засув. Дім можна відімкнути за допомогою замка та ключика й подивитися, що всередині, але здебільшого він залишається замкненим. Зазирнути до лялькового життя можна лише крізь віконця.

Ляльковий будиночок стоїть у кімнаті в Гавані на березі Беззоряного моря. Його історія забута. Діти, які ним бавилися, давно виросли й роз’їхалися по всіх усюдах. Легенда про те, як він опинився в непримітній кімнаті непримітного місця, давним-давно пішла в небуття.

У ній нема нічого особливого.

Але примітним є те, що відбувалося навколо.

Зрештою, чи може існувати один-єдиний будиночок посеред нічого? Без двору для песика? Без завжди невдоволених сусідів по той бік вулиці, без власне вулиці, на якій узагалі могли б жити сусіди?

Без дерев, коней та крамниць. Без гавані. Без човна. Без міста на другому березі моря.

Усе це збудували навколо лялькового будиночка. Вигаданий світ однієї дитини став світом ще однієї, а потім наступної і так далі, аж поки не перетворився на світ для всіх. Його прикрашали й добудовували за допомогою металу, паперу та клею, коліщаток, знайдених предметів і глини. Сконструювали більше будиночків. Додали ще більше ляльок. За краєвиди правлять стоси розкладених за кольором книжок. Над головою літають паперові пташки. Згори спускаються повітряні кулі.

У цьому світі є гори, села, міста, замки, дракони й летючі бальні зали. Ферми з клунями та пухнастими овечками з вати. Колишній наручний годинник переродився і далі працює, відлічуючи час на верхівці вежі. Там є парк з озером та качками, пляж з маяком.

Світ водограєм розтікається із цієї кімнати. Відвідувачі мають доріжки для прогулянок, доступ до всіх куточків. Досі видно обриси того, що колись було столом під будівлями. Полиці на стінах перетворилися на віддалені країни з іншого боку океану, ретельно вкритого баранцями синіх паперових хвиль.

Усе почалося з лялькового будиночка. А із часом стало чимось більшим. Ляльковим містечком. Ляльковим світом. Ляльковим усесвітом. Який постійно розпросторюється.

Майже кожен, хто знаходить цю кімнату, відчуває потребу додати щось до неї. Перетворити вміст своїх кишень на стіну, дерево чи храм. Наперсток перетворюється на смітничок. Використані сірники вишиковуються парканчиком. Відірвані ґудзики стають колесами, яблуками або зірками.

Хтось додає будиночки з порваних книжок або лаштує зі скляних друзок, вичаклуваних негодою та викинутих на берег штормами. Хтось посуває фігурку або дороговказ. Хтось переганяє крихітну овечку з одного пасовиська на друге. Хтось інакше розставляє гори.

Одні відвідувачі бавляться в кімнаті годинами, створюючи історії та сюжети. Другі роззираються, поправляють зігнуте дерево чи двері та йдуть собі у справах. Або просто порухають качок на озері й від того почуваються задоволеними.

Кожен, хто заходить до кімнати, впливає на неї. Навіть мимохіть залишає пам’ять про свою присутність. Двері тихенько відчиняються — ледь помітний протяг ворушить предмети всередині. Дерево може впасти. Лялька може загубити капелюшок. Неушкоджений будинок може завалитися.

Невдалий крок здатен розтоптати господарську крамничку. Рукавом можна зачепити верхівку замка та скинути принцесу на землю. Це делікатна місцина.

Зазвичай усі збитки тимчасові. Хтось прийде й усе відремонтує. Поверне принцесу, що простягнулася на землі. Відбудує з паличок і картону господарську крамничку. Створить на старих історіях нові.

Будинок у центрі, який побудували першим, змінюється майже непомітно. Меблі переїжджають з кімнати до кімнати. Стіни фарбують або прикрашають шпалерами. Мама-лялька і тато-лялька проводять час окремо, спілкуючись із іншими ляльками. Донька та сини йдуть геть, повертаються і знову зникають. Песик ганяється за машинами та вівцями й наважується гавкати на дракона.

Іноді ляльки потребують чимало часу, щоб пристосуватися до обставин.

Закарі Езра Роулінз сидить на дні своєї шафи за дверима, які причинив, серед лісу сорочок та пальт, притулившись спиною до того місця, де були б двері в Нарнію, якби його шафа була гардеробом, що потерпає від екзистенційної кризи.

Він прочитав «Солодкі муки» від початку до кінця, а потім перечитав і, очевидно, не мав би читати втретє, проте однаково зробив це, тому що не міг спати.

Він досі не може спати.

Зараз третя година ночі, а Закарі сидить у глибині шафи — саме в такому місці він любив читати в дитинстві. З роками від не міг повернути собі той затишок, тим паче в цій шафі, погано пристосованій для таких посиденьок. Хлопець пригадує, що сидів у своїй дитячій шафі після того, як знайшов двері. Вона була зручніша для сидіння — глибша, а на додачу він допомагав їй стати затишнішою, набиваючи подушками. Дверей до Нарнії в ній теж не було, це він знає достеменно, бо перевіряв.

Лише один розділ «Солодких мук» оповідає про нього, але в книжці бракує сторінок. Текст знову повертається до пірата й дівчини, проте решта оповіді незв’язна та здається неповною. Багато подій крутиться довкола підземної бібліотеки. Ні, не бібліотеки, а книжкової фантазії, вигадки, до якої Закарі проґавив запрошення, не відчинивши двері в одинадцять років.

Вочевидь, він тинявся світом, шукаючи хибні уявні входи.

Книжка винного кольору лежить у ногах його ліжка. Закарі навіть собі не зізнається, що ховається від неї в шафі, де вона не може його побачити.

Навіть тричі перечитавши книжку від початку до кінця, хлопець не знає, як бути далі.

Решта її вмісту не здається такою реальною, як ті кілька сторінок на початку. Погляд Закарі на магію через маму-ворожку завжди був непростий, але якщо лікування травами й ворожіння він може зрозуміти, то те, що в книжці, виходить далеко за межі його уявлення про реальність. Це саме магічна магія.

Утім, якщо оті кілька сторінок про нього правдиві, то й решта теж може бути…

Закарі затискає голову між колінами й намагається втамувати дихання.

Йому досі цікаво, хто її написав. Хто бачив його в провулку поряд з дверима й навіщо записав це? Перші сторінки натякають, що історії на початку схожі на матрьошку: пірат розповідає історію про аколіта, аколіт бачить історію про хлопчика. Про нього.

Та якщо це історія в історії, то хто її розповідає? Хтось мусив надрукувати і зшити все в одну книжку.

Десь комусь відома його історія.

Він замислюється, чи знає хтось десь, що він сидить у шафі.

Закарі виповзає до кімнати, ноги заклякли. Скоро світанок — за вікном на відтінок ясніше, ніж за нічної темряви. Він вирішує прогулятися. Книжку залишає на ліжку. Пальці негайно починають свербіти від бажання взяти її із собою та перечитати знову. Закарі обгортає шию шарфом. Перечитати книжку за день чотири рази — цілковито нормальна поведінка. Він застібає ґудзики на своєму вовняному пальті. Хлопець не звик відчувати фізичну реакцію на відсутність книжки. Натягає на вуха плетену шапку. Аякже, кожен студент проводить ночі у своїй шафі. Узуває черевики. Щодня натрапляєш у таємничій книжці без автора на якийсь випадок зі свого дитинства. Засуває руки в рукавиці. З кожним таке буває.

Закарі опускає книжку в кишеню свого пальта.

Він ступає по свіжому снігу без певної мети. Минає повз бібліотеку та йде далі до горбистого району кампусу біля гуртожитків для молодших курсів. Хлопець міг би піти так, щоб подивитися на свій колишній гуртожиток, але не робить того, адже йому завжди здавалося дивним поглядати на вікно, з якого колись визирав. Закарі суне далі хрустким щільним снігом, чавлячи черевиками ніким не торкану поверхню.

Зазвичай йому до вподоби зима, сніг і холод, навіть якщо не відчуває пальців на ногах. Закарі знову і знову дивується цьому, відколи почав не лише читати про сніг у книжках, а й уперше побачив його на власні очі наповненої сміхом ночі в полі за стінами маминого фермерського будиночка. Він ліпив сніжки голими руками й не міг утриматися на ногах у черевиках, які виявилися неводостійкими. Від думки про це долоні в підбитих кашеміром рукавицях пощипує.

Його завжди дивувало, як тихо поводиться сніг, поки не береться танути.

— Роулінзе! — кричить хтось позаду, і Закарі обертається. Загорнута, як капуста, постать у смугастій шапці та яскравих рукавичках без пальців махає йому, а він дивиться, як суміш кольорів долає біле поле, здіймається вгору пагорбом крізь сніг, іноді стрибаючи в залишені ним сліди. Коли від постаті до нього лишається кілька метрів, Закарі впізнає Кет — дівчину, яка для нього з просто знайомої перетворилася на майже подругу. Випадків такого зближення з іншими студентами було небагато, а тут саме Кет доклала зусиль, щоб вони познайомились. Вона веде кулінарний блог, пов’язаний з відеоіграми, і має звичку перевіряти на приятелях результати своїх смачних експериментів. Солодкі роли, натхненням для яких став «Скайрім», класичне печиво з кремом «Біошок» і мараскінові трюфелі, що прославляли вишеньки з «Пакмана». Закарі підозрює, що Кет ніколи не спить, а ще дівчина має хобі впасти як сніг на голову з пропозицією випити коктейль, чи потанцювати, чи ще якоюсь вигадкою, щоб витягнути його з кімнати. Хлопець ніколи не казав їй про вдячність за її існування у своєму житті інтроверта, проте майже певен, що вона й без того це знає.

— Гей, Кет, — каже Закарі, коли вона наздоганяє його. Він сподівається, що не здаватиметься їй таким ненормальним, яким почувається. — Що тебе так рано підняло?

Кет зітхає та закочує очі. Її дихання летить хмаркою замерзлого повітря.

— Бозна-як рано — єдиний час, коли я можу попрацювати в лабораторії над своїм поки що неофіційним проєктом. А тебе що? — Дівчина поправляє сумку на плечі, мало не втративши рівновагу. Закарі простягає руку, щоб утримати її, але вона й без нього встояла на ногах.

— Не можу спати, — скаржиться хлопець, і це схоже на правду. — Ти досі працюєш над тим проєктом із запахами?

— Працюю! — Щоки Кет видають приховану під шарфом усмішку. — Гадаю, це ключ до відчуття присутності: віртуальна реальність не аж така реальна, якщо нічим не пахне. Я поки що не можу збагнути, як утілити це в життя для домашнього користування, але дослідження в конкретному місці просуваються добре. Мені, напевно, знадобляться бета-тестери навесні, якщо матимеш бажання.

— Якщо колись настане весна, то я в грі.

Проєкти Кет стали легендами на кафедрі. Це вигадливі інтерактивні інсталяції, і вони завжди западають у пам’ять, незалежно від того, якими успішними вважає їх сама авторка. Порівняно із цим робота Закарі здається винятково розумовою і малорухливою, а надто через те, що значна її частина полягає в аналізі вже створеного кимось.

— Чудово! — тішиться Кет. — Додам тебе до списку. І я рада, що спіткала тебе тут. Маєш справи сьогодні ввечері?

— Та ні, — каже Закарі, хоча навіть не думав, що цей день триватиме, що кампус повернеться до своєї буденної рутини та що він єдиний, чий світ перевернувся догори дриґом.

— Можеш допомогти мені провести заняття для С-семестру, яке я організовую? — цікавиться Кет. — Від сьомої до пів на дев’яту чи десь так.

— Твоє заняття з плетіння, присвячене Гаррі Поттеру? Я не надто гарно плету.

— Ні, те щовівторка, а це салонна дискусія, що називається «Інноваційне мистецтво оповіді», і тема цього тижня — ігри. Я намагаюся знаходити для кожного заняття гостя-співмодератора, і цього тижня мала бути Норіко, але вона кинула мене й поїхала кататися на лижах. Усе буде суперспокійно, просто потеревенимо про геймерів у розслабленій, але інтелектуальній обстановці. Я знаю, що ти кайфуєш від цього, Роулінзе. Будь ласка.

Усередині автоматично виникає імпульс сказати «ні», адже Закарі чинить так з усім, що стосується розмов з людьми, але Кет похитується на п’ятках, щоб зігрітися, і він розмірковує над пропозицією, яка здається прекрасною нагодою ненадовго відволіктися від думок і книжки. Зрештою, саме такі нагоди Кет завжди й надає. Добре мати таку подругу.

— Звісно, чому б і ні, — каже він.

Кет радісно зойкає. Цей звук відлунює над укритим снігом моріжком, змушуючи двійко невдоволених круків покинути свої сідальця на сусідньому дереві.

— Ти кльовий, — озивається дівчина. — Я сплету тобі рейвенкловський шарф на знак подяки.

— Звідки ти знаєш?..

— Ой, прошу, ти, поза сумнівом, прихильник Рейвенклова[9]. Побачимося ввечері, зустрічаємось у Шотландській залі, тій, яка праворуч у глибині. Я напишу тобі деталі в повідомленні, коли мої руки відтануть. Ти найкращий. Я б тебе обійняла, але боюсь упасти.

— Ціную твою сентиментальність, — запевняє її Закарі й розмірковує, чи не запитати посеред цього снігу в Кет — чи, може, вона чула про якесь Беззоряне море; адже якщо хтось і чув про нього — можливо, казкове, проте, може, справжнє місце, — то це Кет, але якщо запитання прозвучить уголос, то все стане занадто реальним, тож він просто дивиться, як вона прямує чи то до квадратного подвір’я, на якому розташований центр новітніх медіа, чи то до хімічних лабораторій.

Хлопець самотньо стоїть на снігу, розглядаючи кампус, який потроху прокидається.

Учора він був для нього таким, як завжди, і викликав ті самі почуття, що завжди, — анітрохи не скидався на домівку. А сьогодні кампус здається самозванцем. Закарі глибоко вдихає, і аромат сосен наповнює його легені.

Бліду блакить безхмарного неба псують дві чорні крапочки: круки, які нещодавно злетіли, зникають удалині.

Закарі Езра Роулінз здійснює довгу прогулянку назад до своєї кімнати. Знявши черевики й усе своє зимове лушпиння, хлопець береться за книжку. Він крутить її в руках, а потім кладе на стіл. У тому, який вона має вигляд, нема нічого особливого, що підказувало б, що всередині ховається цілий світ, однак так можна сказати про будь-яку книжку.

Засуває завіси й пірнає в сон, а вони ще якийсь час колихаються над вікном, відгородивши освітлений сонцем засніжений краєвид і постать, що спостерігає за ним з іншого боку вулиці в затінку пишної ялини.

Хлопець прокинувся за кілька годин до того, як задзвонив телефон, сповіщаючи про нове повідомлення. Від вібрації він упав зі стола на підлогу, м’яко приземлившись на покинуту шкарпетку.

7:00, шотландська зала, вестибюль на першому поверсі — від головного входу повз сходи, праворуч коридором, зала за французькими дверима — на вигляд як постапокаліптична версія кімнати, де модні леді пили чай. ти найкращий. <3 к.

Годинник на телефоні повідомляє, що вже 5:50, а Шотландська зала розташована з протилежного боку кампусу. Закарі позіхає, витягає себе з ліжка й човгає коридором, щоб піти в душ.

Стоячи в хмарах пари, хлопець думає, що книжка наснилася йому, однак полегшення повільно тане, коли він пригадує правду.

Закарі мало не до м’яса шкрябає підборіддя домашньою сумішшю цукру й мигдалевого масла, яку щозими дарує йому мама; цього року скраб пахне ветивером[10], що має подарувати емоційний спокій. Можливо, йому пощастить здерти із себе того хлопчика з провулка. Певно, десь там під ним знову з’явиться справжній Закарі.

Він нагадує собі, що кожні сім років усі клітини його тіла оновлюються. Він більше не той хлопчик. Він уже двічі його позбувся.

Закарі так довго стовбичить у душі, що мусить збиратися поспіхом, хапає протеїновий батончик, пригадавши, що нічого сьогодні не їв. Потім хлопець кидає в торбу записник, і рука на мить зависає над «Солодкими муками», перш ніж узяти натомість «Маленького незнайомця».

Уже на півдорозі до дверей Закарі вирішує повернутися і кинути до сумки й «Солодкі муки».

Поки він прямує до Шотландської зали, вологі кучерики волосся замерзають і з хрускотом торкаються шиї. Сніг помережаний такою кількістю слідів, що в усьому кампусі на ньому важко знайти бодай одну неторкану латочку. Закарі минає кривобокого сніговика в справжньому червоному шарфі. Вервечка погрудь колишніх президентів коледжу майже цілком сховалася під снігом, лише мармурові очі й вуха стирчать де-не-де з-під лапатих сніжинок.

Коли хлопець дістається Шотландської зали, будівлі, у якій ніколи не бував, він згадує корисні інструкції Кет. Закарі долає сходи й маленьку порожню навчальну кімнатку, а тоді знаходить коридор і йде ним, аж поки не опиняється перед прочиненими французькими дверима.

Закарі не певен, що потрапив у правильне приміщення. У кріслі сидить дівчина й плете щось, а кілька інших студентів пересувають постапокаліптичні меблі чайного салону — потерті оксамитові крісла і геть старенькі ослінчики, подекуди підправлені клейкою стрічкою.

— Ура, ти знайшов нас! — лунає десь позаду голос Кет, і хлопець, обернувшись, бачить її з тацею, на якій стоїть чайник і кілька стосів горняток. Без пальта і смугастої шапки дівчина здається меншою, а її пострижене їжачком волосся вкриває голову пухнастою тінню.

— Я не здогадався, що ти не жартувала про чай, — зізнається Закарі, допомагаючи їй віднести тацю на кавовий столик у центрі кімнати.

— Жодних приколів із чаєм. «Ерл Грей», перцева м’ята та ще щось з імбиром для імунітету. А я спекла печиво.

Поки вони розставляють на столі чай і численні таці з печивом, кімнату наводнюють студенти, їх з десятеро, однак пальта й шарфи на спинках стільців та канап створюють враження, що їх значно більше. Закарі влаштовується в старовинному кріслі біля вікна, до якого його відправила Кет, з горнятком «Ерл Грею» та велетенським печивом із шоколадними крихтами.

— Привіт усім, — озивається Кет, відвертаючи загальну увагу від випічки й балачок. — Дякую, що прийшли. Здається, у нас є кілька новачків, які проґавили зустріч минулого тижня, то як щодо того, щоб усі скоренько представилися? Розпочнімо з нашого гостя-модератора? — Дівчина повертається й вичікувально дивиться на Закарі.

— То що ж… Ем-м… Я Закарі, — бурмоче хлопець із повним ротом, перш ніж проковтнути залишки печива. — Я вчуся на другому курсі магістратури новітніх медіа, здебільшого вивчаю дизайн відеоігор, зосереджуючись на питаннях психології та гендеру.

«А ще вчора я знайшов у бібліотеці книжку, у якій хтось описав моє дитинство. Як вам такі новітні методи оповіді?» — думає він, але не промовляє цього вголос.

Решта студентів теж представляється, і Закарі запам’ятовує деталі та сферу інтересів краще за імена. Кілька людей спеціалізується на театрі, як та дівчина з приголомшливими різнокольоровими дредами, що сидить поруч із білявим хлопчиною, який зручно вмостив на ноги чохол від гітари. Дівчина в окулярах у формі кошачого ока, яка Закарі здається знайомою, спеціалізується на англійській мові так само, як і та, яка щось плете, майже не дивлячись на свою роботу. Інші здебільшого вчаться в бакалавраті новітніх медіа — декого Закарі впізнавав (хлопця в синьому худі, дівчину з витатуюваними ліанами, що визирали з рукавів светра, юнака з хвостиком), але нікого не знав так добре, як Кет.

— А я Кет Гоукінс, студентка останнього курсу новітніх медіа й паралельно театрального мистецтва, у вільний час я здебільшого перетворюю ігри на театр, а театр на ігри. А ще захоплююся випічкою. Сьогодні ми поговоримо саме про відеоігри. Я знаю, що серед нас багато геймерів, але тих, хто до них не належить, прошу не соромитись, якщо не розумієте якогось терміна абощо.

— Як ми визначаємо поняття «геймер»? — досить різко цікавиться хлопець у синьому худі, і Кет ледь помітно хмуриться.

— Я солідарний з визначенням Ґертруди Стайн: «Гравець це гравець це гравець»[11], — утрутився Закарі, поправляючи окуляри й ненавидячи себе за претензійність, а заразом гніваючись на хлопця, якому все потрібно пояснити ще трохи детальніше.

— Якщо вже ми про це заговорили, — веде далі Кет, — то передусім треба з’ясувати, як саме ми визначаємо «гру»? Я пропоную дотримуватися теми ігор-оповідей, рольових ігор, також відомих як РПГ, тощо. Усе, в основі чого лежить історія.

Кет підбадьорює Закарі поділитися своїми рекомендаціями стандартних підручників з розробки ігор-оповідей для початківців, характеристиками персонажів, виборами та їх наслідками. Він стільки разів згадував про це у своїх статтях і проєктах, що приємно тепер поділитися інформацією з групою, яка ще не чула її тисячу разів.

Кет час від часу щось докидає, і ось уже точаться розмови, дискусія відбувається природно, запитання переростають у дебати, й учасники висловлюють свої погляди на те чи те, сьорбаючи чай і хрумкаючи печиво.

Розмова торкається теми театральних вистав з ефектом присутності, що її обговорювали минулого тижня, і знову повертається до відеоігор — від питань колективної взаємодії в іграх для багатьох гравців до особливостей сюжетних ліній в іграх для одного гравця, від обговорення віртуальної реальності до короткої дискусії про настільні ігри.

Зрештою, до обговорення та ретельного розбирання ігор пропонують запитання: чому гравці обирають ігри з оповідями та чому ті так непереборно приваблюють?

— Хіба це не те, чого хочуть усі? — своєю чергою запитує дівчина в окулярах у формі котячого ока. — Мати можливість самому обирати й ухвалювати рішення, які по тому стануть частиною історії? Ви хочете покладатися на якийсь сюжет, попри те що вам кортить відстоювати свою волю.

— Вам хочеться вирішувати, куди йти, як діяти і які двері відчиняти, однак бажання перемогти в грі нікуди не зникає, — додає хлопець із хвостиком.

— Навіть якщо перемога — це кінець історії.

— А надто, якщо в грі є кілька можливих кінцівок, — каже Закарі, торкаючись теми статті, яку написав два роки тому. — Нам хочеться писати історію в співавторстві, а не диктувати її самостійно, тож ідеться про співпрацю.

— Найкраще це спрацьовує в іграх, — розмірковує вголос один зі студентів новітніх медіа. — І, можливо, в авангардному театрі, — додає він, коли хтось із театралів заходиться протестувати.

— Це цифрові романи на кшталт «вибери власну пригоду»? — втручається спеціалістка з англійської, з плетінням у руках.

— Ні, якщо хочете пройти всі гілки вибору, усі «якщо — то», обирайте тільки ігри, — сперечається дівчина з татуюваннями, жестикулюючи й додаючи вагомості своїй думці ліанами, — що є гідними текстовими історіями з уже готовими сюжетами, у які можна зануритись; ігри, що розгортатимуться з кожним вашим кроком. Якщо я можу вибирати, що саме відбуватиметься в історії, то хочу бути магом. Або принаймні мати якусь вигадливу зброю.

— Ми відхиляємося від теми, — нагадує Кет. — Трохи. Що допомагає історії стати привабливою? Будь-якій історії. У загальних рисах.

— Зміни.

— Таємниця.

— Високі ставки.

— Еволюція персонажа.

— Романтика, — втручається хлопець у синьому худі. — А що? Це правда, — додає він, помітивши кілька скептично вигнутих брів. — Сексуальне напруження, так краще? Це теж правда.

— Перешкоди, які можна подолати.

— Несподіванки.

— Сенс.

— Та хто вирішує, що таке зміст? — уголос розмірковує Закарі.

— Читач. Гравець. Аудиторія. Принесене тобою, навіть коли ти в процесі не здійснюєш жодного вибору, є свідченням того, що саме для тебе має сенс. — Дівчина з плетінням на мить замовкає, чіпляє на гачок пропущену петельку, а потім веде далі: — Книжка чи гра, які мають значення для мене, для тебе можуть бути нудними, і навпаки. Історії — це щось особисте, пов’язане з тобою або ні.

— Як я вже казав, кожен хоче бути частиною історії.

— Кожен і без того є частиною історії, а їм хочеться стати частиною чогось гідного, щоб його записали. Це страх перед смертю. Мислення на кшталт: «Я був тут і мав значення».

Думки Закарі ширяють деінде. Він почувається старим, не певен, чи був колись таким ентузіастом, як молодші за нього студенти, чи здавався випускникам таким юним, як тепер ця група здається йому. Він подумки повертається до книжки у своїй торбі, прикидаючи, чим вона стане для історії, дивуючись, чому згаяв так багато часу, компонуючи сюжети й намагаючись збагнути, що можна вчинити із цією історією.

— А не можна просто написати слова на сторінці, а решту роботи залишити для уяви? — запитує інша спеціалістка з англійської, дівчина в пухнастому червоному светрі.

— Слова на папері написати непросто, — нагадує дівчина в окулярах, схожих на котяче око, і кілька людей киває.

— Принаймні простіше. — Дівчина в червоному светрі підіймає вгору ручку. — За допомогою цього я можу створити цілий світ, можливо, він буде не новий, але ефективний.

— Поки в тебе не закінчиться чорнило, — різко кидає хтось.

А ще хтось зауважує, що вже дев’ята година, і тоді кілька людей підхоплюється зі своїх місць, вони перепрошують і мерщій покидають товариство. Решта й далі теревенить, скупчившись групками, усамітнившись парами, а двійко студентів новітніх технологій зависають над Закарі й просять у нього порад щодо занять та професорів. Хтось потроху наводить лад у кімнаті.

— Це було так чудово, дякую тобі, — звертається до хлопця Кет, коли вона знову заволодіває його увагою. — Я твоя боржниця, тож візьмуся плести шарф для тебе вже цими вихідними. Обіцяю, ти ще встигнеш його поносити, поки холодно.

— Ну що ти, Кет. Які подяки? Вечір був чудовий.

— Справді чудовий. А ще, ой, Єлена чекає на тебе в коридорі. Вона хотіла поспілкуватися з тобою наодинці, бо на вечірці не наважилася втручатися у твої розмови з людьми.

— Ох, окей, — відповідає Закарі, намагаючись пригадати, хто з тих дівчат Єлена.

Кет ще раз обіймає його й шепоче на вухо:

— У неї нема на думці підчепити тебе: я попередила, що ти за орієнтацією недоступний.

— Дякую, Кет, — відгукується хлопець, намагаючись не закочувати очі й розуміючи, що вона скористалася саме цією фразою, аби не казати, що він гей, адже Кет не любить чіпляти ярлики.

Закарі бачить, що Єлена — це та дівчина в окулярах, схожих на котяче око; вона обіперлася на стіну й читає роман Раймонда Чендлера, назву якого цього разу Закарі запримітив — «Довге прощання», — і він розуміє, чому дівчина видалася йому знайомою. Він напевно впізнав би її, якби волосся було зібране жмутом.

— Агов, — каже Закарі, і дівчина зводить на нього очі, відриваючи від книжки геть відсторонений погляд. Таке часом траплялося і з ним, коли хтось перетягував його з одного світу в інший, — свого роду дезорієнтація.

— Привіт, — озивається Єлена, виринаючи з літературного туману, та запихає Чендлера в сумку. — Не знаю, чи пам’ятаєш ти нашу вчорашню зустріч у бібліотеці. Ти брав ту дивну книжку, яку неможливо було відсканувати.

— Пам’ятаю, — запевняє Закарі. — Я її ще не читав, — додає він, сам не знаючи, навіщо збрехав.

— Ну, коли ти пішов, мені стало цікаво, — пояснює дівчина далі. — У бібліотеці людей зовсім мало, а позаяк мене ця таємничість захопила, я вирішила провести невеличке розслідування.

— Серйозно? — перепитує Закарі, раптом зацікавившись, хоча ще мить тому чомусь злякався, занервував і збрехав. — Ти щось знайшла?

— Небагато, система так любить баркоди, що, коли комп’ютер його не розпізнає, важко знайти файл, але я пам’ятала, що книжка була стара на вигляд, тож спустилася в карткові архіви. Вони сягають часів, коли все зберігали в розкішних дерев’яних каталогах. Я хотіла поглянути, чи знайду її там, і не знайшла, проте змогла розшифрувати код. У баркоді є кілька цифр, що повідомляють, коли саме книжку додали до системи, і я перевірила ту дату.

— Приголомшлива детективна робота.

— Ха! Дякую. На жаль, я лише дізналася, що книжка була частиною приватної колекції: якийсь чоловік помер, а його фонд роздав книжки кільком школам. Я обновила профіль і записала ім’я, тож, коли схочеш знайти якусь із решти його книжок, нехай хтось роздрукує для тебе той список. Я зазвичай працюю зранку перед заняттями, якщо тебе раптом це зацікавить. — Єлена копирсається в сумці й витягає зіжмаканий клаптик паперу в лінійку. — Деякі з них зберігаються в сховищі рідкісних книжок, а не перебувають у загальному користуванні, та байдуже — я створила запис у каталозі для твоєї книжки, тож, коли повертатимеш її, усе буде гаразд.

— Дякую, — відповідає Закарі й бере в дівчини аркушик. «Отримано предмет», — промовляє голос у його голові. — Сподіваюсь, так і буде. Я невдовзі заскочу.

— Кльово, — каже дівчина. — І дякую, що прийшов сьогодні, це була прекрасна дискусія. Скоро побачимося.

Єлена йде, не чекаючи, поки він попрощається.

Закарі розгортає аркушик і бачить усього два рядки тексту, написані надзвичайно охайним почерком.

З особистої колекції Д. С. Кітінг, пожертвувано 1993 року.

Подарунок від «Фонду Кітінг».

Солодкі муки Існують три шляхи. Ось один з них

Папір крихкий, навіть коли зшитий ниткою і має палітурку з тканини чи шкіри. Більшість історій у Гавані Беззоряного моря записана на папері. У книжках, сувоях, на вигадливо складених паперових пташках, що просто звисають зі стелі.

Однак є історії ще крихкіші: на кожну вигравіювану в камені казку припадає значно більше написаного в осінньому листі чи вплетеного до павутиння.

Є історії, загорнуті в шовк, щоб на їх сторінки не потрапляв пил, та історії, що вже померли, — їх шматки збирають і зберігають у спеціальних урнах.

Це тонкі речі. Не такі надійні, як ті їх родичі, що їх читають уголос і вивчають напам’ять.

До того ж комусь завжди кортить подивитися, як горить Александрія. Такі люди були завжди. Такі люди будуть завжди.

Тому завжди будуть і вартові.

Багато хто віддав на службі своє життя. А в більшості людей життя забрав час, перш ніж вони встигли згаяти його якось інакше.

Лише зрідка трапляється, що вартовий не до скону залишається вартовим.

Якщо ти вартовий, тобі довіряють. Щоб тобі довіряти, тебе повинні ретельно перевірити. Перевірка вартових — тривалий і напружений процес.

Добровільно стати вартовим не зможе ніхто. Їх обирають. Потенційних вартових визначають, а потім за ними стежать. Уважно вивчають.

Кожен їхній рух, вибір, дію оцінюють невидимі судді, які більше не виконують ніяких справ, а лише спостерігають місяцями. Іноді минають роки, поки вони санкціонують свою першу перевірку.

Потенційним вартовим не повідомляють, що їх перевірятимуть. Важливо скласти тести, не знаючи про те, що це тест, щоб в жодному разі не спотворити результати. Чимало перевірок нікому не видається перевірками навіть заднім числом.

Потенційні вартові, яких відсіяли на ранніх етапах, ніколи не дізнаються, що хтось розглядав їхні кандидатури на цю роль. Вони й надалі житимуть своїм життям і виберуть для себе інші шляхи.

Здебільшого кандидатів відсіюють ще до шостої перевірки. Пройти дванадцяту мало кому щастить.

Перше тестування проводять завжди однаково, байдуже — в Гавані чи за її межами.

У великій публічній бібліотеці маленький хлопчик розглядає книжки в очікуванні зустрічі із сестрою. Він зводиться навшпиньки, щоб дістатися полиці високо в нього над головою. Правду кажучи, дитячий відділ він уже давно покинув, але ще не досить виріс, щоб діставати до всіх інших полиць.

Жінка з темними очима, із зеленим шарфом на плечах (як йому відомо, це не бібліотекарка) простягає хлопчикові книжку, до якої він тягнувся, і малий знічено киває на знак подяки. Вона запитує, чи може й він їй допомогти, а діставши згоду, просить приглянути за її книжкою і показує на тоненький томик у коричневій шкіряній обкладинці на столику неподалік.

Хлопчик погоджується, і жінка йде. Минають хвилини. Хлопчик далі вибирає книжки на полицях, пильнуючи за коричневою книжкою.

Минає ще кілька хвилин. Хлопчик вирішує пошукати жінку. Він дивиться на годинник. Незабаром йому самому доведеться покинути бібліотеку.

А потім жінка з’являється. Вона не звертає на нього жодної уваги й бере до рук книжку.

У цієї жінки темні очі, і на плечі в неї накинутий зелений шарф. Вона дуже схожа на попередню, але це не вона. Коли жінка обертається, намірившись піти, хлопчика накриває хвиля занепокоєння, ба навіть охоплює паніка.

Він просить її зупинитися. Жінка розвертається, на обличчі здивований вираз. Хлопчик, затинаючись, пояснює, що книжка належить комусь іншому.

Жінка всміхається й нагадує, що вони в бібліотеці, де книжки належать усім.

Хлопчик уже ладен відпустити її. Тепер він не певен, справді це інша жінка чи, може, та сама, бо схожі вони як дві краплі води. Він запізниться, якщо очікуватиме далі. Простіше буде, коли ця жінка забере книжку й піде собі геть.

Однак хлопчик знову протестує. Він занадто багатослівно пояснює, що його попросили приглянути за книжкою.

Зрештою жінка поступається наполегливості маленького збудженого хлопчика й віддає йому книжку.

Він притискає до грудей приз, який дістався йому такою ціною.

Хлопчик не знає, що його перевіряли, та однаково пишається собою.

За дві хвилини повертається перша жінка. Цього разу він упізнає її. Очі в неї світліші, візерунок на шарфі інакший, а золоті кільця висять у правому вусі, а не в лівому.

Вона дякує хлопчикові, коли той простягає їй тоненьку коричневу книжечку. Потім нишпорить у сумочці, витягає загорнуту в папірець цукерку й притискає палець до губ. Малий ховає смачненьке в кишеню, розуміючи, що в бібліотеці таким речам не місце.

Жінка ще раз дякує і йде, узявши книжку із собою.

Протягом наступних семи років хлопчика ніби й не помічають. Більшість початкових випробувань подібна — вони перевіряють старанність, повагу й увагу до деталей. Судді спостерігають за тим, як кандидати реагують на щоденний стрес чи надзвичайні непередбачувані події. Оцінюють, як вони відповідають на розчарування чи як поводяться, коли десь подівся їхній кіт. Декого просять спалити або ще якось знищити книжку. (Той, хто знищить її, хай яким книжка буде наповнена несмаком чи огидною писаниною, з випробуванням не впорався.) Одна-єдина помилка — і ти вже їм нецікавий.

Після дванадцяти випробувань потенційним вартовим повідомляють, що їх оцінюють. Тих, хто не народився в Гавані, привозять туди й селять у кімнатах, де ніколи не мешкала жодна жива душа. Вони навчаються і складають ще безліч різноманітних тестів. Випробовують психологічну силу й волю духу. Випробовують уміння імпровізувати, уяву.

Усе це триває три роки. Більшості кандидатів відмовляють. Інші самі вибувають десь на середині шляху. Дехто, однак не всі, виявляють, що наполегливість важливіша за ефективність.

Коли спливає три роки, кожен отримує яйце. Усіх звільняють від навчань і тренувань.

Тепер їхнє єдине завдання — повернутися за пів року із цим самим нерозбитим яйцем. На стадії яйця відсіюється чимало потенційних вартових. З-поміж тих, хто поїхав з яйцем, повертається приблизно половина.

Потенційних вартових, які зберегли яйце цілим, відводять до старійшини. Старійшина жестами наказує віддати яйце, і потенційний кандидат підіймає його в повітря на долоні.

Старійшина нахиляється вперед, але не бере те, що йому пропонують, а натомість стискає пальці кандидата на яйці.

Стискає руку, змушуючи потенційного вартового розчавити яйце.

У руках залишається лише потріскана шкаралупа й порох. Дрібний золотий порошок, який ніколи вже не відмиється з долоні — він сяятиме навіть через десятки років.

Старійшина нічого не каже про крихкість чи відповідальність. Слова не потрібно вимовляти вголос. Усе й без них зрозуміло.

Тоді старійшина киває: кандидат закінчив навчання, тепер починається ініціація.

Після випробування з яйцем кожному потенційному вартовому влаштовують екскурсію.

Вона відбувається в знайомих кімнатах Гавані: розпочинається біля годинника зі стрімким маятником у Серці й рухається в напрямку головних зал, житлових крил і читацьких кімнат, а далі зазирає до винного льоху й бальної зали з дивовижним каміном, вищим за найвищого з вартових.

Потім їм показують кімнати, які не бачив ніхто, крім самих вартових. Потаємні кімнати, зачинені кімнати, забуті кімнати. Новачки йдуть далі за будь-якого мешканця, за будь-якого аколіта. Вони запалюють свічки та бачать те, чого більше ніхто не бачить. Вони бачать те, що було в минулому.

Їм не можна розпитувати. Тільки дивитись. Вартового приводять до маленької кімнатки, де палає вогонь і стоїть стілець. Кандидата саджають на нього та ставлять одне-єдине запитання: «Чи ти зможеш віддати за це життя своє?»

І вони відповідають «так» або «ні».

Ті, хто сказав «так», залишаються на стільці.

Їм на очі надягають пов’язку, а руки зв’язують за спиною. Їхні мантії чи сорочки поправляють так, щоб було видно груди.

Невидимий художник знову і знову протинає шкіру голкою із чорнилом.

Меч завдовжки, мабуть, десь сантиметр чи півтора з’являється на грудях кожного вартового.

Кожен меч унікальний. Його виготовили для певного вартового і більше ні для кого іншого. Одні з них прості, другі вигадливі й пишні, з найменшими деталями, що зображені чорним, сепією або золотим кольором.

Якщо потенційний кандидат відповідає «ні», то виготовлений для нього меч заносять до каталогу й більше ніколи не малюють такий на шкірі.

Мало хто відмовляється після всього, що вони тут побачили. Дуже мало хто.

Тим, хто відмовляється, на очі теж надягають пов’язку, а руки зв’язують за спиною.

Довгу гостру голку встромляють швидко, протинаючи серце. Відносно безболісна смерть.

Тут, у цій кімнаті, уже занадто пізно обирати інший шлях, тим паче після всього побаченого. Їм дозволяють відмовитися бути вартовими, проте альтернатива в них одна.

Розрізнити вартових неможливо. Вони не носять мантій чи уніформ. Їхні завдання весь час змінюються. Більшість залишається в Гавані, однак кілька блукає поверхнею — їх не помічають і не бачать. Золотий порох на долонях нічого не означає для тих, хто не розуміє його значення. А татуювання з мечем легко заховати.

Можливо, помітити їхню службу складно, але вона триває. Вони знають, чому саме служать і що саме захищають. Вартові розуміють, ким стали, і це єдине, що має значення. Вони розуміють, що таке бути вартовим, який має завжди бути готовим до смерті.

Бути вартовим — це носити смерть на грудях.

Закарі Езра Роулінз стоїть у коридорі й глипає на клаптик паперу для записів, коли із салону виходить Кет, знову загорнута в кілька шарів зимового одягу.

— Гей, ти досі тут! — зауважує вона.

Закарі стуляє папірчик і кладе до кишені.

— Тобі хтось колись казав, що ти напрочуд спостережлива? — цікавиться він, і Кет штурхає його в руку. — Оце мені по заслузі.

— Ми з Лексі йдемо до «Грифона» чогось випити. Хочеш — приєднуйся до нас, — пропонує дівчина, вказуючи через плече на студентку-театралку з дредами, яка вже натягає на себе пальто.

— Авжеж, — погоджується Закарі. Бібліотека зараз зачинена, тож дослідити свою підказку з кишені він не зможе, а в «Реготливому грифоні» подають смачний «Сайдкар»[12].

Вони втрьох прокладають собі шлях у снігу з кампусу до центру міста, де під нічним небом сяє невеличка вуличка з барами й ресторанами, а дерева обабіч хідника сховали свої гілки в крижані пальта.

Обговорюють кілька старих тем, а потім Кет і Лексі переказують дискусію з минулого заняття Закарі й саме описують йому театри на специфічних майданчиках, коли дістаються до бару.

— Не знаю, я не великий прихильник залучення публіки, — зізнається Закарі й сідає за столик у кутку. Він уже й забув, як йому подобається цей бар з темним деревом і звичайними старими лампочками в неоднакових старовинних світильниках, що освітлюють залу.

— Я ненавиджу залучення публіки, — запевняє його Лексі. — Ідеться про значно автономніші п’єси, коли йдеш туди, куди хочеш, і сам вирішуєш, що дивитися.

— А як тоді ви можете бути певні, що кожен конкретний глядач побачить увесь сюжет?

— Гарантувати це неможливо, але, якщо забезпечити їх достатнім видовищем, вони, сподіваюся, зможуть скласти всі шматочки докупи.

Студенти замовляють коктейлі й половину закусок з меню, а Лексі описує Закарі свій дипломний проєкт — п’єсу, у якій, окрім усього іншого, потрібно розшифровувати підказки й ходити в різні місця, щоб побачити там частини вистави.

— Ти можеш повірити, що вона не геймер? — запитує Кет.

— Це неабияк дивує, — зізнається Закарі, а Лексі сміється.

— Мене це ніколи якось не цікавило, — пояснює їм дівчина. — До того ж ти маєш визнати, що це трохи відлякує оточення.

— Справедливе зауваження, — погоджується хлопець. — Але театральні штуки, якими ти захоплена, схоже, теж недалеко подалися.

— Їй потрібні ігри для новачків, — втручається Кет.

Між сьорбанням коктейлів і куштуванням загорнутих у бекон фініків та занурених у лавандовий мед підсмажених кульок козячого сиру вона складає список ігор, які можуть сподобатися Лексі. Утім, дівчина скептично ставиться до того, що для проходження деяких ігор може знадобитися сотня годин.

— Це божевілля, — каже вона, сьорбаючи свій «Віскі сауер»[13]. — Ви що, друзі, ніколи не спите?

— Сон для слабаків, — озивається Кет, дописуючи на серветку ще кілька назв.

Десь позаду падає таця з напоями, і вони зойкають хором.

— Сподіваюся, це були не наші, — каже Лексі, визираючи з-за хлопцевого плеча на розкидані склянки та знічену офіціантку.

— Ти починаєш жити в грі, — зауважує Закарі, коли вони повертаються до розмови й до теми, яку з Кет уже обговорював. — Значно довше, ніж у книжці, фільмі чи п’єсі. Знаєш, як співвідносяться справжній час і час в історії? З оповідок викидають усе нудне й стисло переказують усе важливе. У довгих РПГ є щось правдоподібніше — час відводиться на мандри пустелею, розмову або зависання в барі. Можливо, це не надто схоже на справжнє життя, але, по суті, більше схоже на нього, ніж кіно, телешоу чи роман. — Від цієї думки після останніх подій та алкоголю Закарі стає трохи млосно, і він, перепросивши, іде до вбиральні.

Однак там шпалери з вікторіанськими принтами, нескінченно відбиваючись у дзеркалах, не надто допомагають побороти запаморочення. Хлопець знімає окуляри, кладе їх біля умивальника та бризкає в обличчя холодною водою.

Потім утуплюється у своє нечітке туманне віддзеркалення.

Олдскульний джаз, що грає в залі із затишною гучністю, у цьому крихітному приміщенні гучнішає, і Закарі почувається некомфортно, наче провалюється в часі.

Розмитий юнак у дзеркалі вдивляється в нього у відповідь з тим самим збентеженим виглядом, як і його, Закарі, почуття всередині.

Хлопець витирає обличчя паперовим рушничком і докладає всіх зусиль, щоб опанувати себе. Коли надягає окуляри, усі деталі довкола стають чіткими — латунна куляста ручка дверей, освітлені пляшки, що вишикувались рядком у барі, — і хлопець повертається за столик.

— Тут якийсь чувак мало не зжер тебе поглядом, — каже Кет, коли хлопець сідає. — Он… Ой, стривай, він уже пішов. — Вона роззирається баром і супиться. — Він був там ще хвилину тому, сидів сам у кутку.

— Це так втішно, що ти вигадуєш для мене уявних коханців, — озивається Закарі, відпиваючи ковток свого другого «Сайдкара», який принесли, поки його не було.

— Він там сидів! — протестує Кет. — Я його не вигадую, еге ж, Лексі?

— Там у кутку сидів хлопець, — підтверджує Лексі. — Але я й гадки не маю, чи витріщався він на тебе. Я гадала, він читає.

— Сумний смайлик, — каже Кет, знову насуплено розглядаючи залу, але потім змінює тему. І Закарі зрештою розчиняється в розмові, а надворі знову падає сніг.

Дорогою назад вони шпортаються й ледь не падають послизнувшись, а потім прощаються у світлі ліхтаря, і Закарі повертає у звивисту вуличку, що веде до магістерських гуртожитків. Слухаючи, як стихають удалині балачки дівчат, він усміхається. Сніжинки сідають на волосся й окуляри. Хлопцеві здається, що хтось спостерігає за ним, але, зиркнувши через плече у бік ліхтаря, він не бачить там нічого, крім снігу, дерев і червонястої імли на небі.

Опинившись у кімнаті, Закарі крізь алкогольний туман повертається до «Солодких мук» і знову береться читати книжку з початку, але сон підкрадається й долає його вже за дві сторінки, а книжка, згорнувшись, падає на груди.

Уранці першою він бачить саме її і, недовго гадаючи, кладе книжку в торбу, вдягає пальто, взуває черевики, а потім прямує до бібліотеки.

— А Єлена тут? — запитує в пана за абонементним столом.

— Вона за стійкою реєстрації, поверніть ліворуч.

Закарі дякує бібліотекареві, іде далі своїм шляхом через атріум і завертає до стійки з комп’ютером, за якою сидить дівчина. Її волосся знову зібране жмутом, а ніс вона встромила до чергового роману Реймонда Чендлера, цього разу це «Повтор».

— Чим я можу вам допомогти? — запитує Єлена, спершу не підводячи очей, а потім дивиться на хлопця й додає: — Ой, здоров був! Не сподівалася так швидко побачити тебе знову.

— Мене дуже зацікавила бібліотечна таємниця, — пояснює Закарі, і це щира правда. — А як щодо цього? — запитує він, тицяючи пальцем у Чендлера. — Я його не читав.

— Поки що добре, але я не люблю складати враження про книжку, поки не дочитаю, адже ніколи не знаєш, що може статися. Я читаю всі його романи за порядком публікації. Мій улюблений — «Вічний сон». Хочеш забрати той список?

— Ага, було б круто, — озивається Закарі, тішачись із того, що впорався зі своїм голосом і він прозвучав цілком буденно.

Єлена клацає щось на комп’ютері, чекає, клацає ще.

— Схоже, у решти автори відомі, принаймні щодо детективів, але ще є трохи нонфікшну та художньої літератури. Я б залюбки допомогла тобі їх знайти, але застрягла тут за стійкою до одинадцятої. — Вона знову клацає, і древній принтер біля стійки з гуркотом оживає. — Як мені здається, пожертвувано було більше книжок, можливо, частина з них була занадто крихка для видачі додому або пошкоджена. Тут їх дванадцять. Можливо, твоя книжка — другий том чогось?

Єлена віддає хлопцеві перелік назв, авторів та кодів.

Її гіпотеза непогана, Закарі про це не подумав. У її словах може бути сенс. Він переглядає перелік, однак нічого не впадає йому в око як особливо значуще, ніщо не інтригує.

— Ти чудовий бібліотечний детектив, — каже хлопець. — Дякую.

— Прошу, — озивається Єлена, знову беручись за Чендлера. — Дякую, що пожвавив мій робочий день. Озивайся, якщо виникнуть труднощі.

Закарі починає зі знайомого відділу художньої літератури. Уважно вивчає вміст полиць під світлом ненадійних лампочок і вибирає п’ять книжок зі списку за алфавітним порядком.

Відповідно перший роман про Шерлока Голмса. Другий — «По цей бік раю»[14]. Про наступні два він ніколи не чув, але це такі собі звичайні книжки, у них як слід оформлені інформаційні сторінки. А останній — «Чорна Індія» Жуля Верна мовою оригіналу, тому стоїть на іншій полиці. Усі видання здаються нормальними, хоча й старими. На перший погляд, жодне немає нічого спільного із «Солодкими муками».

Закарі затискає книжковий стос під пахвою і прямує до нонфікшну. Ця частина вже складніша — йому доводиться звіряти та двічі перевіряти коди й інформацію на задній частині палітурки. Хлопець повільно збирає сім книжок, утрачаючи завзяття, адже жодна з них не нагадує про «Солодкі муки». Здебільшого це видання з астрономії та картографії.

Остання книжка знову приводить його ближче до відділу художньої літератури, де стоять міфи. Це «Вік переказів, або Краса міфології» Булфінча. На вигляд вона новенька, наче її ніколи не читали попри 1899 рік видання.

Хлопець кладе синю книжку з позолоченими деталями на свій стос. На палітурці зображене погруддя Ареса. Бог має замислений вигляд — очі опущені, наче він поділяє розчарування Закарі з приводу незнайденої пари до «Солодких мук».

Закарі повертається нагору до майже порожніх читальних залів (бібліотекарка з візочком розкладає книжки, студент у смугастому светрі клацає на ноутбуці, чоловік, схожий на професора, читає роман Донни Тартт[15]) і йде до дальньої стіни, де розкладає на одному з великих столів свою здобич.

Методично розглядає кожну книжку. Вивчає форзаци й гортає всі сторінки в пошуках підказок. Від здирання наліпок із баркодами він утримується, але жодна з них, здається, не приховує нічого важливого, до того ж він не певен, чим допоможуть йому ще одна бджола, ключ або меч.

Після перегляду семи книжок, у яких нема навіть загнутих кутиків сторінок, в очах у Закарі пече. Йому потрібна перерва й, напевно, кофеїн. Хлопець витягає з торби блокнот і залишає записку, що, як він підозрює, однаково не знадобиться: «Повернуся за п’ятнадцять хвилин, будь ласка, не заполичуйте книжки». Замислюється, чи є взагалі таке слово «заполичуйте», і вирішує, що йому байдуже.

Закарі виходить з бібліотеки та йде до кафе на розі, де замовляє подвійне еспресо та лимонний мафін. Упоравшись із перекусом, хлопець проходить повз не згірше як у «Кельвіні та Гоббсі»[16] армію крихітних сніговиків, яку раніше не помічав, і повертається до бібліотеки.

Коли він знову опиняється в читальній залі, там ще тихіше, ніж було, бо залишилася лише бібліотекарка зі своїм візком. Закарі знімає пальто й далі ретельно вивчає кожну книжку. У дев’ятій, яку він перевіряє, Фіцджеральдовому романі, деякі абзаци підкреслені олівцем, але нічого несподіваного — просто чудові рядки. У двох наступних книжках позначок нема й, судячи зі стану корінців, вони навіть ніким не читані.

Закарі тягнеться до останньої книжки, але його рука лягає на порожній стіл. Він знову переводить погляд на книжки, вирішивши, що збився з рахунку. Але в стосі їх одинадцять. Для впевненості хлопець перелічує їх ще раз.

Йому знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, чого бракує.

«Вік переказів, або Краса міфології» зникла. Замисленого погруддя Ареса більше ніде не видно. Закарі шукає під столом і стільцями, на сусідніх столах і найближчих полицях, але книжка зникла.

Він повертається до місця, де бібліотекарка розкладає на полиці книжки.

— Ви, бува, не бачили, щоб хтось брав з того стола якусь книжку, поки мене не було? — запитує він.

Бібліотекарка дивиться на нього й хитає головою.

— Ні, — каже вона. — Але я не надто звертала увагу. Кілька людей виходило й заходило.

— Дякую, — каже Закарі й повертається до стола, де опускається на стілець.

Мабуть, хтось забрав його книжку й пішов собі з нею. Ну то що. Якщо одинадцять книжок нічого йому не розповіли, шанси на те, що дванадцята стане відкриттям, були невеликі.

Утім, шанси на те, що одна з книжок розчиниться в повітрі, напевно, теж були не такі великі.

Закарі бере із собою Шерлока Голмса та Фіцджеральда, а решту залишає на столі, звідки їх «заполичать» — якщо такого слова нема, його слід вигадати.

— Не пощастило, — повідомляє він Єлені, минаючи стійки реєстрації.

— От халепа, — співчутливо озивається дівчина. — Якщо надибаю ще якісь бібліотечні таємниці, повідомлю.

— Буду дуже вдячний, — каже Закарі. — Агов, а можна дізнатися, чи хтось брав книжку протягом минулої години чи десь так?

— Якщо знаєш назву. Я чекатиму тебе біля стійки абонемента й перевірю. До стійки реєстрації за цілий ранок ніхто не підійшов, якщо надійде зараз, то затримаюся на п’ять хвилин.

— Дякую, — каже хлопець і йде до атріуму, а Єлена тим часом пірнає у дверцята, що ведуть до призначеного лише для бібліотекарів коридору. За стійкою абонемента вона з’являється раніше за Закарі.

— Яка книжка? — перепитує, стискаючи пальці над клавіатурою.

— «Вік переказів, або Краса міфології», — відповідає Закарі. — Булфінча.

— Вона в списку, чи не так? — цікавиться Єлена. — Не можеш знайти?

— Я знайшов, але хтось забрав її, коли я відвернувся, — пояснює хлопець, стомившись від усіх цих книжкових фальсифікацій.

— Тут сказано, що в нас є два примірники й жодного з них не брали, — каже бібліотекарка, дивлячись на екран. — Ой, одна з них — це електронна книжка. Усе, що опинилося не на своїх місцях, буде на полиці до завтрашнього ранку. Я можу взяти її для тебе.

— Дякую, — відгукується Закарі, простягаючи свої книжки та студентський. Він чомусь сумнівається, що те видання найближчим часом повернеться на свою полицю. — Я маю на увазі, за все. Справді дуже вдячний.

— Завжди будь ласка, — каже Єлена й віддає йому замовлення.

— І почитай, будь ласка, Геммета[17], — додає хлопець. — Чендлер класний, але Геммет кращий. Він був справжнім детективом.

Єлена сміється, і якась із бібліотекарок шикає на неї. Закарі на прощання махає рукою і тішиться з того, що бібліотекарі таки вміють шикати на своїх колег.

На вулиці все припорошене снігом, кришталево чисте й занадто яскраве. Закарі повертається до гуртожитку, прокручуючи в голові варіанти того, що могло статися зі зниклою книжкою, і не зупиняється на жодному.

Він задоволений, що сьогодні не виймав «Солодкі муки» з торби.

Дорогою він пригадує, що не спробував ще дечого, і почувається через це справжнім дурнем. Опинившись у кімнаті, хлопець кидає торбу на підлогу та йде простісінько до комп’ютера.

Спочатку він ґуґлить «Солодкі муки», однак знаходить саме те, чого чекав: сторінки шекспірівських цитат, груп і статей про споживання цукру. Потім шукає бджіл, ключі й мечі. Результат — суміш легенд про Артура й списку предметів з гри «Оселя зла». Закарі перебирає різноманітні комбінації і знаходить бджолу й ключ на гербі вигаданої магічної школи. Він записує назву книжки та ім’я автора, обмірковуючи, чи не випадково обрані ці символи.

У кількох місцях «Солодких мук» згадано про Гавань Беззоряного моря, але запит «Беззоряне море» видає класичну версію гри «Повзання підземеллям», що здається доречною, однак ніяк не пов’язаною з його пошуками. Ґуґл підказує, що він, напевно, мав на увазі «Безсонячне море», пов’язуючи це з виходом нової відеогри або рядком з поеми Семюеля Тейлора Кольріджа «Кубла-хан»[18].

Закарі зітхає.

Він перемикається на пошук картинок і гортає кілька сторінок мультиків, кістяків та володарів підземель, аж поки дещо не впадає йому в око.

Хлопець клацає на картинку, щоб збільшити її.

Чорно-біла світлина здається щирою, а не постановочною, можливо, її навіть вирізали з більшої фотографії. Жінка в масці відвернулася від камери й нахиляється, слухаючи чоловіка побіля себе, який теж у масці, вбраний у смокінг. Навколо них стоїть кілька людей, яких неможливо розрізнити; схоже, фото зняли на вечірці.

У жінки на шиї прикраса з трьох ланцюжків, і з кожного звисає амулет.

Закарі ще раз клацає на зображення, щоб відкрити в повний розмір. На верхньому ланцюжку висить бджола.

Нижче — ключ.

А під ключем видно меч.

Хлопець клацає, шукаючи сторінку зі світлиною, а пост на сайті із цікавинками запитує, чи знає хтось, де можна купити таке намисто. Але під ним є посилання на світлину. Закарі клацає на нього, притиснувши руку до рота, і прикипає поглядом до фотогалереї.

Щорічний літературний бал у готелі «Алґонкін», 2014.

Черговий клік — і Закарі дізнається, що цьогорічний бал відбудеться за три дні.

Солодкі муки Стукання в згадку про двері

У лісі, який не завжди був лісом, є двері.

Ці двері більше не двері, тобто не зовсім двері. Стіна, що тримала їх, давненько впала, а двері вкупі з нею тепер лежать на землі, а не стоять прямо.

Деревина, з якої їх виготовили, згнила. Петлі поіржавіли. Кулясту ручку хтось відірвав.

Двері пригадують ті часи, коли були бездоганні. Коли в них був будинок з дахом, стіни, інші двері й люди всередині. Тепер у них є листочки, пташки й дерева, але жодної людини. Уже багато-багато років.

Тому поява дівчинки стає несподіванкою.

Це маленька дівчинка, занадто маленька, щоб самотньо блукати в лісі. Але вона не загубилася.

Дівчинка, яка заблукала в лісі, — це геть інше створіння, не дівчинка, яка цілеспрямовано йде між деревами, хай навіть не знаючи дороги.

Ця дівчинка не загубилася в лісі. Вона досліджує.

Ця дівчинка не налякана. Її не тривожать темні пазуристі тіні дерев у променях пообіднього сонця. Їй не заважають шипи й гілки, що смикають за одяг і не дряпають шкіри.

Вона ще маленька, тому вміє нести страх за собою, не пускаючи його в серце. Не лякаючись. Несе свій страх легко, як серпанок, знаючи про небезпеки та віддалено усвідомлюючи їх. Це усвідомлення не заполоняє її, а дзижчить, наче рій невидимих бджіл.

Цій дівчинці багато разів наказували не заходити в ліси надто далеко. Попереджали, що гратися там не можна, а вона обурювалася, що її дослідження принижують до рівня «гри».

Сьогодні вона зайшла в ліс так далеко, що думає, чи, бува, не виходить уже з нього з іншого боку. Дівчинка не переймається тим, щоб знайти дорогу назад. Місця вона пам’ятає — вони приклеюються до її мозку, навіть якщо це простори, наповнені деревами та камінням. Якось вона заплющила очі й закружляла на місці, щоб довести собі, що зможе вибрати правильний напрямок, коли розплющить їх знову, і помилилася лише трішки, а трішки неправильно — це майже правильно.

Вона знаходить нині вишикувані рядочком камені, що могли колись бути стіною. Ті, що встановлені одна на одну, не дуже високі — навіть у найвищому місці пристінок легко перелізти. Натомість дівчинка обирає середню висоту.

З іншого боку землею в’юняться звивисті ліани, ускладнюючи ходу, тож дівчинка береться уважніше розглядати стіну. Це значно цікавіше місце, ніж ті, які вона знаходила в лісі раніше. Якби дівчинка була доросліша, то зрозуміла б, що тут колись була споруда, але вона замала, щоб подумки скласти шматки покришеного каміння й зібрати їх у давно забуту будівлю. Петлі дверей ховаються під листям, що нападало протягом років, поряд з її лівим черевиком. Підсвічник притулився між камінням, і тіні падають на нього так, що навіть бувалий у бувальцях мандрівник не знайде.

Сутеніє, проте золотих сонячних променів досить, щоб освітити дівчинці шлях додому, якщо вона знову перелізе стіну й повернеться своїми слідами, однак вона так не чинить. Щось на землі відволікає її.

На відстані від стіни майже ідеальним колом позначена інша кам’яна лінія. Її форма схожа на витягнутий овал. Це завалилася арка, у якій колись могли бути двері.

Дівчинка підіймає паличку й заходиться копирсатись у листі в центрі кам’яної арки. Листя розпадається на кавалки й ламається, відкриваючи щось кругле й металеве.

Вона розштовхує паличкою ще трохи листя і бачить звивисте кільце завбільшки приблизно з її долоню. Колись воно могло бути латунним, але тепер укрилося зеленими й коричнюватими візерунками.

Одна частина кільця з’єднана із чимось іншим, що досі ховається в листі.

Дівчинка бачила дверні молотки лише на картинках, проте думає, що це може бути один з них; байдуже, що на більшості дверних молотків, які вона роздивлялася в книжках, кільце кусав лев, а тут його немає, хіба що ховається десь у багнюці.

Дівчинці завжди хотілося постукати у двері молотком, і те, що вона бачить зараз, — це не картинка. Його можна торкнутися.

Вона береться за метал пальчиками, хоч вони відразу стають брудними, і підіймає кільце. Воно важке.

Дівчинка знову опускає його, і результат її задовольняє: метал дзвенить по металу, а між деревами співає луна.

Двері радіють, що вперше за стільки часу в них постукали.

А ще вони, попри те що тепер це просто шматки колись одного цілого, пригадують, куди саме вели. Пригадують, як відчинялися.

І тепер, коли маленька мандрівниця постукала, їх залишки пропускають її до Беззоряного моря.

Позаду дівчинки водоспадом бруду осипається земля, каміння та листя, кудись тягнучи її.

Мала занадто здивована, щоб закричати.

Вона не налякана. Не розуміє, що відбувається, тож страх лише схвильовано дзижчить навколо, поки вона падає.

Після приземлення дівчинка відчуває лише цікавість попри пошкрябані лікті й припорошені брудом вії. Дверний молоток без лева, похилений та поламаний, лежить біля неї.

Падаючи, двері розвалилися й більше не можуть згадати, чим були колись.

Плутанина ліан і багнюка ховають усі свідчення того, що тут відбулося.

Закарі Езра Роулінз сидить у потягу до Мангеттена, розглядає скуту кригою землю Нової Англії за вікном і вже не вперше за сьогодні починає сумніватися у своєму життєвому виборі.

Надто вже зручним видався цей часовий збіг, щоб ним не скористатися, хай навіть усе в ньому пов’язано такими примарними, майже по-ювелірному тонкими нитками. На те, щоб скласти план, купити доволі дорогі квитки на вечірку та зарезервувати ще дорожчий номер у готелі навпроти «Алґонкіна», у якому вільних кімнат уже майже не було, він витратив цілий день. У квитку давали рекомендації щодо дрескоду: мати офіційний вигляд, бажані літературні костюми, маски обов’язкові.

Закарі згаяв забагато часу, розмірковуючи, де взяти маску, аж поки нарешті йому спало на думку написати есемеску Кет. У неї було їх аж шість, кілька навіть з пір’ям, але та з них, що лежить у хлопцевому наплічнику разом з обережно скрученим костюмом, за стилем нагадує Зорро — чорна шовкова й напрочуд зручна. («На минулорічний Гелловін я була чоловіком у чорному з “Принцеси-нареченої”[19], — пояснила Кет. — Це літературний персонаж! Хочеш узяти мою чорну сорочку з буфами?»)

Закарі обмірковує, чи не слід йому було виїхати ще вчора, адже до Нью-Йорка ходить один поїзд на день, і цей мав привезти його за кілька годин до вечірки, однак через кепську погоду часто зупиняється.

Хлопець знімає з руки годинник і запихає його до кишені, виявивши, що за три хвилини подивився на нього чотири рази.

Сам не знає, чому такий збуджений.

І не певен, що чинитиме на вечірці.

Закарі навіть достоту не знає, який вигляд має жінка зі світлин. Він ніяк не зможе дізнатися, чи буде вона там цього року.

Але це єдина крихта хліба, що вказує йому шлях.

Закарі дістає телефон, знаходить збережену копію світлини та знову вдивляється в неї, попри те що вона вже викарбувалася в його пам’яті аж до руки без тіла, що тримає келих ігристого вина в самому куточку кадру.

Жінка на світлині відхилила голову вбік, а її профіль майже сховано за маскою, але тіло повернуте до камери й намисто із золотою бджілкою, ключем і мечем видно так само чітко та ясно, як зірки на чорній сукні. Сукня обтисла, жінка має гарну фігуру й досить висока або взута в черевики на високих підборах — усе, що нижче колін, затуляє пальма в горщику, яка наче змовилась із сукнею затьмарити її власницю. Волосся над маскою темне й зачесане вгору з удаваною легковажністю, однак ця зачіска, певно, вимагає неабияких конструкторських зусиль. Незнайомці може бути двадцять, або сорок, або десь посередині. Якщо на те пішло, може здатися, що світлина знята багато років тому, однак ніщо на ній не пов’язане з певною епохою.

Чоловік поруч із незнайомкою вбраний у смокінг, його рука застигла в позі, яка підказує, що долоня торкається жіночої руки, однак її плече приховує решту його рукава. Стрічка маски чітко вирізняється на тлі його посивілого волосся, але обличчя не видно за жіночим. Частина шиї та вухо підказують, що він кремезніший за незнайомку на фото, але жодних інших натяків не дають. Закарі крутить телефон у руці й намагається поглянути на чоловікове обличчя, забувши на мить, що це нічого не дасть.

Поїзд гальмує і зупиняється.

Хлопець озирається. Вагон заповнений менше ніж на половину. Здебільшого це самотні пасажири, кожен з яких забрав собі по два місця. Групка із чотирьох людей в іншому кінці вагона теревенить, іноді їхні розмови гучнішають, і Закарі шкодує, що не прихопив навушники. У дівчини навпроти вони велетенські — її майже не видно в тих навушниках та в хýді, вона відвернулася до вікна і, певно, спить. З колонок лунає оголошення, спотворене статичним шумом, — різновид того, що вже транслювали тричі: «Зупинка через ожеледь на колії», «Чекаємо, поки її розчистять», «Перепрошуємо за затримку, невдовзі рушимо знову» тощо.

— Перепрошую, — чує Закарі й підводить погляд. Жінка, яка сидить перед ним, перехилилася через спинку свого сидіння, щоб подивитися на нього. — У вас часом немає ручки? — запитує вона. На шиї в неї кілька разків яскравого намиста, що подзенькує, коли вона говорить.

— Гадаю, є, — озивається хлопець. Він нишпорить у торбі, звідки спершу вивуджує механічний олівець, але потім повторює спробу і знаходить одну з гелевих ручок, які, схоже, розмножуються на дні сумки. — Ось, — каже він, простягаючи її жінці.

— Дякую. Мені лише на хвилинку, — пояснює сусідка та з подзенькуванням знову зникає за спинкою свого сидіння.

Потяг рушає, проїжджає доволі далеко, аж поки сніг і дерева за вікном не змінюються іншим снігом та іншими деревами, а тоді знову гальмує і зупиняється.

Закарі дістає «Маленького незнайомця» з торби й починає читати, намагаючись забути, де опинився, хто він такий і що останнім часом витворяє.

Оголошення про те, що вони дісталися Мангеттена, заскакує хлопця зненацька, відірвавши його від читання.

Інші пасажири вже забирають свій багаж. Дівчина з навушниками зникла.

— Дякую, — каже жінка попереду, коли Закарі закидає на плече торбу й бере свій наплічник. Вона повертає йому ручку. — Ви врятували мені життя.

— Прошу, — озивається хлопець, повертаючи ручку до сумки. Він стає в чергу за пасажирами, які нетерпляче прокладають собі шлях з вагона.

Вийшовши на вулицю зі станції Пенн, Закарі почувається приголомшеним і збитим з пантелику, однак Мангеттен завжди приголомшує і спантеличує його. Стільки енергії, людей і речей на такому маленькому клаптику землі. Тут менше снігу, весь він здебільшого скупчився в жолобах мініатюрними купками сірої криги.

Закарі дістається Сорок четвертої вулиці за дві години до вечірки. «Алґонкін» справляє враження тихої місцини, але сказати щось ізнадвору складно. Він мало не проґавив вхід до свого готелю з іншого боку вулиці, а потім проходить низьким фоє повз камін зі скляними стінами та знаходить рецепцію. Без проблем реєструється, зіщулившись, коли простягає кредитку, попри те що на ній більш ніж удосталь грошей, адже рік за роком там накопичувалися щедрі чеки до дня народження, які замість зустрічей із сином надсилав батько. Чоловік на рецепції обіцяє відправити йому в номер відпарювач, щоб можна було спробувати виправити всі збитки, завдані костюмові сумкою.

Коридори без вікон нагорі схожі на підводні човни. У його номері більше дзеркал, ніж у будь-якій готельній кімнаті, де йому доводилося бувати раніше. Дзеркала від підлоги до стелі навпроти ліжка й на двох стінах у ванній візуально збільшують простір, але заразом змушують Закарі почуватися так, наче він тут не сам.

Посильний, якому хлопець забуває дати чайові, приносить відпарювач, але готувати костюм до виходу ще зарано, тож Закарі відволікається на велетенську круглу ванну, попри те що дзеркальний Закарі у відображенні його непокоїть. Полежати у ванні йому нечасто випадає. У гуртожитку є лише рядок не надто усамітнених душів, а ванна на ніжках-лапах у материному фермерському будиночку в Гудзонській долині, попри те що має привабливий вигляд, не підтримує температури води довше семи хвилин поспіль. Дивно, що в цій ванній є цікава деталь — конусоподібна свічка й коробочка сірників. Закарі запалює її, і самотній вогник множиться в дзеркалах.

Десь посередині водних процедур хлопець зізнається собі: якщо ця екскурсія буде невдала, він покине всі подальші спроби. Поверне «Солодкі муки» до бібліотеки, спробує забути про них і повернеться до своєї магістерської роботи. Можливо, зазирне до мами на зворотному шляху, де зможе почистити карму й випити пляшечку вина.

Мабуть, його історія розпочалася й закінчилася того дня в тому провулку. Мабуть, у його історії йдеться про втрачені можливості, які не повернути.

Хлопець заплющує очі, відганяючи всіх дзеркальних Закарі. Він знову бачить ті два слова, надруковані шрифтом із засічками: «Поки що».

Закарі замислюється, чому повірив у них просто через те, що хтось написав їх у книжці. Чому він узагалі в щось вірить і де слід провести психологічну межу, де відновити поставлену на паузу недовіру? Чи вірить він, що хлопчик у книжці був ним? Ну, так. Чи вірить він, що намальовані на стінах двері можуть відчинятися, як справжні, й вести до геть інших місць?

Закарі зітхає та занурюється під воду, залишаючись там, аж поки не доводиться повертатися, поки вистачає кисню.

Коли хлопець виходить з ванни, вода ще не охолола — це справжнє диво для старих ванн. Пухнастий готельний халат наштовхує на думку, що йому слід частіше зупинятися в екстравагантних готелях. Закарі згадує, скільки коштувала йому ця одна-єдина ніч, і вирішує насолоджуватися нею, поки можна, та уникати мінібару.

Приглушене дзеленькотіння в сумці сповіщає про повідомлення: Кет скинула йому світлину наполовину готового смугастого синьо-бронзового шарфа, підпис під яким повідомляє: «Майже впоралася!»

Він відповідає: «На вигляд чудово! Ще раз дякую, скоро побачимось», а потім береться відпарювати костюм. Невдовзі з’ясовує: більшою проблемою буде сорочка, але хлопець капітулює після кількох спроб і вирішує, що не зніматиме піджак або жилетку до кінця вечірки, тож задня частина сорочки може залишатися непрезентабельною.

Дзеркальний Закарі має просто-таки ефектний вигляд, і справжній Закарі дивується, чи не змовилися, бува, освітлення й дзеркала, щоб показати його привабливим. Контактні лінзи він носить так нечасто, що вже й не пам’ятає, який має вигляд без окулярів.

Його костюм не надто літературний, але навіть без маски, у чорному костюмі з майже невидимими тонесенькими смужками хлопець почувається якимось персонажем. Він купив цей костюм два роки тому і вдягав не надто часто, попри те що той має хороший крій і пасує йому. З антрацитовою сорочкою замість білої, яку він носив раніше, костюм ще ефектніший.

Капелюх, рукавички й шарф він не надіває, знаючи, що йому лише треба перетнути вулицю, маску кладе в кишеню разом з роздрукованим квитком, хоча там написано, що досить буде назвати на вході своє ім’я. Гаманець він бере, а телефон залишає, бо не бажає тягнути за собою буденне життя.

Закарі виймає з торби «Солодкі муки» і кладе в кишеню пальта, а потім перекладає у внутрішню кишеню піджака, де невелика книжка зручно вмощується. Може, вона зіграє роль такого собі дороговказу й притягне до нього того, хто його шукає.

«Я вірю в книжки», — думає він, виходячи з кімнати.

Принаймні це йому достеменно відомо.

Солодкі муки Ті, хто шукає, і ті, хто знаходить

Позаду кафе є двері. Їх перегороджує стос пакувальних контейнерів, і весь персонал вважає, що за дверима ховається занедбана комірчина, у якій, мабуть, оселилися миші. Якось уночі одна помічниця, намагаючись бути корисною, відчинить двері, щоб подивитися, чи не помістяться там контейнери, і виявить, що це аж ніяк не комірчина.

На дні поцяткованого зірками моря, серед руїн затонулого міста є двері. Одного темного як ніч дня пірнальник, озброївшись портативним дихальним апаратом і світлом, знайде двері, відчинить їх і прослизне до наповненої повітрям і зграйкою приголомшених риб порожнини.

У пустелі є двері, засипані піском. Час і піщані бурі стирають деталі з кам’яної поверхні. Урешті-решт хтось їх викопає і перевезе до музею, навіть не відчинивши.

Є безліч дверей у різних краях. У жвавих містах і віддалених лісах. На островах, вершинах гір і на луках. Деякі вбудовані в споруди — бібліотеки, музеї, приватні резиденції, заховані в підвалах або на горищах чи виставлені як витвори мистецтва у вітальнях. Інші стоять окремо без підтримки додаткової архітектури. Одними користуються так часто, що аж петлі розхитались, а другі залишаються незнайденими й невідчиненими; можливо, про них просто забувають, але всі ці двері ведуть в одне й те саме місце.

(Точиться чимало суперечок з приводу того, як саме це відбувається, однак знайти задовільне пояснення ніхто ще не зміг. Люди не погоджуються щодо цього та пов’язаних із цим тем, зокрема з координатами самого місця. Хтось гарячково сперечається, що йдеться про той чи той континент, але такі сварки здебільшого завершуються глухим кутом або згодою, що місце, очевидно, рухається — каміння, море й книжки пересуваються під землею.)

Усі двері ведуть до Гавані Беззоряного моря, якщо хтось наважиться їх відчинити.

Вони майже нічим не відрізняються від звичайних дверей. Деякі з них прості. Інші вигадливо прикрашені. Найчастіше кулясті ручки чекають, коли їх повернуть, але іноді можна натиснути на клямку.

Ці двері співатимуть. Мовчазні пісні сирен для тих, хто шукає заховане за ними місце.

Для тих, хто тужить за місцем, де ніколи не бував.

Для тих, хто шукає, хай навіть сам не знає чого (чи де).

Ті, хто шукає, знайдуть.

Їхні двері чекатимуть на них. Але те, що трапиться далі, може різнитися.

Іноді хтось знаходить двері, відчиняє, зазирає туди і знову зачиняє.

Хтось, знайшовши двері, не чіпає їх, попри те що його охоплює цікавість. Люди думають, що їм потрібен дозвіл. Гадають, буцімто двері чекають на когось іншого, навіть якщо насправді ті чекали на них.

Хтось знайде їх, відчинить і зайде, щоб подивитися, куди вони ведуть.

Опинившись усередині, мандрівники блукають кам’яними залами, де є на що подивитися, до чого торкнутись і що почитати. Вони знаходять історії, запхані в потаємні кутки, та кладуть їх на стіл, наче ті завжди там лежали, чекаючи на появу свого читача.

Кожен відвідувач знайде якусь річ чи місце, що поглине його уяву. Книжку, або розмову, або зручний стілець у добре спланованій альтанці. Хтось принесе їм якийсь напій.

Вони більше не помічають, як плине час.

Урешті-решт відвідувача приголомшує, дезорієнтує і вражає все побачене; повітря стискається навколо легень, серця та думок, тож мандрівник невдовзі повертається додому, на звичну поверхню до звичних зірок і звичної атмосфери; дехто забуває, що існує таке місце, а хтось і про те, що бував там. Пригода розсіється, мов сон. І двері вони більше не відчинятимуть. Можливо, навіть узагалі не пам’ятатимуть про їх існування.

Але таке трапляється нечасто.

Ті, хто знаходять це місце, шукали його, навіть якщо самі про це не здогадувалися.

І їм захочеться залишитися там на певний час. На кілька годин, днів чи тижнів. Хтось ітиме й повертатиметься, вважатиме це місце порятунком, притулком, святилищем. Житиме водночас і нагорі, і внизу.

Дехто збудував свої домівки на поверхні навколо дверей, тримаючи їх зачиненими, захищаючи й не дозволяючи іншим скористатися ними.

Інші люди, пройшовши крізь свої двері, більше не хочуть повертатися до того, що залишили позаду. Їхні колишні життя перетворюються на сни, і на них чекає не повернення, а забуття.

Ці люди залишаються, оселяються там і беруться надавати нової форми місцю.

Вони живуть і працюють. Знищують мистецтво й історії та створюють нові, щоб поставити на полиці чи повісити на стіни. Знаходять друзів і коханих. Ставлять вистави, грають в ігри та сплітають товариства, засновані на дружбі.

Вони влаштовують вигадливі фестивалі й вечірки. Поодинокі відвідувачі повертаються на такі події, збільшують загальну кількість людей, додають життя навіть найтихішим залам. У бальних кімнатах і віддалених закапелках лунають музика й веселий сміх. Ті, хто спустився на берег, підбадьорений розвагами та вином, занурюють у води Беззоряного моря босі ноги.

Навіть ті, хто віддає перевагу своїм особистим кімнаткам і книжкам, на такі свята відмовляються від усамітнення — дехто погоджується приєднатися до гулянки, а хтось просто спостерігає.

За танцями та втіхами час минає непомітно, і тоді всі, хто вирішив піти, беруться шукати шлях на поверхню, щоб вернутися до своїх дверей.

Вони попрощаються з тими, хто залишається. З тими, хто знайшов свій порт у цій гавані.

Вони шукали, знайшли й вирішили залишитись, або обравши шлях служіння, або просто захотівши оселитися тут назавжди.

Вони живуть і працюють, бавляться й кохають, а якщо й сумують іноді за світом нагорі, вони рідко зізнаються в цьому.

Це їхній світ — беззоряний і священний.

Вони вважають його недоторканним. Недоступним і вічним. Проте все колись змінюється.

Закарі Езра Роулінз прибуває до «Алґонкіна» приблизно за чотири хвилини після того, як вийшов зі свого номера. Йому знадобилося б навіть менше часу, якби він не чекав спершу на ліфт, а потім на переході, поки проїде таксі.

Вечірка ще не в розпалі, але вже досить жвава. Вишикувавшись вервечкою, ціла юрба людей чекає на реєстрацію. Цей готель облаштований у класичному стилі, на відміну від того, у якому зупинився Закарі, а натовп офіційно вдягнених людей, дороге темне дерево й пальми в горщиках, освітлені тьмяним штучним світлом, додають йому ще більш старомодного вигляду.

Чекаючи в черзі, Закарі надіває маску. Жінка в чорній сукні роздає білі маски гостям, які не принесли власні, і хлопець радіє, що попіклувався про це, адже білі маски пластмасові й не дуже зручні на вигляд, утім, розкидані залою, вони справляють неабияке враження.

Він називає своє ім’я жінці за стійкою. Квиток вона не просить, і Закарі засовує його до кишені піджака. Пальто віддає. Йому простягають паперовий браслет, схожий на книжковий корінець, на якому замість назви надрукована дата. Насамкінець Закарі повідомляють про бар (відчинено, вони будуть вдячні за чайові) і випускають на волю, однак тепер він не знає, куди себе подіти.

Закарі тиняється між гостями вечірки, мов привид, почуваючись вдячним за маску, яка дає змогу заховатися від допитливих очей.

У певному сенсі ця вечірка схожа на численні маскаради з балачками, дзенькотом келихів і музикою, що дзюркотить на тлі розмов, підлаштовуючи все під свій ритм. Гості нависають над кріслами й тупцяють у кутках кімнати, на танцмайданчику доволі людно, там музика долає розмови й наполегливо вимагає слухати себе. Усе це скидається на сцену з якогось кіно, однак персонажі фільму не можуть домовитися про історичний період і довжину подолу. Атмосфера трохи неприродна — Закарі пригадує, що так буває на весіллях, де більшість гостей незнайома між собою, але його досвід підказує, що з плином часу та випитим алкоголем це минеться.

У всьому іншому вечірка нітрохи не нагадує ті, на яких Закарі доводилося бувати. Бар у головній залі оформлений у синіх кольорах. Банальних літературних костюмів не так багато, але можна побачити багряні літери та крильця фей, виготовлені зі сторінок словників, а ще Едгара Аллана По з вороном на плечі. Досконала Дейзі Б’юкенен[20] сьорбає мартіні за барною стійкою. У жінки в чорній сукні на панчохах надруковані вірші Емілі Дікінсон. У чоловіка в костюмі на плечі висить рушник[21]. Чимало людей вбрано в добре відомих персонажів Остін чи Дікенса.

На комусь у кутку костюм дуже відомого письменника. «А може, — придивившись пильніше, думає Закарі, — це і є той дуже відомий письменник». Його накриває хвилею паніки від здогадки: люди, які пишуть книжки, що стоять на його полицях, насправді можуть ходити на вечірки.

Найбільше йому сподобався костюм однієї жінки — довга біла сукня й проста золота корона; спершу Закарі не розумів, про яку книжку йдеться, аж поки жінка не обернулася, демонструючи спинку сукні, каптур із загостреними вушками й хвіст, що тягнеться за шлейфом. Хлопець пригадує, що сам перевдягався в Макса з книжки «Там, де живуть чудовиська»[22], коли йому було п’ять років, але його костюм геть не був такий елегантний.

Закарі шукає золоте намисто, але не бачить нічого з бджолами, ключами або мечами. Єдиний ключ, який він помітив у когось, наче навмисне схований на шиї, але це хитромудрий натяк на книжку коміксів.

Хлопець помічає, що хотів би, щоб люди, з якими варто поговорити, підсвічувались або мали над головами стрілочки-вказівники чи варіанти діалогів, з яких можна було б щось обрати. Йому не завжди хотілося, щоб справжнє життя більше скидалося на відеоігри, але в певних ситуаціях це було б корисно. Піди туди. Поговори з тією людиною. Почувайся так, наче прогресуєш, навіть якщо достеменно не знаєш, що саме намагаєшся вчинити.

Його чимдалі більше відволікають деталі, хоча варто було б зосередитися на прикрасах. Закарі замовляє собі на барі літературний коктейль «Потопельниця Офелія» з джину, лимона й фенхелевого сиропу, прикрашений гілочкою розмарину; його подають на спеціальній серветці з надрукованою відповідною цитатою з «Гамлета». Інші гості сьорбають «Гемінґвеєві дайкірі» та «Вечірні зорі», прикрашені хитросплетіннями лимонної цедри. Навколо ніжок фужерів з ігристим вином хизуються стрічечки «Випий мене».

Чаші на столах наповнені літерами з друкарських машинок. Свічки ллють світло на підстаканники, загорнуті в книжкові сторінки. Один коридор прикрашений гірляндами з письмового приладдя (чорнильних ручок, олівців, гусячих пір’їн), які звисають зі стелі на різній висоті.

У кутку за машинкою сидить жінка, у вишитій намистинами сукні й такій самій масці, друкує на клаптиках паперу крихітні історії та роздає тим, хто йде повз неї. Папірчик, який вона простягнула Закарі, схожий на багатослівне передбачення з печива.

Він блукає самотньо, але ця самотність захищає його.

Зніяковілий, але втішений своїм зніяковінням.

Він ховається під ковдрою безладдя.

Уникнути уваги не щастить, навіть якщо прикидатися привидом на святі. Закарі розмірковує, чи не додають маски людям сміливості, готовності розпочати бесіду з присмаком анонімності.

Інші привиди, блукаючи, підходять до нього з коментарями щодо напоїв та атмосфери. Популярна зачіпка, щоб почати розмову, — поділитися надрукованою на машинці історією, і хлопець навіть прочитує кілька різних оповідок: в одній ідеться про їжака-астронома, у другій — про будинок над струмком, у кімнатах якого відлунює плюскіт води. Закарі підслухав, як хтось розповідає, що в інших кімнатах люди влаштовують приватні читання, але йому не випадає поговорити бодай з кимось, хто був би їхнім слухачем. Він дістає підтвердження, що з іншого боку кімнати справді сидить відомий письменник, і, до речі, тут є ще один, он там, а він його навіть не помітив.

Закарі несподівано опиняється біля бару в блакитних тонах, де розмовляє про коктейлі із чоловіком у костюмі та в одній з гостьових масок, а до вилоги в нього причеплена етикетка, на якій надруковано «Привіт, мене звуть…» і рукою дописано «Ґодо»[23].

Хлопець записує назву порекомендованого Ґодо бурбону на своєму роздрукованому квитку.

— Перепрошую, — озивається жінка в химерній, на вигляд дитячій світло-блакитній сукеночці та білих підколінниках, і аж за мить Закарі розуміє, що вона звертається до нього: — Ви, бува, не бачили десь тут кота?

— Кота? — Хлопець припускає, що це русява версія Аліси із Задзеркалля, яких тут цілий натовп, аж раптом до неї приєднується інша леді в такому самому одязі, і тоді стає зрозуміло (і трохи бентежно), що вони близнючки із «Сяйва»[24].

— У готелі живе кішка, — пояснює перша близнючка. — Ми шукали її цілий вечір, але марно.

— Допоможете нам пошукати? — просить її двійниця, і Закарі погоджується, попри те що через їхню зовнішність ця пропозиція видається трохи моторошною.

Вони вирішують розділитися, щоб охопити більшу територію, і Закарі суне назад на танцмайданчик, та зупиняється, щоб послухати джазовий гурт, і намагається пригадати, звідки знає цю мелодію.

Він зазирає в затінок за гуртом попри сумніви, що кішці сподобається весь цей галас.

Аж раптом хтось плескає його по плечі.

Жінка, вбрана в костюм Макса, вища, ніж він думав, завдяки короні, стоїть біля нього.

— Хочете потанцювати? — запитує вона.

«Скажи щось чемне й вишукане», — наказує голос у голові Закарі.

— Аякже, — це єдине, на що спромігся його рот; голос у голові розчаровано здіймає руки, однак Короля чудовиськ, певне, така відповідь влаштовує.

Зблизька деталі її костюма ще виразніші. Золота маска пасує до корони — обидві просто вирізані зі шкіри та вкриті розкішною металевою фарбою. Очі під маскою підведені золотистим олівцем, і навіть на віях мерехтять ті самі золоті блискітки, що й у зачесаному догори темному волоссі, що, як тепер здається хлопцеві, може бути перукою. Рядочок білих ґудзиків на сукні, майже невидимий на тлі тканини, пришитий золотою ниткою.

Навіть її парфуми досконало пасують до костюма — ця суміш одночасно пахне чимось, схожим на багнюку й цукор.

Після хвилин мовчазного, але не так щоб надто незграбного танцю Закарі пригадав, як вести партнерку та підлаштувався під ритм пісні якогось джазового стандарту, що він упізнав, але не пам’ятає назви.

Хлопець вирішує, що незайвим буде сказати щось, і, розпачливо хапаючись за ідеї, вирішує зізнатися в тому, про що подумав найперше, коли її побачив.

— Ваш костюм Макса значно кращий за мій костюм Макса, — починає він. — Як добре, що я не вдягнув свого, інакше мені було б соромно.

Жінка кривить рота в тій багатозначній усмішці, яка асоціюється в Закарі із зірками класичного кіно.

— Ви не повірите, як багато людей запитало, що в мене за костюм, — каже вона з помітною ноткою розчарування.

— Їм би треба більше читати, — озивається хлопець, луною підлаштовуючись під її тон.

— Надівши маску, можна бути самим собою? Як ви гадаєте? — цікавиться незнайомка, стишуючи голос.

— Більшою або меншою мірою, — відповідає Закарі.

Король чудовиськ, очевидно, вбраний у перуку, усміхається йому. Цього разу усмішка щира.

— Гадаю, більшою, а не меншою, — каже жінка, уважно подивившись на Закарі. — Що привело вас сьогодні сюди, окрім любові до літератури й коктейлів? Здається, ви когось шукаєте.

— Щось таке, — зізнається хлопець. Він мало не забув про свій намір. — Та гадаю, що ці люди не тут.

Він веде жінку вбік, намагаючись не наштовхнутися на іншу пару, але від цього руху її сукня так чарівно злітає, що кілька людей зупиняється неподалік, аби подивитися на них.

— Яка ганьба, — зауважує жінка. — Не з’явившись тут, вони позбавили себе прекрасної вечірки й чудової компанії, як на мене.

— А ще я шукав кішку, — додає Закарі. Усмішка жінки ширшає.

— О, я трохи раніше бачила Матильду, але не знаю, куди вона поділася. Іноді простіше почекати, поки вона сама знайдеться, як підказує мій досвід. — Вона змовкає, а потім замріяно шепоче: — Як чудово бути готельною кицькою. Чому нам усім не пощастило бути нею?

— А що вас сьогодні привело сюди? — своєю чергою запитує Закарі. Музика змінилася, він на мить збився з кроку, але, на щастя, утрапив у ритм, не наступивши партнерці на ногу.

Та, перш ніж жінка відповідає, її погляд прикипає до чогось за правим хлопцевим плечем. Вона ціпеніє, та цю зміну він радше відчуває, ніж бачить, і думає, що ця жінка напевно справжня майстриня носити різноманітні маски.

— Перепрошую, я відійду на хвилинку, — каже вона. Потім кладе руку Закарі на вилогу, а хтось збоку клацає фотоапаратом. Жінка вже збирається відвернутися, однак завмирає і спершу вклоняється хлопцеві. Напевно, це щось середнє між реверансом та поклоном, і цей рух видається офіційним і безглуздим водночас, адже з них двох у короні саме вона. Закарі відповідає їй так само, докладаючи неабияких зусиль, і, коли незнайомка розчиняється в натовпі, поряд хтось аплодує, наче вони були частиною вистави.

Фотограф підходить ближче й запитує їхні імена. Закарі просить, щоб їх назвали просто гостями, якщо цей знімок десь опублікують, і чоловік неохоче погоджується.

Хлопець знову тиняється у фоє — цього разу повільніше, адже натовп щільнішає, — і тепер відчуває гризоту. Він удруге вирушає на пошуки прикрас — бджіл, ключів чи мечів. Якогось знаку. Йому слід було вдягнути щось таке самому, або намалювати ці знаки в себе на руці, або знайти хустинку для нагрудної кишеньки, прикрашену бджолами. Тепер він не розуміє, чому вирішив, наче зможе знайти когось конкретного в кімнаті, де так багато незнайомих людей.

Закарі роззирається в пошуках когось, з ким уже розмовляв, щоб ненав’язливо розпитати про… Він уже й сам не знає, про що. У натовпі не бачить навіть Макса. Хлопець помічає особливо щільний клубок гостей (один з них одягнений у ядучо-зелену шовкову піжаму й тримає в руках троянду під скляним ковпаком) і пірнає за колону, протискаючись до стіни, щоб обійти натовп, але раптом хтось хапає його за руку й тягне до дверей.

Двері за ними зачиняються, стишуючи балачки гостей, і Закарі опиняється в цілковитій темряві.

У тій темряві є ще хтось: рука, що затягнула туди, уже відпустила його, але хтось стоїть дуже близько. Мабуть, вищий за нього. Ледь чутно дихає. Пахне лимоном, шкірою і чимось дуже приємним, а чим — Закарі не може розпізнати.

А потім голос шепоче йому просто у вухо:

— Якось дуже давно Час закохався в Долю.

Голос чоловічий. Низький, з ледь помітною модуляцією — це голос оповідача історій. Закарі в очікуванні завмирає. Прислухається.

— Через це, як можна собі уявити, виникли проблеми, — веде далі голос. — Їхній роман порушив плин Часу. Зав’язав струни Долі у вузли.

Рука лягає на спину й легенько підштовхує хлопця вперед — він ступає непевний крок у темряві, а потім ще один. Оповідач веде далі, тепер його голос лунає досить гучно, щоб заповнити собою весь навколишній простір.

— Зірки занепокоєно поглядали з неба, переймаючись тим, що могло відбутися. Що може статися з днями й ночами, якщо Час потерпатиме через розбите серце? Яка катастрофа трапиться, якщо така сама доля чекає на саму Долю?

Вони й далі йдуть темним коридором.

— Зірки змовилися й розлучили закоханих. Ненадовго їм стало легше дихати на небесах. Час плинув далі, як і завжди, а може, ледь помітно сповільнився. Доля сплітала шляхи, яким судилося переплестися, утім деінде бракувало нитки.

Поворот — і Закарі ведуть у темряві в іншому напрямку. Коли западає тиша, він чує, як приглушено десь далеко грає на вечірці оркестр.

— Та врешті-решт, — веде далі оповідач, — Доля і Час знову знайшли одне одного.

Упевнена рука торкається плеча Закарі, зупиняючи їхній рух. Оповідач нахиляється ближче.

— Зорі на небесах зітхали, миготячи й нервуючи. Вони попросили поради в Місяця. Він своєю чергою скликав зграю сов, щоб вирішити, як краще вчинити.

Десь у темряві близько й потужно б’ються крила, розсікаючи повітря навколо них.

— Зграя сов збиралася й обговорювала справу ніч за ніччю. Вони сварилися, дискутували, поки спав навколишній світ, і земля оберталася далі, не знаючи, які важливі справи вирішувалися, поки вона дрімала.

Рука в темряві кладе долоню Закарі на кулясту дверну ручку. Хлопець повертає її, і двері відчиняються. Йому здається, що він бачить перед собою скибку півмісяця, а потім вона зникає.

— Зграя сов дійшла логічного висновку: якщо проблему породжує союз, від одного з елементів слід позбутися. Вони вирішили зберегти той, який здався їм важливішим.

Рука підштовхує Закарі далі. Двері за ним зачиняються. Він замислюється, чи не залишився, бува, сам? Але історія триває. Голос ширяє навколо нього в темряві.

— Зграя сов повідомила своє рішення зіркам, і ті погодилися. Місяць не погодився, але вночі його не було видно, тож висловити свою думку він не зміг.

Цієї миті Закарі чітко згадує, як місяць щойно зник перед поглядом. Історія триває.

— Отже, було вирішено — Долю розірвали на шматки. Роздерли дзьобами, пазурами. Крик Долі відлунював у найвіддаленіших закапелках і на найвищих небесах. Однак ніхто не наважився втрутитися, окрім маленької хороброї мишки, яка з’явилася на полі бою та, непомітно прослизнувши поміж крові, кісток та пір’я, схопила й зберегла серце Долі.

Тепер щось схоже на мишку шмигнуло вгору рукою Закарі й зупинилося на плечі. Хлопець здригається. Невидима мишка зупиняється над його серцем, і вага руки лягає туди на мить, перш ніж знову здійнятися. Западає довга тиша.

— Коли екстаз ущух, від Долі нічого не залишилося.

Рука в рукавичці затуляє Закарі очі, темрява стає теплішою та чорнішою, голос лунає ближче.

— Сова, що з’їла очі Долі, дістала чудовий зір, найкращий з-поміж усіх, які досі доводилося мати будь-кому зі смертних створінь. Зграя присуджує птаху титул Короля Сов.

Рука залишається в Закарі на очах, але друга мимохідь торкається маківки. Він якусь мить відчуває її вагу.

— Зорі на небесах з полегшенням заіскрилися, а от Місяць страждає.

Чергова пауза. Довга, і в тиші Закарі чує їхнє з оповідачем дихання. Рука все ще залишається на його очах. Запах шкіри перемішується з лимоном, тютюном і потом.

Хлопець аж занервував, коли історія поплинула далі:

— Тож Час рухається як йому слід, події, яким колись судилося статися, покинуті на волю Випадку, а Випадок ніколи ні в кого надовго не закохується.

Оповідач спрямовує Закарі праворуч і далі підштовхує його вперед.

— Але світ — дивне місце, і кінець — не завжди кінець. Байдуже, як цього хочеться зорям.

Тут вони зупиняються.

— Зрештою Доля знову зібралася докупи.

Закарі чує, як перед ним відчиняються двері, і його заводять усередину.

— А Час завжди чекає, — шепоче голос, обпікаючи диханням шию хлопця.

Рука, що прикривала його очі, підіймається, а позаду з клацанням зачиняються двері. Серце гупає у вухах; примружившись від яскравого світла, Закарі озирається й бачить, що знову опинився у фоє готелю, за пальмою в кутку, майже невидимий.

Двері за ним замикають.

Щось торкається його щиколотки, і, поглянувши вниз, хлопець бачить пухнасту сіро-білу кицьку, що треться головою об його ногу.

Нахилившись, щоб погладити її, Закарі зауважує, що руки тремтять. Киця, певно, не проти ласки. Якусь мить вона залишається з ним, а потім пірнає в тінь.

Хлопець прямує до бару, досі глибоко занурений у туман історії. Він намагається пригадати, чи чув колись цю легенду. Але не може, попри те що вона здається знайомою, наче міф, який він десь прочитав, а потім забув. Бармен готує ще одну «Потопельницю Офелію», проте перепрошує, виявивши, що закінчився фенхелевий сироп. Замість нього він додає мед і прохолодне шампанське. З медом коктейль смачніший.

Закарі роззирається, шукаючи жінку, перевдягнуту в Макса, але не може її знайти.

Він сідає біля бару, почуваючись невдахою. Приголомшений усім, що сталося, намагається дати лад спогадам про цю вечірку. «Випив розмарин на згадку. Шукав кицьку. Танцював з Королем чудовиськ. Чоловік з приємним запахом розповів мені історію в темряві. Кицька знайшла мене».

Хлопець намагається згадати назву бурбону, про який нещодавно згадував Ґодо, та витягає з піджака квиток. Коли він його дістає, з кишені випадає прямокутник паперу завбільшки з візитівку й летить на підлогу.

Закарі підіймає його, намагаючись пригадати, чи хтось зі співрозмовників давав йому свою картку.

Але це не візитівка. На ній від руки написані два рядки:

Терплячість і Сила Духу.

О першій ночі. Принеси квітку.

Закарі глипає на годинник: 00:42.

Він перевертає картку.

На звороті намальована бджола.

Солодкі муки Існують три шляхи. Ось один з них

Коли з’явилися бджоли, з’явились і хранителі.

Кажуть, що спочатку був лише один хранитель, а потім історії стали множитись і виникла потреба в більшій їх кількості.

Хранителі були тут ще до аколітів і вартових.

А до хранителів тут були самі лише бджоли та історії. Дзижчання та бурмотіння.

Хранителі вже були, а ключів ще не було.

Про це завжди забувають, вважаючи хранителя мало не синонімом ключа. А ще забувають, що колись був лише один ключ. Довгий тонкий залізний ключ із пофарбованою золотом головкою.

З нього виготовили багато копій, але універсальний ключ залишається один. Копії носив на ланцюжку на шиї кожний хранитель. Ключі так часто падали на груди, що в багатьох на тілі збереглися відбитки там, де метал торкався голої шкіри.

Звідси й пішла традиція. Тепер цього вже ніхто не пам’ятає. Ідея тавра на грудях зародилася з тавра на грудях. І поки про це не забули, була очевидна.

Завдання хранителів змінювалося з плином часу більше, ніж інші шляхи. Аколіти запалюють свої свічки. Вартові скрадаються, насторожені й ніким не помічені.

Колись хранителі берегли тільки бджіл та історії.

А коли це місце розпросторилося, вони стали опікуватися кімнатами, сортуючи історії за типом, довжиною або якоюсь невідомою забаганкою. Вирізали в камені полиці для книжок або майстрували металеві стелажі чи скляні шафки та столи для грубіших томів. Приносили стільці, подушки й лампи для читання. За потреби додавали кімнати. Круглі кімнати з вогнищем посередині, де можна було розповідати історії. Порожні кімнати з прекрасною акустикою для історій у формі пісень чи танців. Кімнати для ремонту книжок, кімнати для написання книжок, порожні кімнати для будь-якої нової мети.

Хранителі виготовляли двері для кімнат і ключі, щоб відчиняти або замикати їх. Спершу всі двері відмикалися одним ключем. Більше дверей — більше ключів. Колись хранитель знав кожні двері, кожну кімнату, кожну книжку, нині цього не може запам’ятати ніхто. Тож кожен дістав особистий відділ. Крило. Поверх. Буває, що один хранитель ніколи не зустрічається з іншими. Вони ходять колами одне навколо одного, іноді перетинаються, а іноді ні.

Вони випалили ключі на грудях, щоб назавжди залишитися хранителями. Щоб завжди пам’ятати про свою відповідальність, навіть якщо ключ або ключі висять на гаку на стіні, а не на шиї.

Шлях до того, щоб стати хранителем, теж змінився.

Спочатку дітей обирали й виховували як хранителів. Тих, хто народився в Гавані або потрапив туди немовлям і не бачив неба навіть уві сні. Крихіткам розповідали про книжки та бджіл і давали замість іграшок дерев’яні ключі.

Згодом вирішили, що цей шлях, як і шлях аколіта, кожен повинен обирати добровільно. На відміну від аколітів, добровольців хранителів готують. Після першого періоду підготовки можна залишитися на другий. А після другого на тих, хто не відсіявся, чекає третій.

Третій період підготовки такий.

Потенційний хранитель повинен обрати історію. Будь-яку з тих, що йому до вподоби. Казку або міф чи анекдот про пізню годину й зайву пляшку вина, головне, щоб історія не була твоєю.

(Чимало людей, які спочатку думають, наче хочуть бути хранителями, насправді є поетами.)

Вони вивчають свою історію цілий рік.

Хранитель повинен знати її напам’ять. Не просто напам’ять, а якнайдосконаліше. Не просто переповідати слова, а відчувати їх, перейматися історією, іти за нею, коли вона підіймається і спадає, квапиться та ледве чеберяє до своєї кульмінації. Історію потрібно запам’ятати й поріднитися з нею так близько, наче ти сам пережив її, і так безпосередньо, наче зіграв у ній всі ролі.

Після року навчання хранителів приводять до круглої кімнати з одними-єдиними дверима. У центрі на них одне навпроти одного вже чекають два прості дерев’яні стільці.

Свічки зірками освітлюють вигнуті стіни, сяючи зі світильників на незвичній висоті.

Кожен шматочок стіни, вільний від свічок та дверної порожнини, укритий ключами. Вони простягаються від підлоги та зникають десь у затінку нагорі над найвищою свічкою. Довгі латунні ключі й короткі срібні, ключі зі складними борідками та з вигадливо прикрашеними головками. Чимало з них уже старі й потерті, але всі вкупі вони міняться та іскряться в сяйві свічок.

Це копії всіх ключів у Гавані. Якщо комусь потрібен котрийсь із цих ключів, з нього відразу виготовляють наступну копію та вішають на місце, щоб не загубити.

Єдиний ключ, який не має двійника в цій кімнаті, — ключ від дверей у стіні.

Ця кімната відволікає увагу. Так і задумано.

Потенційного хранителя приводять до кімнати та просять сісти. (Здебільшого він обирає стілець, з якого видно двері. У тих, хто обирає інший стілець, усе завжди складається краще.)

Кандидатів залишають у кімнаті на самоті від кількох хвилин до години.

Потім хтось заходить до кімнати й сідає на стілець навпроти.

І майбутні хранителі повинні розповісти свою історію.

Розповідати історію можна як завгодно. Заборонено виходити з кімнати й не можна нічого до неї приносити. Ні реквізиту, ні аркушів з текстом.

Оповідач не конче мусить залишатися на стільці, а от його єдиний слухач має сидіти.

Хтось сідає й починає оповідь, покладаючись лише на свій голос.

Жвавіші оповідачі можуть улаштовувати що завгодно — від стояння на стільці до бігу кімнатою.

Якось одна кандидатка підвелася, підійшла до спинки стільця свого слухача, нахилилась і прошепотіла йому всю історію на вухо.

Інший заспівав свою історію — легенду, що розпочалася як ніжна, м’яка й мелодійна пісня, далі перетворилася на виття від болю, а наприкінці знову зазвучала спокійно.

Ще одна дівчина, вилізши на свій стілець, поступово гасила свічки й закінчила свою жахливу оповідь у темряві.

Коли історія закінчується, слухач іде геть.

Потенційний хранитель залишається сам у кімнаті десь від кількох хвилин до години.

А потім приходить справжній хранитель. Комусь він дякує за роботу та службу й відпускає. Далі просить решту потенційних хранителів узяти ключі зі стіни. Треба обрати будь-який, що їм до вподоби.

Ключі не позначені. Кандидати обирають їх за допомогою інтуїції, інстинкту чи фантазії.

Ключ знімають зі стіни, і потенційний хранитель повертається на своє місце. Очі йому зав’язують.

Обраний ним ключ нагрівають на полум’ї, а потім притискають до грудей нового хранителя. Страшний відбиток залишається приблизно там, де міг з’явитися, якби його носили на ланцюжку на шиї.

У темряві хранителі побачать себе в кімнаті, ключ до якої обрали. А коли гострий біль стихає, вони побачать усі інші кімнати. Усі двері. Усі ключі. Усі речі, якими опікуватимуться.

Нові хранителі стають на цей шлях не завдяки своїй організованості, практичному мисленню, відданості або чиїйсь високій оцінці. Відданість важлива для аколітів. Висока оцінка — для вартових. А хранителі повинні мати бойовий дух і ніколи його не втрачати.

Вони стають хранителями завдяки розумінню, навіщо ми тут.

Чому це так важливо.

Тому що вони розуміють історії.

Вони відчувають у жилах дзижчання всіх бджіл. Але так було раніше.

Тепер залишилася тільки одна.

Закарі Езра Роулінз, чекаючи в черзі, щоб забрати з гардероба своє пальто, тричі перевіряє годинник. Ще раз перечитує записку. «Терплячість і Сила Духу. О першій ночі. Принеси квітку».

Він на дев’яносто чотири відсотки впевнений, що Терплячість і Сила Духу — імена левів біля Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Усього за кілька кварталів звідси. Шість відсотків невпевненості замало, щоб розглядати інші варіанти, а хвилини невпинно спливають, здається, значно швидше, ніж бігли до цього.

— Дякую, — каже він дівчині, яка приносить його пальто, занадто завзяте «дякую», як підказує вираз її обличчя, який нескладно прочитати навіть попри маску, що частково його затуляє, але Закарі вже на півдорозі до дверей.

Він зупиняється, пригадуючи коротку інструкцію в записці, і якомога непомітніше витягає квітку з букета біля дверей. Це паперова квітка. Її пелюстки вирізані з книжкових сторінок, але з технічного погляду це таки квітка. Вона має спрацювати.

Перш ніж вийти на вулицю, Закарі знімає маску й кладе її до кишені пальта. Без неї обличчя здається якимось дивним.

Повітря на вулиці стає перед ним крижаною стіною, а потім на Закарі навалюється щось твердіше й кидає його на землю.

— Ой, перепрошую! — каже голос над ним. Хлопець дивиться, кліпає, очі печуть від холоду, а зір після коктейлів підказує, що з ним розмовляє дуже ввічливий полярний ведмідь.

Після ще кількох кліпань полярний ведмідь частково втрачає пухнастість, перетворюючись на сиву жінку в шубі з такого самого сивого хутра. Вона простягає йому руку в білій рукавичці.

Закарі береться за неї і дозволяє жінці допомогти собі звестися на ноги.

— Любий бідолашка, — каже вона, струшуючи бруд з його пальта. Білі рукавички пурхають над його плечима та вилогами і якимось дивом залишаються чистими. Жінка кривить намальовані червоною помадою губи.

— З вами все гаразд? Я навіть не дивилася куди йду. От дурепа.

— Зі мною все нормально, — запевняє Закарі. На його штанах замерзла крижана скоринка, а плече ниє від тупого болю. — А з вами все гаразд? — цікавиться він, попри те що ні на її голові, ні на шубі, схоже, не постраждала жодна волосинка, і видаються вони тепер радше сріблястими, ніж сивими.

— Я неушкоджена й так само неуважна, — повідомляє жінка. Її рукавички знову пурхають. — До моїх ніг уже давно не падали чоловіки, хай за яких обставин, тож дякую за це.

— Нема за що, — озивається Закарі й автоматично усміхається, щойно біль у плечі стихає. Він мало не запитує жінку, чи була вона на вечірці, але занадто переймається плином хвилин. — Гарного вечора, — бажає він, залишаючи її в колі світла під тентом готелю, і далі крокує вулицею.

Повертаючи за ріг на П’яту авеню, він знову перевіряє годинник. Залишилося кілька хвилин.

Наближаючись до бібліотеки та прислухаючись до таксі, що мчать вологою бруківкою, його автопілот починає вагатися. Руки мерзнуть. Закарі кидає погляд на трохи пожмакану паперову квітку в руці. Він роздивляється її, щоб дізнатися, чи зможе вгадати, з якої книжки вирізані пелюстки. Текст на сторінках італійський.

Коли Закарі підходить до сходів бібліотеки, його кроки сповільнюються. Попри пізню годину навколо тиняється кілька людей. Гурт у чорних пальтах регочеться й базікає, чекаючи зеленого світла, щоб перейти дорогу. Під кам’яним пристінком цілується парочка. На сходах порожньо, бібліотека зачинена, та леви залишилися на своєму посту.

Закарі минає повз одного лева, якого вважає Силою Духу, і зупиняється посередині сходів між двома левами. Дивиться на годинник — 01:02.

Невже він проґавив зустріч? І хіба була це зустріч? Чи йому слід почекати?

«Треба було прихопити книжку», — думає він, як завжди, коли чекає десь без книжки, а потім згадує, що взяв її, і запихає руку в піджак.

Але «Солодких мук» в кишені немає.

Закарі перевіряє всі кишені для певності, та книжка зникла.

— Не це шукаєте? — запитує хтось за спиною.

На кілька бібліотечних сходинок вище стоїть чоловік у бушлаті, комір якого обвитий важким вовняним шарфом. Його темне волосся, посивіле на вилицях, обрамляє привабливе обличчя, хотілося б додати — різко або нестандартно. Убраний у штани від вечірнього костюма та блискучі черевики, але Закарі не може пригадати, чи бачив його на вечірці.

Його рука в чорній рукавичці тримає «Солодкі муки».

— Ви взяли її в мене? — питає Закарі.

— Ні, це хтось інший узяв її у вас. А я взяв у нього, — пояснює чоловік, спускаючись сходами, і зупиняється біля хлопця. — Прошу.

Волосся на потилиці Закарі впізнає цей голос раніше за нього самого, бо це голос чоловіка-оповідача.

— Вас переслідують люди, яким потрібна ця книжка. Нині вони певні, що вона в них. У нас є трохи часу, поки вони не переслідуватимуть вас. Віконце зачиниться приблизно за пів години, тоді вони помітять, що книжка знову зникла. Ходімо зі мною.

Чоловік ховає «Солодкі муки» у своє пальто. Іде геть, минаючи Терплячість і повертаючи на південь. Не озирається. Закарі вагається, а потім рушає назирці.

— Хто ви? — запитує він, наздогнавши чоловіка на розі вулиці.

— Можете називати мене Доріаном, — каже чоловік.

— Це ваше ім’я?

— Хіба це має значення?

Вони мовчки переходять вулицю.

— То для чого ця квітка? — цікавиться хлопець, тримаючи між закоцюблими від холоду пальцями цвіт з паперовими пелюстками.

— Я хотів побачити, чи дотримуєтеся ви інструкцій, — озивається Доріан. — Мене влаштовує. Хоча це несправжня квітка. Та принаймні ви непогано імпровізуєте.

Чоловік бере квітку з рук Закарі. Злегка закручує і встромляє до бутоньєрки свого пальта.

Закарі запихає змерзлі руки в кишені.

— Ви навіть не запитали, хто я? — зауважує він.

Хлопець приголомшений тим, що людина може так інтригувати й водночас дратувати.

— Ви Закарі Езра Роулінз. Закарі, ніколи не Зак. Народилися 11 березня 1990 року в Новому Орлеані, штат Луїзіана. Переїхали на північ штату Нью-Йорк 2004 року з матір’ю невдовзі після розлучення батьків. Останні п’ять з половиною років ви навчаєтеся в університеті у Вермонті. Нині пишете магістерську на тему «Гендер та сюжет у сучасних іграх». У вас дуже високий середній бал і невеличкі проблеми з тривожністю. Є кілька людей, з якими ви товаришуєте, але не надто близько. Двічі мали серйозні романтичні стосунки, і обидва розриви були для вас складні. На початку цього тижня ви взяли в бібліотеці книжку, а згодом ця книжка була внесена до комп’ютерної системи, що дало змогу відстежити її, і відтоді книжку й вас укупі з нею переслідують. Власне, вас не так складно відстежити, але на додачу вони відстежують ваш телефон і підклали вам жучка, якого ви, на щастя, залишили в готелі. Вам подобаються майстерно приготовані коктейлі, какао, виготовлене в межах справедливої торгівлі[25], і, напевно, вам слід було надіти шарф. Я знаю, хто ви.

— Забули сказати, що за зодіаком я Риби, — цідить крізь зуби Закарі.

— Гадав, це зрозуміло з дати вашого народження, — озивається Доріан, злегка знизавши плечима. — Я Телець. І якщо вже про це зайшла мова, треба буде попросити вашу маму скласти мені гороскоп.

— Що вам відомо про мою маму? — роздратовано запитує хлопець і піддає ходу, аби не відставати.

Кожне перехрестя зустрічає їх подихом крижаного вітру, який пробирається аж крізь пальто. Він зупинявся кілька разів, щоб прочитати бодай таблички з назвами вулиць, до пуття не розібрався, але гадає, що вони прямують на південний схід.

— Мадам Лав Роулінз — духовний порадник, — каже Доріан, і вони знову повертають. — Жила на Гаїті лише до чотирирічного віку, але вдає акцент, тому що клієнтам він подобається. Спеціалізується на психометрії, ворожить на картах Таро та чайному листі. Ви жили над її крамничкою в Новому Орлеані. Саме там були двері, які ви не відчинили.

Закарі замислюється, як Доріан дізнався про двері, а потім йому на думку спадає проста відповідь.

— Ви прочитали книжку.

— Погортав перші кілька розділів, якщо їх можна назвати розділами. Розмірковував, чому ви по самі вуха ув’язли в неї. Розумію: вони не знали, що ви в ній є, інакше цікавилися б вами, а не зосереджувалися б на книжці.

— Хто ці люди? — запитує Закарі.

Вони якраз повертають на ширшу вулицю, у якій хлопець упізнає Парк-авеню.

— Купка ненормальних виродків, які вважають, наче чинять правильно. Однак «правильно» в такому разі — дуже суб’єктивне слово, — каже Доріан так наїжачено, що Закарі здогадується: їхня ненормальність — його особиста думка, яку, напевно, ці люди поділяють щодо Доріана. — Можу прочитати вам історичну лекцію, але не зараз, бо в нас обмаль часу.

— Тоді куди ми йдемо?

— Ми йдемо до їхньої штаб-квартири в США. Яка, на щастя, розташована за кілька кварталів звідси, — пояснює Доріан.

— Стривайте, ми йдемо до них? — перепитує Закарі. — Я не…

— Більшості з них там не буде. І для нас це добре. Коли дістанемося туди, ви віддасте їм це.

Доріан нишпорить у торбі й передає Закарі книжку. Іншу книжку. Грубий том, синя обкладинка зі знайомим малюнком, витісненим золотом, — погруддям Ареса.

Закарі перевертає книжку, щоб прочитати напис на корінці, хоча й знає, що саме там буде написано. «Вік переказів, або Краса міфології». Бібліотечну наліпку з корінця хтось відірвав.

— Узяли її в бібліотеці? — питає хлопець, і від цієї фрази, промовленої вголос, цей очевидний факт стає ще боліснішим. — Ви були там?

— Правильно, десять балів Рейвенклову! Утім, з вашого боку було нерозумно збирати всі ті книжки, щоб залишити їх без нагляду, бо вам, бачте, закортіло мафіна.

— Це був класний мафін, — кидає у відповідь Закарі, захищаючись, і, на подив хлопця, Доріан заходиться приємним і глибоким сміхом, від якого стає трохи тепліше.

— Класний мафін — це просто капкейк без глазурі, — зауважує Доріан, а тоді веде далі: — Ви віднесете їм цю книжку.

— Хіба вони не знатимуть, що це не та книжка, яка їм потрібна? — Закарі дивиться на задню палітурку й бачить, що баркоду тут теж бракує — на його місці ініціали: «ДСК».

— Люди, які вас переслідували, помітили б, — погоджується Доріан. — Але вони зараз заклопотані. Ті, кого вони залишили няньчитися з колекцією, будуть нижчого рангу, не такого високого, щоб знати деталі про книжку, яку всі шукають. Ви віддасте їм цю, візьмете іншу для мене, а я поверну вам вашу.

Він знову підіймає книжку в повітря, і Закарі із секундним запізненням думає, що міг схопити її та втекти. Його руки надто змерзли, щоб витягувати їх з кишені. До того ж цей чоловік, хай як там його насправді звуть, напевно наздогнав би його.

— Усі ці фокуси з книжками мають якусь мету? — цікавиться хлопець. Доріан запихає «Солодкі муки» назад до свого пальта.

— Ви допоможете мені із цими книжковими фокусами, як ви їх назвали. А я відведу вас туди.

Закарі не треба пояснювати, куди це «туди», проте він не знає, що на це відповісти. Спалахи неонової лампи зблискують на снігу в канаві перед ними, міняться сірим, червоним.

— Це справжнє місце, — каже Закарі без запитальної інтонації.

— Звісно, справжнє, — погоджується Доріан. — Ви й самі це знаєте. Відчуваєте всім своїм єством, інакше б не були тут.

— Це… — починає Закарі, але не в змозі закінчити запитання. «Це так, як у книжці?» — кортить йому дізнатися. Але він також підозрює, що справжні світи неможливо як слід описати словами. У них завжди є щось більше.

— Без моєї допомоги ви туди не потрапите, — веде далі Доріан, коли вони зупиняються перед червоним світлофором, попри те що транспорту немає.

— Хіба що у вас із Мірабель є домовленість, про яку мені невідомо?

— Хто така Мірабель? — перепитує хлопець, коли вони рушають далі.

Доріан зупиняється посеред вулиці, обертається й запитально вдивляється в Закарі, скептично вигнувши брови над витріщеними очима.

— Що? — не розуміє Закарі, коли пауза затягується аж так, що йому стає незручно, і перевіряє з обох боків, чи не їде таксі.

— Ви не… — починає Доріан, а потім знову замовкає. Скептично зведені догори брови сповзають нижче, і вираз його обличчя тепер занепокоєний, але потім чоловік обертається і йде далі. — Ми не маємо на це часу. Майже прийшли. Мені потрібно, щоб ви уважно вислухали й дотримувалися інструкцій.

— Жодних імпровізацій? — кидає Закарі трохи різкіше, ніж хотів.

— Тільки якщо у вас не буде іншого виходу. І не позичайте нікому ручку. Якщо вас цікавить, звідки взявся жучок. Тому, хто відчинить, скажете, що маєте доставку для архіву. Покажіть їм книжку, але не випускайте її з рук. Якщо вам не дозволять зайти, негайно скажіть, що ви від Алекса.

— Хто такий Алекс?

— Ніхто. Це код. Ви вдягнете оце й переконаєтесь, що вони його побачили, та не привертайте до нього уваги. Тепер вони носять новіші. Але це найкраще, що я зміг дістати. — Доріан простягає йому шматочок металу на довгому ланцюжку (срібний меч) і веде далі: — Вас проведуть коридором, а тоді на поверх вище до іншого коридору з кількома замкненими дверима. Для вас кімнату відчинять. Приблизно в той самий час у двері подзвонять. Вашому супроводу доведеться зреагувати на це. Переконайте ваш супровід, що самі можете залишити книжку та знайдете вихід. Це звична річ, і нікого вона не здивує. Ваш супровід піде геть.

— Як ви можете бути певні? — перепитує Закарі, натягуючи на шию ланцюжок, коли вони знову повертають.

Вулиці навколо них досить заселені, помережані деревами та поодинокими крамничками й ресторанами.

— Вони доволі суворо дотримуються своїх правил, однак деякі з правил суворіші за інші, — пояснює Доріан і веде далі, наддаючи ходи: — Одне з найсуворіших — завжди відповідати на дзвінок у двері. Тож воно матиме пріоритет. Отже, на полицях та в скляних вітринах у кімнаті ви знайдете книжки. Вас цікавлять вітрини. В одній з них буде книжка в палітурці з коричневої шкіри. З вицвілою позолотою навколо сторінок. Ви зрозумієте, про що йдеться. Лишіть замість неї вашу міфологію Булфінча. У кімнаті заховайте книжку в пальто. У коридорах є камери. Голову краще взагалі не підіймати, але я не думаю, що той, хто відповідає за моніторинг, упізнає вас за світлиною.

— У них є моя світлина? — дивується Закарі.

— У них є фотографія зі шкільного альбома. Але ви там анітрохи на себе теперішнього не схожі. Можете не перейматися. Повертайтеся так само, як прийшли, але, щойно спуститесь сходами до головного коридору, обійдіть їх. Звідти можете рушити до підвалу й вийти в задні двері. Вони приведуть вас до садка, там у глибині є ворота. Поверніть праворуч, ідіть до кінця провулка й повертайтеся на вулицю. Я чекатиму навпроти, а тільки-но побачу вас, рушу. Ідіть за мною назирці шість кварталів. І коли переконаєтеся, що за вами ніхто не стежить, можете мене наздогнати. Це все, — каже Доріан, зупиняючись на затіненому розі. — Зараз пройдете пів кварталу. Сірий будинок ліворуч. Чорні двері, номер 213. Є запитання?

— Так! У мене є запитання, — відгукується Закарі голосніше, ніж збирався. — Хто ви в біса такий, до речі? Звідки прийшли? Чому не можете виконати це власноруч? Що такого важливого в цій книжці? Хто ці люди насправді? І що вчинила мишка із серцем Долі? Хто така Мірабель? І в який момент цього маскараду мені можна буде повернутися до готелю, щоб узяти свої запасні очі? Скельця? Окуляри?

Доріан зітхає і повертається до хлопця, його обличчя наполовину освітлене, а наполовину сховане в затінку. І Закарі помічає, що зараз він молодший, ніж здавався, посивіле волосся й брови, які він часто супить, додають йому років.

— Вибачте мою нетерплячість, — каже чоловік, стишуючи голос і підходячи ближче. Його очі глипають на вулицю, а потім знову на хлопця. — У нас із вами спільний пункт призначення, і мені потрібна ця книжка, щоб дістатися туди. Я не можу виконати це власноруч, бо вони мене знають, а якщо поткну носа до того будинку, більше ніколи звідти не вийду. Я прошу вас про послугу, бо вірю, що вам, можливо, захочеться допомогти мені. Будь ласка. Я благатиму вас, якщо треба.

Голос Доріана вперше звучить так само, як у темряві, там, на вечірці; модуляції оповідача перетворюють ріг вулиці на священну місцину.

Чоловік зупиняє свій погляд на хлопцеві, і якоїсь миті відчуття в грудях, яке Закарі вважав знервованістю, перетворюється на щось абсолютно інше, але потім знову стає знервованістю. Йому занадто жарко.

Парубок не знає, що сказати, тому киває й розвертається, залишаючи Доріана в затінку. Серце гупає, віддаючи у вуха. Ноги тягнуть його безлюдною вулицею, оточеною будинками з коричневого каменю та освітленою променями ліхтарів і вихорами святкових гірлянд, що ними помережані дерева.

«Що ти робиш?» — запитує Закарі сам себе. У нього нема на це відповіді. Не знає що і не знає навіщо. Навіть не знає, де саме, бо забув прочитати табличку з назвою вулиці на розі. Він може й далі йти, зупинити таксі, повернутися до свого готелю. Але йому треба повернути книжку. А ще хоче дізнатися, що буде далі.

Його відправили на пошуки. У нього є бажання йти до кінця. Номерів на деяких будинках не видно. Тож Закарі не знає, скільки пройшов, та невдовзі дістається того, який шукає. Це не такий будинок, як сусідські. Фасад із сірого каменю, а не з коричневого. На вікнах вигадливі чорні ґрати. Якби тут висів прапор, він подумав би, що це посольство або клуб якогось коледжу. Вигляд у будівлі якийсь надто холодний, щоб це міг бути приватний маєток.

Хлопець через плече оглядає вулицю, перш ніж піднятися сходами. Проте, навіть якщо Доріан чекає там, Закарі його не бачить. Він подумки повторює інструкції, наближаючись до дверей. Непокоїться, чи, бува, не забув чогось.

Поріг освітлений самотньою лампочкою, що висить над металевою табличкою. Закарі нахиляється ближче, щоб прочитати:

Ані робочих годин, ані будь-якої іншої інформації. Скло на дверях матове, але всередині горить світло. На чорних дверях золоті цифри 213. Це, певна річ, правильне місце.

Закарі глибоко вдихає і натискає на кнопку дзвінка.

Солодкі муки Загублені міста з меду та кісток

Там у глибині є загублений у часі чоловік.

Колись він відчиняв не ті двері. Обирав хибні шляхи. Ішов далі, ніж слід було.

Він шукає когось. Щось. Когось. Не пам’ятає, кого саме, не здатен у цих глибинах, де час такий крихкий, зачепитися за думку й спогади та втримати їх, обміркувати, пригадати щось більше за миготливі картинки.

Іноді він зупиняється, і під час таких зупинок у голові прояснюється аж так, що він може побачити її обличчя чи принаймні його частину. Але чіткість мотивує його йти далі, і всі шматочки знову розпадаються, а він крокує, не розуміючи за ким чи за чим іде.

Він знає тільки те, що наразі не наблизився. Не дійшов до неї.

До кого? Чоловік зводить очі до небес, прихованих від нього камінням, землею та історіями. Ніхто не відповідає на його запитання. Йому здається, що десь крапає вода, але більше нічого не чути. І він знову забуває своє запитання.

Спускається тряхлими сходами та шпортається на сплутаному корінні. Давно вже залишив позаду останні кімнати з дверима й замкáми, місця, де історії згодні залишатися на полицях.

Чоловік самостійно виборсався з лоз, що буяють наповненими історіями квітами. Він оминув стоси покинутих чайних горняток, у потрісканій поливі яких запеклися тексти. Він пройшов повз калюжі чорнила й залишив відбитки ніг, які склалися позаду нього в історії, але жодного разу не обернувся, щоб прочитати.

Тепер він мандрує тунелями, у кінці яких немає світла, навпомацки знаходить свій шлях уздовж невидимих стін, аж поки не опиняється десь в іншому часі та місці.

Чоловік прямує розбитими мостами й проходить під сипкими вежами.

Він іде над кістками, які вважає порохом, і над порожнечею, яку вважає кістками.

Його колись міцні черевики зносилися. І пальто він викинув уже давненько.

Пальта з безліччю ґудзиків він не пам’ятає. Пальто своєю чергою пам’ятало би про нього (якщо пальта взагалі пам’ятають таке), та коли вони знову зустрінуться, воно вже належатиме комусь іншому.

У хороші дні спогади фокусуються в його мізках розсипаними словами й картинками. Його ім’я. Нічне небо. Кімната з червоним оксамитовим гобеленом. Двері. Його батько. Книжки, сотні та тисячі книжок. Одна-єдина книжка в її руці. Її очі. Її волосся. Пучки її пальців. Проте більшість спогадів стосується історій. Шматочків. Сліпих перебендь і нещасних закоханих, видатних пригод і захованих скарбів. Божевільних королів і таємничих відьом.

Те, що чоловік бачив на власні очі й чув на власні вуха, сплітається з оповідками, які він читав власними очима чи чув власними вухами. Тут унизу вони нерозривно пов’язані.

Хороших днів не так уже й багато. І хороших ночей теж.

Тут, у глибині, неможливо пояснити різницю. Ніч чи день. Правда чи вигадка. Реальність чи уява.

Іноді він відчуває, що загубив свою історію. Випав з її сторінок і приземлився тут, посеред нічого, але насправді залишається в ній. Покинути свою історію він не може, хоч яких буде докладати зусиль.

Загублений у часі чоловік іде берегом моря і не дивиться вгору, щоб не помічати відсутності зірок. Він чеберяє містами з меду та кісток уздовж вулиць, на яких колись лунали музика та сміх. Вештається покинутими храмами, ставить свічки забутим богам і торкається пальцями решток не прийнятих жертвоприношень. Він спить на ліжках, де століттями ніхто не бачив сновидінь, і його сон глибокий, а сновидіння такі самі незбагненні, як години бадьорості.

Спочатку бджоли спостерігали за ним. Летіли назирці, коли він ішов, та ширяли над ним, коли він спав. Вони гадали, що це може бути хтось інший.

Він просто хлопчик. Чоловік. Щось посередині.

А тепер бджоли його ігнорують. Виконують свої справи. Вони вирішили, що один чоловік ні те ні се — не причина турбуватися, та навіть бджоли час від часу помиляються.

Закарі Езра Роулінз чекає на холоді так довго, що доводиться подзвонити майже змерзлим пальцем у двері «Клубу колекціонерів» удруге. Він упевнений, що зміг подзвонити лише тому, що чує в будинку приглушений передзвін.

Після другої спроби хлопець чує, як за дверима хтось рухається. Клацають, відмикаючись, кілька замків.

Двері прочиняються на кілька сантиметрів. Їх притримує металевий ланцюжок, а зі шпарини на нього дивиться молода дівчина. Вона молодша, ніж Закарі, та не аж так, щоб вважати її дівчинкою, і нагадує йому когось. А може, просто має пересічне обличчя. Вона дивиться на нього із сумішшю занепокоєння та нудьги. Вочевидь, навіть дрібні підпільні організації мають стажерів, яким випадають нікчемні зміни.

— Я можу вам допомогти? — цікавиться дівчина.

— Я, е-е-е, у мене доставка для архіву, — каже Закарі. Він частково витягає «Вік переказів, або Красу міфології» з кишені пальта. Дівчина глипає на неї, але не просить поглянути. Їй потрібно дещо інше.

— Ваше ім’я? — цього запитання хлопець не очікував.

— Хіба це має значення? — повторює він, якомога старанніше наслідуючи інтонацію Доріана. Смикає своє пальто. На його думку, безтурботно, переконується, що тепер видно срібний меч.

Дівчина супиться.

— Ви можете залишити примірник мені, — пропонує вона. — Я переконаюся, що його…

— Я від Алекса, — уриває її Закарі.

Вираз обличчя дівчини змінюється. Нудьга вмить зникає, перемагає занепокоєння.

— Хвилинку, — каже вона. Двері повністю зачиняються, Закарі вже ладен запанікувати, а потім здогадується, що дівчина знімає ланцюжок. Майже миттєво двері розчахуються.

Вона веде його до невеличкого фоє за матовим склом, яке заважає побачити, що за стінами. На протилежній стіні на нього чекають інші двері, теж майже цілком виготовлені з матового скла. Призначення подвійних дверей — збивати з пантелику, а не захищати.

Дівчина зачиняє передні двері й повертає на місце ланцюжок, а потім похапцем кидається відмикати двері з матового скла. Вона вбрана в довгу синю сукню, що здається простою і старомодною, подібна до халата з маленьким вирізом та великими кишенями по обидва боки. На шиї в неї срібний ланцюжок з мечем, не таким, як у Закарі. Тоншим і коротшим, але схожим.

— Сюди, — запрошує вона, штовхаючи скляні двері.

«Слід удавати, наче я тут уже бував, чи ні? Варто було запитати про це Доріана», — думає Закарі й припускає, що той відповів би «так». Адже він мав би знати, де будуть наступні двері, і тому ще важче не роззиратися навкруги.

Коридор світлий, з високою стелею і білими стінами, осяяний рядком кришталевих люстр, тягнеться від фоє до сходів з протилежного боку. Темно-синій килим укриває сходи та ллється до коридору водоспадом, вихоплюючи спалахи непевного світла, які додають йому ще більшої схожості з водою.

Закарі не може відвести погляду від кулястих дверних ручок без дверей з іншого боку коридору.

На різній висоті підвішені латунні ручки, кришталеві та вирізьблені зі слонової кістки.

Одні, схоже, так заіржавіли, що залишили темні плями на стрічках, до яких підвішені. А інші вкрилися сірувато-зеленою патиною. А ще є такі, що висять під стелею високо над головою Закарі. Деякі стирчать над підлогою. Частина з них поламана. Якісь причеплені до щитів. A решта — просто кулясті ручки або клямки. І всім бракує дверей.

Кожна ручка має свою етикетку, на линві підвішені прямокутні клаптики паперу, що нагадують Закарі ярлики на пальцях ніг у мерців у морзі. Він сповільнює крок, щоб роздивитися все уважніше. Помічає назви міст і числа, які, на його думку, можуть позначати довготу та широту. Над нижнім краєм кожної етикетки стоїть дата.

Коли вони йдуть коридором, повітря навколо розхитує стрічки, змушуючи дверні ручки злегка гойдатися, стукаючись об сусідні з жалісливим порожнистим дзенькотом.

Їх там сотні. Можливо, навіть тисячі.

Закарі та його супровідниця підіймаються водоспадом сходів, у тиші за ними луною розлітається дзеленчання дверних ручок.

Сходи повертають і закручуються петлею в обох напрямках, але дівчина підіймається тими, що праворуч. У центрі сходової петлі висить ще більша люстра, лампочки ховаються за кришталевими краплями.

Обидва боки сходів ведуть до одного й того самого коридору на горішньому поверсі, тут стеля нижча й немає ручок на стрічках. У цьому коридорі є двері, укриті матовою чорною фарбою, що неабияк контрастує з білими стінами навколо. Двері пронумеровані латунними цифрами в центрі. Поки вони йдуть коридором, Закарі бачить лише невеликі числа, та не схоже, що послідовні. Вони минають двері із цифрою шість, потім два, а тоді одинадцять.

Зупиняються біля дверей із цифрою вісім у кінці коридору під великим заґратованим вікном, яке Закарі бачив з вулиці. Дівчина витягає з кишені невеличке кільце з ключами й відмикає двері.

За їхніми спинами лунає гучний передзвін. Рука дівчини завмирає на клямці, і Закарі бачить, як на її обличчі змагається бажання піти чи залишитись.

Дзвінок заходиться знову.

— Я дам їй раду, — запевняє хлопець, підіймаючи вгору книжку для певності. — Вихід знайду сам. Не турбуйтеся.

«Занадто буденно», — думає він, але супутниця кусає губу, а потім киває.

— Дякую, сер, — озивається вона, повертаючи ключ до кишені. — Приємного вечора.

У двері дзвонять утретє, і дівчина повертається коридором значно моторніше, ніж раніше.

Закарі дивиться, як вона зникає на сходах, а тоді відчиняє двері.

Усередині кімнати темніше, ніж у коридорі, світло налаштоване так, як він іноді бачив у музеях: промені падають під ретельно вибраними кутами. Книжкові полиці на стіні освітлені зсередини, книжки та інші предмети сяють, так само світиться і справжня людська рука, що міститься в скляному слоїку й демонструє долоню, немовби вітаючись. Уздовж кімнати тягнуться дві довгі скляні вітрини, теж освітлені зсередини так, що здається, наче книжки ширяють у повітрі. На вікнах висять важкі завіси.

Закарі не знадобилося багато часу, щоб знайти книжку, за якою його відправили: попри те що в одній вітрині десять книжок, а в другій вісім, лише одна має палітурку з коричневої шкіри. Навколишнє світло вихоплює позолочені колись краї сторінок, місця навколо кутиків краще зберегли золото й блищать яскравіше. На щастя, це один з менших томів і легко поміщається в кишеню. Деякі книжки більші, а деякі видаються досить важкими.

Хлопець розглядає вітрину, намагаючись пригадати, чи діставав інструкції щодо того, як її відчинити. Знайти петлі чи замки він ніяк не може.

— Скринька із секретом, — бурмоче хлопець собі під ніс.

Він придивляється уважніше. Скло складається з панелей. Кожна книжка в окремій прозорій скриньці, хай навіть вони з’єднані між собою. Розділяють їх лише майже невидимі шви. Коричнева книжка розташована ближче до кінця, у другій скриньці ліворуч. Закарі оглядає її з обох боків, а потім залізає під стіл, щоб подивитися, чи не відчиняється вона знизу, але нічого не знаходить. Стільниця важка, виготовлена з якогось металу.

Хлопець підводиться й пильно дивиться на вітрину. Лампочки з’єднані дротами, які мають кудись вести, але зовні жодного з них не видно. Якщо дроти звиваються всередині столу, можливо, уся конструкція електрична?

Закарі оглядає периметр кімнати в пошуках вимикача. Біля дверей є один, що вмикає люстру над столом, яку він навіть не помітив у темряві. Вона простіша за ті, що в коридорі, та додає не надто багато світла.

На стіні з вікнами є складні завіси, але більше нічого. Закарі розсуває одні з них і виявляє, що за вікном цегляна стіна сусіднього будинку.

Розгорнувши інші завіси, він бачить не вікно, а стіну з рядочком вимикачів.

— Ха! — каже він уголос.

У чомусь, схожому на трансформаторну будку, їх вісім, і кожен підписаний. Закарі натискає на перший, і світло на одній з полиць вимикається. Зависла в повітрі рука зникає. Він знову вмикає світло й береться за восьмий вимикач, вирішивши, що верхні шість ведуть до полиць.

Світло вмикається в одній вітрині, не тій, яку він двічі намагався відімкнути, і лунає якесь клацання. Хлопець підходить, щоб подивитися на неї, і виявляє, що скло залишилося на місці, але стільниця опустилася сантиметрів на тридцять, відкривши доступ до книжок.

Закарі квапиться назад до вимикачів, знову натискає на восьмий і водночас торкається сьомого. Столи рухаються, і клацання чутно двічі.

Тепер коричневу шкіряну книжку можна дістати, і хлопець бере її з вітрини.

Повертаючись до вимикачів, розглядає книжку. Вона нагадує «Солодкі муки» якістю шкіри й тим, що на ній нічого не написано. Не видно ні назви, ні автора. Розгортає обкладинку. Сторінки прикрашені чарівними рамками та ілюстраціями, але текст арабський. Хлопець знову згортає її та кладе до кишені піджака.

Закарі знову натискає на сьомий вимикач, але світло не вмикається, скринька залишається внизу. Замість клацання скрегоче метал.

Хлопець знову намагається вимкнути світло, а потім пригадує.

Він дістає з пальта «Вік переказів, або Красу міфології» і кладе на місце книжки в коричневій шкіряній обкладинці, а тоді вкотре торкається кнопки.

Цього разу лунає радісне клацання, і світло загорається, коли вітрина зачиняється, ув’язнюючи книжки всередині.

Закарі глипає на годинник, збагнувши, що й гадки не має, скільки часу провів у кімнаті. Він поправляє завіси й ховає книжку в пальто. Вимикає люстру і швиденько виходить у коридор.

Двері зачиняє якнайтихіше. Дівчини, яка його супроводжувала, ніде не видно, але, повертаючись до сходів, він чує голос на першому поверсі.

Коли хлопець минає половину сходів й опиняється на сходовій клітині, збираючись повернутися в головний коридор, голоси гучнішають і він чує їх краще.

— Ні, ви розумієте, він там просто зараз, — каже його колишня супровіднця.

Пауза. Закарі сповільнює кроки, зазираючи за поворот сходів, і голос говорить дедалі знервованіше. У коридорі неподалік від сходів є відчинені двері, яких він не помітив раніше.

— І я гадаю, йому відомо більше, ніж ми сподівалися… Я не знаю, чи в нього є книжка, подумала… Перепрошую. Я не… Слухаю, сер. У жодному разі, зрозуміло.

Паузи підказують Закарі, що вона розмовляє по телефону. Він якнайшвидше та якнайтихіше сповзає донизу сходами, намагаючись не розхитати ручки на стрічках. Опинившись у коридорі, хлопець бачить кімнату, у якій дівчина, повернена спиною до нього, говорить у слухавку старомодного чорного дискового телефона, що стоїть на столі з темного дерева. Біля телефона клубок вовни й половина сплетеного на спицях шарфа. Аж тоді Закарі розуміє, чому дівчина здавалася знайомою.

Вона була на зустрічі, яку організовувала Кет. Начебто студентка-філологиня, що весь час плела.

Закарі якомога непомітніше пірнає під сходи й зупиняється там, де його не видно. Голос змовк, але він не чув, щоб слухавку поклали на місце. Хлопець просувається уздовж билець, ніким не помічений, аж поки не дістається дверей. Обережно й тихо відчиняє їх, і перед ним постають вузькі, не так пишно прикрашені сходи, що ведуть на поверх нижче.

Він м’яко зачиняє за собою двері і спускається, повільно крокуючи та сподіваючись, що сходи не рипітимуть. На півдорозі до низу йому здається, що слухавку поклали, а потім лунає звук, який підказує, що хтось прямує до сходів нагорі.

А ці сходи закінчуються в неосвітленій кімнаті, захаращеній коробками, але світло ллється крізь двоє дверей з матового скла, за якими, як здогадується Закарі, вихід. Не схоже, що тут є інші двері, але хлопець про всяк випадок роззирається.

На дверях кілька засувів, та всі вони легко відсуваються, і, щоб вийти з будинку на холодну вулицю, Закарі витрачає менше часу, ніж очікував. Надворі сіється сніжок. Вітер підхоплює сліпучі сніжинки, і вони кружляють над хлопцем. Багатьом з них так і не судилося впасти на землю.

Наступні невисокі східці ведуть до садка, а там — крига й камінь. Чорні металеві ґрати паркана подібні до ґраток на вікнах. Позаду будинку ворота, а за ними провулок. Закарі йде до них повільніше, ніж мав би: його вечірні черевики не надто придатні для прогулянок слизьким камінням.

Удалині завиває сирена. Долучається автомобільний гудок.

Закарі струшує із засува на воротах крижану скоринку, і дихати стає трохи легше.

— Так швидко йдете? — запитує голос позаду. Хлопець обертається, схопившись рукою за ворота. На сходах перед відчиненими дверима стоїть жінка — полярний ведмідь, вона досі в шубі та, усміхаючись йому, водночас так чи інак схожа на ведмедя. Закарі не може спромогтися на слово й поворухнутися теж не може. — Залишайтеся, випийте чаю, — пропонує жінка буденно й люб’язно, вочевидь, ігноруючи факт, що вони стоять на снігу, а він зараз тікає в нічну темряву з поцупленою літературою.

— Мені справді час, — озивається Закарі, стримуючи нервовий сміх, який так недоладно може додатися до сказаного.

— Містере Роулінз, — каже жінка, спускаючись на крок ближче до нього, а потім знову зупиняється, — запевняю вас, що ви забагато на себе взяли. Хай би що ви думали про те, що тут відбувається, та хай на чий бік стали, усе одно помиляєтесь. Ви вскочили в халепу, а не слід було. Прошу, зайдімо з холоду всередину, поп’ємо чаю, ввічливо поговоримо, а потім ви підете своєю дорогою. Я сама заплачу за ваш квиток на зворотний потяг до Вермонту. Ви повернетеся до навчання, і ми вдамо, наче нічого цього не сталося.

Запитання, які суперечать одне одному, вирують у голові Закарі. Кому він повинен вірити стосовно того, як йому чинити? І треба ж було прийти сюди! Отак за один-єдиний вечір уплутатися в якусь несподівану історію, потрапити в геть незрозумілу ситуацію! У нього немає вагомих причин довіряти Доріанові більше, ніж цій жінці. На всі ці запитання йому бракує відповідей.

Але в нього є відповідь, завдяки якій рішення зненацька стає простим.

Він у жодному разі не поїде додому й нічого не вдаватиме. Тільки не зараз.

— Перепрошую, але я відмовляюся, — каже Закарі. Він розчахує навстіж ворота, і вони риплять, посипаючи його плечі шматочками криги. Хлопець не озирається на жінку на сходах і швидко біжить провулком, власне, так, як це дозволяє йому непрактичне взуття.

У кінці провулка є ще одні ворота, і, смикаючи засув, хлопець помічає з іншого боку вулиці Доріана, який обперся на стіну будинку й читає у світлі досі відчиненого бару на розі, глибоко занурившись у «Солодкі муки». Він насуплений, і цей вираз його обличчя вже знайомий Закарі.

Хлопець ігнорує і його інструкції, і світлофор, кидаючись через порожню вулицю.

— Я, здається, казав вам… — починає Доріан, але Закарі не дає йому закінчити.

— Я щойно відхилив запрошення на опівнічне чаювання із шантажем від леді в шубі та гадаю, ви знаєте, хто вона така. Цій жінці достоту відомо, хто я, тому не вірю, що наша акція аж така втаємничена, як вам того хотілося б.

Доріан знову ховає книжку в пальто, бурмоче щось мовою, якої Закарі не знає, однак здогадується: це щось непристойне — і повертається до дороги, здійнявши руку. Закарі не одразу розуміє, що чоловік зупиняє таксі.

Він затягує Закарі в машину, перш ніж той устигає запитати, куди вони прямують. Але Доріан усе-таки каже таксистові їхати на ріг Централ-Парк-Вест та Сімдесят Сьомої. Потім зітхає й затуляє обличчя руками.

Закарі озирається через плече, коли вони від’їжджають від хідника: на розі вулиці стоїть дівчина, накинувши на халат темне пальто. Він не знає, побачила вона їх чи ні з такої відстані.

— Книжку забрали? — запитує його Доріан.

— Так, забрав, — каже Закарі, — але не поверну її вам, поки не скажете, навіщо я це вчинив.

— Ви вчинили це тому, що я добре вас попросив, — пояснює чоловік, і це хлопця попри його очікування майже не дратує. — Бо вона моя, а не їхня. Якщо книжка взагалі може бути чиєюсь. Я повернув вам вашу книжку, а ви мені — мою.

Закарі зиркає на Доріана, поки той дивиться на сніг за вікном. Вигляд у нього втомлений, змучений і, мабуть, трохи сумний. Паперова квітка досі викрашається на вилозі пальта. Хлопець вирішує наразі не допитуватися більше про книжку.

— Куди їдемо? — запитує він.

— Нам потрібно дістатися до дверей.

— Є якісь двері? Тут?

— Мусять бути, якщо Мірабель дотрималася своєї частини угоди й не зупинила процесу, — пояснює Доріан. — Але нам слід дістатися туди раніше за них.

— Чому? — хоче знати Закарі. — Вони теж намагаються туди потрапити?

— Ні, принаймні мені про це невідомо, — каже Доріан. — Але вони не хочуть, щоб ми опинилися там. Вони більше не хочуть, щоб хтось туди ходив. Знаєте, як зруйнувати двері, утворені за допомогою фарби?

— Як?

— Досить заляпати їх іншою фарбою, a фарба в них є завжди.

Закарі споглядає з вікна будинки, що пролітають повз, сніжинки, які вже потроху вкривають дорожні знаки та дерева. Він розрізняє Емпайр-Стейт-Білдінг, яскраво освітлений, білий на тлі неба, і розуміє, що й гадки не має, котра година, але не завдає собі клопоту подивитися на годинник.

Телеекран у таксі дає рекламу фільмів, і хлопець тягнеться, щоб вимкнути звук. Він більше не переймається жодними подіями у світі, справжніми чи вигаданими.

— У нас, напевно, нема часу зупинитися, щоб я взяв свою сумку, — каже він, наперед знаючи відповідь. Його контактні лінзи вже розпочали війну з очима.

— Я простежу, щоб ваші речі якомога швидше повернулися до вас, — обіцяє Доріан. — Розумію, маєте багато запитань до мене, тож я докладу всіх зусиль, аби відповісти на них, щойно опинимося в безпеці.

— А зараз ми в небезпеці? — перепитує хлопець.

— Правду кажучи, я просто вражений, що ви звідти вибралися, — зізнається чоловік. — Ви, напевно, заскочили їх зненацька. Інакше вони б вас не відпустили.

— Авжеж, — бурмоче собі під ніс Закарі, пригадуючи підслухану телефонну розмову.

Вони не мали наміру відпускати його. Чай, мабуть, узагалі не планували.

— Вони від самого початку знали, хто я, — каже він Доріанові. — Дівчина, яка відчинила двері, була у Вермонті, вдавала студентку, але я не відразу її впізнав.

Доріан супиться, проте мовчить.

Вони сидять мовчки, поки таксі мчить вулицями.

— Це Мірабель малює двері? — цікавиться Закарі. Таке запитання здається цілком доречним.

— Так, — відповідає чоловік.

У деталі не вдається. Закарі зиркає на нього, але він дивиться у вікно, неспокійно похитуючи ногою.

— Чому ви думали, що я знаю її?

Доріан обертається й дивиться на нього.

— Бо ви танцювали з нею на вечірці, — відповідає він.

Закарі намагається пригадати розмову з жінкою, вбраною в Короля чудовиськ, але в голові лише уривки й туман.

Він уже хоче запитати Доріана, звідки той її знає, але таксі гальмує перед зупинкою.

— На розі було б чудово, дякую, — каже чоловік водієві, простягає йому готівку й відмовляється від решти. Закарі стає на хідник, намагаючись зорієнтуватися. Вони зупинилися неподалік від Центрального парку поряд із зачиненими на ніч воротами, навпроти великої будівлі, яку він упізнає.

— Ми йдемо до музею? — цікавиться хлопець.

— Ні, — заперечує Доріан. Він дивиться, як від’їжджає таксі, а потім перестрибує стінку парку. — Покваптеся, — підганяє чоловік Закарі.

— Хіба парк не зачинений? — дивується хлопець.

Але Доріан уже йде попереду, зникаючи в затінку вкритих снігом гілок. Закарі незграбно перелізає крижану стінку, мало не втрачаючи рівновагу з її іншого боку, але втримується, проте руки в нього тепер брудні й мокрі від розтопленої криги.

Він іде назирці за Доріаном парком, петляючи безлюдними доріжками й залишаючи сліди на незайманому снігу. Між деревами можна розпізнати щось схоже на замок. Не віриться, що вони в самісінькому центрі міста.

Вони минають знак, який повідомляє, що ця частина закрижанілого листя — Шекспірівський садок, а потім перетинають невеличкий місток над замерзлим ставком, і тоді Доріан сповільнює ходу й зупиняється.

— Схоже, ця ніч на нашому боці, — каже чоловік. — Ми дісталися сюди першими. — Він рукою вказує на арку в скелі, наполовину заховану в тінь.

Двері, намальовані на грубому камінні, прості, не такі оздоблені, як ті, що бачив Закарі. Прикрас на них нема, сама лише блискуча куляста ручка бронзового кольору й такі самі петлі на простих дверях, що здаються дерев’яними. Скеля занадто нерівна, щоб обдурити око. Над дверима літери схожі на вирізьблені. Мову Закарі не впізнає, можливо, це грецька.

— Непогано! — озивається сам до себе Доріан, читаючи текст над дверима.

— Що там написано? — запитує Закарі.

— Пізнай самого себе[26], — каже чоловік. — Мірабель — прихильниця прикрас, я здивований, що їй вистачило на них часу за такої погоди.

— Це половина девізу родини Роулінзів, — повідомляє Закарі.

— А яка друга половина?

— І навчись страждати.

— Може, вам слід подумати про те, щоб змінити цю частину, — пропонує Доріан. — Візьмете на себе цю честь? — додав він, змахуючи в бік дверей.

Закарі тягнеться до кулястої ручки, геть не впевнений, що справді вірить, наче це не якийсь вигадливий розіграш.

Якась частина його чекає, що з нього сміятимуться, але рука торкається холодного металу, круглого й тривимірного. Ручка повертається легко, і двері розчахуються. Перед хлопцем постає значно більший, ніж це взагалі можливо, простір. Закарі вдивляється та вклякає на місці.

А потім чує позад них якесь шурхотіння серед дерев.

— Уперед, — каже Доріан і штовхає його, різко вдаривши поміж лопатками.

Закарі стрімголов летить у двері. Тієї самої миті щось вологе влучає в спину, затікає на шию і стікає по руці.

Хлопець опускає погляд на долоню, упевнений, що на ній кров, але натомість бачить блискучу фарбу, краплі якої, подібні до розплавленого золота, розповзаються між пальцями.

А Доріан зник.

Те, що кілька секунд тому було позад нього дверима, тепер перетворилося на стіну із суцільного каменю. Закарі гупає по ній руками, залишаючи металеві плями золотої фарби на гладкому темному камінні.

— Доріане! — гукає він, але у відповідь чує лише відлуння свого голосу.

Коли луна стихає, западає гнітюча тиша. Дерева не шелестять, удалині не мчать мокрою бруківкою машини.

Закарі кличе чоловіка знову, але луна звучить нерішуче, мов знає, що тут її ніхто не почує. Хай би де воно було це «тут».

Хлопець відвертається від укритої золотистими плямами стіни й роззирається. Він стоїть на кам’яному клаптику в місці, схожому на печеру. У круглому отворі вирізані спіральні сходи, що ведуть униз, і звідкілясь нагору ллється м’яке тепле світло, схоже на спалахи вогнища, але не таке мінливе.

Закарі відходить від того місця, де були двері, і повільно спускається сходами, залишаючи на камінні золотий слід.

Біля підніжжя сходів у суцільному камені хтось без жодних швів припасував двері. З боків їх освітлюють ліхтарі на ланцюгах.

Жодних сумнівів, це ліфт. Двері прикрашені вигадливими візерунками, а навколо щілини в центрі видно бджолу, ключ і меч.

Закарі витягує руку, щоб торкнутися їх, маючи підозру, що це лише майстерно виконане ілюзорне зображення, як і ті намальовані двері, але ліфт холодний і металевий, малюнки рельєфні й чітко виступають під пальцями.

«Це значуща мить, — думає хлопець, чуючи в голові материн голос. — Мить, що наповнена змістом. Мить, яка змінює наступну».

Здається, ніби ліфт спостерігає за ним. Хоче побачити, що він чинитиме.

У «Солодких муках» ліфт не згадано. Закарі замислюється, про що ж іще не згадано в цій книжці. Розмірковує, що сталося з Доріаном.

Збоку, під одним з ліхтарів, є самотня шестикутна кнопка, що ніяк не позначена, але прикрашена золотою філігранню. Її вставили в стіну, як коштовний камінь.

Закарі натискає, і вона загорається м’яким світлом.

Десь унизу чутно лункий грубий гуркіт, який щомиті дедалі гучнішає та посилюється. Хлопець задкує на крок. Ліхтарі на ланцюгах тремтять.

Несподівано звук стихає.

Кнопка згасає сама собою.

За дверима лунає ніжний передзвін.

А потім бджола, ключ і меч розколюються в центрі, і двері ліфта розсовуються.

Солодкі муки …Час закохався в Долю

Пірат розповідає дівчині не одну історію, як вона просила, а багато різних. Історії, що перетікають одна в одну, відхиляються до уривків утрачених міфів і забутих казок, їх розповідають, щоб подивувати, і вони кружляють одна навколо одної, аж поки не повернуться до двох людей, які дивляться одне одному в очі крізь залізні ґрати, — оповідач і слухач, між якими залишилися тільки промовлені пошепки слова.

Тиша, що западає після історій, важка й тривала.

— Дякую, — тихенько каже дівчина.

Пірат приймає її вдячність, мовчки кивнувши у відповідь. Уже майже зазоріло.

Він виплутує пальці з волосся дівчини, а вона на крок задкує від ґрат.

Дівчина кладе руку на груди та граційно низько вклоняється чоловікові.

Пірат, мов дзеркало, повторює її жест, нахиляє голову, притискає руку до серця — офіційне визнання того, що їхній танець завершився.

Він завмирає, перш ніж підвести голову, намагаючись якомога довше зберегти цю мить.

Коли він зводить погляд, дівчина вже відвернулася й тихцем відступила до протилежної стіни.

Її рука зависає над ключем. Вона не дивиться на вартового й не озирається на пірата. Це її рішення, і їй не потрібна стороння допомога, щоб утілити його в життя.

Дівчина знімає ключ із гачка. Обережно намагається не дати йому задзеленчати на кільці чи клацнути об камінь.

Вона знову перетинає приміщення з ключем у руках.

Клацання відчиненого замка й навіть скрипіння дверей не розбудили вартового.

Дівчина дарує піратові свободу, і він приймає її без жодного слова. Підіймаючись сходами, вони не говорять про те, що може статися. Що трапиться, коли вони опиняться нагорі перед дверима. Які недосліджені моря чекають поза ними.

За кілька кроків до дверей пірат притискає до себе дівчину й знаходить своїми губами її вуста. Тепер між ними немає ґрат, вони зливаються на темних сходах, де із заплутаних речей залишилися тільки Час і Доля.

Тут ми їх і залишимо — дівчину та її пірата, пірата і його рятівницю, — коли вони цілуються в темряві за мить до того, як розчахнуться двері.

Та їхня історія тут не закінчується. Вона тут лише змінюється.

В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 1 Новий Орлеан, Луїзіана, чотирнадцять років тому

Незабаром зазоріє. Сивувата імла підштовхує темряву від ночі до ще не зовсім дня, але провулок залитий ліхтарним світлом, якого цілком досить для малювання.

Вона звикла малювати в мороці.

Повітря холодніше, ніж дівчина очікувала, і рукавички без пальців не надто зігрівають, проте допомагають утримати пензлик. Художниця натягує рукави своєї байки на зап’ястя, залишаючи на них сліди фарби, але манжети вже й так забруднені різноманітними матеріалами й кольорами.

Дівчина кладе додаткову тінь на фальшиві дерев’яні панелі, додаючи їм виразності. Основна робота виконана, завершена, незважаючи на те, що досі ніч і ще навіть не світає; вона могла б залишити все, як є, але не хоче. Пишається своєю картиною, адже це хороша робота, і їй хочеться докласти зусиль, щоб вона стала ще кращою.

Вона бере інші пензлики, витягає з віяла різноманітні приладдя, що стирчать з її зібраного у хвостик волосся; у густому чорному волоссі є сині пасма, невидимі при такому світлі. Потім спокійно порпається в наплічнику біля своїх ніг і змінює фарбу із сутінково-сірої на металево-золотисту.

Деталі — її улюблена частина роботи: тут покласти тінь, а там світлову пляму — і нараз плаский малюнок набуває об’єму.

Золота фарба на крихітному пензлику залишає блискучі сліди на руків’ї меча, зубчиках ключа та смужках бджоли. Вони мерехтять у темряві замість зблідлих зірок.

Задоволена кулястою ручкою дверей художниця знову змінює пензлики, виконуючи останні штрихи.

Вона завжди лишає замкову шпарину наостанок.

Можливо, вона чимось нагадує підпис, — та замкова шпарина у дверях, до яких нема ключа. Ця деталь намальована тут не через якусь інженерну потребу, а просто тому, що тут їй місце. Саме вона дає відчуття завершеності.

— Дуже красиво, — каже хтось позаду неї, і дівчина підстрибує так, що пензлик випадає з пальців й опиняється під ногами, затримавшись на взутті, щоб залишити на шнурках темно-шпаринну крапельку чорного.

Художниця обертається й бачить перед собою жінку.

Вона могла б утекти, але не знає, у якому напрямку бігти. У цьому непевному світлі вулиці мають геть інакший вигляд.

Дівчина забуває, як сказати цією мовою «привіт», до того ж не певна, чи слід їй казати «привіт» або «дякую», тож просто мовчить.

Незнайомка уважно розглядає двері, а не дівчину. Вона вбрана в пишну сукню кольору недозрілого персика й тримає в руках горнятко з написом «Справжня відьма». Волосся зав’язане веселковим шаликом. У неї багато сережок. А на зап’ястях татуювання — сонячні промені та кілька місяців рядочком. Вона нижча за дівчину, але здається вищою, займає в провулку значно більше місця попри невисокий зріст. Художниця ще більше зіщулюється у своїй байці з каптуром.

— Ти знаєш, що тут не можна малювати, — каже жінка й сьорбає щось із горнятка.

Дівчина киває.

— Хтось прийде й усе замалює.

Художниця дивиться на двері, потім знову на жінку та знизує плечима.

— Ходімо, випиймо кави, — пропонує жінка, повертається і йде провулком, а тоді завертає за ріг, не чекаючи відповіді.

Дівчина вагається, а потім запихає пензлик до решти у хвостик, збирає торбу та йде назирці.

За рогом схована крамничка. Неонова вивіска у вигляді високої пальми з оком посередині, у центрі вітрини, зараз не світиться, а оксамитові завіси приховують те, що причаїлося за шибкою. Жінка стоїть на порозі, притримуючи двері для своєї гості.

Коли двері зачиняються за ними, дзеленчать дзвіночки. Крамничка всередині не схожа на жодну з тих, у яких доводилось бувати дівчині: повсюди стоять свічки й меблі з різних комплектів. Зі стелі на кольорових стрічках звисають пучечки сухої шавлії, а навколо миготять вогники на линві та паперові ліхтарики. На столі кришталева куля й пачка кретека[27]. Коли дівчина намагається знайти собі місце, щоб не плутатися під ногами, з-за її плеча визирає фігурка бога з головою ібіса[28].

— Сідай, — наказує жінка, змахуючи рукою в бік оксамитової канапи, укритої шарфами.

Дорогою до канапи художниця наштовхується на прикрашений торочками абажур, і він танцює ще певний час після того, як вона сідає і кладе свою торбу на коліна.

Жінка повертається з двома горнятками — нове прикрашене вписаною в коло зіркою з п’ятьма променями.

— Дякую, — тихенько каже дівчина, беручи горнятко. Воно зігріває своїм теплом її холодні руки.

— Ти вмієш говорити, — дивується жінка, сідаючи на старовинний честерфілдівський стілець, що стогне й крекче під її вагою. — Як тебе звуть?

Дівчина не озивається. Сьорбає занадто гарячу каву.

— Тобі потрібне якесь місце, щоб зупинитися? — цікавиться жінка.

Дівчина хитає головою.

— Упевнена?

Цього разу дівчина киває.

— Я не хотіла налякати тебе там, — веде далі жінка. — Слід пам’ятати, що серед глупої ночі там можуть бути підлітки. — Вона відпиває ковток. — Твої двері дуже красиві. Іноді на тій стіні малюють не такі красиві речі, адже люди пліткують, що тут живе відьма.

Дівчина супиться, а потім утуплюється поглядом у жінку, яка починає сміятися.

— А що це мене видало? — запитує вона й попри те, що запитання звучить несерйозно, однаково тицяє пальцем на горнятко з кавою. «Справжня відьма».

Жінка регочеться ще дужче, а дівчина всміхається. Якщо ти можеш розсмішити відьму, це буцімто хороша прикмета.

— Як бачиш, я не намагаюся цього приховати, — хихотить жінка. — Але деякі діти патякають усілякі нісенітниці про прокляття та дияволів, а наївніші вірять їм. Не так давно хтось жбурнув мені у вітрину камінь.

Дівчина дивиться на вікно за оксамитовими завісами, а потім опускає погляд на свої руки. Іноді вона буває не певна, чи розуміє людей. Під нігтями в неї засохла фарба.

— Я здебільшого читаю, — веде жінка далі, — наприклад, книжки про людину, от лише все про неї зчитую як інформацію з предметів, якими вона володіє. Мені доводилося читати з автомобільних ключів та обручок. Якось я прочитала одну з відеоприставок сина; він цього не визнає, але я однаково читаю його весь час — ним тут усі поверхи списані, і шпалери, і білизна. Напевно, я могла б прочитати твої пензлики.

Руки дівчини злітають до віяла з пензликів, намагаючись захистити їх.

— Але якщо захочеш, дитинко.

Вираз обличчя дівчини змінюється на ласкавіший, вона безліч разів перекладає в голові почуті слова й думає, що ця жінка, мабуть, відьма, якщо вміє таке робити, але вголос цього не промовляє.

Художниця опускає горнятко на столик і підводиться. Дивиться на двері, притримуючи свою торбу.

— Уже час іти? — зауважує жінка, але не протестує. Теж ставить свою каву й проводжає гостю до дверей. — Якщо тобі щось знадобиться, заходь у будь-який час. Гаразд?

У дівчини такий вигляд, наче ось-ось вона щось скаже, але вона мовчить. Натомість глипає на табличку на дверях — розмальований вручну шматок дерева з написом «Духовний порадник» і маленькими зірочками по краях.

— Може, наступного разу ти могла б намалювати мені нову табличку? — додає жінка. — До речі, ось, візьми-но.

Вона імпульсивно витягає з полиці (доволі високої, щоб розчарувати клептоманів) колоду карт і простягає їх дівчині. Сама лише зрідка ворожить на картах, але їй подобається несподівано дарувати щось певної миті, на кшталт цієї.

— Це карти з історіями, — пояснює вона, поки дівчина допитливо розглядає подарунок. — Ти перемішуєш картинки, і вони розповідають тобі історію.

Дівчина всміхається — спершу жінці, а потім картам, тримаючи їх ніжно, як маленьке живе створіння. Вона розвертається, щоб вийти, але несподівано зупиняється за кілька кроків та обертається, перш ніж за нею встигли зачинитися двері.

— Дякую, — знову каже дівчина не голосніше, ніж минулого разу.

— Прошу, — озивається жінка, і, коли сходить сонце, відьмин шлях заганяє її назад до крамниці, а шлях дівчини веде її деінде. Дзвіночок над дверима піснею славить прощання.

Усередині відьма бере горнятко дівчини, повернувши його зіркою до долоні. Їй не слід його читати, але вона допитлива та злегка стурбована добробутом своєї гості, яка самотньо тиняється вулицями.

Картинки з’являються швидко, і всі вони дуже чіткі, чіткіші за інші, пов’язані з предметами, які тримали в долонях лише кілька секунд. Більше картинок, більше людей, більше місць і більше речей, ніж належить мати самотній дівчині. Відьма бачить себе саму. Бачить картонні коробки для переїзду й ураган по телевізору, і білий фермерський будиночок з-поміж дерев.

Порожнє горнятко падає на підлогу, влучивши в ніжку столика, але не розбившись.

Мадам Лав Роулінз виходить на вулицю, дзвіночок над її дверима знову заходиться плачем.

Жінка спершу оглядає порожню вулицю, а потім зазирає за ріг у напрямку намальованих дверей, які ще навіть не висохли.

Але сама художниця вже зникла.