Беззоряне море

Балада про Саймона та Елінор Називаючи речі, частина I

Маленька дівчинка дивиться широко розплющеними карими очима на кожного, хто приходить подивитися на неї. У темній хмарці пухнастого волосся навколо її голівки ховаються заблукалі листочки. Вона тримає дверну ручку так, як мала дитинка могла б тримати брязкальце або іграшку. Міцно. Захищає її.

Її посадили в крісло в одній з галерей, наче якийсь витвір мистецтва. Маленькі ноженята не торкаються землі. Її голівку оглянули й побачили на ній рану, проте крові не було. А біля рани розлився синець — зеленкувата пляма на світло-коричневій шкірі. Та, схоже, він їй не дошкуляє. Дівчинці дають тарілку з крихітними тістечками, і вона ласує ними, у задумі відкушуючи невеликі шматочки.

У дівчинки запитують, як її звуть. Вона, здається, не розуміє запитання. Виникають суперечки щодо того, чи зрозуміє щось із перекладу така юна особа (мало хто пам’ятає часи, коли сам був дитиною в цьому місці), проте прості запитання вона розуміє: киває, коли запитують, чи хоче вона їсти або пити. Усміхається, коли хтось приносить її стару м’яку іграшку — кролика з ріденьким хутром та опущеними вушками. Дверну ручку вона відпускає лише тоді, коли дістає в подарунок кролика й міцно пригортає його до себе.

Дівчинка не пригадує свого імені, віку, нічого не може сказати про родину. Коли її запитують, як вона сюди потрапила, дитина з жалісливим поглядом великих очей зводить догори дверну ручку, наче хоче сказати, що відповідь така очевидна й жахлива, але люди, які на неї дивляться, не надто уважні.

Усе в ній піддають аналізу — від марки взуття до її акценту в слові чи фразі, коли вона їх озвучує, але дитина більше мовчить, проте всі сходяться на тому, що в її вимові є якісь натяки на австралійську чи новозеландську, а дехто наполягає, що її ледь помітний акцент в англійській мові походить з Південної Африки. У кожній країні залишилося чимало не внесених до каталогів дверей. Дівчинка не повідомляє якоїсь надійної географічної інформації. Вона однаково чітко пригадує людей, фей і драконів. Великі будинки й маленькі хатки, ліси та поля. Вона описує водойми такого незрозумілого розміру, що вони можуть бути озерами, океанами або ваннами. Нема нічого, що однозначно вказувало б на її походження.

Хай скільки розпитують дитину, зрозумілим залишається одне: якщо дверей більше не існує, повернути її туди, звідки вона впала, буде нелегко.

Люди беруться думати над тим, щоб повернути її назад за допомогою інших дверей, але ніхто в невеличкій громаді місцевих мешканців не хоче добровільно погоджуватися на таку місію, бо дівчинка здається досить щасливою. Вона ні на що не скаржиться. Не проситься додому. Не кличе батьків, хай би де вони були.

Дитину селять у кімнатці, і там усе для неї завелике. Знаходять для неї одяг, а любителі плетіння забезпечують дівчинку светриками та шкарпетками з барвистої вовни. Про її черевички особливо дбають, бо в неї є одна-однісінька пара. Поки дівчинка з них геть не виросла, гумові підошви, що протерлися до дірок, підшивають, а коли зношуються, їх знову і знову лагодять.

Вони називали її «дівчинкою», або «дитиною», або «знайдою», хоча розважливіші мешканці нагадували, що дитину не покинули батьки (як їм відомо), тож слово «знайда» геть недоречне.

Урешті-решт її назвали Елінор: одні кажуть, що на честь королеви Аквітанії[40], другі переконують, що на вибір імені вплинула Джейн Остін[41], а ще хтось пригадує, що на запитання про своє ім’я дитина відповіла, що її звуть Еллі, а може, Аліра чи щось таке. (Насправді той, хто підказав це ім’я, узяв його з роману Ширлі Джексон[42], але вирішив не розводитися про це, позаяк доля вигаданої Елінор була нещаслива.)

— У неї вже є ім’я? — цікавиться Хранитель, не відриваючи погляду від столу й ручку від паперу.

— Вони стали називати її Елінор, — повідомляє художниця.

Хранитель відкладає ручку й зітхає.

— Елінор, — повторює він, наголошуючи останні звуки й перетворюючи ім’я на чергове зітхання.

Знову бере ручку й повертається до своєї писанини, навіть не глянувши на художницю. Вона не зважає на це, подумавши, що це ім’я, напевно, має для Хранителя якесь особливе значення. Вони познайомилися нещодавно, і художниця вирішує не торкатися цієї теми.

Ця Гавань на березі Беззоряного моря поглинає дівчинку, яка опинилася тут, провалившись крізь рештки дверей, і так само як лісова підстилка[43], що їх проковтнула, вона також стає частиною пейзажу. Інколи її помічають. Та здебільшого на неї не звертають уваги. Тож вона сама собі господиня.

Ніхто не бере на себе відповідальності за неї. Кожен вважає, що це виконає хтось інший, тож у підсумку ніхто дитиною не переймається.

У людей свої клопоти та приховані біди. Вони спостерігають, цікавляться й навіть переймаються її життям, але ненадовго. Не більш ніж на кілька хвилин, розсипаних дитячим життям, як опале листя.

Того першого дня, сівши в крісло, але ще не отримавши кролика, Елінор відповідає вголос на одне-єдине запитання, коли хтось цікавиться, чому вона тут зовсім сама.

— Я досліджую, — каже дівчинка.

Дитина вважає, що вона це робить непогано.

Закарі Езра Роулінз отямлюється в ліфті разом з панною з рожевим волоссям і пістолетом, яка, на його тверде переконання, щойно підпалила місце скоєних сьогодні злочинів, і непритомним чоловіком, який, можливо, причетний до замаху на вбивство: у голові пульсує, і хлопець ніяк не збагне, що йому конче потрібно — подрімати чи попити, і чому в цьому ліфтовому товаристві він почувається комфортніше, ніж почувався досі.

— Що за?.. — починає Закарі й не може дібрати слів, тож закінчує запитання до Мірабель, тицьнувши водночас у зброю в її руці й показавши на двері ліфта.

— Це виведе двері з ладу, і їй, дуже сподіваюся, знадобиться певний час, щоб знайти інші. Не дивися так на мене.

— Ти націлила на мене зброю.

— Ой, перепрошую! — зойкає Мірабель, дивлячись на свою руку, а тоді ховає пістолет у торбу. — Це древній пістолет з однією кулею, раз — і готово. У тебе кров тече. — Вона заглядає Закарі за вухо й виймає з кишені хусточку з візерунком з годинників. Коли дівчина витирає кров, він бачить, що тканина рясно забруднена. — Усе не так погано, — заспокоює Мірабель. — Просто й далі притискай хусточку. Виперемо її потім. Можливо, у тебе залишиться шрам, і тоді ми станемо близнюками.

Вона підіймає вгору волосся, демонструючи шрам за вухом, що його Закарі вже помічав раніше, і йому не треба розпитувати, звідки той узявся.

— Що тут діється? — натомість цікавиться він.

— Складно на це відповісти, Езро, — відповідає Мірабель. — Ти дуже напружений. Напевно, чайна церемонія видалася не надто приємною.

— Аллеґра погрожувала моїй матері, — каже хлопець.

У нього таке відчуття, що Мірабель намагається відволікти його. Заспокоїти.

— Це в її дусі, — погоджується дівчина.

— Може, вона жартувала?

— Ні, не жартувала. Але ця погроза була пов’язана з тим, щоб розповісти комусь про місце нашого призначення, еге ж?

Закарі киває.

— У неї свої пріоритети. Можливо, тобі слід залишитися тут на кілька днів. А я розвідаю. Аллеґра не вдіє нічого, поки не відчує, що іншого виходу нема. Вона мала нагоду здихатися кожного з нас, а ми троє досі живі-здорові. Начебто, — додає Мірабель, кинувши погляд на Доріана.

— Невже вона й справді вбиває людей? — питає хлопець.

— Вона наймає інших для цього. Ось тобі яскравий приклад. — І дівчина штовхає Доріанову ногу носаком свого черевика.

— Ти серйозно? — дивується Закарі.

— Хочеш іще одну історію? — пропонує Мірабель, простягаючи руку до своєї торби.

— Ні, не хочу ще однієї історії, — відповідає хлопець, та коли це говорить, знову аж язиком відчуває, як воно — бути у тілі лицаря, розбивати серця, пригадує більше деталей: викуваний візерунок на лицарських латах, літній вечір і цвітіння жасмину. Це задурманює голову, наче солодкий спогад про сон. І дарує несподіваний спокій.

Закарі відкидається на потертій оксамитовій лавиці та спирається головою на стінку ліфта. Відчуває вібрацію. Люстра над головою хитається, і від цього паморочиться в голові, тож хлопець заплющує очі.

— Тоді ти розкажи мені історію, — просить Мірабель, витягаючи його із сонного запаморочення. — Чом би тобі не розповісти мені все від початку й не пояснити, як ми тут опинилися. Приквел про дитинство можеш проминути: цю частину я вже знаю.

Закарі зітхає.

— Я знайшов ту книжку, — каже він, відмотуючи все назад і спиняючись простісінько на «Солодких муках», — у бібліотеці.

— Яку книжку? — перепитує дівчина.

Він вагається, але все-таки описує події, які після знахідки привели його на вечірку. Стислий переказ кількох попередніх днів, але його дратує, що так мало часу знадобилося, щоб переповісти все, і що історія, розкладена на окремі події, звучить якось убого.

— А що сталося з книжкою? — цікавиться Мірабель, коли Закарі змовкає.

— Гадав, що вона в нього, — пояснює хлопець, зиркнувши на Доріана. Зараз може здатися, що той спить, а не знепритомнів, і його голова впирається в край оксамитової лавки.

Дівчина перевіряє його кишені, дістаючи зв’язку ключів, кулькову ручку, вузький шкіряний гаманець із великою сумою готівки та читацький квиток з Нью-Йоркської публічної бібліотеки на ім’я Девіда Сміта разом з кількома візитками з іншими іменами й професіями, а також кілька чистих карток, прикрашених намальованою бджолою. Ані кредиток, ані документів. Ані книжки.

Мірабель бере з Доріанового гаманця кілька купюр, а решту повертає на місце.

— Для чого? — запитує Закарі.

— Після всього, що ми пережили заради його порятунку, він платить за нашу каву. Постривай, ми обидва пили чай, чи не так? Байдуже, однаково пригощає він.

— Що з ним скоїли?

— Гадаю, вони влаштували допит і не дістали бажаних відповідей, а тоді накачали його наркотиками, підвісили для драматичного ефекту й очікували на нас. Я зможу допомогти, коли ми затягнемо його всередину.

Ліфт, наче на замовлення, зупиняється, і двері відчиняються до передпокою. Закарі намагається збагнути свої відчуття з моменту прибуття, але на думку спадає лише одне: якби квартира над маминою крамничкою в Новому Орлеані досі існувала та він знову побачив її, емоції були б схожі. Утім, незрозуміло, ностальгія це чи якась омана. Він намагається відігнати думки, бо від них болить голова.

Вони з Мірабель підіймають Доріана, скориставшись старою схемою старанного, хоч і незграбного утримування його ваги. Це аж ніяк не допомагає просунутись уперед. Закарі чує, як ліфт зачиняється й рушає у звичне місце, де нема непритомних чоловіків, панночок з рожевим волоссям і знічених туристів. Мірабель тягнеться до дверної ручки, перекладаючи на плечі Закарі більше Доріанової ваги. Ручка не повертається.

— Прокляття, — кидає Мірабель. Вона заплющує очі й нахиляє голову, наче прислухаючись до чогось.

— Що сталося? — питає Закарі, сподіваючись, що один із численних ключів на її шиї вирішить проблему.

— Він ніколи не бував тут раніше, — пояснює вона, киваючи на Доріана. — Новенький.

— Справді? — дивується хлопець, але Мірабель веде далі: — Він мусить здати вхідний іспит.

— З гральними кубиками й пійлом? — здогадується хлопець. — І як йому це вдасться?

— Він цього не виконуватиме, — пояснює Мірабель. — Ми візьмемо ці повноваження на себе.

— Ми візьмемо?.. — Закарі не закінчує запитання, збагнувши, що саме вона має на увазі, до того як озвучив його до кінця.

— Я виконую одне, а ти друге, — пропонує дівчина.

— Авжеж, — погоджується Закарі.

Він залишає Мірабель, яка намагається підтримувати Доріана майже вертикально, і підходить до двох ніш. Обирає бік з кубиками, частково тому, що має більше досвіду з гральними кубиками, а не з таємничими рідинами, а почасти через те, що не певний, чи хоче випити ще таємничої рідини, бо виливати її здається неправильним.

— Зосередься на тому, що чиниш це для нього, а не для себе, — радить Мірабель, коли Закарі тягнеться до ніші, де гральні кубики знову чекають у стартовому положенні.

Хлопець тягнеться до кубиків і схиблює, ухопивши натомість повітря. Напевно, він виснажився більше, ніж думав. Здійснює ще одну спробу, бере кубики в долоню і крутить їх між пальцями. Про Доріана він знає небагато, йому навіть невідоме його справжнє ім’я, але заплющує очі й викликає образ чоловіка в уяві — це комбінація прогулянки холодними вулицями, паперової квітки на його вилозі, лимонно-тютюнового аромату в темряві готелю і дихання на хлопцевій шиї — та випускає кубики з долоні.

Закарі розплющує очі. Кубики туманно кружляють перед його поглядом, а потім опиняються у фокусі.

Один ключ. Одна бджола. Один меч. Одна корона. Одне серце. Одна пір’їна.

Кубики заспокоюються, зупиняючись, та перш ніж останній з них застигає, дно ніші падає, і вони зникають у темряві.

— Що йому випало? — запитує Мірабель. — Стривай, дай угадаю — мечі та… ключі, мабуть.

— Усього по одному, — повідомляє Закарі. — Гадаю, так, хіба що символів більше ніж шість.

— Ха, — озивається дівчина тоном, який Закарі не може розгадати, і знову дає йому потримати Доріана, який тепер, коли в пам’яті ожили спогади про його оповідь і тонкий лимонний аромат, здається більш присутнім. Тут унизу тепліше, ніж запам’яталося Закарі. Він раптом збагнув, що десь загубив позичене пальто.

Мірабель з протилежного боку кімнати бере чарочку з кришкою, уважно розглядає її, а тоді відкриває і випиває. Здригається й повертає чарочку до ніші.

— Який у неї був смак, коли ти пив? — запитує вона Закарі, знову беручи Доріана за руку.

— Е-м-м… Медово-ванільний помаранчевий квіт з прянощами, — озивається хлопець, пригадавши той схожий на лікер напій, однак перелік присмаків не передає всього сповна. — Із сильним смаком алкоголю, — додає він. — Чому питаєш?

— Цього разу напій мав смак вина, солі та диму, — каже Мірабель. — Він би випив. Подивімося, чи спрацювало.

Тепер двері відчиняються.

Полегшення Закарі швидко минає, коли, ступивши до велетенського коридору, він розуміє, як далеко ще доведеться йти.

— Зараз ми його зареєструємо, — каже Мірабель. — А потім насправді чогось вип’ємо, адже ми цього заслужили.

Вони йдуть до кабінету Хранителя й наражаються на увагу кількох допитливих котів, що визирають з-за книжкових стосів і люстр, спостерігаючи за їхнім просуванням уперед.

— Почекай-но тут, — наказує Мірабель, перекидаючи всю вагу Доріана на хлопцеве плече, і ця вага знову видається навдивовижу тяжкою і справжньою, якої Закарі навіть не ладен визнати. — Просто флеш, чи не так?

— Гадаю, не цей термін використовують під час гри в кості.

Мірабель знизує плечима й рушає до кабінету Хранителя. Підслухати їхню розмову Закарі не вдається, хіба що деякі слова та фрази, які свідчать проте, що це, ймовірніше, суперечка, а не бесіда.

Раптом двері розчахуються, і до нього стрімголов мчить Хранитель.

На Закарі він навіть не дивиться, цілковито зосередивши всю увагу на Доріані. Він смикає його голову вгору, відкидає зі скронь густе й помережане сивиною волосся і втуплюється значно пильніше, ніж вивчав хлопця напередодні.

— Ви кинули кубики замість нього? — звертається Хранитель до Закарі.

— Так.

— Ви кидали їх навмисно для нього, а не просто випустили з рук?

— Ну, так, — відповідає хлопець. — Це нормально? — запитує він чи то в чоловіка, чи то в Мірабель, яка вийшла за ним з кабінету з перекинутими через плече торбами Закарі й компасом та ключем на ланцюжках у руці.

— Це… незвично, — каже Хранитель, але більше нічого не пояснює і, вочевидь, закінчивши оглядати Доріана, відпускає його. Чоловікова голова лягає на плече Закарі. Не прохопившись більше жодним словом, Хранитель розвертається, проходить повз Мірабель, іде до свого кабінету й зачиняє двері. Розминувшись із дівчиною, він обмінюється з нею багатозначними поглядами, але Закарі бачить лише обличчя Мірабель, а воно видає мало що.

— Що це було? — цікавиться він, поки Мірабель береться знову допомагати з Доріаном, додавши до колекції торб ще його наплічник.

— Достеменно не знаю, — відказує дівчина, однак очей не підводить. — Мабуть, ми порушили правила та ще й викинули малоймовірну комбінацію. Віднесімо його до кімнати. Не перечепися через котів.

Вони йдуть коридорами, яких Закарі раніше не бачив (один пофарбований мідною фарбою, в іншому книжки звисають зі стелі в петлях мотузок), деякі з них такі вузькі, що проминути їх утрьох неможливо й доводиться йти боком. Усе видається якимось дивним і величнішим, ніж запам’яталося Закарі. Тут більше затінених місць, більше книжок, з-поміж яких можна загубитися. Виникає враження, що коридори рухаються, розбігаючись навсібіч, мов змії, і Закарі не відводить погляду від підлоги під ногами, намагаючись зберегти рівновагу.

Вони опиняються в залі, заставленій столиками й стільцями для кафе, повсюди височіють складені стосами книжки з позолоченими кутиками. На одному зі столиків сидить маленький капловухий кіт у сріблясту смужку, він зацікавлено спостерігає за людьми. Підлога викладена чорно-золотим кахлем, візерунок якого нагадує лози. Деякі з них в’юняться стінами, укриваючи камінь аж до склепінчастої стелі. Мірабель дістає ключ і відмикає двері між лозами. За ними — кімнатка, схожа на помешкання Закарі, але в синіх відтінках, а меблі здебільшого полаковані й чорні. Не так щоб у стилі ар-деко, проте кімната мала б пахнути сигарами, і якщо на цьому зосередитися, то здається, що й справді трошечки пахне. Там, де нема темно-синіх килимків, підлога вкрита подібним до шахівниці кахлем. Запалений камін невеличкий і вигинається аркою. Зі шворок звисають підвішені до стелі численні лампочки без абажурів, що ллють тьмяне світло.

Закарі та Мірабель кладуть Доріана на ліжко (з купою подушок темно-синього кольору й віялоподібною спинкою), і в хлопця знову паморочиться в голові. У Закарі страшенно болять руки. Поглянувши на Мірабель, яка масажує собі плече, він розуміє, що дівчина почувається так само.

— Слід вигадати якесь правило щодо непритомності тут, — каже вона. — А може, нам просто потрібні тачки. — Дівчина підходить до панелі біля каміна. Закарі здогадується, що це таке, хай навіть дверцята вужчі й блискучіші, ніж у його кухонному ліфті. — Зніми з нього черевики й пальто, гаразд? — просить Мірабель, пишучи щось на клаптику паперу.

Закарі скидає з Доріана пошарпані броги, звільняючи яскраво-багряні шкарпетки з пальчиками, а потім обережно випорпує чоловіка з пальта, помічаючи пожмакану паперову квітку на вилозі. Кладучи пальто на стілець, Закарі намагається не пошкодити квітку дужче й навіть може тепер прочитати текст, хоча пам’ятає, що раніше слова були написані італійською:

Не бійся, ніхто не забере в нас нашу долю; це дар

Він уже розтуляє рота, щоб, не вдаючись до лайки, спитати в Мірабель переклад, але текст змінюється з англійської на італійську та знову на англійську, від чого ще більше паморочиться в голові. Хлопець зводить очі, і кімната коливається, наче він під водою, а не десь під землею. Закарі втрачає рівновагу, простягає руку, щоб схопитися за стіну, і схиблює.

Мірабель обертається, зачувши, як упала лампа.

— Ти нічого не пив, поки був зв’язаний? — запитує вона.

Закарі намагається відповісти, але натомість гепається на підлогу.

Балада про Саймона та Елінор Дівчинка не кролик, кролик не дівчинка

Дівчинка в масці кролика тиняється коридорами Гавані. Вона відчиняє двері, заповзає під столи й уклякає посеред кімнати, сліпо втупившись просто себе.

Вона лякає тих, хто натикається на неї, проте трапляється таке нечасто.

Маска чарівна, антикварна й, напевно, венеційська, хоча вже ніхто й не пригадує, звідки вона взялася. Вицвілий носик рожевіє між подібними до натуральних вусиків і золотою філігранню. Вушка витягуються над голівкою дівчинки, і вона ніби стає вищою, рожево-золотистий відтінок усередині створює враження, наче вони прислухаються, уважно ловлять кожен звук, що порушує тишу, яка зараз ковдрою вкриває це місце.

Дівчинка вже звикла до цього місця, призвичаїлася ходити тихо й легко, щоб кроки не відлунювали, навчившись цього від котів, але рухатися так нечутно, як вони, дитина не навчилася, хай як намагається це повторити.

Убрана в закороткі штанці й завеликий светр. Вона носить наплічник, котрий колись належав давно померлому солдатові, який навіть уявити собі не міг, що його річ опиниться на вузьких плечах дівчинки в масці кролика, коли вона вивчатиме підземні кімнати, хоч до них їй суворо забороняють заходити.

У наплічнику є фляга з водою, ретельно загорнута пачка печива, телескоп з подряпаними лінзами, майже порожній записник, кілька ручок і безліч паперових зірочок, акуратно складених зі сторінок блокнота, укритих нічними жахіттями.

Вона кидає зірочки у віддалених закамарках, залишає свої страхи за книжковими полицями й запихає їх у вази. Розсипає прихованими сузір’ями.

(З книжками мала чинить так само, вириваючи сторінки, які їй не подобаються, і кидаючи в темні закутки, де їм і місце.)

(Коти граються із зірочками, переганяючи погані сни та тривожну прозу з одного прихованого закапелка до другого та змінюючи зоряні візерунки.)

Відпускаючи сни, дівчинка забуває жахіття й додає їх до довгого переліку речей, яких не пам’ятає, а саме: коли їй слід лягати спати; куди вона кладе книжки, які почала читати й відклала; яким було її життя до появи в цьому місці. Переважно такого штибу.

З колишніх часів вона пам’ятає ліси з деревами та пташками. Пам’ятає, як занурювалася під воду у ванні й дивилася на пласку білу стелю, геть не схожу на стелі, що є тут.

Їй здається, наче вона згадує якусь іншу дівчинку. Дівчинку з прочитаної книжки, а не ту, якою вона була раніше.

Тепер вона щось інше з іншим ім’ям та в іншому місці.

Кролик Елінор не схожий на звичайну Елінор.

Звичайна Елінор прокидається серед ночі, забувши, де вона. Забуває різницю між тим, що сталося, тим, про що вона прочитала в книжках, і тим, що, на її думку, може статися, але, вірогідно, не станеться. Звичайна Елінор подеколи спить у ванні, а не у своєму ліжечку.

Дівчинці подобається бути кроликом. Маску вона зрідка знімає.

Вона відчиняє двері, які їй наказували не відчиняти, і знаходить кімнати зі стінами, що розповідають історії, кімнати з подушками для дрімоти, гаптовані казками на добраніч, кімнати з котами. А якось вона знайшла кімнату із совами, але більше не змогла її відшукати. Двері на попелищі вона не змогла відчинити.

Попелище дівчинка знайшла завдяки тому, що воно було відгороджене від людського ока доволі високими полицями. Але відгородили, щоб туди не потрапили дорослі, а такі маленькі дівчатка-кролики, як Елінор, пролізали під ними й між ними.

У кімнаті є згорілі книжки, чорна пилюка та щось, що раніше могло бути котом, але більше ним не є.

І двері.

Прості двері з блискучою латунною пір’їною посередині, простісінько над головою дівчинки.

Двері — єдине в кімнаті, не вкрите чорною кіптявою.

Дівчинка вважає, що вони, мабуть, ховалися за стіною, яка потім згоріла з рештою кімнати. Вона замислюється, навіщо комусь ховати двері за стіною.

Відчинятися двері ну ніяк не хочуть.

Коли Елінор, назмагавшись із дверима та зголоднівши, повертається до своєї кімнати, її, вкриту кіптявою, помічає художниця. Жінка купає дитину, але не знає, що саме знайшла, бо пожежа сталася ще до появи художниці.

Тепер Елінор час від часу повертається, щоб подивитися на двері. Сідає і розглядає їх.

Намагається прошепотіти щось у замкову шпарину, але відповіді не дістає.

Гризе в темряві печиво. Маску кролика знімати не доводиться, позаяк рота вона не затуляє, і це ще одна причина, чому кроляча маска найкраща у світі.

Дівчинка кладе голову на підлогу та чхає від пилу, а тоді бачить крихітну смужечку срібного світла.

Повз двері проходить якась тінь і знову зникає. Так само, як котики в кімнаті Елінор уночі.

Дитина притискається вухом до дверей, але нічого не чує. Навіть кота.

Елінор витягає з наплічника записник і ручку.

Розмірковує, що б таке написати, і шкрябає простеньке повідомлення. Спочатку вирішує не підписуватися, але потім передумує і малює в кутку маленьку кролячу мордочку. Вушка виходять не такі рівні, як їй хотілося б, але на картинці однозначно кролик, а це найважливіше.

Вона вириває з блокнота аркушик, складає й затискає всі згини, щоб він не розгорнувся.

Засуває папірець під двері. На півдорозі він застрягає.

Дівчинка штовхає ще раз, і записка прослизає до сусідньої кімнати.

Елінор чекає, але нічого не відбувається, а те, що нічого не відбувається, швидко їй набридає, і вона йде собі геть.

Коли дівчинка в іншій кімнаті годує печивом кота, майже забувши про записку, двері відчиняються. Прямокутник світла падає на вкриту кіптявою підлогу.

Двері кілька хвилин залишаються розчахнутими, а тоді повільно зачиняються.

Закарі Езра Роулінз наполовину приходить до тями під водою, відчуваючи в роті смак меду, і закашлюється.

— Що ти пив? — чує хлопець звідкілясь іздалеку голос Мірабель, але, коли кліпає, то бачить нечіткий образ: з’ясовує, що дівчина глипає на нього за кілька сантиметрів від його обличчя, а світло, що падає ззаду, перетворює її волосся на рожевий німб. Його окуляри кудись зникли.

— Що ти пив? — повторює розмита підводна Мірабель, а Закарі замислюється, чи бувають русалки з рожевим волоссям.

— Вона дала мені чаю, — каже він, і кожне слово тягнеться, як мед. — Якийсь дивний чай.

— І ти випив? — недовірливо перепитує Мірабель, і Закарі здається, що він киває. — Тобі знадобиться ще трохи цього.

Вона притискає до його вуст щось схоже на чашу, вочевидь, наповнену медом, можливо, з корицею та гвоздикою. Він такий рідкий, що його можна пити, і смаком нагадує сироп від кашлю «Різдво». «Одвічна зима, і ніколи сезонних свят»[44], — згадує Закарі Нарнію і знову кашляє, але принцеса Жуйка[45] — ні, Мірабель — змушує його випити ще.

— Повірити не можу, ти повівся, як дурень, — каже дівчина.

— Вона спочатку сама випила, — протестує хлопець, і слова майже повертають свою звичну плинність. — Налила у два горнятка.

— І сама вирішила, яке з них буде твоє, так? — припускає дівчина, і Закарі киває. — Отрута була в горнятку, а не в чаї. Ти випив ціле горнятко?

— Навряд чи ціле, — озивається хлопець.

Кімната вимальовується більш чітко. Він усвідомлює, що окуляри нікуди не зникли — вони на носі. Відчуття, наче опинився під водою, зникає. Закарі сідає на крісло в Доріановій кімнаті в стилі ар-деко. Сам Доріан спить на ліжку.

— Скільки я був не при… — починає хлопець, але не може підібрати слова, хоча знає, що воно коротке. «Тяям». «Стямі».

— Кілька хвилин, — відповідає Мірабель. — Тобі слід випити ще.

«Тямі». Ось правильне слово. Підступне коротеньке слово. Закарі сьорбає ще трохи рідини. Не може пригадати, любить він мед чи ні.

Позаду дзеленчить кухонний ліфт, і Мірабель іде перевірити. Дістає тацю зі слоїками й мисками, рушник і коробку сірників.

— Запали й постав на тумбочку, будь ласка, — командує вона, передаючи Закарі сірники й пахучий конус у керамічній посудині для спалювання.

Хлопець здогадується, що це випробування, щойно береться запалювати сірник. Координація його підводить. Зрештою, йому знадобилося три спроби.

Закарі підносить запалений сірник до пахощів, пригадуючи всі рази, коли чинив те саме для мами. Зосереджується, щоб рука не тремтіла, хоча це чомусь складніше, ніж мало б бути, дає змогу вогнику облизати запашний конус, а тоді задмухує його. Тліючи, пахощі випускають бовдурики диму, запах густий і стрімкий, але незнайомий. Солодкий. Та водночас ментоловий.

— Що це? — запитує Закарі, ставлячи посудину на тумбочку, і завитки диму пливуть над ліжком. Здається, руки тремтять уже менше, але він знову сідає і сьорбає медову мікстуру. Вирішує, що таки любить мед.

— І гадки не маю, — озивається Мірабель. Вона виливає трохи рідини на рушник і кладе Доріанові на чоло. — Кухня готує ліки за власними рецептами, і вони зазвичай ефективні. Ти знаєш про Кухню, еге ж?

— Ми знайомі.

— Зазвичай пахощі вони не додають, хіба що справа вкрай серйозна, — зауважує Мірабель, насуплено дивлячись на бовдурики диму й переводячи погляд на Доріана. — Можливо, це для вас обох.

— Навіщо Аллеґрі труїти мене? — не розуміє Закарі.

— Два варіанти, — пояснює Мірабель. — Або вона хотіла відімкнути тебе від реальності й відправити назад до Вермонту. Ти мав прокинутися з легкою амнезією і, пригадавши щось, вирішив би, що це був сон.

— Або?

— Вона намагалася вбити тебе.

— Чудово, — відгукується хлопець. — А це протиотрута?

— Мені ніколи не траплялася отрута, якій неможливо було б протидіяти. Тобі вже краще, чи не так?

— Усе ще трохи в тумані, — зізнається Закарі. — Ти казала, що Доріан якось намагався тебе вбити.

— Це не спрацювало, — каже дівчина, і перш ніж він устигає розпитати детальніше, у відчинені двері хтось стукає.

Закарі гадає, що це Хранитель, але на порозі стоїть молода, стурбована на вигляд дівчина. Вона приблизно його ровесниця, має яскраві очі, невисока, темне волосся укладене навколо обличчя, але скуйовджене ззаду. Вона вбрана в подобу Хранителевої мантії відтінку слонової кості, але простішу, якщо не брати до уваги вишукане, білим по білому гаптування на манжетах, подолі та комірці. Вона запитально дивиться на Закарі, потім обертається до Мірабель і підіймає ліву руку, тримаючи її долонею вбік, а тоді випрямляє долонею вгору. Хлопець без перекладу розуміє, що вона хоче дізнатися, що відбувається.

— У нас були пригоди, Римо, — пояснює Мірабель, і дівчина супиться. — Сміливий порятунок, зв’язування, чай, пожежа та дві третини з нас отруїли. До речі, це Закарі. Закарі, це Рима.

Закарі автоматично підносить два пальці до вуст і схиляє голову, вітаючись. Він здогадався, що ця дівчина напевно аколітка, і відтворив цей жест за «Солодкими муками». Щойно вчинивши це, він соромиться свого недолугого припущення, але очі дівчини сяють і чоло розгладжується. Вона притискає руку до грудей та у відповідь теж схиляє голову.

— Бачу, ви двоє чудово порозумілися, — зауважує Мірабель, кидаючи допитливий погляд на Закарі, а тоді її увага знову повертається до Доріана. Вона підіймає руку, щоб нагнати більше диму від запашного конуса, його бовдурики летять за її пальцями й пливуть уздовж руки. — У вас із Римою є дещо спільне, — повідомляє дівчина Закарі. — Рима знайшла намальовані двері, коли була підлітком, от тільки вона свої відчинила. Це було коли? Вісім років тому? — Рима хитає головою та здіймає в повітря всі пальці. — Через тебе я почуваюся старою, — жаліється Мірабель.

— Ти не повернулася додому? — цікавиться Закарі й одразу шкодує про своє запитання, позаяк обличчя Рими захмарюється. Однак Мірабель уриває його, не даючи часу на вибачення.

— Римо, усе гаразд? — запитує вона.

Дівчина знову відповідає жестом, і цього разу Закарі не може його розтлумачити. Пальці пурхають то на одній, то на другій руці. Утім, хай би що це було, Мірабель, схоже, усе розуміє.

— Так, маю, — відповідає вона. Потім обертається до Закарі й просить: — Будь ласка, дозволь нам відійти на хвилинку, Езро. Якщо він не прокинеться, коли пахощі догорять, запали ще, гаразд? Я скоро повернусь.

— Звичайно, — запевняє хлопець.

Мірабель виходить з кімнати назирці за Римою, прихопивши дорогою свою торбу. Закарі намагається пригадати, чи здавалося раніше, що всередині лежить щось важке й велике, бо тепер у торби саме такий вигляд. Утім, вона зникає разом зі своєю господинею, перш ніж йому випадає роздивитися щось уважніше.

Залишившись наодинці з Доріаном, хлопець береться спостерігати, як плавають кімнатою бовдурики диму. Вони закручуються вихорами над подушками й прямують до стелі. Закарі намагається повторити той елегантний жест, яким Мірабель підганяла дим у потрібному напрямку. Але він натомість повзе вгору його рукою, обгортає плече та голову. Плече більше не болить, хоча хлопець не пам’ятає, коли біль минув.

Він нахиляється до Доріана, щоб поправити тканину на чолі. Два верхніх ґудзики на його сорочці розстібнуті, — напевно, це вчинила Мірабель, щоб йому легше дихалось. Погляд Закарі мандрує від бовдуриків диму до розстібнутого Доріанового комірця, а потім допитливість перемагає.

Це здається вторгненням, хоча від мети його відділяє один-єдиний ґудзик. Але Закарі однаково вагається, розстібаючи його, і замислюється, як чоловік оцінить його відмовку: «Я просто шукав твій меч».

Відсутність меча на його шкірі одночасно дивує і розчаровує. Закарі більше розмірковував, який саме буде меч, а не чи буде він там узагалі. Додатковий ґудзик одкровення ховає під собою ще кілька сантиметрів м’язистих грудей, укритих густим волоссям і кількома синцями, але там нема жодної краплі чорнила, нічого, що вказувало б на те, що він вартовий. Можливо, цієї традиції більше не дотримуються, на зміну малюнкам прийшли срібні мечі на кшталт того, що в нього під светром. Який відсоток правди в «Солодких муках», як багато вигадки, а скільки просто змінилося із часом?

Закарі знову застібає додатковий ґудзик, помічаючи, що замість відсутнього меча чорнильний слід є вище, навколо Доріанових плечей. Це край татуювання, що вкриває спину та шию, але роздивитися на світлі він може лише якісь гіллясті контури.

Хлопець розмірковує, де проходить межа між піклуванням про когось непритомного та спостереженням за тим, хто спить, і вирішує почитати. Кухня, напевно, приготує йому щось попити, утім він не відчуває ні спраги, ні голоду, хоча, очевидно, мав би.

Закарі підводиться зі стільця, відчувши полегшення, що ця дія не воскресила підводного туману, знаходить свої торби біля дверей, де їх залишила Мірабель, і розуміє, що нарешті возз’єднався зі своїм спортивним костюмом. Хлопець виймає телефон — нічого дивного, що батарея померла, та й він усе одно сумнівається, що тут, унизу, був би сигнал. Відкладає його й дістає з наплічника книжку з казками в коричневій шкіряній обкладинці.

Повернувшись до стільця біля ліжка, Закарі береться читати. Прокладає собі шлях історією про власника готелю серед снігів, яка так затягує, що він майже чує завивання вітру й не помічає, як догорають пахощі.

Хлопець кладе книжку на тумбочку й запалює наступний конус. Коли той займається, над книжкою плине дим.

— Принаймні твоя книжка повернулась, хай навіть я не дістав своєї, — уголос зауважує Закарі. Він думає, що, напевно, поп’є чогось, може, замовить склянку води, щоб позбутися медового смаку в роті, і йде написати повідомлення на Кухню. Узявши в долоню ручку, він чує позаду себе заспаний, але чіткий голос Доріана:

— Я поклав твою книжку тобі в пальто.

Балада про Саймона та Елінор Народитися нещасливої миті — не те саме, що народитися під нещасливою зіркою

Саймон — ще дитина, своє ім’я він успадкував від старшого брата, який народився мертвим. Він заміна. Іноді хлопчик розмірковує, чи не живе чужим життям, коли носить чужі черевики й чуже ім’я.

Саймон живе зі своїми дядьком (братом його покійної матері) і тіткою, які постійно нагадують, що він не їхній син. Материн привид завжди нависає над ним. Дядько згадує про неї, лише добряче набравшись (саме тоді він називає Саймона виродком). А хиляє він часто. Джоселін Кітінг лають усіма можливими словами від «повії» до «відьми». Саймон погано пам’ятає маму, тож не знає, була вона відьмою чи ні. Якось він наважився сказати, що не може бути виродком, адже про його походження нічого достеменно невідомо, а його мати була з тим чоловіком, який може бути його батьком, досить довго, щоб народити двох Саймонів, отже, вони могли бути таємно одружені. Замість відповіді йому в голову полетів келих з вином (але не влучив). Більше дядько про цю розмову ніколи не згадував. Служниця прибрала розбите скло.

На вісімнадцятий день народження Саймонові дарують конверт. Сургучева печатка скидається на сову, а папір пожовкнув від старості. На лицьовому боці написано:

Саймонові Джонатану Кітінгу з нагоди його вісімнадцятиріччя

— Конверт зберігався в якомусь банківському сховищі, — пояснює дядько. — Його привезли сьогодні.

— Але сьогодні не мій день народження, — зауважує Саймон.

— Ми не знаємо точної дати твого народження, — з діловою байдужістю кидає дядько. — Очевидно, це сьогодні. Усього найкращого.

Він залишає хлопця наодинці з конвертом.

Конверт важкий. Усередині не лише лист. Саймон ламає печатку, здивувавшись, що дядько не відкрив конверт власноруч.

Хлопець сподівається, що мама залишила йому повідомлення і звернеться до нього крізь час.

Це не лист.

На папері немає ні привітання, ні підпису. Лише адреса. Десь у сільській місцевості. І ключ.

Саймон перевертає аркуш і бачить на звороті ще два слова:

запам’ятай і спали

Він ще раз перечитує адресу. Дивиться на ключ. Кидає погляд на конверт.

Хтось залишив йому дачний будиночок. Або клуню. Або зачинену скриньку в чистому полі.

Саймон перечитує адресу втретє, а потім учетверте. Заплющує очі, повторює її подумки й перевіряє, чи не помилився, тоді про всяк випадок перечитує ще раз і кидає папірець у камін.

— Що було в конверті? — занадто буденним тоном цікавиться дядько за вечерею.

— Лише ключ, — відповідає Саймон.

— Ключ?

— Ключ. Гадаю, це просто сувенір.

— Кхе-кгм, — буркає у свій келих з вином дядько.

— Я, можливо, поїду в гості до свого шкільного друга в село на наступні вихідні, — тихо повідомляє хлопець.

Тітка зауважує щось про погоду, а дядько знову кхе-кгмкає. Минає напружений тиждень, і от Саймон сидить уже в потязі з ключем у кишені, дивиться у вікно й повторює подумки адресу.

На станції він розпитує, куди йти, і йому показують звивисту дорогу в безкраїх полях.

Кам’яного будиночка Саймон не бачить, аж поки не опиняється на порозі. Той ховається за плющем та ожиновими кущами. Покинутий садок здичавів і мало не проковтнув будівлю, щільно оточивши її. Від дороги будинок відділяє кам’яний пристінок, а ворота так заіржавіли, що не відчиняються.

Саймон перелізає пристінок, чіпляючись штанами за колючки. Щоб дістатися дверей будиночка, він зриває з них завісу з плюща.

Хлопець намагається вставити ключ у замок. Той повертається легко, але ввійти всередину не так просто. Саймон штовхає і налягає на двері, розчищає їх від плюща, перш ніж ті нарешті піддаються й відчиняються.

Увійшовши до будиночка, хлопець чхає. Кожен крок здіймає в повітря чергову хмару пилу, і він пливе в променях надвечірнього сонця поміж тіней, що повзуть підлогою.

Один з найзаповзятіших вусиків плюща проклав собі шлях крізь тріщину в шибці й закрутився навколо ніжки столу. Саймон відчиняє вікно, впускаючи всередину свіже повітря і яскравіше світло.

У відчиненому буфеті стоять стоси чайних горняток. Над каміном висить чайник. Меблі (стіл, стільці, два крісла біля вогню й поплямоване латунне ліжко) завалені книжками й паперами.

Саймон розгортає першу-ліпшу книжку й бачить на обкладинці ім’я своєї матері. Джоселін Сімона Кітінг. Раніше він не знав її другого імені. Тепер хлопець розуміє, чому його так назвали. Він не певен, що будиночок йому подобається, але, вочевидь, тепер хатина належить йому і він може поводитися в ній, як заманеться.

Саймон відчиняє ще одне вікно, наскільки це дозволяє плющ. Знаходить у кутку мітлу й підмітає, намагаючись упоратися з прибиранням засвітла.

Плану в нього нема, і тепер перебування тут здається безглуздим.

Саймон думав, що тут хтось буде. Можливо, його мати. Сюрприз — вона не померла. Якщо він правильно пам’ятає різні історії, відьму не так легко вбити. Ця хатина цілком могла б бути хижею відьми. Старанної відьми, любительки чаю.

Підмітати було б легше, якби бруд можна було вимести через задні двері, тож хлопець штовхає засув і прочиняє їх, та його погляду відкривається не поле позаду будинку, а спіральні кам’яні сходи.

Саймон визирає з укритого плющем вікна праворуч від дверей і бачить надвечірнє сонячне світло.

Знову дивиться у двері. Сходи ширші за стіну й перекривають вікно.

Унизу сходів сяє вогник.

Тримаючи мітлу в руці, Саймон спускається, аж поки не опиняється біля двох запалених ліхтарів обабіч залізної решітки, схожої на вмуровану в камінь клітку.

Хлопець відчиняє клітку й заходить усередину. Там є латунний важіль. Він смикає його.

Двері зачиняються. Саймон дивиться вгору на підвішений під стелею ліхтар, а клітка опускається.

Під час спуску приголомшений Саймон стоїть з мітлою в руках, а потім клітка здригається й застигає. Двері відчиняються.

Хлопець виходить до освітленої кімнатки. У ній є два п’єдестали й великі двері.

На кожному з п’єдесталів установлена чаша. Обидві чаші супроводжено інструкціями.

Саймон випиває вміст однієї з них, і рідина має смак чорниці, гвоздики й нічного повітря.

Кубики з другої чаші хлопець кидає на підлогу й спостерігає, як вони завмирають, а тоді обидва п’єдестали опускаються і зникають у камені.

Двері, що відчинилися, ведуть до великої шестикутної зали з маятником посередині. Приміщення освітлює мерехтливе сяйво численних ламп, що увінчують коридори, які, звиваючись, зникають удалині.

Повсюди лежать книжки.

— Я можу чимось допомогти, сер?

Саймон повертається до чоловіка з довгим сивим волоссям, який стоїть на порозі. Десь віддалік лунає сміх і тиха музика.

— Що це за місце? — цікавиться Саймон.

Чоловік дивиться на хлопця й ковзає поглядом до мітли в його руці.

— Ходімо зі мною, якщо ваша ласка, сер, — каже він, жестом припрошуючи Саймона йти далі.

— Це бібліотека? — перепитує хлопець, розглядаючи книжки.

— Певною мірою.

Саймон іде за чоловіком до кімнати із загромадженим книжками й паперами столом. Стіни вкривають крихітні шухлядки з металевими ручками й написаними від руки табличками. Кіт на столі глипає на хлопця, коли той наближається.

— Перші відвідини можуть збити з пантелику, — зауважує чоловік, розгортаючи гросбух.

Він опускає перо в чорнило.

— Крізь які двері ви увійшли?

— Двері?

Чоловік киває.

— Це… Це був будиночок неподалік від Оксфорду. Хтось залишив мені ключ.

Чоловік заходився писати щось у гросбуху, але тепер зупиняється і зводить на нього очі.

— Ви син Джоселін Кітінг? — запитує він.

— Так, — з трохи надмірним завзяттям озивається Саймон. — Ви її знаєте?

— Я був з нею знайомий, так, — відповідає чоловік. — Співчуваю вам з приводу втрати, — додає він.

— Вона була відьмою? — бовкає хлопець, дивлячись на кота на столі.

— Якщо й була, мені вона в цьому не зізнавалася, — відгукується чоловік на його запитання. — Ваше повне ім’я, містере Кітінг?

— Саймон Джонатан Кітінг.

Чоловік записує це в гросбух.

— Можете називати мене Хранитель, — відрекомендовується він. — Що ви викинули?

— Перепрошую?

— На кубиках у передпокої.

— Ох, на всіх були маленькі корони, — пояснює Саймон, пригадуючи кубики з п’єдесталу. Він спробував роздивитися інші картинки, але побачив лише серце й пір’їну.

— Усі? — перепитує Хранитель.

Хлопець киває.

Чоловік супиться й залишає в гросбуху якусь позначку — перо скрипить на папері. Кіт на столі підіймає лапу, щоб схопити перо.

Хранитель не зважає на забаганку кота, опускає перо та йде до шафки з протилежного боку кімнати.

— Початкові відвідини краще не затягувати, але ласкаво просимо до нас у будь-який час. — Хранитель простягає Саймонові ланцюжок з медальйоном. — Він відведе вас до виходу, якщо заблукаєте. Ліфт поверне вас до вашого будиночка.

Саймон дивиться на компас у долоні. У центрі крутиться стрілка. «Мого будиночка», — думає хлопець.

— Дякую, — каже вголос.

— Будь ласка, дайте мені знати, якщо я чимось можу допомогти.

— Можна я залишу це тут? — Саймон зводить угору мітлу.

— Звичайно, містере Кітінг, — дозволяє Хранитель і вказує на стіну біля дверей. Хлопець прихиляє до неї мітлу.

Чоловік повертається до свого столу. Кіт позіхає.

Саймон виходить з кабінету й роздивляється маятник. Замислюється, чи не спить він, бува, і чи це не сон.

Бере книжку зі стосу під стіною і знову кладе її на місце. Прогулюється коридором з вигнутими полицями, у якому книжки оточують тебе зусібіч, як у тунелі. Саймон не знає, як вони не падають, оці полиці, що висять у нього над головою.

Він намагається відчинити двері. Деякі з них замкнені, але багато відчинених, за якими розташовано кімнати з іншими книжками, стільцями, партами та столами, пляшечками із чорнилами та пляшками з бренді. Кількість книжок лякає його. Хлопець не розуміє, як можна з усього цього огрому вибрати, що почитати.

Людей він частіше чує, ніж бачить, — кроки й шепіт лунають поряд, але нікого не видно. Саймон помічає постать у білій мантії, яка запалює свічки, і жінку, так захоплену книжкою, що вона навіть не зводить очей, коли хлопець проходить повз неї.

Він долає коридор, завішаний картинами із зображеннями неймовірних будівель. Замки, що плавають на воді. Напівсадиби-напівкораблі. Вирізьблений у стрімчаках міст. Схоже, усі розкладені довкола книжки стосуються архітектури. Коридор приводить Саймона до амфітеатру, де актори репетирують якусь шекспірівську п’єсу. Він упізнає «Короля Ліра», однак ролі змінили на протилежні, тому у виставі йдеться про трьох синів і величну стару леді, їхню матір, яка поступово втрачає здоровий глузд. Саймон трохи дивиться п’єсу, а тоді йде далі.

Десь грає музика, фортепіано. Він рушає на звук, але не може знайти його джерело.

А потім око чіпляється за двері. Якась їх частина заставлена шафою, у якій напхом напхано книжок, тож ті двері наполовину заховані. Отже, і наполовину знайдені.

На дверях латунне зображення серця, охопленого полум’ям. Дверна ручка легко повертається, коли Саймон торкається її.

У центрі кімнати — довгий дерев’яний стіл, а на ньому — папери, книжки й пляшечки із чорнилом, однак він, імовірніше, запрошує до нової роботи, ніж підказує, що чиюсь роботу перервали. На підлозі та шезлонгу лежать подушки. А ще на шезлонгу влаштувався чорний кіт. Він зводиться на лапи, потягується, зістрибує на підлогу й рушає до відчинених Саймоном дверей.

— Ти дуже гостинний, — гукає йому вслід хлопець, але кіт не відповідає, і він знову береться розглядати кімнату без котів. У стінах є ще п’ять дверей. Кожна з них позначена іншим символом. Саймон зачиняє двері за собою і бачить, що таке саме серце є всередині. На інших дверях хизуються ключ, корона, меч, бджола й пір’їна.

Між дверима здіймаються колони, а зі стелі, наче гойдалки, звисають вузькі полиці, на яких лежать розкладені книжки. Саймон не може збагнути, як дістатися до найвищих полиць, а потім помічає, що вони під’єднані до лебідок, які можна підіймати або опускати.

Над кожними дверима є лампи, які яскраво горять, лише над дверима з ключем одна згасла, а над дверима з пір’їною світить тьмяно.

З-під дверей з пір’їною раптом прослизає папірець. Саймон підіймає його. Із зовнішнього боку він укритий кіптявою, яка залишає на хлопцевих пальцях чорні сліди. Літери на аркушику написані хистким дитячим почерком:

Привіт.

Є там хтось за дверима,

чи ти кіт?

Нижче намальований кролик.

Саймон повертає дверну ручку. Вона застрягла. Хлопець розглядає замок, знаходить шпінгалет, повертає його та пробує ще раз. Цього разу двері слухаються.

Вони відчиняються до темної кімнати з голими стінами. У ній нікого немає. Хлопець зазирає за двері, але бачить лише темряву.

Саймон із подивом зачиняє двері. Перевертає записку.

Бере зі столу перо, опускає його в чорнильницю й пише відповідь:

Я не кіт.

Він складає записку й підсуває її під двері. Чекає. Знову відчиняє їх.

Записка зникла.

Саймон зачиняє двері.

Знову дивиться на книжкову полицю.

Двері позаду нього розчахуються. Саймон налякано зойкає.

На порозі стоїть дівчина з хвилястим каштановим волоссям, заплетеним у коси навколо кролячих вушок зі срібною філігранню. Вона вбрана в дивну плетену сорочку, коротесеньку спідничку поверх синіх штанів та взута у високі чобітки. Очі в неї яскраві й гострі.

— Хто ти? — питає дівчина, що матеріалізувалася з повітря. Записку вона стискає в руці.

— Саймон, — озивається хлопець. — А ти?

Дівчина довше обмірковує його запитання, нахиливши голову так, що кролячі вушка торкаються дверей з мечем.

— Ленора, — відповідає Елінор, і це не вся правда. Це ім’я вона якось прочитала в одному вірші й вирішила, що воно краще за її попри свою простоту. До того ж ніхто ніколи не запитував, як її звуть, а отже, це чудова нагода приміряти нове ім’я.

— Звідки ти прийшла? — запитує Саймон.

— З попелища, — каже дівчина, наче такого пояснення цілком досить. — Це ти написав? — Вона зводить руку із запискою догори.

Саймон киває.

— Так.

— Коли?

— Щойно. А повідомлення з іншого боку було від тебе? — запитує він, хоча думає, що почерк здається занадто підлітковим для неї, і замислюється, навіщо дівчина наділа кролячі вушка.

Елінор обертає записку й дивиться на незграбні літери та схибленого кроля.

— Я написала це вісім років тому, — каже вона.

— А чому ти тільки тепер запхала під двері цю стару записку?

— Я запхала її під двері одразу, щойно написала. Не розумію…

Дівчина супиться й причиняє свої двері з пір’їною. Іде до протилежної стіни. Десь поміж цим Саймон помічає, що вона гарненька попри свої ексцентричні шати. Очі в неї темні, майже чорні, шкіра смаглява, а в рисах є щось трохи чужоземне. Вона геть не схожа на дівчат, з якими іноді знайомила його тітка. Хлопець намагається уявити, який би вигляд мала незнайомка в сукні, і знічено закашлюється.

Дівчина по черзі розглядає всі двері.

— Не розумію, — бурмоче вона собі під ніс. Розвертається і знову дивиться на Саймона. Ні, витріщається на нього, ретельно вивчаючи від кінчиків волосся до кінчиків пальців.

— Тут є бджоли? — запитує нарешті. Зазирає за книжкові полиці й під подушки.

— Я не бачив, — озивається Саймон, рефлекторно заглядаючи під стіл. — Раніше тут був кіт, але він кудись пішов.

— Як ти сюди потрапив? — цікавиться дівчина, упіймавши його погляд з іншого боку столу. — Я маю на увазі — сюди вниз, а не до цієї кімнати.

— Крізь двері в будиночку…

— У тебе є двері? — перепитує Елінор. Вона сідає на підлогу між стільцями, схрестивши ноги, і вичікувально дивиться на хлопця.

— Насправді вони не зовсім мої, — пояснює Саймон. Утім, сам підозрює, що вони все-таки його, якщо будиночок належить йому. Він теж сідає, відштовхнувши з дороги стілець, і тепер вони з дівчиною дивляться одне на одного серед лісу з ніжок стільців під куполом столу.

— Я гадала, що майже всі двері зникли, — зізнається Елінор.

Саймон розповідає їй про свою матір, про конверт і ключ, про будиночок. Вона уважно слухає, тож він присмачує розповідь усіма деталями, які може згадати. Сургучева печатка на конверті. Плющ на будиночку. Коли він описує схожий на клітку ліфт, дівчина набуває здивованого вигляду, але не уриває його.

— Твоя мати була тут? — запитує Елінор, коли хлопець довів історію від дверей аж до кімнати, у якій вони зараз сидять.

— Напевно, так. — Саймон думає, що нагода побачити місця, де бувала мама, і книжки, які вона читала, навіть краща за лист.

— Який вона мала вигляд? — не вгаває дівчина.

— Я не пам’ятаю, — озивається Саймон, і йому раптом нестерпно хочеться змінити тему розмови. — Я ніколи раніше не зустрічав дівчину в штанях, — каже він, сподіваючись, що вона не образиться.

— Я не можу вилізти кудись у сукні, — пояснює Елінор, наче просто констатує факт.

— Вилазити кудись — не дівчача справа.

— Будь-що — дівчача справа.

Вона каже це так серйозно, що Саймон замислюється над цим твердженням. Її вигляд суперечить усьому, що каже про дівчат його дядько, але хлопець думає, що дядько, напевно, менше розуміється на дівчатах, ніж удає, а в тітки дуже специфічні погляди на те, що означає «бути леді».

Він замислюється, чи не наткнувся, бува, на місце, де дівчата не грають в ігри, де не потрібно дотримуватися якихось неписаних правил. Ніяких очікувань. Жодних компаньйонок. Цікаво, а його мама теж була така? Цікаво, а чому жінка може стати відьмою?

Вони й надалі перекидаються запитаннями й відповідями, яких іноді так багато, що доводиться жонглювати, щоб відповісти на одне, потім друге, а поміж ними ще на декілька. Саймон розповідає дівчині речі, про які ніколи нікому не казав. Він зізнається в страхах і прихованих переживаннях, з його вуст вихоплюються думки, які він не наважувався промовляти вголос, але тут (з нею) усе здається іншим.

Дівчина розповідає йому про це місце. Про книжки й котів. У неї в торбі є крихітний слоїчок меду, і вона дає Саймонові скуштувати його. Він очікує солодкого смаку, але відчуває щось більше — багатий, золотистий та з присмаком диму аромат.

Саймонові бракує слів, коли він облизує пальці й думає про те, чого не може висловити, до того ж розуміє, що прозвучало б це недоречно.

Елінор не знає, що думати про цього хлопця в сорочці з рюшами й застібнутому камзолі. Він узагалі хлопець чи чоловік? Вона не знає, як їх розрізняти. «Р» новий знайомий вимовляє якось дивно. Дівчина не впевнена, чи привабливий він, оскільки не має з ким його порівняти, але його обличчя їй подобається. Є в ньому відкритість. Вона замислюється, чи має він секрети. У Саймона карі очі, але біляве волосся, а вона читала стільки книжок про блондинів із синіми очима, що це здається якимось несумісним. Його обличчя — щось значно більше за волосся і колір очей. Елінор замислюється, чому в книжках не описують лінію носа чи довжину вій. Вона вивчає форму його губ. Напевно, обличчя — занадто складна штука, щоб описати словами.

Дівчина тягнеться вперед і торкається Саймонового волосся. Вигляд у нього такий здивований, що вона відсмикує руку.

— Перепрошую, — каже.

— Усе нормально. — Тепер він тягнеться вперед і бере її за руку. Пальці в нього теплі й липкі від меду. Серце Елінор занадто швидко гупає. Вона намагається пригадати книжки про хлопців у сорочках з рюшами, щоб знати, як поводитися. На думку спадають лише танці, які здаються недоречними, і вишивання, але дівчина не вміє вишивати. Їй, напевно, не слід так пильно дивитися на нього, але він теж не відводить від неї очей, тож вона вивчає його далі.

Вони тепер розмовляють, узявшись за руки. Пучками пальців Елінор малює кола на Саймоновій долоні, обговорюючи з ним Гавань, коридори, кімнати, котів. Книжки.

— У тебе є найулюбленіша книжка? — питає Саймон.

Елінор обдумує запитання. Її ніколи про таке не розпитували, але дещо спадає на думку.

— Є. Я… є. Це… — Елінор змовкає. — Хочеш почитати її? — запитує вона замість того, щоб пояснювати. Книжки завжди краще читати, ніж пояснювати.

— Хочу, ще й як, — запевняє Саймон.

— Я можу дати її тобі, ти почитаєш, а потім поговоримо про неї. Якщо тобі сподобається. А якщо не сподобається, мені буде цікаво, чому саме не сподобалося. Вона в мене в кімнаті, підеш зі мною?

— Авжеж.

Елінор відчиняє двері з пір’їною.

— Вибач, що тут так темно, — каже вона. Витягає зі своєї торби металевий брусок, натискає щось, і він починає світитися яскравим немиготливим білим світлом. Дівчина націлює промінь у темряву, і Саймон бачить грудкуваті рештки кімнати, спалені книжки. Пахне димом.

Елінор виходить із цієї кімнати та йде в іншу.

Саймон рушає за нею назирці, але наштовхується на стіну. Коли зірочки перед очима від удару зникають, він дивиться в темряву, яку бачив раніше. І дівчина, і згоріла кімната зникли.

Хлопець кидається в темряву, але вона тверда.

Він наштовхується на неї, наче на двері.

— Леноро? — гукає дівчину.

«Вона повернеться», — переконує він себе. Візьме книжку й повернеться. Якщо він не може піти за нею, можна почекати тут.

Саймон зачиняє двері й потирає чоло.

Звертає увагу на книжкові полиці. Упізнає томи Кітса й Данте, але інші прізвища йому незнайомі. Думками він знову повертається до дівчини.

Саймон торкається пальцями оксамитових подушок на шезлонгу.

Двері з пір’їною відчиняються, і заходить Елінор з книжкою в руці. Вона переодяглася, і тепер на ній темно-синя блузка, що приховує плечі, а навколо шиї — довгий рожевий шарф.

Ззирнувшись із Саймоном, дівчина лякається, а двері позаду неї з гуркотом зачиняються. Вона дивиться на хлопця широко розплющеними очима.

— Що сталося? — запитує Саймон.

— Скільки мене не було? — своєю чергою запитує дівчина.

— Хвилину… — Він не стежив за часом, бо в думках було інше. — Гадаю, хвилин десять, не більше.

Елінор впускає книжку, і та падає, розгорнувшись, а потім знову складається на землі біля дівочих ніг. Руки злітають до вуст, затискаючи їх, а Саймон, не знаючи, що робити, підіймає книжку й зацікавлено розглядає її золочену обкладинку.

— Що таке? — перепитує він.

Опановує, хай би там що, бажання погортати сторінки.

— Шість місяців, — каже Елінор. Саймон не розуміє. Він вигинає брову, і дівчина засмучено супиться. — Шість місяців, — повторює вона, цього разу голосніше. — Шість місяців кімната була порожня щоразу, як я відчиняла двері. А сьогодні ти знову тут.

Саймон сміється попри її серйозність.

— Сміх та й годі, — каже він.

— Це правда.

— Дурниці, — наполягає Саймон. — Ти влаштувала якусь гру. Ніхто не зникає на кілька хвилин, щоб потім присягатися, наче його не було кілька місяців. Ось, я покажу тобі.

Саймон рішуче повертається до дверей, тримаючи книжку в руці, і виходить у коридор.

— Іди-но сюди, подивися, — каже він, обертаючись до кімнати. Але там порожньо. — Леноро?

Саймон ступає крок усередину, але в кімнаті нікого нема. Він дивиться на книжку в руці. Зачиняє двері й відчиняє їх знову.

Він не міг вигадати цю дівчину.

До того ж, якщо дівчини не було, звідки взялася книжка? Він крутить її в руках.

Саймон починає читати, бо читання заспокоює нерви. Чекає, що двері відчиняться, але вони не відчиняються.

Закарі Езра Роулінз знаходить «Солодкі муки» саме там, де й казав Доріан, — у кишені свого забризканого фарбою пальта, накинутого на спинку стільця в кімнаті; там, де він залишив його після приїзду.

Хлопець навіть не знав, що вона там. Книжка досить маленька, щоб прослизнути до кишені пальта непомітно для його власника, проте, слід завважити, що цей власник тоді страшенно замерз, був розгублений і напідпитку. Але мав би він запам’ятати, коли вона в нього з’явилася! Те, що цього не сталося, його дратує.

Зараз йому вперше випадає нагода перевірити, чи на місці книжка, повернувшись до власної кімнати після бозна-скількох годин чатування біля Доріана, який більше не прохопився жодним словом, поки Закарі сидів і читав свою книжку з казками, заплутуючись іще більше через згадки про Беззоряне море і, здається, кількох різних Королів Сов. Рима змінила його на варті, однак хлопець не зміг збагнути її пояснень щодо того, куди зникла Мірабель, і тепер думає, що слід було попросити дівчину записати все, але замислюється, чи це, бува, не заборонено.

Власна кімната здається затишною і знайомою, у каміні знову радісно палахкотить вогонь. Закарі думає, що ліжко, напевно, перестелили, і воно таке пухке, але чи це так, важко сказати напевно. Кухня повернула його речі, зокрема й костюм, складений і без жодної плямки.

Хлопець відправляє вниз своє забуте пальто, щоб перевірити, чи зможуть вони якось зарадити йому із цим, і вирішує, що не завадило б поїсти.

За мить заходиться дзвіночок, і хлопець виявляє, що Кухня зрозуміла замовлення «Вареники, які маєте» буквально, але їх асортимент не лише різноманітний — вареники були ще й смачні. На кожній тарілці під ковпаком лежав вареник з певною начинкою, деякі з них — у компанії із соусом. На всіх глиняних ковпаках були намальовані картинки: людина в мандрах, одна й та сама проста фігурка на кожній, але щоразу в іншому місці. То в лісі з пташками. То на вершині гори. То в нічному місті.

Закарі не може подужати й половину тих місць, тож решту тарілок він залишає накритою, сподіваючись, що це підтримає необхідну температуру.

Потім береться розглядати колекцію синіх скляних пляшок від газованої води на полиці. Можливо, тут є свічки, тоді він помістить їх у пляшки. Він не проти затишно влаштуватися. Йому вже затишно. Так затишно, що час від часу хочеться просто лягти на підлогу у ванній та тільки нагадувати собі про дихання.

Разом з торбою до Закарі повернувся і одяг, але він гірший за той, що на ньому, так само як речі з кімнати. Навіть його звичні окуляри порівняно з новими трохи програють, і Закарі вирішує далі носити позичені.

Біля однієї лампи хлопець знаходить розетку та встромляє свій телефон, попри те що вважає ці спроби марними.

Сідає біля вогню і знову гортає «Солодкі муки», відчуваючи полегшення від того, що возз’єднався з ними. У книжці бракує більшої кількості сторінок, ніж він пам’ятає. Мабуть, йому слід показати її Мірабель. Хлопець зупиняється на розділі про сина віщунки. «Поки що». Ну, тепер він тут. Таки дістався Гавані, хай навіть Беззоряного моря не знайшов. І що тепер?

Може, відстежити книжку у зворотному напрямку? Де вона була раніше? Закарі пригадує свої бібліотечні підказки з далекого минулого. «З бібліотеки… когось». Він заплющує очі, намагаючись пригадати аркуш паперу, який на заході, влаштованому Кет, дала йому Єлена. Пожертвувано… Якимось фондом… О господи. «Там була літера Д», — думає він. Можливо.

Кітінг. Прізвище закарбувалося в пам’яті, але пригадати ініціали він не може. Закарі не віриться, що він забув прихопити із собою ту записку.

Одне хлопець знає напевно: зрозуміти, яким має бути наступний крок, він не може, якщо лише цей крок не сон.

Закарі запихає «Солодкі муки» до своєї торби, повертає тарілки на Кухню, просить яблуко (йому надсилають срібну миску, наповнену жовтими яблуками з ніжним рожевим рум’янцем) і знову вирушає на незвідані простори Гавані.

Він намагається не користуватися компасом, але й гадки не має, у якому напрямку рухається певної миті. Знаходить кімнату, захаращену столами та кріслами, деякі з них стоять в окремих нішах попід стінами й навколо порожнього простору з додатковими стільцями та схожим на водограй фонтаном у центрі.

На дні фонтана лежать монетки — деякі хлопець упізнає, а інші йому незнайомі — це стоси бажань, що причаїлися під водою, яка тихенько булькоче. Закарі думає про фонтан з ключами й колекціонера ключів з Доріанової книжки й розмірковує, що з ним могло статися.

«Більше його ніхто не бачив».

Цікаво, чи хтось уже розмірковує, що сталося з ним самим? Напевно, ні.

За фонтаном є зала з низькою стелею, вхід до якої затуляє книжкова полиця і крісло. Щоб зайти туди, Закарі доводиться відсунути крісло. Зала тьмяно освітлена, у ній є кілька зачинених дверей. Увійшовши, хлопець розуміє, що саме в ній дивного. Річ не в тім, що тут бракує книжок чи котів, а в тім, що двері в залі не мають ані кулястих ручок, ані клямок. Самі лише замки. Він зупиняється біля одних з дверей і штовхає їх, але вони не піддаються. Детально оглянувши двері, Закарі помічає обгорілі сліди по краях дерева. У повітрі пахне димом, наче колись давно тут була пожежа. На дверях, там, де колись була ручка, залишився отвір, який заповнили новим, незгорілим шматком дерева. У затінку з протилежного боку зали ворушиться щось завелике, як на кота, проте, коли Закарі придивляється пильніше, нічого там не бачить.

Хлопець повертається до фонтана тим самим шляхом, яким прийшов, і вибирає іншу залу. Вона яскравіше освітлена, утім тут «яскравіше» — відносне поняття. У кожному її куточку вдосталь світла, щоб читати, і навіть більше того.

Він безцільно тиняється залою, йому не хочеться повертатися до Доріана, щоб поглянути, як він там, і його навіть трохи дратує, що це «він» так засіло в думках.

Закарі проходить повз картину зі свічкою і ладен присягнутися, що пломінець затріпотів від його руху, тому повертається до неї і виявляє, що це аж ніяка не картина, а рамка, яка висить на стіні навколо полиці з мерехтливою свічкою в срібному свічнику. Він розмірковує над тим, хто міг її запалити.

Роздуми перериває нявчання позаду. Закарі повертається й бачить персидського кота, який незмигно дивиться на нього зі скептичним виразом на приплюснутій мордочці.

— Якісь проблеми? — запитує кота хлопець.

— Мняоооорвррорр, — відповідає кіт сумішшю нявчання та гарчання, натякаючи, що в нього їх так багато, аж не знає, із чого розпочати.

— Я тебе слухаю, — мовить Закарі.

Знову дивиться на свічку — пломінець далі танцює в рамі.

І задуває.

Рама картини відразу здригається й падає вниз. Уся стіна нижче рами рухається, зникаючи в підлозі. Коли низ рамки торкається кахлю на підлозі, стіна зупиняється, згасла свічка застигає на рівні котячих очей.

У стіні, там, де була рама, тепер розверзлася прямокутна дірка. Закарі кидає погляд на кота, якого більше цікавить свічка й завиток диму, який можна ловити лапою.

Отвір досить великий, щоб хлопець міг у нього зайти, але не надто освітлений. Більшість світла потрапляє сюди від лампи з торочками, що стоїть на столі з протилежного боку зали. Закарі тягне лампу якомога ближче до нової знахідки, наскільки йому дає змогу це здійснити дріт, і думає, звідки тут струм і що станеться, якщо він зникне.

Лампа наближається до отвору, але не дістає, щоб заглянути в нього. Хлопець залишає її на підлозі й нахиляє (торочки неабияк тішать кота) у бік отвору. А сам переступає цю «не-картину» й опиняється всередині.

Під його черевиками на підлозі хрускотить щось відоме лише темряві, і Закарі думає, що це, мабуть, навіть на краще. Лампа чудово виконує свою роботу, але очам хлопця потрібні кілька секунд, щоб призвичаїтися. Він посуває позичені окуляри ближче до перенісся. Від того в кімнаті не стає світліше, тому що в ній усе згоріло. Те, що він вважав пилом, насправді є попелом, який укриває залишки того, що тут було раніше. І Закарі достеменно знає, що саме тут було раніше, бозна за скільки часу до його появи.

Стіл посередині кімнати й ляльковий будиночок на ньому згоріли, перетворившись на чорні руїни.

Стіни лялькового будиночка склалися всередину, дах обвалився. Його мешканці, довкілля — усе згоріло, залишивши по собі самі спогади. У кімнаті повно обвугленого паперу та предметів, які більше неможливо впізнати.

Закарі тягнеться, щоб торкнутися до самотньої зірки, що звисає на дивом збереженій линві зі стелі, і вона падає на підлогу й губиться серед тіней.

— Навіть крихітні імперії занепадають, — каже Закарі, звертаючись почасти до себе, а почасти до кота, який зазирає з коридору над краєм рами.

Кіт у відповідь зникає.

Під черевиками Закарі хрустить спалене дерево й уламки колишнього світу. Він іде до лялькового будиночка. Петля, що колись, мов двері, відчиняла будиночок, залишилася неушкодженою, і він смикає за неї. Від цього руху вона розривається, і фасад падає на стіл, відкриваючи нутрощі будиночка.

Усередині не геть усе зруйноване, як то в кімнаті, проте обвуглилося й почорніло. Спальні неможливо відрізнити від віталень чи кухні. Горище впало на підлогу й потягнуло за собою більшу частину даху.

В одній зі згорілих кімнат Закарі щось зацікавлює. Він витягує руку й дістає знахідку з руїн.

Це самотня лялька. Хлопець витирає з неї кіптяву краєм светра й підносить до світла. Дівчинка, напевно, була донькою найпершої лялькової родини, порцелянова й розмальована. Вона тріснула, але не розбилася.

Закарі залишає її стояти на згарищі свого будиночка.

Йому б хотілося подивитися, як тут усе було. Подивитися на будиночок, містечко й більше місто на протилежному березі моря. На різноманіття прибудов та переплутані сюжети. Мабуть, йому теж захотілося б додати туди щось своє. Залишити слід в історії. Закарі сам не розумів, як сильно йому цього хочеться, аж поки не зіткнувся з реальністю, у якій неможливо це зробити. Хлопець навіть не може збагнути, засмутився він, розгнівався чи розчарувався.

Час минає. Речі змінюються.

Закарі роздивляється кімнату, яка є найбільшою і тепер дає прихисток самотній ляльці на згарищі цілого її світу. Там, де зі стелі колись звисали зірки або планети, нині залишилися линви, тоненькі смужечки, схожі на павутиння. Тепер він бачить, що у великій пожежі, яка зжерла кімнату, вижило ще дещо. Уламки корабля в кутку, де колись був океан, шматок залізниці вздовж столу, з вікна головного будинку висунувся високий підлоговий годинник, а з полиці малесенькими скляними оченятами на нього дивиться олень, увесь зчорнілий (від копитець до крихітних ріжок), але неушкоджений.

Стіни вкриті колишніми шпалерами, що покрутилися, немов березова кора. Поряд з полицею з оленем є двері без ручки, і хлопець замислюється, чи це не ті самі двері, повз які він нещодавно йшов.

Кімната раптом починає скидатися на гробницю, запах горілого паперу та диму стає відчутнішим.

Лампа в залі падає, з власної примхи чи заручившись підтримкою кота. Лампочка розбивається з приглушеним тріском, і світло вимикається, залишивши самотнього Закарі в темряві сам на сам з обвугленими рештками мініатюрного всесвіту.

Він заплющує очі й рахує від десяти до нуля.

Якась його частина очікує, що, розплющивши очі, він знову опиниться у Вермонті, але хлопець залишається там само, де був десять секунд тому, і тепер бачить слабенький вогник, який вабить його до себе.

Закарі вилізає з отвору в стіні обережно, щоб не перечепитися через лампу, яка лежить на підлозі. Повертає її на стіл і докладає всіх зусиль, щоб прибрати з дороги уламки розбитого скла.

На книжкових полицях сховано кимось кілька церковних свічок. І хлопець бере одну з них, щоб запалити ту, що в рамі. Рама повертається на своє місце, щойно спалахує вогник, стіна знову приховує залишки лялькового всесвіту.

— Няв, — озивається персидський кіт, несподівано звівшись на ноги.

— Гей, — каже йому Закарі. — Я збираюся піти сюди. — Він показує на коридор ліворуч, ухваливши це рішення лише тоді, коли оголосив про нього. — Можеш піти зі мною, якщо хочеш, а як ні, то нічого страшного. Дій як знаєш.

Кіт дивиться на нього знизу вгору й махає хвостом.

Коридор ліворуч короткий, тьмяно освітлений і веде до кімнати, де вздовж стін стоять колони з мармурових статуй. Оголені фігури тримають стелю в комбінаціях по двоє чи по троє, утім здається, що вони більше зосереджені одна на одній, ніж на їх архітектурній функції.

Стеля вкрита позолотою та прикрашена десятками крихітних лампочок, які ллють тепле світло на застиглу мармурову оргію внизу.

Закарі озирається через плече й помічає, що кіт іде за ним, та досить було хлопцеві подивитися, як той зупиняється і мов знічев’я заходиться облизувати лапу так, ніби взагалі не йде за ним назирці, а суто випадково прямує туди, куди й він.

Хлопець іде далі іншим коридором, що веде від кімнати з колонами та прикрашений ще двома статуями. Одна зазирає до кімнати, а друга відвертається, примруживши мармурові очі.

Кіт знаходить щось і ганяє його лапкою сюди-туди, спостерігаючи, як те «щось» ковзає підлогою. Утім, ця річ невдовзі йому набридає, він востаннє штовхає її та прямує далі своїм шляхом. Закарі підходить подивитися, що це було, і бачить зірочку-орігамі з одним зігнутим кутиком. Хлопець кладе її до кишені.

Нарешті він опиняється в Серці, потрапивши туди, напевно, випадково. Двері до кабінету Хранителя відчинені, але чоловік не підводить голови, поки Закарі не стукає у відчинені двері.

— Вітаю, містере Роулінз, — озивається він. — Як почуваєтесь?

— Краще, дякую, — відповідає хлопець.

— А ваш друг?

— Він спить, але вигляд має непоганий. І… я розбив лампу в одному з коридорів. Можу підмести, якщо маєте мітлу чи щось таке.

Його погляд падає на старомодну мітлу з патичків у кутку.

— Необов’язково, — заспокоює його Хранитель. — Я потурбуюся про це. У якому коридорі?

— Треба повернутися он туди й обійти довкола, — пояснює Закарі, показуючи, звідки прийшов. — Біля картини в рамі зі справжньою свічкою.

— Зрозумів, — озивається Хранитель, записуючи щось. Його тон доволі відсторонений, і Закарі вирішує розпитати дещо, подумавши, що чоловік, напевно, узяв собі за правило залишатися ввічливим.

— Що сталося в кімнаті з ляльковим будиночком? — запитує він.

— Пожежа, — повідомляє Хранитель, не підводячи погляду і, схоже, не здивувавшись, що Закарі її знайшов.

— Це я зрозумів, — відгукується хлопець. — А що її спричинило?

— Збіг непередбачуваних обставин, — відповідає Хранитель. — Нещасний випадок, — додає він, коли Закарі ніяк не реагує на його відповідь. — Я не можу описати подробиці, тому що не бачив пожежі на власні очі. Чи можу я допомогти вам ще із чимось?

— А де всі? — не вгаває хлопець, не приховуючи роздратування в голосі, але Хранитель не відриває очей від записів.

— Ми з вами тут, ваш друг у своїй кімнаті, Рима, мабуть, наглядає за ним або виконує свої обов’язки, а де зараз Мірабель, я не знаю: вона не звітує про свої плани.

— І це все? — перепитує Закарі. — Нас п’ятеро й коти?

— Саме так, містере Роулінз, — погоджується Хранитель. — Бажаєте дізнатися кількість котів? Можливо, я помилюся, їх важко полічити.

— Ні, усе гаразд, — запевняє хлопець. — Але куди… куди поділися всі?

Хранитель завмирає й дивиться на нього. Чоловік миттєво або постаршав, або посумнішав, Закарі не певен, що саме. Можливо, і те і те водночас.

— Якщо ви маєте на увазі наших колишніх мешканців, хтось із них пішов звідси. Дехто помер. Ще хтось повернувся туди, звідки прийшов, а хтось шукав собі нове місце та, сподіваюся, знайшов. З тими, хто залишився, ви вже знайомі.

— А чому ви залишилися? — цікавиться Закарі.

— Я залишився тому, що це моя робота, містере Роулінз. Моє покликання, обов’язок, мій raison d’étre[46]. А чому ви тут?

«Тому що книжка сказала, що я маю бути тут, — думає Закарі. — Бо боюся повертатися через божевільних жінок у шубах, які зберігають руки в слоїках. Бо я ще не розгадав загадки, попри те що не знаю, яка саме ця загадка. Тому що почуваюся тут унизу живішим, ніж був там нагорі».

— Я тут для того, щоб вийти в Беззоряне море та вдихнути населеного привидами повітря, — відповідає він, і це твердження-відлуння заслуговує на усмішку Хранителя.

Коли чоловік усміхається, то здається молодшим.

— Бажаю вам усього найкращого на цьому шляху, — каже він. — Чи можу я вам ще чимось допомогти?

— А когось із колишніх мешканців звали Кітінг? — цікавиться хлопець.

Вираз на обличчі Хранителя змінюється на якийсь незрозумілий для Закарі.

— У цих залах було чимало носіїв такого прізвища.

— А хтось… А хтось із них володів бібліотекою? — допитується Закарі.

— Нагорі? Мені про це нічого невідомо.

— Коли вони тут були?

— Дуже давно, містере Роулінз. Ще до вашого народження.

— Ох, — дивується Закарі.

Він намагається придумати ще якісь запитання, але не знає, про що розпитати. «Солодкі муки» лежать у нього в торбі, і він може показати їх Хранителю, але щось утримує його від цього.

Закарі несподівано почувається втомленим. Свічка на столі стікає воском, і дим навіває думки про ляльковий будиночок і знищення всесвіту, тож хлопець вирішує піти відпочити абощо.

— Ви нормально почуваєтеся? — непокоїться Хранитель.

— Я в нормі, — запевняє Закарі, і в цих словах є трохи брехні. — Дякую.

Хлопець прокладає собі шлях коридорами, які тепер здаються доволі порожніми й темнішими. Відчуття підземелля тисне на нього. Стільки каміння між ним і небом. Такий тягар висить у нього над головою.

Власна кімната здається безпечною гаванню, коли Закарі опиняється в ній, а щойно перетнувши поріг, він наступає на щось просунуте під двері.

Хлопець відриває від підлоги свій черевик. Під ним лежить складений папірець.

Закарі нахиляється й піднімає його. Із зовнішнього боку викрашається літера З, вигадлива й перекреслена посередині. Схоже, цей лист призначено йому.

У ньому чотири рядки тексту, написаного незнайомим почерком. Це не схоже на лист або записку. Закарі думає, що послання скидається на уривок з вірша або оповідання.

Або загадки.

Бджолина Королева уже тебе чекає.

Казки давно пора розповісти.

І прихопи той ключ, що копії не має,

Разом з ключем, що зветься золотим.

Балада про Саймона та Елінор Позичена книжка

Саймон знає, що минуло кілька годин. Він утомився і зголоднів, пригадує, що спакував для себе сякий-такий харч і залишив його в будиночку, а натомість приніс мітлу, яка тепер здається непрактичною. У слова Ленори про те, що минуло стільки часу, він не повірив, але вона не повернулася, а він уже майже засинає, її книжка якась дивна, і все це йому не подобається.

Саймон думає про свою маму, яка заховала це місце в сільському будиночку.

Хлопець мерщій повертається до зали на вході, прислухаючись до підказок свого компаса. Намагається відчинити двері, але вони замкнені.

Він пробує ще раз, сильніше смикаючи за ручку.

— Ви не можете забрати це із собою, — каже голос позаду. Саймон обертається і бачить на порозі за розхитаним маятником Хранителя. Хлопець не відразу розуміє, що той натякає на книжку з позолоченими кутиками в його руці.

— Я хотів її почитати, — пояснює Саймон, хоча це й так очевидно. Як він ще хотів би використати книжку? Утім, це вже не так очевидно. Він хотів більше, ніж прочитати. Хлопець хотів її вивчити, насолодитися, скористатися нею як віконцем усередину іншої людини. Саймон хотів узяти книжку додому, у своє життя, у своє ліжко, адже не може вчинити так само з дівчиною, яка дала йому цю книжку.

«Мабуть, тут є офіційний процес для позичання книжок», — думає він.

— Я хотів би взяти цю книжку, якщо можна, — каже вголос.

— Ви мусите залишити тут щось, — каже йому Хранитель.

Саймон супиться, а тоді вказує на мітлу, що досі стоїть біля дверей кабінету.

— Цього досить?

Хранитель замислено дивиться на мітлу й киває. Іде до столу, записує на клаптику паперу Саймонове ім’я та прив’язує його до мітли. Кіт на столі позіхає, і Саймон теж позіхає.

— Назва книжки? — цікавиться Хранитель.

Хлопець опускає погляд на обкладинку, попри те що знає відповідь, і відказує:

— «Солодкі муки». Списку авторів тут нема.

Хранитель дивиться на нього й просить:

— Можна поглянути?

Хлопець простягає йому книжку. Хранитель розглядає, вивчаючи корінець та форзаци.

— Де ви її знайшли? — цікавиться він.

— Мені дала книжку Ленора, — пояснює Саймон. Він припускає, що можна не пояснювати чоловікові, хто це така, адже її неможливо забути. — Сказала, що це її улюблена.

Вираз обличчя Хранителя, коли він повертає книжку, якийсь дивний.

— Дякую, — каже Саймон, з полегшенням забираючи її з рук Хранителя.

— Ваш компас, — говорить Хранитель, розкриваючи долоню, і хлопець недоумкувато витріщається на нього, перш ніж зняти з шиї золотий ланцюжок.

Йому кортить спитати, чи, може, щось не так, або про Ленору, або поставити одне із численних запитань. Але жодне з них не хоче промовлятися вголос.

— На добраніч, — промовляє натомість хлопець.

Хранитель киває, і цього разу, коли Саймон намагається піти, двері без найменшого супротиву відчиняються.

Хлопець засинає в ліфті, поки той підіймається, і, здригнувшись, після зупинки майже прокидається.

Залита світлом ліхтарів кам’яна кімната має такий самий вигляд, як раніше. Двері, що ведуть назад до будиночка, досі відчинені.

У вікна хатини ллється місячне світло. Саймон не може навіть припустити, котра зараз година. Холодно, а він занадто стомився, щоб розпалювати вогонь, і радіє можливості вдягнути пальто.

Хлопець падає на ліжко, не прибравши з нього книжки і стискаючи «Солодкі муки» в руці.

Коли він засинає, книжка падає на підлогу.

Коли Саймон прокидається, то не може зорієнтуватися, що з ним, а лише відчуває на спині синець від книжки, на якій лежить. Він не пам’ятає, де опинився і як сюди дістався. Ранкове світло сіється крізь листя плюща. Досі відчинене вікно під вітром поскрипує петлями.

Спогади про ключ, будиночок і поїзд повертаються до його затуманеного мозку. Він, мабуть, заснув. І бачив дивний сон.

Саймон смикає задні двері будиночка, але ті не піддаються, бо, напевно, заросли ззовні ожиною.

Хлопець розводить у грубці вогонь.

Він не знає, як учинити із цим місцем і цими книжками, цими речами, які йому буцімто залишила мати.

За ліжком Саймон знаходить невисоку довгу скриню. Вона замкнена на замок, а той геть проіржавів, і петлі в ньому в такому самому стані. Тож удар каблуком збиває обидві за раз. У скрині він бачить пожовклі папери та ще кілька книжок. Один з документів — це право власності на будиночок і чималу територію навколо, оформлене на його ім’я. Саймон переглядає ще кілька офіційних документів від матері. Його дратує те, що вона віднесла цю подію, оприлюднення цього місця до його вісімнадцятиріччя, навіть не звернувшись особисто. Більшість паперів для нього взагалі тера інкогніта: уривки записок і схожих на казки історій, довга заплутана балаканина про реінкарнацію, ключі та долю. Єдиний лист, написаний не його матір’ю і призначений їй, — це палке послання від когось на ім’я Азім. Саймонові спадає на думку, що це, можливо, його батько.

Несподівано хлопець замислюється, чи знала його мати, що помре. Чи підготувала вона все, передбачаючи свою відсутність у цьому світі? Раніше він про це не розмірковував, і думка ця йому не подобається.

Він має спадок. Запилюжений, напхом напханий книжками й геть завитий плющем. Те, що він може називати своїм.

Саймон замислюється, чи міг би тут жити. Чи хотів би. Звісно, з килимами, кращими стільцями й путящим ліжком.

Він сортує книжки, розкладаючи міфи та перекази з одного боку столу, історію та географію з другого, а томи, які не може класифікувати, залишає посередині. Там є книжки з мапами й книжки, написані незнайомими йому мовами. Декілька з них позначені анотаціями й символами: коронами, мечами й намальованими совами.

Біля ліжка хлопець знаходить невеличку й не таку запилюжену, як інші, книжку, але, упізнавши її, знову впускає на підлогу. Вона падає на книжковий стос, майже не відрізняючись від решти.

Це був не сон.

Якщо книжка не була сном, то й дівчина — не сон.

Саймон іде до задніх дверей і штовхає їх. Торсає. Кидається на них, напирає плечем, щоб змусити відчинитися, і цього разу вони піддаються.

Він знову опиняється на сходах. Унизу горять ліхтарі. Металева клітка чекає на нього.

Ліфт спускається так повільно, що можна збожеволіти.

Цього разу в передпокої немає п’єдесталів. Двері пропускають його без жодних запитань.

Кабінет Хранителя зачинений, і Саймон чує, що двері відхиляються, коли він рушає далі коридором, але не озирається.

Без компаса знайти двері із серцем непросто. Він знову і знову повертає не туди й петляє, повертаючись назад. Підіймається сходами, змайстрованими з книжок.

Зрештою Саймон знаходить знайомий поворот, потім закапелок у затінку та двері з розпеченим серцем.

У кімнаті за ними порожньо.

Хлопець смикає двері з пір’їною, але вони вперто відчиняються в нікуди. Саймон знову зачиняє їх.

Вона може повернутися будь-якої миті, а може й ніколи не повернутися.

Хлопець міряє кроки навколо столу. Утомившись від ходіння, Саймон сідає на шезлонг, одразу нахиляючи його так, щоб бачити двері. Розмірковує, скільки той кіт чекав у кімнаті, щоб хтось відчинив йому двері, і передусім хлопця цікавить, як його взагалі залишили всередині.

Стомившись сидіти, Саймон знову береться раз по раз обходити стіл.

Бере зі столу гусяче перо, щоб написати листа й просунути його під двері.

Замислюється, які слова матимуть зміст. Гадає, що тепер зрозумів, чому мати не залишила йому жодного листа. Він навіть не може сказати Ленорі, скільки годин чи днів чекав тут на неї, адже не має чим виміряти час. Розуміє, як важко визначити плин часу без сонячного світла.

Хлопець відкладає гусяче перо.

Розмірковує, як довго годиться чекати на дівчину, яка може бути чи не бути сном. Розмірковує, чи наснилася вона йому в справжньому місці, чи це місце теж є сном, і від таких роздумів у голові макітриться, тож Саймон вирішує знайти щось почитати замість того, щоб і далі ламати собі мізки.

Він шкодує, що залишив «Солодкі муки» в будиночку. Розглядає книжки на полицях. Багато незнайомих і дивних. Важкий том з примітками й круком на обкладинці привертає його увагу більше за інші, і хлопець виявляє, що, занурившись у розповідь про двох чарівників у Англії, геть не стежить за плином часу.

А тоді двері з пір’їною відчиняються — з’являється вона.

Саймон відкладає книжку. Він не чекає, щоб дівчина щось сказала. Він не може чекати, бо надто боїться, що вона знову зникне й більше ніколи не з’явиться. Якомога хутчіше долає відстань між ними й розпачливо, зголодніло цілує дівчину, а за мить Елінор відповідає йому поцілунком.

Та ще й думає, що жодна книжка не описує поцілунок як слід.

Вони зривають одне з одного по кілька шарів одягу. Хлопець лається на дивні пряжки та застібки на її білизні, а вона сміється з величезної кількості ґудзиків на його.

Кролячі вушка Саймон з дівчини не знімає.

Кохати легше в кімнаті за зачиненими дверима. Умістити цілий світ в одній кімнаті. В одній людині. Усесвіт, згущений і напружений, яскраво палає та іскриться.

Але двері не можуть завжди залишатися зачиненими.

Закарі Езра Роулінз стоїть перед статуєю жінки, укритої бджолами, та розмірковує, чи потрібна корона, щоб перетворити когось на королеву.

Це єдина характерна риса Королеви Бджіл із щойно відкритої місії («Це головна місія чи побічна?» — цікавиться голос у голові), яку він вигадав, але хлопець не знає, як дати їй ключі. Він шукає в мармуровій статуї замкові шпарини, але знаходить лише тріщини, та й ключів у нього все одно нема. Закарі застряг на частині «що-копії-не-має» і не певен, чи має золотий ключ. Може, йому варто посортувати всі слоїки з кабінету Хранителя або знайти кімнату з ключами із «Солодких мук». Хлопець раптом розуміє, що ключі в слоїках можуть бути тими самими ключами, відданими на зберігання.

Він оглянув кожну бджілку, ретельно вивчив мармуровий стілець, на якому сидить жінка, і нічого не знайшов. Може, десь є інша жінка, яка править бджолами. Ці бджоли навіть не є частиною статуї, адже вони вирізьблені з іншого каменю, теплішого й доречного медового кольору, вони рухомі. Усі можуть належати до якогось іншого місця. Після того як Закарі побачив їх уперше, деякі вже посунулися.

Хлопець кладе по бджілці у відкриті жіночі долоні й залишає її думати про те, про що зазвичай думають на самоті вкриті бджолами статуї під землею.

Закарі обирає новий для себе коридор, зупинившись біля машинерії, що скидається на великий старомодний автомат з жуйками, але наповнена металевими кульками різноманітних кольорів. Він повертає витіювату ручку, і машина випльовує мідну кульку. Вона важча, ніж здавалася, і Закарі, здогадавшись нарешті, як її відчинити, знаходить усередині крихітний сувій, що розгортається, наче тікерна стрічка[47], навдивовижу довгим хвостом, укритим історіями про втрачене кохання, замки та хитросплетіння доль.

Хлопець запихає порожню мідну кульку й уже розплутану історію до своєї торби й рушає коридором далі, аж поки не дістається великих сходів, які приводять його до просторої кімнати. Велетенська зала для танців порожня. Закарі намагається уявити, скільки людей знадобиться, щоб заповнити її танцівниками й гучною вечіркою. Ця кімната вища за Серце, її стеля вгорі ховається в темряві, яку можна сплутати з нічним небом. У стінах вбудовано кілька камінів, але запалений лише один з них, а решту світла до зали ллють ліхтарі, що звисають уздовж стін на ланцюгах. Хлопець замислюється, чи запалює їх Рима, коли хтось іде кімнатою або хоче потанцювати, чи, може, вони загоряються самі, легковажно полум’яніючи в передчутті чиєїсь появи.

Крокуючи бальною залою, Закарі гостріше відчуває, що проґавив щось. Він запізнився, вечірка вже скінчилася. А коли б він відчинив намальовані двері давніше, чи спізнився б і тоді? Напевно, так.

У протилежній стіні за камінами та кількома темними арками є двері. Закарі відчиняє їх і бачить когось посеред порожнечі, що залишилася після вечірки.

Це Мірабель скрутилася калачиком між стелажів, заставлених пляшками, у схожій на вікно ніші, що в глухій стіні винної пивниці, де трунку було б задосить для всіх учасників вечірок, які могли б відбуватися в бальній залі. Вона вбрана в чорну сукню з довгими рукавами, яку, напевно, можна було б назвати обтислою, якби вона не була така пишна. Сукня прикриває дівочі ноги, стоси порожніх пляшок під нею і спадає аж на підлогу. В одній руці дівчина тримає келих ігристого вина, а під носом у неї книжка. Наближаючись, Закарі бачить, що на обкладинці написано «Зморшка в часі».

— Мене дратувало, що не пам’ятаю технічних деталей тессеракту, — озивається Мірабель, не підводячи очей та не повідомляючи нічого з приводу часу та місця. — Мабуть, тобі буде цікаво дізнатися, що пожежа, яка сталася внаслідок несправності електричного обладнання в підвалі приватного клубу на Мангеттені, завдала чималих збитків, але, на щастя, її побороли й сусідні будівлі не постраждали. Можливо, будинок навіть не доведеться зносити.

Вона відкладає розгорнуту (щоб потім не шукати сторінку) книжку до пляшки вина, яка стоїть поряд, і переводить погляд на хлопця.

— Кажуть, що в ньому саме нікого не було, — веде далі дівчина. — Мені б хотілося дізнатися, де нині перебуває Аллеґра, перш ніж я поверну тебе назад, якщо ти не заперечуєш.

Закарі вважає, що його заперечення, напевно, не матимуть жодного значення, тому й зараз не відчуває анінайменшого бажання повертатися на поверхню.

— Хто така Бджолина Королева? — цікавиться він.

Мірабель дивиться на нього з неабияким подивом, щоб запевнити, що записку написала не вона, а тоді знизує плечима й тицяє пальцем кудись позаду хлопця.

Закарі розвертається. Серед полиць із вином стоять довгі дерев’яні столи та лавиці, а в кам’яних стінах теж є схожі на вікна ніші, і в найбільшій з них висить велетенська картина, на яку й показує дівчина.

Це портрет жінки в сукні винного кольору з глибоким вирізом, яка тримає в одній руці гранат, а в другій — меч. За тло для неї править текстурована темрява, а постать випромінює власне світло. Її сяйво серед тіней нагадує Закарі полотна Рембрандта. Усе обличчя жінки сховане за бджолиним роєм. Кілька комах зависли трохи нижче й вивчають гранат.

— Хто вона? — перепитує хлопець.

— Я знаю не більше за тебе, — зізнається Мірабель. — Є в ній щось від Персефони.

— Королева Підземного світу, — озивається Закарі, роздивляючись картину й намагаючись збагнути, як їй віддати ключі, але на думку нічого не спадає. Йому шкода, що на гранаті не намальована замкова щілина, адже це було б химерно й так доречно.

— А ти начитаний, Езро, — зауважує Мірабель, зісковзуючи зі свого сідальця.

— Я начитався міфів, — поправляє Закарі. — У дитинстві я гадав, що Геката, Ісіда та всі оріші[48] — мамині подружки, що вони такі, як справжні люди. Гадаю, почасти так і було. Досі є. Байдуже.

Мірабель виймає відкорковану пляшку шампанського з відерця з льодом на одному зі столів. Підіймає її вгору та пропонує Закарі.

— Я більше спеціалізуюся на коктейлях, — каже він, попри те що вважає ігристе вино напоєм на всі часи й оцінив стиль Мірабель.

— Ти чим труїшся? — запитує вона й наповнює келих. — Не сумніваюся, що я винна тобі випивку, танець і ще купу всього.

— «Сайдкар» без цукру, — відповідає Закарі, відволікаючись на колоду карт біля пляшки шампанського.

Мірабель скрадається до протилежної від картини стіни, сукня слухняно тягнеться за нею. Дівчина поплескує по стіні — та розсувається, демонструючи захований кухонний ліфт.

Закарі знову повертається до карт.

— Твої? — запитує він.

— Я маніакально перемішую їх частіше, ніж ворожу, — каже Мірабель. — Як на мене, дивно, що тут унизу їх так мало, адже це, по суті, уривки історій, які можна складати в будь-якому порядку.

Закарі перевертає карту, сподіваючись побачити знайомий архетип таро, але на ній дивна картинка — анатомічний чорно-білий нарис у вихорі акварельної крові.

Легеня

Заголовок відповідає ілюстрації — це одна легеня, а не пара. Акварельна кров має такий вигляд, наче рухається, засмоктуючись у легеню й витікаючи з неї.

Закарі повертає карту на вершечок колоди.

Дзвіночок ліфта лякає його.

— Твоя мама ворожить на картах? — запитує Мірабель, простягаючи йому охолоджений кубок для шампанського, на вінцях у нього ані цукрини.

— Іноді, — відповідає хлопець. — Люди схильні очікувати цього, тож подеколи вона викладає карти, коли ворожить, але здебільшого тримає в руках предмети й набирається вражень від них. Це називається психометрія.

— Вона вимірює душі.

— Гадаю, так, якщо хочеш дослівного перекладу.

Закарі сьорбає свій «Сайдкар». Це майже напевно найкращий з коктейлів, які йому доводилося куштувати. Он який ефект може мати досконалість.

— Кухня — чудовий коктейльний майстер, — відповідає Мірабель, спостерігаючи на його обличчі цілий калейдоскоп емоцій. — Як я й казала, нам слід залягти на дно. Каламбур не на сто відсотків навмисний. Не кажи мені, що не можеш знайти собі справу чи ще щось на кшталт цього, — веде далі Мірабель, перш ніж Закарі встигає щось заперечити. — Подумай лише: коли б ти взяв у бібліотеці іншу книжку, тебе б тут не було. Шкода, що ти її загубив.

— Ой, — зізнається хлопець, — вона весь час була зі мною. Доріан поклав мені її в кишеню пальта. — Він витягає з торби «Солодкі муки» і простягає Мірабель. — Ти знаєш, звідки вона взялася?

— Це може бути якась із книжок Архіву, — припускає вона, гортаючи сторінки. — Я не впевнена, бо заходити до Архіву можна лише аколітам. Рима знатиме більше, але, напевно, не розповість тобі, оскільки вона дуже серйозно ставиться до своїх присяг.

— Хто її написав? — не вгаває Закарі. — Чому в ній є я?

— Якщо вона з Архіву, то її написали тут. Я чула, що архівні записи не завжди йдуть у хронологічному порядку. Мабуть, хтось забрав деякі з них, а потім поклав нагору. Може, саме тому Аллеґра шукає їх: вона любить, коли все під замком.

— Це і є її робота — тримати все під замком?

— Вона вважає, що замки все вбережуть.

— Убережуть від чого? — не розуміє Закарі.

Мірабель знизує плечима.

— Від людей? Від прогресу? Від часу? Не знаю. Якби не я, вона, можливо, це осилила б. Колись працювали лише справжні двері, а вона чимало їх позачиняла, перш ніж я виявила, що можу намалювати нові. Тож тепер Аллеґра намагається зачинити і їх. Зачинити та вберегти від усіляких несподіванок.

— Вона багато базікала про яйця і як зберегти їх цілими.

— Розбиваючись, яйце стає чимось більшим, ніж до того, — поміркувавши, озивається Мірабель. — А що таке яйце, як не мрія про те, щоб його розбили?

— Гадаю, яйце було метафорою.

— Не можу приготувати омлет, поки не розіб’ю кількох метафор, — жартує дівчина. Вона згортає «Солодкі муки» та повертає їх Закарі. — Якщо вона з Архіву, то Рима, гадаю, не заперечуватиме, щоб вона залишалася в тебе, поки ти тут унизу.

Коли дівчина відвертається, щоб знову налити собі, Закарі помічає, що з-поміж ланцюжків у неї на шиї з’явилося щось нове.

На численних ланцюжках до золотого меча, схожого на той, що висить у нього самого на шиї, додалися ключ і бджола.

— Це золото? — цікавиться хлопець, показуючи на прикрасу.

Мірабель допитливо дивиться на нього, а потім глипає на ключ.

— Гадаю, що так. Принаймні позолота.

— Ти надягала це на вечірку минулого року?

— Так, ти нагадав мені, розповівши свою історію в ліфті. Рада, що вона стала в пригоді. Найкращі прикраси — ті, що дають якусь користь.

— Можна… Можна мені позичити ключ?

— У тебе не вдосталь прикрас? — не розуміє Мірабель, дивлячись на його компас, ключі та Доріановий меч, який став талісманом на ланцюжку.

— Хто б казав.

Дівчина примружується і сьорбає вино, але за мить тягне руку до шиї та відмикає застібку. Виплутує ланцюжок з ключем з решти прикрас і віддає Закарі.

— Не переплавляй, — просить вона, опускаючи ланцюжок на розгорнуту долоню.

— Авжеж. Я віддам його.

Хлопець ховає прикрасу до торби.

— Що ти задумав, Езро? — цікавиться Мірабель, і він мало не розповідає їй, але щось його зупиняє.

— Поки сам не певен, — каже він. — Розповім тобі, коли дізнаюся.

— Будь ласка, не забудь, — з допитливою усмішкою просить дівчина.

Закарі бере зі столу її келих з вином і куштує. Смак нагадує зимове сонце й талий сніг, а також бадьорі, колючі й вибухові бульбашки.

«У кожній бульбашці кожної пляшки, у кожному ковтку з кожного келиха є історія.

А коли вино закінчиться, історії залишаться».

Закарі не певен, чи цей голос — його звичний внутрішній голос, чи щось геть інше, та невже вино Мірабель створене з історій, як і її дивна бляшаночка з «не-льодяниками».

Він більше ні в чому стовідсотково не впевнений.

Хлопець навіть не певний, що його мозок більше ні в чому не впевнений.

Закарі ковтає залишки «Сайдкара», щоб змити голоси історій, а коли ті стихають, на кінчику язика з’являється питання:

— Максе, де море?

— Де що?

— Море. Беззоряне море, водяні простори, на березі яких стоїть Гавань.

— Ох, — озивається Мірабель, насупившись у бік свого блискучого келиха.

Закарі чекає, коли вона зізнається, що Беззоряне море — казочка на ніч для дітлахів, або що Беззоряне море — це стан душі, або що жодного Беззоряного моря не існує і ніколи не існувало, але вона так не чинить. Дівчина підводиться.

— Сюди, — каже вона й хапає зі столу пляшку шампанського, прямуючи геть з пивниці до бальної зали.

Хлопець іде назирці, залишивши порожній келих поряд з колодою карт, які розказали б йому всю історію, якби він виклав їх у правильному порядку. Мірабель веде його крізь затінок арок біля дверей пивниці. Там так темно, що він і не помітив сходів за ними. Спускаючись, ледве бачить витягнуту просто себе руку. Доводиться триматися за дві сходинки позаду дівчини, щоб не наступити на пруг її сукні, і навіть із цієї відстані вона майже розчиняється в мороці.

— Яка тут глибина? — хоче запитати хлопець, але темрява підхоплює слово «яка» і відбиває в бік: «Яка-яка-яка-яка-яка».

Тепер він розуміє, що ця темрява дуже-дуже велика.

Сходи приводять їх до довгого пристінку, вирізьбленого в скелі, де з неотесаної кам’яної підлоги стирчать невисокі колони.

Закарі озирається на сходи, з вершечка яких у темряву ллється світло із шести арок.

— Отже, ти хочеш побачити море, — наспівує Мірабель, кидаючи погляд на стіну в темряві, і Закарі не знає, розмовляє вона з ним, із собою чи з темрявою, яка здається йому печерою. Печера відповідає: «Бач-бач… Море-море-море».

— Де воно? — перепитує хлопець.

Мірабель наближається до кам’яної стіни й оглядає її. Закарі зупиняється поряд та опускає погляд.

Світло з бальної зали вихоплює латку голого каміння аж до того місця, де воно зникає в затінку й небутті. Хлопець може роздивитися лише свій силует на камінні поряд з тінню Мірабель, але промені не освітлюють нічого схожого на воду чи хвилі.

— На якій ми глибині?

У відповідь на його запитання Мірабель здіймає вгору пляшку шампанського й кидає її в темряву. Закарі чекає, що вона розіб’ється об скелю або хлюпнеться в море, в існування якого він не вірить, але нічого такого не стається. Він далі чекає і чекає.

Мірабель сьорбає своє вино.

Минає радше кілька хвилин, ніж секунд, а тоді десь далеко-далеко внизу лунає тихенький звук, такий віддалений, що Закарі не може сказати, розбилося скло чи ні. Луна ледачо підхоплює його й лише частково повертає назад, наче не хоче докладати зусиль, щоб нести далеко такий убогий звук.

— Беззоряне море, — пояснює дівчина, водночас вказуючи своїм келихом на порожнечу внизу та на позбавлену зірок темряву вгорі. Закарі впинає очі в небуття, не знаючи, що сказати. — Колись тут були пляжі, — веде далі Мірабель. — Люди танцювали у хвилях прибою на вечірках.

— Що сталося?

— Воно зменшилося.

— Тому… Тому люди пішли, чи воно зменшилося через те, що люди пішли?

— Ні те ні те. І те і те. Ти можеш спробувати визначити точну мить, коли воно стало відходити, але, гадаю, це була справа часу. Старі двері стали розсипатися задовго до того, як Аллеґра та її компанія взялися знищувати їх і виставляти дверні ручки на загальний огляд, наче мисливські трофеї. Місця змінюються. Люди змінюються.

Вона знову сьорбає вино, і Закарі замислюється, чи мала дівчина на увазі когось конкретного, але не запитує.

— Воно вже не таке, яким було, — говорить Мірабель. — Будь ласка, не шкодуй, що не побачив пори розквіту. Розквіт скінчився, і хвилі відступили задовго до мого народження.

— Але книжка… — починає Закарі, достоту не знаючи, що має намір сказати, але дівчина уриває його.

— Книжка — це інтерпретація, — пояснює вона. — Тобі хочеться, щоб це місце було схоже на те, що в книжці, але в ній немає місця, а є лише слова. Тобі хочеться потрапити в місце зі своєї уяви, але воно вигадане. А це справжнє. — Дівчина кладе руку на стіну перед ними. Камінь тріскається біля її пальців, щілина збігає вниз і зникає в колоні. — Можна списати нескінченну кількість сторінок, але слова ніколи не стануть місцем. До того ж вони описують колишнє місце. А не те, яким воно є тепер.

— Воно знову може стати таким, еге ж? — цікавиться Закарі. — Якщо ми поремонтуємо двері, люди прийдуть.

— Я вдячна за це «ми», Езро, — каже дівчина. — Але я виконую це роками. Люди приходять, проте не залишаються. Залишилася тільки Рима.

— Хранитель сказав, що колишні мешканці пішли або померли.

— Або щезли.

— Щезли? — повторює Закарі, і порожнеча відлунює його слово, розбиваючи світ на шматки й вихоплюючи собі улюблений: «Ще-ще-ще».

— Хочу попросити тебе про послугу, Езро. Не заходь занадто далеко вниз.

І розвертається, цілує його в щоку й рушає сходами нагору.

Закарі кидає останній погляд у темряву і йде за дівчиною. Не дійшовши до останньої сходинки, він розуміє, що розмова завершена, а Мірабель салютує порожнім келихом, проходить повз нього й перетинає бальну залу.

Він відчуває, що дівчина дивиться, як він іде, але не обертається. Закарі виконує маленький піруетик посеред порожнього танцмайданчика та, ідучи далі, чує сміх Мірабель.

Усе здається нормальним, навіть у порожній танцювальній залі, де чується потріскування вогню в одному з камінів, яких тут мало бути безліч.

Можливо, усе горить, згоріло, горітиме.

Певно, йому слід узяти собі за правило нічого тут не пити. Підіймаючись сходами з протилежного боку бальної зали, Закарі розмірковує, що, мабуть, тут, унизу, більше таємниць і загадок, ніж він здатен розгадати.

Коли хлопець дістається вершечка сходів, у кінці коридору миготить якась тінь, і колір волосся підказує йому, що це Рима. Закарі намагається наздогнати її, але вона чомусь залишається попереду.

Він дивиться, як дівчина гасить якісь конкретні лампи й не зважає на інші.

Зацікавлений тим, куди йде Рима, коли не мандрує коридорами й не запалює свічки, Закарі рушає назирці, тримаючись трохи віддалік.

Він супроводжує її коридором, що прикрашений витонченими вирізьбленими зображеннями й великими статуями, і Рима запалює свічки, які простягають їй мармурові руки.

Дівчина різко зупиняється, і Закарі задкує до темного алькова, де ховається за статуями сатира й німфи на повен зріст, які застигли в приголомшливих акробатичних обіймах. В отвір між стегном і рукою він бачить Риму. Вона зупиняється перед укритою візерунками кам’яною стіною, тягнеться вгору, притискає щось до стіни, і та розсувається.

Рима заходить усередину, стіна відразу повертається на місце позаду неї так само, як стіна за рамою зі свічкою.

Закарі підходить ближче, щоб роздивитися стіну, але двері вже зачинилися, тож він їх не бачить. Стіна вкрита візерунками з ліан, квітів та бджіл.

Бджіл.

Більшість візерунків опукла, але бджоли глибоко витиснуті. Це надзвичайно детальні порожнини у формі бджіл у камені.

Хлопець намагається згадати, куди саме Рима натиснула на дверях, і знаходить самотню бджолу.

Напевно, у неї була бджілка, яку вона поклала всередину. Щось на кшталт ключа.

Можливо, це той Архів, куди можна заходити тільки аколітам і про який згадувала Мірабель. Стіна знову рухається, і Закарі пірнає за статую.

Рима виходить зі стіни та знову торкається дверей. У неї в руці справді щось є, щось маленьке, металеве й у формі бджоли, як припускає хлопець.

У другій руці вона тримає книжку.

Дівчина чекає, поки двері зачиняться, а потім обертається. Дивиться на статую німфи й сатира, підіймаючи книжку вгору. Потім кладе її на один зі столів.

Рима ще раз багатозначно дивиться на статую, а тоді йде геть.

Закарі підходить до столу, щоб узяти книжку, і не може вирішити, чи, поринувши в цей поворот подій, коли йому закортіло стати переслідувачем, став він кращим, а чи гіршим.

Книжечка маленька й позолочена. Вона схожа на «Солодкі муки», але в темно-синій палітурці. Ані на обкладинці, ані на зворотному боці нема жодних позначок чи якихось натяків, де який бік.

Текст усередині написаний від руки. Закарі спершу думає, що це щоденник, але на першій сторінці є заголовок:

Балада про Саймона та Елінор Коротка лекція про природу часу

Вони не можуть залишитись у цій кімнаті назавжди. Вони знають це, але не обговорюють, відволікаючись на сплетіння голих тіл, їхнє розплітання й пошук нових способів переплітання. За книжковим стосом вони знайшли пляшку вина, але дверей до Кухні тут немає, тож комусь із них урешті-решт доведеться вийти.

Практичні турботи затьмарюють життєрадісність, яку Саймон відчуває, проте він відсуває їх на задвірки свідомості. Притискається обличчям до шиї Елінор і зосереджується на ній, на її шкірі, на тому, як вона пахне та сміється, на тому, які відчуття дарує її тіло під ним і на ньому.

Вони втрачають лік відносного часу.

Але час, який неможливо відстежувати, спричиняє проблеми зі спрагою та може призвести до голодної смерті.

— А що, коли спробувати вийти разом через якісь інші двері? — пропонує Елінор, натягуючи панчохи в дивну смужку й озираючись на бджолу, ключ, меч і корону.

Двері з бджолою відмовилися піддаватися. На дверях з мечем немає ручки, а Саймон чомусь раніше цього не помічав. Двері з короною відчиняються на купу твердого каміння — зала, що була за ними, зруйнована. Кілька поодиноких камінців закочується в кімнату, а тоді Саймон знову зачиняє двері.

Отже, залишилися тільки двері з ключем.

Вони були замкнені, але Елінор скористалася металевими деталями свого намиста, щоб змусити їх розчахнутися.

За ними звивається коридор з книжковими полицями.

— Упізнаєш? — цікавиться Саймон.

— Я б хотіла ще трохи роззирнутися, — каже дівчина. — Чимало коридорів мають однаковий вигляд.

Вона простягає руку, і нічого не стає їй на заваді.

— Спробуй ти, — пропонує Елінор, і Саймон повторює її жест. Його руці теж нічого не заважає переміститися з кімнати в коридор.

Вони ззираються. Іншого шляху нема. Нема інших варіантів.

Саймон пропонує руку, й Елінор сплітає свої пальці з його. Вони разом ступають крок до коридору.

Пальці Елінор тануть у Саймонових, наче імла. Двері позаду нього з гуркотом зачиняються.

— Леноро? — гукає Саймон, але знає, що вона зникла. Він намагається відчинити двері таким самим ключем із цього боку й виявляє, що вони замкнуті. Хлопець стукає, але ніхто не відповідає.

Його мозок, мов у лихоманці, шукає якихось варіантів і не знаходить жодного задовільного. Саймон вирішує знайти свої двері із серцем, адже вони напевно незамкнені.

Він тиняється коридорами, подібними до лабіринту, і певний час не бачить нічого знайомого. Знаходить стіл з фруктами, сирами й печивом і зупиняється, щоб з’їсти стільки, скільки може, а ще трохи печива та сливу ховає в кишені пальта.

Невдовзі він у якийсь незрозумілий спосіб опиняється в Серці.

Хлопець знає, як звідси дістатися до дверей, позначених серцем, і щодуху кидається туди, але виявляє, що куляста ручка кудись зникла. Дерев’яна латочка затуляє отвір, що залишився на її місці. Замкова шпарина так само заповнена.

Саймон повертається до Серця.

Двері до кабінету Хранителя зачинені, але відчиняються, щойно він стукає.

— Чим я можу допомогти вам, містере Кітінг? — цікавиться Хранитель.

— Мені потрібно потрапити до кімнати, — пояснює Саймон. Голос у нього захеканий, наче він біг. Може, так і було, хлопець не пам’ятає.

— Тут сила-силенна кімнат, — каже Хранитель. — Я мушу попросити вас висловлюватися конкретніше.

Саймон пояснює, де розташовані двері, описує охоплене полум’ям серце на них.

— Ох, — озивається чоловік. — Ті двері. Доступ до тієї кімнати не дозволений. Перепрошую.

— Ті двері раніше не були замкнені, — протестує Саймон. — Я мушу повернутися до Ленори.

— До кого? — перепитує Хранитель, і тепер хлопцеві здається, наче той чудово розуміє, що діється. Він уже згадував про Ленору, принісши додому «Солодкі муки», і сумнівається, що в нього така коротка пам’ять.

— До Ленори, — повторює Саймон. — Вона живе тут, унизу, приблизно мого зросту, у неї темне волосся, смаглява шкіра, і вона носить заячі вушка. Ви повинні знати, кого я маю на увазі. Тут ніхто не схожий на неї, і більше ніде немає такої, як вона.

— У нас немає мешканців з таким іменем, — прохолодно кидає Хранитель. — Боюся, ви щось переплутали, юначе.

— Нічого я не плутаю! — наполягає хлопець, і каже це голосніше, ніж хотів. Кіт у кутку прокидається, глипає на нього, а тоді витягується, зістрибує зі стільця й виходить з кабінету.

Погляд Хранителя гірший, ніж у кота.

— Містере Кітінг, що вам відомо про час?

— Перепрошую?

Хранитель поправляє окуляри й веде далі:

— Припускаю, що ваші знання про час ґрунтуються на тому, як він працює нагорі, де його можна виміряти та він залишається відносно рівномірним. Тут, у цьому кабінеті й у місцях, найближчих до якоря в центрі Серця, час працює майже однаково. Але є місця… Далі й глибше від нашого місцеперебування, які не такі надійні.

— Що це означає? — перепитує Саймон.

— Це означає, якщо ви зустріли когось, хто в мене не записаний, то його тут ще немає, — пояснює Хранитель і додає: — У цьому часі.

— Це абсурд.

— Абсурдність справи не свідчить про її несправжність.

— Будь ласка, пустіть мене назад до кімнати, сер, — благає хлопець. Він не знає, що думати про всі ці розмови на тему часу, і хоче лише повернутися до Ленори. — Благаю вас.

— Я не можу. Мені дуже прикро, містере Кітінг, але я не можу. Ті двері зачинилися.

— Тоді відімкніть їх.

— Ви мене хибно розумієте, — озивається Хранитель. — Вони не замкнулися, вони зачинилися. І їх більше не відчинить жоден ключ. Це був необхідний запобіжний захід.

— То як мені тоді знову знайти її? — запитує Саймон.

— Можете почекати, — радить Хранитель. — Можливо, чекати доведеться довго, я не можу сказати.

Саймон неспроможний щось сказати. Хранитель сідає за свій стіл і поправляє книжковий стос. Зганяє рукою шар промокального порошку з розгорнутого гросбуха.

— Мабуть, ви не повірите мені, містере Кітінг, але я розумію, що ви відчуваєте, — каже він.

Саймон і далі протестує та сперечається з Хранителем, але ця суперечка лише обурює, адже жодні його слова та дії, включно з ко`панням стільців і жбурлянням книжок, не мають на незворушний спокій чоловіка жодного впливу.

— Нічого не вдієш, — укотре нагадує Хранитель. У нього такий вигляд, наче йому страшенно кортить випити горнятко чаю, але не хочеться кидати Саймона напризволяще. — Очевидно, ви натрапили на тріщину в часі. Такі речі непередбачувані, їх слід запечатувати.

— Я подорожував у майбутнє? — цікавиться Саймон, намагаючись зрозуміти. — Захована під землею бібліотека — це одне, а подорожі в часі — геть інше.

— Можливо, — відповідає Хранитель. — Та вірогідніше, ви обоє пройшли крізь простір, що звільнився від пут часу. Місце, де часу не існує.

— Не розумію.

Хранитель зітхає.

— Уявіть, що час — це ріка, — пояснює він, малюючи пальцем лінію в повітрі. На руках у нього кілька перснів, що блищать у променях світла. — Ріка тече в одному напрямку. Якщо на її шляху є затока, вода в ній не тече в тому самому напрямку, що решта ріки. Затока не підкорюється тим самим правилам. Ви знайшли затоку. Колись, за кілька місяців чи, може, років звідси, дівчина, з якою ви розмовляли, теж її знайшла. Ви обоє вийшли з ріки часу й потрапили в інше місце. Місце, до якого не належить жоден з вас.

— А є ще такі місця? Інші затоки — тут унизу?

— Ваші думки обрали немудрий шлях. Принаймні останні.

— Отже, є спосіб знайти її, це можливо.

— Я раджу вам піти додому, містере Кітінг, — мовить Хранитель. — Хай що ви шукали, тут вам цього не знайти.

Саймон хнюпиться. Оглядає кабінет, дерев’яні шухлядки з латунними ручками, шкіряні стільці з вигадливими подушечками. На тарелі на столі лежить кілька ланцюжків з компасами. Його мітла, мітла його матері, стоїть сперта на стіну, біля дверей. На одній подушці кіт згорнувся так, ніби спить, але одне око в нього напіврозплющене та вп’ялося в хлопця.

— Я ціную вашу пораду, сер, — каже Саймон Хранителю, — але не скористаюся нею.

Він бере з тареля на столі один з компасів, рвучко виходить, але не біжить, занурюючись глибше в напрямку Беззоряного моря, й озирається лише раз, щоб переконатися, що Хранитель не йде за ним. Позаду нього нема нічого, крім книжок та тіней.

Саймон звіряється з компасом і рухається далі попри те, що стрілка наполегливо вказує йому протилежний напрямок. Хлопець залишає Серце за спиною, прямуючи в невідомість.

Туди, де час не такий надійний.

Закарі Езра Роулінз сидить на потертій шкіряній канапі біля тріскотливого каміна глибоко під землею, і це, можливо, глупа ніч, він читає книжку.

Книжка, яку залишила йому Рима, написана від руки. Досі хлопець подолав лише кілька сторінок. Закарі читає її повільно. Мало того, що вона написана від руки, так ще й він не певен, якою мовою. Коли хлопець розфокусовує погляд, літери безладно сплітаються в щось не схоже на мову, тож від цього він нервує, а відтак болить голова. Закарі відкладає книжку й поправляє лампу, щоб краще було видно.

Хлопець намагається збагнути, як саме ця книжка пов’язана з усім іншим. Він переконаний, що дівчина-кролик — та сама дитина, що провалилася в часі через двері в «Солодких муках», а сюжет щойно покинув Гавань на березі Беззоряного моря, щоб познайомити читача з Кітінгом.

Закарі позіхає. Якщо він має намір прочитати всю книжку, йому знадобиться кава.

Його звична ручка для листування з Кухнею зникла, напевно, стараннями кота, тож хлопець роззирається в пошуках іншої. Зазвичай на камінній полиці під піратами-кроликами лежить кілька штук. Він посуває свічку й паперову зірку — щось падає на підлогу.

Хлопець тягнеться, щоб підняти пластиковий ключ-картку від готельного номера, аж раптом його рука застигає напівдорозі.

«Чимало часу тобі знадобилося», — зауважує голос у голові.

Закарі вагається, обираючи одну з таємниць, які треба розгадати.

Кладе ключ до кишені й виходить з кімнати.

Світло в коридорах тьмяне — мабуть, зараз пізніше, ніж він думав. Намагаючись пригадати, як дістатися місця свого призначення, хлопець повертає не туди.

Опиняється в залі, викладеній знайомим кахлем. Зупиняється біля дверей, що мало не розчиняються в темряві. Нерішуче стоїть перед ними. Знизу мерехтить смужка світла.

Закарі стукає у двері Доріанові раз, потім ще й уже хоче йти геть, як раптом вони відчиняються.

Доріан дивиться на нього — ні, крізь нього — широко розплющеними, але стомленими очима. Хлопець думає, що чоловік, напевно, спав, а тоді помічає, що той одягнений, але ґудзики не застібнув і не взувся, а в руках тримає склянку зі скотчем.

— «Ти прийшла, щоб убити мене», — оголошує Доріан.

— Я… що? — перепитує Закарі, але чоловік уже веде далі свою оповідь.

— «…озвався Король Сов. “Справді?” — перепитала донька коваля».

— Ви таки добряче набралися? — перепитує хлопець, дивлячись повз Доріана на стіл з майже спорожнілою карафкою.

— «Вони завжди знаходять спосіб убити мене. І тут знайшли мене навіть уві сні». — На слові «тут» чоловік знову обертається до кімнати, а скотч повторює його рух з півсекундною затримкою та переливається через вінця.

Закарі слухає, як Доріан розповідає історію далі (почасти йому, а почасти цілій кімнаті). Розгорнуті «Передбачення і перекази» лежать на столі поряд з налитим скотчем. Хлопець глипає на книжку й бачить, що вона розгорнута на історії про три мечі; на малюнку — сова, вона сидить на книжковому стосі на пеньку — вулик ілюстратор проігнорував.

— «Новий король прийде на моє місце, — озивається Доріан, який стоїть позаду нього. — Підходь ближче. Це твій намір».

Він простягає вперед руку зі склянкою, а Закарі, скориставшись нагодою, забирає в нього скотч і ставить на стіл подалі від лиха.

Хлопець потайки мріяв, щоб Доріан розповів йому ще якусь історію, але уявляв це геть не так. Він стоїть, дивиться і слухає про відтяту голову сови та про корону, що розчинилася, і попри химерність оповіді та стан оповідача все це здається правдою, усе здається реалістичнішим, ніж тоді, коли він читав ті самі слова в книжці. Наче колись це насправді було.

— «Потім вона прокинулася в кріслі біля каміна в бібліотеці».

Доріан cтавить у реченні крапку, важко опускаючись у крісло біля каміна. Голову відкидає на спинку, очі заплющує і так завмирає.

Закарі ступає крок уперед, щоб перевірити, чи все гаразд, та, щойно він опиняється біля крісла, Доріан нахиляється вперед і веде далі, наче й не уривав оповіді.

— «Над полицею… — Він указує на книжкову полицю позаду хлопця. Той обертається, сподіваючись побачити сову, і він її бачить. Посеред книжок стоїть маленька картина із совою, над головою якої зависла золота корона. — І він залишився з дівчиною до останнього її дня», — шепоче у вухо Закарі чоловік, перш ніж відкинутися на кріслі.

Навіть напідпитку він чудовий оповідач.

— А хто такий Король Сов? Ну, якщо серйозно? — цікавиться Закарі, витримавши паузу після розповіді.

— Чш-ш-ш, — озивається Доріан, підіймаючи руку до хлопцевого рота, щоб змусити його замовкнути. — Поки ми не можемо цього знати. Коли дізнаємося, це означатиме, що історія дійшла кінця.

Його пальці на мить зависають у Закарі на вустах, а потім рука падає, і ця мить пахне скотчем, потом і перегорнутими сторінками.

Доріан опускає голову на високу спинку крісла — час п’яних нічних історій вичерпано.

Зрозумівши натяк, Закарі йде, однак зупиняється біля столу й бере трохи недопиту склянку скотчу. Він випиває вміст для того, щоб цього не вчинив, прокинувшись, Доріан, адже йому, мабуть, і так уже досить, та до того ж йому ще хочеться відчути той смак, який відчував чоловік. М’який, димний і з ноткою меланхолії.

Хлопець якомога тихіше причиняє за собою двері, щоб не розбудити Доріана, хай собі дивиться сни в кріслі біля вогню, у своєму куточку цієї не зовсім бібліотеки, та ще й в оточенні котів, які пильнують його.

Закарі не певен, куди саме йде, хай навіть і визначив пункт призначення чи принаймні зробив це, вийшовши зі своєї кімнати. Скільки часу відтоді минуло? Час оповіді сплутав його відчуття справжнього часу. Очевидно, йому потрібне товариство.

Коли він опиняється в Серці, там темніше, ніж було до цього: працює лише кілька лампочок у різних люстрах.

Двері до кабінету Хранителя розчахнуті навстіж. У затемнене Серце звідти сотається світло.

Закарі чує голоси зсередини, і в нього в голові ворушиться думка, що досі він ніколи не чув ніяких розмов у цьому місці й навіть не підозрював, що хтось може підслухати його, хай і знав про зручні куточки й усілякі закапелки, що могли прислужитися любителям розвісити вуха.

Хлопець підходить ближче, адже однаково прямував туди, і замислюється, чи ненавмисне розвішування вух теж можна вважати підслуховуванням.

— Це не спрацює. — Голос Хранителя звучить низько, і щось у ньому змінилося. Утратив свій офіційний відтінок, який зберігав для всіх розмов із Закарі.

— Ти цього не знаєш, — озивається голос Мірабель.

— А тобі відомо щось інше? — перепитує її Хранитель.

— У нього є книжка, — відповідає дівчина, а чоловік каже ще щось, але Закарі не розбирає слів.

Він ступає крок до кабінету, ховаючись у затінку й тепер уважно прислухаючись. Хлопець бачить лише частину кімнати — кілька полиць із книжками, кутик столу, хвіст рудого кота. Промені ламп помережані тінями, тож простір змінює колір з темного на світлий і навпаки. Закарі знову чує голос Хранителя.

— Тобі не слід було туди йти, — каже він. — Не слід було вплутувати Аллеґру…

— Аллеґра вже була вплутана, — уриває його Мірабель. — Вона вплуталася ще тоді, коли стала зачиняти двері, а разом з ними руйнувати можливості. Ми так близько до…

— Тим паче не слід було провокувати її.

— Іншого виходу не було. Ми потребували його, ми потребували того. — Закарі бачить, як рухається рука Мірабель, указуючи на щось із протилежного боку кімнати, але не знає, на що саме. — І книжка повернулася. А ти вже здався, чи не так?

Зависає така тривала пауза, що Закарі замислюється, чи нема в кабінеті ще одних дверей, крізь які дівчина могла вийти, але голос Хранителя знову порушує мовчання — тон змінився, тепер слова лунають тихіше:

— Я не хочу знову втратити тебе.

Здивований Закарі посувається, і фрагмент видимої кімнати змінюється. Хлопець бачить вигин спини Мірабель, яка сидить на кутку столу, дивлячись у протилежний бік. Хранитель стоїть, його рука тягнеться вперед, торкається дівочої шиї та плеча, ковзає рукавом сукні, коли він підходить ближче й притуляється губами до щойно оголеної шкіри.

— Можливо, цього разу буде інакше, — м’яко озивається Мірабель.

Рудий кіт нявчить у напрямку дверей, тож Закарі відвертається й поспішає до найближчого коридору, не зупиняючись, аж поки не переконується, що ніхто не йде назирці. Він дивується, як легко проґавити навіть те, що відбувається простісінько в тебе перед носом.

Хлопець повертає, озирається через плече й бачить посеред коридору свого персидського друга зі сплющеною мордочкою.

— Хочеш скласти мені компанію? — запитує Закарі, і його слова звучать сумно. Якась частина його хоче повернутися до свого ліжка, друга мріє скрутитися калачиком у кріслі біля Доріана, а третя взагалі не знає, чого йому насправді хочеться.

Персидський кіт потягується, підходить і зупиняється біля хлопцевих ніг. Вичікувально дивиться на Закарі.

— Гаразд, — каже той, і вони разом прокладають собі звивистий шлях коридорами й кімнатами, заповненими історіями інших людей, аж поки не опиняються в садку зі скульптурами. — Здається, я збагнув, — повідомляє Закарі коту.

Той не відповідає, уважно розглядаючи скульптуру лисиці, завбільшки як він сам, що застигла в стрибку й замітає своїми численними хвостами землю.

Закарі звертає увагу на іншу скульптуру.

Він зупиняється перед жінкою, яка сидить серед незліченних бджіл, і думає, хто автор. Розмірковує, у скількох закапелках цього місця побували її бджоли, заховавшись у чиїхось кишенях або допомагаючи котам у мандрах.

Замислюється, чи дивився хтось колись на неї з думкою, що їй хочеться потримати в розгорнутих долонях щось інше, а не книжку.

Закарі кладе золотий ключ із намиста Мірабель у її праву руку.

А пластиковий ключ-картку з готелю — у ліву. Нічого не відбувається.

Хлопець зітхає.

Він саме збирається запитати котика, чи не голодний той і чи таке вже суворе правило «Не годувати котів», як зненацька здіймається дзижчання.

Воно лунає зсередини статуї. Дзижчання й гудіння.

Кам’яні пальці жінки починають ворушитися, стискаючись довкола ключа. Одна бджілка падає з руки на підлогу.

Чується поскрипування, а тоді важкий металевий гуркіт, однак статуя, затиснувши ключ у руках, більше не рухається.

Закарі простягає руку й торкається її кисті. Жінка стискає кулак навколо ключа, наче її так і вирізьбили.

Більше нічого не змінилося, але він чув шум. Хлопець обходить навколо статуї.

Спинка кам’яного стільця втягнулася в підлогу. Статуя всередині порожниста.

А під нею — сходи.

І біля підніжжя горить світло.

Закарі озирається на кота, що сидить поряд із застиглою в повітрі мармуровою лисицею, яку обвивають її численні хвости. Єдиний хвіст, що смикається, належить котові.

Кіт нявчить на нього.

Можливо, усі моменти значущі.

Десь.

Закарі Езра Роулінз заходить усередину Королеви Бджіл і спускається далі, углиб.

Балада про Саймона та Елінор Називаючи речі, частина IІ

Елінор не знає, як поводитися з немовлям.

Дитя кричить, їсть, знову кричить і лише зрідка спить. Ані порядок, ані тривалість цих дій не піддаються жодній логіці.

Вона сподівалася, що Хранитель допомагатиме більше, але він не допомагає. Немовля йому не подобається. Хранитель називає його «дитина», а не на ім’я, хоча в цьому Елінор сама винна, позаяк досі не дала йому імені.

(Колись Елінор сама була «дитиною». Вона не знає, коли перестала нею бути і хто вона тепер, якщо стала кимось іншим.)

Немовля не вимагає собі імені. Однаково там нема інших малюків, з якими його можна сплутати. Воно тут одне-єдине. Особливе. Унікальне. Воно — «це немовля». Іноді «ця дитина», але поки що здебільшого «немовля».

До народження малюка Елінор прочитала всі книжки про немовлят, які лише могла знайти, але вони не підготували її до справжньої дитини. Книжки не кричать, не волають, не повзають і не пронизують тебе поглядом.

Вона розпитує Хранителя, але він відмовчується. Зачиняє двері до свого кабінету. Вона просить про допомогу художницю та поетів, і вони допомагають, інколи й по кілька годин (художниця більше за поетів), що дає їй можливість зануритись у надто короткий сон без сновидінь. Та загалом вони завжди вдвох — вона та її немовля.

Елінор пише записки на Кухню.

Вона не впевнена, що Кухня відповість. Іноді дівчина писала їм малесенькі записочки, коли була молодша, і не завжди діставала відповідь. Якщо вона писала «Привіт», їй теж надсилали «Привіт» і відповідали на запитання, але якось Елінор поцікавилася, хто там унизу варить, готує і ремонтує речі, і та записка залишилася без відповіді.

Перше прохання, пов’язане з немовлям, дівчина надсилає з острахом і відчуває полегшення, коли вмикається світло.

Кухня залюбки відповідає на її запитання. Складає детальний перелік того, що слід спробувати. Ввічливо підбадьорює і дає поради.

Кухня надсилає пляшечки з теплим молоком для немовляти й тістечка для Елінор.

Кухня радить їй читати дитині вголос, і дівчина ремствує та нарікає на себе, що не робила цього раніше. Елінор сумує за «Солодкими муками» і шкодує, що віддала їх. Їй прикро, що вона виривала сторінки, усі уривки, які їй не сподобались, коли читала вперше. Розмірковує, чи сподобалися б вони їй більше, якби вона могла перечитати їх тепер, але сторінки втрачено (дівчина склала їх у зірочки й розкидала в темних кутках, наче свої старі нічні жахіття). Елінор намагається пригадати, чому їй не сподобалися ті уривки. Там була частина про оленя серед снігів, від якої в неї защеміло серце, а ще про підйом рівня моря та когось, хто втратив око, але про кого саме, дівчина достоту не пам’ятає. Тепер їй здається дурницею так сильно засмучуватися через вигадані долі чи персонажів, яких не існує, щоб аж виривати й ховати сторінки, але тоді це мало сенс. Це місце здавалося змістовнішим, коли вона була кроликом, блукала в темряві, ніби була її господинею, наче світ належав їй. Елінор не може пригадати, коли все змінилося.

Можливо, вона сама — сторінка, вирвана з оповідання, складена в зірочку й викинута в темний закапелок, щоб її забули.

Напевно, не слід було красти книжки з прихованих архівів лише для того, щоб вирвати з них сторінки, а потім подарувати їх, але вже запізно щось змінювати, й улюблена книжка досі є улюбленою, навіть якщо була спершу вкрадена й недосконала, а потім утрачена.

Елінор досить добре пам’ятає уривки із «Солодких мук», щоб переповідати їх немовляті, — історії про пірата, про ляльковий будиночок і уривок про дівчинку, яка провалилася крізь двері. Ця оповідка здається такою знайомою, що дівчина подекуди думає, наче пережила її сама, утім вона стільки разів її читала, що майже відчуває: так і було.

Кухня надсилає іграшкового кролика з м’яким коричневим хутром і висячими вушками.

Ця іграшка подобається немовляті дужче за більшість інших речей.

Поміж кроликом і читанням Елінор намагається знайти хвилинку спокою, хай навіть нетривалого.

Вона сумує за Саймоном. Дівчина вже не плаче, хоча ридала і дні, і ночі, коли зрозуміла, що дороги назад до тієї кімнати нема, а навіть якщо і знайде ту кімнату, то Саймона все одно більше ніколи не побачить.

Елінор знає, що більше ніколи не побачить Саймона, бо так сказав Хранитель. Вона більше ніколи його не побачить, тому що він більше ніколи її не бачив. Хранитель знав це, позаяк був там. Але завжди був тут. Він пробурмотів щось про час і відмахнувся від неї.

Дівчина гадає, що Хранитель розуміє минуле краще, ніж майбутнє.

Вона завжди почувалася тут непевно, а тепер їй геть не по собі.

Елінор шукає Саймона в дитячому личку, але бачить у ньому лише натяки на коханого. У немовляти її чорне волосся, і личко смагляве, коли не кричить. Їй так хотілося, щоб у дитини були біляві Саймонові кучері, та в жодній книжці не написано, що волосся в немовлят із часом змінюється із чорного на якесь інше. Це може статися з кольором очей, але просто зараз дитина так міцно їх заплющує, що Елінор узагалі не певна, якого вони кольору.

Їй слід дати дитині ім’я.

Давати комусь ім’я — це здається занадто відповідальною справою.

«Як мені її назвати?» — пише Елінор на Кухню.

Коли загорається світло й дівчина відчиняє дверцята, усередині замість картки чи таці лежить клаптик паперу, який, схоже, вирвали з книжки, з одним-єдиним словом:

Мірабель

В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 3 Вермонт, два тижні тому

Бар тьмяно освітлюють вінтажні лампочки, розливаючи над посудом та відвідувачами схоже на сяйво свічок проміння. Попри пізню годину крізь вікна просотується ще трохи світла — під вуличними ліхтарями сніг яскравий, наче вдень.

Чоловік, чиє ім’я не Доріан, самотньо сидить за столом у кутку, підпираючи спиною стіну. Не стіні висить пара оленячих рогів, опудало фазана та портрет юнака, якого повісили за зраду під час війни, якої вже не пам’ятає ніхто з-поміж нині живих. Досі живий чоловік перед картиною кидає на бар погляд, що охоплює весь простір, а не якийсь певний столик.

Певну людину.

Напій, який він похитує в руках, запропонувала офіціантка у відповідь на його бажання випити чогось зі скотчем. Його вигадливу назву чоловік забув, але там було щось, пов’язане з кленом.

У нього із собою є розгорнута книжка, але він не читає (він її вже прочитав). Вона просто дає йому змогу сфокусувати погляд у напрямку трьох людей за столиком навпроти. Поле зору лише подеколи затуляє поодинокий завсідник, що гайнує час біля барної стійки, прикрашеної згори шматком масивного мармуру, що має такий вигляд, наче його вирятували зі значно старішої будівлі. Двоє юних дівчат (одну з них він уже бачив раніше цього ранку, коли йшов сніг) і трохи старший хлопець. Раніше він цікавився питанням щодо природи їхніх стосунків, але що більше спостерігає за ними, то більше бачить і хоче знати.

Дві дівчини — це пара, якщо він правильно тлумачить мову жестів і візуальний контакт. Чоловік помічає покладену на стегно руку, що підтверджує його здогадку, і він задоволений собою, бо має натреноване око, позаяк безліч разів помічав таке в багатьох барах. Це вже стало звичкою. Він читає людей, як розгорнуті книжки, навіть звіддалік у тьмяно освітлених приміщеннях.

Цих дівчат йому прочитати неважко. Та, що має коротку стрижку, багато базікає, підкреслюючи свою думку руками й часто роззираючись на людей у барі. Друга дівчина спокійніша, краще володіє собою; вона скидає під столом черевики, і Доріан якоїсь миті навіть відчуває, що заздрить їй. Вона тут із цими людьми почувається як удома, але слухає їх особливо уважно. Тих двох ця дівчина знає, але не так добре, як би їй цього хотілося.

А ще є хлопець.

Його обличчя майже повністю відвернуте в інший бік, світло вихоплює із затінку профіль, коли він підіймає свій коктейльний келих, а коли відвертається, вираз обличчя цілковито зникає в тіні вологих від снігу кучерів.

Доріан чекав на хлопчика. На студента. На жменьку університетських кліше. Але це чоловік. Юний, але чоловік. Чоловік, від якого він у захопленні. Чоловік, який до того ж вивчає комп’ютерні ігри.

Доріан дивиться на нього й не бачить, не може прочитати бодай дрібки фактів про нього. Раніше він подумки вживав слова «соціальна тривога» і «самітник», але зараз дивиться не на таку людину. Сором’язливість — крихітна неприємність, що випарувалась уже після половини першого келиха. Хлопець слухає більше, ніж говорить, проте, коли озивається, у його поведінці нема нічого недоладного. Час від часу він посуває окуляри ближче до перенісся і,напевно, п’є «Сайдкар», однак, очевидно, попросив не вкривати вінця келиха цукром.

Прочитати цього чоловіка він не може. Це дратує, як книжка, яку маєш, але не можеш торкнутися. І це розчарування аж занадто добре знайоме.

— Як книжка?

Доріан зводить погляд і бачить у себе за плечем офіціантку, що підливає йому води. Вона, мабуть, прибігла перевірити рівень його напою в келиху. Напівповний він чи напівпорожній — це вже залежить від рівня оптимізму. Він глипає на книжку у своїх руках. «Таємна історія»[49]. Доріан потайки завжди мріяв про такі глибокі, як на її сторінках, стосунки, та не знайшов їх, а тепер уже досяг такого віку, що сам не вірить, буцімто колись це станеться. Він уже прочитав цю книжку сім разів, але не розповідає цього офіціантці.

— Дуже цікава, — відповідає чоловік.

— Я починала читати ту, з пташкою[50], але так і не змогла в неї заглибитися.

— Ця краща, — запевняє Доріан доволі прохолодно, щоб покласти край флірту. Її усмішка вже не така тепла, але все ще приязна.

— Матиму на увазі, — каже вона. — Повідомте мені, якщо щось знадобиться.

Доріан киває і знову звертає увагу на те, що відбувається трохи вище за край його книжки. Вирішує, що компанія, за якою він спостерігає, дружить не так міцно, як персонажі в його руці, але щось між ними є. Наче кожен окремо здатний на таку глибину, якщо не на вбивство, але опинився не в тій компанії. Не зовсім у тій.

Доріан спостерігає за їхнім столиком, за жестами рук і за тим, як приносять їжу, спостерігає, як щось змушує всіх трьох розреготатися, і мимоволі теж усміхається, а тоді ховає усмішку в келиху.

Щокілька хвилин він похапцем оглядає приміщення. Натовп чималенький, напевно, через те що барів у цьому містечку не так уже й багато. Доріан глипає на Тенніелову[51] ілюстрацію з грифоном над барною стійкою і замислюється, чи називав хтось колись бари на честь Що-Не-Черепахи.

Під вивіскою мало не на вузол зв’язалося ще кілька відвідувачів. Малознайома дівчина підіймає долоню в жесті, що начебто привертає увагу бармена, та коли її рука пролітає над тацею з келихами, що чекають, коли їх віднесуть на столи, Доріан помічає справжню мету цього руху. Майже невидима ниточка потрошку потрапляє до «Сайдкара» без цукру й розчиняється в рідині.

Дівчина йде, анітрохи не привернувши уваги бармена, спершу прослизає до анонімної групки пияків, а тоді зникає у дверях. Не залишайся, щоб подивитися. Доріан знає це. Він час від часу порушував це правило, щоб достеменно переконатися. Новіші найманці не гають часу на нюанси рекомендацій. А це, безумовно, варте того, щоб порушити правила.

Він може все так і залишити.

Доріан неодноразово власноруч робив щось подібне. І навіть гірше. Доріан пригадує останній раз (останній раз), і руки починають тремтіти. На мить він опиняється в темній готельній кімнаті іншого міста, і все, що здавалося йому правильним, насправді є хибним, світ перекошується, а тоді чоловік знову опановує себе. Він опускає книжку.

Чоловік замислюється, чи порошок у цьому конкретному келиху — слабша версія іншого серйозного засобу для амнезії. Жоден з них відстежити важко, а той, хто його проковтне, кілька годин відчуватиме запаморочення, потім зомліє і прокинеться з жахливим похміллям або взагалі не прокинеться.

Доріан підводиться зі стільця, коли офіціантка бере тацю, і, діставшись до неї, вирішує водночас, що порошок, мабуть, — серйозна штука та що це не має значення.

Так просто було наштовхнутися на офіціантку й вибити її тацю з усім вмістом з рук на підлогу, просто перепросити за вдавану незграбність, запропонувати допомогу й почекати, поки від тебе відмахнуться, а тоді повернутися до свого столика, наче це був пункт призначення, а не відправна точка.

Як усе призвело до цього? Одна книжка, один чоловік. Роки таємниць і нудьги, а тепер усі події наполегливо хочуть відбутися водночас.

Він уже занадто зацікавився. І сам це знає. З якого дива це взагалі має бути дотичним до нього?

Несподівано цікавий юнак встає з-за свого столика, залишаючи дівчат базікати на самоті. Він розвертається і йде до затильної частини бару. Щойно він зникає з поля зору тих, хто сидить за столиком, щось у його обличчі змінюється. Дається взнаки не сп’яніння, з’являється мрійливість, наче він десь не тут, заблукав у тумані думок. А ще у виразі обличчя промайнула ледь помітна тривога. Дедалі цікавіше. Доріан озирається через плече на столик і зустрічається поглядом з однією з дівчат. Вона швидко опускає очі й веде далі розмову, записуючи щось на коктейльній серветці. Але вона бачила його. Спостерігала, як він спостерігає.

Час іти.

Доріан відкладає книжку й засуває під порожній келих занадто багато грошей як на один коктейль задля хороших чайових. Коли Закарі Езра Роулінз повертається за свій столик, чоловік уже стоїть під снігом, уникаючи калюжок світла від вуличних ліхтарів.

Звідси Доріан може бачити столик, що за матовою шибкою скидається на імлисту тінь, однак не схожу на інші тіні, які ворушаться всередині.

Він знає, що не слід цього робити. Йому не варто тут бути. Йому треба було піти геть ще минулого року, після іншої ночі в іншому місті, коли плани порушилися.

Скільки трагедій відбувається довкола нас просто зараз?

Руки знову починають тремтіти, і він запихає їх до кишень пальта.

Тоді щось зламалося, але тепер він тут. Доріан не знає, куди ще можна піти, як ще можна діяти.

Він міг би піти геть. Міг би побігти. Не зупинятися. І далі переховуватися. Доріан міг би забути про все. Про цю книжку, його книжку, про Беззоряне море, геть про все.

Він міг би.

Але не буде.

Доріан стоїть під снігопадом, у нього тремтять руки та майже задубіли пальці, у голові снують підігріті скотчем думки. Чоловік спостерігає крізь скло за хлопцем і не думає про все, що неминуче станеться.

Він думає: «Дозвольте розповісти вам історію».