Беззоряне море

Передбачення і перекази: Зоряний крамар

Жив собі колись один крамар, який подорожував цілим світом, продаючи зірки.

Цей крамар пропонував різноманітні зорі. Ті, що впали чи загубилися, а ще слоїки із зоряним пилом. Крихітні шматочки зірок, нанизаних на тонкі ланцюжки, які можна носити на шиї, і видовищні екземпляри, що їх варто демонструвати під склом. Люди купували уламки зірок, щоб подарувати коханим. Зоряний пил можна було придбати й розсипати у священних місцях або запекти до тістечок, наводячи чари.

Увесь свій товар крамар носив різними місцями у великому мішку, розшитому сузір’ями.

Ціни на крамареві товари були високі, але завжди давали змогу торгуватися. Зірки можна було виміняти на монетки, послуги чи таємниці, збережені романтичними мандрівниками, які сподівалися, що зоряний крамар колись трапиться на їхньому шляху.

Уряди-годи зоряний крамар розплачувався зірками за ночівлю або транспорт, подорожуючи з місця на місце. Він віддавав зірки за ночівлю в готелях у компанії або без.

Однієї темної ночі зоряний крамар дорогою зупинився в шинку, щоб перечекати ніч до світанку. Він сидів біля каміна, попиваючи вино та ведучи розмови з мандрівником, який теж залишився в шинку на ніч. Однак уранці їхні шляхи мали б розійтися.

— За пошуки, — сказав зоряний крамар, коли йому підлили вина.

— За знахідки, — пролунала традиційна відповідь. — Що ви продаєте? — поцікавився мандрівник, розмахуючи келихом у бік укритого сузір’ями мішка. Цієї теми вони ще не торкалися.

— Зірки, — відповів крамар. — Хочете подивитися? Я запропоную вам знижку за хороше товариство. Можу навіть показати вам те, що притримую для шляхетних покупців.

— Зорі мене не цікавлять, — недбало кинув мандрівник.

Крамар розреготався.

— Зірки потрібні кожному. Кожен хоче схопити те, до чого не в змозі дотягнутися. Потримати в руках надзвичайне та покласти в кишеню дивовижне.

Запала тиша, наповнена потріскуванням вогню.

— Дозвольте розповісти вам історію, — запропонував, помовчавши, мандрівник.

— Звичайно, — погодився крамар, жестом показуючи, щоб їм знову підлили вина.

— Колись давним-давно, — почав мандрівник, — Час закохався в Долю. Глибоко закохався, палко. Зірки спостерігали за ними з небес і непокоїлися, що плин Часу порушиться або нитки Долі заплутаються у вузли.

Вогонь знервовано сичить і тріщить, підкреслюючи мандрівникові слова.

— Зорі змовилися й розлучили закоханих. Наступного дня їм дихалося легше. Час плинув, як раніше, а Доля сплітала докупи шляхи, яким судилося переплестися, але врешті-решт Доля і Час знову знайшли одне одного…

— Звичайно, знайшли, — уриває його зоряний крамар. — Доля завжди отримує те, що хоче.

— Та зірки не змирилися з поразкою, — веде далі мандрівник. — Вони надокучали Місяцю своїми турботами та скаргами, аж поки він не погодився скликати зграю сов.

Тут зоряний крамар насупився. Зграя сов була старим міфом, їх вважали прокляттям у країні, де він провів дитинство, це дуже далеко звідси. Завагаєшся на своєму шляху — по тебе прийде зграя сов. Легенда триває, і крамар уважно слухає.

— Зграя сов вирішила, що від однієї складової слід позбутися. Залишити вирішили того, хто здавався їм важливішим. Зорі тішилися, коли Долю розірвали на шматки. Роздерли дзьобами й кігтями.

— Невже ніхто не намагався зупинити їх? — дивується крамар.

— Місяць неодмінно втрутився б, якби був там. Але для жертвоприношення обрали безмісячну ніч. Ніхто не наважився втручатися, окрім мишки, яка забрала серце Долі та зберегла його, — каже мандрівник, а потім замовкає, щоб ковтнути вина.

— Сови, бенкетуючи, не помітили мишку. Сова, яка з’їла очі Долі, дістала чудовий зір, і зграя присудила птахові титул Короля Сов.

У нічній темряві надворі лунає звук — це може бути вітер, а можуть бути крила.

Мандрівник чекає, поки звук стихне, щоб продовжити історію.

— Самовдоволені зірки відпочивали на небесах. Вони спостерігали, як з розбитим від розпачу серцем плине Час, і, зрештою, засумнівалися в усьому, що колись вважали беззаперечною правдою. Вони бачили, як корона Короля Сов переходила від одного птаха до другого, наче благословення або прокляття, адже жодне смертне створіння не повинне мати такий зір. Вони непевно мерехтіли, і далі мерехтять ще й нині, отепер, коли ми сидимо під ними.

Мандрівник замовкає, щоб допити рештки вина. Історія закінчилася.

— Як я вже сказав, зірки мене не цікавлять. Зорі сповнені недоброзичливості та жалю.

Зоряний крамар мовчить. Укритий сузір’ями мішок важко лежить біля вогню.

Мандрівник дякує зоряному крамареві за вино й товариство, а той відповідає взаємністю. Перш ніж піти, мандрівник нахиляється й шепоче йому у вухо:

— Зрештою, Доля збирається докупи знову, а Час завжди чекає.

Мандрівник залишає крамаря на самоті — сидіти, пити й дивитися на вогонь.

Уранці, коли сонце вже пильно спостерігало за людьми, а зорі давно поховалися, зоряний крамар спитав, чи поїхав мандрівник, щоб устигнути з ним попрощатися.

Зоряному крамареві на те відповіли, що ніяких інших гостей не було.

Закарі Езра Роулінз сидить на оксамитовому ослінчику в найвигадливішому ліфті з усіх, де йому доводилося бувати, розмірковуючи, що це зовсім не ліфт, а певно, звичайна кімната, що створює оманливе враження, адже сидить він тут, як йому здається, уже дуже-дуже довго.

Хлопець замислюється, чи може несподівано виникнути клаустрофобія, а його контактні лінзи нагадують, чому він так нечасто ними користується. Буцімто ліфт гуде й час від часу зі скрипінням смикається, а отже — рухається. Шлункові здається, наче він у пристойному темпі падає в позолоченій клітці. А може, просто хлопець випив більше, ніж гадає. Запізніла реакція на коктейлі.

Люстра, що висить над ним, тремтить і миготить, кидаючи спалахи світла на подібний до барокового інтер’єр. Золоті стіни й темно-бордовий оксамит майже втратили свої поважне сяйво та пухнастість. Візерунок з бджолою, ключем і мечем повторюється на дверях, але більше тут немає жодних прикрас. Ані цифрової інформації, ані позначення поверху, навіть кнопки нема. Очевидно, ліфт завжди їде до одного й того самого місця й вони туди ще не дісталися. Фарба на його спині та руках поволі висихає. Її металеві пластівці чіпляються до пальта й волосся, кусають шию та застрягають під нігтями.

Закарі нітрохи не хоче спати, але він надзвичайно втомився. Усе гуде, від потилиці до кінчиків пальців, і він не певен, річ у ліфті, алкоголі чи ще в чомусь. Хлопець підводиться й береться міряти ліфт кроками (якщо можна так сказати про два в кожному напрямку).

«Може, річ у тім, що ти нарешті пройшов крізь намальовані двері й опинився не там, де очікував?» — звучить як підказка голос у голові.

«Хіба я знав, чого чекати?» — запитує себе Закарі.

Він зупиняється й повертається обличчям до дверей. Простягає руку, щоб торкнутися їх, долоня лягає на намальований ключ. Він вібрує під пальцями.

Якоїсь миті Закарі почувається одинадцятирічним хлопчиком у провулку, двері під його пальцями намальовані, а не металеві, а в голові кружляє джазова мелодія, що застрягла там ще з вечірки, додаючи всьому танцювальних обертів, і раптом здається, наче ліфт їде значно-значно швидше. А потім рвучко зупиняється. Заскочена зненацька люстра підстрибує, проливаючись униз дощем мерехтливого світла, коли двері відчиняються.

Підозри Закарі щодо того, буцімто він насправді нікуди не їхав, зникають, адже кімната, на яку він дивиться, анітрохи не схожа на печеру, з якої подорож почалася. Вона нагадує йому атріум університетської бібліотеки, але менша, з мармуровими стінами медового кольору. Відтінок матовий і мерехтливий, але прозорим сяйвом укриває все, крім кам’яної підлоги ліфта та інших дверей протилежного боку кімнати. Хлопець підозрює, що опинився глибоко під землею, судячи з тривалості та швидкості поїздки. Навіть попри те, що голос у голові й далі наполягає: це неможливо. Тут занадто тихо. Повітря важке, відчувається вага всього, що над ним.

Закарі виходить з ліфта, і двері зачиняються. Брязкіт триває (чується деінде). Над дверима індикатор у формі півмісяця без цифр, лише золота стрілка повільно повзе вгору.

Хлопець підходить до дверей, що з протилежного боку кімнати. Це високі двері з кулястою золотою ручкою, що нагадують йому про ті перші намальовані, однак більші, немов виросли разом з ним. До того ж вони не намальовані, а вирізьблені зі справжнього дерева. Їхні позолочені прикраси подекуди вицвіли, проте бджола, ключ і меч залишаються виразними.

Закарі набирає в груди повітря й тягнеться до ручки дверей. Вона тепла та міцна, але на його спроби повернути її не піддається. Пробує ще раз, та двері замкнені.

— Серйозно? — уголос запитує хлопець. Він зітхає та відступає на крок. У дверях є замкова шпарина. Почуваючись дурником, Закарі нахиляється й зазирає в неї. За дверима — інша кімната. Це очевидно, але, крім непевного коливання світла, нічого неможливо роздивитися.

Хлопець сідає на не дуже зручну підлогу з полірованого каменю. Із цього кутка він бачить, що підлога посередині під дверима стерлася. До нього тут пройшло чимало людей.

«Прокидайся, — наказує голос у голові. — Зазвичай такі речі добре тобі піддаються».

Закарі підводиться, залишаючи за собою клаптики золотої фарби, і йде оглядати решту кімнати.

Біля ліфта є кнопка, наполовину захована в мармурі та якомусь латунному металі, з яким з’єднані мармурові панелі. Закарі натискає на кнопку, не сподіваючись на результат. Саме так і є. Кнопка не загорається, а ліфт мовчить.

Він перевіряє інші стіни без дверей і пересвідчується, що вони більше готові до співпраці.

Посеред першої стіни на висоті вікна є альков. Уже за кілька кроків його неможливо помітити, заглиблення зливається з мерехтінням мармуру. Усередині є схожа на чашу западинка — щось подібне до настінного фонтана без води. Стінки вигнуті до плаского денця внизу.

У центрі лежить невеличкий чорний мішечок.

Закарі піднімає його. Вага в руці здається знайомою. На тому місці, де він лежав, з’являється одне-єдине викарбуване в камені слово.

— Ви, мабуть, жартуєте, — каже хлопець уголос, крутячи на долоні вміст мішечка.

Шість гральних кубиків з класичними шістьма гранями, вирізьблені з темного каменю. На кожному боці замість цифр чи крапок викарбуваний золотом символ. Закарі перевертає перший кубик, щоб роздивитися всі символи. Бджола, ключ і меч — їх він уже знає, але є також інші. Корона. Серце. Пір’їна.

Закарі відкладає мішечок убік, ретельно трусить кубики й кидає їх у кам’яну чашу. Коли вони зупиняються, видно, що всі символи однакові. Шість сердець.

Він ледве встигає роздивитися їх, як денце чаші відпадає, а кубики й мішечок зникають.

Закарі не завдає собі клопоту перевірити двері, перш ніж підійти до протилежної стіни, і там без подиву знаходить такий самий альков.

Усередині стоїть крихітна чарочка на ніжці, схожа на ті, з яких сьорбають наливки або лікери, з такою самою скляною кришечкою, як у деяких з його вигадливих чайних горняток.

Закарі підіймає чарочку. Під нею знову викарбуване одне-єдине слово.

У чарці є трохи лікеру медового кольору, не більше ніж на один ковток.

Закарі знімає із чарки кришечку та кладе її поряд з викарбуваною інструкцією. Він нюхає рідину, відчуває солодкість меду, а ще вона пахне помаранчевим квітом, ваніллю та прянощами.

Хлопець пригадує незліченні казкові попередження не їсти й не пити в підземних світах, проте тієї самої миті відчуває страшенну спрагу.

Він підозрює, що шлях уперед єдиний.

Закарі перехиляє чарку одним ковтком і повертає вже порожню на камінь. Відчувається смак усього, чим пахло, ба більше — смак абрикоса, гвоздики та вершків і дуже-дуже міцного алкоголю.

Закарі вже втрачає рівновагу й устигає переосмислити недоумкуватість усієї ідеї. Але тільки-но чарка падає в прірву, сп’яніння минає. Голова, у якій раніше все стугоніло й пливло, тепер здається ясною.

Закарі повертається до дверей, торкається ручки — і вона ворушиться, замок з клацанням відмикається, пропускаючи його всередину.

Кімната за дверима нагадує собор, її округла висока стеля викладена вигадливим кахлем і підпіркана, якщо є таке слово «підпіркана». На шести високих колонах з кахлю теж викладені візерунки, однак кількох плиточок бракує, здебільшого біля основ, і знизу видно голе каміння. Кахель на підлозі теж стертий аж до каміння, особливо біля ніг Закарі, потім загортається спіраллю навколо круглого простору в центрі, а біля інших дверей знову стає тоншим. Окрім дверей, у які він увійшов, є ще п’ять виходів. Чотири арки ведуть у різних напрямках до темних коридорів, а просто біля нього — ледь прочинені важкі дерев’яні двері, і з-за них ллється м’яке світло.

Тут є люстри — одні звисають на дозвільній висоті, яка видається випадковою, а інші лежать на підлозі освітленими купами металу та кришталю, їхні крихітні лампочки вже не такі яскраві чи й узагалі перегоріли.

Потужніше світло ллється згори, але то не люстра, а острівець сяйних куль, що звисають між латунними обручами та ґратками. Витягуючи шию, Закарі бачить на кінцях ґраток руки: людські руки, відлиті в золоті, вказують назовні, а кахлі над ними викладені у формі цифр і зірок. Посередині приміщення зі стелі звисає ланцюг, який за кілька сантиметрів над підлогою закінчується маятником, що повільно гойдається.

Закарі думає, що вся ця хитромудра штукенція може бути моделлю Всесвіту або, можливо, якимось годинником. Але він усе одно не знає, як ним користуватися.

— Агов? — гукає хлопець.

Від одного з темних коридорів лине скрипливий звук, схожий на те, як відчиняються двері, але більше нічого не відбувається. Закарі обходить периметр кімнати, зазираючи в коридори, заповнені книжками на довгих звивистих полицях та складеними в стоси на підлозі. В одному з коридорів він помічає пару палахкотливих очей, які дивляться на нього, та досить хлопцеві кліпнути, як вони зникають.

Закарі знову звертає увагу на «може-всесвіт», «може-годинник», вирішивши роздивитися його під іншим кутом. Одна з менших ґраток рухається разом з маятником, і, коли він намагається роздивитися, чи є на якійсь із куль Місяць, позаду лунає голос:

— Я можу вам допомогти, сер?

Хлопець розвертається так швидко, аж у шиї хрускає, і не може сказати, чи чоловік, який дивиться на нього з легким занепокоєнням, реагує так на його дію, на його появу, а чи на те і те.

У цьому місці є ще хтось. Це місце насправді тут. Це все відбувається тут.

Закарі заходиться миттєвим майже істеричним сміхом. Намагається стримати булькотливе хихотіння, але не може. Вираз чоловікового обличчя вже не стурбований, а лише трохи занепокоєний.

Цей чоловік одразу справляє враження стариганя, напевно, через геть біле волосся, довге й заплетене в химерні кіски. Але Закарі кліпає і, коли його контактні лінзи неохоче фокусуються, бачить, що незнайомцеві, можливо, десь під п’ятдесят чи принаймні не так багато, як може здатися через його сиве волосся. Кіски ще й помережані вервечками перлин, однак видно їх лише тоді, коли на них певним чином падає світло. Брови та вії в нього темні — чорні, як і очі. Шкіра на контрасті з волоссям здається темнішою, проте насправді вона оливкового відтінку. На переніссі в чоловіка балансують окуляри в тонкій оправі, і він трохи нагадує Закарі його вчителя з математики, який навчав його в сьомому класі. Але цей зі значно крутішою зачіскою та в темно-червоній вишитій золотом мантії, підперезаній численними перекрученими мотузками.

— Я можу вам допомогти, сер? — повторює чоловік, та Закарі не може припинити сміятися. Він роззявляє рота, щоб сказати щось, будь-що, але не може. Його коліна відмовляються працювати, хлопець падає на підлогу, перетворившись на купу вовни й золота, і опиняється на одному рівні з рудим котом, який витріщається на нього бурштиновими очима. Це чомусь перетворює ситуацію на якесь божевілля, і він ще ніколи не сміявся так від нападу паніки, але, агов, сьогодні все трапляється вперше.

Чоловік з котом терпляче чекає, ніби для нього істеричні, вкриті фарбою відвідувачі — то звична річ.

— Я… — починає Закарі, а тоді усвідомлює, що й гадки не має, із чого розпочати. Кахель під ним холодний. Хлопець повільно зводиться на ноги, у душі сподіваючись, що незнайомець простягне йому руку й допоможе стати на рівні, але чоловік не здійснює жодного поруху в його бік. Однак до Закарі підходить котик і нюхає його черевики.

— Усе гаразд, якщо вам потрібна хвилинка, — заспокоює чоловік, — але, певно, вам доведеться покинути нас. Тут зачинено.

— Тут — що? — перепитує хлопець, відновлюючи рівновагу, але після цього чоловіків прискіпливий погляд завмирає на рівні третього ґудзика його розстібнутого пальта.

— Вам не можна тут перебувати, — каже він, дивлячись на срібний меч, що висить у Закарі на шиї.

— Ой… — нітиться хлопець. — Ой, ні… Це не моє, — намагається пояснити він, але незнайомець уже недвозначно вказує на двері та ліфт. — Мені це дали з… маскувальною метою. Я не той… ким є вони.

— Вони просто так, знічев’я, нікому цього не дають, — холодно озивається чоловік.

Закарі не знає, що на це відповісти, і вони знову опиняються біля дверей. Він зрозумів, що Доріан, напевно, колишній член організації колекціонерів, які збирають рідкісні дверні ручки, щоб прикрашати свої мангеттенські маєтки, але не певен, чи належить меч Доріанові, а може, це лише копія абощо. Він не готовий до звинувачень щодо ювелірних виробів із підземних храмів, які зараз зачинені чи то тільки на ніч, чи взагалі на ремонт. Він і гадки не мав, що з ним усе це відбуватиметься цього вечора, крім хіба що поїздки на таксі.

— Він назвався Доріаном, попросив допомогти йому, я вирішив, що він ускочив у халепу. Мені невідомо, хто ці люди з мечами, — поспіхом пояснює Закарі, але щойно це мовить, як слова здаються йому брехнею. Напевно, вартові працюють не так, як це описано в «Солодких муках», проте хлопець переконаний, що це саме вони.

Чоловік не озивається і ввічливо, проте наполегливо відводить Закарі назад до ліфта, зупиняє його й жестом прикрашеної перснями руки вказує на шестикутну кнопку поряд з ним.

— Я бажаю вам і вашому другові всього найкращого в подоланні негараздів, але вимушений наполягти, — каже він і знову киває на кнопку.

Закарі тисне на неї, сподіваючись, що ліфт не квапитиметься виконувати накази й дасть йому трохи часу на пояснення чи порозуміння, але кнопка ніяк не реагує. Вона не загорається, не видає жодного звуку. Двері ліфта залишаються зачиненими.

Чоловік супиться, спершу дивлячись на ліфт, а тоді на пальто Закарі. Ні, на фарбу на його пальті.

— Двері, крізь які ви зайшли, були намальовані? — запитує він.

— Так, — відповідає хлопець.

— Зі стану вашого пальта я дійшов висновку, що двері більше не функціонують. Це так?

— Вони й справді зникли, — каже Закарі, сам собі не вірячи, що він там був.

Чоловік заплющує очі й зітхає.

— Я її попереджав, що це буде проблематично, — бурмоче він собі під ніс, а потім запитує: — Ви щось викинули? — Закарі навіть не встигає поцікавитися, що це він має на увазі.

— Перепрошую?

— Ваші кубики, — пояснює чоловік, черговим елегантним жестом вказуючи на стіну позаду. — Що саме викинули ви?

— Ой… Е-е-е… Усі серця, — каже Закарі, згадуючи, як кубики зникли в темряві, та відчуваючи, що в нього паморочиться в голові. Він знову замислюється, що все це означало, а може, будь-які варіанти були кепські.

Незнайомець вдивляється в нього пильніше, ніж досі, вивчаючи з таким виразом обличчя, ніби він його пізнає, і навіть здається, що хоче про щось запитати, але не питає.

Натомість каже:

— Якщо ваша ласка, ходімо зі мною.

Розвертається й знову виходить у двері. Закарі прямує за ним з таким відчуттям, ніби подолав якийсь бар’єр. Принаймні йому не доведеться йти геть після того, як щойно прийшов, тим паче не знаючи, де саме опинився. Це захаращене місце зі зламаними люстрами й запорошеними стосами книжок — не те, що сподівався побачити Закарі. По-перше, тут забагато кахлю. По-друге, тут усе надто помпезне, і старіше, і тихіше, і темніше, і таємничіше, ніж він міг собі уявити. Тепер хлопець розуміє, наскільки був упевнений, що потрапить сюди, адже на це натякнули «Солодкі муки».

«Поки що ні», — думає він, дивлячись угору на годинник-всесвіт, що обертається над ним, вказуючи стрілками в різних напрямках, і замислюється, що збирається робити, коли вже тут опинився.

— Я знаю, чому ви тут, — каже чоловік так, ніби підслухав думки хлопця. Вони саме проходять повз маятник.

— Справді?

— Ви тут, бо хочете дістатися Беззоряного моря та вдихнути населеного привидами повітря.

Ноги Закарі затинаються від заспокійливої істинності цього твердження та водночас збентеження, адже йому не зрозуміло, що це означає.

— Це Беззоряне море? — перепитує він, наздоганяючи чоловіка, який прямує до віддаленої стінки просторої зали.

— Ні, це лише Гавань, — чується відповідь. — І, як я вже казав, вона зачинена.

— Може, вам слід повісити табличку, — радить хлопець, не встигнувши прикусити язика, і дістає у відповідь такий згубний погляд, який не зміг би із себе вичавити будь-хто з його вчителів математики, тож бурмоче якісь вибачення.

Закарі та рудий кіт, що приєднався до їхньої процесії, ідуть за чоловіком до місця, яке хлопець може назвати тільки кабінетом, хоча воно не схоже на жоден з бачених ним кабінетів. Усі стіни заховані за книжковими полицями, шафками для документів та бібліотечними каталогами з їх шухлядками й етикетками. Підлога вкрита кахлем, подібним до того, що лежить зовні, протерта доріжка веде від дверей до столу. Біля нього горить зелена гасова лампа, а горішні книжкові полиці оповиті стрічками паперових ліхтариків. Фонограф на подряпаній платівці тихенько грає щось класичне. Майже всю стіну з протилежного боку від дверей займає камін — усередині за блискучим екраном жевріє полум’я, і його язички набирають червонясто-коричневого кольору. Старомодна мітла з прутиків притулилася до стіни неподалік. Меч, великий справжній меч висить над камінною полицею з кількома книжками, оленячими рогами, ще одним живим котом, який спить, і кількома скляними слоїками різних розмірів, наповненими ключами.

Чоловік улаштовується за великим столом, що завалений паперами, записниками та пляшечками із чорнилом. І, здається, відчуває полегшення, на відміну від Закарі, який досі нервує. Він почувається не лише знервованим, а ще й навдивовижу п’яним.

— Візьмімося до справи, — каже чоловік, коли рудий кіт умощується на кутку його столу й позіхає, прикипівши бурштиновими очима до Закарі.

— Де були ваші двері?

— У Центральному парку, — відповідає хлопець. Язик у роті здається неповоротким, вимовляти слова стає складно. — Їх зруйнували ці… Люди з клубу. Гадаю, леді в шубі з білого ведмедя — їхня керівничка. Вона погрожувала мені чаєм. А чолов’яга, який представився Доріаном, можливо, ускочив у халепу, чи не так? Він змусив мене забрати це з їхньої штаб-квартири, але не пояснив навіщо.

Закарі витягає книжку з пальта й підіймає вгору. Чоловік насуплено бере її. Розгортає, переглядає кілька сторінок, і хлопець, дивлячись на рядки догори дриґом, думає, що тепер арабський алфавіт схожий на англійський, проте очі, схоже, кепкують з нього, сверблять під контактними лінзами. Він навіть думає, чи це, бува, не алергія на котів. Незнайомець згортає книжку, перш ніж устигає дійти якогось певного висновку.

— Їй місце тут, тож дякую за це, — озивається чоловік, віддаючи книжку. — Якщо хочете, можете приберегти її для свого друга.

Закарі опускає погляд на книжку в коричневій шкіряній палітурці.

— А хтось… — мало не бурмотить він собі під ніс, — не знаю, урятує його?

— Хтось урятує, я впевнений, — заспокоює чоловік. — Ви не зможете покинути це місце без супроводу, тож доведеться зачекати на Мірабель, щоб повернутися. Я можу знайти вам тимчасове помешкання. У вас утомлений вигляд, вам неодмінно треба відпочити. Та передусім мені потрібна від вас додаткова інформація. Ім’я?

— Гм… Закарі. Закарі Езра Роулінз, — слухняно відповідає хлопець, замість того щоб озвучити одне зі своїх численних запитань.

— Дуже приємно познайомитися з вами, містере Роулінз, — каже чоловік, записуючи його ім’я до одного з гросбухів на столі. Він перевіряє час на кишеньковому годиннику, його теж занотовує.

— Мене називають Хранителем. Ви сказали, що тимчасовий вхід був у Центральному парку. Гадаю, ви мали на увазі парк на Мангеттені в Нью-Йорку, що в Сполучених Штатах Америки.

— Так, саме той Центральний парк.

— Гаразд, — каже Хранитель, — записуючи в гросбух ще щось. Залишає позначку на іншому документі, можливо, мапі, а потім встає з-за столу й підходить до одного з комодів з крихітними шухлядами, що стоїть у нього за спиною. Дістає щось з однієї шухлядки, обертається й віддає Закарі круглий золотий медальйон на довгому ланцюжку. З одного боку зображено бджолу, а з другого — серце.

— Якщо вам знадобиться повернутися сюди — це місце здебільшого називають Серцем, — він підкаже вам шлях.

Закарі розтуляє медальйон і бачить компас з єдиною позначкою на півночі, його стрілка смикається хаотично.

— Вам потрібно знати напрямок на Мекку? — цікавиться Хранитель.

— Ой ні, та все ж таки дякую. Я агносто-атеїст. — Чоловік на це запитально нахиляє голову, а Закарі пояснює: — Набожний, але не релігійний.

Він не озвучує вголос свою думку, що його релігія — слухати з утіхою історії, опівнічні концерти, від захоплення якими аж у вухах дзвенить, та натискати на кнопку, щоб викликати на бій боса[29]. Його релігія ховається в тиші свіжого снігу, у майстерно приготованому коктейлі, десь посеред сторінок книжки, не на самому початку, але й не в кінці.

Хлопець замислюється, що саме він випив.

Хранитель киває і знову відволікається на шафки — відчиняє іншу шухляду, дістає щось і знову зачиняє.

— Чи не могли б ви піти зі мною, містере Роулінз, — просить чоловік, виходячи з кімнати. Закарі дивиться на кота, але той, утративши до нього інтерес, заплющує очі й нікуди не йде.

Хранитель замикає двері кабінету й веде Закарі уздовж одного із заповнених книжками коридорів. Це місце здається ще більш підземним — мов тунель, воно освітлене поодинокими свічками й ліхтариками, має низьку округлу стелю без жодного очевидного візерунка й вигинається. Після третього повороту в цьому лабіринті дверей та книжок Закарі поглядає на компас, вдячний, що отримав його. Перший коридор розгалужується на кілька, виходить до більших кімнат і знову зливається в щось схоже на тунель. Книжки розставлені на полицях, які вигинаються разом зі стінами, і складені стосами на столах, комодах і стільцях, наче в якійсь букіністичній крамничці. Вони минають мармурове погруддя в шовковому циліндрі та ще одного кота, який спить на м’якому фотелі в ніші. Закарі й далі сподівається, що зустріне інших людей, але нікого немає. Мабуть, усі сплять, а Хранитель працює в нічну зміну. Зараз мусить бути вже дуже пізно.

Вони зупиняються біля дверей, затиснутих між книжковими полицями, помережаними маленькими сяйними ліхтариками. Хранитель відмикає двері й жестом запрошує Закарі зайти.

— Вибачте за стан… — Чоловік зупиняється й супиться, оглядаючи кімнату, стан якої не потребує жодних вибачень.

Ця кімната як… ну, номер у розкішному готелі, що його може уявити Закарі, щоправда в печері. Тут чимало оксамиту, здебільшого темно-зеленого. Ним укриті стільці, з нього пошитий балдахін над ліжком, який розчахнули в очікуванні гостя. Є великий стіл і чимало затишних куточків для читання. З-поміж книжкових полиць, витворів мистецтва в рамах та барвистих килимків визирають кам’яні стіни й підлога. Тут справді дуже затишно. У каміні горить вогонь. Біля ліжка сяють увімкнені лампи так, наче кімната чекала на нього.

— Сподіваюся, вам припаде до душі, — каже Хранитель, що й далі злегка супиться.

— Тут кльово, — відповідає Закарі.

— Ванна за дверима в кінці, — повідомляє чоловік, змахуючи рукою у глиб кімнати. — З Кухнею можна зв’язатися за допомогою панелі, що поряд з каміном. Уранці в коридорі стане світліше. Будь ласка, не годуйте котів. Ось ваш ключ. — Хранитель простягає Закарі ключ на довгому ланцюжку. — Як щось знадобиться, будь ласка, не соромтеся попросити. Ви знаєте, де мене знайти. — Чоловік дістає з мантії ручку й прямокутний клаптик паперу та шкрябає щось на ньому. — На добраніч, містере Роулінз. Сподіваюся, вам сподобається в нас.

Він засуває прямокутник паперу в невеличку рамку на дверях, коротко вклоняється Закарі та знову зникає в коридорі.

Хлопець дивиться, як він іде, а потім повертається, щоб прочитати напис у рамці на папері кольору слонової кістки. У латунній рамці каліграфічним почерком виведено:

Закарі зачиняє двері, розмірковуючи, скільки імен уже бувало на тому місці та як давно там висіло останнє. Кілька секунд повагавшись, він замикає двері.

Спирається на них головою і зітхає. Це не може бути правдою.

«А що це тоді?» — сам себе питає, але не має відповіді.

Хлопець скидає поплямоване фарбою пальто й вішає його на стілець. Іде до ванної кімнати, побіжно глянувши на чорно-білий кахель і ванну на ніжках-лапах, миє руки, виймає контактні лінзи й дивиться, як розпливається в дзеркалі над умивальником його відображення. Викидає лінзи в кошик і на мить замислюється, що чинитиме без них далі, але в нього є нагальніші турботи.

Закарі повертається до невиразного оксамиту та камінного вогню в головній кімнаті, на ходу скидає черевики й знімає піджак та жилетку, перш ніж дістається до ліжка. Проте засинає, так і не впоравшись із рештою ґудзиків. Лляна білизна й подушки з ягнячої вовни оповили його, наче хмаринка. Хлопець тішиться цим, його останні думки перед сном — швидкоплинна суміш згадок про вечір, який нарешті закінчився, запитань і турбот щодо всього, починаючи від власного здорового глузду до того, як відмити волосся від фарби. А тоді все зникає. Лише промайнув подив: як можна заснути, якщо вже й так бачиш сни.

Передбачення і перекази: Колекціонер ключів

Жив собі чоловік, який колекціонував ключі. Старі, нові та зламані. Загублені та вкрадені ключі та відмички.

Він носив їх у кишенях та на ланцюжках, що дзеленчали, коли він обходив місто.

Кожен мешканець знав колекціонера ключів.

Дехто вважав його звичку дивною, але колекціонер ключів був привітною людиною, розсудливою і любив усміхатися.

Якщо хтось губив або ламав ключ, він міг звернутися до колекціонера ключів, і той зазвичай знаходив заміну, яка ставала їм у пригоді. Часто це потребувало менше часу, ніж виготовлення нового ключа.

Колекціонер ключів завжди тримав найрозповсюдженіші форми та розміри під рукою про всяк випадок, якщо комусь знадобиться відімкнути двері, буфет або комод.

Колекціонер ключів не ставився до них як власник. Він віддавав їх, якщо хтось потребував.

(Утім, іноді люди однаково замовляли нові ключі й повертали позичені.)

Йому також віддавали знайдені ключі, дарували запасні до колекції. Подорожуючи, люди знаходили ключі й привозили із собою — ключі незнайомих форм з дивними борідками.

(Вони називали колекціонером ключів чоловіка, але самі допомагали йому їх колекціонувати.)

Зрештою колекціонер зібрав так багато, що вже не міг носити цей скарб із собою, тож став виставляти ключі у своєму будинку. Вивісив їх на стрічках у вікнах замість завіс, розкладав на книжкових полицях і вставляв у рами на стінах. Найвитонченіші цей чоловік тримав під склом або в скриньках для коштовностей. А деякі складав у стоси з подібними ключами, тримав їх у відрах або кошиках.

Минуло багато років, увесь будинок був захаращений ключами по самі вінця. Вони висіли навіть назовні над дверима та вікнами й гронами хизувалися на карнизах даху.

Будинок колекціонера ключів легко було впізнати. Якось до нього у двері хтось постукав.

Колекціонер ключів відчинив — на порозі стояла чарівна жінка в довгій мантії. Він її ніколи раніше не бачив. Його увагу привернула вишита облямівка вбрання — зіркоподібні квіти, вигаптувані золотою ниткою на темній тканині, занадто вишуканій для подорожей. Тим паче, що було очевидно: вона прибула здалеку. Він не бачив ані коня, ані фіакра, тож припустив, що жінка залишила їх на заїжджому дворі, позаяк ніхто не проїжджав це містечко, щоб не зупинитися там. До того ж розташовувався він неподалік.

— Мені сказали, що ви колекціонуєте ключі, — звернулася до нього жінка.

— Колекціоную, — озвався чоловік, хай навіть це було очевидно. Ключі висіли над дверима, біля яких вони стояли, на стінах позаду нього, наповнювали слоїки, чаші й вази, лежали на столах.

— Я шукаю те, що зачинене і що треба відчинити. Подумала, може, один з ваших ключів зможе мені в цьому зарадити.

— Ласкаво прошу, — запросив до себе колекціонер ключів і провів гостю до будинку.

Він подумував, чи не запитати, який саме ключ їй потрібен, щоб допомогти з пошуками, але знав, як складно описати ключі. Щоб знайти відповідний, треба розуміти, який замок ним відмикати.

Тож колекціонер ключів пустив жінку до будинку. Показав їй усі кімнати, усі шафки й полиці, заставлені ключами. Кухню з чайними горнятками та келихами для вина, наповненими ключами; лише кілька з них, якими він часто користувався, залишалися порожніми й чекали на вино або чай.

Колекціонер ключів запропонував жінці горнятко чаю, але вона ввічливо відмовилася. Чоловік залишив її шукати свій ключ, сів у вітальні, де вона змогла б знайти його за потреби, і розгорнув книжку, яку читав. Минуло багато годин, перш ніж жінка повернулася до колекціонера ключів і сказала:

— Його тут немає. Дякую, що дозволили мені пошукати.

— На задньому дворі є ще ключі, — повідомив чоловік і випустив жінку на вулицю.

У садку цілі їх гірлянди звисали зі стрічок усіх кольорів веселки. Ключі з бантами висіли на деревах, а букети з ключів викрашалися в полив’яних горщиках і вазах. На крихітних гойдалках у клітках замість пташок примостилися ключі. Вони були вкарбовані в бруківку на садових доріжках. Під укритою бульбашками водою у фонтані лежали цілі стоси ключів, що затонули, мов нездійснені бажання.

Сутеніло, тож колекціонер ключів запалив ліхтарі.

— Тут чарівно, — сказала жінка. Вона взялася шукати свій ключ у садку з-поміж тих ключів, які тримали статуї, з-поміж тих, що обвивали фігурно підстрижені кущі. Вона зупинилася перед деревом, яке нещодавно розпустило квіти, потягнулася до одного з багатьох ключів, що висів на червоній стрічці.

— Цей підійде до вашого замка? — поцікавився колекціонер ключів.

— Ба більше, — відповіла незнайомка. — Це мій ключ. Колись дуже давно я загубила його. Я рада, що він опинився у вас.

— Я залюбки його поверну, — озвався чоловік. Він потягнувся, щоб відв’язати для неї стрічечку, яку потім так і залишив у жіночій руці звисати з ключа.

— Я мушу знайти спосіб віддячити вам, — мовила жінка.

— У жодному разі, — узявся відмовляти її колекціонер. — Мені дуже приємно допомогти вам знову возз’єднатися з вашим зачиненим скарбом.

— О ні, — відгукнулася жінка. — Це не річ. Це місце.

Вона підняла ключ у повітря трохи вище талії, там, де опинилася б замкова шпарина, коли б навпроти були двері, і частина його зникла. Жінка повернула ключ, і невидимі двері посеред садка колекціонера відчинилися. Незнайомка розчахнула їх.

Ключ зі стрічкою залишився висіти в повітрі.

Колекціонер ключів зазирнув крізь двері до золотої кімнати з високими склепінчастими вікнами. На столах, готових до пишного бенкету, горіли десятки свічок. Чутно було, як грає музика і десь лунає сміх з уст, схованих від очей. За вікнами чоловік побачив водограї та гори, яскраво освітлене двома Місяцями й безліччю зірок небо, що віддзеркалювалося в мерехтливому морі.

Жінка пройшла у двері, її довга мантія поповзла за нею золотим кахлем.

Колекціонер ключів і далі стояв у садку й не міг відвести погляду.

А жінка висмикнула за стрічечку ключ із замка.

Потім знову обернулася до колекціонера. Вона здійняла руку, запрошуючи його, ваблячи ближче.

Колекціонер ключів рушив слідом. Двері за ним зачинилися. Більше його ніхто не бачив.

Закарі Езра Роулінз прокидається значно пізніше та десь дуже далеко, принаймні так йому здається.

Дезорієнтований та одурманений мозок не встигає за тілом, немов тягнеться крізь кришталево чисту багнюку. Наче він досі п’яний, але якось по-іншому.

Він уже почувався так одного разу, про що хотів би забути: тоді було забагато шардоне, і це відчуття асоціюється в Закарі з тим яскравим кришталевим смаком білого вина — гостре пощипування й дубова нотка. Хлопець підводився і знову падав.

Закарі тре очі, розглядає мов у тумані кімнату, приголомшений її розмірами, і згадує, що це готель. Щойно події вчорашньої ночі проступають крізь імлу, а кімната застигає перед його нечітким поглядом, як хлопець пригадує, що це не готель, і заходиться панікувати.

«Дихай», — наказує він собі, вдячно прислухається до свого голосу, що звучить у нього в голові, і намагається зосередитися на вдиху і видиху, а потім повторити їх.

Закарі заплющує очі, та реальність просочується крізь інші органи чуття. Кімната пахне вогнем, який нещодавно тут потріскував, сандаловим деревом та чимось темним, глибоким і незрозумілим. Звіддаля чутно якийсь передзвін, що, мабуть, і розбудив його. Ліжко й подушки м’якіші за маршмелоу. Допитливість веде мовчазну війну з тривогою, заважаючи йому дихати, та коли хлопець змушує свої легені повільно й розмірено працювати, допитливість перемагає і він розплющує очі.

Зараз у кімнаті світліше, промені з коридору ллються крізь панелі з бурштинового скла, вправленого в камінь над дверима. У нього таке світло асоціюється радше з пізнім пообіддям, ніж з ранком. У кімнаті більше речей, ніж він пам’ятає: навіть без окулярів хлопець може роздивитися вікторолу[30] поряд з кріслами та свічки, що стікають краплями на камінній полиці. Над каміном висить картина з кораблем у морі. Закарі тре очі, але кімната залишається незмінною. Не знаючи, як діяти далі, він рвучко зістрибує з м’якого, наче маршмелоу, ліжка й береться за щось, схоже на ранкові процедури.

У ванній кімнаті хлопець знаходить свій скинутий одяг, поплямований фарбою, геть брудний, і думає, чи є в цьому місці пральня. Чомусь думки про прання повертають йому відчуття реальності цієї ситуації, напевно, уві сні чи під час галюцинацій таких приземлених проблем не було б. Він намагається пригадати бодай один сон, у якому б колись подумав: «Можливо, мені знадобляться нові шкарпетки», але не може.

Йому здається, що у ванній теж значно більше речей, ніж було. У шафці із дзеркалом лежать засоби гігієни: зубна щітка, зубна паста в металевому тюбику та кілька охайно підписаних баночок з кремами й оліями. В одній з них був бальзам після гоління, що пахне корицею та бурбоном.

Поряд з ванною є душова кабінка, і Закарі щосили намагається відмити золоту фарбу з волосся, віддряпати її залишки зі шкіри. У вигадливих тарілочках лежить кілька шматків мила, і пахнуть вони лісом або смолою, наче все тут виготовлене з його улюблених запахів.

Загорнувшись у рушник, Закарі вивчає решту кімнати, заразом шукаючи якийсь одяг, окрім свого просякнутого потом та вкритого фарбою костюма.

У тумані під стіною вимальовується шафа, поряд з якою стоїть туалетний столик з іншого набору. Хлопець не лише знаходить там одяг, а ще й має із чого вибрати. У шухлядах напхом напхано светрів, шкарпеток і білизни, висять сорочки та штани. Усе пошите вручну з натуральних тканин і не має етикеток. Закарі вдягає коричневі лляні штани й сорочку мохового відтінку без комірця і з ґудзиками з полірованого дерева. Дістає сірий, грубо сплетений светр, схожий на один з його улюблених. На підлозі шафи стоїть кілька пар черевиків, і вони, звісно, його розміру. Це непокоїть хлопця більше за одяг, адже той переважно вільного крою і його ширина регулюється. Усі речі йому підійшли, але це можна пояснити його стандартною худою фігурою, а от черевики лякають. Закарі взуває пару коричневих замшевих черевиків, які могли бути пошиті (саме це виконує швець?) спеціально для нього.

«Може, у них є ельфи, які міряють твої ноги й шиють черевики, поки ти спиш», — підказує голос у голові.

«Я вважав тебе практичним голосом розуму, голосом розсудливості», — думає у відповідь Закарі, але голос на це не реагує. Він надягає на шию ключ від кімнати, компас і, хвилинку повагавшись, Доріанів меч. Намагається загнати глибше турботи про те, що сталося там, нагорі, поки він був тут, унизу. Відволікається, розглядаючи кімнату, навіть попри те, що бачить її не аж так добре. Зблизька все видається досить чітким, проте це означає, що за раз можна дослідити невелику територію, всотуючи цей простір малесенькими ковтками.

Закарі бере з однієї полиці книжку, пригадуючи епізод, який напевно бачив у якійсь серії «Сутінкової зони»[31]. Скільки можна всього почитати, а окулярів нема.

Він однаково розгортає книжку навмання, надруковані слова проступають різко й чітко.

Закарі підводить погляд. Ліжко, картини на стінах, камін — усе ледь помітно розпливається через його офтальмологічний коктейль короткозорості та астигматизму, з яким він дивиться на світ. Хлопець повертає погляд до книжки.

Це збірка віршів. «Дікінсон»[32], — думає він. Шрифт ідеально чіткий, різкий, навіть попри невеликий кегль видно кожну маленьку, мов дірочка від голки, крапку та мініатюрну кому.

Хлопець відкладає книжку й бере іншу. Її так само досконало легко читати. Він повертає її на полицю. Підходить до столу, де залишив украдену з «Клубу колекціонерів» для Доріана книжку в коричневій шкіряній обкладинці. Хоче дізнатися, чи цей трюк, хай би яким він був, допоможе йому так само сфокусуватися на ілюстраціях та арабському тексті. Проте, коли він розгортає книжку на титульній сторінці, чіткими є не лише вкриті завитками мініатюри, а й заголовок, який тепер написано англійською.

Написано все чітко та зрозуміло, вигадливим шрифтом, але достоту англійською. Хлопець замислюється, що, можливо, книжку надрукували різними мовами, і він не помітив цього раніше, але бачить лише знайомий алфавіт.

Закарі відкладає книжку, знову почуваючись трохи запаморочливо. Не може пригадати, коли востаннє їв. На вечірці? Невже це було минулої ночі? Він згадав, що Хранитель говорив щось про Кухню біля каміна.

Біля досі нечіткого каміна (утім, із цієї відстані він може сказати, що капітан та екіпаж корабля на картині серед реалістичного морського пейзажу — це кролики) у стіну вбудована панель, схожа на дверцята шафки, у камені з невеличкою кнопкою поряд.

Закарі відчиняє дверцята й бачить щось подібне до кухонного ліфта, у якому лежить невеличка товста книжка, а ще коробка, накрита складеною запискою. Хлопець бере папірчик.

Вітаємо, містере Роулінз. Ласкаво просимо.

Сподіваємося, що ви насолоджуєтеся перебуванням тут. Якщо вам хочеться будь-яких закусок, будь ласка, не соромтеся користуватися нашою системою обслуговування. Вона створена так, щоб бути якомога зручнішою.

— Запишіть своє замовлення на картці. У книжці є перелік того, що ми пропонуємо, але просимо, не дозволяйте йому диктувати ваш вибір, ми залюбки приготуємо все, чого ви бажаєте, якщо це буде нам до снаги.

• Покладіть вашу картку із замовленням у ліфт. Зачиніть дверцята й натисніть на кнопку, щоб надіслати замовлення.

• Ваші закуски приготують, і вони до вас прибудуть, сповістивши про себе дзвіночком.

• Будь ласка, поверніть усі непотрібні або не з’їдені страви й таке інше тим самим способом, коли будете готові.

• Додатковий доступ до Кухні є в Гавані в спеціально позначених місцях, можете користуватися ним, коли ви не в кімнаті.

• Якщо у вас залишились якісь запитання, сміливо можете записати їх на картку для замовлень, і ми докладемо всіх зусиль, щоб відповісти на них.

Дякуємо та сподіваємося, що вам сподобається в нас.

Кухня.

Усередині коробки лежить безліч схожих карток для записів і чорнильна ручка. Закарі гортає книжку з найдовшим меню, яке йому доводилося бачити. Розділи й перелік страв та напоїв упорядковані й супроводжуються перехресними посиланнями за стилем, смаком, текстурою, температурою та регіональними кухнями всіх континентів.

Він згортає книжку, бере картку й, трохи поміркувавши, пише: «Привіт. Дякую за гостинність», а тоді замовляє каву з вершками та цукром і мафін або круасан — те, що в них є. Кладе картку в ліфт, зачиняє дверцята й натискає на кнопку. Кнопка загорається, чутно м’які механічні звуки, і мініатюрна версія ліфта гуде.

Закарі знову звертає увагу на кімнату та книжки, проте вже за хвилину за стіною щось дзвенить. Відчиняючи дверцята, хлопець думає, що він припустився помилки. Або, може, у них закінчилися і мафіни, і круасани. Проте всередині бачить срібну тацю, на якій парує чайничок з кавою, порожнє горнятко, чашу з кубиками цукру та крихітну карафку з підігрітими вершками, поряд з якою стоїть кошик з гарячою випічкою (три мафіни з різними смаками, масляний круасан, круасан із шоколадом, а ще там є булочки чи то з яблуком, чи то з козячим сиром). На додачу йому надіслали охолоджену пляшечку газованої води, склянку та складену тканинну серветку, у якій лежить одна жовта квіточка.

Інша картка повідомляє, що мафін з лимоном та маковими зернятами не містить глютену. А якщо він дотримується певних дієтичних обмежень, нехай, будь ласка, напише про це. І хай повідомить, якщо хоче якогось варення або меду.

Наливаючи собі каву й додаючи краплю вершків та один-єдиний кубик цукру, Закарі розглядає кошик з випічкою. Кава міцніша за ту, до якої він звик, але м’яка й досконала, так само як усе, що він куштує з дивовижного кошика. Навіть вода якась особливо приємна, хай він завжди гадав, що газована вода здається кращою тільки завдяки бульбашкам.

Що це за місце таке?

Закарі бере свою випічку (вона хоч і смачна, але мазка) з кавою та ставить на стіл, сподіваючись, що в голові після кофеїну та вуглеводів розвидниться. Він знову бере Доріанову книжку. Повільно гортає сторінки. Текст щедро помережаний старомодними ілюстраціями, чарівними та різнокольоровими, а заголовки підказують, що це збірка казок. Хлопець читає кілька рядків казки з назвою «Дівчина та пір’їна», а потім повертається до початку, однак цієї миті з місця між корінцем та сторінками випадає ключ і з дзенькотом лягає на стіл.

Це ажурний ключ — видовжений і вузький, з круглою головкою та маленькою простою борідкою. Він липкий, наче був приклеєний до корінця між сторінками та шкірою.

Закарі замислюється: «Доріан полював на книжку чи на цей ключ? А може, на те і на те?» Знову розгортає книжку й читає першу історію, у якій розказана версія тієї самої легенди, яку Доріан прошепотів у темряві після вечірки. Його засмучує, що книжка не дає подробиць того, як учинила із серцем Долі мишка. Перечитування історії дарує значно складніші почуття, а сьогодні вранці Закарі не вміє дати їм раду, тому згортає книжку, вішає ключ на ланцюжок разом з ключем від номера й натягає сірий светр з високим коміром. Плетіння таке важке, що ключ, компас і меч ховаються під нитками й не дзеленчать на кожному кроці. Хлопець гадав, що светр пройнявся запахом ялівця, натомість відчуває ледь помітний аромат млинців.

Свідомість підказує Закарі написати записку на Кухню й запитати про пральню. Відповідь надходить швидко.

Будь ласка, надсилайте нам усе, що потрібно випрати, містере Роулінз

Закарі якомога швидше складає в ліфт свій забризканий фарбою костюм і відправляє його вниз.

За кілька секунд лунає дзвоник. І Закарі вже б не здивувався, побачивши, що його одяг у якийсь дивовижний спосіб встигли випрати, але знаходить забутий вміст своїх кишень. Готельний ключ, гаманець і два клаптики паперу: на одному — записка від Доріана, а на другому — роздрукований квиток з нашкрябаними словами, які колись були назвою бурбону, а тепер перетворилися на брудну пляму. Хлопець залишає все на камінній полиці, під кроликами-піратами.

Він знаходить кур’єрську торбу — стару військового типу сумку вицвілого оливкового відтінку, з номером на пряжці, кладе всередину «Передбачення і перекази» разом з ретельно загорнутим у серветку мафіном, а потім, наполовину заправивши скуйовджене ліжко, виходить з кімнати, замикає за собою двері й намагається знайти зворотний шлях до виходу. До Серця, як назвав його Хранитель.

Повернувши вбік тричі, вирішує проконсультуватися зі своїм компасом. Коридори здаються іншими, яскравішими, ніж раніше, освітлення змінилося. Між книжками сховано світильники, зі стелі звисають гірлянди. На перехрестях стоїть щось подібне до гасових ламп. Дорогою йому трапляються сходи, але хлопець не пам’ятає жодних сходів, тому не підіймається. Минає простору велику кімнату з довгими столами й зеленими гасовими лампами, дуже схожу на бібліотеку, хіба що замість підлоги там дзеркальний басейн, у якому залишили підвищення — сухі доріжки до острівців зі столами. Минає кота, який пильно вдивляється у воду, і, простеживши за його поглядом, помічає самотнього помаранчевого парчевого коропа[33], що плаває під ретельним котячим наглядом.

Це місце геть не таке, яким уявляв його собі Закарі, читаючи «Солодкі муки».

По-перше, воно більше. Він ніколи не міг бачити дуже далеко в одному напрямку, але тут здається, наче ці простори нескінченні. Хлопець навіть не знає, як описати їх. Це місце схоже на музей живопису й затонулу бібліотеку, які чомусь перенесли в лабіринти метро. Понад усе воно нагадує Закарі університетський кампус: довгі доріжки, різні території, нескінченні полиці з книжками, і дещо (він ладен дати голову на відсіч) тут здається не просто архітектурною забаганкою. Це місце оповите потребою навчання, історій, таємниць.

Утім, схоже, він тут єдиний студент. Чи принаймні єдиний студент, що не є котом.

Після читальної зали в басейні та зали, наповненої книжками винятково в синіх обкладинках, Закарі повертає до коридору, що виводить його назад, до викладеного кахлем і схожого на собор входу з всесвітнім годинником. Люстри горять яскравіше, навіть деякі з тих, що містяться на підлозі. Вони висять (або ні) на довгих, схожих на линви, мотузках і ланцюгах синього, червоного та зеленого кольорів. Раніше він цього не помічав. Кахель здається барвистішим, але має щербинки й де-не-де вицвів. Певні фрагменти подібні до фресок, але на місці залишилося занадто мало шматочків, щоб упізнати, який там був сюжет. У центрі кімнати гойдається маятник. Двері ліфта зачинені, але до кабінету Хранителя розчахнуті навстіж, тож видно, що в кріслі, прикипівши до Закарі поглядом, сидить рудий кіт.

— Доброго ранку, містере Роулінз, — вітається Хранитель, не відводячи погляду від столу, перш ніж Закарі стукає у відчинені двері. — Сподіваюся, ви бодай трохи поспали?

— Так, звісно. Дякую, — відповідає хлопець. У нього безліч запитань, але він не знає, із чого почати, і зрештою питає: — А де всі?

— Нині ви наш єдиний гість, — озивається Хранитель, продовжуючи писати.

— А хіба тут нема… постійних мешканців?

— Ні, зараз немає. Вам ще щось потрібно?

Очей від записника чоловік так і не відвів, тому Закарі озвучує дещо несподіване запитання:

— Це, мабуть, неймовірно, але ви часом не маєте десь тут запасних окулярів?

Хранитель дивиться на нього й відкладає ручку.

— Мені страшенно шкода, — каже він, підводячись і перетинаючи кімнату до однієї з шафок з безліччю шухляд. — Шкода, що ви не попросили мене минулої ночі, та я знайду щось для вас. Коротко- чи далекозорість?

— Короткозорість із астигматизмом обох очей, але це можуть бути сильні окуляри для короткозорих.

Хранитель висуває декілька шухлядок, а тоді простягає Закарі невеличку коробочку з кількома парами окулярів. Здебільшого вони в тонких оправах, але є кілька товстіших і навіть одна рогова.

— Сподіваюся, щось із цього згодиться, — каже чоловік.

Він повертається до столу та своїх записів, Закарі тим часом міряє окуляри: перші — занадто тісні, але декілька інших сідають добре. І навдивовижу схожі на ті, що йому виписали. Хлопець обирає пару мідного кольору з прямокутними лінзами.

— Ці чудово пасуватимуть, дякую, — каже він, віддаючи коробочку Хранителю.

— Залюбки, можете залишити їх собі до кінця вашого перебування тут. Чи можу я допомогти вам ще чимось цього ранку?

— А… Мірабель уже повернулася? — бовкає Закарі.

На обличчі Хранителя знову промайнуло щось схоже на легке невдоволення, але воно так швидко зникло, що Закарі навіть не певен у тому, що це було. Він припускає, що Хранитель і Мірабель не в найкращих стосунках.

— Ще ні, — відповідає чоловік, і його тон ні про що не свідчить. — Будь ласка, поки чекаєте, можете спокійно все дослідити. Лише попрошу, щоб усі замкнені двері лишалися замкненими. Я… Я повідомлю про вашу присутність, коли вона прибуде.

— Дякую.

— Приємного дня, містере Роулінз.

Зрозумівши його натяк, Закарі повертається до коридору, помічаючи тепер в окулярах-помічниках більше деталей. Це місце на волосинці від того, щоб перетворитися на покришені руїни. Тримається на кружляннях планет, цоканні годинників, добрих намірах та шнурках.

Якась частина його хоче розпитати Хранителя детальніше, але більша віддає перевагу обачній поведінці, зважаючи на їхню вчорашню розмову. Може, Мірабель буде привітнішою у… Ну, у всьому. Коли вона вже з’явиться? Він пригадує костюм Короля чудовиськ і не може уявити її тут.

Закарі обирає для прогулянки інший коридор, у якому полиці викарбувані в камені, книжки розкладені в різних за розміром комірках упереміш із чайними горнятками, пляшечками й поодинокими шматочками крейди. У цьому коридорі теж є картини, чимало з них, певно, створена тим самим художником, що й кролики-мореплавці в його кімнаті. Вони дуже реалістичні, але з примхливими деталями. Ось портрет юнака в пальті з безліччю ґудзиків від комірця аж до манжетів, але кожен ґудзик — це крихітний годинник, і всі вони показують різний час. На іншій картині зображений голий ліс у місячному сяйві, проте одне дерево живе та вкрите золотим листям. На третій — натюрморт з фруктами й вином, але з яблук вирізьблені клітки із червоними пташками всередині.

Закарі смикає кілька дверей без табличок з іменами, але вони здебільшого замкнені.

Він замислюється: «Де ляльковий будиночок, якщо все це правда?»

Не встигає хлопець подумати про це, як помічає ляльку на полиці.

Самотня округла дерев’яна лялька розмальована, як жінка, загорнута в мантію із зірок. Очка в неї заплющені, а просто намальований ротик випнутий в усмішці, кілька штрихів потрісканої фарби кольору місячного сяйва додають її рисам вичікувального спокою. Такий вираз обличчя буває, коли заплющуєш очі, щоб задути свічки на торті. Лялька вирізьблена в такому стилі, що спершу нагадує хлопцеві мамину колекцію кокесі[34], але потім він помічає добре захований шов навколо кругленької талії і розуміє, що вона більше схожа на російську матрьошку. Закарі обережно крутить ляльку й відділяє верхню частину від нижньої.

Усередині леді в зоряній мантії ховається сова.

Усередині сови — інша жінка в золотому вбранні та з розплющеними очима.

Усередині золотистої леді — кіт з очима того самого відтінку, що і її шати.

Усередині кота — маленька дівчинка з довгим кучерявим волоссям, у блакитній сукні. Оченята розплющені, але дивляться вбік, більше зацікавившись не людиною, яка її розглядає, а чимось іншим.

Найкрихітніша лялька — це бджілка, яка завбільшки зі справжню.

У кінці коридору, де каміння ховається за червоними оксамитовими завісами, щось ворушиться. Щось більше за кота, однак, коли Закарі дивиться туди, там уже нічого немає. Він по черзі з’єднує половинки всіх ляльок і залишає їх стояти рядочком на полиці, не змушуючи скніти в пастці, а тоді рушає далі.

Навкруги так багато свічок, що аромат бджолиного воску просочує геть усе, м’яко й солодкаво змішуючись із папером, шкірою і каменем, ноткою диму.

«Хто їх усі запалює, якщо тут більше нікого нема?» — дивується Закарі, проходячи повз канделябр з понад дюжиною тонких воскових свічок, що тліють, стікаючи воском на камінь, над яким уже плакало багато-багато свічок.

Одні двері відчиняються до круглої кімнати з вигадливими вирізьбленими стінами. Одна-єдина лампа лежить на підлозі, і, коли хлопець обходить навколо неї, світло вихоплює різні частини різьблення, демонструючи візерунки та текст, однак прочитати історію повністю нема змоги.

Закарі доходить до коридору, який закінчується садком. Склепіння стелі нагадує мармур поряд з ліфтом, воно кидає проміння, схоже на сонячне, на забуті на лавицях і фонтанах та складені стосами біля скульптур книжки. Хлопець минає кам’яну лисицю і ще щось подібне до безладно накиданих сніжних куль. У центрі кімнати є частково відгороджений простір, який нагадує чайний будиночок. Усередині стоять лавиці й статуя жінки — вона сидить на кам’яному стільці. Її сукня спадає вирізьбленими брижами, немов то справжня тканина, і повсюди: на руках, у складках сукні та в кучериках волосся — сидять бджоли. Їх змайстрували з каменю іншого кольору, ніж їхню володарку, теплішого відтінку, і, схоже, кожну з окремого шматочка. Закарі бере одну в руки, а потім повертає на місце. Очі жінки опущені долу, руки вона тримає на колінах долонями догори, наче читає книжку.

Біля її ніг посеред бджіл, мов офіра, стоїть склянка, до половини наповнена темною рідиною.

— Так і знала, що проґавлю, — каже хтось у Закарі за спиною.

Хлопець обертається. Якби він не впізнав голосу, ніколи б не здогадався, що це саме та жінка з вечірки. Волосся без темної перуки густе, хвилясте й пофарбоване в різні відтінки рожевого — від гранатового біля коріння до блідо-рожевого, як шовкові пуанти, на плечах. Навколо темних очей міняться кольорами золоті блискітки. Вона старша, ніж він думав: певно, на кілька років, а може, і більше. Убрана в джинси, вершкового кольору светр, що має такий вигляд, наче з вівці миттєво перетворився на одяг, і високі чорні черевики з довгими шнурками. Утім, усе разом сповнене якоїсь невимушеної елегантності. На шиї в дівчини кілька ланцюжків із численними ключами та медальйонами, схожими на компас Закарі, та щось подібне на відлитий зі срібла пташиний череп. Вона якимось дивом навіть без хвоста досі нагадує Макса.

— Що проґавиш? — перепитує Закарі.

— Щороку приблизно о цій порі хтось залишає тут склянку вина, — пояснює панна з рожевим волоссям, вказуючи на келих біля підніжжя статуї. — Я ніколи не бачила, хто це, і не через лінощі! Ще один рік таємниці.

— Ти — Мірабель.

— Моя репутація випереджає мене, — погоджується дівчина. — Завжди хотіла так сказати. Нам не довелося познайомитися як слід, чи не так? Тебе звуть Закарі Езра Роулінз, і я казатиму Езра, бо мені так подобається.

— Якщо ти називаєш мене Езра, я називатиму тебе Макс.

— Домовилися, — погоджується вона з голлівудською усмішкою. — Я взяла твої речі з готелю, Езро. Залишила їх у кабінеті, коли пішла шукати тебе, тож зараз на них, напевно, сидить кіт і пильнує. А ще я виписалася за тебе з того готелю й завинила тобі танець, який перервали. Як ви порозумілися із цим, як там його?

— Доріаном?

— Він сказав, що його звуть Доріаном? Який уклін у бік Оскара Вайльда, а я вважала досить кепськими ті його драматичні брови й вічну зажуру. Мені він казав, щоб я називала його містером Смітом, та, мабуть, ти сподобався йому більше.

— Ну, хай там як його звуть, тут його нема, — нагадує Закарі. — Він потрапив до тих людей?

Усмішка Мірабель зникає. Занепокоєння миттєво подвоює турботу, яку Закарі намагався загнати глибше.

— До кого потрапив? — перепитує дівчина, але Закарі бачить, що вона вже сама здогадалася.

— До людей з фарбою і мантіями, «Клубу колекціонерів», хоч би ким вони були. Цих людей, — додає він, витягає з-під светра срібний меч і лається, коли той застрягає, та розуміє, що засмутився більше, ніж ладен визнати.

Мірабель мовчить, але супиться й дивиться повз Закарі на статую жінки, що з бджолами та без книжки.

— Він уже помер? — запитує хлопець, хоча й боїться почути відповідь.

— Якщо ні, то лише з однієї причини, — озивається Мірабель, не відводячи очей від скульптури.

— Якої?

— Вони використовують його як наживку.

Дівчина підходить до статуї і бере в руку склянку таємничого вина. Якусь мить вона вагається, а потім підносить до уст і перехиляє.

Повертає порожню склянку на місце, обертається до Закарі й каже:

— Ходімо рятувати його, Езро?

Передбачення і перекази: Дівчина й пір’їна

Жила собі принцеса, яка не захотіла вийти заміж за обраного для неї принца. Люди відмовилися від неї, і вона покинула королівство, виміняла свої прикраси та довге волосся на переправу до сусіднього, а потім наступного королівства, а тоді до країни, у якій не було короля, там і залишилася.

Вона добре шила, тож відкрила крамницю в містечку, де не було швачки. Ніхто не знав, що вона принцеса. Але в цьому місці не розпитували про те, ким ти був раніше.

— А на цій землі колись володарював король? — запитала якось принцеса свою найкращу клієнтку, літню жінку, яка жила тут багато років і тепер не могла штопати свої речі через поганий зір.

— О, так, — озвалася леді. — І досі володарює.

— Справді? — Ці слова здивували дівчину, бо вона ще ніколи такого не чула.

— Король Сов, — пояснила жінка. — Він живе на горі за озером. Він бачить майбутнє.

Дівчина зрозуміла, що літня леді жартує, адже на горі за озером нічого не було, крім дерев, снігу та вовків. Король, напевно, був дитячою казкою на ніч, на кшталт «Вершника нічного вітру» або «Беззоряного моря». Більше вона не запитувала про колишнього монарха.

За кілька років принцеса близько потоваришувала з ковалем, а ще трохи згодом вони побралися. Однієї глибокої ночі вона розповіла йому, що колись була принцесою, про замок, у якому виросла, про крихітних песиків, які спали на вишитих подушках, і про схожого на землерийку принца, за якого відмовилася виходити заміж.

Її коваль розреготався, бо не повірив дружині. Сказав, що їй слід було стати бардом, а не швачкою, і поцілував у вигин між талією та стегном, проте відтоді завжди називав дружину Принцесою.

У них народилася дитина — дівчинка з велетенськими очима й пронизливим плачем. Повитуха сказала, що ніколи їй ще не траплявся такий голосистий малюк. Дівчинка народилася в ніч, коли на небі не було місяця, і це був поганий знак.

За тиждень коваль помер.

Принцеса занепокоїлася про погану долю, прокляття і майбутнє дитини. Вона попросила поради в літньої жінки, і та відповіла, що слід віднести дитину Королю Сов, який бачить прийдешнє. Якщо дівчинка народилася знедоленою, він знатиме, як учинити.

Принцеса подумала, що це дурниці, але дитина, подорослішавши, почала ні з того ні з сього кричати або уклякати на місці на тривалий час, витріщаючись велетенськими очима в порожнечу.

— Принцеса! — сказала дівчинка матері одного дня, коли стала вчитися розмовляти. — Принцеса! — повторила вона, поплескуючи маму маленькою долонькою по коліну.

— Хто навчив тебе цього слова? — запитала принцеса.

— Татко, — відповіла дівчинка.

Тож принцеса повела доньку на зустріч із Королем Сов.

До підніжжя гори за озером вони доїхали возом, а потім узялися дряпатися вгору старими манівцями попри протести візника. Дорога була довга, але днина погожа, вовки спали, а може, вони були несправжні — так, людська вигадка. Принцеса час від часу зупинялася перепочити, і тоді дівчинка гралася в снігу. Іноді стежки не було видно, але її позначали кам’яні гірки та вицвілі прапори, що колись, мабуть, були золоті.

Згодом принцеса з донькою прийшла на галявину, майже непомітну серед гілля високих дерев.

Будівля на галявині колись могла бути замком, але тепер стала руїною. Усі башточки, крім однієї, розсипались, а покришені стіни поросли гудинням.

Ліхтарі біля дверей горіли.

Усередині замок був дуже подібний до того, у якому принцеса жила давним-давно. Хіба що був старіший і темніший. Стіни були вкриті гобеленами з грифонами, квітами та бджолами.

— Стій тут, — наказала доньці принцеса, поставивши її на вкритий пилюкою килим поміж меблів, що колись, напевно, були розкішні та справляли враження.

Поки мама оглядала горішній поверх, дівчинка розважалася, вигадуючи історії про гобелени й розмовляючи з привидами, адже їх там було чимало; вони вже давно не бачили дитини й скупчилися навколо неї.

А потім дівчинці в око впало щось золоте. Вона подибала до блискітки, а привиди дивилися, як вона підняла одну загублену пір’їнку, і дивувалися, що така маленька дитина може приборкати такий могутній талісман. Утім, малеча не знала, що означають слова «приборкати» й «талісман», тому не зважала на привидів і спершу спробувала з’їсти пір’їнку, а тоді, вирішивши, що вона неїстівна, поклала її в кишеню.

Поки все це відбувалося, принцеса знайшла кімнату з позначеним короною входом.

Вона відчинила двері в єдиній вежі, що вистояла. У кімнаті панувала майже суцільна темрява, але згори линуло світло, позначаючи центр кам’яної підлоги ніжною яскравою цяточкою. Принцеса зайшла до кімнати й зупинилася на плямці світла.

— Чого ти бажаєш? — запитав голос із темряви, лунаючи водночас зусібіч.

— Я хочу дізнатися майбутнє моєї доньки, — озвалася принцеса, подумавши, що це не найщиріша відповідь на запитання, адже в неї було стільки інших бажань. Однак привело її сюди саме це, тому цього принцеса й попросила.

— Дозволь мені подивитися на дівчинку, — сказав голос.

Принцеса пішла та привела доньку, яка розплакалася, коли її забрали від нових друзів-привидів, але засміялася і заплескала в долоньки, коли побачила, що весь натовп рушив за ними сходами.

Принцеса принесла дівчинку до кімнати у вежі.

— Саму, — наказав з темряви голос.

Жінка повагалася, та все ж таки опустила доньку на цяточку світла й повернулася в коридор, де нервово чекала в оточенні привидів, яких не бачила, навіть коли вони плескали її по плечу й радили не хвилюватися.

У кімнаті тієї вежі маленька дівчинка подивилася в темряву, а темрява подивилася на неї.

Із затінку, у який вглядалася крихітка, вийшла висока постать з тілом людини й головою сови. Великі круглі очі пильно дивилися на дівчинку.

— Привіт, — сказала дитина.

— Привіт, — відповів Король Сов.

Трохи пізніше двері відчинилися, і принцеса повернулася всередину, побачивши, що її донька самотньо сидить у калюжі світла.

— У цієї дитини немає майбутнього, — оголосила темрява.

Принцеса насуплено подивилася на малу, намагаючись зрозуміти, яку іншу відповідь хотіла почути. Уперше вона пожалкувала про свої давні рішення і про те, що покинула своє королівство.

Напевно, вона могла б залишити дівчинку в замку, а в містечку розповісти, що дитину вкрав вовк. Могла б спакувати речі, переїхати та почати нове життя.

— Пообіцяй мені дещо, — звернулася до неї темрява.

— Усе що завгодно, — відповіла принцеса й одразу пошкодувала про це.

— Приведи її сюди, коли вона виросте.

Жінка зітхнула, кивнула й забрала дитину із замку попри внутрішній протест. Спочатку вони поїхали до підніжжя гори, а тоді до їхнього маленького будиночка.

Протягом наступних років принцеса іноді згадувала свою обіцянку, часом забувала, а подекуди замислювалася, чи не було все це сном. Зрештою, її донька не була знедолена. Навчившись ходити, вона рідко кричала, більше не вдивлялася в порожнє ніщо та здавалася щасливішою за більшість людей.

(Між талією і стегном у дівчинки був знак, схожий на рубець у формі пір’їнки, але мама не могла пригадати, звідки він узявся і коли з’явився.)

У дні, коли принцеса думала, що спогади про замок і обіцянку були справжні, вона казала собі, що одного дня піде на гору разом з дівчинкою: якщо там нічого не побачать, то гарненько погуляють, а якщо там буде замок, вона вигадає, як чинити далі.

Та ще до того як дівчинка виросла, принцеса захворіла й померла. Незабаром після цього її донька зникла. Нікого в містечку це не здивувало.

— Вона завжди була дикункою, — казали жінки, які прожили досить довго, щоб називатися літніми.

Світ уже не такий, як був тоді, але в містечку біля озера досі розповідають історії про замок на горі.

В одній з таких історій дівчинка знайшла дорогу до замку, яку трошки пам’ятала, хоч і вважала, що вона їй приснилася. Усередині було порожньо.

В іншій версії дівчинка знайшла дорогу до замку, яку трошки пам’ятала та вважала, що вона їй приснилася. Дівчинка постукала у двері.

Вони розчахнулися перед нею — привиди радо вітали гостю, яка більше не могла їх бачити.

Потім двері зачинилися за її спиною, і більше ніхто ніколи її не бачив.

В історії, яку розповідали лише зрідка, дівчинка знайшла дорогу до замку, яку трошки пам’ятала, наче бачила уві сні; хтось пообіцяв, що вона повернеться сюди, але це була не її обіцянка. Запалені ліхтарі чекали, коли вона прийде.

Двері відчиняються, перш ніж вона встигає постукати.

Дівчинка піднімається знайомими сходами, розуміючи, що вони їй не наснилися. Іде коридором, який уже колись перетинала.

Двері, позначені короною, відчинені. Дівчинка ступає крок усередину.

— Ти повернулася, — каже темрява.

Вона не озивається. Ця частина того, що не було сном, переслідувала її найбільше, навіть більше за привидів. Ця кімната. Цей голос.

Але вона не боїться.

З темряви виходить чоловік з головою сови. Він не такий високий, як у її спогадах.

— Привіт, — каже дівчинка.

— Привіт, — відповідає Король Сов.

Якусь мить вони мовчки дивляться одне на одного. Привиди спостерігають з коридору, розмірковуючи, що може статися, і милуючись пір’їнкою в її серці, якої дівчинка не бачить, але тріпотіння відчуває.

— Залишся тут на три ночі, — каже Король Сов дівчинці, яка вже більше не дівчинка.

— І тоді ви мене відпустите? — запитує вона, хоча це зовсім не те, про що хоче дізнатись.

— Тоді ти більше не хотітимеш піти, — озивається Король Сов, а всім відомо, що він каже тільки правду.

Дівчина проводить у замку ніч, потім ще одну. Над ранок вона знову бачить привидів. Третьої ночі їй більше не хочеться нікуди йти, адже хіба хтось хоче залишати свій дім, коли щойно його знайде?

Вона досі там живе.

Закарі Езра Роулінз прямує за Мірабель переходами, здійснює круті повороти до зал, яких не помічав раніше, і проходить через двері, не здогадуючись, що це, власне кажучи, двері. Він сповільнює крок, ідучи скляною підлогою, і дивиться на черговий наповнений книжками коридор у них під ногами, однак потім квапиться наздогнати дівчину. Вони повертаються до Серця удвічі швидше, ніж він розраховував, але Мірабель прямує не до ліфта, як очікував Закарі, а до однієї з повалених люстр, де висять потерта сіра шкіряна куртка та чорна кур’єрська торба.

— Мені знадобиться пальто? — запитує хлопець, коли Мірабель надягає свою куртку й замислюється, чи слід йому забрати з кімнати свої поплямовані фарбою речі. По тому він згадує, що забув надіслати їх для прання в Кухню. Ліворуч від нього лунає «няв», і, обернувшись, Закарі бачить на порозі кабінету рудого кота Хранителя. Позаду нього за столом сидить сам Хранитель і щось пише. Попри невпинний рух ручки на папері він уважно дивиться на них поверх своїх окулярів. Закарі мало не підіймає руку, щоб помахати, але вирішує не робити цього.

— Ой, — зойкає Мірабель, не зважаючи ні на кота, ні на Хранителя, і роздивляється лляні штани та сорочку Закарі. — Напевно, пошукаймо щось для тебе. Сумку муситимеш залишити тут.

Хлопець кладе торбу на підлогу, поки дівчина хутко пірнає в коридор поряд з ліфтом і відчиняє двері до захаращеної комірчини, напхом напханої пальтами, капелюхами, друкарськими машинками, коробочками з олівцями та ручками й розрізненими частинами поламаних скульптур. Вона хапає зелене мисливське вовняне пальто з коричневими латками на ліктях, висмикнувши його з хаосу, наче досконалий скарб у вінтажній крамничці, і віддає Закарі, незграбно переступаючи через пошарпане погруддя на підлозі. Самотнє гіпсове око зневірено витріщається на її черевики.

— Це має згодитися, — каже Мірабель, і, звісна річ, так воно і є.

Закарі простує назирці за дівчиною через двері до освітленого передпокою. Вона натискає на кнопку ліфта, і та слухняно загорається. Стрілочка обережно повзе донизу.

— Ти випив? — запитує дівчина, поки вони чекають.

— Я — що?

Мірабель вказує на стіну, де стояла невеличка скляночка з рідиною, навпроти кубиків.

— Ти її випив? — повторює вона.

— Ой… Ага-ага, випив.

— Гаразд, — каже дівчина.

— А був інший вихід?

— Ти міг вилити її, або віднести склянку до іншої стіни, або виконати ще багато чого. Але з тих, хто не пив, ніколи ніхто не залишався тут.

Ліфт дзенькає, і двері розсуваються.

— А ти як учинила? — цікавиться Закарі. Мірабель сідає на одну з оксамитових лавиць, а він улаштовується навпроти. Хлопець упевнений, що це той самий ліфт, і водночас переконаний, що він увесь його забризкав фарбою, а оксамитові лавиці тут потерті, однак чистесенькі.

— Я? — перепитує Мірабель. — Нічого.

— Не випила?

— Ні, я ніколи нічого такого не роблю. Жодних кубиків чи процедур на кшталт «Випий». Це вступний іспит.

— То як ти потрапила сюди? — не розуміє Закарі.

— Я народилася тут унизу.

— Серйозно?

— Ні, несерйозно. Я вилупилася із золотого яйця, на якому вісімнадцять місяців сиділа норвезька лісова кішка. Та кішка досі мене ненавидить. — Дівчина помовчала, а потім додала: — Так, серйозно.

— Вибач, — перепрошує Закарі. — Усе це… Так багато всього.

— Ні, це ти мені вибач, — озивається Мірабель. — Мені прикро, що я втягнула тебе в цю історію, але, правду кажучи, я вдячна за компанію. — Вона витягає зі своєї сумки портсигар і відкриває його, пропонуючи Закарі. Він не встигає пояснити, що не курить, аж тут бачить, що всередині лежать маленькі круглі цукерочки різних кольорів.

— Хочеш історію? Це може поліпшити тобі настрій, але вони спрацюють, тільки поки ми будемо в ліфті.

— Жартуєш? — відповідає Закарі.

Бере блідо-рожевий диск, запахом схожий на перцеву м’яту.

Мірабель усміхається йому. Портсигар ховає, не взявши цукерки собі.

Закарі кидає льодяник на язик. Справді, перцева м’ята. Ні, криця. Холодна.

Історія розгортається радше в голові, а не у вухах. Слова є, та водночас їх нема. Це óбрази й відчуття, смаки, що змінюються, прогресуючи від початкової м’яти та металу до крові, цукру й літнього повітря. Потім усе зникає.

— Що це було? — дивується хлопець.

— Це була історія, — пояснює Мірабель. — Можеш спробувати переповісти її мені, але я знаю, що їх складно перекладати.

— Це було… — Закарі замовкає, намагаючись охопити розумом миттєве дивне відчуття, що справді залишило в його голові історію, подібну до напівзабутої казки. — Жив собі лицар. Такий, у блискучих латах. Багато хто любив його, але він ніколи не відповідав взаємністю і так непокоївся через усі розбиті серця, що на пам’ять про кожне вирізав серце собі на шкірі. На його руках, ногах та грудях викрашалися довгі шереги сердець-шрамів. А потім він зустрів декого несподіваного і… Я… Я не пам’ятаю, що сталося потім.

— Лицарі, що розбивають серця, і серця, що приборкують лицарів, — підводить підсумок Мірабель.

— Знаєш цю історію? — запитує Закарі.

— Ні, усі вони різні. Утім, мають щось подібне. Усі історії мають щось подібне, байдуже, звідки взялися. Щось було, а потім якось змінилося. Зрештою, історія — це і є зміна.

— Де ти їх узяла?

— Знайшла повну бляшаночку кілька років тому. Люблю тримати їх під рукою: це ніби завжди маєш із собою книжку, книжки я теж завжди ношу із собою.

Закарі дивиться на таємничу дівчину з рожевим волоссям, у нього всередині повільно помирають лицарі та серця.

— Що це? — запитує він, маючи на увазі все навколо, кожну дрібницю та вірячи, що вона зрозуміє.

— Я ніколи не матиму годящої відповіді на це запитання, Езро, — каже Мірабель, і усмішка, що супроводжує цю думку, сумна. — Це кроляча нора. Хочеш дізнатися секрет, як вижити, якщо опинився в кролячій норі?

Закарі киває, і дівчина нахиляється ближче. Її райдужки облямовані золотом.

— Треба бути кроликом, — шепоче вона.

Хлопець пильно дивиться на Мірабель, та раптом розуміє, що почувається трохи спокійніше.

— Ти намалювала мої двері в Новому Орлеані, — каже він, — коли я був дитиною.

— Так. Гадала, що ти їх теж відчиниш. Це тест із лакмусовим папірцем: якщо віриш, що спробуєш відчинити намальовані двері, так сильно, певно, зможеш повірити й у те, куди вони ведуть.

Ліфт, здригнувшись, зупиняється.

— Це було швидко, — зауважує Закарі. Якщо відчуття часу не зраджує хлопця, його спуск тривав принаймні втричі довше. А може, цукеркова історія розчинялася довше, ніж він собі думав.

— Я сказала йому, що ми поспішаємо, — пояснює Мірабель.

Двері ліфта розсовуються коло чогось, схожого на ті самі кам’яні спіральні сходи з підвісними ліхтарями, які Закарі вже бачив раніше.

— Запитання, — каже він.

— У тебе їх буде чимало, — попереджає Мірабель, підіймаючись сходами. — Можливо, тобі навіть захочеться почати записувати їх.

— Де саме ми опинилися?

— Ми посередині, — пояснює дівчина. — Ми ще не в Нью-Йорку, якщо ти мав на увазі саме це. Але вже й не там. Це прибудова до ліфта, а давним-давно тут були сходи, ти йшов ними і йшов. Або падав. Або наштовхувався на двері. Достеменно не знаю, записів залишилося небагато. Іноді тут немає сходів, але віднедавна тут є ліфт. Наче тесеракт[35], але для подорожей у просторі, а не в часі. Чи тесеракти подорожують і в часі, і в просторі? Мені так соромно, але я не пам’ятаю.

Вони зупиняються біля дверей у кам’яній стіні, на вершечку сходів. Це прості дерев’яні двері, нічого вигадливого, жодних символів. Мірабель бере ключ, що висить у неї на шиї, і відмикає їх.

— Сподіваюся, вони не підперли їх знову книжковими полицями, — каже вона, прочиняючи двері на кілька сантиметрів, а потім зупиняється й зазирає в щілину, перш ніж розчахнути ширше. — Мерщій, — квапить вона Закарі, тягнучи його за собою, і зачиняє за ними двері. Він озирається та бачить лише стіну — жодних дверей. — Придивися пильніше, — підказує дівчина, і Закарі, вдивляючись, бачить лінії, намальовані олівцями на стіні, тонесенькі, наче тріщини на фарбі, що склалися у формі дверей; ледь помітна тінь може бути мазком у формі клямки над позначкою, яка більше нагадує замкову шпарину.

— Це двері? — перепитує він.

— Це потаємні двері для надзвичайних ситуацій. Я не сподіваюся, що їх хтось знайде, та однаково замикаю. Дивно, що ніхто ще не знайшов, але я часто буваю тут, тож люди, мабуть, думають, що вони з’явилися з якоїсь іншої причини, пов’язаної з книжками. Місця з книжками сприйнятливіші за двері, гадаю, через те, що в них така висока концентрація історій.

Закарі роззирається. Між дерев’яними полицями, де напхом напхано книжок (деякі з них прикрашають червоні знаки, що незрозуміло чому здаються знайомими), видно лише клаптик голої стіни. Мірабель жестом кличе його далі, і, коли вони рушають від стелажів до просторішого приміщення, з книжковими столами та столиками, з вініловими платівками й додатковими знаками, минаючи людей, які тихенько їх розглядають, хлопець розуміє, чому це місце здається йому знайомим.

— Ми в «Стренді»? — запитує він, підіймаючись широкими сходами.

— Що змусило тебе так думати? — перепитує Мірабель. — Той великий червоний знак з написом «Стренд» і «Вісімнадцять миль книжок»? Ця відстань здається мені неточною, закладаюся, їх там більше.

Закарі справді впізнає доволі людний перший поверх велетенської книжкової крамниці з новинками на столиках, бестселерами, вибором персоналу (йому завжди був до вподоби вибір персоналу) і полотняними торбами, цілою горою полотняних торб. Його приголомшує те, що це місце віддалено нагадує ті заповнені книжками простори десь далеко внизу, але значно менше завбільшки. Наче випадковий аромат нагадує знайомий смак, хоча й не сповна передає пережите.

Вони прокладають собі шлях серед столиків, покупців і довгої черги біля кас, але невдовзі опиняються на хіднику, де дмухає розлючений вітер, і Закарі страшенно хочеться повернутися всередину, адже там є книжки, а ще тому, що лляні штани вигадані не для січневого снігу та сльоти.

— Нам не дуже далеко йти, — заспокоює Мірабель. — Перепрошую, що сьогодні так поетично.

— Так — як? — перепитує Закарі, не певний, що правильно почув.

— Поетично, — повторює дівчина. — Погода. Вона схожа на вірш, де кожне слово має багато значень водночас, і все — суцільна метафора. Смисл, захований у ритмі, звучанні й проміжках між реченнями. Усе інтенсивне й різке, як холод і вітер.

— Ти могла б просто сказати, що надворі холодно.

— Я могла б.

На вулицю ллється слабке сонячне світло, бо зараз пізнє пообіддя. Вони оминають перехожих дорогою до Бродвею і Юніон-сквер, а тоді повертають праворуч, і Закарі більше не бачить знайомих прикмет Нью-Йорка, мапа міста розчиняється у свідомості серед квадратних кварталів, які потім зникають, збігаючи в річку та в ніщо. Мірабель управніше за нього оминає перехожих.

— Спершу нам потрібна перерва, — каже вона, зупиняючись перед будинком і відчиняючи скляні двері, які притримує для пари в нашаруванні пальт і шарфів, яка саме виходить ізсередини.

— Ти серйозно? — дивується Закарі, дивлячись на всюдисущий знак із зеленою русалкою. — Ми зупиняємося, щоб випити кави?

— Кофеїн — важлива зброя в моєму арсеналі, — відповідає Мірабель, заходить усередину та стає в кінці коротенької черги. — Чого тобі хочеться?

Закарі зітхає.

— Я пригощаю, — заохочує вона. Штовхає його в руку. Закарі не може пригадати, коли вона вдягнула плетені рукавички без пальців, і заздрить їй.

— Зелений матча-лате зі збираним молоком, тол[36], — каже хлопець, розгнівавшись через те, що теплі напої справді здаються хорошою ідеєю, зважаючи на погоду з її холодною поетичністю.

— Зрозуміло, — задумливо озивається Мірабель, наче оцінює його на замовлення в «Старбаксі». Він не певен, що саме розкаже про нього матча з пінкою.

Усе здається нормальним: черга за кавою, мокра підлога, на якій тане сніг. Скляна вітрина з акуратно складеною випічкою. Люди сидять у кутках, уп’ялившись у свої ноутбуки.

Занадто нормально. Це бентежить, у голові паморочиться; напевно, коли вже побував у дивокраї, слід там і залишатися, адже в реальному світі більше нічого не буде таким, як раніше, після того іншого. У «післясвіті». Закарі замислюється, чи ці «можливо-студенти», «можливо-письменники», що клацають у своїх ноутбуках, повірили б йому, якби він розповів, що під їхніми ногами ховається підземна колекція книжок та історій. Не повірили б. Він сам не повірив би. Не певен, що повірив би. Єдине, що утримує його від того, щоб записати все це, — надзвичайна галюцинація в образі панни з рожевим волоссям, яка стоїть поряд. Поки Мірабель розглядає полицю з горнятками-термосами, хлопець тим часом вивчає її потилицю. У її проколотих вухах безліч срібних кульчиків-обручів. За вухом маленький рубець, певно, зо два з половиною сантиметри завдовжки. Біля голови вже відросло темно-каштанове коріння, схоже кольором на перуку, у якій вона була на вечірці, і Закарі спадає на думку, чи не була вона в образі самої себе. Намагається пригадати, чи бачив, як вона розмовляла з кимось. Чи взаємодіяла з кимось, окрім нього.

Він не міг вигадати так багато подробиць про людину. Уявні панни, мабуть, не можуть замовляти каву в «Старбаксі».

Яке полегшення відчуває він, коли дівчина за стійкою дивиться на Мірабель і запитує, чого вона бажає.

— «Зоряний пил» з медом і без пінки, ґранде, — каже вона, і Закарі вирішує, що недочув, але дівчина за касою клацає замовлення на екрані без жодного запитання. — І зелений матча-лате зі збираним молоком, тол.

— Ім’я?

— Зельда, — каже Мірабель.

Дівчина-касирка називає суму, і вона розплачується готівкою, а тоді кидає решту в бляшанку для чайових. Закарі йде з нею до іншого кінця стійки.

— Що це ти замовила? — перепитує він.

— Інформацію, — озивається Мірабель, але не заглиблюється в деталі. — Занадто мало людей користується перевагами таємного меню, ти колись це помічав?

— Я ходжу до незалежних кав’ярень, які пишуть свої самокритичні меню крейдою на дошці.

— Утім, у тебе було напоготові дуже особливе «старбаксівське» замовлення.

— Зельда, — вигукує бариста, ставлячи два паперові горнятка на стійку.

— Зельда — це на честь принцеси[37] чи Фіцджеральд?[38] — цікавиться хлопець, коли Мірабель забирає замовлення.

— Потроху від обох, — каже дівчина, віддаючи йому менше паперове горнятко. — Ходімо, ще попротистоїмо поезії.

Надворі вже сутеніє, стало ще холодніше. Закарі стискає паперове горнятко й ковтає занадто гарячу зелену піну.

— А що насправді ти замовила? — перепитує він, коли Мірабель рушає.

— По суті, це чай «Ерл Ґрей» із соєвим молоком, медом та ваніллю, — пояснює дівчина, підіймаючи вгору своє паперове горнятко. — Але замовила я його через це. — Вона підносить напій ще вище, щоб Закарі міг побачити шестизначний номер, написаний маркером на денці паперового горнятка, — «721 909».

— Що це означає? — не розуміє хлопець.

— Побачиш.

Поки вони доходять до наступного кварталу, денне світло згасає, залишаючи по собі надвечірнє сяйво.

— Звідки ти знаєш Доріана? — хоче дізнатися Закарі, намагаючись упорядкувати свої запитання. Йому б знадобився блокнот, щоб записувати деякі з них, адже вони так швидко залітають і вилітають з голови. Він знову сьорбає лате, яке швидко вистигає.

— Якось він намагався мене вбити, — озивається дівчина.

— Він намагався?.. — перепитує Закарі, коли Мірабель зупиняється посеред хідника.

— Ось ми й тут, — каже вона.

Закарі навіть не впізнав засаджену деревами вулицю. Будинок з вивіскою «Клуб колекціонерів» здається звичним, привітним і, можливо, трохи лиховісним, але це, ймовірно, обумовлено відсутністю людей у цьому кварталі.

— Допив? — запитує Мірабель, жестом вказуючи на його паперове горнятко.

Закарі відпиває останній ковток і простягає їй. Дівчина кладе обидва порожні горнятка у сніговий замет біля сходів.

— Тут неподалік є ще одне місце з назвою «Клуб колекціонерів», — зауважує вона, підходячи до дверей.

— Справді? — дивується Закарі, шкодуючи, що не розпитав Мірабель, чи є в неї бодай якийсь план.

— Вони збирають марки, — пояснює дівчина.

Вона натискає клямку, і хлопець дивується, коли двері відчиняють. У маленькому передпокої темно, лише на стіні поряд з невеликим екраном світиться червона лампочка. Сигналізація.

Мірабель набирає 7-2-1-9-0-9 на клавіатурі. Лампочка загорається зеленим.

Дівчина відчиняє другі двері.

У фоє тьмяно, лише фіолетове світло сочиться крізь високі вікна, заливаючи стрічки з круглими дверними ручками блідою блакиттю. Їх тут більше, ніж у спогадах Закарі.

Він хоче запитати, як Мірабель замовила код від сигналізації в «Старбаксі», а також що саме вона мала на увазі, коли казала: «Якось він намагався мене вбити», — але прикушує язика. Потім дівчина смикає одну зі стрічок з дверною ручкою, яка висіла на стелі високо вгорі, і відриває її. Ручка падає з брязкотом, зачіпаючи інші ручки, — навколо лунає какофонія низьких звуків, схожих на передзвін.

— Ти могла б натиснути на дзвінок, — зауважує Закарі.

— Якби я подзвонила, нас би не пустили, — відповідає вона.

Мірабель підіймає дверну ручку — мідну із зеленуватою патиною — і дивиться на етикетку. Закарі читає догори дриґом: «Тофіно, Британська Колумбія, Канада…»

— А сигналізацію тут умикають лиш тоді, коли нема чергових. — Вони йдуть коридором, і дівчина, перебираючи пальцями стрічки, як струни арфи, питає: — Можеш уявити всі ці двері?

— Ні, — чесно відповідає хлопець.

Їх занадто багато. Мимохідь він читає етикетки: «Мумбаї, Індія… Гельсінкі, Фінляндія… Туніс, Туніська Республіка…»

— Переважно вони загубилися до того, як зачинилися, якщо розумієш, про що я, — каже Мірабель. — Забуті й замкнені. Час шкодить так само, як ці люди, а вони ховають кінці у воду.

— Тут зібрані всі ручки?

— У них є подібні будинки в Каїрі та Токіо, однак навряд чи в них існує якийсь порядок визначення, яка де зрештою залишиться. Ці декоративні, у коробках є ще. Усі деталі, які неможливо спалити. — Її голос звучить так сумно, що Закарі не знає, що відповісти.

Вони мовчки підіймаються сходами. Останні промені прослизають у вікна над ними.

— Звідки ти знаєш, що він тут? — запитує хлопець, раптом замислившись, рятувальна це місія чи Мірабель має інші причини бути в цьому місці під прикриттям темряви. Тут підозріло порожньо. Занадто підозріло.

— Переймаєшся, що це може бути пастка, Езро? — запитує дівчина, коли вони повертають на сходовий майданчик.

— А ти, Максе? — луною відгукується він.

— Я переконана, що ми занадто розумні для цього, — каже Мірабель, але зупиняється, підійшовши до вершечка сходів.

Закарі дивиться туди, куди падає її погляд, — угорі перед ними в коридорі другого поверху щось є — тінь у присмерку. Тінь цілком достеменно має Доріанове тіло, що звисає зі стелі, наче колекція дверних ручок унизу, зв’язана й переплутана мережею блідих стрічок.

Передбачення і перекази: Готель на краю світу

Господар тримав готель на особливо негостинному перехресті. За кілька кроків від села височіла гора, а навколо неї розсипалися містечка, до більшості з яких пролягали значно кращі маршрути для подорожей, особливо взимку, проте власник готелю весь рік підтримував для мандрівників вогонь у ліхтарях. Улітку готель пожвавлювався, довкола нього починало все зеленіти, однак зими в цих краях тривали довго.

Власник готелю був удівцем і не мав дітей, тож тепер здебільшого проводив час тут на самоті. Іноді навідувався до села за харчами або щоб перехилити чарку-другу в шинку. Та час минав, і ці подорожі ставали дедалі рідшими. Під час кожного візиту до села доброзичливці радили йому звернути увагу на ту чи ту вільну молодичку. Утім, власник готелю допивав свою чарку, дякував друзям і самотньо повертався назад у гори, до готелю.

Настала зима, та ще й з такими сніговими буревіями, яких тут давно не бачили. Жоден мандрівник не наважувався вирушити в дорогу. Власник готелю намагався підтримувати вогонь у ліхтарях, однак вітер часто гасив їх, тож чоловік постійно підтримував вогонь у головній грубці, щоб дим було видно здалеку. Та й хтозна, чи допомагало це, бо дим часто розносило вітрюганом.

Ночі були довгі, а хурделиця просто божеволіла. Сніг поглинув усі гірські дороги. Власник готелю не міг навідатися до села, але запасів було вдосталь. Він готував супи й рагу. Сидів біля вогнища й читав книжки, які давно йому кортіло прочитати, та все бракувало на те часу.

Кімнати в готелі він тримав готовими до зустрічі з мандрівниками. Та ніхто не прибивався сюди. Він пив віскі й вино. І читав, читав, чимдалі більше. Час минав, віхоли або лютували, або вщухали, і тепер власник готував менше кімнат для гостей — тільки ті, що були найближче до вогню. Інколи він не йшов спати до своєї кімнати, а залишався в кріслі біля каміна (у присутності гостей чоловік, звісно, не міг би собі дозволити такого).

Але гостей не було, будинком гуляв холодний вітер. Готель уже не був готелем, а просто домівкою його власника, і в цій ролі він видавався ще більш порожнім і незатишним. Проте чоловік волів над цим не замислюватися.

Однієї ночі, коли власник заснув у кріслі біля каміна з розгорнутою книжкою на колінах, залишивши невипитим на столику келих вина, у двері постукали.

Спершу, прокинувшись, власник готелю подумав, що це вітер, адже той майже всю зиму грюкав у двері, вікна, носився над дахом. Але постукали ще раз — тепер занадто сильно для вітру.

Власник пішов відчиняти двері, і це завдало чимало клопоту, значно більше, ніж зазвичай, бо йому треба було здолати кригу, якою вони вкрилися. Коли він нарешті впорався з дверима, усередину спершу ввірвався вітер зі шквалом снігу, а за снігом постав мандрівник.

Чоловік побачив лише мантію з каптуром, бо відволікся, зачиняючи двері та змагаючись із вітром, який не хотів йому поступатися. Мандрівник сказав щось про погоду, але вітер заглушив його голос обуреним завиванням, лютуючи, що йому не дозволяють залишитися всередині.

Коли двері зачинили, замкнули та ще й про всяк випадок на засуви взяли, власник повернувся, щоб ґречно привітати гостя.

А перед ним стояла жінка, і він першої миті ніяк не міг уторопати, бракує їй клепки чи надто відважна, щоб у таку негоду рушити в дорогу. Але, схоже, ні те, ні те. Вона стояла бліда, як місячне сяйво, із синіми від холоду вустами, і лише темні, як її чорна мантія, очі очікувально дивилися на нього. Власник готелю втупився в гостю, і в нього одразу все вилетіло з голови: і звичні привітання, і гостинні припрошення.

Жінка заговорила — чи то віталася, чи, може, коментувала погоду, про щось просила або про щось попереджала, — усе, втім, злилося в невиразне бурмотіння, і власник готелю нарешті оговтався й без зайвих слів мерщій повів її до вогню, щоб вона бодай трохи зігрілася.

Він посадив мандрівницю у своє крісло, зняв з неї мокру мантію і зітхнув полегшено, коли під нею побачив ще одну — білу як сніг, від якого вона нарешті сховалася. Потім приніс їй горнятко теплого чаю і підкинув хмизу у вогонь, дослухаючись до завивання вітру надворі.

Жінка поступово вгамувала тремтіння. Вона пила чай і дивилася на полум’я, та, перш ніж власник готелю спромігся бодай щось спитати в неї, гостя заснула.

Власник готелю стояв і дивився на жінку. Та скидалася на привида, була бліда, як її біла мантія. Він двічі перевірив, чи вона дихає.

Чоловік подумав, чи не сниться, бува, усе це йому. Та ні ж бо: руки змерзли, поки змагався з дверима, а в тому місці, де він одним із засувів прищемив палець, пощипував маленький поріз. Отож усе було наяву, хоча й дивно, як уві сні.

Поки жінка спала, власник готелю взявся готувати для неї найближчу кімнату, хоч вона й була готова. Розпалив вогонь у меншій грубці й поклав на ліжко ще один матрац. Поставив грітися горщик супу, поклав хліб, щоб жінка, якщо захоче, могла поїсти, коли прокинеться. Подумав, чи не віднести її до кімнати, але біля каміна було тепліше, тож просто вкрив її ще однією ковдрою.

Упоравшись із усім, власник готелю знову взявся розглядати гостю. Вона була не дуже молода — у волоссі вже ряхтіли сріблясті пасма. На ній не було ні каблучки, ні якихось інших прикрас, які б свідчили, що вона заміжня або обіцяна ще комусь чи чомусь, окрім себе самої. Вустам знову повернувся природний колір, і власник готелю помітив, що погляд його надто часто зупиняється на них, тож він пішов наповнити келих (чи щось більше) вином, наказуючи собі не відволікатися на думки. (Хоч це й не спрацювало.) Згодом він теж заснув біля вогню в іншому кріслі.

Коли власник готелю прокинувся, було ще темно, однак чоловік не знав, ніч це чи затьмарений снігом і завірюхами день. Вогонь ще палав у каміні, але крісло біля нього було порожнє.

— Я не хотіла будити вас, — почув він голос у себе за спиною.

Власник повернувся. Жінка вже не була бліда, як те місячне сяйво. Завважив, що вона вища, ніж спершу здалася йому, що говорить з акцентом, якого він не міг упізнати, попри те що свого часу чув акценти багатьох чужинців.

— Вибачте, — сказав чоловік, перепрошуючи водночас і за те, що заснув, і за те, що досі не подбав про неї, як належало б власникові готелю. — Ваша кімната… — почав він, повертаючись до дверей тієї, що приготував, але побачив, що її мантія вже висить на каміні, а валіза, яку він залишив біля крісла, прилаштована в ногах ліжка.

— Я вже знайшла, дякую. Правду кажучи, я не сподівалася, що тут хтось буде, адже ліхтарі не горіли, дим не клубочився над димарями, принаймні я його не побачила.

Власник готелю взяв за правило не пхати носа в справи своїх гостей, але не зміг утриматися.

— Чому ви опинилися в цьому краї в таку негоду? — поцікавився він.

Мандрівниця всміхнулася йому слабкою подобою усмішки, з якої він зрозумів, що вона не випадково забрела сюди, проте це було зрозуміло вже з того, що ця жінка взагалі сюди дісталася.

— У мене тут, на цьому роздоріжжі, була призначена зустріч, — пояснила вона. — Ми домовилися про це вже давно. Але хто тоді міг подумати, що тут усе замете сніговіями.

— Так, та окрім вас, у мене тут нема інших мандрівників, — зізнався власник готелю.

У жінки промайнула тінь на обличчі, але то була лише миттєва реакція.

— Можна мені дочекатися у вас запланованої зустрічі? — запитала вона. — Я заплачу за кімнату.

— Звісно, можна. Я в усякому разі порадив би вам залишитися тут, бо он яка хуга надворі, — мовив власник готелю. І, ніби підтверджуючи його слова, вітер за вікном застогнав ще дужче. — Платити не обов’язково.

На обличчі жінки знову промайнула тінь, і цього разу на чолі залягли зморшки, але потім вона кивнула.

Щойно власник готелю розтулив рота, щоб запитати її ім’я, як вітер навстіж розчахнув зачинені вікна, закидавши велику незахищену залу снігом. Вогонь у каміні, відреагувавши, одразу викинув довгі язики полум’я. Жінка допомогла господареві зачинити вікна. Визирнувши в темряву, де шуміла бурхлива сніговиця, він ще раз подивувався, як вона взагалі змогла подолати її.

Коли вікна зачинили, а вогонь знову рівно запалахкотів у каміні, чоловік приніс суп, теплий хліб і вино. Вони сіли й разом поїли біля вогню. Попиваючи вино, говорили про книжки, а потім жінка стала розпитувати чоловіка про його готель (як давно він побудований і як довго вже тут живе його власник, скільки в ньому кімнат і чи водяться тут кажани). Господар натомість ні про що не розпитував гостю, а вона про себе нічого не розповідала.

Поївши й відкоркувавши ще одну пляшку вина, вони довго розмовляли про се, про те. Вітер угамувався, мов прислухаючись до їхньої розмови.

Власникові готелю здавалося, наче за стінами немає світу, немає вітру, немає буревію, немає ночі й немає дня. Була лише ця кімната, цей вогонь і ця жінка. І йому подобалося це.

Коли спливло чимало часу, жінка сором’язливо сказала, що їй буде краще спати в ліжку, а не в кріслі, і господар побажав доброї ночі, хай навіть не знав, день зараз чи ніч, а темрява за вікном відмовлялася виказувати правду.

Жінка всміхнулася йому й зачинила двері до своєї кімнати, і цієї самої миті з іншого боку власник готелю вперше відчув себе по-справжньому самотнім.

Він трохи посидів біля каміна в роздумах, тримаючи розгорнуту книжку, яку не читав, а потім пішов до своєї кімнати з іншого боку коридору й заснув без сновидінь.

Наступний день (це справді був день) минув у приємних клопотах. Мандрівниця допомогла власникові готелю спекти побільше хліба й навчила його готувати маленькі булочки у формі півмісяця, яких він раніше ніколи не бачив. Просіюючи борошно, вони розповідали одне одному історії. Міфи, казки й старі легенди. Власник готелю розповів історію про те, як вітер мандрує горами вздовж і впоперек, шукаючи щось загублене, що він завиває, тужачи за загубленим, і кличе його, щоб повернулося. І так одна за одною лунали оповідки.

— А що він загубив? — поцікавилася жінка.

Власник готелю знизав плечима.

— По-різному кажуть, — озвався він. — В одних версіях він загубив озеро, яке колись було в долині, де тепер тече річка. В інших — загубив кохану й стогне через те, що смертна не може навзаєм кохати вітер так само, як він її. У найпоширенішій версії він просто загубив дорогу, збився зі шляху, заблукав, тому що гори й долина розташовані незвично, він заплутався й тому лементує.

— А як ви гадаєте, що із цього є правдою? — запитала жінка, і власник готелю замовк, обмірковуючи її запитання.

— Очевидно, це вітер завиває, як і завжди, стогнучи між горами й долинами, і ще гадаю, що люди люблять розповідати такі байки для пояснення таких явищ.

— Щоб пояснити дітям, що в цьому звукові нема нічого страшного, а сам лише смуток.

— Можливо.

— А як вам здається, чому тоді історії оповідають і надалі, коли діти виростають? — запитала жінка.

Та у власника готелю не було вдалої відповіді, тож натомість він і сам запитав:

— А там, звідки ви родом, розповідають історії, щоб пояснити такі речі? — мовив чоловік, знову не поцікавившись, де це місце. Він досі не міг визначити, що в неї за акцент, і не міг пригадати нікого знайомого, хто б додав місцевій мові такої жвавості.

— Іноді, коли з неба зникає місяць, про це розповідають історію.

— Тут теж її знають, — озвався власник готелю, і жінка всміхнулась.

— А розповідають, куди зникає сонце, коли його нема на небі? — поцікавилася вона, і чоловік похитав головою. — Там, звідки я родом, про це теж є оповідка, — повідомила жінка, прикипівши поглядом до розмірених рухів долонь у борошні. — Кажуть, наче кожні сто років — а в деяких версіях кожні п’ятсот чи навіть тисячу — сонце серед білого дня зникає з неба в той самий час, коли місяць тікає з ночі. Оповідають, що вони зникають одночасно і, мабуть, зустрічаються в якійсь таємній місцині, заховавшись від поглядів зірок, щоб побазікати про те, що діється у світі, та порівняти те, що бачили за минулі сто, п’ятсот чи тисячу років. Вони зустрічаються, теревенять і знову розходяться, повертаючись на свої місця на небі до наступної здибанки.

— Вони коханці? — не витримав господар, і жінка зашарілася.

Він уже хотів перепросити, але гостя повела розповідь далі:

— У деяких версіях — так, — сказала вона. — Утім, гадаю, якби ця історія була правдою, вони б мали багато про що поговрити, замість того щоб гаяти час на дурниці.

Власник готелю засміявся, і жінка здивовано звела на нього очі, але потім теж зайшлася сміхом. Так вони вели далі оповідки й пекли хліб, а вітер прокладав собі шлях до готелю, прислухаючись до їхніх легенд, мимохідь забувши, що саме загубив.

Промайнуло три дні. Бурі вщухають. Господар і жінка далі затишно гають час за розмовами, смаколиками та вином, що його раз по раз доливають у келихи.

На четвертий день хтось постукав у двері. Власник готелю пішов відчинити. Жінка залишилася сидіти біля вогню.

Вітер уже вщух, тож разом з мандрівником усередину потрапило зовсім небагато снігу. Щойно двері зачинилися, сніжинки розтанули.

Коли власник готелю обернувся до нового гостя, зауваження про погоду застигло на кінчику язика.

Це була ще одна мандрівниця. Мантія, що була на ній, мабуть, була колись золотого кольору, а тепер видавалася вицвілою. Утім, де-не-де золото все ще зблискувало. У цієї жінки шкіра була темна, а очі світлі. Волосся було підстрижене так коротко, як господареві ще не доводилося бачити, але теж сяяло золотом. Схоже, їй було анітрохи не холодно.

— Я прийшла на зустріч з іншою мандрівницею, — повідомила вона.

Її глибокий і солодкий голос лився наче мед.

Власник готелю кивнув і показав на камін у протилежному кінці коридору.

— Дякую, — озвалася жінка.

Господар допоміг їй зняти з плечей мантію, на якій танув сніг, стікаючи цівками, і взяв, щоб повісити сушитися. На цій гості теж була ще одна мантія (відповідно до погоди) бляклого золотого кольору.

Жінка підійшла до каміна й сіла в інше крісло. Власник готелю був занадто далеко, щоб чути розмову, але йому здалося, наче вона полилась одразу, без жодних привітань.

Вони трохи поговорили, а коли минула година, господар поклав на тарілку хліб, сухофрукти й сир і відніс це жінкам разом з пляшкою вина й двома чашами.

Тільки-но він наблизився, розмова увірвалася.

— Дякую, — сказала перша жінка, коли він поставив їжу й вино на столик біля крісел.

Вона на мить торкнулася його руки. Таке сталося вперше, і йому мову відібрало, тож господар просто кивнув і пішов, даючи їм змогу бесідувати далі. Друга жінка всміхнулася, і власник готелю не знав, що саме її так потішило.

Він пішов, щоб вони могли й далі вільно розмовляти. Жінки не поворухнулися в кріслах. Вітер улігся.

Чоловік сів з протилежного боку коридору, досить близько, щоб жінки могли покликати його, якщо їм щось знадобиться, і доволі далеко, щоб не чути жодного їхнього слова. Приготував ще одну тарілку собі, та з’їв лише булочку у формі півмісяця — вона була така смачна, що просто танула в роті. Спробував почитати, але не міг зосередитися довше, ніж на кількох сторінках. Певно, минуло кілька годин. За вікном ще був день.

Власник готелю заснув, принаймні так він подумав. Не встиг оком змигнути, а на вулиці вже темно. Прокинувся він від того, що жінка, яка прийшла другою, підвелася з крісла.

Вона поцілувала свою співрозмовницю в щоку й повернулася до коридору.

— Дякую за вашу гостинність, — сказала гостя господареві, опинившись біля нього.

— Ви не залишитеся? — запитав він.

— Ні, мушу йти, — пояснила мандрівниця.

Власник готелю приніс її золоту мантію, сухісіньку й теплу на дотик. Він загорнув нею плечі жінки й допоміг застібнути пряжки, а вона знов усміхнулася йому привітно й тепло.

Здавалося, гостя хоче щось сказати, напевно, попередити про щось або побажати чогось, але змовчала і, коли господар відчинив двері, знов усміхнулася, а тоді вийшла в темряву.

Чоловік дивився вслід, поки гостю було видно (недовго), а потім зачинив і взяв на засув двері. Вітер знову став завивати.

Власник готелю пішов до каміна, біля якого сиділа темноволоса жінка, й аж тоді зрозумів, що не знає її імені.

— Уранці я піду, — сказала вона, не зводячи на нього очей. — Хочу заплатити за кімнату.

— Можете лишитися, — запропонував господар.

Він поклав руку на бильце її крісла. Гостя подивилася на його пальці та знову накрила їх своєю рукою.

— Мені хотілося б, — тихенько озвалася вона.

Чоловік підніс її руку до своїх вуст.

— Залишайтеся зі мною, — прошепотів їй у долоньку. — Будьте зі мною.

— Я мушу піти вранці, — повторила жінка.

Самотня сльозинка збігла її щокою.

— Хто знатиме, коли настане ранок за такої погоди? — запитав власник готелю, і гостя усміхнулася.

Вона підвелася з крісла біля вогню, узяла господаря за руку й повела до своєї кімнати та свого ліжка. А вітер навколо готелю завивав, гукаючи кохання та оплакуючи його втрату.

Адже жоден смертний не може кохати Місяць.

А тим паче довго.

Закарі Езра Роулінз цілковито впевнений: хтось ударив його в потилицю. Хоча йому здається, що він, упавши на сходи, забив лоба, бо, коли повертається до тями, саме лоб болить найдужче. А ще він цілком упевнений, що чув, як Мірабель сказала щось про чиєсь дихання, хоча достеменно не знає, про кого вона говорила.

Він узагалі достоту не знає нічого, крім того, що в нього болить голова, дуже болить. І майже не сумнівається, що прив’язаний до стільця.

Це добротний стілець із високою спинкою та бильцями, до яких зараз і прив’язані дуже міцними мотузками руки Закарі, вони обмотані чорною шворкою від зап’ясть аж до ліктів. Ноги теж зв’язані, але під столом їх не видно.

Це довгий обідній стіл з темної деревини, що стоїть посеред тьмяно освітленої кімнати десь, як припускає Закарі, у надрах «Клубу колекціонерів», зважаючи на висоту стель і ліпнину. Проте тут темніше — освітлений тільки стіл. Маленькі вбудовані в стелі світильники ллють рівномірні калюжки проміння на стіл від одного кінця до другого, де стоїть ще один стілець, оббитий темно-синім оксамитом; напевно, він такий самий, як і той, на якому сидить хлопець, адже ця кімната облаштована так, що всі меблі в ній мають гармонійно поєднуватися.

Крізь головний біль він чує ніжну класичну музику. Мабуть, Вівальді. Де заховані колонки, Закарі не знає. А може, колонок тут нема, а музика долинає з-за стін кімнати. Чи Вівальді взагалі грає лише в його уяві — це музичні галюциногенні ускладнення після незначного ушкодження голови.

Хлопець не пам’ятає, що сталося чи як він узагалі опинився на цій синій оксамитовій вечері для одного, де навіть їжі немає.

— Бачу, ви знову приєдналися до нас, містере Роулінз. — Голос одночасно лунає з усіх кутків кімнати. Колонки. І камери.

Закарі шукає серед пульсації в голові якусь відповідь, намагаючись опанувати обличчя, щоб воно не видало, як він нервує.

— Мене змусили повірити, що тут пригощатимуть чаєм.

Відповіді немає. Закарі дивиться на порожній стілець. Він чує Вівальді, більше нічого. На Мангеттені в принципі не може бути так тихо. Хлопець замислюється, де Мірабель, чи не прив’язана вона до стільця в іншій кімнаті. Замислюється, чи Доріан ще живий. Це здається маловірогідним, тож розмірковувати про це не хочеться. Закарі відчуває страшенний голод, спрагу чи те і те водночас. Цікаво, котра година? Не треба було дослухатися до себе, бо голод береться тепер гризти його, як сверблячка, змагаючись за увагу до себе з пульсацією в голові. Кучерик волосся падає на обличчя, і хлопець намагається повернути його на місце креативними рухами голови, але той уперто не піддається, зачепившись за кутик тимчасових окулярів. Закарі замислюється, чи закінчила Кет плести його рейвенкловський шарф і чи побачить він ще колись дівчину, і скільки мине часу, перш ніж у кампусі хтось почне перейматися тим, куди він зник. Тиждень? Два? Більше? Кет подумає, що він вирішив на довше залишитись у Нью-Йорку, а решта нічого не помітить до початку занять. Такі вони, небезпеки квазіусамітненого життя. У цій будівлі, напевно, є наповнені лугом ванни.

Закарі саме палко дискутує зі своїм внутрішнім голосом (розмірковує над тим, чи знатиме його мама, дослухаючись до свого материнського інстинкту й дару передбачення, що він помер), коли двері зненацька відчиняються.

Учорашня дівчина, яка прикидалася тихенькою студенткою і любителькою плести на заняттях Кет, заходить зі срібною тацею і ставить її на стіл. Вона нічого не каже, навіть не дивиться на нього, а потім так само тихо виходить.

Закарі поглядає на тацю, не може дотягнутися до неї, адже його руки прив’язані до стільця.

На ній стоїть чайничок. Приземкуватий чавунний чайничок скоцюрбився на грілці зі свічкою, а поряд — два порожні керамічні горнятка без ручок.

Двері з іншого боку кімнати відчиняються, і Закарі не дивується, побачивши леді — полярного ведмедя, яка, однак, уже зняла шубу. Тепер вона вбрана в білий костюм і дуже нагадує Девіда Бові, якщо не зважати на сріблясте волосся та оливкову шкіру. У неї навіть очі різного кольору: одне темно-каре, а друге бентежно блакитне. Волосся зібране на потилиці, на вустах ідеальна й трохи страшна червона помада в ретро-стилі. Костюм доповнює краватка, зав’язана акуратним вузлом, на який Закарі ніколи не спромігся б, і ця деталь дратує його понад усе.

— Добрий вечір, містере Роулінз, — вітається вона, зупиняючись біля хлопця. Він навіть очікує, що йому дозволять не вставати. Жінка всміхається, і ця привітна усмішка могла б збадьорити, якби він був не в такому стані. — Нас так і не представили одне одному як годиться. Мене звуть Аллеґра Кавалло.

Вона тягнеться вперед і бере чайничок. Наповнює обидві чашки паруючим зеленим чаєм і повертає чайник на грілку.

— Ви правша? — цікавиться.

— Так, — непевно озивається Закарі.

Аллеґра дістає з піджака невеличкий ножик. Торкається його кінчиком мотузки на лівій руці Закарі.

— Якщо спробуєте відв’язати другу руку чи ще якось утекти, я вам її відріжу. — Вона притискає кінчик ножа до тильної частини його лівого зап’ястя, але не так сильно, щоб пролити кров. — Зрозуміло?

— Так.

Вона просуває ніж між мотузками та стільцем і двома легкими розрізами звільняє хлопцеву руку — шворка звивистими кільцями падає на підлогу.

Потім Аллеґра ховає ніж у кишеню й бере одне з горняток. Обходить стіл і сідає на стілець з іншого боку.

Закарі не ворушиться.

— Вам, напевно, хочеться пити, — каже Аллеґра. — Чай не отруєний, якщо ви очікуєте такої пасивної тактики. Ви помітите, що я наллю собі горнятко з цього самого чайника. — Жінка відпиває виразний ковток чаю і додає: — Він натуральний.

Закарі бере горнятко лівою рукою, а плече протестує проти цього, додаючи новий запис до переліку поранень. Він сьорбає чай. Трав’яний зелений, майже гіркий, та все-таки пити можна. На язику в хлопця лицар з розбитим серцем. Розбитими серцями. Голова болить. Серце болить. Щось болить. Закарі ставить горнятко на стіл.

Аллеґра спостерігає за ним з іншого боку столу з удаваною цікавістю, як дивляться на тигра в зоопарку або, ймовірніше, як тигр дивиться на туристів.

— Я вам не подобаюся, містере Роулінз? — цікавиться вона.

— Ви прив’язали мене до стільця.

— Я наказала вас прив’язати, а не чинила це власноруч. А ще я пригостила вас чаєм. Хіба одна справа не перекреслює іншу? — Закарі мовчить. Після паузи Аллеґра веде далі: — Боюся, я справила погане перше враження. Кинула вас у сніг. Перше враження таке важливе. З іншими двома ви зіткнулися за виняткових умов, тож не дивно, що вони вам сподобалися більше. Ви дивитеся на мене, як на лиходійку.

— Ви прив’язали мене до стільця, — повторює Закарі.

— Вам сподобалася моя вечірка? — цікавиться Аллеґра.

— Що?

— В «Алґонкіні». Ви не звернули належної уваги на дрібний шрифт. Її влаштовувала благодійна організація, якою я керую. Вона навчає грамоти знедолених дітей у цілому світі, будує бібліотеки, дає гранти молодим письменникам. Також ми працюємо над покращенням бібліотек у в’язницях. На таких вечірках ми щороку збираємо пожертви. Там завжди є несподівані гості, це майже стало традицією.

Закарі мовчки сьорбає свій чай. Він пригадує, що вечірка мала якийсь стосунок до благодійності в галузі боротьби з неписьменністю.

— Тож ви зачиняєте одну бібліотеку, щоб відкрити інші? — цікавиться він, відставляючи горнятко.

— Це не бібліотека, — різко кидає Аллеґра. — У жодному сенсі цього слова. Це не якийсь підземний поверх Александрійської бібліотеки, якщо ви дійшли таких хибних висновків. Це місце значно старше. Не існує такого поняття, яке могло б сповна описати його, у жодній мові. Люди так захопилися тим, щоб давати речам імена.

— Ви псували двері.

— Я захищаю речі, містере Роулінз.

— Який сенс створювати бібліотеку-музей, якщо ви нікому не дозволяєте читати книжки?

— Заради збереження, — пояснює Аллеґра. — Ви, певно, гадаєте, що я хочу заховати їх? А я їх захищаю. Від… Від світу, якого для них забагато. Ви можете уявити, що станеться, якщо про них дізнається широкий загал? Дізнаються, що таке місце існує та доступне майже з будь-якої точки світу. Що таке магічне (кращого слова не добрати) місце чекає просто під нашими ногами? Що може статися, якщо з’являться пости блогерів, хештеги й туристи? Та ми випереджаємо події. Ви дещо поцупили в мене, містере Роулінз. — Закарі не озивається. Це, ймовірніше, констатація факту, а не звинувачення, тож він не протестує. — Вам відомо, чому нам потрібна саме ця книжка? — запитує Аллеґра. — Книжка, заради якої він змусив вас обманом потрапити сюди? Гадаю, невідомо, бо він не з тих, хто багато патякає. — Закарі хитає головою. І Аллеґра веде далі: — А може, він не хоче визнавати власної сентиментальності. Коли від нас надходить замовлення, першу книжку, яку вони взялися захищати під час першого випробування, дають у подарунок. Більшість людей не пам’ятає подробиць, але він запам’ятав книжку, ото й усе. Кілька років тому ми впровадили практику зберігати книжки тут або в одному з наших офісів. Шкода, що він так і не поверне її після тої халепи, у яку встряв.

— Ви вартові, — каже Закарі, і Аллеґра дивиться на нього широко розплющеними очима. Він сподівається, що поставив правильний наголос, тож жінка не зрозуміла, чи це було простим спостереженням, а чи встановленням причинно-наслідкового зв’язку.

— Протягом років нас як лиш не називали, — озивається Аллеґра, і Закарі після цих слів не може зітхнути з полегшенням. — Вам щось відомо про нашу роботу?

— Вартуєте?

— А ви нахаба, містере Роулінз. Вам, напевно, здається, що це чарівно. Найімовірніше, ви використовуєте гумор як захисний механізм, бо ви небезпечніші, ніж вдаєте із себе.

— Отже, ви вартові, але ви… не вартуєте?

— Що вам до вподоби? — цікавиться жінка. — Ваші книжки й ваші ігри, я не помилилася? Ваші історії.

Закарі знизує плечима, сподіваючись, що в такий спосіб ухилився від прямої відповіді.

Аллеґра ставить на стіл горнятко й підводиться зі стільця. Вона відходить від столу й зникає в затінку з іншого боку кімнати. Звук підказує Закарі, що вона відчиняє шафку, але чи так це насправді, він не бачить. Шум повторюється, потім стихає, й Аллеґра повертається на світло біля столу, де лампи знову вихоплюють її білий костюм так, що він мало не світиться.

Вона простягає руку та кладе щось на стіл, туди, куди Закарі не в змозі дотягнутися. Поки вона не прибирає руку, він не бачить, що саме там лежить.

Це яйце.

— Я розповім вам таємницю, містере Роулінз. Я з вами погоджуюся.

Закарі мовчить, не стверджуючи, що погоджується бодай з якоюсь її думкою, та й не впевнений, так це чи ні.

— Історія — мов яйце, цілий усесвіт ховається в її обраній оболонці. Іскра чогось нового й інакшого, але цілковито сформованого й крихкого. Того, що потребує захисту. Вам хочеться його захистити, але річ не лише в цьому. Вам хочеться опинитися всередині, я бачу це у ваших очах. Колись я шукала таких людей, як ви, і навчилася легко впізнавати це бажання. Вам кортить бути частиною історії, а не споглядати за нею осторонь. Вам хочеться опинитися під її прихистком. Єдиний спосіб вчинити це — розбити шкаралупу. Але коли вона розіб’ється, то зникне.

Аллеґра простягає руку, дозволивши їй зависнути над яйцем і кидати на нього тінь. На її вказівному пальці срібна печатка. Закарі замислюється, що саме всередині цього яйця, але рука жінки не рухається.

— Ми бережемо яйце, щоб воно не розбилося, — веде вона далі.

— Я не впевнений, що досі стежу за вашими метафорами, — зізнається хлопець, затримуючи погляд на яйці.

Аллеґра забирає руку, і на яйце знову падає світло. Закарі здається, що він бачить у нього на боці тріщинку завтовшки з волосину, але це може бути витвір його уяви.

— Я намагаюся дещо пояснити вам, містере Роулінз, — відповідає Аллеґра, знову повертаючись до затінку навколо столу. — Можливо, вам знадобиться певний час, щоб зрозуміти. В історії був період, коли в тому місці, де вам довелося мимохідь побувати, жили вартові й провідники, але ці часи минули. У тій системі траплялися помилки. Тепер ми користуємося іншою. Я ґречно попрошу вас дотримуватися нового порядку.

— Що це означає? — не розуміє Закарі, та, перш ніж він міг би закінчити думку, Аллеґра смикає його голову назад, ухопивши за волосся, і хлопець відчуває під правим вухом кінчик ножа.

— У вас є інша книжка, — спокійно й тихо каже вона. — Книжка, яку ви знайшли в університетській бібліотеці. Де ви її поділи? — Допит вона влаштувала навмисно байдужим тоном, таким, що ним могла б поцікавитися, чи хоче він меду до чаю. Свічка під чайником змигнула, пролилася воском і згасла.

— Не знаю, де вона, — відповідає Закарі, намагаючись не ворушити головою. Усередині наростає паніка, на зміну якій настає розгубленість. «Солодкі муки» були в Доріана. Можливо, вони обшукали його не так ретельно, щоб дістати з-під велетенського светра ключі, але книжку вони обов’язково знайшли б. Принаймні на його тілі. Закарі ковтає грудку, відчуває смак зеленого чаю — серце розбите, у горлі пересохло. Він зосереджується на яйці на столі. «Це не може відбуватися насправді», — думає хлопець, але ніж, притискаючись до шкіри, наполягає, що так воно і є.

— Ви залишили її там унизу? — випитує Аллеґра. — Я повинна знати.

— Мені невідомо, кажу вам. Вона була в мене, але я… загубив її.

— Шкода. Утім, гадаю, у такому разі вас тут більше нічого не затримує. Можете повертатися до Вермонту.

— Я міг би, — погоджується Закарі. Повернення додому раптом здається привабливішим, адже вийти із цього будинку краще, ніж узагалі не вийти, а такий варіант, схоже, цілком реальний. — А ще я міг би не розповідати нікому про це… Або те місце, що кидає виклик будь-якій термінології… Чи про будь-що з того, що тут відбувалося. Можливо, я все це вигадав. Я багато випив.

«Перегнув», — попереджає голос у його голові, і хлопець одразу шкодує, що невдало вибрав слова. Ніж знову притискається до шкіри біля вуха. Закарі не знає, стікає по шиї кров чи піт.

— Я знаю, що ви не вчините цього, містере Роулінз. Я можу відрізати вам руку, щоб переконати вас у серйозності намірів. Ви колись помічали, у скількох історіях ідеться про втрачені або скалічені руки? Ви опинитесь у цікавій компанії. Але я вірю, що ми можемо дійти згоди й при цьому не забруднитися. Згода?

Закарі киває, пригадуючи руку в скляному слоїку, і замислюється, чи не сидів її власник на цьому стільці.

Аллеґра прибирає ніж від шиї і відходить на крок убік, але й далі нависає над його плечем.

— Ви розповісте мені все, що пам’ятаєте про ту книжку. Запишете кожнісіньку деталь, яку зможете пригадати, від змісту до кінця, а коли впораєтесь, я посаджу вас на поїзд до Вермонту. І ви більше ніколи не поткнетеся на острів, який називають Мангеттеном. Ви нікому не розповідатимете про Гавань, про цей будинок чи про цю розмову, про жодного з тих, з ким познайомилися, чи про ту книжку. Інакше, боюся, якщо ви напишете, твітнете або, хильнувши зайвого, прошепочете словосполучення «Беззоряне море» у темному пабі, мені доведеться зателефонувати агентам, які стоятимуть на відстані пострілу від ферми вашої матері.

— Від чого? — перепитує Закарі, долаючи пустельну посуху в горлі.

— Ви мене почули, — говорить Аллеґра. — Це чарівний будиночок. Привітний садочок з ґратками для в’юнких рослин. Навесні він, мабуть, просто прекрасний. Як шкода буде розбивати вітражі. — Вона тримає щось у нього перед очима. На екрані телефона — світлина вкритого снігом будиночка. Маминої домівки. На ґанку досі горять святкові вогники. — Я подумала, що вам знадобиться додатковий стимул, — пояснює жінка, опускаючи телефон і відходячи до протилежного боку столу. — Певний тиск на те, що ви цінуєте. Часу, щоб поцінувати тих двох, у вас було замало, хай як вони вас зачарували. Вирішила, що ваша мати буде вразливішим місцем, ніж батько з його новою вдосконаленою родиною. У вашому випадку нам доведеться знищити весь будинок. Можливо, це буде вибух газу.

— Ви не… — розтуляє рота Закарі, але одразу змовкає.

Він і гадки не має, на що здатна чи не здатна ця жінка.

— Жертви траплялися й раніше, — м’яко каже Аллеґра. — І ще будуть. Це важливо. Значно важливіше за моє життя і значно важливіше за ваше. Ми з вами просто примітки, ніхто не сумуватиме за нами, якщо нас не буде в оповіданні. Ми існуємо за межами яйця, і так було завжди.

Вона підіймає горнятко й усміхається йому, але різних кольорів очі залишаються незворушними.

— Те яйце наповнене золотом, — каже Закарі, знову поглянувши на нього. Те, що здалося йому тріщинкою, — насправді пшенична волосинка на скельці окулярів.

— Що ви сказали? — перепитує Аллеґра, її горнятко застигає в повітрі, а потім світло гасне.

Передбачення і перекази: Три мечі

Цей меч був найкращий з усього, що за роки виготовлення вишуканих мечів для всієї країни створив коваль. Його витвір не забрав надто багато часу, та й змайстрований був не з найшляхетніших матеріалів, однак цей меч став зброєю, яка перевершила всі сподівання.

Меч був не для якогось конкретного замовника, тож коваль, виготовивши його, замислився, що з ним робити, і розгубився. Можна було залишити меч собі, але майстер краще розумівся на виробництві цієї зброї, аніж на тому, як з нею поводитись. Продавати не хотів, попри те що знав: ціна буде висока.

Зброяр учинив те, що й завжди, коли почувався непевним, — заплатив за візит до місцевого провидця.

У сусідніх землях було чимало сліпих провидців, які бачили так, як зрячі не могли побачити своїми очима.

А місцевий провидець був просто короткозорий.

Місцевого провидця часто можна було зустріти в шинку за усамітненим столиком у глибині зали, він повідомляв майбутнє людей або предметів за випивку.

(Майбутнє предметів він бачив краще за майбутнє людей.)

Зброяр і провидець дружили вже багато років. Іноді коваль просив провидця прочитати майбутнє мечів.

Він пішов до шинку та прихопив із собою новий меч. Купив провидцеві випивку.

— За пошуки! — сказав провидець, підіймаючи свій кубок.

— За знахідки! — мовив зброяр, у відповідь підіймаючи свій.

Вони побалакали про нещодавні події, політику й погоду, а потім коваль показав свого меча.

Провидець довго дивився на нього, попросив замовити собі ще випивки, і зброяр погодився.

Чоловік допив другу порцію і простягнув меч господареві.

— Цей меч уб’є короля, — сказав провидець ковалеві.

— Що це означає? — перепитав той.

Провидець знизав плечима.

— Він уб’є короля, — повторив провидець знову.

Більше він нічого не сказав. Коваль відклав меч, і решту ночі вони обговорювали інші речі.

Наступного дня зброяр спробував вирішити, як учинити з мечем, знаючи, що провидець лише зрідка помиляється.

Коваль не мав відповідати за зброю, яка вб’є короля, тим паче, що він уже виготовив чимало мечів, які вбили багато людей.

Чоловік подумав, що слід би було знищити свій витвір, але не міг змусити себе зруйнувати таку красу.

Після тривалих роздумів і міркувань зброяр виготовив ще два мечі — однакові й нерозрізненні з першим. Навіть він сам не міг сказати, де з них який.

Поки тривала робота, майстер дістав чимало пропозицій від замовників, що хотіли придбати мечі, але він усім відмовляв.

Натомість коваль роздав їх трьом своїм дітям, не знаючи, хто з них отримав того меча, якому судилося вбити короля, та й полишив думки про це, адже ніхто з його дітей нізащо б такого не скоїв. А чи потрапить якийсь із мечів до рук чужинця — це вже залишалося на розсуд долі та часу, які можуть убивати стільки королів, скільки їм заманеться, і врешті-решт уб’ють усіх.

Зброяр ні з ким не поділився тим, що сказав йому провидець, і зберігав таємницю, проживаючи свої дні, аж поки вони не добігли кінця.

Найменший син узяв свого меча й вирушив у мандри. Він не був аж таким любителем пригод, проте йому подобалося відвідувати незнайомі села, знайомитися з новими людьми, куштувати нові страви. Його меч нечасто покидав піхви. В одному селі хлопець познайомився із чоловіком, який неабияк припав йому до душі, а той чоловік дуже любив персні. Тож наймолодший син відніс свій занедбаний меч до коваля й переплавив його, а тоді найняв ювеліра, який перетворив метал на персні. Він дарував чоловікові один перстень за кожен рік, який вони провели разом. І перснів цих було чимало.

Найстарший син роками залишався вдома й брався за свого меча на дуелях. Він був справжнім майстром дуелей і заробив на цьому непогані гроші. Свої статки він вирішив витратити на морський круїз, а меч прихопив із собою, сподіваючись, що під час подорожей зможе тренуватися та удосконалювати свої навички. Він тренувався разом із членами екіпажу корабля й практикувався на палубі, коли вщухали вітри, але одного дня його роззброїли занадто близько до билець. Його меч упав у море й пішов на дно, заховавшись серед коралів та піску. І досі там лежить.

Середня дитина, єдина донька, зберігала свій меч у скляній вітрині в бібліотеці. Він для неї був декоративний, існував як спомин про батька, який був видатним зброярем, і вона казала, що ніколи ним не користувалася. Та це була неправда. Дівчина часто виймала меч зі святилища, коли залишалась сама пізно вночі, і тренувалася управлятися з ним. Брат трохи навчив її битися на мечах, але саме цю зброю вона ніколи не використовувала в бою. Вона стежила, щоб меч блищав, знала напам’ять кожен його сантиметр, кожну подряпинку. Коли довго його не виймала з вітрини, у неї аж пальці свербіли від бажання доторкнутися до нього. Його вага в руці була така знайома, що дівчина подеколи навіть уві сні її відчувала.

Однієї ночі вона заснула в кріслі біля каміна в бібліотеці. Попри те що меч лежав у вітрині на полиці біля неї, дівчині снилося, що вона тримає його в руці.

У тому сні вона йшла лісом. Гілки на деревах були важкі від вишневого цвіту, завішані ліхтарями й заставлені книжковими стосами.

За прогулянкою дівчини стежило багато очей, але вона нікого не бачила. Навколо, мов сніг, осипався цвіт.

Вона дісталася галявини, де від розлогого дерева залишився самий лише пеньок. Він був оточений свічками й заставлений книжками, на яких стояв вулик — з нього цівками на книжки та пеньок стікав мед. Однак бджіл ніде не було видно.

Був там лише великий пугач, що влаштувався на вершечку вулика. Біло-коричневий птах був убраний у золоту корону. Коли донька зброяра наблизилася, пір’я в пугача настовбурчилося.

— Ти прийшла, щоб убити мене, — озвався Король Сов.

— Справді? — перепитала донька коваля.

— Вони завжди знаходять спосіб убити мене. І тут знайшли мене навіть уві сні.

— Хто? — поцікавилася дівчина, але Король Сов не відповів на її запитання.

— Новий король прийде на моє місце. Підходь ближче. Це твій намір.

Донька зброяра не хотіла вбивати пугача, але, схоже, намірилася це скоїти. Вона не розуміла, що це був сон, а в снах такі речі цілком логічні.

Дівчина відтяла Королю Сов голову. Один м’який натренований рух розсік пір’я і кістку.

Корона пугача впала з відрізаної голови, дзенькнувши об землю під ногами дівчини.

Донька зброяра нахилилася, щоб підняти її, але та розчинилася в пальцях, залишивши по собі ледь помітний золотий пил.

Потім вона прокинулася в кріслі біля каміна в бібліотеці.

Над полицею, де раніше лежав меч, на порожній вітрині влаштувався біло-коричневий пугач.

І він залишився з дівчиною до останнього її дня.

Закарі Езра Роулінз закоцюбнув, сидячи в темряві. Поки тривала розмова за чаєм, він увесь час чув музику Вівальді. Тепер іноді лунає якесь поскрипування (певно, Аллеґра совається на стільці). Закарі чекає, коли очі звикнуть до темряви, але цього не стається. Темрява густа й щільна, наче йому щось натягнули на очі.

А ось той звук — достоту двері відчинилися. Хлопець думає, що, можливо, Аллеґра покинула його прив’язаним до стільця, але він чує дещо інше: щось падає на протилежний край столу з такою силою, що той завібрував. Потім це щось падає на підлогу — розбивається горнятко.

А тоді лунають кроки. Вони наближаються.

Закарі намагається затамувати дух, але не може.

Кроки зупиняються біля його стільця, і хтось шепоче на вухо:

— А ти думав, що я дозволю їй забалакати тебе до смерті, Езро?

— Що діється… — починає хлопець, але Мірабель цитькає на нього.

— Вони можуть записувати. Лампочки я розбила, але аудіо й камери — це різні системи. Рятувальна місія триває більш-менш згідно з планом, дякую, що допоміг відволікти увагу.

Щось торкається його рук і якимось рухом розрубує мотузки навколо зап’ястя. Мірабель тягне стілець назад, допомагаючи Закарі звільнити ноги.

Дівчина, очевидно, чудово бачить уночі, у темряві вона бере його за руку. Хлопець знає, що долоні в нього спітніли, але йому байдуже. Закарі стискає долоню Мірабель, і вона стискає у відповідь його; прогулянка пліч-о-пліч із Королем чудовиськ йому дуже подобається.

З вікон до коридору сотається світло від ліхтарів, його досить, щоб бачити бодай щось.

Мірабель веде його вниз сходами, а потім оминає підвальні сходи, і тоді Закарі поступово починає розуміти, де опинився, хай навіть і поганенько бачить. Тіні наповзають одна на одну, лиш інколи зблисне багряно-рожеве волосся дівчини. Однак вони, діставшись підвалу, не виходять у крижаний сад. Мірабель веде хлопця в протилежному напрямку — у глиб будинку.

— Куди?.. — хоче спитати він, але дівчина знову на нього цитькає. Вони повертають у коридор, прощаючись зі світлом, що пробивалося із садка, і знову опиняються в темряві, а тоді Мірабель відчиняє десь у ній двері. Спершу Закарі думає, що це, можливо, якісь із її дверей, однак, коли очі призвичаюються, він бачить, що досі перебуває в «Клубі колекціонерів». Ця кімната менша за ту, що нагорі, і не має вікон; її освітлює старомодний ліхтар, поставлений на стос картонних коробок, — світло блимає на стінах, вихоплюючи картини в рамах, наче в якійсь занедбаній мініатюрній галереї.

Доріан розтягнувся на підлозі поряд з коробками, непритомний, але, вочевидь, дихає, і Закарі відчуває, як у серці щось розтискається. Раніше він навіть не помічав, що там щось стиснулося, і це відкриття його трохи нервує, але хлопець одразу відволікається на інші двері.

У центрі кімнати стоять двері в коробці, але без жодних стін. Вони якось прикріплені до підлоги, але над ними та з боків нічого нема. За дверима під протилежною стіною розкидано ще більше коробок.

— Я так і знала, що в них є свої, — каже Мірабель. — Потилицею відчувала, але не могла знайти, бо не знала, де шукати. Не розумію, де вони їх узяли, це не якісь старі нью-йоркські двері.

Двері здаються старовинними, кути поцятковані візерунками із цвяхів, тигр тримає в щелепах круглий дверний молоток, а замість кулястої ручки вигнута клямка. Ці двері були б доречніші в якомусь замку. Рама до них не пасує, лак на ній надто блискучий. Старі двері вставлені в нову раму.

— А вони спрацюють? — цікавиться Закарі.

— Є лише один спосіб дізнатися.

Мірабель відчиняє двері — і за ними замість протилежної стіни й картонних коробок відкривається освітлена ліхтарями порожнина на кшталт печери. Сходів немає, а двері ліфта чекають на них навпроти, значно далі, ніж це було б доречно.

Хлопець обходить двері з іншого боку. Ззаду це та сама рама, у якій видно Мірабель, та, коли він повертається до неї, печера та ліфт знову там само.

— Магія, — бурмоче Закарі собі під ніс.

— Езро, я хочу попросити тебе повірити в цілу купу всього неможливого, однак буду дуже вдячна, якщо ти втримаєшся від уживання слова на букву «м».

— Звичайно, — обіцяє Закарі, думаючи, що слово на букву «м» однаково не пояснює всього, що відбувається просто зараз.

— Допоможи мені з ним, гаразд? — просить дівчина, підходячи до Доріана. — Він важкий.

Вони вдвох піднімають Доріана за руки. Закарі неодноразово грав у цю гру з приятелями, які хильнули зайвого, але зараз усе інакше: доволі високий і геть непритомний чоловік повисає мертвим тягарем. Але пахне від нього досі приємно. У Мірабель неймовірно сильні руки, і разом вони ставлять Доріана на рівні ноги й тягнуть, зачіпаючи підлогу подряпаними носаками брогів.

Закарі глипає на одну з картин на стіні та впізнає місце, зображене на ній. Книжкові полиці тягнуться уздовж подібного до тунелю коридору, жінка в довгій мантії віддаляється від глядача, тримаючи в руці дуже схожий на нещодавно бачений ними на картонній коробці ліхтар.

На сусідній картині теж зображена знайома місцина — підземна «не-бібліотека»: шматочок звивистого коридору, постаті заломлюють світло, що ллється з-за рогу, і кидають тіні на книжки, але самі залишаються невидимими. Картина нижче теж схожа: закамарок з порожнім кріслом і самотньою лампою, помережана золотом темрява.

Потім вони проходять крізь двері — замість картин Закарі бачить кам’яну стіну.

Доріана вони тягнуть печерою до ліфта.

Позаду них чується якийсь шум, і хлопець усвідомлює, що не зачинив двері. Лунають кроки. Щось падає. Десь далеко гупають двері. А потім ліфт дзеленчить, повідомивши про своє прибуття, і безпека має вигляд потертого оксамиту й латуні.

Доріана зручніше вкласти на підлогу під лавами. Двері ліфта не зачиняються, а терпляче чекають.

Мірабель озирається туди, звідки вони прийшли, крізь досі відчинені двері до «Клубу колекціонерів».

— Ти мені довіряєш, Езро? — запитує вона.

— Так, — озивається хлопець, не роздумуючи.

— Колись я нагадаю тобі про це, — обіцяє дівчина. Засуває руку в торбу, витягає звідти щось маленьке й металеве, і Закарі не відразу розуміє, що це вогнепальна зброя. Щось невелике й вигадливе — femme fatale[39] могла б носити такий пістолет під підв’язкою, якби це була геть інша історія.

Мірабель підіймає зброю, цілиться у відчинені двері та стріляє в ліхтар на купі картонних коробок.

Закарі дивиться, як той вибухає феєрверком зі скла та масла, вогонь займається, росте, жадібно пожираючи коробки, шпалери й картини, а тоді двері ліфта зачиняються, закриваючи це видовище, і вони починають спускатися.

Передбачення і перекази: Скульпторка історій

Жила собі колись жінка, яка ліпила історії.

Вона створювала їх з усіх підручних матеріалів. Спершу працювала зі снігом, димом чи хмарами, адже їхні оповідки були тимчасові, мінливі. За мить вони зникали, і побачити та прочитати їх міг лише той, хто опинився неподалік у період між різьбленням та розпадом, проте саме цьому скульпторка й віддавала перевагу. А це не залишало їй часу, щоб перейматися дрібницями чи недосконалостями. Історії не існували досить довго, щоб вона чи хтось інший міг ставити їх під сумнів, критикувати чи ганити. Ось щойно вони були, а ось їх уже нема. Чимало історій зникали ще до того, як їх хтось прочитає, але скульпторка пам’ятала кожну з них.

Пристрасні любовні історії, якими вона заповнювала проміжки між краплями дощу та які зникали відразу після негоди.

Вигадливо налиті з винних пляшок трагедії, які замислено випивали, заїдаючи меланхолією і вишуканими сирами.

Створені на узбережжях з піску та мушель казки змивали неквапні плюскотливі хвилі.

Скульпторка зажила слави, її історії приваблювали цілі натовпи, немов театральні вистави, у яких вони з’являлися й танули, кришилися або відлітали за вітром. Вона працювала зі світлом і тінню, кригою та полум’ям, а якось навіть створила історію з пасмом волосся (кожен з глядачів віддав по одному, а вона сплела їх докупи).

Люди благали її створювати скульптури довговічними. Музеї просили влаштувати виставку, яка зможе протриматися більше ніж кілька хвилин чи годин.

Зрештою скульпторка погодилася.

Ця жінка створила історії з воску й установила їх над гарячим вугіллям, щоб вони поступово розтопилися, потекли цівками й зникли.

Вона складала з добровольців ансамблі сплетених кінцівок і звитих тіл, які існували стільки, скільки могли витримати їхні живі деталі. Ці історії змінювалися під різним кутом, а надто коли моделі стомлювалися і руки ковзали чиїмись стегнами, пишучи не надто делікатні сюжетні ходи.

Майстриня плела з вовни такі малесенькі міфи, що їх можна було носити в кишені, але читати слід було не надто часто, інакше нитки розплутувалися і зав’язувалися вузлами.

Вона навчила бджіл будувати стільники на вигадливих рамах, створюючи цілі міста із солодкими мешканцями й гіркими драмами.

Скульпторка створювала історії з ретельно підстрижених дерев, історії, які й далі росли й розгорталися ще довго по тому, як про них забували, заволодівши власними оповідями.

Однак люди й надалі просили історії, які могли б зберегти.

Майстриня експериментувала. Вона сконструювала металеві ліхтарі з ручками, які можна було покрутити, проєктуючи розповідь на стіну, якщо всередині горіла свічка. Скульпторка трохи повчилася в годинникаря і заходилася створювати романи з кількох частин, котрі можна було носити, як кишенькові годинники, і щодня заводити, проте із часом їхні пружинки зношувалися.

Скульпторка виявила, що більше не заперечує, якщо історії живуть довго, хтось насолоджується ними, а дехто — ні, адже це властиво будь-якій історії. Не всі історії озиваються до всіх слухачів, але будь-який слухач може десь колись знайти саме ту, яка буде йому до вподоби. Так чи інак.

І лише ставши значно старшою, жінка погодилася працювати з каменем, обробляти його, розуміти історії, які він хоче розповісти, та створювати з нього скульптури з такою самою легкістю, як чинила це колись із дощем, травою та хмарами.

Майстриня вирізьбила з мармуру образи з рухомими частинами й реалістичними рисами. Головоломки й загадки без розгадок, численні кінцівки яких залишалися незнайденими й непобаченими. Деталі, що назавжди завмерли, і деталі, які не зупинялися ні на мить, зношуючись і розпадаючись на шматки.

Вона різьбила свої сни й бажання, страхи й нічні жахіття, дозволяючи їм переплітатися.

Музеї вимагали виставок, але скульпторці подобалося демонструвати свої твори в бібліотеках і книжкових крамничках або в горах і на пляжах.

Свої покази вона відвідувала нечасто й зазвичай анонімно, гублячись у натовпі. Дехто з відвідувачів упізнавав її і тихо вітався кивком чи піднятим келихом. Були й люди, які розмовляли з нею про виставлені історії або розповідали свої чи просто базікали про погоду.

На одній з таких виставок, коли натовп розсіявся, один чоловік залишився, щоб поговорити зі скульпторкою. Він скидався на мишу, а не на людину — тихенький, нервовий, весь у собі, замкнений, потайливий, а слова його були м’які й ледь чутні.

— Ви не могли б заховати для мене дещо в історії? — запитав у жінки мишоподібний чоловічок. — Є… Є люди, які шукають те, що я мушу заховати, і вони в пошуках перевернуть догори дриґом увесь світ.

Це було небезпечне прохання, і майстриня взяла три ночі, щоб обдумати свою відповідь.

Першої ночі вона про це не думала, адже була заклопотана роботою та відпочинком, а також різними дрібничками, завдяки яким жінка почувалася щасливою: медом, доданим у чай, зірками в нічному небі, лляними простирадлами на ліжку.

Другої ночі скульпторка запитала поради в моря, позаяк воно багато ховає у своїх глибинах, але море не прохопилося жодним словом.

Третьої ночі майстриня не спала, складаючи в голові історію, яка могла б заховати що завгодно (хай чим би воно було) глибше, ніж комусь колись доводилося ховати речі, навіть глибше, ніж на морському дні.

Коли три ночі минули, мишоподібний чоловічок повернувся.

— Я хотіла б виконати те, про що ви просите, — відповіла йому скульпторка, — але не знаю, що саме ви хочете заховати. Я дам вам для нього скриньку. Це поміститься в скриньку?

Чоловічок кивнув і подякував.

— Поки що не дякуйте, — попередила вона. — Мені знадобиться рік. Повертайтеся за рік зі своїм скарбом.

Незнайомець насупився, але все-таки кивнув.

— Це не скарб у звичному розумінні, — сказав він, поцілував жінці руку, знаючи, що ніколи не зможе заплатити за таку послугу, і залишив її працювати.

Скульпторка гарувала цілий рік.

Вона відмовилася від усіх інших замовлень і доручень. Створила не одну історію, а багато. Історії всередині інших історій. Головоломки, повороти не туди й тупики з каменю, воску та диму. Жінка змайструвала замки` та знищила ключі до них. Вона сплела оповіді про те, що станеться, що могло б статися, що вже сталося, і про те, чого ніколи не станеться, і сплутала все це докупи.

Майстриня додала до свого міцного кам’яного витвору дещо з того, що творила в молодості, змішала елементи, які не піддалися б дії часу, з тими, які могли б зникнути відразу після створення.

Коли минув рік, мишоподібний чоловічок повернувся.

Скульпторка простягнула йому майстерно вирізьблену й прикрашену скриньку.

Чоловік поклав усередину дорогоцінність, яку мусив сховати. Скульпторка не показала, як зачиняти скриньку та як відчинити її знову. Це було відомо тільки їй.

— Дякую, — сказав чоловік і поцілував майстриню у вуста, у такий спосіб розплачуючись із нею, бо дати більшого не міг.

Жінка відповіла на його поцілунок і вирішила, що це справедлива ціна.

Після того як чоловічок поїхав, скульпторка більше нічого про нього не чула. Історія завмерла на місці.

Минуло багато років, і ті, хто шукав заховану річ, знайшли скульпторку.

Тільки-но дізнались, що ця жінка скоїла, вони відрізали їй руки.

В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 2 Тепер забуте місто, дуже-дуже давно

Пірат (який залишається метафорою і водночас людиною та іноді стикається з труднощами, намагаючись поєднати обидві сутності) стоїть на березі, розглядаючи кораблі в Беззоряному морі неподалік від Гавані.

Чоловік дає своїм думкам намалювати себе поруч із дівчиною на борту одного з тих кораблів, що пливуть за далекі моря, кудись у майбутнє, подалі від цієї Гавані, щоб наблизитися до нової. Уявляє це так чітко й майже вірить, що це колись станеться. Він може уявити себе подалі звідси, вільним від правил та обмежень цього місця, неприхильним ні до кого, крім неї.

Він майже бачить зорі.

Пірат притискає дівчину міцніше, щоб та не мерзла, цілує її в плече, удаючи, наче попереду ціле життя, хоча насправді їм залишилося бути лише кілька хвилин разом.

Час, який уявляє собі чоловік, ще не прийшов до міста. І не скоро прийде.

Кораблі дуже далеко від берега. Позаду них уже стривожено калатають дзвони.

Пірат знає, хай навіть сам собі не зізнається, що їм усе-таки доведеться піти.

Дівчина (яка теж метафора, завжди мінлива метафора, що зрідка прибирає форми дівчини) теж це знає, знає навіть краще за нього, але вони ніколи не торкаються цієї теми.

Вони вже не вперше стоять разом на цих берегах. І не востаннє.

Цю історію вони переживатимуть знову і знову (разом і поодинці).

Клітка, до якої вони обоє потрапили, простора, але не має ключів.

Поки що.

Дівчина тягне пірата в затінок подалі від сяйва Беззоряного моря, бажаючи отримати якомога більше від часу, що залишився в них, перш ніж утрутяться Час і Доля.

Щоб віддати йому більше на згадку про себе.

Коли їх знаходять, дівчина зустрічає смерть із розплющеними очима, а крик коханого лунає в її вухах, аж поки беззоряна темрява вкотре не заявить свої права на неї: вона бачить океан світла, що лежить між цією точкою та їхньою свободою, — чистий і неохопний.

І вона здогадується, як їм його перетнути.