Беззоряне море

Книга V. Король cов

Закарі Езру Роулінза відтягли подалі від ущелини, що виникла в Серці Гавані, до кабінету Хранителя, де підлога залишилася неушкодженою. Ноги хлопця ковзають побитим кахлем.

— Сядь, — наказує Хранитель, змушуючи Закарі сісти в крісло за письмовим столом. Закарі намагається підвестися, але чоловік утримує його та радить: — Дихай. — Але він забув, як вдихати повітря. — Дихай, — повторює Хранитель, і той повільно, раз за разом хапає повітря ротом.

Закарі не розуміє, як чоловік досі лишається таким спокійним. Не розуміє нічого з того, що діється, але дихає далі, і щойно дихання сповільнюється, Хранитель відходить від нього, а Закарі залишається сидіти в кріслі.

Чоловік бере з книжкової полиці пляшку. Наповнює келих прозорою рідиною і ставить його перед Закарі.

— Випий, — наказує він, залишаючи пляшку на столі, і відходить. Він не додає «Від цього тобі стане краще», і просто зараз, сидячи в цьому кріслі, хлопець узагалі не вірить, що йому колись стане краще, та однаково випиває те, що в келиху, і закашлюється.

Краще йому від цього не стає.

Натомість усе стає ще чіткішим і гіршим.

Закарі ставить келих поряд з Хранителевим записником і намагається зосередитися на чомусь, будь-чому, що відволікло б його від постійного прокручування в голові останніх жахливих хвилин. Він дивиться на розгорнутий записник і читає сторінку, а потім ще одну.

— Це любовні листи, — здивовано промовляє хлопець уголос, звертаючись водночас до себе і до Хранителя, але той не відповідає.

Закарі читає далі. Деякі листи написані віршами, деякі прозою, але кожен рядочок пристрасний, щирий і, вочевидь, написаний для Мірабель або про неї.

Хлопець дивиться на Хранителя, що стоїть на порозі, розглядаючи хаос, на який перетворився цілий світ. Лиш одна-єдина зірочка зухвало звисає зі стелі.

Чоловік щосили б’є по одвірку, і той аж тріщить, а Закарі розуміє, що його удаваний спокій — це ледве стримувана лють.

Хлопець спостерігає, як Хранитель зітхає і знову кладе руку на одвірок. Тріщина зникає сама по собі, повільно затягуючись, аж поки не залишається лише тоненька рисочка.

Каміння в Серці грюкає та совається. Розламана скеля накриває порожнину в підлозі, крок за кроком відновлюючи поверхню.

Хранитель повертається до письмового столу й береться за пляшку.

— Мірабель була в передпокої, — каже він, відповідаючи на запитання, якого Закарі, наливаючи собі в келих рідину, не наважився йому поставити. — Я не зможу дістати її тіло чи те, що від нього залишилося, поки не розчистимо уламки. Ремонт потребуватиме певного часу.

Закарі намагається сказати щось, будь-що, але не може промовити жодного слова й натомість кладе голову на стіл, намагаючись зрозуміти те, що чує.

Чому в цій кімнаті, наповненій утратами та книжками, їх лише двоє? Чому все, що раніше кришилося, тепер розсипалося, і чому здається, що відновити можна саму підлогу? Куди подівся рудий кіт?

— Де Рима? — запитує він, коли нарешті опановує себе.

— Напевно, десь у безпечному місці, — висловлює припущення Хранитель. — Вона, мабуть, почула, що наближається щось. Мабуть, вона намагалася мене попередити, але тоді я не зрозумів цього.

Закарі не просить Хранителя налити йому ще келих, але той однаково наливає.

Хлопець тягнеться до келиха, та рука чомусь хапає предмет, що лежить поряд, — кубик, старіший за ті, які треба кидати на вхідному іспиті, але з такими самими символами, вирізьбленими на гранях. Закарі підіймає його.

І кидає на стіл.

Випадає, як і очікувалося, самотнє вирізьблене серце. «Лицарі, що розбивають серця, і серця, що приборкують лицарів».

— Що означає Серце? — цікавиться він.

— Колись давно кубики кидали, щоб побачити, що скаже Доля про новачка в цьому місці, — пояснює Хранитель. — Певний час результати використовували, щоб оцінити потенціал на кожному зі шляхів. Серця були для поетів, чиї серця розчахнуті навстіж і палають вогнем. Задовго до того кубики використовували оповідачі, щоб підштовхнути історію до романтики, трагедії чи таємниці. З плином часу їхнє призначення змінювалося, але бджоли були ще до аколітів, а мечі — до вартових, і всі ці символи існували тут задовго до того, як їх вирізьбили на кубиках.

— Отже, існує більше, ніж три шляхи.

— Кожен з нас має свій шлях, містере Роулінз. Символи використовують для їх інтерпретації, а не для визначення.

Закарі думає про всіх бджіл, ключі, двері, книжки та ліфти, згадуючи шлях, що привів його до цієї кімнати й цього крісла. Що далі хлопець повертається подумки назад, то більше йому здається, що вже було занадто пізно ще до того, як усе почалося.

— Ви намагалися врятувати його, — звертається він до Хранителя. — Коли Аллеґра збиралася застрелити Доріана, ви зупинили її.

— Я не хотів, щоб ви страждали так само, як я, містере Роулінз. Подумав, що зможу перешкодити тій ситуації, у якій ми зараз опинилися. Мені шкода, що нічого не зміг вдіяти. Я відчував те, що відчуваєте ви, мільярд разів. Легше не буде. Просто все стає більш знайомим.

— Ви вже втрачали її раніше, — мовить Закарі. Він починає все розуміти, навіть якщо сам не певен, чи вірить у це.

— Багато-багато разів, — підтверджує його здогадку Хранитель. — Я втрачав її через забаганки Смерті або свою недолугість, роки минали, і вона поверталася знову. Але цього разу вона була переконана, що дещо змінилося, хоча не пояснила мені чому.

— Але… — починає Закарі, та замовкає, відволікшись на згадку про голос Доріана у своєму вусі.

(Іноді Доля знову опановує себе, а Час завжди чекає.)

— Людина, котра відома вам як Мірабель, — веде далі Хранитель, — ні, перепрошую, ви називали її Максом, чи не так? Вона століттями перебувала в різних іпостасях. Іноді вона пам’ятає інші… Попереднє втілення звали Сивія. Вона змокла до нитки, коли вийшла з ліфта, тож ви нагадали мені її, коли вперше з’явилися тут і з вас стікала фарба. Напевно, того дня на околицях Рейк’явіка дощило, я ніколи не розпитував про це. Спершу я її не впізнав, це траплялося нечасто, а потім я завжди дивувався, як щоразу втрапляю в таку халепу, наче сліпну на той час. І завжди втрачаю її тоді. Сивія вважала, що все можна змінити.

Він замовкає, вдивляючись у склянку.

Закарі чекає якусь мить, а потім запитує:

— Що з нею сталося?

— Вона померла, — відповідає Хранитель. — Тут була пожежа. Перший такий випадок у цьому місці, і вона опинилася там, у самісінькому епіцентрі. Я зібрав усе, що міг, щоб віднести до склепу, але важко було розпізнати, що там колись належало жінці, а що було книжкою чи котом. Згодом я подумав, що це, напевно, було її останнє втілення. Після пожежі все змінилося. Спершу повільно, а потім дедалі швидше двері позачинялися, аж поки я не вирішив, що вона не зможе повернутися, навіть якщо захоче. Проте якось я звів погляд — і вона була тут.

— А як давно ви тут? — запитує Закарі, утупившись поглядом у чоловіка, що сидить навпроти, і думаючи про метафоричних піратів у клітках у підвалі, про Час і Долю, про згарища, пригадує, як Хранитель дивився на нього з протилежного боку позолоченої танцювальної зали. Зараз у нього був той самий вигляд. Хіба що срібла у волоссі побільшало.

— Я завжди був тут, — каже Хранитель. Ставить келих на стіл. Бере кубик і ховає його в долонях. — Я був тут, коли ще жодного «тут» не було. — Чоловік кидає кубик на стіл і не дивиться на те, що випало. — Ходімо, я хочу дещо вам показати.

Хранитель підводиться і йде в глиб свого кабінету, до дверей між двома високими книжковими полицями, яких Закарі не помічав.

Хлопець кидає погляд на стіл.

На кубику видно ключ, але Закарі не знає, замикає той чи відмикає. Він підводиться на ноги, почуваючись упевненіше, ніж гадав. Визирає в Серце, де підлога поволі знову відновлюється з уламків. А по тому хлопець прямує за Хранителем повз полицю, на якій стоїть знайомий на вигляд слоїк з рукою всередині, що махає і ніби каже «привіт» чи «бувай» або ділиться з ним якоюсь думкою. Закарі пригадує важкий предмет у сумці Мірабель після їхньої втечі з «Клубу колекціонерів» і на мить замислюється про те, кому належала ця рука, перш ніж опинитися в слоїку, а потім заходить до кімнати за кабінетом.

Хранитель запалює лампу, освітлюючи кімнатку, меншу за ту, де живе Закарі, а може, вона просто здається меншою, бо надто вже захаращена книжками та іншими витворами мистецтва. На ліжку, що стоїть у кутку, теж навалено чимало книжок. Книжки вишикувалися у два ряди на полицях, вони, складені стосами, нагромаджені на всіх досяжних поверхнях (здебільшого на підлозі). Закарі озирається, шукаючи рудого кота, але не бачить його. Він зупиняється біля полиці із записниками, ідентичними до того, що залишився на столі. На корінцях написані імена: «Лін, Ґрейс, Аша, Етьєн». Багато які імена прикрашають собою не один записник. За кількома «Сивіями» вишикувалися цілі шеренги «Мірабелей», що перегукуються одна з одною.

Закарі повертається до Хранителя, який саме запалює інші лампи, щоб спитати про них, але питання не злітає з його вуст.

Позаду чоловіка на стіні висить велике полотно.

Спершу хлопець думає, що це дзеркало, адже бачить у ньому себе, але він наближається, а Закарі на картині залишається нерухомим, хай навіть зображений так реалістично, що здається, наче він дихає.

Це портрет у натуральну величину. Намальований Закарі стоїть на одному рівні зі справжнім у тих самих замшевих черевиках, у тих самих синіх піжамних штанях, які на створеній олійними фарбами картині чомусь мають елегантний і класичний вигляд. Але на полотні хлопець стоїть без сорочки та з легкістю тримає в опущеній руці меч, а в піднятій угору — пір’їну.

Позаду нього стоїть Доріан. Нахиляється й шепоче щось Закарі у вухо. Одна чоловікова рука обіймає хлопця, а розкрита долоня вкрита медоносними бджолами, що танцюють на кінчиках пальців і рояться на зап’ясті. Друга Доріанова рука витягнута вбік і завішана ланцюгами, з яких десятками звисають ключі.

Над їхніми головами плаває в повітрі золота корона. А позаду розкинулося поцятковане зорями нічне небо.

Усе здається до болю реальним, ось лише груди Закарі на картині оголені, серце нічим не захищене, і за ним пульсує зоряне небо. А може, це Доріанове серце. Або їхнє спільне. Кожна його артерія та аорта зображена з найменшими анатомічними деталями, але намальоване металевою золотою фарбою та оповите полум’ям серце сяє, мов ліхтар, кидаючи досконало зображені спалахи світла на бджіл, ключі, меч та обидва обличчя.

— Що це? — запитує в Хранителя Закарі.

— Це остання картина, намальована тут Аллеґрою, — пояснює чоловік.

— То Аллеґра — художниця. — Хлопець пригадує кімнату в підвалі «Клубу колекціонерів», заповнену картинами з краєвидами Гавані. — І коли вона її намалювала?

— Двадцять років тому.

— Як таке може бути?

— Гадаю, дитина віщунки не повинна запитувати про це.

— Але… — Закарі замовкає, його свідомість радше тоне, ніж тримається на плаву. — Моя мати не… — Він знову затинається. Можливо, його мати чітко бачить усе, але не малює. Він ніколи не розпитував її.

Це ще дивніше, ніж читати про себе в «Солодких муках». Напевно, через те що Закарі може лише висловити припущення, що хлопчик у книжці — це він, а ось юнак на картині — це достеменно, безсумнівно він.

— Ви знали, ким ми були, — каже Закарі, знову глипаючи на намальовану версію Доріана та пригадуючи, як пильно розглядав його Хранитель, коли вони принесли його вниз.

— Я впізнав ваші обличчя, — погоджується чоловік. — Я роками щодня дивився на цю картину й розумів, що одного дня ви можете з’явитися тут, але не знав, скільки часу віддаляє мене від цього дня — місяці, десятиліття чи століття.

— Ви були б тут навіть за кілька століть, еге ж? — перепитує Закарі.

— Я зможу покинути це місце лише після його зникнення, містере Роулінз, — пояснює хлопцеві Хранитель. — Нехай ми обидва переживемо це.

— А що відбувається нині?

— Я хотів би відповісти вам. Але сам не знаю.

Закарі озирається на картину, на бджіл, меч, ключі й на золоте серце, його погляд спершу уникає, а потім неминуче знову знаходить шлях назад до Доріанового обличчя.

— «Якось він намагався мене вбити», — каже хлопець, пригадавши слова Мірабель на вкритому снігом тротуарі цілу вічність тому й те, що вона відповіла, коли він узявся розпитувати: «Це не спрацювало».

— Перепрошую, я не простежив за вашою думкою, — зізнається Хранитель.

— Гадаю, дещо змінилося, — пояснює Закарі, намагаючись скласти докупи думки, що, здається, зараз вибухнуть.

Від порогу лунає якийсь звук, і Хранитель кидає туди погляд. Його очі розширюються. Губи без жодного звуку хапають повітря, а вкрита перснями рука намагається їх прикрити.

Закарі обертається, щоб побачити те, що очікував, але однаково Мірабель стає несподіванкою.

Вона з’являється на порозі в запорошеному одязі, тримаючи в руках рудого кота.

— Історія — це і є зміна, Езро, — каже вона. — Здається, я тобі це вже говорила.

Доріан падає.

Він падає певний час, який вже давно перевищив тривалість падіння, необхідну для будь-якої вимірюваної відстані.

Аллеґру він не бачить. Вона висіла на його пальті, а потім змигнув білий спалах — і все розпалося на зливу з каміння, кахлю й позолоченого металу. Кільце, яке, певно, загубила якась планета, пролітаючи повз чоловіка, з такою силою чіпає його плече, що він не має сумніву, що плече зламане, потім пригадує лише темряву та свист повітря, а тепер він лишився сам і чомусь досі падає.

Доріан не пригадує всіх подробиць того, що сталося. Він пам’ятає, як тріснула підлога, а потім вона взагалі зникла й навколо запанував карколомний хаос.

Чоловік пам’ятає, як подивився на обличчя Закарі, яке, напевно, віддзеркалювало його вираз. Суміш подиву, розгубленості й жаху. А потім воно за мить зникло. Навіть менше ніж за мить.

Доріан розмірковує, що це відчуття було б ще дивнішим, якби не здавалося таким знайомим, наче він падає вже понад рік, і лише зараз усе справдилося.

А може, він падав завжди.

Доріан більше не знає, де низ, а де верх. Від вільного падіння паморочиться в голові, а груди, здається, ось-ось вибухнуть, якщо він не пригадає, як саме слід дихати, однак дихання — це щось занадто складне. «Певно, мені треба наближатись до центру Землі», — повторює він Алісину думку[53].

А потім там, де, очевидно, розташовується низ, з’являється світло. Воно тьмяне, але наближається швидше, ніж Доріанові взагалі це видається можливим.

Думки захаращують його голову, їх забагато для того, щоб зосередитися на котрійсь із них, відчуття таке, наче кожна змагається за те, щоб стати останньою. Доріан думає: якщо збирається незабаром померти, то слід було б заздалегідь почати збирати свої останні думки. Згадує про Закарі й жалкує, що так багато не сказав йому й не зробив для нього. Стільки книжок не прочитав. Історій не розповів. Рішень не ухвалив.

Доріан думає про ту ніч із Мірабель, яка все змінила, але навіть зараз не певний, що шкодує про це.

Він гадав, що розбереться з усім, у що вірить, перш ніж усе скінчиться, але сталося не так, як гадалося.

Світло внизу наближається. Доріан падає крізь якусь печеру. Підлога сяє. Чоловікові думки перетворюються на спалахи. Образи й відчуття. Людні тротуари й жовті таксі. Книжки, що здаються справжніми, на відміну від людей. Номери в готелях і приміщення в аеропортах, і Трояндова кімната в Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Він стоїть на снігу й дивиться на своє майбутнє крізь вікно бару. Сова в короні. Позолочена танцювальна зала. Майже поцілунок.

Остання думка, що з’являється в голові Доріана перед тим, як він падає на освітлену землю внизу, намагаючись згрупуватися так, щоб ударитися й стати на неї босими ногами, думка, яка перемагає в першості за звання останньої думки після тривалого та вдумливого падіння, така: «Можливо, Беззоряне море — це не просто казочка на ніч для дітлахів».

Певно, унизу на нього чекає вода.

Та коли падіння припиняється й Доріан хлюпається в Беззоряне море, він розуміє, що ні, це не вода.

Це мед.

Закарі Езра Роулінз дивиться на Мірабель, що якимось незбагненним чином опинилася на порозі. Вона вся запорошена, кам’яний пил товстим шаром укрив її одяг і волосся. Рукав куртки порваний. На кісточках пальців і на шиї яскріють червоні плями крові, але все інше здається неушкодженим.

Дівчина опускає на підлогу рудого кота. Він треться об її ноги, а потім рушає до свого улюбленого крісла.

Хранитель щось бурмоче собі під ніс, а потім підходить до Мірабель, прокладаючи собі шлях між книжковими стосами й не відводячи від дівчини погляду.

Спостерігаючи за тим, як вони дивляться одне на одного, Закарі раптом відчуває, що без запрошення втручається в чужу любовну історію.

Підійшовши до Мірабель, Хранитель стискає її в таких пристрасних обіймах, що Закарі відвертається, але знову натикається поглядом на свій портрет, тож просто заплющує очі. На якусь мить він гостро й несамовито відчуває в самому повітрі, у легенях, що означає втрачати та знаходити, знову втрачати й так без кінця-краю.

— У нас нема на це часу.

Закарі розплющує очі, почувши голос Мірабель, і бачить, як вона розвертається, виходить з кімнати та йде до кабінету Хранителя. Він іде за нею.

Трохи повагавшись, Закарі теж рушає назирці. Він застигає на порозі, спостерігаючи, як Мірабель підсуває до каміна крісло, що біля столу. Один зі слоїків на камінній полиці перекидається, розсипаючи навсібіч ключі.

— Ти не подумав, що в мене був план, — каже дівчина, умощуючись у кріслі. — План існував завжди, люди працювали над ним століттями. Просто були деякі… труднощі з його втіленням. — Езро, ти йдеш? — цікавиться вона, не дивлячись на Закарі.

— Що? — перепитує хлопець, але Хранитель водночас запитує: «Куди ти?» — і запитання накладаються, утворивши «Що ти?». Закарі здається, це теж дуже влучне запитання.

— Ми повинні врятувати хлопця Езри, адже, вочевидь, саме це ми зазвичай і робимо, — пояснює Хранителеві Мірабель. Вона хапає з вітрини над каміном меч. Ще одна посудина з ключами розбивається, розсипаючи свій вміст.

— Мірабель… — хоче заперечити Хранитель, але дівчина підіймає меч і націлює на нього. З того, як вона його тримає, зрозуміло: Мірабель знає, як користуватися цією штукою.

— Зупинися, прошу, — каже вона. Це водночас попередження й бажання, щоб він виконав її наказ. — Я кохаю тебе, але не сидітиму тут і не чекатиму, поки ця історія зміниться. Я збираюся змінити її власноруч. — Вона дивиться чоловікові в очі над вістрям меча й після довгої мовчазної суперечки опускає зброю та віддає Закарі.

— «Іти самому небезпечно!» — цитує хлопець у відповідь, забираючи меч. Попри те що повна цитата сюди не пасує, він звертається почасти до Мірабель, почасти до себе, а почасти до меча у своїй руці. Це вузький прямий двосічний меч, схожий на музейний експонат, утім Закарі підозрює, що, певно, так і є. Його ефес прикрашений вигадливим орнаментом, а шкіра на руків’ї потерта, тож хлопець здогадується, що до нього цей меч тримало безліч інших рук. Він досі гострий.

Це та сама зброя, яку він тримає на картині, хоча намальована версія відполірована. Насправді меч важчий, аніж може здатися, коли дивишся на нього.

— Мені потрібен якийсь інший одяг, — каже Мірабель, підводячись із крісла. Вона струшує пил з рукавів і супиться, побачивши, що один з них порваний. — Езро, постривай, дай мені хвилинку, зустрінемося в ліфті.

Вона йде, не чекаючи на відповідь Закарі. А Хранителеві взагалі нічого не каже.

Чоловік дивиться, як Мірабель виходить з дверей, аж поки вона не зникає з поля зору. Закарі спостерігає за тим, як Хранитель утуплюється очима в те місце, де стояла дівчина.

— Ви пірат, — доходить висновку хлопець. — Усі ці історії — насправді історія одна й та сама. Той, що сидів у підвалі. З книжки. — Хранитель обертається, щоб подивитися на нього. — А Мірабель — дівчина, яка вас урятувала.

— Це було дуже давно, — погоджується Хранитель. — У старішій Гавані. І «пірат» — невдалий переклад. Доречніше було б сказати «негідник». Колись мене називали Володарем Гавані, аж поки не вирішили, що Гавані не матимуть володарів.

— А що сталося далі? — цікавиться Закарі. Він розмірковував про це, відколи вперше прочитав «Солодкі муки». «Але на цьому їхня історія не закінчується». Авжеж.

— Далеко ми не втекли. Замість мене стратили її. Утопили в Беззоряному морі. А мене змусили дивитися на це.

Хранитель тягнеться вперед і кладе прикрашену перснями руку хлопцеві на чоло, і це є дотиком когось або чогось значно древнішого, ніж Закарі міг собі уявити. Відчуття проймає його, наче хвилі, від голови аж до кінчиків пальців на ногах, укриваючи брижами й ковзаючи шкірою.

— Нехай боги благословлять і боронять вас, містере Роулінз, — каже Хранитель, відвівши руку від чола.

Закарі киває, бере свою торбу, меч і виходить з кабінету.

Він уникає тих частин підлоги, які досі ретельно заліковують свої рани, тримається ближче до краю Серця, не озирається назад і дивиться не вниз, а лише вперед на поламані двері, що ведуть до ліфта.

Мірабель стоїть посеред передпокою, струшуючи пил зі свого сплутаного волосся, рожевий колір поступається місцем яскравішим відтінкам. Вона ретельно витерла своє запорошене обличчя й переодяглася в той самий пухнастий светр, у якому Закарі вперше побачив дівчину, коли вона була вбрана так, як їй хотілося.

— Він благословив тебе? — цікавиться Мірабель.

— Так, — відповідає Закарі.

Він досі відчуває, як вібрує шкіра.

— Це мало б допомогти, — підбадьорює дівчина. — Нам знадобиться вся допомога, яка лише можлива.

— Що насправді сталося? — запитує хлопець, розглядаючи навколишній безлад. Мерехтливі бурштинові стіни вкрили тріщини, а деякі взагалі розсипалися. Ліфт куриться.

Мірабель опускає погляд на кругляки під ногами й штовхає щось носаком черевика. Кубики котяться геть від її ноги, але не зупиняються. Вони падають у тріщину в підлозі та зникають.

— Аллеґра дійшла до такого розпачу, що спробувала зачинити двері з іншого боку, — пояснює дівчина. — Тобі подобається це місце, Езро?

— Так, — відповідає Закарі знічено, але, промовляючи це слово, розуміє, що говорить не про це місце в тому вигляді, який воно має нині (з порожніми залами та зламаним усесвітом). Він має на увазі колишнє місце, коли воно було живе. Хлопець уявляє людну танцювальну залу. Численних шукачів речей, які вони самі не можуть назвати, але які знаходять у написаних та ненаписаних історіях та одне в одному.

— Але не так, як Аллеґрі, — веде далі Мірабель. — Моя мати випарувалася із цього місця, коли мені було п’ять років, і після її зникнення мене виховувала Аллеґра. Вона навчила мене малювати. Аллеґра пішла звідси, коли мені було чотирнадцять, і розпочала свої спроби все це запечатати. Коли я взялася малювати двері, сподіваючись знову впустити сюди когось, бодай одну живу душу, вона спробувала мене вбити й повторювала ці спроби неодноразово, адже я становила для неї небезпеку.

Дівчина замовкає, і Закарі не знає, що сказати їй на це. У голові досі паморочиться від надлишку історій і складних емоцій, що переповнюють його.

У нього є ще мить. Ще мить, щоб сказати, що йому прикро, адже так і є, але ця сентиментальність здається занадто мізерною; він міг би взяти її за руку й нічого не казати, дозволити жесту пояснити все за нього, але її рука так далеко.

Тож Закарі не чинить нічого, а мить тим часом минає.

— Нам уже час іти, маємо чимало справ, — нагадує Мірабель. — Як твоя мама називає такі моменти? Значущі миті? Якось я з нею зустрічалася, вона пригостила мене кавою.

— Що? — перепитує Закарі, але дівчина не відповідає і йде до ліфта. Двері перед нею розсуваються. Ліфт опущений на кілька сантиметрів нижче рівня підлоги й опускається ще нижче, коли Мірабель заходить усередину.

— Ти казав, що віриш мені, Езро, — каже вона, дивлячись, як вагається Закарі.

— Казав, — визнає хлопець та обережно заходить у кабіну, стаючи поруч із нею. Підлога під ногами здається нестійкою, а меч у руці заважким. Вібрування майже минуло. Він почувається навдивовижу спокійним. Він стане вправним спільником у справі, що чекає на них.

— Куди ми прямуємо, Максе? — запитує він.

— Ми прямуємо вниз, — відповідає дівчина.

Вона відступає на крок назад, а потім підіймає ногу й щосили б’є черевиком у стінку ліфта.

Ліфт хитається й опускається ще на кілька сантиметрів, а потім, коли вони різко зриваються вниз, шлунок Закарі переміщується в п’яти.

Доріан тоне в медовому морі, повільна течія тягне його на дно. Мед занадто густий, щоб у ньому пливти, він чіпляється до одягу, і через це чоловік стає важким. Мед солодко топить його.

Цього способу померти не було в перших рядках його списку очікувань. Навіть близько.

Поверхні Доріан не бачить, але витягується, простягає пальці якомога далі в тому напрямку, де, на його думку, має бути верх, однак не відчуває, чи є навколо них повітря, чи є десь поблизу поверхня.

«Який дурнуватий поетичний спосіб померти», — думає він, і раптом хтось смикає його вгору за руку.

Доріана витягають з моря, переносять через щось, схоже на стіну, і хтось садовить його на гладеньку тверду поверхню, на якій він, проте, почувається непевно.

Доріан намагається висловити вдячність, але, розтуливши рота, задихається від клейкої солодкості.

— Не лягай, — каже якийсь голос йому у вухо (слова лунають приглушено й віддалено). Розплющити очі Доріан не може, хоч як намагається, але власник голосу штовхає його, притискаючи спиною до стіни. Кожен вдих здається ковтком цукру, а поверхня під ним рухається. Звуки, які чують його закладені вуха, незвичні й верескливі. Щось б’є його в плече й упивається в нього чимось, схожим на пазурі. Доріан прикриває голову руками, але так дихати ще важче. Він намагається витерти обличчя й прибирає з нього мед, звісно, не весь, проте дихати стає трохи легше. Угорі над ним щось зависло.

Поверхня, на якій Доріан сидить, раптом нахиляється, і він сповзає вбік. Щось шумить, скрипить, потім усі звуки вщухають. Доріан кашляє, і хтось укладає йому в руки шматок тканини. Він сяк-так витирає обличчя і тепер може розплющити очі й скласти докупи побачене.

Він на човні. На кораблі. Ні, на човні, який хотів би бути кораблем, з десятками крихітних ліхтариків, що висять на численних темних вітрилах. Можливо, це справжній корабель. Хтось допомагає йому зняти просочене медом пальто.

— Поки що вони забралися геть, але повернуться, — повідомляє тепер уже чіткіший голос. Доріан обертається, щоб краще роздивитися свого рятівника. Це рятівниця. Вона струшує над бильцями корабля його пальто з ґудзиками-зірками, дозволяючи краплям меду повернутися назад до моря.

Її волосся — це складне поєднання темних хвиль і кіс, перев’язаних шматком червоного шовку. Шкіра в неї смаглява з розсипаним ластовинням на переніссі. Очі темні й підведені чорними та мерехтливо-золотими лініями, що більше нагадують живопис, ніж макіяж. Вона вбрана в смужки коричневої шкіри, зав’язані якоюсь подобою жилетки поверх того, що колись могло бути светром, а зараз більше нагадує перекручену горловину й манжети, зчеплені докупи широкими стібками ненатягнутої вовняної нитки. Одяг залишає значну частину її плечей і рук оголеними, навколо лівого трицепса тягнеться помітний великий шрам. Спідниця під жилеткою пишна й перев’язана якимись пухнастими петлями на кшталт парашута. Тканина бліда й майже безбарвна — така собі хмарка над темними черевиками.

Вона перевішує пальто через загорожу, щоб з нього далі стікав мед, і переконується, що те міцно тримається й не впаде за борт.

— Хто забрався геть? — хоче запитати Доріан, але може витиснути із себе лише «хто», бо знову давиться медом. Жінка простягає йому флягу, і вода всередині здається смачнішою за все, що Доріанові доводилося колись куштувати.

Вона дивиться на нього з жалем і простягає ще один рушник.

— Дякую, — спромігся промовити Доріан, вимінюючи флягу на тканину. Подяка солодко липне до вуст.

— Сови забралися геть, — пояснює жінка. — Прилітали, щоб дізнатися, що тут за безлад зчинився. Їм край треба знати, що й де відбувається.

Дівчина відходить від Доріана й переміщається на інший бік палуби, що дає йому змогу зібрати докупи думки. Вервечки запалених ліхтариків оповили все навколо й тягнуться вгору щоглою кольору червоного вина аж до вітрил. Вогники, наче світлячки, перелітають на огорожу і здіймаються вище, аж до носа судна, прикрашеного вирізьбленою фігурою кролика, вушка якого відкинуті вподовж бортів.

Доріан повільно ковтає повітря на повні груди. Кожна порція здається менш солодкою за попередню. Отже, він поки що не помер. Плече більше не болить. Він опускає погляд на свої голі груди й руки, упевнений, що побачить якісь сліди від ран, принаймні подряпини та садна, але нічого такого не помічає.

Ну, не те щоб геть нічого. Він бачить інше.

На його грудях з’явилося татуювання меча. Щось на кшталт ятагана з вигнутим клинком. Його ефес неймовірного золотого кольору, під шкірою мерехтить металеве чорнило.

Дух раптом знову перехоплює, і Доріан зводиться на ноги. Притримується за борт і визирає з-за нього на Беззоряне море. Шматки моделі всесвіту повільно затоплює медом. Самотня золота стрілка розпачливо тицяє вгору, зникаючи під чоловіковим поглядом. Простягаються темні печери, м’яко сяє море. Десь удалині кружляють тіні, тріпочучись, мов крила.

Мед скрапує в нього з волосся і штанів, збираючись біля ніг у калюжку. Доріан виходить з неї, відчуваючи під пальцями теплу палубу.

Він ступає до носа корабля, прямуючи туди, куди йшла жінка, яку він вважає капітаном.

Доріан бачить, що жінка сидить біля чогось накритого тим самим шовком, з якого зшиті вітрила.

— Ох, — видихає він, упізнавши, що це.

Чоловікові важко оцінити все, що він відчуває, дивлячись на тіло Аллеґри.

— Ви її знали? — запитує його рятівниця.

— Так, — відповідає Доріан.

Він не додає, що знав цю жінку половину життя, що вона найбільше з усіх нагадувала матір, що він любив її і так само нестямно ненавидів, що кілька хвилин тому він був ладен убити її власноруч. Проте, стоячи тут, чоловіка охопив глибокий смуток, пояснити який не може. Він почувається некерованим, розгубленим, вільним.

— Як її звали? — цікавиться жінка.

— Її звали Аллеґра, — озивається Доріан, розуміючи, що навіть не знає, чи це справжнє ім’я.

— Ми називали її художницею, — повідомляє дівчина. — Волосся в неї тоді було інакше, — додає вона, ніжно торкаючись сріблястих кучерів Аллеґри.

— Ви її знали?

— Іноді вона дозволяла мені гратися своїми фарбами, коли я була кроликом. Хисту до малювання в мене ніколи не було.

— Коли ви були ким?

— Раніше я була кроликом. А тепер не є ним. Більше нема такої потреби. Ніколи не пізно змінити те, ким ти є, а мені знадобилося ой як багато часу, щоб це збагнути.

— Як вас звуть? — запитує Доріан, хоча вже й так знає. У такому місці не може бути кількох колишніх кроликів.

Дівчина супиться, дивлячись на нього. Вочевидь, вона давно не чула цього запитання й на мить змовкає, обмірковуючи його.

— Мене називали Елінор, коли я була там, нагорі, — каже вона. — Але це не моє ім’я.

Доріан пильно дивиться на неї. Вона не зовсім доросла, щоб бути матір’ю Мірабель. Про це навіть мови не може бути, імовірніше, вона взагалі молодша за неї. Але вона схожа на Мірабель очима й овалом обличчя. Чоловік замислюється, як тут, унизу, працює час.

Елінор дивиться на нього й киває, а тоді повертається до Аллеґри.

Очі в Аллеґри заплющені. Довга розверста рана тягнеться через голову й розрізає шию, хоча крові небагато. Більша частина тіла вкрита медом, що прилип до шовку, її шуба загубилася десь у морі. Доріанові спадає на думку, який він щасливець, що вижив після такого падіння. Замислюється, чи вірить у таке щастя. Комірець Аллеґриної блузки розстібнувся, і він шукає на її грудях витатуюваний меч, але його там нема. Є тільки ледь помітний рубець у формі бджоли.

Елінор цілує в чоло жінку й накриває шовком обличчя. Підводиться й дивиться на Доріана.

— Я можу підкинути вас, якщо маєте намір туди прямувати, — каже Елінор, звертаючись до нього. — Я знаю, де це.

— Підкинути куди? — не розуміє чоловік.

— До місця з вашої спини.

Доріан підносить руку до плеча, торкається найвищого краєчка дуже майстерного й реалістичного татуювання, що вкриває його спину. Гілля дерева, ліс, що обернувся балдахіном вишневого цвіту, помережаного блискітками ліхтарів та вогників, однак усе це — лише тло для головного: на пеньку, укритому книжками, з яких під бджолиним вуликом стікає мед, сидить сова в короні.

Закарі Езра Роулінз танцює. У бальній залі людно, музика гуркотить занадто гучно, але навколо панує якась невимушеність, невпинний досконалий рух. Його партнери весь час змінюються, і всі вони вбрані в маски.

Усе навколо блискуче, золоте й чарівне.

— Езро, — чує він голос Мірабель, занадто тихий і віддалений, хоча обличчя її дуже близько. — Езро, повертайся до мене.

Йому не хочеться повертатися. Вечірка щойно розпочалася. Тут так багато таємниць. Стільки відповідей. Він зрозуміє все, якщо станцює ще один танець, будь ласочка, ще один.

Порив вітру віддаляє його від чергового партнера, і він не може вхопитися за іншого. Укриті золотом пальці вислизають з його рук. Музика стихає.

Вечірка блякне, легіт відносить її далі, а Мірабель під поглядом Закарі майже потрапляє у фокус, її обличчя застигає за кілька сантиметрів від його. Хлопець кліпає, дивлячись на дівчину, намагається пригадати, де вони, а потім розуміє, що й гадки не має, де саме вони опинилися.

— Що сталося? — запитує він. Світ розмитий і кружляє, наче він досі танцює, але Закарі вже збагнув, що насправді лежить на твердій підлозі.

— Ти знепритомнів, — пояснює Мірабель. — Це, мабуть, удар забив тобі дух. Приземлилися ми не надто граційно. — Вона киває на купу металу неподалік. Це залишки ліфта. — Ось, — каже дівчина. — Я зняла їх з тебе, коли робила тобі штучне дихання, але вони залишилися цілими.

Вона простягає Закарі окуляри. Хлопець сідає і надіває їх.

Ліфт обвалився, і його уламки мають такий вигляд, що хлопець може лише дивуватися, як вони (гаразд, як він) вижили під час падіння. Мабуть, допомогло благословення Хранителя й боги попіклувалися про нього, адже над ліфтом немає шахти, а просто розверста порожнеча.

Мірабель допомагає Закарі звестися на ноги.

Вони стоять у якомусь внутрішньому дворі, оточеному шістьма великими, вільно розташованими кам’яними арками, більшість із яких пошкоджена, але на тих, що встояли, досі видніються вирізьблені в замкових каменях[54] символи. Закарі може розібрати лише ключ і корону, але він здогадується, якими були інші. За арками лежать руїни колишнього міста.

Єдине слово, що спадає Закарі на думку, коли він розглядає споруди навколо них, — це «древній», але якийсь невизначено древній, наче архітектурна мара з каменю, слонової кістки й золота. Колони, обеліски й вигнуті, як у пагод, дахи. Усе блищить, наче на все місто й заглибину, у якій воно розташувалося, наклали шар кришталю. Мозаїка прикрашає стіни й викладена на землі під його ногами, однак здебільшого земля вкрита книжками. Скрізь і всюди стоси, гори й копиці книжок, покинутих тими, хто їх колись читав.

Печера величезна й легко вмістила в себе ціле місто. Під її віддаленими стінами видно стрімчаки, помережані сходами, дорогами й освітленими, як маяки, вежами. Попри те що ці сигнальні вогні ізольовані від цілого світу, вони сяють. Усе навкруги здається занадто великим, щоб ховатися під землею. Надміру просторим, занадто складним і геть забутим.

У чомусь схожому на фонтан біля ліфта горить вогонь, споруда стікає полум’ям, краплисті чаші висять, як кришталики на люстрах, проте запалені не всі. Довкола двора стоїть ще кілька схожих фонтанів, але всі вони темні.

Закарі піднімає книжку — руки відчувають її щільну вагу, сторінки склеїлися від чогось липкого. За мить він розуміє, що це мед.

— Загублені міста з меду та кістки, — зауважує він.

— Технічно це Гавань, утім багато Гаваней нагадують міста, — пояснює Мірабель, поки Закарі кладе на місце книжку, яку не зміг розгорнути. — Я пам’ятаю це подвір’я, тут розташовувалося Серце цієї Гавані. Під час вечірок люди прикрашали арки ліхтариками.

— Ти це пам’ятаєш? — дивується Закарі, кидаючи погляд на спустошене місто. Тут дуже давно нікого не було.

— Я пам’ятала тисячі життів, коли ще й говорити не вміла, — каже дівчина. — Деякі вицвіли із часом, зблякли та здебільшого здаються напівзабутим сном, але я впізнаю місця, де бувала раніше, коли опиняюся там. Гадаю, це схоже на те, наче тебе переслідує свій привид.

Закарі спостерігає, як вона розглядає понищені будинки. Він намагається вирішити, чи має дівчина зараз реальніший вигляд, ніж у черзі за кавою посеред Мангеттена, але здійснити не може. Вона має такий самий вигляд, лише вкрита синцями, запорошена й стомлена. Спалахи вогню виграють у її волоссі, додаючи йому червоного й фіолетового відтінків, ніби не бажають прибрати якогось певного кольору.

— Що тут сталося? — запитує хлопець, намагаючись охопити подумки все довкола, якась частина його свідомості досі кружляє золотою бальною залою. Він тицяє носаком черевика іншу книжку. Вона відмовляється розгортатися, адже її сторінки теж надійно склеєні.

— Прийшли течії, — озивається Мірабель. — Так уже у світі повелося. Одна Гавань іде на дно, а десь вище постає нова. Вони змінюються, підлаштовуючись під море. Раніше воно ніколи не відступало, але я гадаю, що навіть море може почуватися зневаженим. Ніхто більше не звертав на нього уваги, і воно відступило до глибин, з яких узяло свій початок. Поглянь, досі можна побачити, де були канали. Он там. — Вона показує на місце, де над порожнечею перехрещуються мости.

— Але де море тепер? — запитує Закарі, замислившись, як далеко тягнеться ця порожнеча.

— Мабуть, десь значно нижче. Ще нижче, ніж я гадала. Це одна з найнижчих Гаваней. Навіть не знаю, що ми знайдемо, якщо зануримося ще глибше.

Закарі розглядає вкриті книжками залишки колись затонулого міста. Намагається уявити його багатолюдним і якоїсь миті бачить картинку: на вулицях вирують натовпи людей, кудись далеко простягнулася вервечка вогнів, а тоді все знову обертається мертвою руїною.

Він ніколи не був початком цієї історії, що значно-значно старша за нього.

— Я прожила в цій Гавані три життя, — повідомляє Мірабель. — У першому померла, коли мені було дев’ять років. Єдине, чого я хотіла, — ходити на вечірки, щоб подивитися на танці, але батьки казали, що я повинна зачекати, поки мені не виповниться десять. Але мені ніколи не виповнилося десять у тому житті. У наступному житті я прожила сімдесят вісім і вже досхочу натанцювалася, але доти, доки мене уявляли за межами часу, я завжди залишалася смертною. Люди, які вірять у давні міфи, намагалися створити місце для того, що мало статися. Вони будували Гавань за Гаванню. Передавали теорії та поради своїм наступникам. Вони гарували тут і на поверхні, за багато років їм дали чимало імен, хай навіть їхня кількість скорочувалася. Останнім часом їх називають на честь моєї бабці.

— «Фонд Кітінг», — здогадується Закарі.

Мірабель киває.

— Більшість з них померла ще до того, як я змогла їм подякувати. До того ж увесь цей час ніхто не замислювався, що станеться потім. Ніхто не думав про наслідки чи результати. — Мірабель підіймає із землі меч. Звично змахує ним. У її руках він здається легким, як пір’їна. Розмовляючи, вона далі крутить його. — Я… Ну, тобто попередня я потайки принесла його сюди, заховавши в спинці дуже незручної сукні. Металошукачів тоді ще не існувало, а у вартових не було правила перевіряти спинки жіночих суконь. Дякую, що повернув книжку, її тут дуже давно бракувало.

— Ми для цього прийшли сюди? — перепитує Закарі. — Щоб повернути втрачені речі?

— Я вже казала тобі, що ми рятуємо твого хлопця. Знову.

— Чому мені здається, наче це не… Стривай, — здогадується Закарі, — ти бачила картину.

— Звісно, бачила. Я чимало часу провела в ліжку, звідки її було видно. Це одна з найкращих робіт Аллеґри. Якось я виконала замальовку вуглиною, але не могла вдало передати твоє обличчя.

— Саме тому ми обидва потрібні були тобі внизу. Тому що ми були на картині.

— Ну… — починає Мірабель, а потім просто ворушить одним плечем, повідомляючи в такий спосіб, що він має рацію.

— Це не Доля, це… історія мистецтва, — протестує Закарі.

— А хто казав щось про Долю? — дивується дівчина, але усміхається тією гламурною усмішкою зірок старого кіно, що в спалахах вогню видається моторошною.

— А ти, бува, не… — Закарі замовкає, тому що запитання: «А ти, бува, не Доля?» — здається таким безглуздим, що його не хочеться озвучувати навіть у розмові про минулі життя, навіть попри те, що він уже майже вірить у божевільну ідею, мовляв, жінка навпроти нього — це Доля.

Він утуплюється поглядом у Мірабель.

Вона скидається на звичайну людину. А може, вона, як і її намальовані двері, — така достеменна копія, що здатна обдурити око. Спалахи вогню вихоплюють різні частини її тіла, залишаючи решту в затінку. Дівчина, не кліпаючи, дивиться на нього темними очима, під якими розмазалася туш, а він не знає, що й думати. Чи про що запитати.

— Що ти таке? — нарешті наважується Закарі й одразу шкодує про свої слова.

Усмішка Мірабель зникає. Вона підступає до нього й завмирає занадто близько. У її обличчі щось змінюється, наче з неї зірвано невидиму маску. І постала особистість, витворена з рожевого волосся, неймовірне диковисько, таке примарне, як хвіст і корона з вечірки, що давно минула. Закарі замислюється, чи відчував колись у ній ту саму безіменну присутність, яку помічав у Хранителі, і нині розуміє, що вона завжди була в дівчині та що усмішка, яка зараз зникла, старша за найстаршу кінозірку. Вона нахиляється досить близько, щоб поцілувати його, однак натомість озивається спокійним низьким голосом:

— Я — одночасно багато речей, Езро. Але не я причина того, що ти не відчинив ті двері.

— Що? — перепитує хлопець, хай навіть уже знає, що вона має на увазі.

— Це твоя клята провина, що ти не відчинив ті двері, коли тобі було бозна-скільки років, і більше нічия, — запевняє Мірабель. — Не моя і не того, хто їх намалював. Ти вирішив не відчиняти їх. Тому не стій тут і не вигадуй міфологію, яка допоможе звинуватити мене у твоїх проблемах. Мені досить і своїх.

— Ми тут не для того, щоб знайти Доріана, а для того, щоб знайти Саймона, чи не так? — запитує Закарі. — Він є останнім, хто загублений у часі.

— Ти тут тому, що мені потрібно від тебе те, чого я не можу виконати сама, — пояснює йому дівчина й наставляє на нього меч ефесом угору, змушуючи взяти. Він навіть важчий, ніж хлопцеві запам’яталося. — А ще ти тут тому, що пішов за мною, а не треба було.

— Мені не треба було йти?

— Не треба було, — повторює Мірабель. — Тобі подобається розмірковувати, що ти зробив чи що мав би зробити, і в тебе завжди був вибір. А вибирати тобі не подобається, еге ж? Ти й пальцем не поворухнеш, поки щось чи хтось не переконає тебе, що ти на щось здатен. Ти навіть не думав про те, щоб прийти сюди, поки книжка не дала тобі на це дозвіл. Ти б досі висиджувався в кабінеті Хранителя, якби я тебе не витягла звідти.

— Я б не… — намагається заперечити хлопець, відчуваючи, як його охоплює гнів від того, що він почув, і водночас розуміючи, що почуте є правдою. Але Мірабель його уриває.

— Замовкни, — наказує вона, зводячи руку й дивлячись кудись позаду нього.

— Не кажи мені, що… — починає Закарі, а тоді обертається глянути, що вона там побачила, і вмить слова застрягають десь у горлі.

На них мчить тінь, схожа на грозову хмару, і супроводжує її звук, подібний до вітру. Полум’я у вогняному фонтані здригається.

Хмара збільшується, звук гучнішає, і Закарі розуміє, на що саме він дивиться.

Це не вітер видає той звук, а крила.

Закарі Езра Роулінз раніше лише раз бачив сову, що не була витвором таксидерміста. Це було одного весняного вечора, коли густі сутінки вже впали на землю. Пташка влаштувалася на узбіччі, на телефонних дротах, неподалік від материної ферми. Проїжджаючи повз неї, Закарі пригальмував. Інших машин, які б могли її сполохати, не було, і він хотів переконатися, що це справді сова, а не якась інша хижа пташка. І сова витріщалася на нього безсумнівно совиними очима, а Закарі витріщався у відповідь, аж поки за ним не з’явилася інша машина. І він поїхав далі, а сова далі витріщалася йому вслід.

А зараз на нього дивиться багато-багато сов десятками десятків очей, і всі вони наближаються. На них опускається тінь з крил і пазурів. Сови шугають згори вниз і ширяють вулицями, непокоячи кістки та здіймаючи пилюку.

Від збуреного повітря полум’я тремтить, сичить і тьмянішає, тіні стають такими чорними, що хмара сов, наближаючись, спершу поглинає одну вулицю, а потім наступну.

Закарі відчуває, що Мірабель кладе долоню йому на руку, але не може відвести погляду від десятків, ні, сотень очей, що витріщаються на них.

— Езро, — каже Мірабель, стискаючи його руку. — Біжи.

Якусь мить Закарі стоїть завмерши, а потім його мозок усе-таки встигає відреагувати на наказ Мірабель. Підхопивши із землі торбу, хлопець мчить у протилежному напрямку, подалі від темряви і цих очей.

Закарі пробігає крізь арки до будівель, а потім першою-ліпшою вулицею, зашпортуючись у книжках, при цьому намагаючись утримати водночас і торбу, і меч. Позаду себе він чує Мірабель — її взуття торкається землі, на частку секунди відстаючи від його черевиків, але озирнутися хлопець не наважується.

На перехресті він вагається, та рука Мірабель підштовхує його в спину ліворуч, і Закарі біжить далі іншою вулицею, іншою темною доріжкою, на якій уже після двох кроків нічого не видно.

Хлопець іще раз повертає, а луна його кроків стихає. Він озирається і бачить, що Мірабель зникла.

Закарі на мить уклякає на місці, розриваючись між бажанням повернутися, щоб знайти її, і бажанням помчати далі.

А тоді темрява навколо починає ворушитися. Глибокі западини вікон і дверей обабіч нього заповнені крилами та очима.

Закарі, заплутуючись у своїх ногах, задкує, падає, впускає меч. Кам’яна доріжка під ним дряпає долоні, коли хлопець намагається підвестися.

Сови вже над ним, він навіть не бачить, скільки їх ховається в затінку. Одна хапає його за руку, пазурі встромляються в шкіру.

Хлопець хапає меч і наосліп розмахує ним, зачіпаючи лезом пазурі та пір’я, розтинаючи їх на кров і кістки. Птахи оглушливо верещать, але відступають досить надовго, щоб Закарі встиг зіп’ястися на ноги, ковзаючи на мокрому від крові каменю. Він мчить щодуху, не озираючись назад. У цьому місті-лабіринті хлопець утратив відчуття напрямку, тож, віддаляючись від ляскання крил, цілковито покладається на слух.

Завертає за ріг, потім ще раз. Цей провулок виводить на дорогу, яка закінчується мостом, у глибині порожнечі блищить щось золотаве, але Закарі не зупиняється, щоб роздивитися, що воно таке. На протилежному боці немає ні дороги, ні стежки — саме лише провалля з уламками сходів, що починаються над хлопцевою головою і тягнуться вгору, утративши нижню частину.

Закарі озирається — місто здається йому порожнім, та потім одна за одною починають з’являтися сови, аж поки не перетворюються на незрозуміле сплетіння крил, очей і пазурів.

Їх більше, ніж він узагалі міг уявити, і рухаються птахи так швидко, що хлопець не знає, як їх можна випередити. І чому вони після всього наважилися переслідувати його.

Закарі дивиться на сходи над собою. Вони вирізані в скелі й видаються досить міцними. Не так уже й високо зависли. І провалля, що відділяє їх, не таке вже й широке. Він може дострибнути. Закарі кидає меч на нижню сходинку, і той надійно залишається там лежати.

Закарі вдихає і підстрибує вгору: одною рукою чіпляється за кам’яний щабель, а другою — спирається на меч, і той ковзає, тягнучи руку за собою.

І тому меч відводить Закарі Езру Роулінза від цих розбитих сходів у забутому місті й натомість кидає його вниз у темряву.

Доріанові нечасто в житті доводилося вкриватися медом, тож раніше він і гадки не мав, що ця речовина може проникати буквально в усе, набиватися в кожен отвір і залишатися там. Він наповнює чергове відро холодною водою з бочок, що зберігаються в корпусі корабля, і виливає її собі на голову, здригаючись від холодного водоспаду, доволі відчутного на шкірі.

Якби він думав, що йому сниться такий приголомшливий холод, то обов’язково прокинувся б, але Доріан знає, що не спить. Знає це кожною клітинкою свого тіла.

Видаливши із себе стільки меду, скільки зміг, він знову натягає одяг, а пальто з ґудзиками-зірочками не застібає. «Передбачення і перекази» лежать у внутрішній кишені — вони якимось чином «пережили» цю подорож, лишившись не ушкодженими медом.

Доріан торкається рукою свого досі липкого посивілого волосся, почуваючись занадто старим для всієї цієї чудасії, і дивується, коли це він устиг пройти ввесь шлях від молодого, довірливого й слухняного хлопця до зневіреного й покинутого напризволяще чоловіка середнього віку. Утім, він достоту знає, коли саме це сталося, адже та мить досі його переслідує. Доріан повертається на палубу. Зараз човен пливе в якійсь іншій системі печер, каміння навколо поцятковане кристалами, схожими на кварц чи цитрин[55]. Сталактити хтось покрив візерунками — лозами, зірками й діамантами. Усе навколо освітлюють корабельні вогні та м’яке світло моря.

Поки човен дрейфує вздовж них, Доріан бачить інші печери і те, як миготять з’єднання між ними. Сходи й високі арки, що потроху кришаться. Поламані статуї й вигадливі скульптури. Підземні руїни, ніжно підсвічені медом. Віддалений водоспад (медоспад) піниться і бризкає на скелі. Це світ під світом, що під світом. Чи принаймні колись раніше був.

Елінор на шканцях[56] налаштовує цілий набір якогось приладдя, яке Доріан не впізнає, але для навігації на такій посудині безумовно необхідний творчий підхід. Один інструмент нагадує кілька піскових годинників, вишикуваних рядком. Ще один — це компас у формі земної кулі, який указує не лише звичні напрямки, а ще й вертикальний рух.

— Краще? — цікавиться вона, глипаючи на Доріанове мокре волосся, коли той наближається.

— Значно краще, дякую, — озивається він. — Можна вас запитати дещо?

— Можна, але я, цілком вірогідно, не матиму відповіді або моя відповідь буде невдалою чи неправдивою. Запитання і відповіді не завжди припасовані одне до одного, як шматочки пазла.

— Нагорі в мене цього не було, — каже Доріан, вказуючи на витатуюваний на грудях меч.

— Це не запитання.

— Чому тепер я його маю?

— А ви гадали, що маєте його? — перепитує Елінор. — Тут унизу такі штуки збивають з пантелику. Ви, напевно, повірили, що меч має там бути, тож він з’явився. Ви, мабуть, добре вмієте розповідати історії, зазвичай на таке витрачають чимало часу. Проте ви досить довго були в морі, це теж могло допомогти.

— Це була просто ідея, — зізнається Доріан, пригадуючи, як почувався, коли читав книжку Закарі про те, якими колись були вартові, й намагався вгадати, яким був би його меч, якби він був справжнім вартовим, а не дешевою копією.

— Це історія, яку ви розповіли собі, — пояснює Елінор. — Море почуло, як ви її розповідаєте, і тому меч тепер тут. Ось так воно працює. Зазвичай це щось особисте, історія, що приросла до вас, як шкіра, але зараз я можу впоратися із цілим кораблем. Чимало довелося попрактикуватися.

— Ви створили корабель силою волі?

— Я знайшла його уламки й розповіла собі історію про решту його деталей і врешті-решт вони стали однаковими — знайдені частини й вигадані. Він може сам собою кермувати, але я мушу йому казати, куди пливти й часом підштовхувати в правильному напрямку. Вітрила я можу змінити, але їм подобається бути такого кольору. А вам вони подобаються?

Доріан дивиться на вітрила глибокого червоного кольору — на мить вони спалахують яскравіше, а потім повертають собі винний відтінок.

— Вони мені неабияк подобаються, — запевняє він дівчину.

— Дякую. А татуювання на вашій спині існувало, коли ви були нагорі?

— Так.

— Боляче було?

— Дуже, — зізнається чоловік, пригадуючи сеанс за сеансом у татуювальному салоні, де пахло кавою і Nag Champa[57], а класичний рок лунав доволі гучно, щоб заглушити дзижчання голок. Копію аркуша з ілюстрацією він повісив на стіну багато років тому, ніколи не замислюючись про те, що може втратити книжку, а коли картинка стала єдиним, що залишилося йому від «Передбачень і переказів», Доріан вирішив, що вона потрібна йому ближче, ніж на стіні, у такому місці, звідки ніхто не зможе її забрати.

— Вона багато для вас важить, еге ж? — запитує Елінор.

— Так і є.

— Важливе іноді відгукується в нас болем. — Доріан усміхається у відповідь на це зауваження (попри його правдивість чи завдяки їй). — Нам знадобиться чимало часу, щоб дістатися туди, — попереджає Елінор, поправляючи круглий компас і зав’язуючи петлю на кермі корабля.

— Навряд чи я розумію, куди ми прямуємо, — зізнається Доріан.

— Ой, — вигукує Елінор, — я можу вам показати.

Вона ще раз перевіряє компас, а потім веде гостя вниз до капітанської кабіни. Посередині стоїть довгий стіл зі свічками з бджолиного воску. У кутках біля пузатої грубки з трубою, що веде нагору й виходить на палубу, тиснуться шкіряні крісла. Уся дальня стінка вкрита різнокольоровими вітражними вікнами. З балок у стелі звисають мотузки, стрічки й великий гамак, накритий ковдрами. На полиці сидить плюшевий кролик з пов’язкою на оці та мечем у лапках, поряд стоять різноманітні дрібнички. Череп з гіллястими рогами. Полив’яні горнятка з олівцями та ручками, баночки із чорнилом і пензлі. На стінах висить пір’я, здригаючись від кожного поруху повітря.

Елінор підходить до іншого кінця столу. Між свічками здіймається стос аркушів різної текстури, розміру та форми. Деякі з них прозорі. Папір здебільшого вкритий рядками та примітками.

— Важко укласти мапу місця, яке постійно змінюється, — пояснює вона. — Мапа повинна змінюватися разом з ним.

Жінка підіймає один кутик паперового стосу на столі й прикріпляє до нього гачок, що звисає на мотузці зі стелі. Те саме вона чинить з усіма іншими кутиками, а тоді повертає шків на стіні — шматочки мапи злітають у повітря, з’єднані одне з одним стрічками та шворками. Карта розгортається шарами, підіймаючись, як багатоярусне паперове тістечко. Найвищі рівні заповнені книжками, Доріан знаходить бальну залу, а потім Серце (там, поряд з уламками годинника, висить невеличкий коштовний червоний камінець у формі серця) і витягнуту порожнину під ним, що протинає багато шарів. Ще нижче — печери, дороги й тунелі. Придивившись уважніше, він бачить паперові силуети високих статуй, поодинокі будівлі й дерева. Золотий шовк звивається між нижніми шарами. До одного з них майже в самісінькому центрі пришпилений крихітний човник. Шовк стікає до самого низу, аж до поверхні столу, де збирається хвилями посеред паперових замків з вежами.

— Це море? — запитує Доріан, торкаючись золотавого шовку.

— «Море» казати простіше, ніж «складна система річок та озер», чи не так? — питає Елінор. — Усі вони пов’язані, але це різні водойми. Ми зараз в одній з горішніх. Вона простягається сюди. — Дівчина показує на нижчі рівні, не такі детальні, як решта карти. — Але там, унизу, небезпечно для всіх, хто не є совою, там усе занадто мінливе. Це єдиний рівень, який я бачила на власні очі.

— Як далеко він простягається? — хоче дізнатися чоловік.

Елінор стенає плечима.

— Я поки не дізналася, — каже вона. — Ми тут. — Дівчина торкається крихітного човника на золотих хвилях у центрі. — Попливемо он туди, а тут повернемо. — Вона показує два завитки шовку, що витягаються вгору. — І ось тут я можу вас залишити. — Палець зупиняється на вишикуваних у ряд паперових дверях.

— А як мені знову потрапити сюди? — запитує Доріан, вказуючи на Серце.

Елінор вивчає карту, потім відходить до іншого кінця столу. Там вона показує на ліс.

— Якщо вийдете тут і підете в цьому напрямку, — каже жінка й торкається доріжки, що веде від дерев, — зможете потрапити до готелю. — На карті видно споруду з малесеньким ліхтарем. — У готелі можна знайти перехрестя, звідки дороги ведуть нагору. — Елінор веде гостя до кутика мапи й показує йому найближчий шлях до Гавані. — Коли опинитеся тут, ваш компас знову запрацює та завжди показуватиме на нього. — Вона торкається Серця.

Доріан дивиться на ланцюжок на шиї з ключем від його кімнати й компасом завбільшки з медальйон. Він розтуляє його, і зсередини виливається кілька крапель меду, одна стрілка шалено крутиться, неспроможна знайти свій шлях.

— То ось для чого він? — перепитує чоловік. Раніше йому ніхто цього не пояснював.

— Коли ви повернетеся нагору, усе вже не буде таким, як раніше, — попереджає Елінор. — Іноді неможливо повернутися до того самого старого місця й доводиться шукати місць нових.

— Я не намагаюся повернутися до місця, — зізнається Доріан. — Я хочу повернутися до людини. — Промовлені вголос, ці слова здаються урочистою заявою.

— Люди теж змінюються, і ви це знаєте.

— О, я знаю, — не приховує чоловік, киваючи.

Думати про це йому не хочеться. Йому завжди хотілося опинитися в тому місці, та тільки тоді, коли потрапив туди, він зрозумів, що це місце — просто спосіб бути з певною людиною, а тепер він утратив і людину, і місце.

— Можливо, там уже минуло багато часу після вашого зникнення, — нагадує Елінор. — Тут, унизу, час спливає інакше. Він тече повільніше. А іноді взагалі не припиняє свого руху й починає стрибати.

— Ми загубилися в часі?

— Ви, можливо, так. А я не загубилася.

— А чому ви тут, унизу? — цікавиться Доріан. Елінор обмірковує його запитання, дивлячись на багатошарову мапу.

— Я довго шукала одну людину, але не знайшла, а потім шукала себе. Тепер, коли себе знайшла, я повернулася до досліджень, які були для мене першочерговим завданням, важливішим за всі інші, гадаю, мені судилося дослідити все. Недолуго звучить?

— Це звучить як грандіозна пригода.

Елінор усміхається сама собі. У них з Мірабель однакові усмішки. Доріан замислюється, що сталося із Саймоном, адже тепер розуміє, скільки часу й простору загублено тут, унизу. Він намагається не думати про те, скільки часу вже могло минути нагорі, і лише спостеріає, як Елінор складає карту, згортаючи Серце в глибини Беззоряного моря.

— Ми зараз неподалік від вдалого для прощання місця, — оголошує вона. — Якщо ви готові.

Доріан киває, і вони вдвох повертаються на палубу. Корабель приплив до іншої печери, яка прикрашена велетенськими альковами, у кожному з яких височіє статуя людини. Усього їх шість, і кожна тримає якийсь предмет, хоча переважно поламані й усі вкриті закристалізованим медом.

— Що це за місце? — запитує чоловік, поки вони йдуть до носа корабля.

— Частина однієї з колишніх Гаваней, — пояснює Елінор. — Минулого разу, коли я пропливала тут, рівень моря був вищий. Мені слід оновити карту. Гадаю, їй би тут сподобалося. Колись вона сказала мені, що людей, які помирали тут, унизу, обов’язково повертали до Беззоряного моря, адже з нього вийшли всі історії, і будь-яке завершення — це новий початок. А потім я запитала, що стається з людьми, які тут народилися, але вона не знала. Якщо будь-яке завершення — це початок, то будь-який початок — це завершення?

— Можливо, — озивається Доріан.

Він дивиться на загорнуте в шовк і перев’язане мотузками тіло Аллеґри на дерев’яних дверях.

— У мене більше не було нічого потрібного розміру, — пояснює Елінор.

— Це згодиться, — запевняє її Доріан.

Вони разом піднімають двері й опускають їх над загорожею на поверхню Беззоряного моря. Краї занурюються в мед, але двері тримаються на плаву.

Коли вони віддаляються на достатню відстань від корабля, Елінор стає на поруччя й кидає на двері один з паперових ліхтариків. Той сідає на ноги Аллеґри й перевертається, свічка всередині ліхтарика потрапляє спочатку на свою паперову оболонку, а потім на шовк, прокладаючи собі шлях нагору вздовж мотузок.

Двері та пасажирка, охоплені вогнем, відпливають щомиті далі від корабля.

Доріан та Елінор стоять пліч-о-пліч біля загорожі й дивляться на них.

— Хочете сказати щось приємне? — запитує Елінор.

Доріан прикипає поглядом до охопленого полум’ям тіла жінки, яка забрала його ім’я і його життя, давши натомість тисячі обіцянок, жодної з яких не дотрималася. Жінки, яка побачила його молодим, розгубленим та самотнім і визначила для нього мету, спрямувавши на шлях, який, неочікувано для нього, був надто несподіваний і дивний. Жінки, якій він ще минулого року вірив більше, ніж решті людей, і яка зовсім нещодавно вистрілила б йому в саме серце, коли б не втрутилися час і доля.

— Ні, я нічого не хочу казати, — відповідає він Елінор.

Вона обертається й кидає на нього замислений погляд.

Потім киває і повертається до правого борту, довго вивчає вже віддалений вогонь і невдовзі теж озивається:

— Дякую, що побачили мене, коли інші люди дивилися крізь мене, наче я привид, — каже вона, і Доріанове горло стискається від раптового схлипування.

Жінка кладе свою долоню на Доріанову, що лежить на поруччі, і так вони мовчки стоять ще довго по тому, як вогонь віддаляється та зникає з поля зору, а корабель далі пливе до місця призначення.

Пропливаючи повз древні статуї, вогняні двері освітлюють їхні обличчя.

Це лише кам’яні подоби тих, хто жив тут дуже давно, але вони впізнають споріднену душу й мовчки схиляють голови, коли Аллеґра Кавалло повертається до Беззоряного моря.

Закарі Езра Роулінз прикипів поглядом до тьмяного вогника, що сяє (неяскраво) значно нижче того місця, яке він уже вважав глибиною.

Що є протилежним страху висоти? Страх глибини?

До тьмяного світла, що пробивається сюди від міста, тінню тягнеться стрімчак. Хлопець не бачить жодного моста. Там, де він приземлився, світла небагато, воно радше нагадує місячне сяйво теплого відтінку.

Закарі не пам’ятає свого приземлення: він сповзав і сповзав, а потім нарешті зупинився.

Приземлився він на купу каміння. Нога болить, але хлопець, здається, нічого не зламав, цілими залишилися навіть його незнищенні окуляри.

Він простягає руку, щоб схопитися за щось і підвестися, і його пальці стискаються на чиїйсь долоні. Закарі відсмикує руку. Знову обережно простягає її — чужа долоня досі там, застигле продовження купи каміння, яка, схоже, аж ніяка не купа каміння. Неподалік від долоні є нога та щось кругле, схоже на пів голови. Підтягнувшись вище, Закарі кладе руку на відокремлене від тіла стегно.

Він стоїть серед моря поламаних статуй і скульптур.

Найближча до нього рука тримає згаслий смолоскип, ніби як справжній, а не вирізьблений з каменю.

Хлопець кладе меч собі під ноги й нишпорить у сумці, шукаючи запальничку й дякуючи Закарі з минулого за те, що той додав її до свого інвентаря.

Знадобилося кілька спроб, але зрештою смолоскип займається. Він дає вдосталь світла, щоб прокласти шлях, однак Закарі не знає, куди йому йти.

Він дозволяє гравітації керувати своїми пересуваннями, спускаючись із похилої поверхні в тому напрямку, куди легше йти. Під ногами соваються уламки статуй і скульптур. Закарі втримує рівновагу за допомогою меча.

На такій нерівній поверхні важко тримати і меч, і смолоскип, але хлопець не наважується розлучитися ні з тим ні з тим. Смолоскип потрібен йому, щоб освітлювати шлях, а меч здається таким… важливим. Поламані статуї посуваються, створюючи мініатюрну лавину з різноманітних частин тіл. Закарі впускає меч, випростовує руку — і наштовхується на щось м’якіше за камінь.

Череп під його пальцями не вирізаний зі слонової кістки чи мармуру. Це кістка з клаптями шкіри, яка колись укривала її. Пальці Закарі заплутуються в залишках волосся. Він боязко відсмикує руку, тягнучи за собою кілька поодиноких волосин.

Хлопець устромляє смолоскип у нетерпляче простягнуту руку статуї, щоб краще роздивитися те, що, можливо, не хоче бачити.

Тіло, що вже майже перетворилося на скелет, ховається серед уламків статуй і скульптур. Якби Закарі тримався на кілька кроків далі в будь-який бік, він нізащо б його не помітив, однак тепер відчуває сморід плоті, що розкладається.

Це тіло не загорнуте в спогади. Воно вбране в подерте лахміття. Той, хто колись жив усередині, зник і забрав із собою всі свої історії, залишивши самі лише кістки, черевики та шкіряні піхви на тулубі, що пасують до меча, якого всередині немає.

Закарі застигає, розриваючись між очевидною корисністю цих піхов і близькістю контакту з мерцем, необхідного для того, щоб дістати їх. Після внутрішніх суперечок він затамовує дух і незграбно відчіплює пасок від його колишнього господаря, розсипаючи в процесі кістки та гнилу плоть та проливаючи якісь незрозумілі рідини.

Раптом йому спадає на думку, що від нього тут, унизу, залишиться те саме, і хлопець щосили відганяє цю думку від себе, зосереджуючись на шматках шкіри й металу.

Вивільнені піхви на шкіряних ремінцях пасують до меча не ідеально, але досить добре, тож тепер не доведеться нести його в руках. Закарі витрачає кілька хвилин, щоб збагнути, як одягнути піхви поверх светра, і, шукаючи для меча місце, він урешті-решт прилаштовує його в себе за спиною.

— Дякую, — звертається до небіжчика хлопець.

Той не відповідає, мовчки радіючи можливості стати в пригоді.

Закарі далі прокладає собі шлях, шпортаючись на уламках скульптур. Утім, зараз уже легше. Він перекладає смолоскип з однієї долоні в другу, даючи рукам можливість по черзі відпочити.

Уламки скульптур меншають, чимдалі перетворюючись на гравій під ногами. Мармурова стежка переходить у щось, що можна назвати доріжкою.

А згодом доріжка перетворюється на тунель.

Закарі думає, що смолоскип, напевно, не світитиме там так яскраво.

Він не знає, як довго вже йде. Замислюється, чи це ще січень, якщо десь дуже далеко нагорі все ще падає сніг.

Хлопець чує лише свої кроки, дихання, серцебиття й потріскування вогню смолоскипа, який справді тьмянішає. Закарі це засмучує, адже він сподівався, що знайшов чарівний вічний смолоскип, а не звичайний, що із часом згасне.

Неподалік лунає звук, що його спричинив не він. Якийсь рух над поверхнею землі.

Звук не затихає, навпаки, гучнішає. Десь поряд рухається щось велике. За ним, а ось уже й поряд з ним.

Закарі обертається й дивиться вгору, звідки світло смолоскипа вихоплює велетенське темне око, оточене світлим хутром. Око спокійно дивиться на нього, а потім кліпає.

Хлопець простягає руку й торкається м’якенького хутра. Він відчуває рукою кожен вдих, гуркіт величезного серця, а створіння кліпає раз по раз і відвертається, дозволяючи світлові смолоскипа вихопити з темряви його довгі вуха й пухнастий хвіст, а потім зникає.

Закарі вдивляється в темряву, що згущується за велетенським білим кроликом. Невже це все почалося з книжки?

А може, це щось значно давніше? Мабуть, усе, що привело його сюди, значно-значно давніше.

Він намагається виокремити певні миті, намагається збагнути їх значення.

— Значення немає. Більше немає, — лунає голос, схожий на шепотіння леготу.

— Що? — уголос перепитує Закарі.

«Що?» Відлуння запитання відповідає йому знову і знову.

— Ти запізнився. Немає сенсу продовжувати, — каже хтось. Закарі тягнеться рукою за спину й, вихопивши з піхов меч, націлює його на темряву. — Ти знаєш, що вже помер. — Хлопець завмирає і прислухається, хай навіть не хоче цього. — Ти пішов на прогулянку в занадто ранню годину й упав від утоми та стресу, а потім почалася гіпотермія, але твоє тіло вкрилося снігом. Ніхто не знайде тебе до весни. Там так багато снігу. Твої друзі гадають, що ти зник, а насправді ти лежиш у них під ногами.

— Це неправда, — заперечує Закарі.

Його голос звучить не аж так упевнено, як йому того хотілося б.

— Маєш рацію, це неправда. У тебе нема друзів. А все це вигадки. Твій мозок кволо намагається захиститися. Розповідає собі історію про любов, пригоди й таємницю. Про все те, чого тобі бракувало в житті, але ти занадто переймався своїми іграми й читанням книжок замість того, щоб просто вийти на вулицю і знайти все це. Твоє змарноване життя добігає кінця, саме тому ти опинився тут.

— Стули пельку! — лається Закарі в темряву.

Він лише мав намір вигукнути це, але його слова мляві, не досить гучні навіть для відлуння.

— Ти знаєш, що це правда. Ти віриш цьому, адже це вірогідніше за весь цей нонсенс. Ти все вдаєш. Ти вигадав цих людей і ці місця. Ти розповів собі казку, тому що занадто боїшся правди. — Смолоскип згасає. Тіло мов обсипали снігом. — Іди. Ти ніколи не знайдеш виходу. Виходу звідси нема. Ти дістався самого кінця. Гра завершена.

Закарі змушує себе далі рухатися вперед. Він більше не бачить доріжки. Зосереджується на тому, щоб по черзі переставляти ноги. Увесь дрижить.

— Здавайся. Здатися простіше. Здатися буде тепліше. — Смолоскип згасає остаточно. — Тобі не слід боятися смерті, адже ти й так уже помер. — Закарі намагається йти далі, але нічого не бачить. — Ти помер. Ти замерз. Бонусного життя немає. У тебе був останній шанс. Ти зіграв у свою гру. І програв.

Закарі падає на коліна. Він думав, наче в нього є меч. Навіщо йому меч? Це геть ні до чого.

— Це безглуздо. Це бридня. Тобі вже час припинити фантазувати про мечі, подорожі в часі, чоловіків, які не брешуть тобі, королівську родину сов і Беззоряне море. Нічого із цього не існує. Ти вигадав їх. Усе це відбувається тільки у твоїй голові. Ти можеш зупинитися. Тут однаково нікуди йти. А ти втомився ходити.

Він утомився ходити. Утомився намагатися. Він навіть не знає, чого саме хоче, що шукає.

— Ти не знаєш, чого хочеш. Ніколи не знав цього й ніколи не дізнаєшся. Усе скінчилося, і з усім покінчено. Ти дістався кінця.

На руку Закарі лягає долоня. Він гадав, що на його руку лягає долоня. Можливо.

— Не слухай, — шепоче інший голос йому у вухо. Він не впізнає ні цього голосу, ні акценту. Мабуть, британський, ірландський, шотландський чи щось таке. Він погано розуміється на акцентах, так само як і на всьому іншому. — Це брехня. — Він і далі чує голос. — Не слухай.

Закарі не знає, якому з голосів вірити, хай навіть голос із британсько-ірландсько-шотландським акцентом звучить офіційно й вагомо, а той інший не має акценту; утім, можливо, не існує взагалі жодних голосів, може, йому слід хвилинку перепочити. Хлопець намагається лягти на землю, але щось смикає його за руку.

— Нам не можна тут залишатися, — наполягає другий голос. Той, британський.

— Тобі аж так хочеться вірити, що ти вигадав собі помічника. Це жалюгідно, — каже перший голос.

Хтось відпускає його руку. Та й не було ніколи ніякої руки, узагалі нічого не було.

Світло миготить, несподівано яскраво освітлюючи простір. На мить з’являється тунель, і доріжка, і велетенські дерев’яні двері віддалік, а потім знову все огортає темрява.

— Ти маленька, сумна, нікчемна людинка. Та вже нічого не має значення. Жодна з твоїх дій не матиме впливу на будь-що. Тебе вже забули. Залишайся тут. Перепочинь, — тисне перший голос.

— Підводься, — вимагає голос із акцентом, і знову з’являється рука, що тягне Закарі вперед.

Хлопець незграбно спинається на ноги. Меч у лівій руці торкається ноги.

У нього справді є меч.

— Ні! — Перший голос змінився. Раніше він був спокійний, а тепер розлютився. — Ні! — повторює темрява, коли Закарі намагається поворухнутися, і хтось чи щось — хапає його за щиколотки, звивається навколо ніг і намагається знову покласти на землю.

— Сюди, — каже другий голос уже наполегливіше, ведучи його вперед.

Закарі прямує за ним, і земля під ногами щокроку видається твердішою.

Намагається бігти, але заледве тягне ноги.

Він міцніше стискає руків’я меча. Зосереджує увагу на долоні своєї руки, а не на інших речах, що ковзають угору його ногами та звиваються навколо шиї, хай навіть вони видаються не менш реальними.

Закарі не сам. Це відбувається насправді.

У нього є меч, а сам він у печері під загубленим містом неподалік від Беззоряного моря, десь загубив Долю й нічого не бачить, але далі вірить, хай йому грець.

Тепер його ноги рухаються швидше — один крок, потім другий і ще один, проте створіння в темряві переслідує його, не відстаючи на стежці, що закінчується чимось схожим на стіну.

— Зажди, — каже голос, який не належить темряві, долоня зникає з його руки, а натомість на плечі з’являється щось інше — не долоня, а дещо важке й холодне.

Перед ним з відчинених дверей падає скибочка світла.

Темрява видає жахливий звук — не крик, але це найближче слово, яке Закарі підбирає до верескливого переляку в голові й довкола неї.

Від цього галасу Закарі шпортається, і темрява знову хапає його, чіпляючись за черевики, звиваючись навколо ніг, тягнучи назад. Він утрачає рівновагу й падає, ковзає назад, намагаючись утриматися за допомогою меча. Хтось хапає його рукою за груди й тягне до світла та дверей. Закарі не знає, хто сильніший — чоловік чи темрява. Але однією рукою міцно тримається за свого рятівника, а другою відбивається від темряви за допомогою меча. Темрява сичить на нього.

— Ти навіть не знаєш, чому опинився тут! — вигукує вона, коли Закарі тягнуть до світла, голоси одночасно лунають у його вухах і в голові. — Вони використовують тебе…

Двері ляскають, заглушуючи голоси, але при цьому здригаються та смикаються, бо з іншого боку щось намагається потрапити всередину.

— Допоможи мені, — каже чоловік, притискаючись до дверей, щоб утримати їх зачиненими.

Закарі кліпає, очі ще призвичаюються до світла, але вже бачать міцний дерев’яний брус, з яким змагається чоловік. І він зводиться на ноги, бере важкий брус із іншого боку й просуває його крізь металеві скоби у дверях.

Засув ковзає на місце, надійно зачиняючи двері.

Закарі притуляється чолом до дверей і намагається опанувати дихання. Двері важкі, з вирізьбленими візерунками, і щосекунди пальці відчувають їх як щось реальне й тверде. Він живий. Він тут. Усе це відбувається насправді.

Хлопець зітхає, підводить очі вгору, а потім роззирається довкола, охоплює поглядом приміщення, до якого потрапив, а тоді дивиться на чоловіка поруч.

Це храм. Усього тут четверо дверей, які ведуть до просторого атріуму. Храм тягнеться вгору нескінченними ярусами, обрамленими дерев’яними сходами й балконами. У лампадах горять вогники, їх мінливе світло підкреслене свічками, що стоять на всіх поверхнях замість пожертвувань і стікають воском на вирізьблені вівтарі та плечі й розкриті долоні статуй. З ниток на балконах звисають довгі вервечки книжкових сторінок, що тремтять, наче хоругви, звільнившись від палітурок.

Посеред цього храму світла Закарі Езра Роулінз і Саймон Джонатан Кітінг приголомшено дивляться одне на одного й мовчать.

Упізнати її серед гостей вечірки в масках було легше, ніж він гадав. Розпочати розмову й поглибити. Запросити до свого готельного номера, зареєстрованого на вигадане ім’я.

Йому здавалося, що вона буде обережнішою.

Він очікував від цього вечора значно більшого.

Дістатися цього моменту було так просто, що це муляло йому, а надто тепер, коли вони опинилися далеко від вечірки з її балачками та музикою. Усе було дуже просто. Занадто просто впізнати її за допомогою бджоли, ключа й меча, які аж кричали та впадали в око на її шиї. Доволі легко розговорити її. Занадто легко відвести нагору, туди, де не було жодних свідків, окрім міста за вікном, та й те було поглинуте у свої турботи, щоб зауважити щось чи занепокоїтися чимось.

Усе було занадто легко, і ця легкість його непокоїла. Але тепер уже пізно.

Зараз вона стоїть біля вікна, хай навіть там не дуже є на що дивитись. Частина готелю з протилежного боку вулиці, клаптик нічного неба, на якому не видно жодної зірки.

— Ти колись замислювався щодо того, скільки там, зовні, живе історій? — цікавиться вона, притиснувши палець до шибки. — Як багато драм розгортається навколо нас простісінько цієї миті? Цікаво, якою б велетенською була книжка, якби записати їх усі? Мабуть, знадобилася б ціла бібліотека, щоб розповісти про один вечір на Мангеттені. Чи навіть годину. Хвилину.

Після цих слів йому здається, що вона знає, навіщо він тут, і саме тому все влаштувалося так легко, тож дозволити собі вагатися далі він не може.

Якась його частина хоче продовжити цей фарс, надалі грати цю роль і носити цю маску.

Він зауважує, що хоче далі вести розмову з нею. Її запитання відволікло його від головного, і тепер він думає про решту людей у цьому місті, про всі історії, якими просочена ця вулиця, цей квартал, цей готель. Ця кімната.

Але на нього чекає робота.

Він витягає з кишені зброю й наближається до неї.

Вона обертається і дивиться на нього з виразом обличчя, який він не може прочитати. Потім підіймає руку та кладе долоню йому на щоку.

Ще до вистрілу він знає, де її серце. Йому навіть не потрібно відводити погляд від її очей, цей рух такий натренований, що майже став автоматичним, ця навичка аж так доведена до досконалості, що він не повинен думати про неї, однак саме тут і зараз його дратує можливість не думати.

Уже за мить усе скінчено — одна його рука тисне на виріз її сукні, а друга на спину, щоб не дозволити їй упасти або вирватися. Звіддалік, якщо дивитися через вікно, ця сцена може видатися романтичною, а довга тонка голка, що протинає її серце, — непомітна деталь, що губиться в обіймах.

Він чекає, доки його дихання заспокоїться, а її стихне. Цього не стається.

Її серце й далі б’ється. Він відчуває його під пальцями — уперте й наполегливе.

Вона дивиться на нього, однак вираз її очей змінився, і тепер він розуміє: раніше вона оцінювала його. А тепер його оцінили й дали спокій, і її розчарування так само очевидне, як очевидно й те, що кров струменить по її спині, крізь його пальці, а серце під його долонею б’ється далі.

Вона зітхає.

Нахиляється вперед до нього, притискається своїм серцем-барабаном до його пальців, і її дихання, шкіра, вона вся здається такою неможливо живою в його руках, що він жахається.

Вона спокійно й буденно тягнеться вгору та знімає з нього маску, дозволяє впасти їй на землю і дивиться йому в очі.

— Я так невимовно стомилася від романтики мертвої дівчини, — зізнається вона. — А ти?

Доріан, здригнувшись, прокидається.

Він сидить у кріслі в капітанському закутку корабля на медовому морі. Намагається переконати себе, що готельний номер на Мангеттені був сном.

— Вам наснилося жахіття? — цікавиться Елінор з іншого боку каюти.

Вона поправляє свої мапи.

— У мене раніше траплялися нічні жахіття, то я їх записувала, складала в зірочки й викидала геть, щоб позбутися. Іноді це спрацьовувало.

— Від цього я ніколи не позбудуся, — каже їй Доріан.

— Іноді вони залишаються, — погоджується Елінор, киваючи. Вона вносить якісь зміни до золотавого шовку і знову складає мапу докупи. — Майже припливли, — каже дівчина й виходить на палубу.

Доріан ще якусь мить переймається спогадами про готельний номер, а тоді рушає за нею назирці. Бере запропонований Елінор заплічний мішок з кількома потенційно корисними речами, серед яких фляга з водою, однак дівчина каже, що, провівши стільки часу в меду, він певний час не відчуватиме ні спраги, ні голоду. У мішку лежить також кишеньковий ножик, мотузка й коробочка сірників.

Їй якось пощастило знайти для нього черевики, які сіли по нозі, — високі, з відворотами, вигляд вони мають дуже піратський. Вони майже зручні. У черевиках і пальті з ґудзиками-зірочками Доріан нагадує героя якоїсь казки. А може, це він і є.

Чоловік виходить на палубу й завмирає у своїх черевиках від прекрасного видовища.

Густий ліс вишневих дерев у пишному цвіту заповнив собою всю печеру аж до крайки води. Покручене коріння дерев зникає під поверхнею меду, а поодинокий цвіт опадає і плине за течією.

— Чарівно, — мовить Елінор.

— Чарівно, — погоджується Доріан, хай навіть це самотнє слово не здатне передати, як від видовища давно омріяного місця в нього крається серце.

— Тут така течія, що я не зможу надовго зупинитися, — пояснює Елінор. — Ви готові?

— Гадаю, що так, — відповідає чоловік.

— Коли знайдете готельчик, перекажіть, будь ласка, його власникові вітання від мене, — просить Елінор.

— Неодмінно, — запевняє її Доріан. І знаючи, що іншої нагоди, можливо, не видасться, він додає: — Я знаю вашу доньку.

— Ви знаєте Мірабель? — перепитує Елінор.

— Так.

— Вона не моя донька.

— Ні?

— Лише тому, що вона взагалі не людина, — пояснює Елінор. — Вона щось інше в людській подобі, так само як Хранитель. Вам це відомо?

— Відомо, — зізнається Доріан, хоча сам не зміг би пояснити це так просто. Сон був просто повтором спогадів з його свідомості, решту тієї ночі вони провели разом у готельному барі. Тоді його світ розсипався на шматки, а Мірабель знайшла їх на денці склянки з мартіні. Іноді він розмірковував, що могло б статися, що вона могла б накоїти, якби не залишилася з ним.

— Гадаю, не бути людиною — це непросто, коли застряг у людському тілі, — розмірковує вголос Елінор. — Завжди здавалося, наче її геть усе на світі неабияк дратує. Вона досі така?

Доріан не знає, як відповісти на це запитання. Він відчуває пальцями серцебиття, якого під ними немає. На якусь мить, пригадуючи, викликаючи в уяві ідею про людину, яка не людина, він знову почувається так, як тієї ночі, але за жахом, хвилюванням і цікавістю причаївся абсолютний спокій.

— Не думаю, що вона досі гнівається, — повідомляє він.

Утім, кажучи це, Доріан думає, що, очевидно, той спокій більше скидається на спокій у центрі урагану.

Елінор нахиляє голову, замислюється, а тоді, певно, вдовольнившись відповіддю, киває.

Чоловік шкодує, що не може віддячити за її доброту, не може заплатити за подорож. За те, що врятувала йому життя — схоже, це їхня родинна звичка.

Однак він має дещо, що може віддати, і тепер розуміє: його більше непокоїть те, що книжку не читають, а не те, що вона йому більше не належить. До того ж він завжди носить її із собою (у чорнилі на спині й щомиті в думках).

Доріан витягає з кишені пальта «Передбачення і перекази».

— Я б хотів віддати це вам, — каже він, простягаючи книжку Елінор.

— Вона багато для вас важить, — відгукується жінка. Це твердження, а не запитання.

— Так.

Елінор крутить книжку в руках і супиться.

— Колись дуже давно я теж віддала книжку, яка була важлива для мене, — пригадує вона. — І вже ніколи не отримувала її назад. Тож цю збираюся повернути вам одного дня, гаразд?

— Спершу прочитайте, — просить Доріан.

— Прочитаю, обіцяю, — відгукується жінка. — Сподіваюся, ви знайдете того, кого шукаєте.

— Дякую, мій капітане, — каже Доріан. — Бажаю вам незліченних пригод у минулому.

Він уклоняється жінці, і вона сміється. Просто тут і зараз вони розходяться кожен до своєї історії.

Доріан спускається з корабля за допомогою майстерного сплетіння канатів і свого обережного стрибка, а потім стоїть на березі, спостерігаючи, як дедалі меншає кораблик, що пливе далі своїм шляхом уздовж узбережжя.

Звідси йому видно напис на борті: «Шукати та знайти».

Корабель перетворюється на віддалений вогник, а потім зникає, і Доріан залишається на самоті. Повертається обличчям до лісу. Це найбільші вишневі дерева, які йому доводилося бачити, — загрозливі й шишкуваті, гілля вигинається навсібіч: одні гілки тягнуться так високо, що чіпляються за кам’яні стіни печери далеко вгорі, а другі простираються так низенько, що їх можна торкнутися, і всі рясно вкриті тисячами рожевих квіточок. Коріння і стовбури проросли крізь твердий кам’яний ґрунт, проломлюючи його на своєму шляху.

З гілля звисають паперові ліхтарики, деякі з них губляться на неймовірній висоті, сяючи в листі, мов зірочки. Вони погойдуються, попри те що вітру немає.

Дорогою в глиб лісу Доріан бачить між деревами поодинокі пеньки. На деяких стоять запалені свічки, що ллють воскові сльози. Інші пеньки заставлені книжками. Доріан тягнеться до однієї з них і виявляє, що книжки з деревини — це частина дерева, яке там росло, вирізьблена й розфарбована.

Навколо нього опадає цвіт. Стежка розчищена й помічена: на деревах позначки, а біля коріння на землі пласкі камінці, кожен зі свічкою. Доріан іде цим шляхом, і Беззоряне море невдовзі губиться вдалині. Він уже навіть не чує, як розбиваються об берег хвилі.

Самотня пелюстка тріпотить і падає чоловікові на долоню, розтанувши на шкірі, як сніжинка.

Цвіт опадає в такт Доріановим крокам, по кілька пелюсток за раз, але вони збираються в хмарку й зависають над стежкою.

Визначити мить, коли пелюстки із цвіту перетворюються на сніг, чоловік не може.

Він далі прямує своїм шляхом, залишаючи на снігу відбитки черевиків. Шлях позначає дедалі менше вогнів. Квітковий сніг густішає, задуваючи полум’я свічок. Стає холодніше, кожна квіточка, торкаючись Доріанової шкіри, здається крижинкою.

Зненацька на землю спадає стрімка й важка темрява. Доріан більше нічого не бачить.

Він ступає крок уперед, потім ще крок, черевики грузнуть глибоко в снігу.

Лунає якийсь звук. Спершу чоловік думає, що це вітер, але звук ритмічніший, мов то чиєсь дихання. Позаду нього, а потім попереду щось ворушиться. Доріан нічого не бачить, адже темрява така, хоч в око стрель.

Він зупиняється. Обережно намацує заплічний мішок, пальці стискаються на коробочці із сірниками.

Доріан навпомацки намагається запалити сірник. Руки тремтять, і сірник випадає з пальців. Він ковтає повітря, опановує себе та виймає ще один сірник.

Сірник спалахує, розливаючи світло від самотнього тріпотливого вогника.

У снігу перед Доріаном стоїть чоловік. Вищий за нього, стрункіший, широкоплечий. На його кремезних плечах хизується совина голова, що витріщається на Доріана великими круглими очима.

Голова сови нахиляється, розглядаючи його. Великі круглі очі кліпають.

Сірник догорає. Світло спалахує та гасне.

Темрява знову огортає Доріана.

Закарі Езра Роулінз уявляв собі багатьох персонажів книжки, але навіть не мріяв, що раптом опиниться віч-на-віч з одним з них. І хоча він знав, що Саймон Кітінг був справжньою людиною, а не героєм книжки, образ у його голові однаково анітрохи не нагадував людину, на яку він тепер дивився.

Цей чоловік старший за вісімнадцятилітнього, яким Закарі уявляв його собі, утім, який вік може мати людина, загублена в часі? На вигляд йому десь тридцять, очі темні, світле довге волосся бруднуватого кольору зібране у хвостик і прикрашене кількома пір’їнами. Сорочка з рюшами колись, напевно, була біла, а ось його жилетці пощастило більше, щоправда, кілька ґудзиків, яких їй бракує, замінили вузликами зі шворки. Навколо його талії двічі обкручена смужка шкіри, наче подвійний ремінь, з якого звисає кілька предметів, серед яких є ніж і мотузка. Чоловікові коліна, лікті та права кисть теж обгорнуті смужками зі шкіри або тканини.

Лівої кисті в нього немає, вона відрізана вище зап’ястя. Кукса також обгорнута й захищена, але шкіра над нею і частково на шиї підказують, що чоловік колись жахливо обгорів.

— Ви досі їх чуєте? — цікавиться Саймон.

Закарі хитає головою, що означає не лише відповідь — йому хочеться відігнати спогади про голоси. Свій смолоскип він десь загубив і тепер уже не певен, чи був він у нього взагалі. Хлопець намагається пригадати все, і зі спогадів зринають статуї і скульптури, темрява й гігантський кролик.

Він зводить очі на об’ємні портрети, які роками дивилися на церемонії та вірян, а потім споглядали порожнечу, після якої їхні погляди спочивали на медовому морі. А коли припливи відступили й повернулося світло, перед їхніми очима з’явився спершу один чоловік, а потім і другий.

— Вони брехали вам, — запевняє хлопця Саймон, киваючи на двері. — Пощастило, що я вас почув.

— Дякую, — озивається Закарі.

— Пройдіть через це, — радить чоловік. — Нехай усе це пройде крізь вас, а потім усе відпустіть.

Саймон відвертається, даючи змогу Закарі опанувати себе. Він ще тремтить, але вже став заспокоюватися, намагаючись всотати те, що бачить перед собою, навколо себе й над собою.

Його оточують десятки велетенських скульптур. У деяких з них звірячі голови, а інші взагалі безголові. Вони завмерли в таких органічних позах, що Закарі не здивувався б, якби вони раптом заворушилися. А може, вони таки рухаються, але просто дуже-дуже повільно. Між витягнутими кінцівками, коронами й рогами простяглися мотузки та стрічки, що прив’язують скульптури до балконів і дверей; вони прикрашені книжковими сторінками, ключами, пір’ям та кістками. У центрі атріуму висить довга вервечка латунних місяців у різних фазах. Деякі мотузки прив’язані до коліщаток і блоків.

Дві скульптури — по одній з кожного боку — такі великі, що балкони збудували навколо них. Вони дивляться одна на одну, і погляд їхній ковзає над усіма кам’яними, паперовими та людськими драмами, що розгортаються внизу.

Та, що ближче до нього, створена з такою точністю та схожістю, що Закарі впізнає Хранителя, хай навіть частину його обличчя майже не видно за мерехтінням книжкових сторінок та вигином півмісяця. Руки його простерті в знайомому жесті вперед. Піднявши їх, він ніби сподівається, що на розгорнуті долоні йому покладуть дуже велику книжку, та натомість там лежать стрічки — довгі смужки криваво-червоного шовку, що звиваються між пальцями, збігають угору зап’ястями й біжать далі, прив’язуючи Хранителя до балконів, дверей та решти скульптур, на які він дивиться.

Постать навпроти не схожа на Мірабель, але це, очевидно, мала бути вона або хтось із тих, ким вона була раніше. Червоні смужки прив’язані до її зап’ясть, обвивають шию, збігають до підлоги й розтікаються під ногами, наче калюжа крові. «Гей, Максе», — думає Закарі, і статуя ледь помітно повертає голову, щоб подивитися на нього порожніми кам’яними очима.

— Ви поранені? — запитує Саймон, коли хлопець задкує, шпортається і таки відновлює рівновагу на вівтарі позаду себе.

Поверхня під пальцями здається м’якою, камінь укритий численними шарами воску. Закарі хитає головою, відповідаючи на запитання, хоча сам не певний цього. Він досі відчуває в легенях і черевиках важку темряву. Можливо, йому треба було б посидіти. Закарі намагається пригадати, як це здійснити. На стрічечці, що майорить біля нього, написані слова, які він не може прочитати, — молитви, благання чи міфи. Бажання чи попередження.

— Я… — починає хлопець, але не знає, як завершити свою фразу. Він не знає, хто він такий. Зараз поки що не знає.

— А ви хто? — цікавиться Саймон, уважно розглядаючи його. — Серце чи пір’їна? У вас є із собою меч, але ви не носите зірок. Це збиває з пантелику. Вам не слід бути тут. Ви мали бути деінде.

Закарі розтуляє рота, щоб перепитати, про що саме торочить Саймон, але натомість бовкає те, до чого постійно повертаються його думки:

— Я бачив кролика.

— Ви бачили?.. — Саймон зачудовано дивиться на нього, і хлопець не певний, що як слід висловлює свої думки, адже тепер вони здаються такими несумісними з тілом.

— Кролика, — повторює він досить повільно, хоча відчуває, як знову недоречно звучить це слово. — Великого, як слон, тільки… кролика.

— Небесний заєць — це не кролик, — напоумляє його чоловік, а тоді зосереджується на мотузках і коліщатках над їхніми головами. — Якщо ви бачили зайця, то Місяцівна вже тут, — каже він. — Тобто зараз уже пізніше, ніж я думав. Король Сов наближається.

— Стривайте… — знову починає Закарі, непевно повертаючись до запитання, яке вже ставив раніше. — Хто такий Король Сов?

— Корона передається від одного до другого, — відповідає чоловік, пораючись із мотузками натренованими рухами однієї руки. — Корона переходить з однієї історії до другої. Уже було чимало совиних королів зі своїми коронами й пазурями.

— А хто нині є Королем Сов? — допитується Закарі.

— Король Сов — це не хто. Не завжди. Не в цій історії. Ви плутаєте те, що було, з тим, що є. — Саймон зітхає, кидає свою справу та знову зосереджується на хлопцеві. Затинаючись, підбираючи годящі слова, він пояснює: — Король Сов — це… явище. Майбутнє накриває теперішнє, наче хвиля. Його крила тріпотять у просторі між виборами й до того, як будуть ухвалені рішення, що віщуватимуть зміну… Давно очікувану зміну, зміну, про яку повідомляли пророки, попереджали знамення і яку передбачали зірки.

— Хто вони — зірки? — Закарі вже думав про це раніше, але ніколи не запитував уголос, утім він залишається збентеженим, не розуміючи, чи Король Сов — це людина, птах, а може, узагалі погодне явище.

Саймон пильно дивиться на нього й кліпає.

— Зірки — це ми, — пояснює він, наче цей найочевидніший факт плаває на поверхні моря метафор і хибних указівок. — Ми всі створені із зоряного пилу та історій. — Саймон відвертається й відв’язує мотузку з якогось гачка неподалік від стіни. Він смикає її — високо вгорі починають обертатися коліщатка та блоки. Півмісяць округляється і зникає. — Це неправильно, — зауважує чоловік, смикаючи іншу мотузку, яка посуває мерехтливі сторінки. — Двері зачиняються, постають нові можливості. Історія пишеться, навіть якщо невідомо, як усе відбувається, а тепер хтось переслідує її, коли читає. Коли очікує кінця.

— Що? — перепитує Закарі, гадаючи, що, може, хотів спитати: «Хто?» — але вже не розуміє різниці між цими словами.

— Історія, — повторює Саймон, наче він цим відповідає на запитання, а не викликає нові. — Я був усередині історії, а потім заблукав за її межами й знайшов місце, де можу слухати замість того, щоб читати. Тут усе шепоче історії, море та бджоли шепочуть, а я слухаю і намагаюся знайти в цьому всьому якусь форму. Де воно було й куди дісталося. Нові історії обгортають собою старі. Древні історії, вогні, що шепочуться з нічними метеликами. Ця історія вже протерлася від старості в тих місцях, які розповідали й переповідали. Утворилися такі отвори, у які можна впасти. Я намагався записати її, але не впорався.

Саймон показує на статуї, на стрічки й мотузки, аркуші та ключі.

— Це… — починає Закарі.

— Це історія, — закінчує його думку Саймон. — Якщо залишатиметеся тут досить довго, то почуєте, як вона дзижчить. Я записую стільки, скільки осягаю. Це стишує звук.

Закарі придивляється уважніше. Серед стрічок, коліщаток та ключів є ще щось таке, що совається, мерехтить і міниться у відблисках вогню.

Меч і корона, оточені роєм паперових бджіл.

Корабель без моря. Бібліотека. Місто. Ущелина, заповнена кістками та мріями. Постать у шубі на пляжі. Щось у формі хмаринки чи маленької блакитної машини. Вишня зі цвітом з книжкових сторінок.

Ключі та стрічки рухаються, образи між ними стають чіткішими, аж надто чіткими, такими, що навряд чи можуть бути сплетені з паперу й нитки.

Лози проростають крізь вікна й обкручують рудого котика, що спить у кабінеті Хранителя. Двоє жінок сидять за столиком для пікніків під зірками, п’ють і теревенять. А позаду них перед намальованими дверима, яким ніколи не судилося відчинитися, стоїть хлопчик.

Закарі дивиться під іншим кутом, і якоїсь миті вся ефемерна структура здається йому велетенською совою, що проковтнула кімнату, а потім знову розпадається на уривки історій у мерехтінні сторінок. Це видиво одночасно й додає, і відбирає. Постаті, що спліталися, тепер розділені. Десь іде сніг. На перехресті стоїть готель, до якого хтось прямує.

Місяць має двері.

— Історія змінюється. — Голос Саймона несподівано лунає поруч із ним. Закарі занадто заглибився у вивчення мінливих картинок, проте коли він знову переводить на них погляд, то бачить лише клубок з паперу, металу й тканини. — Вона рухається занадто швидко. Події накладаються одна на одну.

— Я думав, що часу не було… — починає Закарі, та знову змовкає, не певний, чим саме не є, не був чи не буде час. — Гадав, що час тут плине інакше.

— Ми просуваємося з різною швидкістю, але всі рухаємося в майбутнє, — пояснює йому Саймон. — Вона затримувала його, як подих, але потім пішла. Я не думав, що таке станеться.

— Хто? — не розуміє Закарі, але чоловік мовчить, смикаючи одною рукою мотузку за мотузкою.

— Яйце тріскається, — каже він. — Тріснуло. Трісне.

Десь над ними падає кілька ключів, бомкаючи один об один, як дзвони.

— Незабаром дракон прийде, щоб зжерти світ. — Саймон знову обертається до Закарі. — Вам не слід тут бути. Історія ішла за вами сюди. Вони хочуть, щоб ви були тут.

— Хто? — знову перепитує Закарі, і цього разу здається, що чоловік почув його запитання. Він нахиляється ближче й шепоче, наче боїться, що хтось підслухає.

— Це боги, які втратили міфи й пишуть собі нові. А тепер ви чуєте дзижчання?

Після цих слів у повітрі щось змінюється. До кімнати влітає вихрястий вітерець, ворушить книжкові сторінки, бавиться стрічками й задмухує численні свічки. Щойно в приміщенні темнішає, Саймон одразу квапиться знову запалити їх.

Закарі здійснює кілька кроків, щоб звільнити чоловікові шлях, і натикається спиною на статую воїна в шоломі, який сидить верхи на грифоні, що застиг у стрибку на невидимого ворога, — меч напоготові, крила розправлені.

А на мечі статуї улаштувалася маленька сова, яка згори вниз дивиться на нього.

Закарі відсахується від неї і тягнеться до свого меча, але той залишився лежати на підлозі віддалік. Сова й далі дивиться на нього. Вона дуже маленька. Сам пух та очі. Але птах щось стискає в кігтях.

— Навіщо боятися того, хто покаже вам дорогу? — спокійно запитує Саймон, не обертаючись, щоб поглянути на нього, і далі запалює свічки. У приміщенні світлішає. — Сови завжди рухають історію вперед. Це їхнє покликання. А ця чекала на когось. Мені слід було здогадатися.

Заклопотаний своєю справою, він далі щось бурмоче собі під ніс.

Маленька сова кидає хлопцеві під ноги те, що тримала в кігтях.

На камені біля його черевика лежить складена паперова зірочка.

Птах злітає вгору й сідає на бильця балкона, не відводячи погляду від Закарі. Той стоїть не рухаючись, і тоді сова нетерпляче пугикає.

Хлопець нахиляється за паперовою зірочкою. На ній надрукований якийсь текст. Вигляд він має знайомий. Закарі думає, як довго ганяли зірочку коридорами коти, перш ніж вона впала аж сюди, на те місце, де її знайшла сова. Перш ніж вона проклала собі шлях сюди й саме зараз.

Закарі розгортає зірочку й читає.