Беззоряне море

Одного разу, не так уже й давно…

Починається приплив, і Беззоряним морем ковзає корабель.

Під палубою чоловік, якого тепер звуть Доріан, чатує біля тіла Закарі Езри Роулінза, а капітанша корабля, яку не звуть і ніколи не зватимуть Елінор, керує кораблем у бурхливих водах.

Нагорі починається сум’яття, вітер завиває, а човен крутиться, завалюючись то на один бік, то на другий. Полум’я свічок тріпочеться й розгорається ще дужче.

— Що відбувається? — запитує Доріан, коли Елінор повертається до каюти.

— На вітрила повсідалися сови, — пояснює жінка. Одна з пташок перелетіла за нею — маленька сова шугнула приміщенням і влаштувалася на балці. — Вони заважають мені кермувати. Не можна звинувачувати їх: вони просто хочуть залишитися над водою, а море он як збурюється. Усе гаразд, мені однаково тепер знадобляться нові мапи.

Вона киває в бік столу, де поклали тіло Закарі. Кров просочила папір і золоті стрічки, заливаючи відомі шляхи й незвідані території з драконами, які тепер опинилися на морському дні.

Доріан збирається перепросити, але Елінор зупиняє його, і вони просто стоять, ділячись одне з одним тишею.

— Як високо воно підніметься? — запитує Доріан, щоб порушити мовчання, хай навіть відповідь його не цікавить. Нехай підіймається, аж поки не вихопиться на поверхню землі.

— Тут є чимало печер, якими можна плавати, — запевняє Елінор, і її впевненість неабияк дивує його. — Я знаю маршрути, що не залежать від його рівня. Чи можу я вам щось запропонувати?

— Ні, дякую, — відмовляється Доріан.

— Це ваша людина, чи не так? — запитує жінка, дивлячись на Закарі.

Доріан киває.

— Я знала раніше декого, хто носив таке саме пальто. Що читаєте? — Елінор показує на книжку в його руках, яку Доріан радше стискає як талісман, а не читає.

Він простягає їй «Солодкі муки».

Жінка супиться, дивлячись на книжку, а потім на її обличчі спалахує радість від зустрічі з давно втраченим другом.

— Де ви її знайшли? — цікавиться вона.

— Це Закарі знайшов, — пояснює Доріан, — у бібліотеці. На поверхні. Гадаю, вона належить вам.

Від її виразу обличчя він ледве стримує усмішку.

— Ця книжка ніколи не була моєю, — зізнається Елінор. — Моїми були самі лиш історії з неї. Я вкрала книжку з Архіву. Навіть не думала, що знову її побачу.

— Вам слід узяти її собі.

— Ні, ми повинні ділитися нею далі. Завжди є місце для нових книжок.

Лише тоді Доріан помічає безліч книжок, якими по вінця напхана кабіна — вони містяться між балками, стоять на підвіконнях, висяться стосами на стільцях і підпирають ніжки столу.

Корабель нахиляється, страшенно розлючена хвиля встигає вдарити в кабіну, перш ніж він вирівнюється. Олівець скочується зі столу і зникає під кріслом.

Персидський кіт, що дрімав у кріслі, похмуро сповзає з нього та йде розслідувати справу про зникнення олівця, наче вже давно собі це запланував.

— Мені слід іти нагору, — каже Елінор, повертаючи «Солодкі муки» Доріану. — Забула розповісти вам, що над прірвою хтось є. Я побачила його в підзорну трубу. Він просто сидить там і читає. Зупинимося, щоб забрати його, коли море підніметься до потрібного рівня. Не знаю, як інакше він зможе дістатися звідти, адже в нього лише одна рука. Якщо хвилі посиляться, ухопіться за щось.

Доріан думає, що йому слід кинутися у хвилі й дозволити Беззоряному морю віднести себе геть, але підозрює, що Елінор знову врятує його, якщо він це скоїть.

Жінка трохи незграбно поплескує гостя по плечу й повертається на палубу, залишаючи його наодинці із Закарі.

Доріан відкидає волосся з хлопцевого чола. Він не здається мертвим. Доріан не знає, чи допомогло б це йому. Він тихенько сидить, прислухаючись до гуркоту хвиль за бортом корабля, завивання вітру й ляскання крил навколо печери. Його серце гупає так гучно, наче його супроводжує відлуння, адже так і є, і аж тоді чоловік розуміє, що саме створює це відлуння.

Він витягає з наплічника скриньку й тримає її в руках.

«Яка різниця, — запитує Доріан себе, — між серцем Долі та серцем, яке належить Долі».

Серцем, яке Доля зберігає, аж поки воно не знадобиться комусь.

Доріан переводить погляд з тіла Закарі на скриньку.

Думає про те, у що вірить.

Коли Доріан відчиняє скриньку, серце всередині стає битися швидше, оскільки його час нарешті настав.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Хтось залишив на моїй машині записку.

Вона припаркована на майданчику торговельного центру в околицях Торонто, і хтось залишив на ній записку. У світі буквально менше десятьох людей знає, що я тепер у цій країні, я весь час перевіряла, чи не встановили мені маячки, тож повинна бути непомітною, ніхто не зможе мене відшукати. Я не планувала зупинятися в цьому торговельному центрі й навіть не знаю, що це за місто. Починається на «Місі…».

Записка закликає мене: «Прийди та побач», а нижче вказана адреса.

Слова написані на клаптику поштового паперу з витисненим угорі «Вітання від “Фонду Кітінг”».

На звороті маленький малюночок сови в короні.

Я вбила адресу в GPS-навігатор. Недалеко.

Дідько!

За цією адресою розташований закинутий будинок. Можливо, раніше тут була школа або бібліотека. Розбиті вікна цементують враження, що ця будівля покинута. Жодних табличок. Вхідні двері забиті дошками, але написів про продаж, заборону заходити чи попередження про собак немає.

Немає навіть таблички, яка розповіла б, що тут було, лише номер над дверима, тож я знаю, що опинилась у потрібному місці.

Я припаркувалася і двадцять хвилин вирішувала, іти всередину чи ні. Уся територія навколо заросла бур’янами, наче тут роками не бувало людей. Повз мене навіть ніхто не проїхав. На стінах є кілька графіті, але небагато. Здебільшого ініціали й абстрактні закарлючки. Можливо, канадські графіті пристойніші за наші. Якщо я збираюся зайти всередину, краще братися до справи, поки не надто стемніло. Мені, напевно, слід було прихопити ліхтарик. Будинок, здається, моторошно вибалушився на мене, що полюбляють усі старі будівлі. У цьому місці колись було багато людей, а тепер не залишилося нікого, тож воно здається особливо порожнім.

Я вже всередині, і тут достоту колись давно була бібліотека. Є порожні полиці й каталоги з картками. Книжок немає, а лише поодинокі рахунки, клаптики пакувального паперу, кілька заблукалих карток, тих старомодних, на яких слід було писати своє ім’я.

І повсюди, по всіх усюдах ці картини.

Графіті й написані олією картини епохи Відродження з фресками немовляти. Місцями щось незрозуміле й абстрактне, а десь гіперреалізм.

Уздовж сходів рояться бджоли, вишні стоять у завірюсі з білого цвіту, а на стелях нафарбовані нічні небеса, помережані зірками й Місяцем у різних фазах.

Є фрески, що скидаються на міста, а є ще такі, які нагадують бібліотеку всередині бібліотеки, а в одній кімнаті намальований замок з людьми. Портрети в повний зріст такі реалістичні, що я спершу подумала, наче це справжні люди, і мало не привіталася.

Людина на портреті — З., а на другому портреті — чоловік з бару (я знала, що він важливий, я знала це).

А ще на картині є я.

Я на клятій стіні.

На стіні я в помаранчевому пальті, у яке зараз убрана, і тримаю в руках цей щоденник.

Що тут у біса коїться?

На цій великій стіні намальована велетенська сова. Не сипуха, можливо, неоарктична сова? Я не розуміюся на совах. Вона велетенська, майже на всю стіну, широко розкинула крила. Птах тримає в кігтях ключі на стрічках, а на голові має корону.

Під совою є двері.

Трохи нижче, у центрі, у рядочок вишикувалися корона, серце й пір’їна.

Двері — частина картини. Це справжні двері.

Вони намальовані посередині стіни, але з іншого боку дверей немає, я перевіряла. З іншого боку стіна суцільна.

Двері зачинені, але в них є замкова шпарина, а в мене (гей-гей!) є ключ.

Можливо, Час настав.

Я сиджу перед дверима. З-під них ллється слабеньке світло.

Сонце сідає, але світло під дверима не змінюється. Не знаю, як діяти далі.

Не знаю, як треба діяти, коли знаходиш те, що навіть на думці не мав шукати, і ти не певний, чи справжнє воно, але раптом уже сидиш на підлозі закинутої канадської бібліотеки віч-на-віч зі своєю знахідкою.

Я трохи подихала цитрусовою олійкою, яку мені дала мама З., але не почуваюся власницею ясного розуму. Почуваюся лимонно та млосно.

Я вийшла на вулицю, сіла на капот машини й дивилася, як сходить місяць. Зірок не так багато. Я знайшла Оріон.

До кишені я поклала карту таро «Місяць», і ще в мене є ключ-перо. Картка досі прив’язана до нього. Почерк той самий, що на записці з машини.

Для Кет, коли настане Час

Прийди та побач

Про всяк випадок залишу щоденник тут, у своїй машині. Не знаю чому. Щоб хтось дізнався. Щоб залишився запис, якщо щось станеться. Якщо я не повернуся.

Щоб хтось десь, можливо, знайшов його колись, прочитав і дізнався.

Привіт тобі, читачу.

Катріна Гоукінс була тут.

Усе це сталося насправді.

Іноді все це може звучати химерно, але подекуди життя ось таке.

Іноді життя стає химерним.

Ти можеш не зважати на це, а можеш дізнатися, куди ця химерність тебе заведе.

Ти відчиняєш двері.

Що станеться далі?

Я збираюся дізнатися.

…Доля закохалася в Час

Закарі Езра Роулінз прокидається, хапає ротом повітря, його нове серце гупає в грудях.

Останнє, що він пам’ятає, — мед, так багато меду наповнює його легені й тягне вниз, на дно Беззоряного моря.

Але він не на дні Беззоряного моря.

Він живий. Він тут.

Хай би де було це тут.

Здається, він рухається. Поверхня під ним тверда, але все навколо коливається. Навкруги лежать клаптики паперу й шматочки стрічок, а щось липке під пальцями — мед. Світло тьмяне, але тут, напевно, є свічки. Він не знає, де опинився.

Хлопець намагається підвестися, та натомість падає, і хтось підхоплює його.

Закарі й Доріан дивляться одне на одного із зачудованою недовірою.

У жодного з них немає слів жодною мовою для цієї миті в історії.

Закарі починає сміятися, а Доріан нахиляється і всотує сміх з його вуст, переплітає його зі своїм — між ними не залишається нічого: ані відстані, ані слів, навіть долі й часу для складних речей. Саме тут ми й залишимо їх у довгоочікуваному поцілунку над Беззоряним морем, переплетених у порятунку, бажанні й на застарілих мапах.

Але історія тут не закінчується.

Їхня історія лише починається.

І жодна історія по-справжньому не закінчується, поки її розповідають.

За стінами колишньої бібліотеки хтось нещодавно залишив блакитну машину. На досі теплому капоті спить рудий кіт. Чоловік у твідовому костюмі сперся на машину, гортаючи бірюзовий щоденник, хоча світить йому для читання лише місяць.

Біля стіни цегляного будинку дівчина в замалій для неї шкільній формі зводиться навшпиньки, зазираючи у вікно. Ніхто з них не помічає жінки, яка наближається між деревами, але зірки бачать її, їх світло яскраво мерехтить на її короні. Вона завжди знала, що ця ніч настане.

Протягом століть і життів вона завжди це знала. Єдине запитання було: «Як сюди дістатися?»

Жінка в короні заклякає в нерухомій темряві, спостерігаючи за чоловіком, який читає.

Потім її увагу привертають небеса. Вона тягнеться рукою до зірок. На її долоні лежить карта. Жінка підіймає її до нічного неба, показуючи місяцеві й зіркам, майстерно привертаючи їх увагу.

На карті є порожнина. Кінець.

Жінка перевертає карту. Яскрава пляма. Початок.

Вона ще раз перевертає карту, і та розсипається в пальцях на золотий порошок.

Жінка вклоняється. Корона не падає з голови, але сповзає. Вона поправляє її і знову дивиться на землю, повертаючись до своєї історії.

Діставшись машини, жінка тремтить у вечірній сукні без рукавів.

— Я не змінилася, — каже Мірабель Хранителеві. — Не думала, що буде так холодно. Давно чекаєш?

Вона вимагає не однієї, а безлічі історій

Хранитель знімає свій твідовий піджак і загортає в нього її плечі.

— Недовго, — запевняє він, адже кілька годин не порівняти з тим часом, протягом якого вони чекала цієї миті.

— Вона ще не відчинила, правда? — запитує Мірабель, дивлячись на цегляну будівлю.

— Ні, але незабаром відчинить. Вона вже вирішила. Залишила ось це. — Він простягає яскраво-бірюзовий щоденник. Натискає червону кнопку на обкладинці — усміхнене личко осяюється лампочками. — Як поживає наш містер Роулінз?

— Уже краще. Він не думав, що я приготувала для нього щасливий кінець. Мене це неабияк образило.

— Напевно, він не вірив, що заслуговує на нього.

— Гадаєш? — перепитує Мірабель, але Хранитель не озивається. Вона додає: — Тобі не слід бути тут, сам знаєш. Більше не слід.

— І тобі теж, однак ми тут.

Мірабель усміхається.

Хранитель підіймає руку й закладає їй за вушко пасмо рожевого волосся.

Він пригортає дівчину до себе, щоб зігріти, і торкається її вуст своїми.

Усередині цегляної будівлі відчиняються двері до нової Гавані на Беззоряному морі.

Високо вгорі за цим з полегшенням спостерігають зорі.