Беззоряне море

Паперова зірочка, складена з вирваної книжкової сторінки

Серед снігу стоїть олень.

Кліпни — і він зникне. Чи був це олень, а може, то було щось інше?

Певно, це був невимовлений словами смуток, або необраний шлях, або ніким не відчинені двері?

А може, це був олень, що промайнув між деревами та зник, не потурбувавши своєю втечею жодну гілочку?

Олень — це нездійснений постріл. Утрачена нагода.

Украдена, наче поцілунок.

У ці нові безтурботні часи з їхніми новими методами олень іноді затримується трохи на довше. Він чекає, попри те що раніше ніколи не чекав, ніколи не мріяв зачекати й не чекав, щоб замріятися.

А тепер чекає.

Щоб хтось здійснив постріл.

Щоб хтось простромив його серце.

Щоб знати, що його пам’ятатимуть.

Закарі Езра Роулінз спускається вузькими сходами під статуєю, а персидський кіт не відстає від нього. Сходинки під ногами потерті й нерівні, одна кришиться від його кроку — хлопець ковзає на три нижче й витягає руки вбік, намагаючись відновити рівновагу. Позаду нього нявчить кіт, граційно прокладає собі шлях над рештками поламаної сходинки і знову зупиняється, опинившись біля хлопця. «Кривляка», — каже котові Закарі. Кіт нічого не відповідає. «Кривляка», — повторює голос десь унизу. «Луна», — думає Закарі. Чітка запізніла луна. От і все. Він сам майже вірить цьому, але вуха кота притискаються до голови, і він сичить у темряву, а Закарі задкує, не знаючи, чому вірити. Він обережно спускається останніми сходинками й відчуває полегшення, коли кіт рушає назирці.

На виступі внизу стоїть лампа. Така, що в ній колись цілком міг жити джин, а тепер лише плюскається олія. Лампу оточують якісь мотузки й натягнуті шворки, а ще механізм, схожий на кремінь, біля вогника. Вона, мабуть, запалилася автоматично, коли хлопець увійшов. Лампа — єдине джерело світла в кімнаті, тож Закарі береться за її вигнуту ручку. Коли він підіймає лампу, золотий диск під нею рухається слідом, смикаючи за мотузки та шворки. Десь у стінах приглушено клацає, а в темряві миготить якась іскра. У протилежному кінці темного коридору запалюється ще одна лампа, яскравий вогник, що світлячком указує шлях уперед. Закарі йде коридором з лампою, кіт не відстає. Посередині коридору світло вихоплює ключ із кільцем, що висить на гачку в стіні.

Хлопець простягає руку й бере ключ. «Ня-а-а-а-в-р-р-р», — зауважує кіт, схвалюючи, не погоджуючись або не зважаючи на його дії. Закарі несе ключ і лампу далі коридором, а кіт і темрява рухаються назирці. У кінці коридору є ніша з іншою лампою, схожою на ту, яку він тримає в руці. Під нею Закарі бачить округлі двері з гладенького каменю без жодних позначок, окрім замкової шпарини. Він вставляє в неї ключ із кільцем, і той клацає та повертається. Хлопець штовхає камінь, відчиняючи двері. Лампа в його руках і та, що на стіні, миготять. Кіт сичить на щось за дверима й задкує до коридору. Закарі чує, як тварина злітає нагору сходами, чує, як камінь поламаної сходинки кришиться ще більше, а потім западає тиша. Він глибоко вдихає і заходить до кімнати.

Пахне багнюкою та цукром, трохи схоже на парфуми Мірабель. Промені світла від лампи падають на деталі кам’яних колон і прикрашених візерунками стін. Перед хлопцем височіє п’єдестал, підвищення із золотим диском. Він ставить лампу на диск, і той опускається під її вагою. Лунає металеве клацання. Запалюються лампи, що висять на колонах по периметру кімнати. Деякі з них, щоправда, залишаються темними: їм бракує ліхтарів або просто скінчилася олія. За колонами кімната розкреслена довгими подовжніми альковами. Закарі дивується, чому це місце здається йому знайомим, а потім бачить на краєчку одного із затінених місць руку скелета. Це склеп. Якусь мить хлопцеві хочеться втекти, помчати за котом нагору сходами. Але він не піддається цій спокусі. Хтось захотів, щоб він побачив це місце.

«Хтось або щось, — думає він, — має бути тут». Закарі заплющує очі, опановує себе й далі досліджує кімнату. Починає з її «мешканців». Спершу думає, що вони муміфіковані, але, підійшовши ближче, бачить, що смужки тканини навколо їхніх тіл укриті текстами. Більшість висохла й розклалася разом зі своїми володарями, але деякі можна прочитати.

Співає собі під ніс, коли думає, що ніхто її не чує.

Перечитує одні й ті самі книжки, аж поки не зрідниться з ними.

Ходить залами босоніж, тихенько, як кіт.

Усміхається так легко й часто, наче цілий світ дарує йому задоволення.

Вони загорнуті в спогади. Спогади про те, ким вони були за життя. Закарі читає все, що можливо прочитати, не торкаючись до них. Речення, що розплутуються, і думки, що з’являються в променях світла.

«Він більше не хотів бути тут», — повідомляє одна смужка з текстом, обгорнута навколо зап’ястя, яке тепер доречніше називати кісткою, і Закарі замислюється, чи означає це саме те, про що він подумав. В одній з ніш стоїть урна. У ній немає спогадів. Інші теж порожні. Закарі береться розглядати решту кімнати. На деяких колонах вирізьблені зубчасті орнаменти, похилі поверхні здаються п’єдесталами для ламп. На одному підвищенні лежить книжка. На вигляд вона надзвичайно стара. Палітурки нема — це просто сяк-так з’єднані сторінки. Закарі якомога обережніше бере книжку. Пергамент розсипається в його руках на шматки, падаючи клаптиками на підвищення. Закарі зітхає, і дихання кидає на підвищення біля його ніг ще кілька клаптиків. Хлопець намагається не надто засмучуватися через це. Можливо, книжка, як і люди навколо неї, уже покинула цей світ. Він опускає погляд, дивлячись, як те, що було книжкою, опадає до його ніг, і намагається прочитати щось, але це просто незрозумілі клаптики. Розбирає лиш одне-єдине слово:

Привіт

Закарі кліпає й дивиться на інший клаптик паперу.

сину

Він тягнеться до наступного шматочка, доволі великого, щоб підняти його, не пошкодивши.

віщ

Папірець розпадається в його пальцях на порох, але слова, що зникли в нього на очах, закарбовуються на сітківці. Хлопець кидає погляд на наступний крихкий шматок древнього паперу, хоча вже й так знає, що там буде написано.

ун

ки

Закарі заплющує очі, прислухається до голосу в голові, який зазвичай запевняє, що все це не насправді, але зараз той мовчить. Голос знає, що це справді відбувається, і хлопець теж це знає. Розплющує очі. Нахиляється й ретельно розглядає фрагменти розсипаної на порох книжки, зосереджуючись на першому клаптику з текстом, який знаходить, а потім на другому, третьому й далі.

є три

загублених у часі

речі

Закарі шукає, а книжка й далі розсипається. Єдине, що йому вдається розібрати, — окремі слова.

меч

книжка

чоловік

Щойно він знаходить їх, як слова одразу зникають, аж поки серед пороху не залишається лише два шматочки паперу.

знайди

чоловіка

Закарі далі шукає в купі розсипаного паперу додаткові підказки, але сеанс бібліомантії завершився. Книжка, яка тепер навіть формою не нагадує книжку, більше нічого не може йому сказати.

Хлопець змахує з рук порох від пророчих аркушів. «Знайди чоловіка». Він думає про загубленого в часі чоловіка зі сторінок «Солодких мук». Закарі й гадки не має про те, як знайти когось загубленого в часі за наказом привидів колишніх книжок. Він дивиться на тіла, які не завдають собі клопоту витріщатися на нього навзаєм, їхні витрішки давно минулися. Закарі бере лампу з постамента, і решта вогнів теж згасає. Хлопець виходить з дверей, затримуючись на мить, щоб вийняти ключ із замка. Двері з гуркотом зачиняються. На зворотному шляху зала здається довшою. Закарі вішає ключ на гачок і ставить лампу туди, де взяв. Вона опускається на полицю — світло з протилежного боку зали гасне. Закарі оглядає його.

Зала зникає в темряві, але промені від лампи вихоплюють у затінку якусь постать, хтось стоїть у її центрі, пильно дивлячись на нього. Закарі кліпає — постать зникає.

Він збігає нагору крихкими сходами, не наважуючись озирнутися, і мало не падає, спіткнувшись об персидського кота, який терпляче чекає його нагорі.

Паперова зірочка з погнутим кутиком

Нічне жахіття номер 113:

Я сиджу в дуже великому кріслі й не можу з нього підвестися. Мої руки прив’язані до билець, а кисті зникли. Навколо стоять люди без облич і годують мене клаптиками паперу з усім, що я мала написати на них, але жоден не питає мене, хто я така.

Закарі Езра Роулінз уже на півдорозі до ліфта, на півдорозі до повернення до Вермонту, до свого університету, до дипломної роботи й нормального життя, на півдорозі до того, щоб забути, що все це колись відбувалося. Гей, може, він прихопить із собою кота й одного дня переконає себе, що весь дивокрай підземної бібліотеки був майстерно вигаданою легендою на пояснення того, звідки взявся кіт. Він її розповідав собі так часто, що сам почав у неї вірити, хоча кіт був просто бездомною твариною з приплюснутою мордочкою, і він пішов за ним додому, хай би де був цей дім.

А тоді хлопець згадує, що двері, крізь які він востаннє увійшов у підвал «Клубу колекціонерів», згоріли й, найімовірніше, зиску з них не буде жодного.

Тож на півдорозі до ліфта з котом на хвості Закарі розвертається і прямує до своєї кімнати.

У центрі його дверей хтось причепив записку на клейкому папірці — аркушику якогось приглушено синього відтінку, а не традиційного жовтого. Маленькими охайними літерами на ньому написано: «Ти дістав усе, що тобі потрібно знати».

Закарі знімає записку з дверей і перевертає її, але на звороті нема нічого. Коли хлопець заходить до кімнати, де потріскує і чекає на нього вогонь у каміні, то перечитує записку знову, не вірячи тому, про що в ній ідеться.

Кіт заходить за ним усередину. Закарі зачиняє двері.

Приклеює записку до рами картини з кроликами-піратами.

Дивиться на свої зап’ястя.

Йому більше не хочеться залишатися тут.

Хлопець намагається пригадати, коли востаннє розмовляв з кимось, хто не був би котом. Невже п’яний Доріан розповів йому свою історію кілька годин тому? І чи відбувалося це взагалі? Він більше не певен у тому.

Мабуть, утомився. Яка різниця між утомою й сонливістю? Закарі натягає піжаму й сідає навпроти вогнища. Персидський кіт згортається клубочком на ліжку біля ніг, потроху заспокоюючи хлопця. Увесь цей затишок не повинен здаватися таким незатишним.

Закарі вдивляється у вогонь, пригадуючи, як пильно дивилася на нього постать у затінку коридору, у місці, де не було нічого, крім мертвих тіл.

«Може, твій мозок дурить тебе», — підказує голос у голові.

— Я гадав, що ти — мій мозок, — промовляє Закарі, і кіт на ліжку вовтузиться, потягується, а потім умощується знову.

Голос у голові не відповідає.

У Закарі несподівано виникає непоборне бажання поговорити з кимось, але водночас йому не хочеться виходити з кімнати. Він думає, що б такого написати Кет, адже дівчина зазвичай відгукується будь-якої години дня і ночі, але не знає, що саме написати. «Здоров, Кет. Застряг у темниці підземної бібліотеки. Як там сніг?»

Хлопець знаходить свій телефон, і той навіть частково заряджений — не так, як мав би бути, зважаючи на те, скільки часу він просидів під’єднаним до розетки, але досить, щоб увімкнутися.

Світлина з вечірки в «Алґонкіні», яку він зберіг, нікуди не поділася, і тепер очевидно, що жінка в масці — це Мірабель, а чоловік, який з нею розмовляв, — Доріан. Закарі замислюється, про що вони шепотілися минулого року, і не може визначитися, хоче він це знати чи ні. Пропущених дзвінків немає, але є три текстових повідомлення. Фотографія готового шарфа від Кет, нагадування від мами, що незабаром на них чекає ретроградний Меркурій, і чотири слова з невідомого номера: «Ходіть обережно, містере Роулінз».

Закарі вимикає телефон. Однаково тут унизу немає мережі.

Він іде до стола, бере ручку й шкрябає на картці два слова: «Привіт, Кухне».

Кладе записку в кухонний ліфт і відсилає його. Він майже переконав себе, що Кухня, і вкриті історіями тіла, і саме це місце, і Мірабель, і Доріан, і кімната, у якій він стоїть, і його піжама — усе це фрагменти його вигадок, аж раптом лунає дзвоник. «Привіт, містере Роулінз. Чим ми можемо вам допомогти?»

Закарі довго думає, перш ніж написати відповідь. «Це все справжнє?» — пише він. Фраза здається дуже туманною, але він однаково надсилає.

За мить кухонний ліфт дзеленчить, і всередині поряд з іншою карткою стоїть горнятко, над яким звивається пара, а ще тарілка зі срібним ковпаком.

Закарі читає записку: «Звісно, справжнє, містере Роулінз. Сподіваємося, незабаром ви почуватиметеся краще».

У горнятку тепле кокосове молоко з куркумою, чорним перцем та медом. Під срібним ковпаком шість маленьких, прикрашених досконалою глазур’ю капкейків.

«Дякую, Кухне», — пише Закарі.

Він бере горнятко й капкейки та знову сідає перед каміном. Кіт потягується і влаштовується біля нього, принюхуючись до солодощів і злизуючи з хлопцевих пальців глазур.

Закарі не пам’ятає, як заснув. Він прокидається, скрутившись калачиком, біля майже згаслого каміна на купі подушок, персидський кіт уже в нього на руці. Котра година, хлопець не знає. Котра, до речі, година?

«Котра, до речі, година?» — запитує Закарі кота.

Той позіхає.

Кухонний ліфт дзенькає, на стіні запалюється світло, і Закарі не може пригадати, щоб це раніше траплялося без його участі.

«Доброго ранку, містере Роулінз, — написано на картці, що лежить усередині ліфта. — Сподіваємося, ви добре виспалися».

Поряд стоять кавник, скручений трубочкою омлет, дві підсмажені скибочки дріжджового хліба, полив’яний глечик з маслом, побризканим медом і присипаним сіллю, і кошик з мандаринами. Закарі береться писати подяку, але натомість шрябає дещо геть інше.

«Я люблю тебе, Кухне»

Відповіді він не чекає, але дзенькіт лунає знову.

«Дякуємо, містере Роулінз. Ви нам теж неабияк подобаєтеся».

Закарі їсть свій сніданок (він ділиться омлетом з котом, забувши про правило не годувати їх, та й однаково він порушив його минулого вечора, коли пригостив тваринку масляною глазур’ю) і думає, що в голові трохи розвиднилося.

— Якби ти був загубленим у часі чоловіком, де б ти був? — запитує хлопець кота. Кіт витріщається на нього. «Ти дістав усе, що тобі потрібно знати». — Ой, а справді! — вигукує Закарі, збагнувши дещо.

Він перебирає книжки біля вогнища, шукаючи ту, яку йому дала Рима, а тоді розгортає її там, де зупинився. Іде до столу й посуває лампу, щоб краще бачити, а кіт з нявчанням умощується в нього на колінах. Читаючи, Закарі чистить і їсть мандаринку — маленькі скибочки сонячного світла.

Він читає, супиться, читає далі, а потім перегортає сторінку, а там більше нічого нема. Решта сторінок порожня. Історія, його історія, хай яка вона була, уривається на середині книжки.

Закарі згадує, що загублений у часі чоловік мандрував у «Солодких муках» містами з меду й кістки, а також посилання на Беззоряне море в «Передбаченнях і переказах» і замислюється, чи не сплітаються у якийсь спосіб усі ці історії в одну. Розмірковує, де зараз може бути Саймон і як узятися за його пошуки. Замислюється про спалене місце й мітлу в кабінеті Хранителя. Розмірковує, що ж сталося із сином віщунки.

На кутику стола лежить зірочка-орігамі, яку він заховав у кишеню. Хлопець бере її та придивляється. На папері щось написано. Закарі розгортає зірочку. Вона перетворюється на довгу смужку паперу, укриту такими крихітними словами, що здається, наче їх прошепотіли.

Нічне жахіття номер 83: я йду темною-темною місциною, і щось велике й слизьке проникає в темряві так близько до мене, що я можу простягнути руку й торкнутися. Але щойно я торкнуся слизької потвори, як вона відразу дізнається, що я тут, і повільно з’їсть мене.

Закарі впускає жахіття на стіл і знову береться за книжку. Він перегортає останню заповнену словами сторінку й перечитує, зупиняючись на кінцевих словах незавершеної книжки. Обережно знімає кота з колін. Ставить його на підлогу, ховає книжку в торбу разом із запальничкою, щоб не довелося знову навпомацки тинятися в темряві, і взувається. Потім натягає на піжаму бордовий светр і вирушає на пошуки Мірабель.

Поєднання кількох паперових зірочок (одну з яких добряче пожував кіт)

Зрідка хтось із аколітів вирішує віддати зі своїми клятвами не лише язик, а ще дещо.

Такі аколіти трапляються нечасто. Ніхто вже й не пригадає, коли востаннє приходив хтось такий винятковий. Вони служать не так довго, щоб познайомитися зі своїми наступниками.

Художниця збилася з дороги.

Вона думає (помиляється), що, обравши цей шлях (якийсь шлях, будь-який шлях), наблизиться до цього місця, яке колись любила, цього місця, що змінювалося навколо неї, поки час змінював усе інше.

Їй хочеться знову розпалити давно згаслий вогонь. Знайти щось утрачене, назви чого вона не пам’ятає, але відчуття втрати всередині нагадує голод.

Художниця має рішення, не розповівши про це нікому. Лише єдиний учень помічає її відсутність, але не надто замислюється про це, бо вже давно дізнався, що люди зникають, як кролики в капелюхах, а тоді або повертаються, або ні.

Аколіти згоджуються на таку поступку, адже їх чимраз меншає.

Художниця проводить час на самоті й у роздумах, перелічуючи всі втрати та жалі, щоб збагнути, чи можна було якось уникнути їх, а чи вони просто пройшли крізь її життя і попрямували далі, як хвилі, що набігають на берег.

Вона думає так: коли раптом вигадає нову ідею для картини під час свого ув’язнення, то покине цей шлях і повернеться до своїх робіт, дозволивши бджолам шукати когось іншого, хто служитиме їм.

Проте нових ідей нема. Самі лише старі, на всі лади думані й передумані. Тільки звичні й безпечні речі, які вона безліч разів уявляла й відтворювала змахами пензлика, — у них вона не бачить нічого, крім порожнечі.

Жінка вирішує спробувати писати, але завжди почувалася затишніше з картинами, а не зі словами.

Коли двері відчиняються раніше, ніж художниця очікувала, вона приймає бджолу без вагань.

Аколіт і художниця ідуть порожніми коридорами до дверей без позначок. Лише кіт помічає їх цієї миті та, попри те що розуміє помилковість її намірів, не втручається. Коти не мають звички втручатися в долю.

Художниця змирилася з тим, що доведеться пожертвувати обома очима, але забирають лише одне.

Одного буде більше ніж досить.

Коли о`брази зливою проливаються перед її поглядом, коли її бомбардує так багато картинок з такими деталями, що вона не може відрізнити одну від одної, не може навіть мріяти про те, щоб відобразити всі їх фрагменти на полотні, хай навіть пальці аж сверблять від бажання схопитися за пензлик, — тоді вона розуміє, що цей шлях призначено не їй.

Але вже занадто пізно обирати інший.

Закарі Езра Роулінз іде коридорами Гавані, зрозумівши раптом, що, власне, не знає, де кімната Мірабель, адже навіть не подумав розпитати її про це. Він зазирає до бальної зали, схожої на печеру, де бачив дівчину востаннє, але в пивниці порожньо. Над полицями з вином мерехтить намальована жінка з укритим бджолами обличчям, і Закарі, перш ніж знову піти геть, бере цікаву на вигляд пляшку й кладе собі в торбу. Це якесь невідоме червоне вино з ліхтарями та схрещеними ключами.

Потім він підіймається якимись іншими сходами, що ведуть нагору з бальної зали, і не знає, де опинився. Знову потрапив зі знайомих місць до незнайомих.

Хлопець зупиняється, намагаючись визначити своє місцеперебування за закутком, оздобленим книжками, самотнім кріслом і маленьким столиком, що змайстрований зі зламаної колони. На ньому стоїть горнятко, але замість чаю всередині горить свічка.

Між книжковими полицями Закарі помічає невеличку латунну пластинку з кнопкою, схожу на старовинний вимикач. Хлопець натискає її.

Книжкова полиця відсувається вбік, відкриваючи вхід до прихованої кімнати.

«Щоб дізнатися всі місцеві секрети, знадобиться ціла вічність, — зауважує голос у голові. — І щоб розгадати бодай частину таємниць». Закарі не сперечається із цим.

Щойно знайдена кімната скидається на щось зі старих маєтків або історичних фільмів про загадкові вбивства. Темні дерев’яні панелі й зелені скляні лампи. Шкіряні канапи й покладені один на один східні килими, укриті книжковими полицями стіни, одна з яких розсунулася, щоб пустити хлопця всередину. Поміж книжками висять картини в рамах, підкреслені галерейним світлом, а ще в кімнаті є справжні двері, що ведуть до коридору.

На протилежній стіні висить велетенське полотно. Нічний ліс, серпик місяця проглядає між гілками, а поміж деревами стоїть величезна пташина клітка; вона така велика, що на жердинці всередині, де мала бути пташка, зображений чоловік, який самотою сидить у своїй в’язниці, відвернувшись від глядача.

Дерева навколо клітки вкриті ключами й зірками, що звисають з гілок на стрічках, стирчать з гніздечок або попадали на землю. Побачене нагадує Закарі про кроликів-піратів. Мабуть, цю картину намалював той самий художник. Якщо вже про це зайшла мова, бджолина панна з пивниці теж може бути його творінням.

Перед картиною, пильно її розглядаючи, стоїть Доріан. Він убраний у довге, глибокого синього кольору повстяне пальто без комірця, воно чудово скроєне, дуже личить чоловікові й прикрашене відполірованими ґудзиками з дерева чи кістки у формі зірочок, тож пасує до картини. Пальто доповнюють відповідні штани, але стоїть Доріан босоніж.

Він обертається, коли книжкова полиця за спиною Закарі стає на місце.

— Ти тут, — каже чоловік, і це більше нагадує спостереження про це місце загалом, а не зокрема про те, що Закарі прийшов з-поза книжкової полиці.

— Так, я тут.

— Мені вже здавалося, що ти наснився.

Хлопець і гадки не має, що відповісти на такий коментар, тож відчуває полегшення, коли Доріан повертається до споглядання картини. Він, напевно, думає, що п’яні оповідки теж йому наснилися, і це, певно, на краще. Закарі підходить ближче, і вони пліч-о-пліч розглядають чоловіка в клітці.

— Мені здається, наче я бачив його раніше, — зізнається Доріан.

— Ця картина нагадує мені про садок колекціонера ключів з вашої книжки, — каже Закарі, і чоловік подивовано обертається до нього. — Я прочитав її, вибачте, — перепрошує він автоматично, насправді не почуваючись винним.

— Не варто вибачатися, — заспокоює Доріан. Він знову відвертається до картини.

— Як почуваєтеся? — цікавиться Закарі.

— Наче втрачаю глузд, але якимось повільним і до болю чарівним способом.

— Ага, розумію. Отже, вам краще.

Доріан усміхається, і хлопець замислюється, як можна сумувати за чиєюсь усмішкою, якщо бачив її лише раз.

— Так, краще. Дякую.

— Ви забули взути черевики.

— Я ненавиджу черевики.

— Ненависть — занадто сильне почуття, щоб відчувати його до черевиків.

— Більшість моїх почуттів серйозна, — відповідає Доріан, і Закарі знову не знає, що на це відповісти, але чоловік рятує його від цього обов’язку.

Він ступає крок до хлопця, опинившись раптово й неочікувано близько, простягає руку і кладе йому на груди над серцем. Хлопець не одразу розуміє, що саме відбувається. Він доводить свою надійність. Аж дивно, як легко відчути серцебиття навіть крізь светр.

— Ти насправді тут, — тихенько повторює Доріан. — Ми обидва насправді тут.

Закарі не знає, що сказати, тому просто киває, і вони прикипають одне до одного поглядами. У карих Доріанових очах є теплота, якої раніше він не помічав. Над лівою бровою в нього шрам. Кожна людина складається з безлічі деталей. Безліч коротеньких історій, і так мало можливостей їх прочитати. Слова «Мені хотілося б на те поглянути» видаються якимись незграбними.

Хлопець дивиться, як очі Доріана схожим способом мандрують його шкірою, і замислюється, скільки в них спільних думок.

Доріан опускає очі на свою руку й зітхає.

— Ти що, в піжамі? — дивується чоловік.

— Так, — озивається Закарі, збагнувши, що досі вбраний у свою піжаму в синю смужку, і заходиться від сміху з абсурдності цього всього, а Доріан, трохи повагавшись, і собі сміється.

Регіт щось змінює — щось губиться, а щось нове з’являється. І хоча Закарі не знає, як описати те, що сталося, між ними двома раптом виникає легкість, якої раніше не було.

— Що ти шукав на книжковій полиці? — запитує Доріан.

— Намагався дізнатися, як бути далі, — пояснює хлопець. — Шукав Мірабель, але не міг знайти, а потім заблукав і став шукати щось знайоме, і зрешою знайшов вас.

— А я — щось знайоме? — цікавиться чоловік, і Закарі кортить сказати: «Так-так, ти надзвичайно знайомий, і я не знаю, як це сталося». Утім, у цих словах забагато правди, і натомість він запитує:

— Якби ви загубилися в часі, то де б перебували?

— Маєш на увазі, коли я загублюся?

— І це теж, — погоджується Закарі попри розуміння, що завдання знайти загубленого в часі чоловіка може бути значно складнішим, ніж він гадав. Він переводить очі на картину.

— А як ти почуваєшся? — цікавиться Доріан у відповідь на роздратовану зневіру, якої не приховує обличчя хлопця.

— Наче я вже втратив глузд, а життя після того, як його втратиш, — це якийсь караван загадок.

Закарі дивиться на чоловіка в клітці. Клітка здається реальною, замок важким, і висить він на ланцюзі, зачепленому за ґратки. Усе на вигляд доволі справжнє, аж не виникає бажання доторкнутися. Щоб обдурити око.

На мить Закарі знову почувається тим хлопчиком, що стоїть перед намальованими дверима, які не наважився відчинити. Яка різниця між дверима та кліткою? Між «поки що» і «вже запізно»?

— Яких загадок? — перепитує Доріан.

— Відколи я тут опинився, мені трапляються на очі самі записки, підказки й таємниці. Спочатку Бджолина Королева, але вона лише привела до прихованого склепу із загорнутими в спогади мерцями, де кіт покинув мене, а книжка розповіла, що існують три речі, які загубилися в часі. Будь ласка, не дивіться на мене так.

— Книжка тобі розповіла?

— Ці слова випали на маленьких навчальних клаптиках, і я не знаю, що це означає. До того ж навколо були мертві тіла, і мені не надто хотілося застрягати там, щоб дійти суті, та й книжка однаково зникла. А потім у коридорі був привид. Мені так здалося. Очевидно.

— Ти впевнений, що не вигад…

Закарі уриває чоловіка, перш ніж той устигає промовити те, що хотів сказати, і запитує:

— Гадаєте, я все нафантазував? Ми в підземній бібліотеці, ви самі бачили намальовані двері, які відчиняють стіни, і вирішили, що я нафантазував бібліомантію і «начебто-привидів»?

— Не знаю, — зізнається Доріан. — Просто зараз я не знаю, чому вірити.

Вони вдвох пильно вдивляються одне в одного в напруженій тиші, аж поки Закарі уривається терпець, і він, указуючи на одну зі шкіряних канап, каже:

— Сідайте.

Поряд стоїть лампа для читання зі скляним зеленим абажуром. Хлопець очікує, що Доріан сперечатиметься, але той поступливо сідає, як йому наказали, не кажучи жодного слова, хай навіть вираз обличчя видає роздратування.

— Дочитайте, — просить хлопець, дістаючи з торби «Солодкі муки» й віддаючи їх Доріану. — А коли закінчите, прочитайте ось це. — На столик Закарі кладе «Баладу про Саймона та Елінор». — Ваша книжка у вас?

Доріан дістає з кишені пальта «Передбачення і перекази».

— Ти не будеш читати… — Він змовкає, коли Закарі бере в нього книжку. — Ти казав, що вже прочитав її.

— Так і є, — погоджується хлопець. — Але я подумав, що корисно буде перечитати. — Помітивши, як Доріанове обличчя прибирає запитального виразу, він дивується й цікавиться: — Щось не так?

— Як мені відомо, ти володієш тільки англійською і французькою.

— Я б не назвав те, що вмію, «володінням французькою», — зізнається Закарі, намагаючись збагнути, чи дратує його сказане Доріаном, і виявляє, що злість кудись поділася. Він сідає на іншу канапу й обережно розгортає «Передбачення і перекази». — Тут унизу книжки самі себе перекладають. Гадаю, з розмовами відбувається те саме, але поки що я спілкувався з людьми тільки англійською або жестами. Якщо подумати, Хранитель, напевно, не розмовляв зі мною англійською. Вірити в це було б занадто самовпевнено.

— Як таке можливо? — дивується Доріан.

— Як узагалі щось із цього можливо? Я навіть не розумію фізики книжкових полиць.

— Я запитав тебе про це на мандаринській.

— Ви розмовляєте мандаринською?

— Я розмовляю багатьма мовами, — пояснює чоловік, і Закарі уважно дивиться на його губи. Ці рухи не відповідають словам, які чують його вуха. Так само розпливався переклад у книжці, перш ніж знову застигнути. Хлопець замислюється, чи помітив би різницю, якби не шукав її.

— Це ви теж сказали мандаринською? — цікавиться він.

— Це я сказав на урду.

— Ви справді розмовляєте багатьма мовами?

Доріан зітхає, дивиться на книжку у своїх руках, потім на чоловіка в клітці на стіні, а тоді знову на Закарі.

— У вас такий вигляд, наче вам хочеться швидше піти звідси, — зауважує Закарі, і чоловіків вираз обличчя миттєво змінюється на здивований.

— Я не маю куди йти, — озивається він, якусь мить дивиться хлопцеві у вічі, а потім знов заглиблюється в «Солодкі муки».

Закарі дістався середини «Передбачень і переказів» і саме обмірковує, чи існує декілька Королів Сов, як Доріан несподівано підводить на нього погляд і каже:

— Цей… Цей хлопчик у бібліотеці з жінкою в зеленому шарфі. Це я.

— Ви значно спокійніше реагуєте на свою появу в книжці, ніж я.

— Як… — починає Доріан, але замовкає і береться читати далі. За хвилину додає: — Правдивий лише початок, усіх тих наступних випробувань я не проходив.

— Але ви були вартовим?

— Ні, я був високопоставленим членом «Клубу колекціонерів», — виправляє його Доріан, не відриваючи погляду від сторінок. — Утім, виходить, що «Клуб колекціонерів» еволюціонував із цього. Є… дещо схоже. — Чоловік нарешті підводить очі від книжки й розглядає кімнату, книжкові полиці, картину та двері до коридору. Повз них проходить кіт, навіть не зазирнувши до кімнати. — Аллеґра завжди казала, що ми мусимо почекати, поки все стане безпечним і надійним. Вона роками повторювала мені це, і я їй повірив. «Безпечно й надійно» — стало моєю метою, яка чимраз помітніше віддалялася. Щоразу більше дверей, які слід зачинити, і більше проблемних людей, котрих слід ліквідувати. Завжди незабаром і ніколи не зараз.

— Отже, саме в це вірять у «Клубі колекціонерів»?

— У те, що вони так довго виконують вказівки Аллеґри, що вже заслужили місце в раю, який є, як припускав Борхес, такою собі бібліотекою? Так, вони в це вірять.

— Звучить наче якийсь культ, — зауважує Закарі.

На його подив, Доріан сміється й погоджується:

— І справді.

— А ви теж у все це вірили? — не вгаває хлопець.

Доріан озивається після недовгих роздумів.

— Так, вірив. Непохитно. Я багато чого брав на віру, а потім настала ніч, що змусила мене засумніватися в усьому, тож я втік. Зник. Нічого путящого з того не вийшло. Вони заморозили всі мої рахунки на всі вигадані імена, деяких моїх підставних особистостей знищили, а інших включили до списків спостереження, списків людей, яким заборонено літати, і всіх можливих списків. Проте я мав чимало готівки і був на Мангеттені. На Мангеттені легко загубитися. Я міг тинятися середмістям у костюмі та з дипломатом і розчинитися в натовпі навіть тоді, коли звично йшов до бібліотеки.

— А що змінило вашу думку? — розпитує далі Закарі.

— Не що. Хто. Мірабель змінила мою думку, — озивається Доріан.

А перш ніж хлопець устигає щось іще запитати, знову переводить очі на книжку, підкреслено й очевидно увірвавши бесіду.

Вони трохи читають у тиші. Закарі час від часу кидає погляди на Доріана, намагаючись угадати, про що саме той читає, аналізуючи рухи його брів. Нарешті чоловік згортає «Солодкі муки» і кладе їх на стіл. Він супиться і простягає руку, Закарі без жодного слова вкладає в неї «Баладу про Саймона та Елінор», і вони беруться читати далі.

Закарі саме заблукав у казці (замислившись, у якій скриньці скульпторка з історії сховала те, що, на його думку, було серцем Долі), коли Доріан згортає книжку. Вони потихеньку розбираються з тисячею запитань. На кожен зв’язок, який вони намагаються простежити між однією і другою книжкою, припадає ще більше всього, що не поєднується між собою.

Деякі історії здаються цілковито відокремленими й віддаленими, а інші оповідки справляють враження достоту пов’язаних з історією, у якій вони вдвох опинилися.

— Існувала… — починає Доріан, однак замовкає, і коли знову говорить, то звертається до чоловіка на стіні, а не до юнака навпроти: — Існувала організація, відома як «Фонд Кітінг». Жодної публічності, усі справи вели всередині. Не знаю, звідки вона взялася, не було взагалі нікого з таким прізвищем, але це геть не простий збіг.

— У бібліотеці поставили позначку, що це подарунок від «Фонду Кітінг», — каже Закарі, підіймаючи вгору «Солодкі муки». — Як вони пов’язані з «Клубом колекціонерів»?

— Вони працювали в опозиції. Існували… цілі, які слід було ліквідувати. — Доріан замовкає, підводиться, ступає кілька стрімких кроків кімнатою, і Закарі раптом здається, що клітка на картині не обмежується стіною. — Нагадай, що саме сказала твоя книжка зі склепу, — просить чоловік, зупиняючись, щоб узяти «Баладу про Саймона та Елінор», і береться на ходу гортати сторінки.

— Є три загублені в часі речі. Книжка, меч і чоловік. Книжка, напевно, — «Солодкі муки», оскільки Елінор віддала її Саймонові й вона провела на поверхні — скільки? — сто років? Вказівки були «знайти чоловіка», а не «знайти чоловіка з мечем», отже меч, можливо, уже повернувся. У кабінеті Хранителя є меч, він дуже підозріло висить на стіні та впадає в око.

— Саймон — загублений у часі чоловік, — каже Доріан. — Напевно, це він. У загубленого в часі чоловіка із «Солодких мук» навіть є пальто з ґудзиками. — Він бере «Солодкі муки» та почергово гортає обидві книжки. — Як гадаєш, хто такий пірат? — запитує в хлопця.

— Пірат — це, очевидно, метафора.

— Метафора чого?

— Не знаю, — зізнається Закарі. Він зітхає та озирається на чоловіка в намальованій клітці, навколо якого висить так багато ключів.

— А хто художник? — цікавиться Доріан. І водночас у голові Закарі лунає голос із тим самим запитанням.

— Я не знаю, — повторює той. — Я бачив кілька картин, мабуть, намальованих однією людиною. У моїй кімнаті є картина з кроликами-піратами.

— Можна мені на неї подивитися?

— Звичайно. — Закарі кладе «Солодкі муки» і «Баладу про Саймона та Елінор» в торбу, а Доріан повертає «Передбачення і перекази» до кишені, і вони рушають якимось коридором, що видається хлопцеві знайомим — схожим на тунель із книжковими полицями, які вигинаються на кожному повороті.

— Як багато ви змогли побачити? — запитує Закарі, помітивши, як Доріан сповільнює крок і роздивляється все довкола.

— Лише кілька кімнат, — відповідає той, дивлячись униз, кудись під свої босі ноги. Підлога в цьому коридорі скляна, і внизу видно кімнату, ущент заставлену рухомими панелями з надрукованими історіями, із цієї перспективи здається, що це оповідь про кота в лабіринті.

— Єдині люди, яких я бачив, — це ти й дівчина-янгол з пухнастим волоссям у білих шатах, яка не розмовляє.

— Це Рима, — пояснює Закарі. — Вона аколітка.

— У неї є язик?

— Я не питав, вирішив, що це буде нечемно.

Доріан зупиняється біля вигадливого телескопа поряд з кріслом. Він направлений на вікно в кам’яній стіні неподалік. Чоловік відчиняє засувку й розчахує вікно навстіж. За ним здебільшого темрява, лише звідкілясь сотається миготливе віддалене світло.

Доріан повертається до телескопа й дивиться крізь нього у вікно. Закарі бачить, як усмішка вигинає кутики його вуст. За мить чоловік відступає на крок убік і жестом запрошує його поглянути.

Щойно очі Закарі призвичаюються до плюсового скельця телескопа, як перед ним постає далечінь одразу за схожим на печеру місцем. У якійсь іншій частині Гавані є вікна до інших кімнат, вирізані в стіні із зазубреної скелі, що спускається кудись у затінок, а на освітлених кам’яних просторах лежать рештки велетенського корабля. Корпус розламався навпіл, а море з-під його дна вкрадено. Зі щогли мляво звисає пошматований прапор. На похиленій палубі стосами складені книжки.

— Як гадаєш, тут були сирени? — запитує Доріан просто над вухом Закарі. — Це вони своїми співами влаштували морякам кораблетрощу?

Закарі заплющує очі, намагаючись уявити цей корабель у морі. Він повертає телескоп, очікуючи, що Доріан стоїть поруч, але той уже рушив далі коридором.

— Можна у вас дещо запитати? — наздогнавши його, озивається хлопець.

— Звичайно.

— Чому ви допомогли мені там, у Нью-Йорку? — Це те, чого Закарі ніяк не міг збагнути. Йому здавалося, що тут приховане ще щось, а не саме лише бажання повернути книжку.

— Тому що захотів, — відгукується на запитання чоловік. — Я чималу частину життя згаяв на те, що від мене хотіли інші, а не на те, чого я сам хотів, і тепер намагаюся це змінити. Вирішувати, керуючись імпульсом. Не носити черевиків. Це жахливо бадьорить.

За кілька поворотів коридор з вітражними історіями приводить їх до кімнати Закарі. Хлопець хоче відчинити двері, але вони замкнені. Він забув, що сам замкнув їх, і тепер дістає з-під светра ключ.

— Ти досі носиш його, — помічає Доріан, дивлячись на срібний меч, і Закарі не знає, як відповісти, крім жахливо очевидної згоди, що так, він досі носить його й лише зрідка знімає, але, відчинивши двері, одразу відволікається на обурені верески персидського кота, якого випадково зачинив усередині.

— Ой, вибач, — перепрошує він. Кіт не відповідає, протискається йому між ніг і прямує собі кудись коридором.

— Як довго він тут просидів? — цікавиться Доріан.

— Кілька годин, — припускає Закарі.

— Ну, принаймні тут йому було зручно, — заспокоює хлопця чоловік, оглядаючи кімнату.

Бачить картину над камінною полицею. Вона скидається на класичний пейзаж з парусними кораблями, лиховісними хмарами та брижистими хвилями — усе здається цілковито реалістичним, окрім піратів-кроликів.

— Як гадаєш, це збіг? — запитує Доріан. — Дівчинка, що вдавала кролика та знала художника, і картини з кроликами?

— Думаєте, художник намалював їх для Елінор?

— Мені це здається вірогідним, — не приховує Доріан. — Тут, очевидно, є історія.

— Здається, тут є безліч історій, — відгукується Закарі.

Він опускає торбу, і пляшка з вином дзенькає об камінь. Хлопець виймає її, витирає пил з ліхтаря і ключів на етикетці, розмірковуючи, хто налив у неї вино та скільки вона пролежала в підвалі, чекаючи, поки її відкоркують. Чому б не зараз? Закарі дивиться на закорковану пляшку й супиться.

— Не засуджуйте мене, — звертається він до Доріана, беручи зі столу ручку та проштовхуючи нею корок усередину (цим трюком він користувався безліч разів, коли в студентські роки не мав відповідного кухонного приладдя).

— Ми могли знайти де-небудь штопор, — зауважує чоловік, спостерігаючи за неелегантним процесом.

— Ви вже були дещо здивовані моїми схильностями до імпровізації, — відповідає Закарі, підіймаючи успішно відкорковану пляшку.

Він відпиває великий ковток вина, а Доріан сміється. Вино смакувало б краще з карафки і, мабуть, келихів, але й без того одразу відчутний його багатий, запашний і чудовий смак. Якийсь осяйний, як ліхтар на етикетці. На щастя, вино не шепоче віршів чи історій на язиці або в голові, але його смак старіший за історії. Нагадує про міфи.

Закарі пропонує пляшку Доріанові, і той бере, на мить затримавши свої пальці на хлопцевих.

— Ти повернувся через мене, чи не так? — раптово запитує Доріан. — Перепрошую, що не згадав про це раніше, усе досі трохи в тумані.

— Здебільшого через Мірабель, — зізнається хлопець. — Я став її спільником, а потім мене прив’язали до стільця та отруїли. Тепер усе здається таким далеким, хоча відбувалося геть недавно. Тепер мені вже краще.

— Дякую, — каже Доріан. — Ти не мусив цього чинити. Ти мені нічого не був винен, і я… дякую. Мені здавалося, що вже ніколи не прийду до тями, а натомість прийшов до тями тут.

— Пусте, — відповідає Закарі, однак відчуває, що слід сказати більше.

— Як давно це було? — запитує чоловік. — Чотири дні тому? П’ять? Тиждень. Як на мене, то минуло ще більше часу.

Закарі дивиться на нього, не знаходячи слів для точної відповіді. Міг минути тиждень або ціле життя, а може, одна-єдина мить. Він думає: «Мені здається, наче я знав тебе завжди». Але вголос хлопець цього не каже.

— Де ти його взяв? — запитує Доріан, сьорбаючи вино з пляшки.

— У пивниці. У затильній частині бальної зали, де колись було Беззоряне море.

Чоловік дивиться на Закарі з тисячею запитань в очах, але замість того, щоб озвучити їх, відпиває ще один великий ковток і віддає йому пляшку.

— Це, мабуть, було щось надзвичайне в давні часи, — каже він.

— А чому люди приходили сюди? — цікавиться Закарі й відпиває ще один ковток вина з присмаком міфів, перш ніж передати пляшку Доріанові.

Він сам не знає, паморочиться в його голові й шаленіє пульс від вина чи від того, що пальці цього чоловіка торкаються його руки.

— Гадаю, люди приходили сюди з тієї самої причини, що й ми, — припускає Доріан. — У пошуках чогось. Навіть якщо нам невідомо, що саме це було. Чогось більшого. Чогось дивовижного. Якогось рідного місця. Ми опинилися тут, щоб мандрувати історіями інших людей у пошуках своєї. За пошуки! — проголошує він, салютуючи Закарі пляшкою.

— За знахідки, — озивається хлопець, повторюючи жест, щойно Доріан віддає йому пляшку.

— Мені справді подобається те, що ти прочитав мою книжку, — зізнається чоловік. — Дякую, що допоміг повернути її.

— Прошу.

— Дивно, чи не так? Любити книжку? Коли слова на сторінках стають такими дорогоцінними, що здаються частинами власної історії, адже саме так і є. Як чудово, що хтось нарешті прочитав історії, котрі я знаю так близько. Яка тобі найбільше сподобалася?

Закарі розмірковує над відповіддю, водночас обдумуючи, який саме зміст криється в слові «близько». Він згадує історії, у голові виникають фрагменти образів, коли починає розглядати їх як звичайні історії, а не намагається розбити на шматки в пошуках таємниць. Він дивиться на пляшку в руках з ліхтарем і ключами, думаючи про провидців у шинках і розпиті пляшки в засипаних снігом готелях.

— Не знаю. Мені сподобалася та, що з мечами. Чимало було якихось сумних. Найпевніше, моя улюблена — історія про власника готелю і Місяцівну, але я б хотів… — Закарі замовкає, не певний, чого саме хотів би від цієї історії. Більшого, мабуть. Він віддає пляшку Доріанові.

— Хотів би щасливішого кінця?

— Ні… Не обов’язково. Я хотів би довшої історії. Хотів би дізнатися, що трапилося потім, хотів би, щоб Місяцівна знайшла можливість повернутися, навіть якщо не залишилася тоді. Усі ці історії здаються уривками якихось більших історій. Наче між рядками залишається значно більше подій.

Доріан задумливо киває.

— Це шафа? — запитує він, показуючи рукою на меблі з протилежного боку кімнати.

— Так, — озивається Закарі, відволікаючись на те, щоб підтвердити очевидне.

— Ти її перевіряв?

— Яким способом? — перепитує хлопець, але помічає, як Доріанові брови недовірливо повзуть угору. — Ой. Ой, ні, не перевіряв.

Закарі думає, що це єдиний годящий гардероб з усіх, які в нього були, і, не виходячи значний час із шафи в буквальному й переносному значенні, він сам не може повірити, що досі не перевірив, чи це, бува, не двері до Нарнії.

Доріан віддає йому пляшку з вином і йде до шафи.

— Я сам ніколи не був визначним прихильником Нарнії, — зізнається він, торкаючись пальцями вирізьблених дерев’яних дверцят. — Як на мій смак, забагато незавуальованої алегорії. Утім, є в ній певний романтизм. Сніг. Сатир з джентльменськими манерами.

Доріан відчиняє двері й усміхається, але Закарі не знає чому.

Чоловік простягає руку й повільно, обережно розсуває рядки вішалок з льоном і кашеміром. Радше відтягує рух, ніж негайно перевіряє задню стінку шафи. Дає собі вдосталь часу.

«Йому навіть не потрібні слова, щоб розповісти історію», — зауважує голос десь у голові Закарі, і хлопцеві зненацька неймовірно хочеться просто зараз опинитися всередині светра, якого Доріан торкається рукою. Ця думка так відволікає його, що він не відразу помічає, як чоловік ступає у глиб шафи та зникає.

Паперова зірочка, яку так спотворили обставини й час, що важко впізнати в ній зірочку

Чоловік, якого нещодавно знайшли серед часової бурі в коридорі, знову віднаходить свій шлях у часі.

Повалений канделябр — незвична річ. Аколіти цінують їх, вони знають, коли полум’я може згаснути. У них є свої методи запобігання прикрощам.

Аколіти не можуть передбачити дії чоловіка, який загубився в часі. Вони не знають, де й коли він з’явиться. І коли він з’являється, поряд у просторі й часі нікого з них немає.

Аколітів тепер не так багато, як було колись, і їх більше цікавлять інші речі.

Вогонь спочатку тремтить, а потім займається, обертаючи книги з полиць на закручені папірчики й залишаючи від свічок лише калюжки розтопленого воску.

Він проривається коридорами, накриваючи все, як море, на своєму шляху.

Він знаходить кімнату з ляльковим будиночком і заявляє свої права на неї, перетворюючи цілий усесвіт на полум’я.

Ляльки бачать лише яскравий спалах, а потім усе зникає.

Закарі Езра Роулінз глипає на шафу, у якій висять лише светри, лляні сорочки та штани, і знову починає сумніватися у своєму здоровому глузді.

— Доріане? — гукає він. Певно, чоловік заховався десь у темряві, зіщулився під одягом, як неодноразово робив він сам, однісінький, маленький і всіма забутий.

Закарі просуває руку між светрами й сорочками, дивуючись, чому вважає темряву просто темрявою в місці, де все виявляється значно більшим, ніж здається, — його пальці замість твердого дерева намацують порожнечу.

Хлопець сміється, але звук застрягає в горлі. Закарі заходить усередину шафи, простягає руку ще далі й виявляє, що на місці стінки порожнеча, а ще далі його пальці мали б торкнутися стіни.

Він ступає крок, потім ще один, кашемір торкається його спини. Світло з кімнати швидко згасає. Хлопець відводить руку вбік і наштовхується на злегка вигнутий твердий камінь. Можливо, це тунель.

Закарі прямує далі. Він намацує собі шлях у темряві, аж раптом чиясь рука хапає його за кисть.

— Подивімося, куди веде цей шлях? — шепоче йому у вухо Доріан.

Закарі хапається за його руку, і вони, тісно переплетені, ідуть тунелем, що повертає, приводячи їх до іншої кімнати.

Вона освітлена свічкою, установленою перед свічадом так, що її вогник двоїться.

— Не думаю, що це Нарнія, — зауважує Доріан.

Закарі дає змогу очам призвичаїтися до темряви. Чоловік має рацію: це не Нарнія, а кімната з безліччю дверей.

На всіх дверях вирізьблені картини. Закарі підходить до найближчих, випустивши з долоні Доріанову руку та шкодуючи про це, але не може перебороти цікавість.

На дверях зображена дівчинка з ліхтарем на тлі темного неба, з якого на неї верещать, сичать і намагаються її вхопити кігтями якісь крилаті створіння.

— Не відчинятимемо ці, — каже хлопець.

— Згода, — відгукується Доріан, озираючись через плече.

Вони йдуть від одних дверей до других. Ось вирізьблене місто їжачиться вигнутими баштами. А там острів під залитим місячним світлом небом.

На одних дверях зображена постать за ґратами, що тягнеться до іншої в окремій клітці, і це нагадує Закарі про пірата в підземеллі. Хлопець хоче відчинити їх, але Доріан звертає його увагу на інші.

На цих дверях хтось вирізьбив свято. Десятки постатей без облич танцюють під корогвами й ліхтариками. На одній корогві — низка місяців, місяць уповні оточений серпиками, що зростають або спадають.

Доріан розчахує навстіж двері. За ними темно. Він ступає крок усередину. Закарі йде назирці, але, коли опиняється з іншого боку, чоловік уже кудись випарувався.

— Доріане? — гукає хлопець, обернувшись до кімнати з безліччю дверей, але вона теж випарувалася.

Він обертається ще раз і виявляє, що стоїть у добре освітленому коридорі, помережаному книжковими полицями.

Повз нього, сміючись, проходять двоє жінок у довгих сукнях — вочевидь, вони більше цікавляться одна одною, ніж ним.

— Агов? — кличе їх хлопець, але вони не обертаються.

Закарі озирається. Позаду нього дверей нема — самі лише книжки. Полиці захаращені стосами й купками книжок, усі вони геть зачитані, деякі з них — розгорнуті. За кілька полиць від нього стоїть привабливий юнак з таким полум’яним рудим волоссям, що воно здається майже червоним, він гортає якусь книжку.

— Перепрошую, — звертається до нього Закарі, але хлопець не відриває очей від сторінок. Тоді він простягає руку, щоб торкнутися плеча незнайомця, проте тканина під пальцями здається якоюсь дивною — наче й справжньою, але водночас якоюсь такою, наче її нема. Ніби то була ідея доторку до плеча чоловіка в костюмі, а не справжнє торкання. Кіноверсія дотику з поганим дубляжем. Закарі здивовано відсмикує руку.

Рудоволосий юнак нарешті переводить погляд з книжки, але не зовсім на нього.

— Ви прийшли на вечірку? — цікавиться він.

— Яку вечірку? — перепитує Закарі, та перш ніж юнак устигає відповісти, їх уривають.

— Вінстоне! — вигукує хтось за наступним поворотом коридору, з того боку, куди попрямували дівчата у вечірніх сукнях. Рудоволосий юнак відкладає книжку, легенько вклоняється Закарі, а тоді рушає на голос.

— Здається, я бачив привида.

Закарі чує, як той буденно повідомляє своєму товаришеві цю новину, перш ніж зникнути в кінці коридору.

Хлопець дивиться на свої руки. Вони мають звичний вигляд. Він бере в руки книжку, залишену юнаком, і вона здається цупкою, але не зовсім, наче мозок запевняє його, що він тримає книжку, але насправді книжки нема.

Однак книжка є. Закарі розгортає її і з подивом упізнає уривок вірша на сторінці. Сапфо.

хто-небудь згадає і нас,

я думаю,

навіть у інші часи

Хлопець згортає книжку й повертає на полицю, вага зникає з рук не одночасно з дією, але він виявляє, що тактильні розбіжності не стали чимось неочікуваним.

З іншої зали долинає сміх. Десь далеко грає музика. Закарі, без жодних сумнівів, залишається в знайомій Гавані на березі Беззоряного моря, але все стало якимось живим і яскравим. Тут так багато людей.

Він наближається до чогось, що вважає золотою статуєю оголеної жінки, аж раптом вона ворушиться, і хлопець розуміє, що це жива оголена жінка, майстерно розмальована золотом. Коли він минає її, жінка простягає руку й торкається його передпліччя, залишивши на рукаві золотий порошок.

Поки Закарі прокладає собі шлях далі, на нього мало хто звертає увагу, але, здається, людям відомо, що він тут. Вони поступаються йому дорогою, коли він наближається. Людей дедалі більшає, і невдовзі Закарі здогадується, куди всі вони йдуть.

Черговий поворот приводить його до широких сходів, що спускаються до бальної зали. Сходи прикрашені ліхтариками й гірляндами з вимоченого в золотій фарбі паперу. Кам’яними сходинками стікають позолочені хвилі конфеті. Вони чіпляються до пругів суконь і закотів штанів, линуть далі та кружляють разом з натовпом.

Течія гостей підхоплює Закарі й несе за собою. Бальна зала, до якої вони потрапляють, водночас видається і знайомою, і цілковито неочікуваною.

Знайоме йому порожнє й безлюдне приміщення зараз переповнене гостями. Усі люстри горять і кидають на залу світло для танців. Під стелею висять повітряні кульки металевого кольору. З них звисають довгі мерехтливі стрічки, а підійшовши ближче, Закарі помічає, що кожна з них прикрашена перлами. Усе навколо хвилюється, мерехтить і виблискує золотом. Пахне медом, ладаном, мускусом, потом і вином.

«Віртуальна реальність не така реальна, якщо нічим не пахне», — цитує голос у голові.

Завіси з повітряних кульок звиваються лабіринтами, велетенське приміщення поділене й подрібнене майже прозорими стінами. Один простір перетворився на кілька окремих: імпровізовані кімнати, алькови, невеличкі сценки зі стільцями, килимами кольорів коштовного каміння, що вкривають кам’яну підлогу, і столиками зі скатертинами з темно-синього, як опівнічне небо, шовку, помережаного зірками, на яких викрашаються латунні кубки й вази з виноградом, фруктами та сирами.

Позаду Закарі стоїть жінка з підв’язаним шарфом волоссям і в мантії факоліта. У руках вона тримає велику чашу із золотавою рідиною. Хлопець спостерігає, як гості занурюють у неї кисті, а коли виймають, вони вкриті блискучим золотом. Фарба стікає на передпліччя та рукави, а Закарі помічає кілька золотих відбитків пальців за вухами й на потилицях і багатозначні сліди над вирізами суконь та нижче талій.

Ближче до центру завіса зі стрічок розсувається, відкриваючи повний масштаб бальної зали. Більшу її частину займає танцмайданчик, що простягається аж до арок на протилежному боці. Закарі береться обходити кімнату під стінкою. Танцюристи кружляють так близько, що подоли суконь торкаються його ніг. Діставшись каміна, що ніби сам насунувся на нього, хлопець виявляє: той заставлений свічками, які вишикувалися на полиці, проливаючи на камінь воскові калюжки, а також бачить свічки, які лежать купками всередині. Поміж свічками стоять пляшечки із золотистим піском, водою та маленькими білими рибками з пишними хвостиками, які мерехтять у променях світла, мов вогники. Над вогниками й рибами намальовані сигіли — місяць уповні в оточенні серпиків, що ростуть або спадають.

Увагу Закарі привертає порух біля його руки, і, опустивши погляд, хлопець помічає, що хтось тицьнув йому в долоню складений папірчик. Він роззирається на гостей вечірки, але всі вони занурилися у свій світ. Хлопець розгортає аркуш. Він укритий рукописним текстом, що виведений золотим:

Місяцівна ніколи не просила про послугу Смерть або Час, але було дещо, чого вона хотіла, чого вона бажала, чого вона жадала понад усе, про що їй колись доводилося мріяти.

Певне місце стало для неї дорогоцінним, а людина, яка там жила, і поготів. Місяцівна поверталася туди за будь-якої нагоди в украдені миті або в позичений час.

Вона знайшла омріяне кохання.

І вона була сповнена рішучості зберегти його.

Закарі розглядає людське море довкола себе — усі танцюють, п’ють і сміються. Доріана він ніде не бачить, але цю записку напевно написав чоловік, тож він мусить бути десь неподалік. Закарі знову складає папірець, кладе записку в кишеню і далі йде бальною залою.

Позаду каміна на столах стоять пляшки. За одним з них жінка в костюмі наливає і змішує рідини у вишуканих келихах, а потім віддає їх тим, хто проходить повз. Хлопець дивиться, як вона працює, змішуючи рідини, що шиплять, піняться та змінюють колір з прозорого на золотий, потім на червоний, на чорний і знову на прозорий.

Він чує, як авторка коктейлів бажає комусь благословенного нового місячного року, простягаючи йому кубок для шампанського, укритий шаром золотого листя, який доведеться порушити, щоб скуштувати напій. Закарі рушає далі ще до того, як поверхня трунку вкривається брижами.

У тихому закутку якийсь чоловік посипає підлогу піском чорного, сірого, золотого та відтінку слонової кістки кольорів, створюючи вигадливі візерунки, схожі на мандалу[52] кола з танцюристів, повітряні кульки, велике вогнище, ще одне коло з котів і останнє — з бджіл. Кінчиком пір’їнки митець малює на піску найдрібніші деталі. Закарі підходить ближче, щоб краще все роздивитися, та чоловік, щойно завершив картину, змітає пісок і починає спочатку.

Неподалік на канапі відпочиває жінка, вбрана в самі лише стрічки. На смужках тканини, що звиваються навколо її шиї, талії і збігають донизу ногами, написані вірші. Чимало прихильників читає жінку, але вона занадто нагадує Закарі тіла зі склепу, тож він уже збирається відвернутися, як раптом його погляд чіпляється за один рядок.

Спершу Місяцівна хотіла поговорити зі Смертю.

Хлопець наближається на крок, щоб прочитати історію, що збігає жінчиними руками й закручується навколо талії.

Вона запитала, чи може Смерть зберегти одну душу.

Смерть подарувала б Місяцівні будь-що, адже Смерть надзвичайно щедра. Це був простий дар, і дати його було легко.

Стрічка закінчується, закрутившись навколо жінчиного безіменного пальця. Хлопець читає інші, але на них більше нічого немає про Місяцівну.

Закарі мандрує далі й знаходить частину зали, де зі стелі звисають сотні розгорнутих книжок, що наче ширяють у повітрі. Він тягнеться, щоб торкнутися до однієї з них у себе над головою, і її сторінки тріпотять під його пальцями. Ціла зграйка вишиковується, змінюючи клин, наче гуси.

Хлопцеві здається, наче він помітив Доріана з протилежного боку танцмайданчика, тож він намагається прокласти шлях туди. Натовп знову тягне його за собою. Як багато людей. Ніхто на нього не зважає, однак хлопець менше почувається привидом, адже простір і люди навколо здаються якимись щільнішими. Він майже відчуває пальці, які злегка торкаються його руки.

— Ось ти де, — чує біля себе голос, але це не Доріан, а рудоволосий юнак, якого він уже бачив раніше. Він десь загубив піджак, а руки в нього вкриті золотом аж до кінчиків пальців.

Закарі вирішує, що помилився і звертаються до когось іншого, та незнайомець дивиться простісінько на нього та цікавиться:

— Коли ви?

— Що — коли? — перепитує Закарі, досі не певний, що юнак розмовляє з ним.

— Ви існуєте не зараз, — пояснює рудоволосий, підіймаючи позолочену руку до хлопцевого обличчя й легенько торкаючись пальцями його щоки.

Цього разу Закарі відчуває їх по-справжньому, але так дивується, що не може нічого відповісти. Юнак тягне його на танцмайданчик, та натовп їх розділяє, і рудоволосий знову зникає.

Закарі намагається знайти краєчок кімнати подалі від юрби. Він думав, що музиканти стоять позаду нього, але тепер флейтист опинився перед ним, а барабани десь ліворуч. Світло починає згасати, мабуть, кульки опускають нижче; поки Закарі йде до стіни, здається, наче кімната стискається. Він минає забуту кимось на кріслі золоту сукню, що мерехтить, як зміїна шкіра.

Опинившись біля стіни, хлопець виявляє, що вона вкрита текстом, написаним пензликом і золотою фарбою на темному камені. Слова важко розібрати, металевий пігмент занадто яскраво або дуже слабко сяє під променями світла. Закарі стежить за історією, що розгортається на стіні.

Місяцівна поговорила із Часом.

(До того вони давненько не розмовляли.)

Місяцівна попросила Час не торкатися того місця і тієї людини.

Час змусив її почекати на відповідь. А коли Місяцівна все-таки дістала її, була одна умова.

Час погоджувався допомогти Місяцівні лише за умови, якщо вона своєю чергою допоможе йому віднайти шлях до Долі.

Місяцівна пообіцяла, хай навіть не знала, як полагодити поламане.

Тоді Час погодився заховати те місце подалі від зірок.

Відтоді дні та ночі в тому місці спливали інакше. Дивно, повільно. Мляво, нудно.

На цьому слова на стіні уриваються. Закарі озирається на вечірку, дивиться на кульки, що пливуть повз люстри, кружляння танцівників і дівчину неподалік, яка вкриває прозовими рядками спину іншої дівчини. Пише вона золотою фарбою, напевно, позиченою нещодавно, щоб написати історію на стіні. Повз Закарі проходить чоловік з тацею крихітних тістечок, замість глазурі прикрашених віршами. Чиїсь руки простягають хлопцеві келих вина, а потім зникають, і Закарі не знає, куди поділась та людина.

Хлопець розглядає натовп, шукаючи Доріана й розмірковуючи, чи зміг той у певний спосіб загубитись у часі, який тече якось дивно й повільно, і як йому тепер повернутися назад; аж раптом його погляд падає на чоловіка з протилежного боку кімнати, який теж підпирає стіну, чоловіка з вигадливими сивими косами, вимоченими в золоті, однак усе інше в Хранителі має той самісінький вигляд, що й завжди. Не старший і не молодший навіть на день. Він спостерігає за кимось у натовпі, але за ким саме, Закарі не бачить. Хлопець намагається знайти підказки, який це рік, проте одяг навколо такий різноманітний, що важко щось сказати. Двадцяті? Тридцяті? Закарі цікаво, чи може Хранитель бачити його, а ще цікаво, скільки, до речі, Хранителеві років і на що він так пильно дивиться.

Хлопець намагається простежити за Хранителевим поглядом, проходить крізь арку, що веде до сходів, прикрашених свічками й ліхтариками, які сяють і ллють хвилі золотистого світла аж до того місця, де панує темрява.

Закарі зупиняється й прикипає поглядом до мерехтливої поверхні Беззоряного моря. Ступає крок уперед, потім ще один, а тоді хтось смикає його, відтягує назад. Рука обхопила його груди, а долоня затуляє очі, приховуючи кружляння і мерехтіння золотих вогнів.

Голос, який він упізнав би де завгодно, шепоче простісінько у вухо:

— Отже, Місяцівна знайшла спосіб уберегти своє кохання.

Доріан веде хлопця назад, на танцмайданчик. Закарі відчуває море гульвіс навколо них. Навіть попри те, що не бачить танцівників, він по-справжньому відчуває їх, хай навіть зараз усі його відчуття цілковито налаштовані на голос над вухом та дихання в нього на шиї. Хлопець дозволяє Доріанові вести його й історію, куди тому заманеться.

— Готель, що колись стояв на одному перехресті, тепер опинився на іншому, — веде оповідь далі Доріан, — десь глибше, у темнішому місці, на берегах Беззоряного моря, де мало хто може його знайти.

Чоловік забирає долоню з очей хлопця і розвертає його, майже крутить, і вони опиняються обличчям один до одного, танцюють посеред натовпу. Доріанове волосся вкрите патьоками золотої фарби, що стікають на шию й плече пальта.

— Він досі тут, — каже чоловік і так надовго замовкає, аж Закарі вирішує, що історія закінчилася, але потім нахиляється ближче й веде далі: — Коли ми не бачимо місяця на небі, він приходить сюди.

Доріанове дихання повільно торкається уст Закарі.

Хлопець рухається ближче на крихітну частку тієї відстані, що залишилася між ними, та, перш ніж він наблизився, пролунав схожий на грім гуркіт. Доріан утрачає рівновагу, і Закарі хапає його за руку, щоб допомогти втриматися на ногах і завадити наштовхнутися на когось із інших танцівників. Та навколо немає жодного з них. Узагалі нічого немає. Ні кульок, ні вечірки, ні бальної зали.

Вони стоять удвох у порожній кімнаті з укритими різьбою дверима, що впали з петель. Застигле на дереві свято розбилося на друзки.

Перш ніж Закарі встигає спитати, що сталося, лунає ще один вибух, кидаючи їм на голови зливу каміння.

Паперова зірочка, забризкана золотою фарбою

Беззоряне море збурюється.

Сови спостерігають, як повільно змінюються припливи.

Птахи літають над хвилями, що розбиваються об давно покинуті береги.

Вони кричать, застерігаючи та звеличуючи.

Час настав. Вони так довго чекали.

Сови верещать і святкують, аж поки море не здіймається так високо, що їм доводиться шукати собі прихистку.

Беззоряне море громадиться далі.

Воно вже затоплює Гавань, витягає книжки з полиць і заявляє свої права на Серце.

Кінець настав.

І саме тут і зараз Король Сов несе на своїх крилах майбутнє.

Закарі Езра Роулінз плутається в завісі з кашеміру та льону й стягає з вішаків светри й сорочки, коли вони з Доріаном мчать назад крізь шафу; тунель позаду них розсипається, здіймаючи хмару пилу.

У кімнаті Закарі більшість книжок попадала з полиць. Забута пляшка з вином перекинулася, розплескавши рідину на краєчок столу. Кролики-пірати потрапили в кораблетрощу на підлозі біля каміну.

Черговий поштовх кидає шафу на підлогу, і Закарі біжить до дверей, на крок випереджуючи Доріана. Хлопець хапає свою торбу й закидає її на плече.

Рушає до Серця, не знаючи, куди ще можна податися, і розмірковуючи, як саме слід діяти під час землетрусу, якщо він заскочив тебе під землею.

Поштовхи послаблюються, але завдана шкода очевидна. Їм доводиться переступати через повалені полиці й меблі, зупинятися, щоб звільнити з-під поламаного столу кота. Смугастик стрімголов тікає, не подякувавши їм.

— Не думав, що вона справді це вчинить, — каже Доріан, дивлячись на кота, який перестрибує канделябр, що лежить на підлозі, проливаючи воскові сльози на каміння, а тоді зникає в темряві.

— Що вчинить? — не розуміє Закарі, але попереду них щось гуркотить, і вони йдуть далі своїм шляхом у протилежному від кота напрямку, а хлопець подумки завважує, що це поганий знак.

Коли вони майже дістаються Серця, то чують, як хтось про щось волає, але Закарі не може розібрати слів через якесь металеве клацання. Доріан тягне його назад і спирається рукою на стіну, блокуючи хлопцеві шлях уперед.

— Я хочу, щоб ти знав дещо, — каже він. Із Серця лунає черговий гуркіт, і Закарі озирається на джерело звуку, але Доріан тягнеться до його обличчя й розвертає до себе, плутаючись пальцями в хлопцевому волоссі. Так тихенько, що Закарі ледве чує його серед навколишнього галасу, чоловік каже: — Я хочу, щоб ти знав, що мої почуття до тебе справжні. І мені здається, що ти почуваєш до мене те саме. Я вже зазнав багато втрат і не хочу втратити ще й це.

— Що? — перепитує Закарі, не певен, що правильно його зрозумів, і бажаючи почути більше, пересвідчитися, що саме мав на увазі Доріан і про які почуття він хотів сказати.

Окрім того, йому було цікаво, чому чоловік обрав для цієї розмови найменш слушну мить. Але насправді ніякої розмови не відбувається, бо Доріан ще мить дивиться йому в очі, а потім відвертає погляд і йде геть.

Спантеличений Закарі залишається стояти, обіпершись на стіну. Підлога знову здригається, і чергова порція книжок гупає на підлогу.

— Що воно таке діється? — дивується хлопець уголос, але ніхто не відповідає, навіть голос у нього в голові мовчить.

Закарі поправляє торбу на плечі й рушає назирці за Доріаном.

Коли вони дістаються Серця, стає зрозуміло, що це клацає: механічний усесвіт зруйнувався, маятник розхитується абияк, плутаючись у великих металевих петлях — щось згори марно намагається рухати ними, тож вони підіймаються і падають з нерівномірними інтервалами, дістаючи підлоги й перетворюючи на порох уже й так потрісканий кахель. Золоті стрілки неушкоджені, але одна тепер указує на потріскану підлогу внизу, а друга тицяє, ніби звинувачує, у купу каміння на тому місці, де колись були двері ліфта.

Крики, що линуть з кабінету Хранителя, гучнішають. Доріан вдивляється в поламаний годинниковий механізм, і Закарі розуміє, що чоловік ніколи не бачив, яким Серце було раніше; від цієї думки все, що відбувається в них на очах, здається страшенно несправедливим, і хлопець засмучується і на мить — на коротку мить — жалкує, що вони опинилися тут.

Нарешті з-поміж голосів Закарі розрізняє голос Хранителя.

— Я нічого не дозволяв, — каже, ні, кричить він комусь, кого Закарі не бачить. — Я розумію…

— Ви не розумієте, — уриває його якийсь голос, і хлопець упізнає його, ймовірніше, через те, як завмирає Доріан, а не тому, що справді пам’ятає, як розмовляє Аллеґра. — А я розумію, тому що вже бачила, до чого це призведе, і не дозволю цьому трапитись, — каже жінка й з’являється на порозі у своїй шубі. Коли вона помічає Закарі з Доріаном, її червона помада кривиться в гримасі. Хранитель крокує за нею у вкритій пилом мантії.

— Бачу, ви досі живий, містере Роулінз, — зауважує Аллеґра спокійно й буденно, наче це не вона щойно верещала, ніби вони не стоять посеред купи металу, що з гуркотом падав, і розтерзаних книжок без палітурок. — Я знаю декого, хто зрадіє цій новині.

— Що? — дивується Закарі, хоча насправді хотів запитати «Хто?», але його голос зникає в гуркоті, який лунає позаду, й Аллеґра нічого не відповідає. Якусь мить її погляд метушиться між ним і Доріаном; одне її синє око яскравіше, ніж хлопцеві запам’яталося, і йому здається, що на нього дивляться і вперше бачать по-справжньому, але за мить це враження зникає.

— Ти навіть не знаєш, — каже жінка, і Закарі не розуміє, звертається вона до нього чи до Доріана. — Ти й гадки не маєш, чому опинився тут. — А може, вона звертається до обох одночасно, думає Закарі, коли Аллеґра знову дивиться безпосередньо на Доріана. — У нас із тобою залишилися незавершені справи.

— Я не маю про що з тобою говорити, — озивається Доріан. Усесвіт підкреслює його слова металевим гупанням по кахлю.

— З чого ти взяв, що я хочу поговорити? — дивується Аллеґра. Вона підходить до Доріана, і лише тоді, коли вони мало не торкаються одне до одного, Закарі помічає в її руці пістолет, частково прикритий манжетою шуби.

Хранитель реагує раніше, ніж хлопець устигає осягнути, що відбувається. Він хапає жінку за зап’ястя, заламує їй руку й висмикує револьвер з долоні, але запізно: вона вже натиснула на гачок. Куля летить угору, та не туди, де була її ціль — Доріанове серце.

Вона відбивається рикошетом від однієї із золотих стрілок, що висять над ними, закручується, повертає назад і влучає в коліщатка.

Зупиняється куля в кахлі на стіні, що в самісінькому центрі муралу, який колись зображував камеру у в’язниці з дівчиною з одного боку ґрат і піратом з другого, але тепер потріскався та вицвів, тож шкоду від маленького шматочка металу неможливо відрізнити від тієї, яку завдав час.

Механізм угорі розкручується, планети знову влучають у підлогу, і цього разу кахель піддається їх тиску — у камені під плиточкою виникає тріщина, що веде не до чергової заповненої книжками зали, як сподівався Закарі, а до печери, до зяючої порожнини в скелі, що тягнеться далеко внизу, значно далі, де панують тінь і темрява.

«Ти забув, що ми під землею, — нагадує голос у голові. — Ти забув, що це означає», — веде далі він, і Закарі більше не певен, чи цей голос узагалі лунає в його голові.

Маятник відривається від покрученого металу та стрімко летить униз. Закарі чекає на звук, з яким він удариться внизу, пригадавши Мірабель і її пляшку шампанського, але нічого не чує.

Тріщина зі щілини швидко перетворюється на розколину, а тоді на ущелину, тягнучи за собою кахель, планети, поламані люстри й книжки та хвилею наближаючись туди, де стоять люди. Хлопець задкує на крок до дверей кабінету. Хранитель кладе долоню йому на руку, щоб утриматися на ногах, і здається, наче далі все відбувається дуже повільно, хоча насправді знадобилася лише мить.

Аллеґра послизнулася, підлога кришиться під її підборами, край прірви торкається жінчиних ніг, і вона тягнеться до чогось, до чого завгодно, аби вхопитися, а тоді падає.

Її пальці хапаються за опівнічно-синю вовну Доріанового пальта й тягнуть за собою і пальто, і чоловіка — усі вони летять у хаос.

Тієї самої секунди, коли Доріан падає, Закарі зустрічається з ним поглядом і згадує, що той сказав кілька хвилин, секунд, миттєвостей тому.

«Я не хочу втратити ще й це».

А потім Доріан зникає, а Хранитель відтягує хлопця від краю прірви, звідки той кричить у темряву, яка в нього під ногами.

Паперова зірочка, яку розгорнули та склали в крихітного єдинорога, але єдиноріг пам’ятає ті часи, коли був зірочкою, і ще давніші часи, коли був частиною книжки; інколи єдинорогові сниться той час, коли він ще не став книжкою, а був деревом, і значно давніше минуле, коли він був геть іншою зіркою

Син віщунки йде снігом.

Він несе в руках меч, виготовлений наймайстернішим зброярем задовго до його народження.

(Браття меча обидва втрачені, один загинув у вогні, щоб стати чимось новим, а другий ліг на дно океану, і про нього забули.)

Меч, який зараз відпочиває в піхвах, колись належав шукачці пригод, яка зникла, намагаючись захистити коханого. І її меч, і її кохання, і решта її історії втрачені.

(Про шукачку пригод ще довго співали пісень, але правди в тих словах було небагато.)

Тож убраний в історію та міф син віщунки дивиться на віддалене світло попереду.

Він гадає, що майже дістався своєї мети, але на нього ще чекає довгий шлях.

В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 4 Шлях до (і в глиб) Сардинії. Італія, двадцять років тому

У вівторок художниця збирає свої речі й іде геть з наміром ніколи сюди не повертатися. Згодом ніхто не пам’ятатиме, що то був вівторок, та й сам від’їзд мало хто пригадує. Це був один з багатьох вівторків, що передували йому, і один з тих, що настали потім. Усі вони почали зливатися в один ще задовго до того, як хтось наважився назвати це «масовою втечею».

Сама художниця лише смутно уявляє собі, що це за день, чи місяць, чи рік. Для неї він особливий, тож якісь деталі не мають значення, це кульмінація, що настала завдяки місяцям (рокам) споглядання, малювання і спроб усе збагнути, але тепер вона зрозуміла, що не може більше просто споглядати й малювати.

Ніхто з людей не звертає на неї уваги, коли вона в пальті та із сумкою в руках проходить повз них. Вона зупиняється один-єдиний раз біля конкретних дверей, де залишає свої фарби й пензлі. Тихенько опускає футляр з інструментами. У двері не стукає. За нею спостерігає маленький сірий кіт.

«Переконайся, що це дістанеться їй», — просить його художниця, і котик слухняно сідає на футляр, щоб захистити його, хай навіть скидатиметься, наче він просто спить.

Пізніше художниця пошкодує про цей учинок, але цього вона не могла передбачити.

Вона йде звивистим шляхом до Серця. Жінка знає і коротший шлях, вона знайшла б їх усі навіть із зав’язаними очима. Зорієнтуватися в цьому місці вона може за дотиком, запахом або навіть чимось глибшим, що керує її ногами. Художниця востаннє навідується до улюблених кімнат. Вона поправляє похилені картинні рами та впорядковує книжкові стоси. Біля канделябра знаходить коробочку сірників і кладе її в кишеню. Востаннє повертає наповненим шепотінням коридором, і той розповідає їй історію про двох сестер, кожна з яких шукала щось своє, загублений перстень і знайдене кохання — кінцівка не зовсім зрозуміла, але коридор, нашіптуючи свої історії, не переймається цим.

Діставшись Серця, художниця бачить Хранителя за столом у його кабінеті, проте чоловікова увага залишається прикутою до того, що він пише. Вона вирішує розпитати його про вдале місце, щоб повісити картину, яку залишила у своїй студії, ще свіжу, але не питає. Знає, що хтось знайде її і почепить. Вона вже бачить, як та висить на стіні в оточенні книжок.

Людей на картині вона не знає, попри те що неодноразово бачила їх в уривистих образах та розпливчастих видіннях. Одна її частина сподівається, що їх не існує, а друга — знає, що вони існують або існуватимуть. Поки що ці люди — частина історії місця.

Художниця дивиться вгору на механічний усесвіт, що злегка погойдується. Одним оком вона бачить, що це блискучий та досконалий витвір, усі деталі перебувають у русі, так, як це й має бути. Друге око запевняє, що він згорів і геть зламався.

Золота стрілка вказує їй на вихід.

Якщо вона збирається змінити історію, усе почнеться тут.

(Коли двері за нею зачиняться, Хранитель підведе погляд, але хто саме пішов, зрозуміє значно пізніше.)

Художниця минає те місце в передпокої, де кинула кубики, коли опинилася тут уперше. Самі лише мечі й корони.

Тепер вона бачить ще більше мечів і корон. Золота корона в залюдненій кімнаті. Старий меч, весь у крові, на мокрому березі. Їй кортить повернутися до своїх картин, але вона не може малювати все, що бачить. Мисткиня ніколи не зуміє всього цього намалювати. Уже намагалася. Бракує і часу, і фарб.

Художниця натискає кнопку, викликаючи ліфт, і той негайно розсовує дверцята, ніби чекав на неї. Вона дає йому повезти себе геть.

Видіння її незрячого ока затуманюються. Картинки розпливаються. Це велике полегшення, і водночас воно жахливе.

Коли ліфт випускає її в знайомій печері із самотнім ліхтарем, від видінь залишається сам лише туман. Картинки, події та обличчя, що дошкуляли їй роками, зникли.

Тепер вона ледве бачить обриси дверей просто себе в скелі.

Жінка ніколи не уявляла своєї втечі. Колись вона присягнула, що ніколи звідси не піде. Присягнула, однак стоїть тут, порушивши присягу, і цього вже не змінити. Досягнення чогось такого неможливого підбадьорює.

Якщо їй пощастило змінити цю частину історії, то вона зможе впоратися будь із чим.

Може змінити долю цього місця.

Художниця повертає кулясту дверну ручку та штовхає двері.

Вони відчиняються на пляж, на залиті місячним сяйвом піщані простори. Двері дерев’яні, та, якщо навіть колись були пофарбовані, пісок і вітер змовилися й оголили дерево. Вони ховаються на скелястому березі, затулившись від навколишнього світу стрімчаком. Кожен, хто помічав їх протягом довгих років, які минули відтоді, коли художниця була тут востаннє, помилково гадав, що це прибитий хвилями шматок дерева; тоді її ще навіть не називали художницею — вона була просто Аллеґрою, юною дівчиною, яка знайшла двері, пройшла крізь них і більше не поверталася. Аж до сьогодні.

Аллеґра оглядає порожній пляж. Навкруги надмір неба. Єдиний звук — повторюване без кінця хлюпання прибережних хвиль. Запах приголомшливий — сіль, і море, і повітря накривають її агресивним штурмом ностальгії та жалю.

Жінка зачиняє за собою двері й на мить затримує руку на постраждалій від негод гладенькій, ніжній і прохолодній поверхні.

Аллеґра впускає свою сумку на пісок. За нею падає шуба, адже нічне повітря набрякле й занадто тепле для хутра.

Художниця задкує на крок. Підіймає ногу та б’є двері підбором. Міцного удару досить, щоб розколоти старе дерево.

Вона б’є ще раз.

Коли завдати дверям ще більшої шкоди за допомогою черевиків Аллеґра вже не може, то знаходить каменюку й гатить по них. Дерево тріщить і плюється скалками, ранячи їй руки, тріски жалять, упиваючись у шкіру.

Урешті-решт замість дверей перед нею лежить купка потрощеного дерева. А позаду немає нічого, крім непорушної скелі.

Сама лише ручка залишилася, упавши на пісок, з нею стирчать зазублені скалки того, що колись було дверима, а ще колись деревом, однак більше не буде ні тим ні тим.

Аллеґра дістає з кишені шуби сірники, підпалює колишні двері й дивиться, як вони горять.

Якщо їй пощастить завадити проходити крізь двері всім, вона зможе запобігти тому, що бачила у видіннях. Те, що лежить у слоїку в її сумці (предмет, який вона побачила й намалювала ще до того, як зрозуміла, що це таке, і задовго до того, як він опинився в слоїку), допоможе їй перестрахуватися. Знищивши двері, вона запобігає поверненню книжки, перетинає шлях усьому, що могло б статися потім.

Вона достеменно знає, скільки всього існує дверей.

Крім того, знає, що будь-які двері можна зачинити.

Аллеґра крутить ручку в долонях. Розмірковує, чи не кинути її в море, але натомість кладе в сумку зі слоїком і задовольняє своє бажання зберегти бодай якусь деталь із цього місця.

А потім Аллеґра Кавалло стає на коліна біля вкритого зорями моря на порожньому пляжі та схлипує.