Битва королів

Давос

Сер Кортні Пероуз був без обладунків. Він сидів на гнідому жеребці, а штандарт-юнкер — на сірому в яблуках. Над головами в них майорів коронований олень Баратеонів і схрещені пера Пенроузів, білі на іржавому полі. Лопатиста борода сера Кортні теж була іржава, та на голові не лишилося ні волосинки. Якщо його і вразили розмір і розкіш королівського почту, на його обвітреному обличчі це не відбилося.

Вони під’їхали, гучно дзвякаючи ланцюгами та брязкаючи кірасами. Навіть Давос одягнув кольчугу, хоч сам не міг сказати навіщо: плечі й поперек ломило від незвичного тягаря. Від цього він почувався незграбним дурнем, і знову зринула думка: навіщо він тут? «Не мені ставити під сумнів королівські накази, та все ж...»

Усі й кожен у почті були кращого роду й вищого становища, ніж Давос Сіворт, тож великі лорди просто блищали на ранковому сонечку. Посрібленою крицею й золотою інкрустацією ясніли їхні лати, а на гребенях бойових шоломів вирували шовкові плюмажі, султани й майстерно викувані геральдичні звірі з самоцвітними очима. У цьому багатому й бучному товаристві навіть Станіс здавався чужим. Як і Давос, він був одягнений просто — у вовну й дублену шкіру, і тільки кружальце з червоного золота додавало йому величі. Коли Станіс поводив головою, на зубцях у вигляді язиків полум’я спалахувало сонце.

За ті вісім днів, відколи «Чорна чайка» приєдналася до решти флоту під Штормокраєм, так близько до його світлості Давос іще не опинявся. Він просив аудієнції за годину по прибутті, тільки щоб почути: король не приймає. Король часто не приймав, як дізнався Давос від свого сина Девана — одного з королівських зброєносців. Станіс Баратеон прийшов до влади — і лордійчуки тепер юрмилися навколо нього, як мухи навколо трупа. «Він і сам уже наполовину труп — відтоді як я поїхав з Драконстону, він постарів на роки». Деван казав, що останнім часом король майже не спить.

— По смерті лорда Ренлі його мучать кошмари,— мовив хлопець до батька.— І мейстрове зілля не допомагає. Тільки леді Мелісандрі вдається його приспати.

«То ось чого вона тепер живе в його шатрі? — подумав Давос.— Щоб разом молитися? Чи, може, вона знає інший спосіб його приспати?» Такі питання ставити підло — та він би і не наважився, навіть власному синові. Деван — гарний хлопчина, але він гордо носить на камзолі вогненне серце, а ще батько бачив його вночі біля вогнища, де молилися Царю світла, щоб наблизив світанок. «Він — королівський зброєносець,— сказав собі Давос,— і цілком очікувано, що він прийме королівського бога».

Давос уже і призабув, якими високими й товстими здаються мури Штормокраю зблизька. Під’їхавши до них, король Станіс зупинився — за кілька футів од сера Кортні та його штандарт-юнкера.

— Сер,— зронив він сухо, але ввічливо. Злазити з коня він не збирався.

— Мілорде,— прозвучало у відповідь не так увічливо — а чого ще чекати?

— Традиційне звертання до короля — «ваша світлість»,— оголосив лорд Флорент. На його кірасі з кола лазуритових квітів вистромив писок золотий лис. Дуже високий, дуже люб’язний і дуже заможний, лорд Ясноводої Фортеці виявився першим з прапороносців Ренлі, хто присягнув Станісу, і першим він забув про своїх богів і прийняв Царя світла. Королеву Станіс лишив на Драконстоні разом з її дядьком Акселем, але люди її були ще чисельніші та впливовіші, ніж раніше, а перед у них вів Алестер Флорент.

Сер Кортні проігнорував його, звертаючись лише до Станіса:

— Видатне товариство. Великі лорди Естермонт, Ерол і Варнер. Сер Джон з Фосовеїв зеленого яблука і сер Браян — з червоного. Лорд Карон і сер Гіяр з веселкової варти короля Ренлі... а ще, певна річ, могутній лорд Алестер Флорент Ясноводський. А отам, позаду, чи то не ваш цибулевий лицар? Мої вітання, пане Давосе! А з цією леді, боюся ми не знайомі...

— Моє ім’я — Мелісандра, сер,— сказала жінка, що єдина була не в латах, а у своїй просторій червоній мантії. На шиї в неї пив ранкове світло великий рубін.— Я служу вашому королю й Царю світла.

— Радий за вас, міледі,— озвався сер Кортні,— але я поклоняюся іншим богам та іншому королю.

— Істинний король — один, як і істинний бог — один,— оголосив лорд Флорент.

— Ми тут зібралися на теологічний диспут, мілорде? Якби знаття, я привіз би з собою септона.

— Ви дуже добре знаєте, для чого ми зібралися,— сказав Станіс.— У вас було два тижні, щоб розглянути мою пропозицію. Ви розіслали птахів. Але допомога не прийшла. І не прийде. Штормокрай лишився сам-один, а мені урвався терпець. Востаннє, сер, наказую вам відчинити браму й передати мені те, що належить мені по праву.

— На яких умовах? — запитав сер Кортні.

— Умови не змінилися,— мовив Станіс.— Я пробачу вам зраду, як пробачив лордів, яких ви бачите біля мене. Вояки з вашого гарнізону отримають вибір: стати на службу до мене чи повернутися додому — цілі й неушкоджені. Вам залишається ваша зброя і особисті речі. Однак коней і в’ючаків я забираю собі.

— А що буде з Едриком Штормом?

— Братового байстрюка ви передаєте мені.

— Тоді моя відповідь — ні, мілорде.

Король зціпив зуби і промовчав.

Натомість заговорила Мелісандра.

— Хай береже вас Цар світла у вашій темноті, пане Кортні.

— Хай Чужі засадять в дупу вашому Царю світла,— виплюнув Пенроуз,— а тоді підітруть отою ганчіркою, під якою ви приїхали.

Лорд Аксель Флорент прочистив горло.

— Пане Кортні, язика не розпускайте! Його світлість не скривдить хлопця. Малий з ним однієї крові, і зі мною теж. Усім відомо, що його мати — моя сестра Деліна. Якщо не довіряєте королю, довіртеся мені. Ви знаєте мене як людину честі...

— Я знаю вас як людину честолюбну,— перебив мову сер Кортні.— Людину, що королів і богів міняє, як чоботи. Це стосується і решти перекинчиків, що я тут бачу.

В королівському почті здійнявся обурений галас. «А він не дуже й помиляється»,— подумав Давос. Ще не так давно Фосовеї, Гіяр Мориген і лорди Карон, Варнер, Ерол і Естермонт були душею і серцем з Ренлі. Сиділи в нього у шатрі, допомагали планувати битви, змовлялися, як скинути Станіса. І з ними був лорд Флорент — може, він і рідний дядько королеви Селізи, але це не завадило лорду Ясноводдя, коли сходила зірка Ренлі, прихилити перед ним коліно.

На кілька кроків уперед виїхав Брайс Карон — його довгий веселковий плащ розмаявся на вітрі з затоки.

— Немає тут перекинчиків, сер. Я присягав Штормокраю, а король Станіс — його законний лорд... і мій справжній король. Він останній з дому Баратеонів, спадкоємець Роберта й Ренлі.

— Якщо так, то чого ж серед вас немає лицаря квітів? І де Матис Рован? Рендил Тарлі? Леді Окгарт? Чого ж вони не опинились у цьому товаристві, вони ж бо любили Ренлі найбільше! Де Брієнна Тартська, питаю я вас?

— Вона? — грубо засміявся сер Гіяр Мориген.— Та втекла. Бо як іще? Це ж від її руки загинув король.

— Це брехня,— сказав сер Кортні.— Я знав Брієнну, коли вона дівчиськом ще гралася в батька під ногами у Вечірньому палаці, та ще краще я її пізнав, коли Вечірниця відіслав її сюди, у Штормокрай. Вона закохалася в Ренлі Баратеона з першого погляду — це б і сліпий побачив.

— Не заперечую,— легко погодився лорд Флорент,— вона-бо не перша панна, готова вбити коханого, що відштовхнув її. Хоча я, зі свого боку, вважаю, що це леді Старк убила короля. Вона їхала аж із Річкорину, сподіваючись укласти союз, а Ренлі їй відмовив. Безперечно, вона вирішила, що він становить загрозу для її сина — й усунула його.

— Ні, це зробила Брієнна,— наполягав лорд Карон.— Сер Емон Кай присягнувся в цьому перед смертю. Клянуся вам, пане Кортні.

В голосі сера Кортні бриніло презирство.

— А чого варта ваша клятьба? Бачу, ви й досі в барвистому плащі. В тому плащі, що вдягнув на вас Ренлі, коли ви дали обітницю захищати його. Й ось він мертвий, а ви живі...— Кортні переніс свою зневагу на Гіяра Моригена.— У вас я міг би те саме запитати. Гіяр Зелений, так? З веселкової варти? Присягався віддати життя за короля? Та якби в мене був такий плащ, я б посоромився його вдягнути.

Мориген наїжачився.

— Радійте, що у нас тут переговори, Пенроузе, бо я б вам за такі слова язика втнув.

— І вкинули в той сам вогонь, у якому згоріла ваша мужність?

— Досить! — відрубав Станіс.— Цар світла зволив забрати життя мого брата за зраду. Хто це зробив, уже не важить.

— Звісно, не для вас,— сказав сер Кортні.— Я вислухав вашу пропозицію, лорде Станісе. А тепер вислухайте мою,— він стягнув рукавицю та шпурнув її королю в обличчя.— Двобій. Меч, спис — будь-яка зброя на ваш розсуд. А якщо боїтеся ризикувати своїм чарівним мечем і королівською шкурою в поєдинку з літньою людиною, виберіть собі заступника, а я виберу собі,— сказав він і кинув нищівний погляд на Гіяра Моригена та Брайса Карона.— Гадаю, будь-хто з цих цуценят підійде.

Сер Гіяр Мориген потемнів од люті.

— Якщо королівська ласка, я прийму виклик!

— І я! — Брайс Карон поглянув на Станіса.

Король скреготнув зубами.

— Ні.

Сер Кортні, здавалося, не здивувався.

— Ви засумнівались у справедливості своїх претензій, мілорде, чи в моці власних рук? Чи боїтеся, що я насцю вам на вогненний меч — і загашу його?

— Ви вже зовсім мене за дурня маєте, сер? — поцікавився Станіс.— У мене двадцять тисяч вояків. Ви оточені з моря та з суходолу. Навіщо мені той двобій, якщо я певен своєї перемоги? — король націлив на нього пальця.— Хочу вас чесно попередити. Якщо змусите мене брати мій власний замок штурмом, на прощення не сподівайтеся. Я вас усіх перевішаю, як зрадників.

— З божої волі. Штурмуйте, мілорде... але не забудьте, як цей замок називається.

Сер Кортні смикнув повіддя й рушив назад до брами.

Станіс, не мовивши ні слова, розвернув коня й попрямував назад у табір. Решта не відставали.

— Якщо вирішимо брати ці мури штурмом, загинуть тисячі,— перелякався старезний лорд Естермонт — дідусь короля по материнській лінії.— Хіба не ліпше ризикнути лише одним життям? Наше діло праведне, і боги, понад усякий сумнів, благословлять руку нашого заступника на перемогу.

«Бог, старий,— подумав Давос.— Ти забув: у нас він тепер один — Мелісандрин Цар світла».

— Я б і сам радо прийняв цей виклик,— сказав сер Джон Фосовей,— хоча я й уполовину так управно не володію мечем, як лорд Карон чи сер Гіяр. Ренлі не лишив у Штормокраї видатних лицарів. Бо гарнізон — це для старих і для зелених хлопчаків.

— Легка перемога, точно-точно,— погодився з ним лорд Карон.— А яка слава — взяти Штормокрай одним ударом!

Станіс обвів їх поглядом.

— Ви балакучі, як сороки, і все не по ділу. Я вимагаю тиші.

Король перевів погляд на Давоса.

— Сер! Їдьмо зі мною.

Він пришпорив коня й відірвався від почту. Не відставала тільки Мелісандра, тримаючи в руках величезний штандарт з вогненним серцем, у яке був уписаний коронований олень. «Його мов цілком проковтнуло».

Проїжджаючи повз лордійчуків, щоб приєднатися до короля, Давос помітив, якими поглядами ті обмінялися. То були не якісь там цибулеві лицарі, а гонорове панство з домів давніх і шанованих. Він здогадувався, що Ренлі з ними так ніколи не обходився. У наймолодшого з Баратеонів було вроджене почуття такту, якого так бракує його братові.

Наздогнавши короля, Давос перейшов на нешвидкий клус.

— Ваша світлосте!

Зблизька Станіс мав вигляд ще гірший, ніж Давос оцінив здалеку. Обличчя його змарніло, а під очима залягли темні кола.

— Контрабандист має добре розумітися на людях,— сказав король.— Що ви скажете про цього сера Кортні Пенроуза?

— Упертий чолов’яга,— обережно мовив Давос.

— Смерті шукає, от що скажу я. Жбурнув моє прощення мені в обличчя. А заодно й своє життя, а ще життя усіх людей за тими мурами. Двобій? — король глузливо пирхнув.— Він, либонь, мене з Робертом переплутав.

— Та це радше від розпачу. Бо які в нього надії?

— Ніяких. Замок впаде. Але як це зробити швидко? — Станіс якусь хвильку поміркував. Навіть крізь невпинний тупіт копит чути було, як король скрегоче зубами.— Лорд Алестер підбиває мене, щоб я привіз сюди старого лорда Пенроуза. Батька сера Кортні. Здається, ви його знаєте?

— Коли я приїхав як ваш посланець, він прийняв мене найлюб’язніше з усіх,— сказав Давос.— Але він уже немічний старий, сір. Хворий і слабий.

— Флорент хоче, щоб він ослаб остаточно. На очах у сина, з зашморгом на шиї.

Небезпечно було виступати проти людей королеви, але Давос присягався завжди казати королю правду.

— Лиха це справа, мій суверене. Сер Кортні дивитиметься, як помирає його батько, але не зрадить його довіри. Нам це користі не принесе, тільки ганьбу нашій справі.

— Яку ганьбу? — наїжачився Станіс.— Ти б хотів, щоб я зберіг життя зрадникам?

— Ви ж зберегли життя отим, що їдуть позаду.

— Ти мені докоряєш, пачкарю?

— Не мені вам докоряти,— мовив Давос, побоюючись, що наговорив зайвого.

Та король не вступався.

— Ти цінуєш Пенроуза вище, ніж моїх лордів-прапороносців. Чому?

— Бо він додержує вірність.

— Недоречну вірність мертвому узурпатору.

— Так,— визнав Давос,— та все одно додержує вірність.

— А оті, що їдуть позаду, ні?

Давос зайшов зі Станісом задалеко, щоб тепер відступати.

— Ще рік тому вони були з Робертом. Місяць тому — з Ренлі. Сьогодні вранці вони вже з вами. А з ким вони будуть завтра?

Станіс розсміявся. Сміх був наглий, хрипкий і презирливий.

— Казав я тобі, Мелісандро,— мовив він до червоної жінки,— цибулевий лицар каже мені правду.

— Бачу, ви добре його знаєте, ваша світлосте,— озвалася червона жінка.

— Давосе, мені страшенно тебе бракувало,— сказав король.— Так, ніс тебе не підвів: за мною тягнеться шлейф зрадників. Мілорди-прапороносці непостійні навіть у зраді. Вони мені потрібні, але я хочу, щоб ти знав, як прикро мені пробачати таких, як вони, коли я карав людей кращих за злочини значно менші. Ви маєте всі підстави ганити мене, пане Давосе.

— Ви самі себе ганите більше, ніж я, ваша світлосте. Вам потрібні ці можні лорди, щоб завоювати престол...

— З усіма їхніми пальцями, схоже,— похмуро всміхнувся Станіс.

Давос несвідомо підніс покалічену руку до торбинки на шиї і намацав усередині висохлі кісточки. «Мій талісман».

Король зауважив цей рух.

— Вони ще там, цибулевий лицарю? Не загубив їх?

— Ні.

— Навіщо ти їх зберігаєш? Мені завжди було цікаво.

— Це нагадування про те, ким я був. Звідки вийшов. Нагадування про ваш правий суд, мій суверене.

— А він і був правий,— сказав Станіс.— Гарний вчинок не відміняє поганого, як і поганий не відміняє гарного. І за той, і за той належиться своя плата. Ти був героєм і контрабандистом,— мовив він і озирнувся на решту почту — на веселкових лицарів і перекинчиків, що їхали оддалік.— Непогано було б, щоб ці лорди, отримавши прощення, поміркували про це. Добрі й чесні люди воюватимуть і за Джофрі, помилково вважаючи його справжнім королем. А північани те саме скажуть про Роба Старка. Але лорди, що злетілися під прапори мого брата, добре знали, що він — узурпатор. Вони відвернулися від свого законного короля, мріючи про владу й славу, і я так їх і оцінюю. Я дарував їм прощення. Пробачив їх. Але не забув,— на мить він замовк, міркуючи про те, як чинитиме правосуддя. А тоді зненацька мовив: — А що серед простолюду кажуть про смерть Ренлі?

— Люди горюють. Вашого брата всі любили.

— Дурні любили дурня,— буркнув Станіс,— але я теж за ним горюю. За тим хлопчаком, яким він був, а не за чоловіком, яким виріс...— Станіс знов помовчав, а тоді запитав: — А як простолюд прийняв новину про Серсі з її інцестом?

— Поки ми були серед них, вони славили короля Станіса. Та не можу сказати, що там далі, відтоді як ми попливли геть.

— То вони повірили, як гадаєш?

— Займаючись пачкарством, я зрозумів, що є люди, які вірять усьому, а є такі, що не вірять нічому. Нам зустрічались і такі, і такі. А зараз-бо поширюється ще одна плітка...

— Так,— рубонув Станіс.— Селіза наставила мені роги й до кожного прив’язала по блазенському дзвіночку. Батько моєї дочки — недоумкуватий фігляр! Плітка така ж підла, як і абсурдна. Коли ми зустрілися на переговорах, Ренлі жбурнув її мені в зуби. Та треба самому бути таким божевільним, як Картатий, щоб у це повірити.

— Може, й так, мій суверене... та вірять люди в це чи ні, а переказують залюбки.

Багато куди ця плітка долетіла раніше, отруївши джерело їхньої власної правдивої оповіді.

— Роберт міг насцяти в кубок — і люди б це вином назвали, а я підношу їм чисту прохолодну воду — а вони підозріливо мружаться й буркочуть, який дивний у неї смак,— Станіс скреготнув зубами.— Якби хтось бовкнув, що це я перекинувся на вепра, щоб убити Роберта, вони б і в це, швидше за все, повірили.

— Не можна зупинити балачки, суверене,— сказав Давос,— та коли ви помститеся справжнім убивцям ваших братів, королівство зрозуміє, що всі плітки — брехливі.

Станіс, здавалося, слухав його впіввуха.

— Сумнівів не маю, що до смерті Роберта доклала руку Серсі. Я доможуся для нього правосуддя. І для Неда Старка й Джона Арина також.

— А для Ренлі? — вихопилося в Давоса, перш ніж він устиг прищикнути язика.

Довгий час король мовчав. А тоді дуже тихо мовив:

— Іноді мені це сниться. Як помирає Ренлі. Зелене шатро, свічки, жінка верещить... І ще кров,— Станіс поглянув на власні руки.— Та коли він помер, я лежав у ліжку. Твій Деван тобі підтвердить. Він прийшов мене будити. Вже благословлялося на світ, перелякані лорди чекали мене. Я б уже мав сидіти озброєний на коні. Я-бо знав, що на світанку Ренлі почне атаку. Деван каже, що я бився й кричав, та хіба не байдуже? То був просто сон. Я спав у власному наметі, коли помер Ренлі, і прокинувся з чистими руками.

Сер Давос відчув, як у нього засвербіли відтяті пучки пальців. «Щось тут не так»,— подумав колишній пачкар. Але натомість, кивнувши, мовив:

— Розумію.

— Ренлі запропонував мені персик. Під час перемовин. Глузував з мене, кидав виклик, залякував — і хотів дати персик. Я думав, він меча зараз видобуде, й потягнувся по свій. Може, це й було в нього на меті: щоб я виказав страх? А може, як завжди, просто безглуздо жартував? Коли він похвалився, який персик солодкий, що ховалося за його словами? — король сіпнув головою, як сіпає собака, щоб зламати шию зайцю, якого тримає в зубах.— Тільки Ренлі міг так мене роздратувати якимсь там персиком. Він своєю зрадою сам накликав на себе свою долю, але я любив його, Давосе. Тепер я це розумію. Присягаюся, і в могилу спускаючись, я згадуватиму про братів персик.

На той час вони вже в’їхали в табір і проїжджали ряди наметів, розмаяні знамена, гори списів і щитів. У повітрі висів сморід кінського гною, до якого домішувався дим з багать і запах смаженини. Станіс на мить затримався, щоб відпустити лорда Флорента й решту, наказавши їм за годину зібратися в його шатрі на військову нараду. Вони, вклонившись, розпорошилися, а Давос із Мелісандрою заїхали до короля в шатро.

Намет довелося зробити великим, бо в ньому збиралися на раду лорди-прапороносці, але без пишнот. То був солдатський намет з цупкого полотна, пофарбований у темно-жовтий колір, який міг сяк-так зійти за золотий. Тільки королівський прапор, що майорів у центрі на жердині, свідчив, що тут живе король. Це, а ще вартові біля входу: люди королеви, які спиралися на довгі списи; на грудях у них поверх їхніх власних гербів нашите було вогненне серце.

Підійшли груми — допомогти їм злізти з коней. Один з гвардійців нарешті звільнив Мелісандру від її обтяжливого штандарта й застромив ратище глибоко в землю. Збоку від виходу стояв Деван, готовий відхилити перед королем запону. Поряд з ним чекав зброєносець трохи старший. Знявши корону, Станіс вручив її Девану.

— Холодної води, кухлі на двох. Давосе, лишися зі мною. Міледі, я пошлю по вас, коли виникне потреба.

— Як зволить король,— уклонилася Мелісандра.

Після сяйва ранку шатро здавалося прохолодним і темним. Станіс усівся на простий дерев’яний похідний стілець і махнув Давосу на інший.

— Може, одною дня я піднесу тебе до лорда, пачкарю. Може, просто щоб подратувати Селтигара і Флорента. Але ти мені за це не подякуєш. Бо тобі доведеться висиджувати на цих радах і вдавати цікавість до того, що там верзуть ці віслюки.

— Навіщо ви їх тримаєте біля себе, якщо з них немає користі?

— Бо віслюки страшенно люблять слухати власний крик, навіщо ж іще? І щоб тягнути мій віз. Та ні, звісно, час від часу зрине і слушна думка. Але не сьогодні... а ось і твій син з водою.

Деван поставив на стіл тацю й наповнив два глиняні кухлики. Король, перш ніж зробити ковток, сипнув у кухоль щіпку солі; Давос випив воду просто так, шкодуючи, що це не вино.

— Ви розповідали про раду...

— Я розкажу тобі, як усе буде. Лорд Веларіон переконуватиме мене вже на світанку почати штурм замку, виставивши «кішки» та штурмові драбини проти стріл і киплячої олії. Молоді віслюки вирішать, що це — чудова ідея. Естермонт віддасть перевагу довгій облозі, щоб заморити їх голодом, як одного разу спробували зробити зі мною Тайрел і Редвин. Може, на це рік піде, але старі віслюки — терплячі. А лорд Карон і всі решта, які люблять побуцатися, виступлять за те, щоб підняти рукавицю сера Кортні й ризикнути в поєдинку. Кожен з них уявлятиме себе моїм заступником, що заживе собі невмирущої слави,— король допив воду.— А ти що мені порадиш, пачкарю?

Давос, перш ніж відповісти, хвильку поміркував.

— Просто зараз рушайте на Королівський Причал.

— Так і не взявши Штормокраю? — пирхнув король.

— Сер Кортні вам зашкодити не може. А Ланістери можуть. Облога відніме забагато часу, двобій — надто ризиковано, а штурм забере тисячі життів, не гарантуючи при цьому успіху. Та й немає в цьому потреби. Щойно ви скинете з престолу Джофрі, цей замок перейде до вас з усіма іншими. У таборі пліткують, що лорд Тайвін Ланістер зараз мчить на захід, щоб урятувати Ланіспорт від помсти північан...

— Надзвичайно мудрий у тебе батько, Деване,— сказав король до хлопця, що тримався біля його ліктя.— Іноді мені хочеться, щоб на службі в мене було побільше контрабандистів. І поменше лордів. Але в одному ти помиляєшся, Давосе. Потреба є. Якщо я не візьму Штормокраю, усі скажуть, що я тут зазнав поразки. А цього я дозволити не можу. Народ не любить мене, як любив моїх братів. Люди йдуть за мною, тому що бояться... а поразка — смерть для страху. Замок має упасти,— король поводив нижньою щелепою з боку в бік.— Так, і то швидко. Доран Мартел скликав прапори й укріпив гірські переходи. Дорняни вже готові спуститися у Прикордоння. Та й Небосад не можна скидати з рахунків. Брат лишив більшу частину свого війська під Буремостом — майже шістдесят тисяч піхоти. Я послав жінчиного брата, сера Ерола, разом з сером Парменом Крейном, щоб узяли її під своє командування, але вони досі не повернулися. Боюся, що сер Лорас Тайрел опинився під Бурмостом раніше за моїх посланців і сам очолив це військо.

— І тим більше варто якнайшвидше узяти Королівський Причал. Саладор Саан казав мені...

— Саладору Саану тільки золото на умі! — вибухнув Станіс.— Голова в нього забита мріями про скарби, що ховаються попід Червоною фортецею, тож я більше й чути не хочу про Саладора Саана. Того дня, коли мені знадобиться порада від лісянського розбійника, можна буде знімати корону й одягатися в чорне,— король стиснув руку в кулак.— Ти тут для того, щоб мені служити, пачкарю? Чи дратувати й сперечатися?

— Я до ваших послуг,— сказав Давос.

— Тоді слухай. Лейтенант сера Кортні — кузен Фосовеїв. Лорд Медоуз, зелений двадцятирічний хлопчак. Станеться щось із Пенроузом — командування Штормокраєм перейде до цього юнака, а його кузени певні: він прийме мої умова і здасть замок.

— Пригадую я іншого юнака, який отримав командування Штормокраєм. Він був не набагато старший.

— Лорд Медоуз не такий упертюх, яким був я.

— Упертюх чи боягуз — хіба не байдуже? Мені сер Кортні Пенроуз видався кріпким і квітучим.

— Як і мій брат за день до смерті. Ніч темна й повна жахіть, Давосе.

Давос Сіворт відчув, як у нього на потилиці стає сторч волосся.

— Мілорде, я вас не розумію.

— Мені від тебе не розуміння потрібне, а служба. Сер Кортні за день помре. Мелісандра побачила це у полум’ї прийдешнього. І те, що він помре, і як це станеться. Нема потреби казати, що помре він не у двобої,— Станіс простягнув кухля, і Деван знов наповнив його з карафи.— Її полум’я не бреше. Долю Ренлі вона теж бачила. Ще на Драконстоні, і розповіла Селізі. Лорд Веларіон і твій приятель Саладор Саан радили мені плисти з військом проти Джофрі, а от Мелісандра сказала: якщо я піду на Штормокрай, отримаю найкращу частину братової армії,— і вона не помилилася.

— Т-та,— затинаючись, вичавив Давос,— лорд Ренлі опинився тут лише тому, що ви взяли в облогу його замок. Спочатку він марширував на Королівський Причал, проти Ланістерів, він би...

Станіс, спохмурнівши, посовався на стільці.

— Якби та якби! Він зробив те, що зробив. Прийшов сюди зі своїми прапорами й персиками, зустрів свою долю... і це зіграло мені на руку. Мелісандра ще один день бачила в полум’ї. Ранок, Ренлі виїжджає з півдня в своїх зелених обладунках, завдає поразки моєму війську під мурами Королівського Причалу. Якби я зустрівся з братом там, то, може, загинув би не він, а я.

— А може, ви б об’єднали зусилля, щоб скинути Ланістерів,— заперечив Давос.— Чому ні? Якщо вона бачила два варіанти майбутнього, ну... обидва ж не можуть справдитися.

Король Станіс націлив у нього пальця.

— Отут ти помиляєшся, цибулевий лицарю. Є світло, що породжує більш як одну тінь. Стань перед вогнищем — і сам побачиш. Язики полум’я стрибають і танцюють, не завмирають ні на мить. Тіні збільшуються і зменшуються, і кожна людина відкидає дюжину тіней. Просто деякі світліші за інші, і все. Отож, люди кидають свою тінь і в майбутнє. Чи одну, чи багато — Мелісандра всі їх бачить.

Знаю, Давосе, ти цю жінку не любиш, я не сліпий. Мої лорди теж її недолюблюють. Естермонт вважає, що даремно ми обрали вогненне серце, і благає мене битися під давнім нашим коронованим оленем. Сер Гіяр каже, що жінка не може бути штандарт-юнкером. Інші перешіптуються, що їй не місце на моїх військових нарадах, що мені слід відіслати її назад в Ашай, що це гріх — лишати її на ніч у моєму шатрі. Вони перешіптуються... а вона служить.

— Як вона служить? — запитав Давос, боячись почути відповідь.

— Як треба,— глянув на нього король.— А ти?

— Я...— Давос облизав вуста.— Я до ваших послуг. Що я маю зробити?

— Нічого такого, чого не робив раніше. Глупої ночі треба непомітно пристати на човні до замку. Зможеш?

— Так. Сьогодні?

Король коротко кивнув.

— Судно знадобиться невелике. Не «Чорна чайка». І ніхто про це не має знати.

Давос хотів запротестувати. Тепер він лицар, а не колишній контрабандист, і ніколи не був він найманим убивцею. Та коли він розтулив вуста, слова так і не зірвалися з них. Це ж бо Станісу його справедливий лорд, якому він завдячує всім, що має. А ще ж не слід забувати про синів. Боги праведні, що ж вона з ним зробила?

— Щось ти замовк,— зауважив Станіс.

«І далі мовчи»,— сказав собі Давос, але натомість заговорив:

— Суверене, тепер я розумію, що замок узяти слід обов’язково, але, я певен, є й інші шляхи. Чесніші. Нехай сер Кортні лишить собі хлопця — тоді він здасться.

— Я мушу отримати хлопця, Давосе. Мушу. Мелісандра і це бачила в полум’ї.

Давос поміркував, чи не буде іншого виходу.

— У Штормокраї немає лицарів, здатних протистояти серу Гіяру чи лорду Карону... та й жодному з сотні присяжних мечів у вас на службі. Цей поєдинок... може, сер Кортні шукає можливості здатися, не втрачаючи гідності? Навіть якщо це коштуватиме йому життя?

На обличчя короля, мов хмарка, набігла тривога.

— Радше планує якесь віроломство. Ніякого двобою заступників не буде. Сер Кортні, навіть не кинувши ще рукавиці, вже був мертвий. Полум’я не бреше, Давосе.

«Але потрібен я, щоб напророковане справдилося»,— подумав він. Давно вже Давосу Сіворту не було так сумно.

Отак і сталося, що він знову перетинав Кораблетрощильну затоку глупої ночі, кермуючи човном з чорним вітрилом. Таке саме було небо, й таке саме море. Той самий запах солі в повітрі, і так само форкала вода, вдаряючись в облавок. Навколо замку палахкотіли тисячі багать, як горіли шістнадцять років тому багаття Тайрелів і Редвинів. Але все інше змінилося.

«Минулого разу я віз життя — хай і під виглядом цибулі. Цього ж разу я везу смерть — і вона має вигляд Мелісандри Ашайської». Шістнадцять років тому вітрила з кожним повівом вітру порипували й виляскували, поки Давос не спустив їх і не взявся за безшумні весла. І все одно серце в нього падало у п’яти. Але Редвинські вояки за стільки часу втратили пильність, тож він прошмигнув крізь кордон гладко, як чорний шовк. Цього ж разу всі кораблі навколо замку належали Станісу, а небезпеку могли становити лише чатові на мурах. І все одно Давос почувався, як напнута тятива.

Мелісандра скулилася на лавці, загубившись у брижах темно-червоного плаща, що окутав її з голови до ніг; під каптуром ховалося її бліде обличчя. Давос любив воду. Найкраще йому спалося, коли під ним гойдалася палуба, а посвист вітру в снастях був йому миліший за музику, яку співець добуває зі струн ліри. Та сьогодні вночі навіть море не могло заспокоїти його.

— Я відчуваю ваш страх, лицарю,— стиха заговорила червона жінка.

— Хтось мені сказав якось, що ніч темна й повна жахіть. І сьогодні я ніякий не лицар. Сьогодні я знову — Давос-контрабандист. Шкода, що ви не цибуля.

— То це мене ти боїшся? — засміялася вона.— Чи нашої справи?

— Вашої справи. Я до неї стосунку не маю.

— Це твоя рука підняла вітрило. Твоя рука тримає румпель.

Давос мовчки робив свою роботу. Узбережжя являло собою скелясту пастку, тож він вивів човна подалі в затоку. Тут він дочекається припливу. Позаду малів Штормокрай, але червону жінку це, здається, не хвилювало.

— Ви — добрий чоловік, Давосе Сіворте? — спитала вона.

«Хіба добрий чоловік робив би таке?»

— Я — чоловік,— озвався він.— Я лагідний до своєї жінки, але бував з іншими. Хотів бути справжнім батьком своїм синам — допомогти їм знайти своє місце в цьому світі. Так, я порушував закони, але ніколи до сьогодні не відчував провини. Я б сказав, що в мені всього намішано, міледі. Гарного й поганого.

— Сіренький чоловік,— сказала вона.— Ні білий, ні чорний — суміш двох кольорів. То це такий ви, пане Давосе?

— І що з того? Як на мене, більшість людей — сірі.

— Якщо половина цибулини почорніла, то вся цибуля — гнила. Чоловік або добрий, або лихий.

Багаття позаду перетворилися на єдине слабеньке світіння на тлі чорного неба, а земля майже зникла з очей. Час було повертати.

— Побережіть голову, міледі.

Давос штовхнув румпель, і човен, розвертаючись, здійняв хвилю чорної води. Мелісандра, спокійна як завжди, пригнулася під розгойданою реєю, однією рукою тримаючись за планшир. Дерево рипіло, полотнище репало, а вода хлюпотіла так гучно, що можна було заприсягтися — в замку все чути. Але Давос знав, що це не так. Нескінченний гуркіт хвиль, які б’ються в скелі,— ось і всі звуки, що проникають крізь товсті мури Штормокраю, та й то ледве-ледве.

Вони рушили до берега, і позаду човна зарябів кільватер.

— Ви тут говорили про чоловіків і цибулю,— мовив Давос до Мелісандри.— А як щодо жінок? Хіба не так само з ними? Ви добра чи лиха, міледі?

Вона хихикнула.

— О, добра! Я й сама певною мірою лицарка, любий сер. Заступниця світла і життя.

— Але сьогодні ви збираєтесь убити людину,— сказав він.— Як убили мейстра Кресена.

— Ваш мейстер сам отруївся. Хотів мені отрути дати, але мене захищає велика сила, а його — ні.

— А як щодо Ренлі Баратеона? Хто вбив його?

Вона обернула голову. З темряви каптура очі її горіли, як два червоні вогники свічки.

— Не я.

— Не брешіть.

Тепер Давос упевнився остаточно.

Мелісандра знову розсміялася.

— Ви блукаєте в темряві, пане Давосе.

— От і добре,— озвався Давос і вказав на далекі вогні, що мерехтіли вздовж мурів Штормокраю.— Відчуваєте, який вітер холодний? Чатові триматимуться ближче до смолоскипів. Трошки тепла, трошки світла тільки й здатні розрадити такої ночі, як сьогодні. Але світло сліпитиме очі, тож ніхто нас не побачить...— («Сподіваюся»).— Зараз нас береже цар темряви, міледі. Навіть вас.

Тут вогники її очей, здалося, спалахнули ясніше.

— Не вимовляйте цього імені, сер. Якщо не хочете накликати на нас його чорного ока. Нікого він не захищає, запевняю вас. Він — ворог усьому живущому. Нас приховають смолоскипи, ви самі сказали. Вогонь. Ясний дарунок Царя світла.

— Як скажете.

— Радше як він скаже.

Вітер мінявся, Давос це відчував, бачив з того, як брижилося чорне полотнище. Він потягнувся до фала.

— Допоможіть мені спустити вітрило. Далі я сяду на весла.

Під погойдування човна вони разом закріпили вітрила. Занурюючи весла у брижувату чорну воду, Давос мовив:

— А хто доправив вас до Ренлі?

— Не було потреби,— сказала жінка.— Він не мав захисту. А от тут... Штормокрай — стародавнє місце. У це каміння вплетені замовляння. Додаткові темні стіни, які тіням не здолати,— давні, забуті, але вони досі тут.

— Тіням? — Давос відчув, як шкіра сиротами взялася.— Тінь — породження темряви.

— Ви такий невіглас — гірш як мала дитина, пане лицарю. У темряві немає тіней. Тіні — слуги світла, діти вогню. Найтемніші тіні постають з найяснішого полум’я.

Нахмурившись, Давос жестом звелів їй мовчати. Вони вже знов підпливали до берега, і голоси добре розносилися над водою. Давос гріб, і легенький плюскіт весел губився в хлюпотінні хвиль. Мури Штормокраю, обернені до моря, стриміли на білій скелі — вапнистий стрімчак був у півтора разу вищий за сам мур. У скелі проглядався отвір, мов роззявлений позіханням рот, і Давос, як шістнадцять років тому, спрямував човен туди. Тунель вів у печеру під замком, де за давніх часів збудували собі домівку лорди штормових земель.

Здолати прохід можна було тільки в часи припливу, і все одно він був підступний, але пачкар іще не втратив своїх навичок. Давос спритно лавірував між гострих скель, поки перед ним не постала роззявлена паща печери. Він дозволив хвилям внести човен усередину. Вони билися навколо, кидаючи човен в різні боки, промочуючи людей до кісток. З темряви вигулькнула схожа на палець скеля, навколо якої вирувала піна,— і Давос ледве встиг відштовхнутися від неї веслом.

Та ось вони проминули скелю — і їх поглинула темрява, а вода заспокоїлася.

Човен стишив хід і закружляв. Шумне дихання відбивалося луною, оточуючи їх зусібіч. Давос не очікував такої темряви. Минулого разу по всьому тунелю горіли смолоскипи, а з душників у склепінні визирали голодні очі... Давос знав, що попереду — звідні ґрати. Він веслами ще стишив хід, бо човен мало не вдарився в них.

— Далі ми проплисти не зможемо — хіба що ви знаєте когось, хто відчинить нам браму,— сказав Давос; його шепіт покотився понад хвилями, як зграйка мишей на м’яких рожевих лапках.

— А ми вже проминули мури?

— Так. Під низом. Але далі дороги немає. Ґрати сягають самого дна. А між штабами й дитина не пролізе.

У відповідь почулося лише тихе шурхотіння. І раптом у темряві спалахнуло світло.

Давос підніс руку до очей, затуляючись, і йому перехопило подих. Мелісандра відкинула каптур і струсила з себе задушливий плащ. Під ним вона виявилася гола-голісінька, з величезним животом. Набряклі груди обвисли, а живіт випинався так, ніби от-от лусне.

— Боги бороніть нас,— прошепотів Давос, а у відповідь почув сміх — низький і гортанний. Очі жінки горіли жаринами, а піт, що вкривав шкіру, мов світився зсередини. Мелісандра сяяла.

Задихано, вона присіла навпочіпки й розвела ноги. По стегнах у неї побігла кров — чорна як чорнило. Крик її був криком чи то болю, чи то екстазу, чи того й того водночас. Давос побачив тім’я дитини, що вивільнялася з лона. Випірнули дві руки, хапаючись чорними пальцями за Мелісандрині напружені стегна, штовхаючись, поки вся тінь не вислизнула на світ і не підвелася — вища за Давоса, головою до склепіння тунелю, вона нависала над човном. Давос мав лише мить, щоб роздивитися її, поки вона не зникла, прослизнувши крізь штаби ґрат і промчавши поверхнею води, але й миті виявилося досить.

Він упізнав цю тінь. Упізнав людину, що відкинула цю тінь.