Битва королів

Джон

З чорноти ночі долинув клич ріжка. Джон зіп’явся на лікоть, за звичкою потягнувшись рукою по Довгопазур, а табір заворушився. «Сурма, яка будить сонних»,— подумав він.

Вухо ледь розрізняло довгий низький звук. Чатові городища завмерли, і біля їхніх облич, обернених на захід, замерзала пара. Коли замовкла сурма, навіть вітер стихнув. Вояки скочувалися зі своїх постелей, тягнучись по свої списи й пояси з мечами, рухаючись нечутно, дослухаючись. Заіржав кінь, але його зацитьнули. На мить здалося, що цілий ліс затамував подих. Брати Нічної варти чекали на другий клич, молячись, щоб він не почувся, і трепечучи, що все-таки почується.

Коли тиша нестерпно затягнулася і люди зрозуміли нарешті, що ріжок більше не засурмить, вони почали боязко перезиратися й усміхатися, наче силкувалися приховати, як розхвилювалися. Джон Сноу вкинув кілька гілок у вогонь, застебнув на собі пояс, натягнув чоботи, струсив з плаща землю й росу і накинув його на плечі. Поки він одягався, поряд палахкотів вогонь, і хвилі жару приємно билися в обличчя. Джон чув, як у шатрі ходить лорд-командувач. За мить Мормонт підняв запинало.

— Один клич?

На плечі в нього, настовбурчивши пір’я, мовчки сидів крук, нещасний на вигляд.

— Один, мілорде,— підтвердив Джон.— Брати повертаються.

Мормонт підійшов до вогню.

— Піврукий. Давно пора.

З кожним днем чекання його дедалі більше охоплював неспокій; ще трохи — і на людей кидатиметься.

— Подбай, щоб люди отримали гарячу страву, а коні — фураж. Кворина я прийму просто зараз.

— Я його приведу, мілорде.

Братів з Тінявої вежі очікували багато днів тому. Коли вони не з’явилися, всі захвилювалися. Джон чув гнітючі розмови біля багать, і не тільки від Стражденного Еда. Сер Отин Вайзерс пропонував чимшвидше повертатися в Чорний замок. Сер Маладор Лок виступав за те, щоб рушати в напрямку Тінявої вежі в надії натрапити на слід Кворина й довідатися, що ж із ним сталося. А Торен Смолвуд хотів пробиватися в гори. «Манс Рейдер знає, що йому доведеться битися з Нічною вартою,— заявив Торен,— але так далеко на північ він нас не шукатиме. Якщо поїдемо вгору за течією Молочноводої, можемо заскочити його зненацька й порубати його військо на січку — він і оком змигнути не встигне».

«Чисельна перевага не на нашому боці,— заперечив сер Отин.— Крастер казав, що він збирає велику армію. Багатотисячну. А без Кворина нас усього дві сотні».

«Виставте дві сотні вовків проти десяти тисяч овець, сер,— і побачите, що буде»,— упевнено сказав Смолвуд.

«Серед тих овець трапляються цапи, Торене,— застеріг його Джармен Баквел.— А, і ще, може, кілька левів. Тарарах, Гарма Песиголова, Альфин Круковбивця...»

«Я знаю їх незгірше за тебе, Баквеле,— відрізав Торен Смолвуд.— І збираюся стяти їм голови — всім. Це дикуни. А не вояки. Кількасот героїв, найпевніше п’яних, в отарі жінок, дітей і невольників. Ми зметемо їх, і вони, виючи, помчать ховатися у свої халупи».

Вони сперечалися ще багато годин, але так ні до чого й не дійшли. Старий Мормонт був надто упертий, щоб відступити, але й на злам голови бігти на Молочноводу та провокувати бій не збирався. Врешті-решт вирішили ще кілька днів почекати на братів з Тінявої вежі, а якщо не з’являться, порадитися ще раз.

Й от нарешті вони з’явилися, а це означало, що рішення відтягувати більше не можна. Джон радів бодай цьому. Якщо доведеться битися з Мансом Рейдером, то ліпше чимшвидше.

Стражденний Ед сидів біля багаття, нарікаючи, як погано йому спиться, коли в лісі хтось там у ріжки сурмить. Джон дав йому нові підстави нарікати. Разом вони збудили Гейка, який зустрів наказ лорда-командувача потоком лайки, але все одно підвівся й дуже швидко поставив дюжину братів різати корінці на суп.

Коли Джон переходив табір, його наздогнав засапаний Сем. Під чорним каптуром обличчя його було бліде і кругле, як місяць.

— Я чув ріжок. Повернувся твій дядько?

— Це брати з Тінявої вежі.

Дедалі важче ставало чіплятися за надію, що Бенджен Старк повернеться цілий і неушкоджений. Плащ, що його Джон знайшов біля підніжжя Кулака, міг належати і дядькові, і комусь із його вояків — навіть Старий Ведмідь з цим погодився, хоча навіщо було його там ховати, загорнувши в нього цілий склад зброї з драконового скла, ніхто сказати не міг.

— Семе, я маю йти.

Біля мурів городища Джон побачив, як вартові витягають з замерзлої землі палі, щоб звільнити проїзд. Незабаром схилом почав підніматися перший брат з Тінявої вежі. Всі вони були в шкірі та хутрі, тільки тут і там зблискувала криця чи бронза; суворі худорляві обличчя поросли густими бородами, і люди здавалися через це кошлатими, як їхні коники-гарони. Джон здивувався, скільки з них їдуть по двоє на одному коні. Коли ж він придивився, стало ясно, що серед них чимало поранених. «Сутичка в дорозі».

Джон упізнав Кворина Піврукого, щойно побачив, хоча вони й не були знайомі. Здоровань-розвідник був майже легендою у Варті: скупий на слово, та скорий на дію, високий і стрункий як спис, довготелесий і серйозний. На відміну від братчиків, він був чисто поголений. З-під шолома спадала важка коса, вкрита памороззю, а чорне брання так вицвіло, що здавалося сірим. На руці, яка тримала повіддя, лишилися тільки великий і вказівний пальці: решти пальців Кворин позбувся, коли підставив руку під дикунську сокиру, яка мало не рознесла йому голову. Подейкували, що він тицьнув покаліченою долонею в обличчя нападника, щоб кров залила йому очі, й убив його, засліпленого. З того дня дикуни за Стіною не знали ворога безжаліснішого.

Джон привітався.

— Лорд-командувач Мормонт прийме вас просто зараз. Я проведу вас у його намет.

Кворин зістрибнув з сідла.

— Вояки голодні, та й кіньми слід зайнятися.

— Все буде зроблено.

Розвідник передав коня одному зі своїх братів і рушив за Джоном.

— Ти — Джон Сноу. Ти схожий на батька.

— Ви його знали, мілорде?

— Я тобі не лордійчук. А простий брат Нічної варти. І так, я знав лорда Едарда. І його батька теж.

Джонові довелося швидше переставляти ноги, щоб не відстати від Кворинового широкого кроку.

— Лорд Рикард помер ще до мого народження.

— Він був Нічній варті другом,— Кворин озирнувся.— Подейкують, за тобою бігає деривовк.

— Привид повернеться на світанку. Вночі він полює.

Стражденний Ед саме смажив кришеники шинки й варив дюжину яєць у казанку над багаттям Старого Ведмедя. Мормонт сидів на похідному кріслі з дерева й шкіри.

— Я вже почав за вас боятися. Неприємності трапилися?

— Нам трапився Альфин Круковбивця. Манс вислав його на розвідку уздовж Стіни, а ми наскочили на нього, як він уже вертався,— Кворин зняв шолом.— Альфин більше неприємностей короні не завдасть, але декому з його людей пощастило втекти. Ми за ними ганялися й, скільки змогли, переловили, але дуже може бути, що кільком удасться повернутися в гори.

— І якою ціною?

— Загинуло четверо братів. Дюжина поранені. У ворога втрати втричі більше. А ще ми взяли заручників. Один з них дуже швидко помер від ран, але інші до допиту дожили.

— Про це ліпше погорімо всередині. Джон принесе тобі ріг елю. Чи, може, краще глінтвейну?

— Досить буде й окропу. А ще яйце і кусник шинки.

— Як скажеш,— Мормонт підняв запинало намету, і Кворин, пригнувшись, увійшов.

Ед стояв над казанком, ложкою розмішуючи яйця.

— Заздрю я цим яйцям,— сказав він.— Зараз я б і сам не проти підваритися. Був би казанок побільше — я б у нього стрибнув. Та краще б там було вино, а не вода. Не найгірший спосіб померти — в теплі та п’яненьким. Я колись знав братчика, що втопився у вині. Воно, правда, було поганеньке, а труп його смаку не покращив.

— Ви потім випили це вино?

— Жахлива річ — знайти мертвим брата. Ти б і сам випити не відмовився, лорде Сноу,— Ед помішав у казанку і додав ще щіпку мускатного горіху.

Розтривожений Джон присів біля вогню й тицьнув у нього патичком. З намету чувся голос Старого Ведмедя, раз у раз перемежований карканням крука й тихшою мовою Кворина Піврукого, але слів було не розібрати. «Альфин Круковбивця помер — і добре». Бо був він одним з найкривавіших нальотчиків, і своє ім’я отримав за те, скількох чорних братів закатрупив. То чому ж після такої перемоги у Кворина похмурий голос?

Джон сподівався, що прибуття братів з Тінявої вежі поліпшить гумор у таборі. Буквально вчора він ходив уночі до вітру, а коли повертався, почув біля пригаслого вогню приглушені голоси п’ятьох чи шістьох братчиків. Коли Чет пробурмотів, що давно вже час вертатися, він зупинився послухати. «Це старечий маразм, ця розвідка,— долинуло до Джона.— Ми в цих горах нічого не знайдемо, крім могил собі».

«На Льодоіклах водяться велети і варги, якщо не гірше»,— сказав Ларк Сестринець.

«Я туди не піду, точно вам кажу».

«Старий Ведмідь навряд чи тебе питатиме».

«Може, це ми його не спитаємо»,— сказав Чет.

Цієї миті один із собак підняв голову й загарчав, і Джон швидко ковзнув геть, поки його не помітили. «Це для моїх вух не призначалося»,— подумав він. Поміркував, чи не переказати розмову Мормонту, але на братів доносити не міг — навіть на таких братів, як Чет і Сестринець. «Це все пустопорожні балачки,— сказав він собі.— Їм холодно й лячно, як нам усім». Важко було сидіти тут і чекати на вершечку кам’яного узгір’я понад лісом, не знаючи, що принесе ранок. «Невидимий ворог завжди найстрашніший».

Джон витягнув з піхов свій новий кинджал і довго дивився на язики полум’я, що танцювали на чорному блискучому склі. Дерев’яне руків’я він вирізьбив власноруч, тоді обмотав конопляною мотузкою, щоб краще було тримати. Не надто красиво, зате зручно. Стражденний Ед заявив, що зі скляних ножів користі приблизно стільки ж, скільки з пипок на лицарському нагруднику, але Джон такої певності не мав. Клинок з драконового скла був гостріший за крицю, хай і набагато крихкіший.

«І закопали його не просто так».

Джон і для Грена зробив кинджал, і ще один для лорда-командувача. Військовий ріжок він віддав Сему. Зблизька виявилося, що ріжок тріснутий, і навіть по тому, як Джон добре його відчистив, жодного звуку видобути з нього так і не вдалося. Ще й край був надщерблений, але Сем любив старовинні речі, навіть нічого не варті. «Зроби собі ріг для напоїв,— сказав Джон,— і щоразу як питимеш з нього, пригадуватимеш, як ходив у розвідку за Стіну аж до самого Кулака Перших Людей». Ще він дав Семові гостряк списа і дюжину вістер на стріли, а решту роздав на щастя іншим друзям.

Старого Ведмедя, схоже, кинджал потішив, але він усе одно віддавав перевагу сталевому ножу на поясі, зауважив Джон. Мормонт не прояснив, хто б це міг закопати плащ і що це має означати. «Може, Кворин знатиме». Піврукий заходив на територію дикунів далі, ніж будь-хто з нині живущих.

— Хочеш сам подавати, чи краще я?

Джон сховав кинджал у піхви.

— Я все зроблю.

Він хотів почути розмову.

Ед вкраяв три товсті скибки від черствої круглої вівсяної хлібини, стосом поклав їх на дерев’яний таріль, накрив шинкою з підливою, а ще наповнив миску звареними накруто яйцями. Джон узяв миску в одну руку, таріль — у другу й задом увійшов у намет лорда-командувача.

Кворин, схрестивши ноги, сидів на підлозі з прямою як спис спиною. Він говорив, і світло свічок тріпотіло на його твердих вилицях.

— ...Тарарах, Плаксій, та й усі решта ватажки — малі й великі,— казав він.— У них там і варги є, і мамонти, а сили стільки, що нам і не снилося. Принаймні так він запевняє. Я не поручуся, що це правда. Ебен вважає, що чолов’яга казки розказував, аби тільки прожити трохи довше.

— Правда це чи ні, а Стіну попередити слід,— мовив Старий Мормонт, коли Джон поставив між ними таріль.— І короля теж.

— Котрого короля?

— Та всіх. І законних, і самозваних. Якщо вже висувають претензії на королівство, то нехай захищають його.

Піврукий узяв яйце і розтовк об край миски.

— Королі зроблять, що їм заманеться,— мовив він, обчищаючи шкаралупу.— І навряд чи багато. Найбільше надії на Вічнозим. Старки мусять об’єднати Північ.

— Так. Певна річ,— Мормонт розгорнув карту, нахмурився над нею, тоді відкинув її вбік, розгорнув іншу. Джон бачив: він міркує, куди впаде молот. Колись Варта займала сімнадцять замків уздовж сотні льє Стіни, але вони один по одному порожніли, бо чисельність братства скорочувалася. Зараз залогу мали тільки три — і цей факт був добре відомий Мансу Рейдеру.— Будемо сподіватися, що сер Алісер Торн привезе новобранців з Королівського Причалу. Якщо переведемо частину людей з Тінявої вежі на Сіроварту, а зі Східної варти — на Довгий Курган...

— Сіроварта майже завалилася. Якщо знайдуться люди, ліпше тоді вже перевести їх у Скеледвері. А ще, може, на Крижаний Кордон і Глибоке Озеро. А між ними на мурах пустити щоденні патрулі.

— Так, патрулі. Якщо зможемо, навіть двічі на день. Сама Стіна — серйозна перешкода. Без захисту вона, звісно, їх не зупинить, але затримати зможе. Що більше військо, то більше часу йому знадобиться. Судячи з того, яку вони по собі лишили пустку, вони, либонь, взяли з собою і жінок. І дітей також, і худобу... ніколи не бачив, щоб цап видирався по драбині? Чи мотузці? Доведеться їм будувати або сходи, або рампу... а це займе щонайменше оберт місяця, а може, й довше. Та Манс знає, що найкраще пройти попід Стіною. Крізь браму або...

— Пролам.

Мормонт рвучко підкинув голову.

— Що?

— Вони не збираються ні дертися на Стіну, ні рити під нею нору. Вони планують її розбити.

— Стіна сімсот футів заввишки, а в основі така широка, що сотні людей знадобиться рік, аби розбити її льодорубами й сокирами.

— Ну то й що.

Мормонт, нахмурившись, посмикав себе за бороду.

— Тоді як?

— Як же ще? Чарами,— Кворин відкусив половину яйця.— Бо чого б іще Манс вирішив збирати свої сили на Льодоіклах? Землі це похмурі й суворі, та й далеченько від Стіни.

— Я гадав, він обрав гори, щоб заховати своє військо від очей розвідників.

— Можливо,— сказав Кворин, доїдаючи яйце,— але це не єдина причина. Він там щось шукає, у тій холодній високості. Шукає щось потрібне.

— Що?

Мормонтів крук задер голову і кракнув. Звук розітнув тісняву намету, як ніж.

— Якусь силу. Яку саме, бранець сказати не міг. Може, його допитували надто суворо, бо він помер, так майже нічого й не розповівши. Хоча я сумніваюся, що він щось знав.

Джон чув, як надворі виє вітер. З тонким свистом проникаючи крізь мури городища, він шарпав линви намету. Мормонт замислено потер вуста.

— Якусь силу,— повторив він.— Я маю знати яку.

— Тоді слід вислати розвідачів у гори.

— Не хочеться ризикувати людьми.

— Всі колись помремо. Та й для чого було вдягати ці чорні плащі, як не для того, щоб померти на захист держави? Я б радив вислати п’ятнадцятеро людей — три гурти по п’ятеро. Один гурт на Молочноводу, один — на Скімливий перевал, ще один — на Велетові Сходи. Джармен Баквел, Торен Смолвуд і я станемо на чолі. Дізнаємося, що ж на нас у тих горах чека.

— Чека,— крукнув ворон,— чека!

Лорд-командувач Мормонт глибоко зітхнув.

— Бачу, іншого вибору немає,— відступив він,— та якщо ви не повернетеся...

— Хтось та спуститься з Льодоіклів, мілорде,— сказав розвідник.— Якщо ми, це чудово. Якщо ж ні, це буде Манс Рейдер, а ви засядете в нього на дорозі. Він не може виступити на південь, лишивши вас у тилу, щоб ви насідали йому на п’яти. Йому доведеться напасти. А тут місце укріплене.

— Не настільки укріплене,— сказав Мормонт.

— Тоді ми всі, вважайте, мертві. Але наша смерть забезпечить трішки часу для братів на Стіні. Часу, щоб ввести гарнізони в порожні замки й заморозити брами; часу, щоб скликати їм на допомогу лордів і королів; часу, щоб нагострити топори й полагодити катапульти. Тоді не будуть марними наші смерті.

— Смерті,— забурмотів крук, походжаючи в Мормонта на плечах.— Смерті, смерті, смерті, смерті.

Старий Ведмідь згорбився й мовчав, так наче не міг уже винести ваги мови. Та нарешті він сказав:

— Хай пробачать мені боги. Обирайте собі людей.

Кворин Піврукий обернув голову. Зустрівшись очима з Джоном, він на довгу мить затримав на ньому погляд.

— Дуже добре. Я обираю Джона Сноу.

Мормонт кліпнув.

— Та він ще зовсім хлопчик! І до того ж мій стюард. Навіть не розвідник.

— Толет подбає про вас не гірше, мілорде,— Кворин підніс свою покалічену руку з двома останніми пальцями.— За Стіною і досі мають силу давні боги. Боги перших людей... і Старків.

Мормонт поглянув на Джона.

— А що на це скажеш ти?

— Я піду,— миттю відказав той.

— Я так і думав,— сумно всміхнувся старий.

Коли Джон вийшов з намету поряд з Кворином Півруким, займалося на світ. Навколо кружляв вітер, розмаюючи чорні плащі й розсипаючи червоні іскри з багаття.

— Виїжджаємо опівдні,— сказав розвідник.— Тому ліпше йди пошукай того свого вовка.