Битва королів

Джон

— Семе! — стиха гукнув Джон.

У повітрі висів запах паперу, пилюки і років. Попереду тягнулися вгору, гублячись у півтемряві, дерев’яні полиці, натоптані книжками у шкіряних шабатурках, і кошики зі старовинними сувоями. Поміж стелажів просочувалося ледь означене жовтувате розсіяне світло невидимого ліхтаря. Джон задув тонку воскову свічку, яку тримав у руці, не ризикуючи ходити з відкритим вогнем поміж такої кількості висохлого паперу. Натомість він попрямував на світло, рухаючись вузьким проходом попід склепінчастою стелею. Весь у чорному, він здавався тінню поміж тіней — темночубий, довговидий, сіроокий. Руки його ховалися в чорних молескінових рукавичках: права — бо попечена, а ліва — бо який дурень ходить тільки в одній рукавичці?

Семвел Тарлі сидів згорбившись за столом у ніші, видовбаній у мурі. Світло падало з лампи, яка висіла в нього над головою. Почувши Джонові кроки, він підвів голову.

— Ти тут усю ніч просидів?

— Справді? — збентежено мовив Сем.

— Ти з нами не снідав, і на ліжку своєму не спав.

Раст вирішив, що Сем дезертирував, але Джон у таке повірити не міг. Щоб зважитися на дезертирство, теж потрібна мужність, а в Сема її немає.

— Вже ранок? Тут унизу ніколи не вгадаєш.

— Ох і дурний ти, Семе! — сказав Джон.— Ти ще скучатимеш за тим ліжком, коли нам доведеться спати на твердій холодній землі, точно тобі кажу.

— Мейстер Еймон,— позіхнув Сем,— звелів мені пошукати карти для лорда-командувача. Я й не думав... Джоне, поглянь на ці книги, ти колись таке бачив? Їх же тисячі!

Джон глянув поверх його голови.

— У Вічнозимській збірні понад сотню книг... То ти знайшов карти?

— Так, так,— обвів Сем жестом стіл, завалений томами й сувоями; пальці в нього були товсті, як сардельки.— Щонайменше дюжину.

Він розгорнув квадратний пергамент.

— Фарба вицвіла, але можна розрізнити, де на карту нанесені поселення дикунів, а є ще книжка... де ж це вона? Я ж читав її мить тому! — він відсунув убік кілька сувоїв, і під ними знайшовся запилюжений том у гнилій шкіряній шабатурці.— Ось,— мовив Сем благоговійно,— щоденник мандрівки з Тінявої вежі аж до Лункої Коси на Замерзлому Узбережжі, писаний розвідником на ім’я Редвин. Щоденник не датований, але тут згадується такий собі Дорен Старк, король на Півночі, тож ідеться, схоже, про часи ще до Завоювання. Джоне, вони там воювали з велетами! Редвин навіть вів торгівлю з дітьми пралісу, тут так написано,— Сем дуже делікатно, одним пальчиком гортав сторінки.— І карти він малював теж, бачиш...

— Може, ти напишеш щоденник наших розвідок, Семе.

Джон хотів його підбадьорити, але не слід було такого казати. Найменше Семові зараз було потрібно нагадувати про те, що чекає їх узавтра. Він безцільно шурхотів сувоями.

— Тут іще є карти. Якби був час добре пошукати... але у збірні страшний безлад. Я б міг навести лад, я певен, але на це потрібен час... роки, якщо по правді.

— А Мормонтові знадобилися ці карти трохи раніше,— Джон висмикнув з полиці сувій і здмухнув з нього товстий шар пилу. Коли він його розгортав, кутик сувою просто розсипався у нього в пальцях.— Бачиш, цей узагалі розлазиться,— нахмурився Джон над вицвілим манускриптом.

— Лагідніше треба,— обігнувши стіл, Сем забрав у нього сувій з такою обережністю, наче у нього в руках — поранена тварина.— З важливих книг у разі потреби робили списки. Найдавніші переписувалися сотню разів, либонь.

— Ну, з цього робити список немає потреби. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять глечиків риб’ячого жиру, барильце солі...

— Спис запасів,— мовив Сем,— а може, купча грамота.

— Кому цікаво, скільки солоної тріски з’їли шістсот років тому? — здивувався Джон.

— Мені,— Сем обережно поклав сувій у клітку на полиці, звідки її висмикнув Джон.— З таких облікових книг можна чимало дізнатися, щира правда. Наприклад, скільки вояків було у Нічній варті в ті часи, як вони жили, що їли...

— Харчі вони їли,— мовив Джон,— а жили так само, як і ми.

— Ти б дуже здивувався. У цьому сховищі — справжні скарби, Джоне.

— Ну, якщо ти так кажеш...— з сумнівом озвався Джон. Скарби — це золото, срібло, коштовності, а не порохи, павуки та гнила шкіра.

— Кажу,— випалив товстун. Він був старший за Джона, дорослий за всіма законами, але всі у ньому бачили хлопчака.— Я тут знайшов малюнки — обличчя серед дерев, а ще книжку про мову дітей пралісу... таких праць навіть у Цитаделі немає! І сувої з давньої Валірії, і облік сезонів, який вели мейстри, що вже тисячу років у землі...

— Коли ми повернемося, книги нікуди не подінуться.

— Якщо ми повернемося...

— Старий Ведмідь бере з собою дві сотні загартованих вояків, з яких три чверті — розвідники. А Кворин Піврукий приведе з Тінявої вежі ще сотню братів. Ти будеш у безпеці, наче знов повернувся в батьків замок у Сурмосхилі.

Семвел Тарлі вичавив сумну посмішку.

— У батьковому замку я ніколи не почувався в безпеці.

«У богів жорстокі жарти»,— подумав Джон. Пип і Жаба, які аж булькали — так хотіли взяти участь у такій далекій розвідці, залишаються в Чорному замку. А от Семвел Тарлі, який сам себе вважає боягузом, тлустий, сором’язливий, на коні такий самий невправний, як і з мечем, має їхати у примарний ліс. Старий Ведмідь бере з собою дві клітки круків, щоб дорогою посилати про себе звістки. Мейстер Еймон уже сліпий, та й він надто слабий, щоб кудись їхати, тож замість нього має їхати його стюард.

— Семе, ти займатимешся круками. І хтось же має допомагати мені тримати Грена в руках.

Семове подвійне підборіддя затрусилося.

— Ти б і сам міг подбати про круків, або Грен... та хто завгодно! — мовив він з ледве вловимим розпачем у голосі.— Я б тебе навчив. І письма ти вмієш, тож Мормонтові листи зміг би писати незгірш за мене.

— Я — стюард Старого Ведмедя. Маю виконувати обов’язки його зброєносця, пильнувати коней, ставити йому намет; у мене часу не буде ще й за пташками наглядати. Семе, ти склав обітницю. Тепер ти — брат Нічної варти.

— Брат Нічної варти не повинен бути такий перестрашений.

— Ми всі перестрашені. Тільки дурні не бояться.

За два останні роки зникло забагато розвідників, серед них і Бенджен Старк, Джонів дядько. Двоє з дядькових вояків знайшлися зарізані в лісі, але одної холодної ночі їхні тіла повстали з мертвих... На згадку про це у Джона сіпнулися попечені пальці. У снах до нього досі приходила страшна істота — мертвий Отор з палючими блакитними очима й холодними чорними руками, але зараз про це Джонові ліпше було не згадувати.

— У страху немає нічого ганебного, казав мені батько, важить те, як ми з ним боремося... Давай я допоможу тобі зібрати карти.

Сем зажурено кивнув. Між полицями був такий вузький прохід, що протиснутися вдавалося тільки по одному. За сховищем починався один з тих коридорів, які чорні брати називають «хробачими ходами» — кручені підземні галереї, які з’єднують фортеці й вежі Чорного замку. Влітку хробачими ходами користувалися рідко (хіба що щурі та інші шкідники), а от узимку — зовсім інша справа. Коли намітало тридцять-сорок футів снігу, а з півночі, завиваючи, прилітали крижані вітри, тільки завдяки цим тунелям Чорний замок тримався як одне ціле.

«Вже скоро»,— подумав Джон, поки вони дерлися нагору. Він бачив гінця, який приніс мейстру Еймону звістку про кінець літа; бачив і великого крука з Цитаделі, білого й безшумного, як Привид. Одну зиму Джон уже пережив, коли був зовсім маленький, але всі погоджувалися, що та зима була коротка і м’яка. А ця буде геть інакша. Він це кістками відчував.

Заки вони вилізли нагору крутими кам’яними сходами, Сем уже пихтів, як ковальські міхи. Вони випірнули на шпаркий вітер, і Джонів плащ завирував і затріпотів. Привид спав, розтягнувшись попід стіною мазаної комори, але з появою Джона прокинувся й побіг до них, високо задерши пухнастого білого хвоста.

Сем, примружившись, поглянув на Стіну, яка нависала над ними, мов крижаний стрімчак сімсот футів заввишки. Іноді вона здавалася Джонові живою, могла бути в гуморі й не в гуморі. Колір криги зазвичай мінявся в залежності від того, як падало світло. То він був насичено-блакитний, як замерзлі річки, то сірувато-білий, як підталий сніг, а коли сонце затуляла хмара, він ставав світло-сірим, як пошерхлий камінь. Стіна тягнулася на схід і на захід, скільки сягало око, й була такою величезною, що порівняно з нею маліли дерев’яні фортеці й муровані вежі замку. Це був край світу.

«А ми їдемо за край».

Ранкове небо перерізували вузькі сірі хмари, але за ними виднілася блідо-червона смуга. Чорні брати називали цю мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом, кажучи (лише напівжартома), що боги, либонь, запалили її, щоб освітити старому шлях через примарний ліс.

— Комета настільки яскрава, що її вже й удень видно,— мовив Сем, затуляючи очі книжками, які стискав у руці.

— Не думай про комету, Старому Ведмедю потрібні карти.

Великими стрибками Привид мчав попереду. Сьогодні зранку вгіддя здавалося знелюднілим: чимало розвідників сиділо зараз у борделі у Кротівці, полюючи на «підземні скарби» й напиваючись як чопок. З ними пішов і Грен. Пип з Гальдером і Жабою запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відзначити першу розвідку. Хотіли, щоб і Джон із Семом пішли з ними, але Сем боявся повій майже так само, як примарного лісу, а Джон у цьому брати участі не хотів. «Роби як знаєш,— сказав він Жабі,— а я дав обітницю».

Проходячи повз септ, він зачув голосні співи. «В переддень битви комусь із вояків потрібні повії, а комусь — боги». Цікаво, подумав Джон, хто з них почувається потім краще? Його особисто септ вабив не більше за бордель; його боги збудували собі храми у пралісі, де розкинули біле віття віродерева. «За Стіною Семеро не мають сили,— подумав Джон,— а от мої боги чекатимуть на мене».

Перед зброярнею сер Ендрю Тарт тренував новобранців. Вони приїхали вчора разом з Конві, одним з «перелітних воронів», які збирають людей на Стіну по всіх Сімох Королівствах. Серед новеньких був сивобородий старий, який спирався на ціпок, двоє білявих хлопців (з вигляду — брати), чепуристий юнак у брудних шовках, нечесаний клишоногий дядько і якийсь усміхнений телепень, що забрав собі в голову, наче він вояк. Сер Ендрю саме збивав з нього пиху. Як військовий інструктор, він був лагідніший, ніж сер Алісер Торн, однак і його уроки лишали синці. Сем кулився при кожному ударі, а от Джон Сноу пильно придивлявся до шермицерії.

— Що скажеш про них, Сноу?

У дверях зброярні стояв Донал Ной у шкіряному фартусі на голі груди; уперше обрубок його лівої руки був нічим не замотаний. Широкий у грудях, череватий, з приплюснутим носом і колючою щетиною на щоках, Ной мав не надто привабливий вигляд, але бачити його все одно було приємно. Зброяр довів, що з нього гарний товариш.

— З них не вивітрився дух літа,— озвався Джон, а сер Ендрю в цей час наскочив на свого супротивника, як бик, і той розтягнувся на землі.— Де їх Конві назбирав?

— У підземеллях якогось лорда поблизу Мартингорода,— відповів коваль.— Розбійник, цирулик, старець, двійко сиріт і блудник. Ось хто в нас захищає людську державу.

— Вони впораються,— Джон ледь помітно всміхнувся до Сема.— Ми ж упоралися.

Ной підкликав його ближче.

— Чув новини про свого брата?

— Вчора ввечері.

Це Конві з підопічними принесли на північ звістки, тож у їдальні говорили тільки про це. Джон і досі не був певен, як почувається з цього приводу. Роб — король? Брат, з яким він грався, бився, з яким розділив свій перший келих вина. Тільки молока вони не ділили, ні. «Тепер Роб потягуватиме літнє вино з коштовних кубків, а я в цей час стоятиму навколішках біля струмка, сьорбаючи з долонь талий сніг».

— З Роба вийде добрий король,— сказав він голосно.

— Справді? — відверто поцікавився коваль.— Сподіваюся, хлопче, та колись я так само міг би сказати про Роберта.

— Подейкують, це ви кували для нього келеп,— пригадав Джон.

— Ага. Я був його вояком, солдатом Баратеонів, ковалем і зброярем Штормокраю, поки не втратив руки. Мені багато років, я пам’ятаю ще лорда Стефона, якого забрало море, а всіх його трьох синів знаю з самих їхніх іменин. І скажу тобі так: надівши корону, Роберт перемінився. Є такі чоловіки — вони як мечі: викувані для борні. Повісьте їх на стіну — і вони заіржавіють.

— А його брати? — запитав Джон.

Зброяр якусь хвильку поміркував.

— Роберт був зі щирої криці. Станіс — це сутий чавун — чорний, твердий і міцний, але крихкий, як усяке залізо. Він зламається, а не зігнеться. А Ренлі... той — мідь, ясна та блискуча, гарна на вигляд, але на повірку не така вже й вартісна.

А з якого металу Роб? Цього Джон не запитав. Ной — солдат Баратеонів, і він, швидше за все, законним королем вважає Джофрі, а Роба — зрадником. Братство Нічної варти уклало негласний пакт — ніколи не заглиблюватися в ці питання. На Стіну стікалися чоловіки з усіх Сімох Королівств, а давніх уз важко позбутися, хай скільки обітниць даси... Джон сам це дуже добре відчував. От хоч би Сем... його дім присягався Небосаду, а лорд Тайрел підтримує короля Ренлі. Тож ліпше про це взагалі не говорити. Нічна варта не стає ні на чий бік.

— Нас чекає лорд Мормонт,— сказав Джон.

— Якщо Старий Ведмідь чекає, не затримуватиму,— поплескав його Ной по плечу й усміхнувся.— І хай завтра з тобою будуть боги, Сноу. І приведіть нам отого твого дядька, чув мене?

— Обов’язково,— пообіцяв йому Джон.

Потому як вогонь зжер його палати, лорд-командувач Мормонт оселився в Королівській вежі. Джон лишив Привида надворі, з вартовими.

— Знову сходи,— нещасно зронив Сем, коли вони рушили нагору.— Терпіти не можу сходів.

— Ну, в лісі їх точно не буде.

Крук помітив їх зразу — щойно вони увійшли у світлицю.

— Сноу! — кракнув птах. Мормонт урвав розмову.

— Довгенько ти шукав карти,— відсунув він од себе залишки сніданку, щоб звільнити місце на столі.— Клади їх сюди. Гляну пізніше.

Торен Смолвуд, жилавий розвідник з маленьким підборіддям і ще меншим ротиком, який ховався у ріденькій борідці, окинув Джона й Сема холодним поглядом. Торен був прибічником Алісера Торна, тож не любив ні Джона, ні Сема.

— Місце лорда-командувача — у Чорному замку, бо його завдання — керувати й командувати,— сказав він до Мормонта, не звертаючи уваги на прибульців.— Так здається мені.

Крук почав ляпати великими чорними крилами.

— Мені, мені, мені!

— Якщо станеш лордом-командувачем, чинитимеш як заманеться,— мовив Мормонт до розвідника,— однак здається мені, що я ще не помер, та й чорні брати ще не поставили тебе на моє місце.

— Бен Старк зник, сер Джеремі загинув, і тепер я — головний розвідник,— уперто сказав Смолвуд.— Отож очолити похід маю я.

Мормонт навіть слухати не хотів.

— Я посилав і Бена Старка, і сера Веймара перед ним. І не збираюся посилати тебе, а тоді невідомо скільки сидіти й чекати, коли й ти щезнеш,— зауважив він.— А головним розвідником лишається Старк, поки ми не знатимемо напевно, що він мертвий. І коли такий день прийде, його наступника призначатиму я, а не ти. І все, досить марнувати мій час. Виїжджаємо на світанку, чи ти забув?

Смолвуд рвучко звівся на ноги.

— Як зволить лорд-командувач.

Виходячи, він так нахмурився до Джона, наче то все його провина.

— Головний розвідник! — пирхнув Мормон, та коли він перевів очі на Сема, його погляд пом’якшився.— Я радше тебе зроблю головним розвідником. Він має нахабство казати мені в обличчя, що я застарий, аби їхати разом з ним. Невже я здаюся тобі старим, хлопче?

Волосся, яке давно повилазило з його плямистого черепа, все зібралося на підборідді. Мормонт ударив себе кулаком у груди, які майже затуляла кошлата сива борода.

— Невже я здаюся немічним?

Сем щось тихо пискнув. Старий Ведмідь жахав його.

— Ні, мілорде,— швидко втрутився Джон.— Ви дужий, як... як...

— Не треба мені брехати, Сноу, знаєш же, що я цього не терплю. А зараз дай-но я гляну на ці карти,— Мормонт заходився грубо їх перебирати, вдостоюючи кожну хіба одного погляду й буркочучи.— Оце і все, що ти знайшов?

— Я... м-м-мілорде,— затинаючись, мовив Сем,— там... там ще є, але... без... безлад...

— Ці всі старі,— почав нарікав Мормонт, і його крук крякнув відлунням:

— Старі, старі!

— Поселення з’являються та зникають, але гори й річки нікуди не поділися,— зауважив Джон.

— Щира правда. Ви вже обрали круків, Тарлі?

— М-м-мейстер Еймон х-х-хоче зробити це увечері, після годівлі.

— Мені потрібні найкращі. Тямущі й міцні.

— Міцні,— підхопив його птах, чистячи пір’ячко,— міцні, міцні.

— Якщо нас усіх там порубають, хочу, щоб мій наступник знав, де і як ми загинули.

Щойно зайшла мова про рубанину, Семвел Тарлі втратив голос. Мормонт нахилився вперед.

— Тарлі, коли я був хлопчаком, удвічі молодшим за тебе, леді-мати якось сказала мені: якщо я стоятиму з роззявленим ротом, то ласка може переплутати його зі своєю норою й забіжить просто у глотку. Маєш що сказати — кажи. А ні — то стережися ласки,— він грубо відмахнувся від хлопців.— Забирайтеся, у мене забагато справ, нема часу на дурниці. Маю надію, мейстер знайшов тобі роботу, яку ти здатен виконати.

Сем ковтнув, відступив, а тоді так прудко вискочив за двері, що мало не перечепився через циновку.

— Хлопець і справді такий дурний, яким видається? — поцікавився лорд-командувач, коли він зник.

— Дурний,— забідкався крук.

Мормонт не чекав на Джонову відповідь.

— Його лорд-батько займає високу посаду в раді короля Ренлі, і якби мені захотілося позбутися його... Ні, ліпше не треба. Ренлі навряд чи слухатиме тремтячого товстуна. Ліпше пошлю сера Арнела. Він набагато врівноваженіший, та й мати його з Фосовеїв зеленого яблука.

— Скажіть, мілорде, якщо ваша ласка, що вам потрібно від короля Ренлі?

— Те саме, що й від усіх інших, хлопче. Вояки, коні, мечі, лати, зерно, сир, вино, вовна, цвяхи... Нічна варта не гордує, бере все, що дають,— він потарабанив пальцями по грубо обтесаних дошках стільниці.— Якщо вітри сприятимуть, сер Алісер має до нового місяця дістатися Королівського Причалу, та чи прийме його цей хлопчак Джофрі, я не знаю. Дім Ланістерів ніколи не був прихильний до Нічної варти.

— Торн може їм показати руку тої істоти.

Жахливий безбарвний обрубок з чорними пальцями, який, наче й досі живий, сам по собі сіпався й корчився.

— Була б у нас друга рука, щоб відіслати її Ренлі!

— Дайвен каже, за Стіною можна що завгодно знайти.

— Ага, Дайвен каже. Коли він востаннє пішов у розвідку, він бачив ведмедя п’ятнадцять футів заввишки,— пирхнув Мормонт.— А ще кажуть, моя сестра взяла собі ведмедя за коханця. У це я повірю швидше, ніж у те, що ведмеді бувають п’ятнадцять футів заввишки. Хоча в світі, де повстають мертві... та навіть і так, вірити можна тільки своїм очам. Повсталих мерців я бачив. А велетенських ведмедів — ні,— він подивився на Джона довгим і проникливим поглядом.— До речі про руки. Як твоя?

— Ліпше,— скинув Джон молескінову рукавичку й показав йому. Шрами вкривали руку мало не до ліктя, а поцяткована рожева шкіра й досі була тугою і ніжною, але рука гоїлася.— От тільки свербить. Мейстер Еймон каже, це добре. Дав мені з собою масті в дорогу.

— Зможеш, попри біль, орудувати Довгопазуром?

— Та зможу,— Джон поворушив пальцями, стиснув і розтиснув кулак, як його вчив мейстер Еймон.— Мейстер Еймон каже, я мушу щодня тренувати пальці, щоб повернути їм спритність.

— Може, Еймон і сліпий, але свою справу він знає добре. Молю богів, щоб він лишався з нами ще двадцять років... А ти знаєш, що він міг стати королем?

Джона це заскочило зненацька.

— Він казав, що батько його був королем, але... Я думав, що він, либонь, молодший син.

— Так і є. Його дід — Дейрон Другий Таргарієн, який приєднав до корони Дорн. Одною з умов пакту було те, що він одружиться з дорнською князівною. Вона народила йому чотирьох синів. Еймонів батько Мейкар був наймолодший з чотирьох, а Еймон був його третім сином. Не забувай, усе це відбувалося ще до мого народження, історія ця така давня, яким мене намагається представити Смолвуд.

— Мейстра Еймона нарекли на честь Лицаря-Дракона.

— Щира правда. Подейкують, справжнім батьком короля Дейрона був королевич Еймон, а не Ейгон Негідник. Та хай там як, а нашому Еймону бракувало войовничості Лицаря-Дракона. Як він любить казати, меч у нього ледачий, зате розум меткий. От і не дивно, що дідо відіслав його в Цитадель. Йому було дев’ять чи десять, здається... та й по лінії наступництва він — дев’ятий чи десятий.

Джон знав: мейстер Еймон відзначив уже понад сотню іменин. Його, немічного, всохлого, зморщеного і сліпого, важко було уявити хлопчиком, не старшим за Арію.

— Еймон сидів за своїми книжками,— провадив Мормонт,— коли через нещасний випадок на турнірі загинув найстарший з його дядьків, престолонаслідник. У нього залишилося двоє синів, але й вони незабаром зійшли в могилу — під час Великовесняної моровиці. Короля Дейрона теж забрала пошесть, тож корона перейшла до його другого сина — Ейриса.

— Божевільного Короля?

Джон геть заплутався. Ейрис був королем перед Робертом, тобто не так уже й давно.

— Ні, до Ейриса Першого. А той, якого скинув Роберт, був Другим.

— Коли ж це було?

— Вісімдесят років тому, десь так,— сказав Старий Мормонт,— і ні, я ще тоді не народився, хоча Еймон на той час уже викував з дюжину ланок свого мейстерського ланцюга. Ейрис одружився зі своєю сестрою, як зазвичай чинили Таргарієни, й панував десять чи дванадцять років. Еймон склав обітницю й поїхав з Цитаделі — найнявся на службу при дворі якогось лордійчука... аж тут помер його бездітний король-дядько. Залізний трон перейшов до останнього з чотирьох синів короля Дейрона. А це і був Мейкар, Еймонів батько. Новий король викликав усіх своїх синів до двору й хотів зробити Еймона одним з радників, але той відмовився, бо таким чином узурпує місце, яке по праву належить великому мейстру. Натомість він пішов на службу у фортецю свого найстаршого брата, ще одного Дейрона. Цей теж помер, лишивши по собі за спадкоємицю недоумкувату дочку. Здається, він од якоїсь повії підчепив пранці Наступним братом був Ейріон.

— Ейріон Жахливий? — згадав Джон це ім’я. «Королевич-який-вважав-себе-драконом» фігурував здебільшого у страшних казках старої Нан. Менший братик Бран їх просто обожнював.

— Атож, хоча сам він звав себе Ейріоном Полум’яним. Одного разу — під чаркою — він вижлуктив глек дикополум’я, запевняючи своїх приятелів, що це оберне його на дракона, але боги милостиві, і він обернувся на труп. А ще й року не минуло, як король Мейкар загинув у сутичці з одним лордом-відступником.

У питаннях історії королівства Джон не був уже геть чистим аркушем — про це подбав його мейстер.

— Це було в рік, коли вперше зібралася велика рада,— сказав він.— Обминувши немовляту-сина королевича Ейріона й дочку королевича Дейрона, лорди віддали корону Ейгону.

— І так, і ні. Спершу її, не розголошуючи цього, запропонували Еймону. Але він, так само не розголошуючи цього, відмовився. Його божественне призначення — служити, а не правити, пояснив він. Він дав обітницю й не порушить її, хай навіть сам верховний септон запевнив, що дарує йому відпущення. Що ж, ніхто при здоровому глузді не волів, щоб на престолі опинився хтось із Ейріонових нащадків, а Дейронова дочка, мало того що дівчинка, була ще й несповна розуму, отож вибору не лишалося — довелося звернутися до Еймонового молодшого брата — Ейгона П’ятого. Ейгон Маловірогідний — ось як його називали, адже народився він четвертим сином четвертого сина. Еймон усвідомлював, і не без підстав, що всі незадоволені братовим правлінням спробують тиснути на нього, отож він виїхав на Стіну. Тут він і лишався, покіль і брат його, і братів син, і синів син один по одному правили та вмирали, допоки від руки Джеймі Ланістера не загинув останній король-дракон.

— Король,— каркнув крук. Ляпаючи крилами, птах перетнув світлицю й опустився Мормонтові на плече.— Король,— повторив він, бундючно походжаючи туди-сюди.

— Любить він це слово,— усміхнувся Джон.

— Його легко вимовити. І полюбити теж легко.

— Король,— повторив птах.

— Схоже, він хоче, щоб корона дісталася вам.

— У державі вже й так три королі — а це забагато, як на мене,— Мормонт пальцем почухав крука попід дзьобом, але очей не спускав з Джона Сноу.

Від цього Джонові стало ніяково.

— Мілорде, навіщо ви розповіли мені все це — про мейстра Еймона?

— А має бути підстава? — Мормонт, нахмурившись, посовався у кріслі.— Твій брат Роберт коронований як король на Півночі. Ось що у вас з Еймоном спільного — брат-король.

— І ще дещо,— зронив Джон,— обітниця.

Старий Ведмідь голосно пирхнув, і крук, ляснувши крилами, злетів у повітря і зробив коло кімнатою.

— Якби за кожну зламану обітницю, що я бачив за своє життя, мені присилали вояка, Стіні б ніколи не бракувало захисників.

— Я завжди знав, що Роб стане лордом Вічнозиму.

Мормонт свиснув, і птах знову підлетів до нього й усівся йому на руку.

— Лорд — це одне, а король — зовсім інше,— дістав він з кишені жменьку зерна для крука.— Поки твого брата Роба виряджатимуть у шовки, атласи й оксамити сотні барв і відтінків, ти житимеш і помреш у чорній кольчузі. Він одружиться з якою-небудь прегарною королівною, яка народить йому синів. А у тебе ніколи не буде жони, та й кревного сина тобі на руках не потримати. Роб правитиме, а ти служитимеш. Люди обзиватимуть тебе вороном. А до нього казатимуть «ваша світлість». Співці прославлятимуть найменші його діяння, а твоїх найбільших чинів не оспіває ніхто. Скажи мені, Джоне, що ти цим геть не переймаєшся... і я назву тебе брехуном, і я знаю, що матиму рацію.

Джон виструнчився, як напнута тятива.

— Навіть якби я й переймався, що лишається робити мені, байстрюкові?

— А що тобі лишається? — запитав Мормонт.— Тобі, байстрюкові?

— Перейматися далі,— озвався Джон,— і дотримуватися обітниць.