Битва королів

Бран

Брязнуло ледве чутно — наче криця шкрябнула об каміння. Він відірвав голову від лап, дослухаючись, нюхаючи нічне повітря.

Дощ, який пройшов уночі, збудив сотню приспаних запахів, і тепер вони знову були насичені й гострі. Трава й кущі, розчавлена на землі ожина, болото, черв’яки, гниле листя, і щур, що скрадається у підліску... Він уловив кошлатий чорний дух братового хутра й гострий мідний присмак крові од білки, яку зловив. Угорі між гілля шастали ще білки, від них пахло вологим хутром і страхом, а їхні маленькі кігтики дряпали кору. Звук був трохи схожий на цей.

І знову — брязкіт і шкряботіння. Це змусило його звестися на лапи. Він нашорошив вуха й задер хвоста. І завив — протяжно, гортанно, тремко; таке виття будить сонних, але брилля людських скель лежало морочне й мертве. Тиха і вільгла ніч, ніч, що розганяє людей по норах. Дощ ущух, але люди й досі ховаються від мокви, куляться біля вогнищ у своїх печерах з кам’яних брил.

Між дерев прослизнув брат — рухався він майже так само тихо, як інший брат, якого він ледь-ледь пригадував з давно минулих часів,— білий, з очима як кров. А в цього брата очі — темні ставки, а хутро на загривку наїжачилося. Він теж чув звук і здогадався, що означає той небезпеку.

Цього разу за брязкотом і шкряботінням почувся ковзкий шурхіт і м’які швидкі кроки босих ніг по камінню. Вітер приніс слабесенький людський дух — незнайомий запах. «Чужак. Загроза. Смерть».

Він помчав на звук, а поряд з ним біг брат. Перед ними виросли кам’яні лігва зі стінами слизькими й вологими. Він вищирив зуби, але людські скелі цього не помітили. Височіла брама, а довкола штаб і стійок щільно згорнулася чорна чавунна змія. Коли він врізався у браму, та затремтіла, а чорна змія брязнула, зіслизнула, але витримала. Крізь штаби проглядалася довга кам’яна нора, що тяглася між стін до кам’янистого поля, але дістатися туди було годі. Він зміг би протиснути між штаб тільки писок, не більше. Багато разів уже брат силкувався розгризти чорні кості брами, але вони не хотіли ламатися. Вдвох вони пробували прорити підкоп, але під землею й розвіяним листям ховалися великі пласкі каменюки.

З гарчанням він дибав туди-сюди перед брамою, тоді ще раз стрибнув на неї. Вона трохи відхилилася — й тут-таки відкинула його назад. «Замкнено,— прошепотіло щось.— На ланцюг». Нечутний голос, аромат без запаху. Інші входи теж були зачинені. Де в людських скелях відкривався прохід, там його загороджувало товсте й міцне дерево. Виходу не було.

«Є вихід»,— долинув шепіт, і здалося, видніється тінь великого, обсипаного голками, вдесятеро вищого за людину дерева, що похило росте з чорної землі. Та коли він роззирнувся, дерева не виявилося. «На тому боці богопралісу, чатове дерево, хутчій, хутчій...»

Крізь похмуру ніч прорвалося приглушене схлипування — і різко обірвалося.

Швидко-швидко він розвернувся й кинувся назад під дерева; під лапами шелестіло вологе листя, гілля шмагало на бігу. Він чув, що брат не відстає. Удвох вони пірнули під серцедерево й оббігли холодний ставок, продерлися крізь ожинові кущі, минули сплетені гілками дуби, ясені й кущі глоду, домчали до дальнього кінця лісу... й ось воно: незрима тінь — похилене дерево, яке тягнеться до даху. «Чатове дерево»,— зринула думка.

Він пригадав, як колись видирався по ньому. Всюди голки — дряпають голе обличчя й сиплються за комір; на руках — беручка смола, запах гострий і хвойний. На таке перекошене дерево хлопчику видертися було нескладно: воно криве, нахилене до даху, а гілки ростуть так густо, що нагадують щаблі драбини.

Загарчавши, він понюхав під стовбуром, задер ногу й відмітився цівкою сечі Низька гілка черкнула його по морді, й він учепився в неї зубами, почав торсати й тягнути, поки дерево не хруснуло й не відламалося. В роті було повно голок, відчувався гіркий присмак смоли. Потрусивши головою, він загарчав.

Брат у цей час сів на задні лапи та протяжно завив, і ця пісня була чорною від жалоби. І цей вихід — не вихід. Не було тут ні білок, ні людських дитинчат, а вони з братом не могли видертися по стовбурах дерев, чіпляючись незграбними лапами з м’якими рожевими подушечками. Вони ж бо бігуни, ловці, мисливці.

А десь далеко в ночі, поза тісним колом каміння, прокинулися й забрехали собаки. Один, тоді другий, а тоді всі зчинили страшний галас. Вони теж це відчули — цей запах ворогів і страхів.

Наче голод гарячий, опанувала його розпачлива лють. Він відстрибнув од муру, сховався під деревами; на сірому хутрі танцювали тіні від гілля й листя... а тоді розвернувся й помчав назад. Лапи розкидали мокре листя та глицю, й на якусь мить він перетворився на мисливця, від якого втікає рогатий олень; він бачив його, чуяв і летів навздогін. Від запаху страху серце в нього загримотіло, з рота потекла слина; ще стрибок — і він досяг похиленого дерева, плигнув на стовбур; кігті дряпали кору, шукаючи опори. Він стрибав угору, все вгору, два стрибки, три, не зупиняючись, і нарешті опинився між нижнього гілля. Ноги шпортались у вітті, воно шмагало його по очах, розсипалися сіро-зелені голки, коли він, клацаючи зубами, продирався крізь них. Але довелося зупинитися. Щось піймало його за лапу, й він, загарчавши, вивільнився. Стовбур тоншав, його нахил ставав крутіший: вологе дерево тут росло майже прямо. Коли він спробував учепитися за нього кігтями, кора почала облазити, як шкіра. Він уже видерся на третину дерева, на половину, ще вище, вже й до даху можна дотягнутися... і тут він, опустивши лапу, відчув, як вона зіслизнула з вигину мокрого дерева — і знагла він ковзнув і поточився. Він завив од постраху й пересердя, і все падав, падав, крутився в повітрі, а земля летіла назустріч, щоб зламати його...

І тут Бран знов опинився в ліжку в своїй одинокій кімнаті у вежі; заплутавшись у простирадлах, він відсапувався.

— Літо! — крикнув він.— Літо!

Плече боліло, так наче він приземлився на нього, але ж він точно знав, що це — всього-на-всього тінь того, що відчував вовк. Джоджен правду казав. «Я — бестія». Знадвору долинало слабке брехання собак. «Море вже тут. Воно переливається через мури, як і бачив Джоджен». Бран учепився у скобу над головою й підтягнувся, гукаючи на допомогу. Ніхто не прийшов, і за мить він пригадав, що ніхто й не прийде. З його дверей забрали чатового. Серу Родрику потрібні були всі чоловіки, здатні воювати, тож Вічнозиму лишили хіба жменьку гарнізону.

Решта ж покинули замок вісім днів тому — шістсот вояків з Вічнозиму й поблизьких твердж. Дорогою до них мали приєднатися ще три сотні, які зібрав Клей Сервин, а ще мейстер Лувін вислав круків, скликаючи новобранців з Білої Гавані, і з курганів, і навіть з далеких поселень у вовчому лісі. А все тому, що на Торенів Квадрат напав якийсь жахливий ватажок на ім’я Дагмер Заяча Губа. Стара Нан казала, що його неможливо убити: колись давно ворог розітнув йому голову навпіл сокирою, але Дагмер був такий лютий, що просто зліпив дві половини докупи й так тримав, поки не зрослося. А що як Дагмер переможе? Від Теренового Квадрату до Вічнозиму багато днів їзди, а все ж...

Бран виліз із ліжка й, чіпляючись за скоби, добився до вікна. У дворі було порожньо, а всі шибки навколо чорніли. Вічнозим спав.

— Годоре! — загукав Бран униз на повний голос. Годор, певно, спить над стайнею, та якщо Бран верещатиме голосно, може, його й почують — Годор або хтось інший.— Годоре, бігом сюди! Ошо! Міро, Джоджене, хто-небудь! — Бран приклав долоні рупором до рота.— ГО-О-ОДО-О-ОРЕ!

Коли позаду нього розчахнулися двері, Бран не впізнав чоловіка, який переступив поріг. Той був у шкірянці з нашитими згори залізними дисками, що перекривали один одного, в руці тримав чингал, а за спиною в нього висів топір.

— Чого вам треба? — вимогливо запитав переляканий Бран.— Це моя кімната. Забирайтеся звідси.

За чоловіком у спальню увійшов Теон Грейджой.

— Ми тебе не скривдимо, Бране.

— Теоне? — Брану від полегшення аж у голові запаморочилося.— Це Роб тебе послав? Він теж приїхав?

— Роб далеко. Він тобі зараз не допоможе.

— Не допоможе? — не зрозумів Бран.— Не лякай мене, Теоне.

— Тепер я — королевич Теон. Ми обидва королевичі, Бране. Годі було і мріяти про таке! Але я захопив ваш замок, королевичу.

— Вічнозим? — Бран похитав головою.— Ні, ти не міг.

— Залиш нас, Верлаже.

Чоловік з чингалом вийшов. Теон сів на ліжко.

— За моїм наказом четверо вояків з кішками й мотузками перелізли через мур і відчинили нам бічні двері. Мої вояки просто зараз воюють з вашими. Кажу тобі, Вічнозим — мій.

Бран нічого не розумів.

— Але ж ти — батьків годованець.

— А тепер ви з братом — мої годованці. Коли бій закінчиться, мої люди зберуть усіх ваших у великій залі. І ми з тобою перед ними виступимо. Ти скажеш, що здав мені Вічнозим, і звелиш їм служити й коритися новому лорду, як раніше — старому.

— Я такого не казатиму,— мовив Бран.— Ми вас розіб’ємо й викинемо геть. Я не здавався, ти не примусиш мене сказати, що я здався.

— Це не гра, Бране, і не корч зі мною маленького хлопчика, я цього не потерплю. Замок мій, а люди досі твої. Якщо королевич хоче зберегти їм життя, краще хай зробить, як йому сказано,— він підвівся й рушив до дверей.— Хтось зараз прийде вдягне тебе й віднесе у велику залу. Добре подумай, що ти там казатимеш.

Очікування змусило Брана почуватися ще безпомічнішим, ніж зазвичай. Він сидів на підвіконні, втупившись у темні вежі й чорні, як тіні, мури. Одного разу йому здалося, що з вартівні чується крик, а може, і бряжчання мечів, але в нього не було ні таких вух, як у Літа, ні такого носа. «Наяву я й досі каліка, та вві сні, в тілі Літа, я можу бігати, битися, чути звуки й чуяти запахи».

Він сподівався, що по нього прийде Годор або хтось зі служниць, та коли двері знову відчинилися, зайшов мейстер Лувін зі свічкою в руках.

— Бране,— сказав він,— ти... знаєш, що сталося? Тобі сказали?

Над лівим оком у нього виднілася рана, з якої на щоку цебеніла кров.

— Приходив Теон. Сказав, що тепер Вічнозим належить йому.

Мейстер поставив свічку та стер зі щоки кров.

— Вони перепливли рів. Тоді перелізли мури за допомогою кішок і мотузок. З’явилися мокрі як хлющ, з крицею в руках,— він присів у крісло біля дверей, а з рани вже знову текла кров.— Чатував Пиворіз, то вони заскочили його зненацька в башточці й убили. Патлача поранили. Але я, поки вони вдерлися, встиг вислати двох круків. Птах у Білу Гавань прорвався, а другого вони збили стрілою,— мейстер втупився в циновку.— Сер Родрик забрав з собою забагато людей, але я винен не менше за нього. Я не передбачив цього, я не...

«А Джоджен бачив це»,— подумав Бран.

— Допоможіть мені краще вдягнутися.

— Так, авжеж.

У великій, окутій залізом скрині в ногах Бранового ліжка мейстер відшукав білизну, бриджі, сорочку.

— Ти — Старк з Вічнозиму, Робів спадкоємець. І вигляд повинен мати королівський.

Удвох вони вибрали одяг, гідний лорда.

— Теон хоче, щоб я здав замок,— мовив Бран, поки мейстер застібав на ньому плащ його улюбленою застібкою — срібною вовчою головою, оздобленою чорним бурштином.

— Ганьби в цьому немає. Лорд має захищати свій народ. У жорстоких краях виростають жорстокі люди, Бране, пам’ятай про це, коли спілкуватимешся з цими залізними. Твій батько, як міг, намагався пом’якшити Теона, та, боюся, було вже запізно.

Залізний, який прийшов по них, був присадкуватим і дебелим чолов’ягою з чорною як смоль бородою, що спускалася до половини грудей. Він легко поніс хлопця, хоча особливої радості від такого завдання не відчував. Риконова спальня містила на півпрольоту нижче. Чотирирічний хлопчик, якого щойно збудили, капризував.

— Я хочу до мами! Хочу до мами! І до Кошлая!

— Мама далеко, мій королевичу,— натягнув мейстер Лувін хлопчику на голову каптур від нічної сорочки.— А я з тобою, і Бран теж.

Узявши Рикона за руку, він повів його з кімнати.

Внизу вже виходили Міра з Джодженом: їх вивів з кімнати лисань зі списом, утричі більшим за нього самого. Джоджен глянув на Брана — й очі його в цю мить нагадували зелені озера скорботи. Інші залізні піднімали з ліжка Фреїв.

— Твій брат утратив своє королівство,— сказав Малий Волдер до Брана.— Ти більше не королевич, а простий заручник.

— І ти теж,— мовив Джоджен,— і я, і всі ми.

— А з тобою взагалі ніхто не розмовляє, жабоїде.

Один із залізних рушив попереду зі смолоскипом, але знову почався дощ і дуже скоро загасив вогонь. Кваплячись через двір, вони чули, як у богопралісі виють деривовки. «Тільки б Літо не забився, падаючи з дерева».

Теон Грейджой сидів на престолі Старків. Він скинув свого плаща. На тоненьку кольчугу він одягнув чорне сюрко з золотим кракеном свого дому. Руки він поклав на голови деривовків, вирізьблених на кінцях широких кам’яних підлокітників.

— Теон сидить у Робовому кріслі,— мовив Рикон.

— Ш-ш-ш, Риконе.

Бран відчував загрозливу атмосферу навколо, а от брат був ще надто маленький. Запалили кілька смолоскипів і вогонь у великому коминку, але в цілому зала була занурена в темряву. Всі лавки поскладали попід стінами, тож сидіти не було на чому, і мешканці замку тулилися невеличкими гуртами, не наважуючись перемовлятися. Бран побачив стару Нан — її беззубий рот розтулявся і стулявся. Двоє гвардійців вели Патлача з перемотаними бинтами голими грудьми. Рябий Тим невтішно ридав, а Бет Кассель плакала від страху.

— Хто тут у нас? — запитав Теон про Рідів і Фреїв.

— Це годованці леді Кетлін, обидва Волдери,— пояснив мейстер Лувін.— А це Джоджен Рід і його сестра Міра, син і дочка Гауленда Ріда зі Сторожі Сіроводдя, вони приїхали поновити свою присягу Вічнозиму.

— Хтось би сказав — дуже невчасно,— мовив Теон,— тільки не я. Ви тут, тож тут і лишитеся,— він підвівся з престолу.— Принеси сюди королевича, Лорене.

Чорнобородий опустив Брана на камінь, як мішок вівса.

Людей і досі збирали у великій залі, підганяючи криком і ратищами списів. З кухні з’явилися Гейдж з Ошею, всі в борошні, бо саме пекли хліб на ранок. Приволокли Мікена, який лаявся на всі заставки. Кульгаючи, увійшов Фарлен, підтримуючи Паллу. Сукню на ній роздерли навпіл; притримуючи відірваний шматок у стиснутому кулаці, вона йшла так, наче кожен крок віддавався болем. На допомогу їй поквапився септон Чейл, але один із залізних збив його з ніг.

Останнім поріг переступив полонений Смердюк, і про його прихід провістив сопух — різкий і в’їдливий. Від цього запаху Бранові скрутило живіт.

— Цього ми знайшли під замком у камері,— оголосив його конвойний, безбородий юнак з рудою чуприною і у промоклому одязі — безсумнівно, один з тих, кому довелося перепливати рів.— Каже, щоб кликали його Смердюком.

— Навіть не уявляю чому,— посміхнувся Теон.— Ти завжди так смердиш — чи щойно зі свинею злягався?

— Ні з ким не злягався з того самого дня, як мене схопили, мілорде. Насправжки звати мене Гік. Я служив Байстрюкові зі Страхфорту, поки йому Старки не вручили шлюбний даруночок — стрілу між лопаток.

Теона це забавляло.

— Із ким він одружився?

— З удовою з Горнвуду, мілорде.

— З тою гаргарою? Він що — сліпий був? Цицьки в неї — як порожні бурдюки, сухі й поморщені.

— Він не за цицьки її брав, мілорде.

Залізні захряснули високі двері в кінці зали. З престолу Бранові було видно десь двадцять з них. «Мабуть, кількох чатових лишили при брамі й у зброярні». Навіть якщо так, їх не може бути більш як тридцять.

Теон підніс руки, закликаючи всіх до тиші.

— Ви всі мене знаєте...

— Ага, знаємо ми тебе, мішок ти смердючого лайна! — гаркнув Мікен, і лисань штовхнув його зворотним кінцем списа в живіт, а тоді ляснув ратищем по обличчю. Гримнувшись навколішки, коваль виплюнув вибитий зуб.

— Мікене, мовчіть,— мовив Бран, стараючись говорити суворо й велично, як Роб, коли роздавав накази, але голос зрадив його і зірвався на пронизливий писк.

— Слухай свого малого лордійчука, Мікене,— сказав Теон.— У нього глузду більше, ніж у тебе.

«Добрий лорд захищає свій народ»,— нагадав собі Бран.

— Я здав Вічнозим Теону.

— Голосніше, Бране. І називай мене королевичем.

— Я,— підвищив він голос,— здав Вічнозим королевичу Теону. Всі ви маєте віднині слухатися його наказів.

— Та хай мене чорти вхоплять! — загорлав Мікен.

Теон проігнорував цей емоційний вибух.

— Мій батько поклав на себе давню корону солі та каміння й оголосив себе королем Залізних островів. За правом завоювання він висуває претензії і на Північ. Тепер ви всі — його піддані.

— Плювати я хотів,— Мікен витер кров з рота.— Я служу Старкам, а не якомусь крабовому... а-а-а!

Від удару ратищем списа він долілиць полетів на кам’яну підлогу.

— Ковалі на руки дужі, а на голову слабують,— зауважив Теон.— Та якщо всі решта служитимуть мені вірно, як служили Неду Старку, ви побачите, що щедрішого лорда годі й бажати.

Мікен, стоячи на чотирьох, сплюнув кров. «Будь ласка, не треба»,— подумки просив його Бран, але коваль крикнув:

— Ти гадаєш, тобі втримати Північ оцією жалюгідною купкою...

Лисань застромив гостряк списа ззаду Мікенові в шию. Криця протяла плоть і вислизнула з другого боку горла з фонтаном крові. Закричала якась жінка, а Міра пригорнула Рикона. «Він потонув у крові,— тупо подумав Бран.— У власній крові».

— Хто ще має що сказати? — поцікавився Теон Грейджой.

— Годор, годор, годор, годор,— загорлав Годор, розширивши очі.

— Хто-небудь, будь ласка, заткайте тому дурникові рота.

Двоє залізних заходилися дубасити Годора ратищами списів. Конюший упав на землю, затуляючись руками.

— Я буду вам лордом не гіршим, ніж був Едард Старк,— Теон підвищив голос, перекрикуючи виляск від ударів дерева об тіло.— Але зрадьте мене — і дуже про це пошкодуєте. І не думайте, що люди, яких ви тут бачите,— це й усі мої сили. Скоро і Торенів Квадрат, і Пущанський Насип теж опиняться в наших руках, а з Солеспису вже виплив на захоплення Кейлінського Рову мій дядько. Якщо Робу Старку вдасться стримати Ланістерів, може надалі правити як король Тризуба, але Північ тепер належить дому Грейджоїв.

— Проти вас вийдуть Старкові лорди,— гукнув Смердюк.— Отой жирний кабанюга у Білій Гавані, це раз, а ще Амбери й Карстарки. Вам знадобляться люди. Звільніть мене — і я до ваших послуг.

Теон хвильку поміркував.

— Ти кмітливіший, ніж могло б видатися, але смороду я не витримаю.

— Ну,— сказав Смердюк,— можу трохи й помитися. Якщо звільните.

— От людина при здоровому глузді,— усміхнувся Теон.— Прихили коліно.

Один із залізних простягнув Смердюкові меча, й той поклав його Теонові до ніг і присягнув коритися дому Грейджоїв і королю Балону. Бран не міг на це дивитися. Зелений сон справджувався.

— Мілорде Грейджой! — переступила Мікенове тіло Оша.— Я теж тут бранка. Ви були тут того дня, коли мене схопили.

«А я гадав, що ти мені друг»,— вражено подумав Бран.

— Мені потрібні бійці,— заявив Теон,— а не кухонні лярви.

— Це Роб Старк відіслав мене на кухню. Вже понад рік я мушу драїти казани, відшкрібати лій і гріти сінник для оцього,— вона метнула погляд на Гейджа.— Я вже наїлася цього досита. Вкладіть мені назад у руки спис!

— Ось у мене для тебе є спис,— сказав лисань, який убив Мікена. І, вишкірившись, схопив себе за ширінку.

Оша зацідила йому кістлявим коліном між ніг.

— Отого рожевого прутика можеш залишити собі,— вона видерла в нього з рук списа й ратищем збила лисаня на підлогу.— А мені потрібен дерев’яний, із залізним гостряком.

Лисань качався по землі, а решта загарбників дружно вибухнули реготом.

Теон реготав з усіма.

— Ти підійдеш,— сказав він.— Забирай списа собі, Стиґ собі іншого знайде. А тепер прихиляй коліно й давай обітницю.

Оскільки ніхто більше не кинувся присягати на вірність, усіх розпустили, наказавши сумлінно виконувати роботу й не створювати проблем. Годору доручили віднести Брана назад у ліжко. Обличчя в нього все набрякло від побоїв, ніс напух, а одне око запливло.

— Годор,— схлипував він розбитими губами, піднімаючи Брана великими дужими руками, що були всі у крові, й виносячи назад під дощ.