Битва королів

Данерис

У цьому місті пишнот Дані очікувала, що Дім Невмирущих виявиться найпишнішим, але, випірнувши з паланкіна, вона угледіла сірі старовинні руїни.

Довгий і приземкуватий, без веж і без вікон, палац камінним змієм звивався крізь гай чорнокорих дерев, з чийого чорнильно-синього листя робився чаклунський напій, який картяни називали «нічна імла». Інших будівель поблизу не було. Дах палацу вкривала чорна черепиця, місцями побита й обвалена; вапняний розчин між каміння пересох і кришився. Тепер Дані збагнула, чому Заро Зоан Даксос називав це місце Палацом праху. Навіть Дрогона, здавалося, занепокоїв його вигляд. Чорний дракон засичав, і крізь його гостренькі зуби прорвався дим.

— Крове од крові моєї,— мовив Джого по-дотрацькому,— це лихе місце, населене примарами й мейгі. Бачиш, як воно висмоктує ранкове сонце? Ходімо, поки воно не засмоктало й нас.

До них підійшов сер Джора Мормонт.

— Яку вони можуть мати силу, якщо живуть отут?

— Ховай свою мудрість від коханих,— сказав Заро Зоан Даксос, відкинувшись на подушки в паланкіні.— Ворожбити — злі створіння, що їдять прах і п’ють тіні. Нічого вони тобі не дадуть. Бо не мають чого давати.

— Халесі,— поклав Аґо руку на арах,— кажуть: багато хто заходить у Палац праху, але мало хто виходить.

— Кажуть,— погодився Джого.

— Ми — кров од крові твоєї,— мовив Аґо,— і присягнули жити з тобою й померти з тобою. Дозволь нам зайти з тобою в це темне місце, щоб уберегти від кривди.

— Є місця, куди навіть хал має заходити сам-один,— сказала Дані.

— То візьміть з собою мене,— наполягав сер Джора.— Ризик...

— Королева Данерис має зайти сама чи не заходити зовсім,— виступив з-під дерев ворожбит Піят Прі. «Він там весь час простояв?» — подумала Дані.— Якщо зараз вона поверне назад, двері мудрості зачиняться для неї назавжди.

— Мій прогулянковий баркас і досі чекає,— гукнув з паланкіна Заро Зоан Даксос.— Забудь про ці дурниці, о найупертіша з королев! Мої флейтисти солодкою музикою втихомирять твою розбуркану душу, а маленькі дівчатка своїми язичками змусять тебе зітхати й танути.

Сер Джора Мормонт кинув на купецького короля кислий погляд.

— Ваша світлосте,— звернувся він до Дані,— пам’ятайте про Міррі Маз-Дуур.

— Я пам’ятаю,— рішучо мовила Дані.— Я пам’ятаю, які вона мала знання. А вона ж бо була проста мейгі.

— Дитина говорить мудро, як старуха,— слабко посміхнувся Піят Прі.— Дай мені руку — я проведу тебе.

— Я не дитина,— мовила Дані, але взяла його за руку.

Під чорними деревами було темніше, ніж здавалося на перший погляд, а дорога виявилася довшою. Хоча стежка, ввижалося, вела прямо з вулиці до дверей палацу, скоро Піят Прі звернув убік. Коли Дані запитала його, ворожбит тільки відказав:

— Крізь центральний вхід можна зайти, але не можна вийти. Спом’яніть мої слова, королево. Дім Невмирущих будувався не для смертних. Якщо вам дорога ваша душа, стережіться і робіть так, як скажу.

— Все робитиму так, як скажете,— пообіцяла Дані.

— Коли увійдете, опинитеся в кімнаті з чотирма дверима: одні — з яких ви зайшли, і ще троє. Ідіть у двері праворуч од вас. Щоразу йдіть у двері праворуч. Якщо трапляться сходи, підіймайтеся. Ніколи не спускайтеся й ніколи не заходьте в жодні інші двері, крім перших дверей праворуч.

— Двері праворуч,— повторила Дані.— Зрозуміла. А коли йтиму назад — усе навпаки?

— Ні в якому разі,— мовив Піят Прі.— Виходити, заходити — це те саме. Завжди вгору. Завжди двері праворуч. Вам відчинятимуться інші двері. За ними ви побачите чимало такого, що може вас схвилювати. Видіння прегарні й видіння моторошні, дива й жахіття. Картини та звуки днів минулих, днів прийдешніх і днів, яких ніколи не було. Дорогою до вас заговорюватимуть мешканці та слуги. Хочете — відповідайте, хочете — не зважайте, але нікуди не заходьте, поки не дійдете до зали аудієнцій.

— Зрозуміла.

— Коли зайдете до палат Невмирущих, виявіть терплячість. Для них наші маленькі життя — не більш як трепіт крильця метелика. Уважно слухайте й закарбуйте в серці кожне слово.

Коли вони підійшли до дверей (високого овального рота, що відкривався у подобі людського обличчя), на порозі вже чекав карлик такий крихітний, яких Дані ще не бачила. Він заледве сягав їй коліна, обличчя мав вузьке, з гострими рисами, з випнутою щелепою, однак одягнений був у вишукану фіолетово-синю ліврею, а в маленьких рожевих долоньках тримав срібну тацю. На ній стояв витончений кришталевий келих з густою синьою рідиною: «нічна імла», вино ворожбитів.

— Беріть і пийте,— підказав Піят Прі.

— А вуста в мене посиніють?

— Один келих тільки відкриє вам вуха та зніме полуду з очей, щоб ви змогли почути й побачити істини, які постануть перед вами.

Дані піднесла келих до вуст. Перший ковток на смак був бридкий, як чорнило й протухле м’ясо, та коли вона глитнула, здалося, наче він оживає в нутрі. Вона відчула, як у грудях повзуть мурашки, ніби пломінці обвивають серце, а на язику вибухнула суміш смаків — меду, ганусу й вершків, материнського молока й сімені Дрого, червоного м’яса й гарячої крові й розплавленого золота. Це був смак усього, що вона в житті коштувала й водночас не куштувала ніколи... і тут келих спорожнів.

— А тепер можете увійти,— сказав ворожбит. Дані поставила келих на тацю слуги та ступила всередину.

Вона опинилась у мурованому притворі з чотирма дверима — по одному в кожній стіні. Не вагаючись, вона рушила до дверей праворуч і переступила поріг. Друга кімната була близнючкою першої. І знову Дані розвернулася до правих дверей. Штовхнувши їх, вона побачила ще один маленький притвор з чотирма дверима. «Я в царстві чарів».

Четверта кімната була не квадратна, а овальна, зі стінами не мурованими, а дерев’яними, поточеними червами. З неї вело не чотири виходи, а шість. Дані обрала крайній правий і вийшла у довгу тьмяну залу з високою стелею. По праву руч горів димним жовтогарячим полум’ям ряд смолоскипів, а от двері були тільки ліворуч. Дрогон розпростав великі чорні крила й махнув ними в затхлому повітрі. Пролетів яких двадцять футів — і ганебно гепнувся додолу. Дані рушила за ним.

Побитий міллю килим у неї під ногами був колись пишний і барвистий, і на тканині ще виднілися золоті завитки, які зблискували між вицвілих сірих і витертих зелених барв. Те, що лишилося від килима, глушило кроки, але це виявилося не на краще. Дані вловлювала якісь звуки в стінах — легеньке шурхотіння та шкряботіння, що нагадало їй про щурів. Дрогон теж це чув. Обертав голову на звук, а коли все стихло, сердито верескнув. Та тоді з-за деяких зачинених дверей почулися інші звуки, ще тривожніші. Одні двері затрусилися й застугоніли, так наче хтось хотів звідти вирватися. З-за інших долинав нестройний спів волинок, зачувши який, дракон дико заметляв хвостом. Дані швиденько пробігла повз.

Не всі двері були зачинені. «Не дивитимусь»,— сказала собі Дані, але спокуса виявилася завеликою.

В одній з кімнат розпласталася на підлозі прегарна гола жінка, а по ній повзало четверо маленьких чоловіків. У них були гострі щурячі пички та крихітні рожеві долоньки, як у слуги, що подавав келих з імлою. Один чоловічок гарував між жінчиних ніг. Інший терзав їй груди, вологим червоним ротом заковтнувши її пипки, шарпав і жував.

Далі Дані натрапила на мертвечий бенкет. Закатруплені бенкетарі валялися на перекинутих стільцях і довгих порубаних столах, розпроставшись у калюжах загуслої крові. Декому бракувало кінцівок, а декому й голови. Відрубані руки стискали закривавлені кухлі, дерев’яні ложки, смажену птицю, окрайці хліба. А на престолі понад ними сидів мрець із вовчою головою. Він був у залізній короні, в руці тримав баранячу ногу, як король тримає скіпетр, а очі його проводжали Дані з німим благанням.

Вона кинулася від нього геть, та добігла тільки до наступних дверей. «Мені знайома ця кімната»,— подумала вона. Їй пригадалися величезні дерев’яні бантини, прикрашені різьбленими звірячими мордами. А отам, за вікном, лимонне дерево! Від побаченого в неї стислося серце. «Це будинок з червоними дверима, будинок у Браавосі». Не встигла вона так подумати, як у кімнату увійшов старий сер Віллєм, важко спираючись на ціпок. «Королівно, ось ви де! — мовив він хрипким лагідним голосом.— Ходіть, ходіть до мене, міледі, ви вдома, ви в безпеці». До неї потяглася велика зморшкувата рука, м’яка як стара шкіра, і Дані закортіло схопити її й поцілувати — закортіло так, як нічого в житті не кортіло. Нога вже ступила вперед, але зринула думка: «Він помер, він помер, любий старий ведмідь помер давним-давно». Позадкувавши, Дані втекла.

Довга зала тяглася й тяглася, ліворуч виднілися нескінченні двері, а праворуч — смолоскипи. Дані пробігла стільки дверей, що й не злічити,— відчинених і зачинених, дерев’яних і залізних, різьблених і простих, з кільцями, замками й молоточками. У спину їй бився Дрогон, підганяючи вперед, і Дані бігла й бігла, поки бігти вже стало несила.

Нарешті ліворуч постали двостулкові бронзові двері, пишніші за решту. З її наближенням вони розчахнулися, тож вона зупинилася подивитись. За ними простерлася велика як печера зала — такої просторої Дані в житті не бачила. Зі стін дивилися вниз велетенські черепи мертвих драконів. А на височенному зазубленому троні сидів старий у багатому вбранні — старий з темними очима й довгим сріблясто-сивим волоссям. «Нехай стане королем обгорілих кісток і паленого м’яса,— говорив він до чоловіка внизу.— Нехай стане королем попелу». Дрогон вереснув, кігтями протявши шовки та шкіру Дані, але король на престолі нічого не почув, тож Дані рушила далі.

«Вісерис»,— ось яка думка зринула першою, коли Дані зупинилася наступного разу, але з другого погляду ця думка змінилася. У чоловіка було братове волосся, але на зріст він був вищий, та й очі мав темно-сині, а не фіалкові. «Ейгон,— сказав він до жінки, що на великому дерев’яному ліжку годувала грудьми немовля.— Хіба може бути краще ім’я для короля?»

«А ти складеш про нього пісню?» — спитала жінка.

«Про нього вже є пісня,— озвався чоловік.— Він королевич обіцяний, його пісня — це пісня льоду й полум’я». Він звів очі й зустрівся поглядом з Дані, і здалося, наче він побачив її за порогом. «Має бути ще хтось,— мовив він, хоча важко було сказати, звертається він до неї чи до жінки в ліжку.— У дракона три голови». Він рушив до підвіконня, узяв звідти ліру й легенько пробіг пальцями по сріблястих струнах. Кімнату наповнив солодкий сум, а чоловік із жінкою і немовлям розтанули, як ранішній туман, й тільки музика ще висіла в повітрі, підганяючи Дані вперед.

Вона йшла ще, здалося, з годину, поки довга зала нарешті закінчилася крутими кам’яними сходами, які спускалися в темряву. Всі двері, зачинені чи відчинені, були ліворуч. Дані озирнулася. Смолоскипи згасали, раптом перелякано помітила вона. Може, горіло ще зо двадцять. Щонайбільше тридцять. У неї на очах погас іще один, і темрява підступила ще ближче, скрадаючись до Дані. Вона дослухалась, і їй почулося, наче підступає ще щось — повільно шаркаючи, волочиться вицвілим килимом. Дані охопив жах. Повернутися вона не могла, рушити вперед боялася, та й куди йти? Дверей праворуч немає, а сходи ведуть униз, а не вгору.

Поки вона міркувала, ще один смолоскип згас, а звуки легенько наростали. Дрогон змією вигнув довгу шию й, розтуливши рота, крикнув, випустивши пару між зубів. «Він теж це чує». Дані знов обернулася до порожньої стіни, але там нічого так і не було. «А не може там бути таємних дверей, яких я не бачу?» Ще один смолоскип згас. І ще один. «Перші двері праворуч — ось як він сказав. Перші двері праворуч. А перші двері праворуч...»

І зненацька вона збагнула: це ж останні двері ліворуч!

Вона кинулася всередину. Там виявилася невеличка кімнатка з чотирма дверима. Дані рушила праворуч, і знов праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, поки в неї, геть засапаної, не запаморочилось у голові.

Зупинившись, вона виявила, що опинилась у ще одних сирих кам’яних покоях... та цього разу двері навпроти були круглі, у формі рота, а за ними в траві попід деревами стояв Піят Прі.

— Невже Невмирущі так швидко з вами закінчили? — недовірливо поцікавився він, побачивши її.

— Так швидко? — збентежено перепитала вона.— Та я блукала кілька годин і так їх і не знайшла.

— Значить, не там повернули. Ходіть, я вас проведу,— Піят Прі простягнув руку.

Дані завагалася. Праворуч од неї були двері, досі зачинені...

— Це не туди,— твердо мовив Піят Прі, несхвально стиснувши губи.— Невмирущі не чекатимуть вічно.

— Для них наші маленькі життя — не більш як трепіт крильця метелика,— нагадала Дані.

— Вперта дитина. Загубишся і не знайдешся.

Але вона пішла не до нього, а до дверей праворуч.

— Ні,— зарипів Піят.— Ні, до мене, ходи до мене, до мене-е-е!

Його обличчя зморщилося і втиснулося всередину, перетворившись на якусь білу подобу хробака.

Лишивши його позаду, Дані ступила на сходи. І подерлася вгору. Дуже скоро ноги в неї заболіли. Вона пригадала, що в Домі Невмирущих начебто не було веж.

Нарешті сходи закінчилися. Праворуч тяглася шерега відчинених дверей. Зроблені вони були з чорного дерева й віродерева, і чорне й біле в них переплелося й перекрутилося дивними плутаними візерунками. Були ці візерунки прегарні — й водночас якісь моторошні. «Кров од крові дракона не має боятися». Дані прочитала коротку молитву, попросивши у Воїна мужності, а в дотрацького бога-коня — сили. І змусила себе рушити вперед.

За дверима відкрилася велика зала, повна величних чаклунів. Деякі вбрані були в розкішні горностаєві мантії, у черлений оксамит і золоту тканину. Інші красувались у мудрованих обладунках, поцяткованих коштовним камінням, чи у високих гостроверхих капелюхах з розсипом зірок. Серед них були й жінки, вдягнені в неймовірно гарні сукні. З вітражних вікон лилося сонячне світло, а повітря бриніло від музики, чарівнішої за яку Дані в житті не чула.

Царствений чоловік у пишній мантії підвівся, побачивши Дані, й усміхнувся.

— Данерис із дому Таргарієнів, ласкаво просимо. Заходь і розділи з нами поживу вічності. Ми — Невмирущі з Карта.

— Довго чекали ми на тебе,— мовила жінка, що сиділа поряд з ним у рожево-сріблястих шатах. Ліве персо, оголене за картянським звичаєм, було прегарне.

— Ми знали, що ти прийдеш,— мовив цар чаклунів.— Тисячу років тому знали й увесь цей час дожидали. Це ми послали комету-дороговказ.

— Ми поділимося своїм знанням,— сказав воїн у лискучих смарагдових обладунках,— і вручимо чарівну зброю. Ти пройшла всі випробування. Тепер ходи сідай з нами, й отримаєш відповіді на всі запитання.

Дані зробила крок уперед. Але тут з її плеча зістрибнув Дрогон. Злетів на верхівку чорно-білих дверей і заходився кусати різьблене дерево.

— Норовливий звір,— засміявся вродливий юнак.— Навчити тебе таємної мови драконів? Ходи, ходи!

Її опосіли сумніви. Великі двері були такі важкі, що їй довелося штовхнути їх щосили, аби зрушити з місця, та нарешті вони піддалися. За ними виявилися ще одні двері — потаємні. Дерев’яні, старі й сірі, потріскані й прості... але були вони праворуч од тих, крізь які вона ввійшла. Чаклуни вабили її голосами, солодшими за музику. Але вона втекла від них, і Дрогон злетів униз до неї. Крізь вузькі двері потрапила вона у покої, залиті темрявою.

У цій кімнаті стояв довгий кам’яний стіл. Над ним плавало в повітрі людське серце, набрякле та гнилісно-синє, але живе. Воно ще билося; це було низьке й важке калатання, і від кожного удару розливалася хвиля темно-синього сяйва. Постаті за столом здавалися не більш як тінями. Коли Дані підійшла до порожнього крісла в ногах столу, вони не ворухнулися, не промовили ні слова, не обернулися до неї. Не чулося жодних інших звуків, окрім низького калатання зотлілого серця.

«...мати драконів»,— почувся голос — чи то шепіт, чи то стогін, «...драконів... драконів... драконів...» — луною покотилися в темряві інші голоси. Були й чоловічі, були й жіночі. А один навіть дитячий. Витаюче серце пульсувало, сутінки перетворюючи на темінь. Важко було зібратись на волі, щоб заговорити — щоб згадати слова, які Дані так ретельно завчала.

— Я — Данерис Штормороджена з дому Таргарієнів, володарка Сімох Королівств Вестеросу...— «А вони мене чують? Чому ж не ворушаться?» Вона сіла, склавши руки на колінах.— Вшануйте мене своєю порадою, відкрийте мені мудрість подужників смерті.

В темно-синьому мороці проглядалися риси всохлого обличчя Невмирущого праворуч од неї — старого-старезного, зморщеного й голомозого. Шкіра в нього була насиченої фіолетово-синьої барви, а вуста й нігті — ще синіші: темні — аж майже чорні. Навіть білки очей були в нього сині. Вони невидющо витріщилися на древню стару з того боку столу, чия світла шовкова сукня зотліла просто на тілі. За картянським звичаєм одне зморщене персо лишалося оголеним, і виднілася синя пипка, тверда як дублена шкіра.

«Вона не дихає». Дані дослухалася до тиші. Ніхто з присутніх не дихав, не ворушився, а оті очі нічого не бачили. Невже Невмирущі — мертві?

У відповідь їй почувся шепіт тоненький, як мишачий писк: «...ми живі... живі... живі...» — ось як це прозвучало. Міріади інших голосів підхопили відлунням: «...і знаємо... знаємо... знаємо...»

— Я прийшла по дарунок істини,— сказала Дані.— У довгому палаці я бачила багато чого... то правдиві були видива чи брехня? З минулого чи з прийдешнього? Що вони означали?

«...обриси тіней... ще не визначене завтра... пий з келиха льоду... пий з келиха полум’я...»

«...мати драконів... дитя трійці...»

— Трійці? — не зрозуміла вона.

«...три голови у дракона...» — задзумів у неї у свідомості примарний хор, а в непорушному синьому повітрі не ворухнулися вуста, не зірвався видих, «...мати драконів... дитя шторму...» Шепіт завирував, як пісня, «...три полум’я слід запалити... одне на життя, друге на смерть, а третє на любов...» її власне серце билося в унісон з тим, що плавало вгорі, синє й зотліле, «...на трьох скакунах скакати... раз на похіть, удруге на пострах, а втретє на любов...» Голоси дужчали, збагнула вона, і здавалося, вповільнюється її власне серце і навіть дихання, «...три зради пережити... одну за кров, другу за золото і третю за любов...»

— Я не...— прошепотіла вона майже так само тихо, як і вони. Що з нею коїться? — Я не розумію,— мовила вона голосніше. Чому тут так важко говорити? — Поможіть мені. Поясніть.

«...поможіть їй,— глузували шепоти,— поясніть...»

І тоді крізь морок прорвалися примари — темно-сині видива. Кричав Вісерис, а розплавлене золото бігло по його щоках і заливало рот. Рослявий лорд з мідною шкірою і сріблясто-золотим волоссям стояв під прапором з вогненним огиром, а за спиною в нього виднілося охоплене полум’ям місто. З грудей помираючого королевича бризнули рубіни, мов краплини крові, а він опустився навколішки у воді й з останнім своїм подихом шепнув жіноче ім’я, «...мати драконів, дочка смерті...» Палаючи як сонячний захід, здійнявся червоний меч в руці синьоокого короля, що не відкидав тіні. Над радісним натовпом гойдався на дибах полотняний дракон. З димної вежі злетів велетенський камінний звір, видихаючи примарний вогонь, «...мати драконів, нищителька лжі...» Срібляста йшла по траві до темного струмка під морем зірок. На носі корабля стояв труп з ясними очима на мертвому обличчі, й вуста його сумно всміхалися. З тріщини у крижаній стіні проросла синя квітка й напоїла повітря солодким ароматом, «...мати драконів, наречена вогню...»

Видива змінювали одне одного дедалі частіше, і вже здавалося, що повітря ожило. У наметі танцювали та кружляли тіні — безкості й моторошні. Маленька дівчинка бігла босоніж до великого будинку з червоними дверима. Міррі Маз-Дуур верещала серед полум’я, а з її чола проривався дракон. За сріблястою кобилою підстрибом волочився голий чоловічий труп. У траві, вищій за людський зріст, мчав білий лев. Від великого озера вервечкою скрадалися до Матері гір голі старухи й опустилися перед нею навколішки, похиливши сиві голови. Десять тисяч рабів піднесли свої закривавлені долоні, побачивши, як Дані, наче вітер, пролітає повз на сріблястій. «Мати! — гукали вони.— Мати, мати!» Тягнулися до неї, торкалися, смикали за плащ, за поділ спідниці, за ногу, за груди. Вони хотіли її, жадали її — вогонь і життя, і Дані, глибоко зітхнувши, розкинула руки й віддалася їм...

Аж тут її почали бити по голові чорні крила, і лютий крик протяв синє повітря — і зненацька видива зникли, обірвалися, і Дані перехопило подих і накотив страх. Навколо неї були Невмирущі — сині й холодні; шепочучи, вони тягнулися до неї, смикали, гладили, сіпали одяг, торкалися своїми холодними долонями, вплітали пальці їй у коси. Її кінцівки зробилися ватяні. Вона не могла поворухнутися. Навіть серце її припинило битися. Вона відчула, як на оголене персо їй лягла рука та крутить пипку. Чиїсь зуби намацали м’яку шкіру в неї на шиї. На одне око опустився чийсь рот і почав лизати, смоктати, кусати...

А тоді синє стало жовтогарячим, а шепіт перетворився на зойки. Серце в Дані калатало, стугоніло, долоні й роти пощезали, шкіру обдало жаром, і Дані закліпала на сліпуче світло. У неї над головою розпростав свої крила дракон і шматував жахливе темне серце, роздираючи зотлілу плоть на смужки, і коли голова його метнулася вперед, з розтулених щелеп вихопився вогонь — ясний і гарячий. Підпалені Невмирущі верещали високими й тонкими голосами, щось викрикуючи давно мертвими мовами. Шкіра в них була мов пожмаканий пергамент, а кістки — наче суха деревина, просочена лоєм. Вони танцювали, а їх пожирало полум’я, вони хиталися, корчилися, крутилися та високо здіймали охоплені полум’ям руки з ясними, як смолоскипи, пальцями.

Скочивши на ноги, Дані почала проштовхуватися між них. Вони були невагомі як повітря — просто лушпайки, й від самого доторку падали. Поки вона добігла до дверей, уся кімната палала.

— Дрогоне,— покликала вона, і дракон прилетів до неї крізь вогонь.

За дверима простягнувся довгий зміїстий коридор, освітлений жовтогарячим сяйвом, що лишилося позаду. Дані побігла, шукаючи двері — двері праворуч, двері ліворуч, будь-які двері, але нічого не було, тільки покручені муровані стіни й підлога, що, здавалося, двигтить під ногами, дибиться, мов хоче скинути її. Але Дані втрималась і помчала швидше — і зненацька попереду постали двері — двері, схожі на розтулений рот.

Коли вона випала надвір, на сонце, від його яскравого світла вона спіткнулася. Піят Прі, бурмочучи щось невідомою мовою, перестрибував з ноги на ногу. Озирнувшись, Дані побачила, що тонкі цівки диму вже просочуються крізь тріщини в старовинних мурованих стінах Дому Невмирущих і піднімаються між чорної черепиці на даху.

Завиваючи прокльони, Піят Прі витягнув ніж і танцюючи почав наближатися до Дані, але в обличчя йому кинувся Дрогон. А тоді почувся виляск батога Джого — ніколи ще не чула вона звуку милішого. Ніж відлетів, і за мить уже Рахаро кинув Піята на землю. Поряд з Дані опустився навколішки у прохолодну зелену траву сер Джора Мормонт і пригорнув її рукою за плечі.