Битва королів

Тиріон

Дівчинка не плакала. Хоч і зовсім ще маленька, Мірселла Баратеон була з королівського роду. «Із Ланістерів, незважаючи на прізвище,— нагадав собі Тиріон,— у її жилах стільки ж крові Джеймі, скільки й Серсі».

Звісна річ, її усміхнені вуста трошки тремтіли, коли брати покинули її на палубі «Мореспритниці», але дівчинка добре вивчила потрібні слова та промовила їх з мужністю і гідністю. Коли прийшов час розставатися, це королевич Томен розплакався, а Мірселла його втішала.

Тиріон спостерігав за прощанням з високої палуби «Келепа короля Роберта» — великої військової галери на чотириста весел. «Робів келеп», як називали галеру гребці, буде основною силою Мірселлиного ескорту. А ще з нею попливуть «Зорелев», «Дужий вітер» і «Леді Ліанна».

Тиріону буде дуже неприємно віддавати таку велику частину й так змалілого флоту, знекровленого відтоді, як лорд Станіс відплив на Драконстон і так і не повернувся назад, але Серсі нічого й чути не хотіла. Мабуть, це було мудро з її боку. Якщо дівчину візьмуть у полон і вона не допливе до Сонцеспису, союз із дорнянами розлетиться на друзки. Поки що Доран Мартел не зробив нічого — тільки прапори скликав. Коли ж Мірселла безпечно допливе до Браавоса, він обіцяв вивести свої сили на перевали, і тоді військова загроза може змусити деяких лордів Прикордоння передумати, на чий бік ставати, і призупинити марш Станіса на північ. Однак це лише відтяжний маневр. Бо Мартели ніколи не вступлять у справжню битву, поки хтось не нападе власне на Дорн, а Станіс не такий дурень. «Але дехто з його прапороносців — може бути,— подумав Тиріон.— Над цим слід поміркувати».

Він прочистив горло.

— Вам відомий наказ, капітане.

— Так, мілорде. Ми пливемо вздовж узбережжя, тримаючи землю в полі зору, поки не досягнемо мису Ломиклішня. Звідти повертаємо через вузьке море на Браавос. У жодному разі не підпливати близько до Драконстону.

— А якщо ви все одно наскочите на ворога?

— Якщо це один корабель, маємо втекти або знищити його. Якщо їх більше, «Дужий вітер» підпливає до «Мореспритниці», щоб її захищати, а решта вступають у бій.

Тиріон кивнув. Якщо трапиться найгірше, прудка «Мореспритниця» має втекти від погоні. Цей маленький корабель з великими вітрилами швидший за будь-яку військову галеру, принаймні так запевняє капітан. Щойно Мірселла дістанеться Браавоса, вона буде в безпеці. З нею за присяжного щита Тиріон посилає сера Ариса Окгарта, а з Браавоса на Сонцеспис її супроводжуватимуть браавосяни. Навіть лорд Станіс не наважиться розпалити гнів найбільшого і найвпливовішого з вільних міст. Плисти з Королівського Причалу в Дорн через Браавос — це, звісно, не зовсім по прямій, але це безпечно... в усякому разі, Тиріон сподівався.

«Якби Станіс дізнався про цю подорож, він би не зміг обрати кращого моменту, щоб виставити проти нас свій флот». Тиріон озирнувся на Бурчак, де той впадав у Чорноводу затоку, і йому стало легше: на широкому зеленому видноколі не було й знаку вітрил. Якщо вірити останнім звісткам, флот Баратеонів і досі стоїть на якорі під Штормокраєм, де сер Кортні Пенроуз чинить опір обложникам в ім’я мертвого Ренлі. Тим часом Тиріонові коловоротні башти вже на три чверті готові. Просто зараз робочі тягають важкі кам’яні брили, безперечно, лаючи при цьому Тиріона на всі заставки, бо змусив працювати на свято. «Нехай лають. Ще два тижні, Станісе, більше мені й не треба. Ще два тижні — і я закінчу».

Тиріон дивився, як його небога стає навколішки перед верховним септоном, щоб отримати благословення перед дорогою. На його кришталевий вінець упало сонце й розсипало веселку Мірселлі на закинуте до неба лице. З-за галасу на березі розчути молитви було неможливо. Тиріон мав надію, що в богів слух гостріший. Верховний септон був дебелий як домисько, і ще пихатіший і велемовніший за Пайсела. «Досить уже, старий, закінчуй,— роздратовано подумав Тиріон.— У богів є важливіші справи, ніж тебе вислуховувати, і в мене також».

Коли нарешті стихло бубоніння й мурмотіння, Тиріон попрощався з капітаном «Робового келепа».

— Доправите мою небогу цілою і неушкодженою у Браавос — і по поверненні на вас уже чекатиме лицарство,— пообіцяв він.

Спускаючись крутим трапом на причал, Тиріон відчував на собі недобрі очі. Галера м’яко погойдувалася, і від цього невпинного руху під ногами він тільки більше шпортався. «Закладаюся, всім так і кортить похихикати». Але ніхто не наважився — не відверто, хоча до нього крізь рипіння дерева й линви і рокіт води навколо паль долинало бурмотіння. «Не люблять вони мене,— подумав Тиріон.— Що ж, і не дивно. Я вгодований і бридкий, а вони голодують».

Брон провів його крізь натовп туди, де стояла сестра з синами. Серсі його проігнорувала, обдаровуючи усмішками кузена. Тиріон поглядав на її чарівного Ланселя з очами зеленими, як низка смарагдів у неї на тонкій білій шиї, і сам до себе легенько й лукаво посміхався. «Я знаю твою таємницю, Серсі». Останнім часом сестра почала вчащати до верховного септона, прохаючи благословення божого на прийдешню борню з лордом Станісом... принаймні вона хотіла, щоб Тиріон у це повірив. Насправді ж, ненадовго завітавши у Великий септ Бейлора, Серсі вдягала простий коричневий подорожній плащ і потихеньку зустрічалася з таким собі лицарем-бурлакою з немилозвучним іменням Озмунд Кетлблек і з його не менш відразливими братами Озні й Осфридом. Лансель усе про них Тиріону розповів. Серсі з їхньою допомогою хотіла найняти собі перекупних мечів.

Що ж, хай тішиться з цієї змови. Вона поводиться набагато ласкавіше, думаючи, що перехитрувала брата. Кетлблеки причарують її, візьмуть гроші й пообіцяють усе, що вона скаже,— і чом би й ні, якщо Брон сплачує їм рівно стільки ж — до мідяка, монету за монету? Ці троє братів, ці славні шахраї в дійсності знаються значно краще на ошуканстві, ніж на кровопролитті. Серсі примудрилася собі купити три порожні барабани: вони гримітимуть їй на догоду, от тільки толку від цього жодного. Тиріона це неймовірно забавляло.

Зазвучали фанфари: «Зорелев» і «Леді Ліанна» відпливли від берега й рушили вниз за течією, щоб звільнити дорогу для «Мореспритниці». У тисняві на березі зачулося кілька вітальних вигуків — скупих і незграйних, як хмарки над головою. Мірселла, усміхнувшись, помахала з облавку. Позаду неї стояв Арис Окгарт у розмаяному білому плащі. Капітан наказав віддати швартови, і весла штовхнули «Мореспритницю» в дужу течію Чорноводого Бурчака, де від бризу розквітли її вітрила — звичайні білі вітрила, як наполіг Тиріон, а не малинові полотнища Ланістерів. Королевич Томен схлипував.

— Ти нявчиш, як немовля,— засичав на нього брат.— Королевичі не плачуть.

— Королевич Еймон Лицар-Дракон плакав того дня, коли королівна Нейрис одружилася з його братом Ейгоном,— сказала Санса Старк,— а близнюки сер Арик і сер Ерик померли зі сльозами на щоках, завдавши одне одному смертельних ран.

— Тихо, бо зараз тобі сер Мірин завдасть смертельної рани,— сказав Джофрі до своєї судженої. Тиріон зиркнув на сестру, та Серсі була цілком захоплена тим, що розповідав їй сер Балон Свон. Цікаво, подумав Тиріон, невже вона і справді така сліпа й не бачить, який він?

А на ріці «Дужий вітер» уже прибрав весла й ковзнув униз за течією в кільватері «Мореспритниці». Останнім відплив «Келеп короля Роберта» — сила королівського флоту... в усякому разі, тої його частини, яка не втекла минулого року на Драконстон разом зі Станісом. Тиріон обачно обирав кораблі, уникаючи капітанів, чия вірність — за словами Вейриса — була під сумнівом... але вірність самого Вейриса теж була під сумнівом, тож побоювання все одно його не полишали. «Я занадто покладаюся на Вейриса,— подумав Тиріон.— Мені потрібні власні інформатори. Хоча і їм я теж не йнятиму віри». Бо за віру можна головою накласти.

Тиріон знову подумав про Мізинчика. Від Пітера Бейліша не приходило звісток відтоді, як він поїхав на Буреміст. Це може не означати нічого — а може означати все. Навіть Вейрис не міг сказати напевне. Євнух припустив, що з Мізинчиком у дорозі сталося лихо. Можливо, він загинув. Тиріон глузливо пирхнув. «Якщо Мізинчик — покійник, то я — велет». Швидше Тайрели комизяться прийняти шлюбну пропозицію. Навряд чи їх можна за це винити. «На місці Мейса Тайрела я б так сказав: краще хай голова Джофрі опиниться на кілку, ніж його прутень — у моїй дочці».

Коли маленька флотилія вийшла в затоку, Серсі зауважила, що час уже йти. Брон привів Тиріону коня й допоміг сісти в сідло. Це входило в обов’язки Подрика Пейна, але Пода вони залишили в Червоній фортеці. У товаристві сухорлявого перекупного меча було набагато затишніше, ніж удвох з хлопцем.

Уздовж вузьких вулиць вишикувалися вояки міської варти, які ратищами списів стримували натовп. Сер Джейслін Байвотер рушив перший, на чолі клину кінних списників у чорних кольчугах і золотих плащах. За ним їхали Арон Сантагар і сер Балон Свон з королівськими прапорами в руках — левом Ланістерів і коронованим оленем Баратеонів.

Далі їхав король Джофрі на високому сірому ступакові, в золотій короні на золотих кучерях. Поряд з ним — Санса Старк на гнідій кобилі, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч; її густі золотисто-каштанові коси під сіточкою, оздобленою місячним камінням, спадали їй на плечі. З флангів пару оточували двоє гвардійців з королівської варти: по праву руч короля — Гончак, а по ліву руч панни Старк — сер Мандон Мур.

За ними, хлюпаючи носом, їхав Томен з сером Престоном Грінфілдом у білих обладунках і плащі, потім Серсі в товаристві сера Ланселя й під захистом Мірина Транта і Бороса Блаунта. Тиріон прилаштувався позаду сестри. За ними рушили верховний септон у своєму паланкіні й довгий хвіст почту — сер Горас Редвин, леді Танда з дочкою, Джалабар Ксо, лорд Гайлз Розбі й решта. Замикала валку подвійна колона гвардійців.

З-поза частоколу списів неголені й немиті роззяви витріщалися на вершників з млявим обуренням. «Щось мені це зовсім не подобається»,— подумав Тиріон. Брон розпорошив у натовпі два десятки перекупних мечів з наказом гамувати заворушення ще до того, як вони почалися. Мабуть, Серсі так само веліла своїм Кетлблекам. Але Тиріон чомусь думав, що це не допоможе. На великому вогні пудинг не вбережеш від підгоряння, вкинувши в нього жменьку родзинок.

Вони перетнули площу Риботорговців і проїхали Багнистою дорогою, а тоді звернули на вузький покручений Гак, з якого починався підйом на Ейгонів пагорб. Кілька голосів викрикнуло «Джофрі! Хай живе король!», коли повз проїжджав юний король, та на кожного, хто підхоплював вітання, була ще сотня тих, що глухо мовчали. Ланістери пливли у морі обдертих чоловіків і голодних жінок, вдаряючись у хвилю сердитих очей. Серсі, що їхала попереду Тиріона, сміялася на якісь Ланселеві слова, але Тиріон мав підозри, що ці веселощі — награні. Сестра не могла не помічати навколишнього неспокою, але вона щиро вірила в силу вдаваної хоробрості.

На півдорозі крізь двох чатових протиснулася заплакана жінка й вибігла на вулицю просто перед королем і його почтом, тримаючи над головою тільце свого мертвого немовляти. Дитинча було синє й набрякле, потворне, але в очах матері читався справжній жах. Джофрі на мить задивився на неї, так наче збирався просто її переїхати, але тут до нього схилилася Санса Старк і щось шепнула. Король заліз у гаманець і шпурнув жінці срібного оленя. Монетка, вдарившись об мертву дитину, відскочила й покотилася під ноги золотим плащам і далі в натовп, де за неї одразу зчинили бійку з дюжину присутніх. Але мати навіть оком не кліпнула. Її кощаві руки тремтіли від мертвої синової ваги.

— Облиште її, ваша світлосте,— гукнула Серсі до короля,— їй, сердешній, ми вже не допоможемо.

Мати почула її. Голос королеви якимсь чином пробився в її затуманений мозок. Зів’яле обличчя скривилось у гримасі ненависті.

— Шльондра! — вереснула жінка.— Царевбивцина шльондра! Підстилка! — націлила вона палець на Серсі, і мертве немовля гепнулося з її рук, як мішок борошна.— Рідного брата підстилка!

Тиріон і не помітив, хто кинув лайно. Тільки почув, як хапнула ротом повітря Санса і як Джофрі гучно вилаявся, а коли обернув голову, король стирав зі щоки щось коричневе. Таке саме коричневе ляпнуло йому в золоте волосся й Сансі на ноги.

— Хто це кинув? — зойкнув Джофрі. Він запустив пальці у волосся й з лютим обличчям відкинув ще жменю лайна.— Ану давайте сюди того, хто це кинув! — горлав він.— Сто золотих драконів тому, хто приведе мені його!

— Він був отут нагорі! — крикнув хтось із натовпу. Король по колу розвернув коня, обстежуючи дахи й відкриті балкони в себе над головою. В юрмі штовхалися, тицяли пальцями, проклинали одне одного й короля.

— Будь ласка, ваша світлосте, не треба,— заблагала Санса.

Король не звернув на неї уваги.

— Приведіть мені того, хто кинув цю бридоту! — звелів Джофрі.— Він її з мене зараз злизуватиме — чи без голови лишиться. Псе, ану веди його сюди!

Сандор Кліган слухняно зістрибнув з сідла, але пробитися крізь стіну тіл не було жодної можливості, а дістатися на дах — тим паче. Люди, що опинилися поблизу Гончака, штовхаючись, відступали, в той час як інші пробивалися вперед, щоб побачити все зблизька. Тиріон відчув наближення катастрофи.

— Клігане, облиште, той чоловік давно вже втік.

— Давайте його сюди! — Джофрі тицьнув на дах.— Він був отам! Псе, прорубай собі дорогу і принеси...

Останні його слова потонули в галасі — у гуркотливій хвилі люті, страху й ненависті, що накотила зусібіч.

— Байстрюк! — крикнув хтось до Джофрі.— Байстрюк і покруч!

Зачулися крики «хвойда», «братова підстилка», звернені до королеви, а Тиріона обсипали вересками «виродок» і «недоросток». Серед лайки чулися інші крики — «Розплата!», і «Роб, король Роб, Юний Вовк!», і «Станіс!», і навіть «Ренлі!». З обох боків вулиці юрма тиснула на частокіл зі списів, а золоті плащі силкувалися її стримати. Над головами засвистіло каміння й лайно й дещо гірше.

— Нагодуй нас! — вереснула якась жінка.

— Хліба! — крикнув чоловік поряд з нею.— Хліба, байстрюче!

Умить його крик підхопили тисячі голосів. Про короля Джофрі, короля Роба й короля Станіса всі забули — тепер владарював король Хліб.

— Хліба! — скандували люди.— Хліба, хліба!

Тиріон, приостроживши коня, порівнявся з сестрою і гаркнув:

— Назад у замок! Хутчій!

Серсі коротко кивнула, а сер Лансель висмикнув меча з піхов. На чолі кавалькади Джейслін Байвотер гуркотів команди. Вершники, опустивши списи, клином рушили вперед. Король нервово кружляв на своєму ступакові, а в цей час до нього з-за шереги золотих плащів тягнулися руки. Хтось навіть примудрився вхопити його за ногу — лише на мить. Майнув меч сера Мандона — і долоня відділилася від зап’ястка.

— Жени! — крикнув Тиріон до небожа, добряче ляснувши коня по крижах. Тварина, заіржавши, стала дибки — і рвонула вперед, розганяючи натовп.

Тиріон, насідаючи королю на п’яти, в’їхав у пролом. Від нього з мечем у руці не відставав Брон. Над головою в нього пролетіла гостра каменюка, а в щит сера Мандона вдарилася гнила капустина. Ліворуч під натиском впало троє золотих плащів — і юрма кинулася вперед, затоптуючи їх. Гончак зник день позаду, але його кінь, лишившись без вершника, досі скакав поряд з ними. У Тиріона на очах Арона Сантагара стягнули з сідла й видерли з рук чорного з золотом оленя Баратеонів. Сер Балон сам викинув лева Ланістерів, щоб звільнити руки для меча. Він рубав направо й наліво, а кинуті прапори, подерті на клапті, розліталися тисячами обривків, як підхоплене бурею малинове листя. За мить вони зникли. Хтось, хитаючись, випірнув просто перед Джофрі — і заверещав, затоптаний королівським конем. Чоловік це був, жінка чи дитина — Тиріон навіть сказати не міг. Поряд з ним мчав учвал білий з обличчя Джофрі, а по ліву руч од нього білою тінню рухався сер Мандон Мур.

І зненацька веремія лишилася позаду, а вони вже цокотіли через брукований майдан, що прилягав до замкового барбакану. Браму утримувала шерега списників. Сер Джейслін розвертав свої сулиці, готуючись до нової атаки. Списи розступилися, пропускаючи короля з почтом під звідні ґрати. Попереду височіли світло-червоні мури, надійно високі й заповнені арбалетниками.

Тиріон не пам’ятав, як опинився на землі. Сер Мандон саме допомагав тремтючому королю злізти з коня, коли у браму заїхали Серсі, Томен і Лансель, а зразу за ними — сер Мірин і сер Борос. Боросів клинок був заляпаний кров’ю, а з Мірина зірвали його білий плащ. В’їхав сер Балон Свон без шолома; кінь був у милі, рот закривавлений. Горас Редвин привів леді Танду, що просто божеволіла від страху за свою дочку Лоліс, яку скинули з сідла, тож вона лишилася в натовпі. Лорд Гайлз, сіріший з обличчя, ніж зазвичай, затинаючись, розповів, як на його очах верховного септона витрусили з паланкіна: він верещав свої молитви, але юрма просто змела його. Джалабар Ксо сказав, що, здається, бачив, як сер Престон Грінфілд з королівської варти повернувся до перекинутого паланкіна верховного септона, але певності не мав.

Тиріон крізь пелену почув, як мейстер запитує, чи він не поранений. А тоді рішучо рушив через двір туди, де стояв його небіж у перекошеній і заляпаній лайном короні.

— Зрадники,— нервово белькотів Джофрі,— я їм усім голови постинаю, я...

Карлик ляснув його по розчервонілій щоці з такою силою, що з голови Джофрі злетіла корона. А тоді штурхнув його обіруч, так що король полетів на землю.

— Ти — клятий сліпий бовдур!

— Вони всі зрадники,— заскиглив на землі Джофрі.— Обзивали мене, напали на мене!

— Це ти нацькував на них свого пса! А що, ти думав, вони робитимуть — покірливо опустяться навколішки, поки Гончак їм кінцівки рубатиме? Ти, дурний зіпсутий хлопчисько, це ти вбив Клігана і тільки боги знають скількох іще, а сам вийшов без подряпинки! Чорти б тебе вхопили! — копнув він його. Це було так приємно, що він би й повторив, якби сер Мандон Мур не відтягнув його від Джофрі, який вив на землі, й тут-таки Тиріона перехопив Брон. Серсі впала біля сина навколішки, поки сер Балон Свон стримував Ланселя. Тиріон вивільнився з Бронових рук.— Скільки ще лишилося на вулиці? — крикнув він ні до кого й до всіх водночас.

— Моя дочка,— схлипнула леді Танда.— Будь ласка, хто-небудь, з’їздіть по Лоліс...

— Не повернулися ні сер Престон,— звітував сер Борос Блаунт,— ні Арон Сантагар.

— Ні Мамка,— сказав сер Горас Редвин. Це глузливе прізвисько інші зброєносці приліпили юному Тайреку Ланістеру.

Тиріон окинув поглядом двір.

— Де панна Старк?

Якусь мить усі мовчали. Нарешті Джофрі мовив:

— Вона їхала поряд зі мною. Не знаю, куди вона поділася.

Тиріон притиснув короткі пальці до скронь, у яких пульсувала кров. Якщо з Сансою щось сталося, можна вважати, що Джеймі вже покійник.

— Пане Мандоне, ви — її щит...

Сер Мандон Мур не збентежився.

— Коли юрба накинулася на Гончака, я в першу чергу думав про короля.

— І правильно робили,— втрутилася Серсі.— Боросе, Мірине, повертайтеся й розшукайте дівчину.

— І мою дочку,— схлипувала леді Танда,— будь ласка, панове...

Серу Боросу не сподобалася перспектива знов полишати безпечні мури замку.

— Ваша світлосте,— мовив він до королеви,— побачивши наші білі плащі, натовп може розлютитися.

Тиріон уже наслухався під зав’язку.

— Чужі б забрали ваші кляті плащі! То поскидайте їх, якщо боїтеся їх носити, клятий йолопе!.. Але знайдіть мені Сансу Старк, бо, присягаюся, Шага твою потворну довбешку надвоє розколе — тоді й побачимо, що там усередині — мозок чи чорна каша!

Сер Борос од люті зробився буряковий.

— Це ти називаєш мене потворним, ти?! — він уже почав підносити закривавленого меча, якого так і стискав у броньованому кулаці. Брон безцеремонно штовхнув Тиріона собі за спину.

— Припиніть! — гаркнула Серсі.— Боросе, ви зробите, як вам велено, або ваш плащ носитиме хтось інший. Ваші обітниці...

— Ось вона! — крикнув Джофрі, тицяючи пальцем.

Крізь браму майже вчвал в’їхав Сандор Кліган верхи на Сансиному гнідому рисакові. За спиною в нього сиділа дівчина, обіруч міцно стискаючи Гончака за груди.

— Ви поранені, леді Сансо? — гукнув до неї Тиріон.

З глибокого порізу на голові на Сансине чоло збігала цівка крові.

— Люди... люди жбурляли... каміння, грязюку, яйця... Я намагалася їм пояснити, що не маю хліба. А якийсь чоловік спробував стягнути мене з сідла. Гончак убив його, здається... його рука...— раптом очі її розширилися, й вона притиснула долоню до вуст.— Він відрубав йому руку!

Кліган зняв її з сідла й опустив на землю. Його білий плащ був подертий і брудний, а з проріхи на лівому рукаві цебеніла кров.

— Пташечка спливає кров’ю. Заберіть її хтось назад у клітку та зробіть щось із тою раною.

Мейстер Френкен поквапився виконати прохання.

— Сантагара прикінчили,— провадив Гончак.— Його тримали четверо й по черзі били по голові булижником. Одному я живіт розпоров, але серу Арону це вже не допомогло.

— А моя дочка...— підійшла до нього леді Танда.

— Її я не бачив,— сказав Гончак і, нахмурившись, роззирнувся.— А де мій кінь? Якщо з тим конем щось трапилося, хтось за це поплатиться.

— Якийсь час він біг поряд з нами,— мовив Тиріон,— але що з ним сталося потім — не знаю.

— Горить! — знагла вереснув голос з барбакану.— Мілорди, над містом дим! Блошине Дно горить!

Тиріон невимовно змучився, але впадати в розпач не було часу.

— Броне, бери скільки треба людей і не дай нікому й пальцем торкнутися фургонів з водою...— («Боги милостиві, дикополум’я! Хай хоч один пломінчик досягне...»).— Якщо доведеться, пожертвуємо Блошиним Дном, але в жодному разі вогонь не повинен поширитися на гільдію алхіміків, зрозуміло? Клігане, підете з ним.

На мить Тиріону здалося, що в темних Гончакових очах майнув страх. «Вогонь,— збагнув він.— Чужі б мене взяли, звісно ж, він ненавидить вогонь — він його доволі скуштував». Та вже знов у Гончаковому погляді страху мов і не було, а натомість Кліган звично нахмурився.

— Я поїду,— сказав він,— але не з вашого наказу. Маю ту коняку розшукати.

Тиріон обернувся до решти трьох лицарів королівської варти.

— А ви троє супроводжуватимете герольдів. Розганятимете людей по домівках. Якщо хтось залишиться на вулиці з останнім ударом вечірнього дзвону, його чекає смерть.

— Наше місце поряд з королем,— люб’язно мовив сер Мірин.

Серсі підкинула голову, як змія.

— Ваше місце там, де брат скаже,— виплюнула вона.— Правиця говорить від імені короля, і непослух йому прирівнюється до зради.

Борос і Мірин обмінялися поглядами.

— Нам вдягати плащі, ваша світлосте? — поцікавився сер Борос.

— Та хоч голі їдьте — мені байдуже. Може, це нагадає людям, що ви мужчини. Бо вони, певно, й забули, побачивши, як ви там, на вулиці, поводилися.

Тиріон не заважав сестрі лютувати. В голові у нього пульсувало від болю. Йому здавалося, що він уже занюхав дим, хоче це, мабуть, у нього нерви плавляться.

На дверях у Вежу правиці чатувало двоє кам’яних воронів.

— Знайдіть мені Тимета, сина Тимета.

— Кам’яні ворони не бігають за обпеченими,— гаряче заперечив один з дикунів.

Тиріон призабув, з ким має справу.

— То знайдіть мені Шагу.

— Шага спить.

Він ледве стримався, щоб не заверещати.

— Збудіть його!

— Нелегка справа — будити Шагу, сина Дольфа,— поскаржився чолов’яга.— У гніві він страшний.

З буркотінням він подався геть.

За деякий час з’явився горянин, позіхаючи й почухуючись.

— Половина міста бунтує, друга половина горить, а Шага собі хропе,— сказав Тиріон.

— Шага бридиться вашою тут каламутною водою — мусить пити слабкий ель і кисле вино, а тоді в нього болить голова.

— Я лишив Шей в особняку поблизу Залізної брами. Іди туди і захищай її, хай що станеться.

Здоровань посміхнувся, і в щілині, що утворилася в його кошлатій і первозданній бороді, прозирнули жовті зуби.

— Просто потурбуйся, щоб її ніхто не скривдив. Перекажи їй, що я її навідаю, коли тільки зможу. Може, ще сьогодні вночі, а вже завтра — так точно.

Та надвечір місто й досі вирувало, хоча Брон доповів, що пожежу переважно загасили, а юрма переважно розсмокталася. І хай як Тиріонові кортіло знайти розраду в обіймах Шей, він розумів, що сьогодні вночі точно нікуди не піде.

Коли він у півтемряві своєї світлиці вечеряв холодним каплуном з чорним хлібом, сер Джейслін Байвотер приніс йому перелік загиблих. На той час на зміну сутінкам прийшла темрява, та коли слуги прийшли запалити свічки й вогонь у коминку, Тиріон так гаркнув на них, що вони тікали бігом. На душі в нього було чорно, як у світлиці, а від Байвотерових новин світліше не стало.

На чолі переліку стояв верховний септон, якого люди просто роздерли, поки він верескливо благав богів змилостивитися. «Голодним важко дивитися на жерців, які так роз’їлися, що ледве ходять»,— подумалося Тиріону.

Тіло сера Престона спершу проґавили: золоті плащі шукали лицаря в білих обладунках, але його порізали ножами й побили сокирами так, що він з ніг до голови став брунатний від засохлої крові.

Сера Арона Сантагара знайшли в стічній канаві; голова його під розбитим шоломом являла собою криваве місиво.

Дочка леді Танди віддала свою цноту за чинбарською крамничкою півсотні горластих хлопів. Золоті плащі розшукали її на вулиці Сальній — вона блукала там гола.

Тайрека так і не знайшли, як і кришталеву діадему верховного септона. Дев’ятеро золотих плащів загинули, ще два десятки отримали поранення. Скільки загинуло простолюду, ніхто й не рахував.

— Розшукайте мені Тайрека, живого чи мертвого,— коротко сказав Тиріон, коли Байвотер закінчив доповідь.— Він же зовсім хлопчик. Син мого дядька Тайгета. Його батько завжди був до мене лагідний.

— Його ми знайдемо. І септонову діадему теж.

— Як на мене, то хай хоч тою діадемою Чужі одне одного дрочать.

— Призначаючи мене командувати міською вартою, ви сказали, що хочете чути від мене тільки правду — завжди.

— У мене таке відчуття, що наступні ваші слова мені не сподобаються,— пригнічено мовив Тиріон.

— Сьогодні ми ще місто втримуємо, але на завтра цього обіцяти я не можу. Казан от-от закипить. Стільки злодіїв і вбивць повилазило, що й удома не заховаєшся, у Стічному куті поширюється червінка, а поїсти не купиш ні за мідяк, ні за срібняк. Якщо недавно ще чулося хіба буркотіння з канав, то тепер уже в цехах і на ринках ведуться відкриті розмови про зраду.

— Вам потрібні ще люди?

— Половині людей, що в мене зараз, я не довіряю. Слінт утричі збільшив чисельність варти, але золотий плащ іще не робить з людини гвардійця. Серед новобранців є хлопці чесні й віддані, та звірів, п’яниць, боягузів і зрадників більше, ніж ви собі уявляєте. Вони погано навчені й недисципліновані, а віддані хіба що власній шкурі. Боюся, якщо дійде до сутичок, вони не протримаються.

— Я цього від них і не очікував,— мовив Тиріон.— Якщо нам проб’ють мури — це кінець, я знав це з самого початку.

— Моїх вояків набирали здебільшого з простолюду. Вони ходять тими самими вулицями, п’ють у тих самих винарнях і хлебчуть з мисок у тих самих харчівнях. Євнух, мабуть, казав вам: на Королівському Причалі Ланістерів недолюблюють. Багато хто ще пам’ятає, як ваш батько сплюндрував місто, коли Ейрис відчинив йому браму. Люди пошепки переповідають одне одному, що це боги карають нас за гріхи вашого дому — за вбивство короля Ейриса вашим братом, за пролиту кров Рейгарових дітей, за страту Едарда Старка і за варварське правосуддя Джофрі. Дехто відкрито говорить, наскільки краще було за часів короля Роберта, натякаючи, що знову стане ліпше, коли на престол сяде Станіс. Таке можна почути в харчівнях, винарнях і борделях — і в касарнях і вартівнях, боюся, теж.

— Мою родину ненавидять — ви це мені хочете сказати?

— Так... і підуть проти неї, якщо випаде нагода.

— І мене теж ненавидять?

— Запитайте свого євнуха.

— Я вас питаю.

Байвотер глибоко посадженими очима зустрівся з різнобарвними зіницями Тиріона — й не моргнув.

— Вас — понад усіх.

— Понад усіх? — Тиріон мало не задихнувся від такої несправедливості.— Це Джофрі сказав людям жерти мерців, це Джофрі нацькував на них свого пса. Як можуть вони звинувачувати мене?

— Його світлість іще хлопчак. На вулицях кажуть, що в нього злі радники. Королева ніколи до друзів простолюду не належала, та й лорда Вейриса прозвали Павуком не з любові до нього... але більше за них в усьому винуватять вас. За кращих часів короля Роберта і ваша сестра, і євнух були тут, а ви — ні. Люди кажуть, що ви натоптали місто нахабними перекупними мечами й немитими дикунами — зарізяками, які беруть, що хочуть, і не підкоряються жодним законам, окрім власних. Кажуть, що ви вислали Джаноса Слінта, бо вам не сподобалося, що він надто крутий і чесний. Кажуть, що вкинули мудрого й лагідного Пайсела в підземелля, коли той наважився підняти проти вас голос. Дехто навіть заявляє, що у ваших планах — самому захопити Залізний трон.

— Так, а ще я чудовисько — жахливе й потворне, про це не забувайте,— його долоня стислася в кулак.— Я почув достатньо. У нас обох багато справ. Можете йти.

«Мабуть, лорд-батько не просто так зневажав мене всі ці роки, якщо оце й усе, чого я домігся»,— подумав Тиріон, лишившись на самоті. Він утупився в залишки своєї вечері, але на сам вигляд холодної масної курятини в нього закрутило в животі. Він з відразою відсунув тарілку, гукнув Пода й послав його бігом по Вейриса і Брона. «Мої довірені радники — євнух і перекупний меч, а моя жінка — повія. І що це про мене говорить?»

Брон, переступивши поріг, зразу почав нарікати на темряву й наполіг, щоб у коминку розпалили вогонь. Коли з’явився Вейрис, полум’я уже палахкотіло.

— Де ти був? — суворо запитав Тиріон.

— Займався королівськими справами, любий лорде.

— А, так, король! — пробурмотів Тиріон.— Моєму небожеві в нужнику не всидіти — не те що на Залізному троні.

Вейрис знизав плечима.

— Підмайстра слід учити ремеслу.

— Та у Смердючому провулку половина підмайстрів змогла би правити краще, ніж той ваш король,— усівся Брон з того боку столу й відірвав од каплуна ніжку.

Тиріон уже звик не зважати на постійне зухвальство перекупного меча, але сьогодні воно його обурило.

— Щось не пригадую, аби давав тобі дозвіл доїсти мою вечерю.

— Ну, не схоже було, що ви це їстимете,— сказав Брон з повним ротом м’яса.— Місто голодує, це злочин — марнувати харч. Вина немає?

«Далі він захоче, щоб я йому сам наливав»,— закралася Тиріону чорна думка.

— Ти заходиш задалеко,— застеріг він.

— А ви — недостатньо далеко,— кинув Брон кістку під ноги.— Ніколи не думали, наскільки б легше жилося, якби той другий народився першим? — запустивши пальці в каплуна, він оддер собі жменю м’яса від грудки.— Отой плаксій, Томен. Він, схоже, робив би, що йому скажуть, як і має порядний король.

У Тиріона по спині пробіг холодок — він збагнув, на що натякає перекупний меч. Ні, про це він і думати не міг. Джофрі з ним однієї крові, він — син Джеймі, так само як і син Серсі.

— За такі слова я б тобі голову міг відрубати,— сказав він Брону, але перекупний меч лише розсміявся.

— Друзі,— мовив Вейрис,— сварки нам не допоможуть. Благаю вас обох, згнітіть серце.

— Чиє? — в’їдливо спитав Тиріон. Бо міг подати кілька спокусливих пропозицій.