Битва королів

Кетлін

— Перекажи батькові, що я їду, аби він міг мною пишатися,— брат стрибнув у сідло — лорд до кінчиків пальців у своїй блискучій кольчузі та струмливому брудно-білому плащі. Гребінь великого шолома прикрашав срібний пструг — брат-близнюк того, що був зображений на щиті.

— Він завжди пишався тобою, Едмуре. І любить тебе безтямно. Повір мені.

— Але я хочу, щоб він мав на це вагоміші підстави, ніж сам факт мого народження,— він розвернувся на своєму румакові й підніс руку. Засурмили сурми, загуркотів барабан, ривками опустився підйомний міст — і сер Едмур Таллі повів своїх людей з Річкорину з піднятими списами й розмаяними прапорами.

«Моє військо більше за твоє, брате,— подумала Кетлін, проводжаючи їх очима.— Військо сумнівів і страхів».

Поряд з нею відчутно мучилася Брієнна. Кетлін замовила пошити на неї вбрання — гарні сукні, що пасували до її походження і статі, та вона все одно віддавала перевагу розрізненим латам і дубленій шкірі, а на поясі — ременю з мечем. Безперечно, вона б охочіше поїхала з Едмуром на війну, та навіть такі міцні мури, як у Річкорині, потребують для свого захисту мечів. Брат забрав на переправи всіх міцних чоловіків, лишивши серу Дезмонду Греллу залогу з поранених, старих і хворих, до яких можна додати ще кількох зброєносців і ненавчених неповнолітніх селюків. І це — щоб захищати замок, напхом напханий жінками й дітьми!

Коли під звідними ґратами прошелестіли кроки останнього з Едмурових піхотинців, Брієнна запитала:

— І що нам робити далі, міледі?

— Виконувати свої обов’язки.

Нахмурившись, Кетлін рушила через двір. «Я завжди виконую свій обов’язок»,— подумала вона. Мабуть, саме тому батько цінував її більше за інших дітей. Двоє найстарших її братів померли ще маленькими, тож, поки не народився Едмур, вона була батькові і дочкою, і сином. А тоді померла мати, і батько пояснив, що тепер Кетлін має стати леді Річкорину, і Кетлін скорилася. А коли лорд Гостер обіцяв її Брандону Старку, вона подякувала йому за таку чудову пару.

«Я віддала Брандону знак своєї прихильності й навіть не втішила Пітира, коли його поранили, та й не попрощалася з ним, коли батько відіслав його геть. А коли Брандон загинув і батько сказав, що тепер я маю вийти за його брата, я радо погодилася, хоча не бачила Неда до самого дня весілля. Я віддала своє дівоцтво цьому суворому незнайомцеві й вирядила його на війну — до короля й до жінки, яка народила йому байстрюка, бо я завжди виконувала свій обов’язок».

Ноги принесли її в септ — семигранний храм з пісковику, розташований у центрі материного садка й по вінця заповнений веселковим світлом. Коли вони з Брієнною увійшли, у храмі виявилося чимало людей: Кетлін не єдина відчувала потребу помолитися. Вона стала навколішки перед образом Воїна й запалила ароматну свічку за Едмура і ще одну за Роба, який зараз десь там, за горами. «Бережи їх і веди до перемоги,— молилася вона,— і даруй мир душам полеглих і розраду тим, кого вони покинули».

Поки вона молилася, увійшов септон зі своїм кадилом і кристалом, тож Кетлін затрималася на службу. Вона не знала цього септона — зовсім молоденького, десь такого як Едмур. Свою справу він знав добре, і голос, коли він виспівував хвалу Сімом, звучав повно та приємно, але Кетлін збагнула, що їй хотілося б почути тонкий деренчливий голос давно покійного септона Озминда. Озминд вислухав би терпляче її оповідь про те, що вона бачила й відчувала в шатрі Ренлі, й, можливо, навіть знайшов би цьому пояснення й навчив її, що робити, аби нарешті втихомирити тіні, які переслідують її уві сні. «Озминд, батько, дядько Бринден, старий мейстер Ким — вони завжди все знали, але я лишилася сама і, здається, не знаю нічого, навіть свого обов’язку. Як можна виконати свій обов’язок, коли не відаєш, у чому він полягає?»

Заки Кетлін підвелася, в неї вже затерпли коліна, але мудрішою вона не почувалася. Можливо, ввечері вона ще сходить у богопраліс і помолиться й Недовим богам. Вони-бо старші за Сімох.

Надворі ж лунала зовсім інша пісня. Під пивницею, у колі слухачів, сидів Раймунд Римач, і його грудний голос дзвенів, виводячи баладу про лорда Деремонда на Кривавій луці.

Брієнна на мить затрималася послухати, похиливши широкі плечі та схрестивши на грудях дебелі руки. Мимо з вереском пробігла зграйка обдертих хлопчаків, молотячи один одного патичками-мечами. «Чому хлопці так люблять бавитись у війну?» — подумки спитала Кетлін, так наче Раймунд мав на це відповідь. Балада добігала кінця, і голос співця наростав.

— Воювати краще, ніж чекати,— сказала Брієнна.— Коли воюєш, не почуваєшся такою безпомічною. У тебе є меч і кінь, а іноді й топір. Коли на тобі лати, тебе важко ранити.

— У боях лицарі помирають,— нагадала їй Кетлін.

Брієнна подивилася на неї своїми прегарними блакитними очима.

— А леді помирають при пологах. Але про них ніхто пісень не співає.

— Діти — то зовсім інший бій,— Кетлін рушила через двір.— Бій без прапорів і сурм, але не менш важкий. Виносити дитину, привести її на цей світ... мама, певно, оповідала тобі про біль...

— Я не знала матері,— мовила Брієнна.— У батька були леді... щороку інша, але...

— Ніякі то були не леді,— сказала Кетлін.— Хай які важкі будуть пологи, але те, що приходить опісля, ще важче. Іноді мені здається, що я просто розриваюся. Було б мене п’ятеро — по одній на кожну дитину, щоб я могла захистити їх усіх!

— А хто захистить вас, міледі?

Вона слабко та змучено посміхнулася.

— Як хто — чоловіки мого дому. Так навчила мене мати. Лорд-батько, брат, дядько, чоловік — вони мене захистять, та коли їх немає поряд, гадаю, їхнє місце доведеться посісти тобі, Брієнно.

— Я спробую, міледі,— схилила голову дівчина.

Пізніше того дня мейстер Вайман приніс листа. Кетлін зразу його побачила — вона сподівалася на звістку від Роба або від сера Родрика з Вічнозиму, але виявилося, що це повідомлення від лорда Медоуза, який іменував себе каштеляном Штормокраю. Звернене воно було до її батька, брата, сина «чи іншого господаря Річкорину». Там писалося, що сер Кортні Пенроуз помер і Штормокрай відчинив браму Станісу Баратеону — законнородженому та правомірному спадкоємцю. Замкова залога, вся до голови, присягнула йому своїми мечами, й ніхто не постраждав.

— Окрім Кортні Пенроуза,— пробурмотіла Кетлін. Вона з ним знайома не була, але їй прикро було почути про його смерть.— Про це чимшвидше має дізнатися Роб,— сказала вона.— Нам відомо, де він?

— За останніми звістками він прямував до Стрімчака, престолу дому Вестерлінгів,— мовив мейстер Вайман.— Якщо я пошлю крука в Ясенмежжя, може, вони зможуть вислати йому навздогін вершника.

— Так і зробіть.

Коли мейстер пішов, Кетлін перечитала листа.

— Лорд Медоуз нічого не пише про Робертового байстрюка,— звірилася вона Брієнні.— Думаю, хлопця він здав з усіма іншими, хоча, зізнаюся, я не розумію, для чого він Станісу аж так знадобився.

— Либонь, боїться, що той може претендувати на престол.

— Байстрюк? Ні, тут щось інше... а на кого хлопець схожий?

— Йому сім чи вісім, він гарненький, з чорною чуприною і ясно-синіми очима. Всі гості завжди гадали, що то рідний синок Ренлі.

— А Ренлі був схожий на Роберта,— Кетлін усе зрозуміла.— Станіс збирається виставити братового байстрюка напоказ усьому королівству, щоб усі бачили, який він схожий на Роберта, й чудувалися, чому Джофрі геть не схожий.

— Це так важливо?

— Ті, хто на Станісовому боці, вважатимуть це доказом. Ті, хто підтримує Джофрі, скажуть, що це нічого не означає.

Її власні діти взяли більше від Таллі, ніж від Старків. Арія — єдина, в чиїх рисах багато від Неда. «І Джон Сноу, але він не мій». Вона знову подумала про Джонову матір — цю тінь, цю таємничу любов, про яку чоловік відмовлявся говорити. «А вона так само оплакує Неда, як і я? Чи ненавидить його за те, що покинув її постіль заради мене? Чи молиться вона за свого сина так, як я молюся за свого?»

Це були неприємні думки й безплідні. Якщо Джон уродився від Ашри Дейн із Зорепаду, як шепотілися люди, то ця леді давно вже померла; якщо ж ні, Кетлін і гадки не мала, хто його мати чи де вона може бути. Неда більше немає, і всі його любовні таємниці померли разом з ним.

І все-таки вона знов зачудувалася, як дивно поводяться чоловіки, коли йдеться про їхніх байстрюків. Нед завжди яро захищав Джона, а сер Кортні Пенроуз віддав за того Едрика Шторма життя, та водночас для Руза Болтона байстрюк значив не більше, ніж який-небудь пес, якщо судити з дивного й холодного листа, якого Едмур отримав од Болтона три дні тому. Він перетнув Тризуб і прямує, як наказано, до Гаренхолу, писав він. «Це міцна фортеця, з великим гарнізоном, але його світлість отримає її, навіть якщо мені доведеться для цього вбити в замку кожну живу душу». Він сподівався, що це переважить злочини його сина-байстрюка, якого стратив сер Родрик Кассель. «Він сам заслужив на таку долю,— писав Болтон.— Брудна кров — зрадлива, а Ремсі за натурою був хитрий, захланний і жорстокий. Я радий, що позбувся його. За його життя законні сини, яких обіцяє мені дружина, ніколи б не почувалися в безпеці».

Зачувши квапливі кроки, Кетлін викинула з голови меланхолійні думки. В кімнату влетів засапаний зброєносець сера Дезмонда й упав навколішки.

— Міледі... Ланістери... на тому боці річки.

— Віддихайся, хлопче, і починай розповідати.

Він так і вчинив.

— Колона озброєних вояків,— доповів він.— На тому боці Червоного Зубця. Прапори з фіолетовим єдинорогом під левом Ланістерів.

«Хтось із синів лорда Бракса». Якось, коли вона ще дівчинкою була, Бракс приїздив у Річкорин — пропонував одружити одного зі своїх синів з Лайсою. Чи не той самий син, подумала Кетлін, зараз веде атаку?

З’явилися ланістерівці під своїми полум’яними прапорами з південного сходу, пояснив сер Дезмонд, коли Кетлін піднялася до нього на зубчасту стіну.

— Це кілька розвідників, не більше,— запевнив він її.— Головні сили лорда Тайвіна далеко на півдні. Тут нам нема чого боятися.

На південь від Червоного Зубця далеко тягнулася відкрита рівнина. Зі сторожової башти Кетлін бачила на милі вперед. Та навіть звідси найближчий брід заледве проглядався. Захищати його і ще три броди вгору по річці Едмур довірив лорду Джейсону Малістеру. Ланістерівські розвідники невпевнено крутилися біля води, і їхні малиново-сріблясті прапори виляскували на вітру.

— Їх не більш як п’ятдесят, міледі,— прикинув на око сер Дезмонд.

Кетлін спостерігала, як вершники розтягнулися довгою шерегою. На них між каміння, в траві й за горбками вже чекали вояки лорда Джейсона. Засурмила сурма, і вершники важкою ступою з плюскотом увійшли у воду. Якусь мить це було чудове видовище: ясні обладунки й розмаяні прапори, і сонце висяює на гостряках списів...

— Зараз,— пробурмотіла Брієнна.

Важко було зрозуміти, що сталося, але навіть з такої віддалі долинуло гучне іржання коней, а крізь нього пробивався брязкіт криці об крицю. Зненацька впав один з прапорів — вояка, що його тримав, затягнуло у воду, і незабаром попід мурами проплив перший мрець, якого підхопила течія. На той час Ланістери вже збентежено відступили. Кетлін бачила, як вони перегрупувалися, коротко порадилися й учвал помчали в тому напрямку, звідки приїхали. Вояки на мурах улюлюкали, хоча з такої віддалі й вони й не могли цього чути.

Сер Дезмонд поплескав себе по череву.

— Шкода, що лорд Гостер цього не бачить. Він би в танець пустився.

— Боюся, батько вже відтанцювався,— сказала Кетлін,— а битва лише почалася. Ланістери повернуться. У лорда Ланістера війська вдвічі більше, ніж у мого брата.

— Хай би навіть було вдесятеро більше — це байдуже,— мовив сер Дезмонд.— Лівий, західний берег Червоного Зубця вищий за правий, міледі, ще й лісом поріс. Наші лучники мають гарне прикриття, а перед ними розстилається відкрите поле... А якщо навіть хтось і прорветься, в Едмура в резерві є лицарі, готові виїхати туди, де виникне потреба. Ріка затримає ворога.

— Ваші слова — богам у вуха,— серйозно мовила Кетлін.

Уночі вони з’явилися знов. Кетлін звеліла одразу будити її, якщо ворог повернеться, і вже далеко за полуніч служниця легенько торкнула її за плече. Кетлін миттю сіла в ліжку.

— Що таке?

— Знову брід, міледі.

Загорнувшись у нічну сорочку, Кетлін видерлася на дах фортеці. Звідси видно було аж за мури й за осяяну місяцем річку — туди, де точилася битва. Оборонці розпалили вздовж ріки багаття, і Ланістери, мабуть, вирішили, що заскочать засліпленого вогнем і необачного ворога. І помилилися. Темрява — ненадійний союзник. Щойно Ланістери увійшли у воду, як почали з плескотом падати: ноги провалювались у підводні ями та шпорталися за каміння, а іноді й ранилися об сховані під водою триболи. Малістерівські лучники випустили над рікою ураган запалених стріл — здалеку видовище було на диво гарне. Якийсь чолов’яга, пробитий дюжиною стріл, в охопленому полум’ям одязі танцював і кружляв у неглибокій — по коліно — воді, поки нарешті не впав і його не знесло течією. Коли його тіло вигулькнуло біля Річкорину, вже згас і його одяг, і життя.

«Перемога маленька,— подумала Кетлін, коли бій закінчився й зацілілі вороги розчинилися в ночі,— але все одно це перемога». Спускаючись із башточки гвинтовими сходами, Кетлін запитала, що про це думає Брієнна.

— Лорд Тайвін тільки пальчик умочив, міледі,— сказала дівчина.— Він перевіряє обстановку, шукає слабкого місця — шукає незахищеного броду. Якщо не знайде, стисне пальці в кулак і проб’є собі переправу,— Брієнна похилила плечі.— Так би я вчинила. На його місці.

Рука її ковзнула до руків’я меча й поплескала його — так наче перевіряла, чи він іще на місці.

«І тоді поможіть нам боги»,— подумала Кетлін. Вдіяти вона нічого не могла. Отам, на ріці, розгортається Едмурова битва, а її битва — тут, у замку.

Наступного ранку за сніданком Кетлін послала по батькового старенького стюарда — Атерайдиса Вейна.

— Скажіть, щоб серу Клеосу Фрею принесли карафу вина. Я хочу його незабаром допитати, тож треба йому трохи розв’язати язика.

— Як зволите, міледі.

Незадовго по тому з’явився малістерівський вершник з вишитим на грудях орлом — привіз від лорда Джейсона повідомлення про ще одну сутичку та ще одну перемогу. Сер Флемент Бракс спробував переправитися на іншому броді за шість льє на південь. Цього разу Ланістери вкоротили списи й рушили через ріку пішки, затуляючись щитами, але малістерівські лучники стріляли високо, по дузі, тож стріли падали за щити, а з каменометів, які Едмур установив на березі, посипалися булижники, щоб розбити шерегу.

— У воді лишилася дюжина убитих, і тільки двоє добилися до мілини, де ми швидко з ними впоралися,— доповів вершник. Ще він розповів, що була сутичка вище за течією, де броди утримував лорд Карил Ване.— Ці наскоки теж вдалося відбити, і ворог заплатив за них дорогою ціною.

«Може, Едмур мудріший, ніж я гадала,— подумала Кетлін.— Усі його лорди погодилися з його військовими планами — чого я була така сліпа? Брат уже не той маленький хлопчик, якого я пам’ятаю,— так само як і Роб».

Кетлін дочекалася вечора, а тоді подалася до сера Клеоса Фрея, вирішивши: що довше вона зволікає, то гірше він нап’ється. Коли вона увійшла в камеру, сер Клеос важко зіп’явся на ноги.

— Міледі, я гадки не мав про втечу! Куць сказав, що Ланістер мусить мати ланістерівський ескорт, клянуся вам як лицар...

— Підведіться, сер,— Кетлін присіла.— Я знаю, що онук Волдера Фрея обітниці не порушить...— («Без вигоди для себе»).— Брат казав, ви привезли умови миру.

— Так,— сер Клеос стрибнув на ноги. Кетлін потішило, як нетвердо він на них тримається.

— Розповідайте,— звеліла вона, і він так і вчинив.

Коли він закінчив, Кетлін нахмурилася. Едмур мав рацію: ніякі це не умови, хіба що...

— Ланістер обміняє Сансу з Арією на свого брата?

— Так. Він присягнувся, сидячи на Залізному троні.

— У присутності свідків?

— Це чув цілий двір, міледі. І боги теж. Я так і переказав серу Едмуру, але він сказав, що це неможливо, що його світлість Роб ніколи не погодиться.

— Правду сказав.

Кетлін навіть не була певна, що Роб у цьому неправий. Арія з Сансою — діти. А Царевбивця, живий і на свободі,— один з найнебезпечніших людей у королівстві. Тож цей шлях веде в нікуди.

— Ви бачили моїх дівчаток? З ними добре обходяться?

— Я... так, вони...— сер Клеос завагався.

«Він вигадує правдоподібну брехню,— збагнула Кетлін,— але вино затуманює йому мозок».

— Пане Клеосе,— холодно мовила вона,— ви й так позбулися захисту свого мирного прапору, коли ваші люди обдурили нас. Збрешіть мені — й повиснете на мурі поряд з ними. Повірте. Запитаю ще раз: ви бачили моїх дочок?

Чоло в нього зросилося потом.

— Я бачив при дворі Сансу — того дня, коли Тиріон переказав мені свої умови. Вигляд вона мала чарівний. Тільки трішки виснажений. Змарнілий, так би мовити.

«Сансу бачив, Арію — ні». Це може означати що завгодно. Арію завжди було важче приборкати. Може, Серсі не пускає її на люди, боячись, що вона щось бовкне або зробить. Може, її десь замкнули від гріха подалі. «Або вбили». Кетлін відігнала цю думку.

— Свої умови, кажете ви... але ж королева-регентша — Серсі.

— Тиріон говорив від мені їх обох. Королеви не було. Мені сказали, вона нездужає.

— Як цікаво.

Кетлін пригадала жахливу подорож крізь Місячні гори — пригадала, як Тиріону Ланістеру вдалося переманити на свій бік отого перекупного меча. «Надто вже цей карлик метикований». Кетлін уявити не могла, як міг він вижити на високому гостинці, коли Лайса виставила його з Видолу, але сам факт її не здивував. «Принаймні до Недової страти він стосунку не має. А ще він захистив мене, коли на нас напали горяни. Якби можна було вірити його слову...»

Кетлін розтулила долоні й поглянула на шрами на пальцях. «Це сліди його кинджала,— нагадала вона собі.— Його кинджала в руках найманця, якому він заплатив, щоб той розтяв Бранові горло». Хоча, певна річ, карлик це заперечував. Навіть після того, як Лайса замкнула його в небесній камері й лякала своїми Місячними дверима, він усе одно все заперечував.

— Він збрехав,— зронила вона, підхоплюючись.— Ланістери всі брехуни до одного, а карлик серед них найгірший. Найманець був озброєний його власним клинком.

— Я не знаю нічого про...— втупився в неї сер Клеос.

— Ви справді нічого не знаєте,— погодилася вона і вилетіла з камери. Брієнна мовчки рушила за нею. «їй простіше»,— подумала Кетлін, і її кольнула заздрість. У цьому Брієнна схожа на чоловіків. Чоловік знає одну відповідь, і вона завжди на відстані найближчого меча. А для жінки, для матері, шлях завжди кам’янистий і його важче знайти.

Повечеряла вона пізно, у великій залі разом із залогою, щоб хоч трохи підбадьорити людей. Всю вечерю Раймунд Римач співав, тож підтримувати розмову не довелося. Закінчив він баладою, написаною на честь Робової перемоги на Волоброді. «І горіли зірки, наче очі вовків, вітер вовчої пісні співав...» Між куплетів Раймунд вив, закинувши голову, і наприкінці з ним вила вже половина зали, навіть Дезмонд Грелл, який уже добряче почаркувався. Голоси відлунювали від крокв.

«Нехай співають, якщо це додає їм хоробрості»,— подумала Кетлін, граючись срібним кубком.

— Коли я росла, у Вечірньому палаці завжди були співці,— тихо заговорила Брієнна.— Я вивчила всі їхні пісні напам’ять.

— Санса теж, хоча небагато співців наважувалися заїхати так далеко на північ — аж у Вічнозим.

«Але я казала їй, що при дворі співці будуть обов’язково. Казала, що там вона наслухається різної-різної музики і що батько пошукає їй відомого вчителя, який навчить її грати на арфі. Боги, боги, простіть мені...»

— Пригадую жінку,— сказала Брієнна,— вона приїхала звідкись із-за вузького моря. Не знаю навіть, якою мовою вона співала, але голос у неї був чарівний, як вона сама. Очі мала фіалкові, а талію таку тоненьку, що батько міг обхопити її долонями. Долоні в нього майже такі самі великі, як у мене,— вона стиснула довгі й товсті пальці, наче намагаючись приховати.

— А ти співала для батька? — запитала Кетлін.

Брієнна похитала головою, втупившись у свою хлібну миску, так наче шукала відповіді в підливки.

— А для лорда Ренлі?

Дівчина спаленіла.

— Ніколи, я... Той його блазень, він іноді так жорстоко жартував, і я...

— Колись, може, заспіваєш для мене...

— Я... будь ласка, не треба, я не маю дару,— Брієнна відштовхнулася від столу.— Пробачте, міледі. З вашого дозволу, я піду...

Кетлін кивнула. Висока й незграбна дівчина перетнула залу великими кроками, і за гулянкою цього майже ніхто не помітив. «Хай супроводять її боги»,— подумала Кетлін, без апетиту знов беручись до вечері.

За три дні по тому обрушився той молот, який передбачила Брієнна, але дізналися вони про це лише за п’ять днів. Кетлін сиділа з батьком, коли прибув гонець від Едмура. Лати в нього були пощерблені, чоботи в куряві, ще й велика дірка в сюрко, та навколішки він опустився з таким виразом на обличчі, що Кетлін зразу зрозуміла: новини гарні.

— Перемога, міледі,— він вручив їй Едмурового листа. Ламаючи печатку, її рука тремтіла.

Лорд Тайвін спробував перетнути ріку на дюжині бродів, писав брат, але всі його атаки вдалося відбити. Лорд Лефорд потонув, крейкгольський лицар на ім’я Дужий Вепр потрапив у полон, серу А даму Марбранду тричі довелося відступати... але найзапекліша битва відбулася на Камінному Млині, де атаку вів сер Грегор Кліган. Полягло стільки його людей, що трупи коней мало не загатили річку. Врешті-решт Гора-на-коні зі жменькою найкращих вояків таки дістався лівого берега, але Едмур кинув на них свій резерв, і вони, розбиті й закривавлені, відступили. Сер Грегор втратив коня й переправлявся через брід пішки, з дюжини ран у нього на тілі цебеніла кров, а навколо періщив дощ зі стріл і каміння. «Вони не перейдуть, Кет,— писав Едмур,— лорд Тайвін рушив на південний схід. Може, це маневр, може, відступ,— то байдуже. Вони не перейдуть».

Сер Дезмонд Грелл відчув страшенне піднесення.

— Був би я зараз із ними! — вигукнув старий лицар, коли Кетлін прочитала йому листа.— Де цей дурень Раймунд? Ось йому балада, боги праві, таку баладу навіть Едмур послухає! Про Млин, який розмолов Гору,— та я б сам її склав, був би в мене талант!

— Не хочу я чути ніяких пісень, поки війна не закінчиться,— трохи зарізко сказала Кетлін. Але дозволила серу Дезмонду розповісти всім про перемогу й погодилася, коли він запропонував відкрити діжечку вина на честь Камінного Млина. Атмосфера в Річкорині панувала напружена й похмура, тож ковток вина й надії має трохи піднести дух.

Тої ночі замок святково дзвенів. «Річкорин!» — горлав простолюд. «Таллі, Таллі!» Прийшли люди сюди перелякані й безпомічні, а брат пустив їх у замок, хоча більшість лордів просто б зачинила браму. З високих вікон лилися їхні голоси та просочувалися попід важкі двері з червоного дерева. Раймунд грав на лірі під акомпанемент двох барабанів і хлопчини з очеретяною свиріллю. Кетлін дослухалася до дівочого сміху, до збудженого торохтіння зелених хлопчаків, яких їй у залогу лишив брат. Це були милі серцю звуки... але її вони не торкали. Вона не могла розділити загальної радості.

У батьковій світлиці вона знайшла книжку карт у шкіряній палітурці й розгорнула її на приріччі. Очі відшукали річище Червоного Зубця й у мерехтливому світлі свічки простежили його. «Рушив на південний схід»,— подумала вона. Зараз вони вже, мабуть, досягли витоків Чорноводого Бурчака, вирішила вона.

Коли вона згорнула книжку, то почувалася ще тривожніше. Боги дарували їм перемогу за перемогою. На Камінному Млині, на Волоброді, в Табірній битві, в Лопотючому лісі...

«Якщо ми перемагаємо, чому мені так страшно?»