Битва королів

Арія

— Там привиди, точно кажу,— місив тісто Пиріжок, і руки в нього по лікті були в борошні.— Пія щось бачила сьогодні вночі у спіжарні.

Арія пирхнула. Пії завжди щось привидиться у спіжарні. Переважно чоловіки.

— Можна мені тістечко? — запитала вона.— Ти цілу тацю напік.

— Мені й потрібна ціла таця. Сер Ейморі їх полюбляє.

Арія ненавиділа сера Ейморі.

— То давай у них наплюємо.

Пиріжок нервово роззирнувся. Кухня повнилася тінями й відлунням, але решта кухарів і кухарчуків спали на здоровезному, як печера, горищі понад печами.

— Він дізнається.

— Не дізнається,— сказала Арія.— Слина смаку не має.

— А якщо дізнається, відбатожить мене,— Пиріжок припинив місити тісто.— Тобі тут навіть бути не можна. Зараз глупа ніч.

То була щира правда, але Арія не зважала. Навіть глупої ночі на кухні завжди був рух: хтось розкачував тісто на ранішній хліб, мішав у казані великою дерев’яною ложкою або різав кабана серу Ейморі на шинку на сніданок. Сьогодні чергував Пиріжок.

— Якщо Каправий прокинеться й виявить, що мене немає...— мовив Пиріжок.

— Зроду Каправий ще не прокидався...— (Насправді його ім’я було Мебл, та всі звали його каправим за вічно кислі очі).— Не після того, як відключився.

Щоранку він починав з елю. Щовечора засинав п’яний, і рожева від вина слина текла в нього по підборіддю. Арія чекала, доки не долине його хропіння, а тоді босоніж прокрадалася сходами для слуг — тихо як мишка, якою вона, власне, й була. Не брала з собою ні свічки, ні ґноту. Сиріо якось сказав, що темрява — Друг, і він мав рацію. Коли є місяць і зорі, видно досить.

— Закладаюся, якби ми втекли, Каправий і не помітив би, що мене нема,— сказала вона Пиріжкові.

— Не хочу я тікати. Ліпше вже тут, ніж у лісі. Не хочу черв’яків жерти. Ану посип мені дошку борошном.

Арія схилила голову набік.

— Що це було?

— Що? Я нічого...

— Слухай вухами, а не ротом. Це сурма. Два сигнали, невже не чув? А ось зараз — ланцюг на звідних ґратах — хтось виїздить або заїздить. Хочеш поглянути?

Брама Гаренхолу не відчинялася ще від того ранку, коли лорд Тайвін вийшов на марш зі своїм військом.

— Я печу хліб на ранок,— незадоволено буркнув Пиріжок.— І я не люблю темряви, кажу ж тобі.

— А я піду. Потім розповім. Можна мені тістечко?

— Ні.

Але вона таки поцупила одне та з’їла по дорозі. Начинка була з подрібнених горіхів, фруктів і сиру, а тісто листкове, ще тепле з печі. З’їсти тістечко сера Ейморі — це як виклик кинути. «Босонога, прудконога, легконога,— співала Арія собі під ніс.— Я — привид Гаренхолу».

Сурма збудила замок зі сну: люди виходили у двір поглянути, що там за рух. Арія приєдналася до решти. Під ґратами саме проїжджала валка возів, запряжених волами. «Награбоване»,— одразу збагнула Арія. Вершники, що супроводжували вози, ґелґотіли між собою дивними мовами. У ранковому світлі їхні обладунки неясно зблискували, а ще вона побачила двох смугастих чорно-білих зоней. «Криваві лицедії». Відступивши глибше в тінь, Арія дивилася на чорного ведмедя у клітці, який проїздив повз у фургоні. Інші вози ломилися від срібних кірас, зброї, щитів, мішків борошна, кліток з верескливими свинями, худоребрих собак і курей. Арія саме пригадувала, коли востаннє куштувала свинячу смаженину, аж тут побачила першого з бранців.

Якщо судити з постави і з того, як гордовито він тримав голову, він був лордом. Під червоним подертим сюрко зблискувала кольчуга. Спершу Арія прийняла його за Ланістера, та коли він проминав смолоскип, вона роздивилася герб — то був срібний кулак, а не лев. Зап’ястки в чоловіка були міцно зв’язані, а за ногу його припнули до в’язня позаду, а того — до наступного, тож уся шерега мусила, похитуючись, дибати нога в ногу. Чимало полонених були поранені. Якщо хтось із них спотикався, під’їжджав один з вершників і пригощав батогом, щоб не зупинявся. Арія спробувала порахувати, скільки ж тут бранців, але збилася, не дійшовши до п’ятдесятьох. А їх було принаймні вдвічі більше. Одяг — брудний і в крові; у світлі смолоскипів важко було роздивитися герби, але деякі з побачених Арія упізнала. Вежі-близнючки. Променисте сонце. Скривавлений чоловік. Бойовий топір. «Бойовий топір — це Сервини, а біле сонце на чорному полі — Карстарки. Це північани. Батькові піддані, і Робові». Вона старалася не думати, що це може означати.

Криваві лицедії почали спішуватися. З сінників повставали заспані конюші, щоб зайнятися змиленими кіньми. Один з вершників гаркнув, щоб йому принесли елю. На галас вийшов на криту галерею понад двором сер Ейморі Лорч, а обабіч нього — двоє гвардійців зі смолоскипами. Варго Гоут у своєму цапиному шоломі зупинився внизу.

— Міворде каштевяне,— гукнув перекупний меч хрипко й фафраво, так наче у роті в нього завеликий язик.

— Що це таке, Гоуте? — поцікавився сер Ейморі, нахмурившись.

— Бранші. Руш Бовтон хотів перейти ріку, та мої браві компанійші порубави його авангард на кававки. Багато повбивави, Бовтона погнави. Ошь їхній ворд-командуваш Гвовер, а ошей пожаду — шер Ейніш Фрей.

Сер Ейморі Лорч утупився свинячими очицями у полонених. Арії здалося, що він не надто задоволений. Усі в замку знали, що вони з Варго Гоутом терпіти одне одного не можуть.

— Гаразд,— нарешті мовив він.— Пане Кадвине, заберіть цих людей у підземелля.

Тут підвів очі лорд з броньованим кулаком на сюрко.

— Нам обіцяли гідне поводження... — почав був він.

— Шишь! — вереснув на нього Варго Гоут, розбризкуючи слину.

— Що вам пообіцяв Гоут,— звернувся до бранців сер Ейморі,— мене не обходить. Лорд Тайвін призначив каштеляном Гаренхолу мене, і я чинитиму, як забажаю,— підсумував він і махнув своїм гвардійцям.— У великій камері під Удовиною вежею мають поміститися всі. Хто не хоче йти, вільний вмерти просто тут.

Поки вояки підганяли бранців гостряками списів, зі сходів з’явився Каправий, кліпаючи на світло смолоскипів. Якби він дізнався, що Арія не на місці, то довго б репетував, погрожуючи шкуру з неї злупити, але вона не боялася. Він не Віс. Він раз у раз обіцяв шкуру злупити то з того, то з цього, але Арія ще не бачила, щоб він узагалі когось ударив. Проте буде краще, якщо він її не побачить. Вона роззирнулася. Волів розпрягали, вози розвантажували, браві компанійці вимагали випивки, а цікаві зібралися навколо клітки з ведмедем. Під шумок неважко було зникнути непоміченою. Вона повернулася тим самим шляхом, що й пришла, поки хтось її не побачив і не приставив до роботи.

Подалі від брами та стайні у великому замку було переважно безлюдно. Позаду затихали звуки. Закружляв вітер, видобуваючи з тріщин у Скиглявій вежі моторошний принизливий зойк. У богопралісі почало облітати з дерев листя, й чути було, як воно шурхотить знелюднілим двором і поміж порожніх будівель, коли вітер котить його по камінню. Тепер, коли Гаренхол знову спорожнів, звук виробляв тут дивні штуки. Іноді здавалося, що каміння поглинає шум, вкриваючи двори ковдрою тиші. А іншим разом відлуння жило власним життям, і тоді кожен крок видавався ступою примарної армії, а кожен віддалений голос — примарним бенкетом. Дивні звуки дошкуляли Пиріжкові, а от Арії — ні.

Тиха як тінь, вона промайнула середнім двором, обійшла Вежу страху, прокралася порожніми внутрішніми переходами, де, подейкували, збурюють повітря духи мертвих соколів своїми примарними крилами. Вона могла йти, куди схоче. Залога налічувала щонайбільше сотню вояків, і цей невеличкий гурт просто губився в Гаренхолі. Зачинили і залу сотні вогнищ, і багато менших будівель, навіть Скигляву вежу. Сер Ейморі Лорч оселився в каштелянських покоях у Погребальній вежі, що завбільшки були як покої лорда, а Арію з рештою слуг перевели в келії попід нею, щоб вони були напохваті. Поки тут жив лорд Тайвін, завжди який-небудь солдат цікавився, що ти робиш. Та оскільки охороняти тисячу дверей лишилася всього сотня людей, ніхто, схоже, гадки не мав, хто і де має бути, та й не надто цим переймався.

Проходячи зброярню, Арія почула брязкіт молота. Високі вікна ясно світилися жовтогарячим. Арія видерлася на дах і зазирнула всередину. Гендрі саме кував нагрудник. Коли він працював, для нього не існувало нічого, крім металу, міхів і вогню. Молот здавався продовженням його руки. Арія дивилася, як грають м’язи у нього на грудях, і слухала музику криці. «А він дужий»,— подумала вона. Коли він узяв кліщі з довгими ручками, щоб загартувати нагрудник у воді, Арія прослизнула у вікно та приземлилася на підлозі поряд з Гендрі.

Він не здивувався, побачивши її.

— Ти б зараз у ліжку мала бути,— сказав він. Нагрудник, опущений у холодну воду, засичав як кіт.— Що там був за шум?

— Варго Гоут повернувся з полоненими. Я бачила герби. Там є Гловер з Пущанського Насипу, він з людей мого батька. І решта переважно теж,— сказала Арія — і зненацька збагнула, чому ноги принесли її сюди.— Допоможи мені звільнити їх.

— І як ми це зробимо? — засміявся Гендрі.

— Сер Ейморі відправив їх у підземелля. Оте, що під Удовиною вежею, а це — одна велика камера. Ти б розбив двері молотом...

— Поки чатові спостерігали б і робили ставки, за скільки ударів мені це вдасться, мабуть?

Арія закусила губу.

— Чатових доведеться вбити.

— І як нам це зробити?

— Може, їх буде небагато.

— Навіть якщо їх двоє, для нас із тобою це вже забагато. Ти так нічого й не навчилася в тому селищі, дівчинко? Тільки спробуй — і Варго Гоут відітне тобі руки й ноги, як він уміє,— Гендрі знов підхопив кліщі.

— Ти боїшся.

— Облиш мене, дівчинко.

— Гендрі, там сотня північан. А може, й більше — я всіх не порахувала. Це стільки ж, скільки має сер Ейморі. Ну, якщо не рахувати кривавих лицедіїв. Якщо ми їх виведемо, то можемо захопити замок і вибратися звідси.

— Вивести їх ти не зможеш, як я не зміг урятувати Ломі,— Гендрі перевернув кліщами нагрудник, уважно його роздивляючись.— А якби ми й вибралися звідси, куди нам податися?

— У Вічнозим,— миттю сказала вона.— Я розповім мамі, як ти мені допоміг, і ти зможеш лишитися...

— Міледі дозволить? Можна мені вам коня підкувати, вашим братам мечі виклепати?

Іноді він так її сердив!

— Припини!

— Чого мені ризикувати власними ногами, щоб замість Гаренхолу пітніти у Вічнозимі? Знаєш старого Вена Чорнопалого? Він сюди ще хлопчаком потрапив. Ковалював для леді Вент, а до того — для її батька, а ще до того — для його батька, і навіть для лорда Лотстона, який володів Гаренхолом до Вентів. А тепер він ковалює для лорда Тайвіна, і знаєш, що каже? Меч — це меч, а шолом — це шолом, а якщо полізеш у вогонь, обпечешся, хай кому служиш. Лукан — справедливий майстер. Я лишаюся тут.

— Тоді тебе схопить королева. По Бена Чорнопалого вона золотих плащів не посилала!

— Може, це й не я їм був потрібен.

— Ти, ти — сам добре знаєш. Бо ти хтось там.

— Підмайстер коваля, а одного дня, може, стану зброярем... якщо не тікатиму й не втрачу ніг чи, гірше, життя,— він відвернувся, узяв молот і заходився лупити ним.

Арія безпомічно стиснула руки в кулаки.

— Будеш кувати шолома — прироби йому ослячі вуха замість бугаїних рогів!

Вона побігла геть, бо ще мить — і віддубасила б його. «А він би, певно, й не помітив цього. Коли його знайдуть і відрубають його дурну ослячу голову, він пошкодує, що не допоміг». І взагалі, без нього навіть краще. Це ж бо він спіймався в селищі.

Але думка про селище нагадала їй про марш, і комору, і Лоскотуна. Вона подумала про маленького хлопчика, якому зацідили в обличчя булавою, і про старого Все-для-Джофрі, і про Ломі Зеленорукого. «Спершу я була вівцею, потім мишкою — нічого не могла, тільки ховатися». Закусивши губу, Арія спробувала пригадати, коли до неї повернулася мужність. «Це Джакен повернув мені хоробрість. Він з мишки зробив примару».

З самої Вісової смерті вона уникала лоратянина. З Чизіком було легко: будь-хто може зіпхнути людину з муру, але ж Віс виростив оту потворну плямисту суку з цуценяти — тільки чорними чарами можна було нацькувати тварюку на господаря. «Йорен знайшов Джакена в чорній камері, як і Рорджа з Куслієм,— пригадала Арія.— Джакен накоїв щось страшне, і Йорен про це знав — тому й тримав його в ланцях». Якщо лоратянин — чаклун, Рордж із Куслієм, певно, демони, викликані з пекла, а не люди.

Джакен і досі був їй винен одну смерть. У казках старої Нан про людей, яким бабаї дарували чарівні бажання, слід було особливо обережно обміркувати третє бажання — останнє. Чизік з Вісом — люди не надто важливі. «Остання смерть має бути вагомою»,— щоночі повторювала собі Арія, шепочучи імена. Та зараз вона засумнівалася, що вагалася вона саме через це. Якщо можна когось убити одним словом, промовленим пошепки... та щойно вона використає останнє бажання, знов перетвориться на мишку.

Оскільки Каправий прокинувся, Арія не наважилася повернутися в ліжко. Не знаючи, де ще можна сховатися, вона рушила в богопраліс. Їй подобався гострий запах сосон і чатових дерев, відчуття землі й трави між пальцями, шум вітру в листі. Крізь ліс звивався маленький повільний струмок, і було місце, де він попід упалим деревом вимив землю.

Тут, під гнилим стовбуром і поламаним покрученим гіллям, вона розшукала свого захованого меча.

Упертюх Гендрі не захотів їй викувати клинок, тож довелося майструвати самій — обламавши держак від мітли. «Клинок» був надто легкий і не мав руків’я, зате їй подобався гострий зазублений кінець.

Маючи вільну годинку, Арія прокрадалася сюди, щоб повправлятися в рухах, яких навчив її Сиріо: бігаючи босоніж в опалому листі, вона рубала гілки та збивала листя. Іноді навіть видиралася на дерева й танцювала на верхніх гілках, пальцями тримаючись за віття, переступаючи туди-сюди, щодень менше хитаючись, бо звикала тримати рівновагу. Найкраще було вночі: вночі її ніхто не турбував.

Арія вилізла на дерево. У царстві листя вона дістала «меча» й на час забула про всіх — про сера Ейморі, і кривавих лицедіїв, і батькових підданих,— віддавшись дотику шорсткої кори під підошвами та свисту меча в повітрі. Зламана гілка перетворилася на Джофрі. Арія колотила її, поки та не відпала. Королева, і сер Ілін, і сер Мірин, і Гончак були просто листям, та вона і їх усіх повбивала, покришивши на мокрі зелені клапті. Коли втомилися руки, вона всілася вгорі на гілку, щоб відсапатися на прохолодному повітрі, дослухаючись до писку кажанів, що полювали в темряві. Крізь шатро листя виднілися білі мов кістка гілки серцедерева. «Звідси воно зовсім як наше дерево у Вічнозимі». Якби ж тільки... тоді б вона просто злізла вниз і опинилася вдома — і, може, під віродеревом, як завжди, сидів би батько...

Застромивши «меча» за пояс, вона почала перестрибувати з гілки на гілку, поки не спустилася на землю. Світло місяця пофарбувало гілки віродерева, до якого вона наближалася, в сріблясто-білі барви, але п’ятикутні червоні листочки поночі стали чорними. Арія втупилася в лик, вирізьблений на стовбурі. Він був жахливий: рот перекривлений, очі палкі й повні ненависті. Оце такий вигляд має бог? А богів можна скривдити, як і людей? «Треба помолитися»,— зненацька подумала вона.

Арія опустилася навколішки. Вона не була певна, з чого почати. Тоді склала долоні до молитви. «Поможіть мені, давні боги,— подумки молилася вона.— Поможіть вивести людей з підземелля, щоб ми змогли вбити сера Ейморі, а тоді доправте мене у Вічнозим. Зробіть з мене водяну танцюристку й вовчицю, щоб я більше ніколи не боялася, ніколи».

Цього досить? Може, треба молитися вголос, якщо хочеш, щоб давні боги почули? Може, треба молитися довше? Іноді батько молився подовгу, пригадалося їй. Але давні боги так йому й не допомогли. На згадку про це вона розсердилася.

— Ви мали його врятувати,— картала вона дерево.— Він усякчас вам молився. Мені байдуже, допоможете ви мені чи ні. Не думаю, що вам це до снаги, навіть якби ви й захотіли.

— Богів не дражнять, дівчинко.

Голос налякав її. Вона скочила на ноги й витягнула свого дерев’яного меча. Джакен Г’ґар стояв у темряві так непорушно, що сам здавався деревом.

— Дехто прийшов почути ім’я. Один, два, а за ними три. Дехто все зробив би.

Арія опустила розщеплений кінчик «меча» до землі.

— Звідки ви дізналися, що я тут?

— Дехто бачить. Дехто чує. Дехто знає.

Вона підозріливо його роздивлялася. Може, його боги прислали?

— Як ви примусили ту сучку загризти Віса? А Рорджа й Куслія ви з пекла викликали? Джакен Г’ґар — то ваше справжнє ім’я?

— Є люди з багатьма іменами. Ласка. Арі. Арія.

Вона позадкувала від нього, поки не вперлася в серцедерево.

— Це вам Гендрі розповів?

— Дехто знає,— повторив він.— Міледі Старк.

Може, боги послали його у відповідь на її молитви.

— Мені потрібна ваша допомога, щоб випустити людей з підземелля. Цього Гловера і решту — всіх. Треба вбити чатових і якось відчинити камеру...

— Дівчинка забуває,— сказав він тихо.— Двох вона отримала, трьох було обіцяно. Якщо має вмерти чатовий, вона мусить просто шепнути ім’я.

— Але одного чатового недосить: щоб відчинити камеру, треба вбити всіх,— Арія міцно закусила губу, щоб не розплакатися.— Я хочу, щоб ви врятували північан, як я врятувала вас.

Він безжально глянув на неї згори вниз.

— У бога відібрали три життя. Три життя слід віддати йому навзамін. Богів не дражнять,— голос його був водночас і бархат, і булат.

— Нікого я не дражнила,— вона мить поміркувала.— Ім’я... Я можу назвати будь-яке ім’я? І ви цю людину вб’єте?

Джакен Г’ґар нахилив голову.

— Дехто вже казав.

— Будь-яку людину? — повторила вона.— Чоловіка, жінку, немовля, лорда Тайвіна, верховного септона, власного батька?

— Дечий неньо давно помер, та якби жив і ти знала його ім’я, він би помер на твоє веління.

— Присягніться,— сказала Арія.— Присягніться богами.

— Усіма богами моря й повітря, і навіть богом вогню присягаюся,— він уклав руку в рот лика на віродереві.— Сімома новими богами і незчисленними богами давніми присягаюся.

«Він присягнувся».

— Навіть якщо я назву короля...

— Промов ім’я — і смерть прийде. Завтра, за місяць, за рік від сьогодні — вона прийде. Дехто не літає як птах, але переставляє одну ногу, тоді другу, й одного дня опиняється там, де треба, і король помирає,— він опустився перед нею навколішки, так що вони опинилися лицем до лиця.— Дівчинка хай шепне, якщо боїться промовити вголос. Шепни. Це Джофрі?

Арія притулила губи йому до вуха.

— Це Джакен Ґґар.

Навіть в охопленій вогнем коморі, коли навколо нього нависали стіни вогню, а сам він був у ланцюгах, він не здавався таким збентеженим, як зараз.

— Дівчинка... пожартувала.

— Ви присягнулися. І боги це чули.

— Боги і справді чули,— зненацька в його руці з’явився ніж із лезом тоненьким, як пальчик в Арії. Але кому він призначався — йому самому чи їй, Арія сказати не могла.— Дівчинка плакатиме. Дівчинка втратить єдиного друга.

— Ви мені не друг. Друг би допоміг,— вона, балансуючи на пальцях, відступила подалі — на той раз, якщо він схоче метнути ножа.— Я б ніколи не вбила друга.

На Джакенове обличчя набігла усмішка — і знову зникла.

— А дівчинка могла б... назвати інше ім’я, якби друг їй таки допоміг?

— Дівчинка могла б,— сказала вона.— Якби друг таки допоміг.

Ніж щез.

— Ходімо.

— Зараз? — вона й подумати не могла, що це буде так швидко.

— Дехто чує шелест піску у склі. Дехто не зможе спати, поки дівчинка не забрала назад певне ім’я. Зараз, лихе дитя.

«Ніяке я не лихе дитя,— подумала Арія.— Я — деривовчиця та примара Гаренхолу». Вона знов заховала держак від мітли у своєму надійному місці й рушила за Джакеном з богопралісу.

Попри пізню годину, в Гаренхолі кипіло гарячкове життя. Прибуття Варго Гоута перевернуло звичний порядок. Вози, воли, коні — всі зникли з двору, але клітка з ведмедем і досі лишалася там. Вона звисала на важких ланцюгах з арки мосту, що розділяв зовнішній і середній двори, за кілька футів од землі. Кільце смолоскипів купало периметр у світлі. Хлопчаки зі стайні жбурляли у ведмедя камінці, щоб заревів і заричав. На тому боці двору з дверей касарні лилося світло й чулося бряжчання кухлів і гучні вимоги ще вина. Дюжина голосів виводила пісню якоюсь гортанною мовою, що дивно звучала для Аріїних вух.

«Перед сном вони, звісно, мусять поїсти й випити,— збагнула Арія.— Каправий мав би послати по мене, щоб допомогла подавати. Тобто він дізнається, що я не в ліжку». Але, швидше за все, зараз він надто зайнятий, наливаючи бравим компанійцям і воякам гарнізону сера Ейморі, які до них приєдналися. Галас, який вони зчинили, буде гарним прикриттям.

— Якщо дехто зробить, що велено, спраглі боги нап’ються сьогодні крові,— сказав Джакен.— Люба дівчинко, добра й лагідна. Забери назад одне ім’я й назви інакше, викинь божевільну мрію з голови!

— Ні.

— Атож,— схоже, змирився він.— Справа буде зроблена, але дівчинка має слухатися. У декого немає часу на балачки.

— Дівчинка слухатиметься,— мовила Арія.— Що мені робити?

— Сто людей зголодніли, їх слід погодувати, лорд велить наварити юшки. Дівчинка має бігти на кухню й переказати це своєму хлопчику-пиріжку.

— Юшка,— повторила вона.— А ви де будете?

— Дівчинка допомагатиме варити юшку і чекатиме на кухні, поки дехто не прийде по неї. Іди. Біжи.

Коли вона влетіла на кухню, Пиріжок саме виймав буханці з печі, але був він тут уже не сам. Збудили кухарів, щоб нагодувати Варго Гоута і його кривавих лицедіїв. Слуги носили кошики з напеченими Пиріжком хлібинами й тістечками; старший кухар краяв холодну шинку; кухтики крутили на рожнах кролів, поки кухарчата намащували їх медом; жінки різали цибулю й моркву.

— Чого тобі, Ласко? — запитав старший кухар, побачивши Арію.

— Юшки,— заявила вона.— Мілорд просить юшки.

Він тицьнув різницьким ножем у чорні чавунні казани, які висіли над вогнем.

— А це, по-твоєму, що? Хоча я б ліпше насцяв у неї, ніж подавав тому цапу. Не дадуть людині навіть уночі поспати,— сплюнув він.— Ну все, ти не слухай, а біжи перекажи, що казанок швидше не закипить.

— Я маю чекати тут, поки не звариться.

— Тоді не стій на дорозі. Або краще візьмися до роботи. Біжи в спіжарню: його цапина милість захоче масла й сиру. Збуди Пію і перекажи їй: якщо хоче зберегти обидві ноги, хай бодай раз виявить моторність.

Арія щодуху побігла. Пія на горищі вже не спала — стогнала під одним з лицедіїв, але, почувши Арїїні слова, швидко вдягнулася. Наповнила шість кошиків глечиками з маслом і великими трикутниками смердючого сиру, загорнутого в полотно.

— Ану допоможи мені,— сказала вона Арії.

— Не можу. А вам ліпше поквапитися, щоб Варго Гоут вам ноги не відрубав.

І Арія метнулася геть, поки Пія не встигла її зловити. Дорогою назад вона подумала, чому нікому з полонених ще не відтяли рук і ніг. Мабуть, Варго Гоут боїться розсердити Роба. Хоча так і не скажеш, що він бодай когось боїться.

Коли Арія повернулася на кухню, Пиріжок помішував юшку в казанах довгою дерев’яною ложкою. Арія схопила Другу ложку й заходилася допомагати. Якоїсь миті їй подумалося, чи не розповісти Пиріжку, але вона пригадала селище — і передумала. «Знову почне здаватися».

А тоді долинув бридкий Рорджів голос.

— Кухарю,— горлав Рордж,— ми забираємо твою бісову юшку.

Арія з переляку випустила ложку. «Я не просила його приводити їх». Рордж був у залізному шоломі, й наносник приховував дірку від носа. За ним на кухню увійшли Джакен з Куслієм.

— Бісова юшка ще в біса не готова,— сказав кухар.— Їй треба поваритися. Ми щойно вкинули цибулю та...

— Стули пельку, бо я тобі зараз у сраку рожна застромлю, а тоді пару разів покручу над вогнем. Я сказав — юшки! Вже!

Засичавши, Куслій відщипнув недосмаженої кролятини просто з рожна й заходився дерти м’ясо своїми гострими зубами, а між пальців у нього біг мед.

Кухар здався.

— То забирайте свою бісову юшку, та якщо цап запитає, чого вона така рідка, самі йому скажете.

Куслій облизав з пальців лій і мед, а Джакен Г’ґар натягнув пару кухонних рукавиць. Другу пару він вручив Арії.

— Ласка помагатиме.

Юшка вирувала, а казани були важкі. Арія з Джакеном взяли один на двох, Рордж підняв свого казана самотужки, а Куслій підхопив аж два, засичавши від болю, коли дужки обпекли йому долоні. Вчотирьох вони потягнули казани геть з кухні й далі через двір.

Біля дверей Удовиної вежі стояло двоє чатових.

— Що це? — спитав один у Рорджа.

— Казанок киплячої сечі, хочеш скуштувати?

— Бранець теж має їсти,— обеззбройливо посміхнувся Джакен.

— Ніхто нічого не казав...

— Це для них,— урвала його Арія,— не для вас.

— То несіть,— махнув їм другий чатовий.

За дверима гвинтові сходи вели вниз у підземелля. Першим пішов Рордж, а Джакен з Арією замикали тили.

— Дівчинка не плутатиметься під ногами,— сказав він їй.

Сходи виводили у вологий кам’яний льох — довгий, похмурий, без вікон. Кілька смолоскипів горіло у держаках біля входу, навколо пощербленого дерев’яного столу сиділи гвардійці сера Ейморі, перемовляючись і граючи в кості. Важкі залізні ґрати відділяли їх від бранців, які скупчилися в темряві. На запах юшки багато хто з них підійшов до ґрат.

Арія нарахувала вісім гвардійців. Вони теж занюхали юшку.

— Такої бридкої служниці я в житті не бачив,— сказав капітан Рорджу.— Що в казані?

— Твій прутень з яйцями. Їстимеш чи ні?

Один з гвардійців походжав, другий стирчав біля ґрат, третій сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни, але на запах юшки всі троє підтягнулися до столу.

— Давно вже, хай йому грець, пора нас погодувати!

— Це цибулею пахне?

— А де хліб?

— Чорт, нам миски потрібні, кухлі, ложки...

— Не потрібні,— Рордж хлюпнув киплячу юшку через стіл просто їм в обличчя. Джакен Г’ґар зробив те саме. Тут і Куслій жбурнув свої казани, так їх крутнувши, що вони полетіли через підземелля, розхлюпуючи юшку. Один з казанів врізався просто у скроню капітану, який саме намагався підвестися. Капітан рухнув, як мішок піску, й більше не ворушився. Решта гвардійців верещали від болю, молилися, намагалися відповзти подалі.

Арія притулилася до стіни: Рордж кинувся різати горлянки. Куслію більше подобалося затискати голови у себе під підборіддям і одним ривком своїх велетенських білих долонь скручувати в’язи. Лише одному з гвардійців удалося дістати меча. Джакен танцюючи уникнув нападу, вихопив власного меча й вихором ударів загнав чоловіка назад у куток, де й убив, штрикнувши просто в серце. А тоді лоратянин постав перед Арією з гарячим від крові мечем і витер його їй об сукню.

— Дівчинка теж має бути у крові. Це ж бо її робота.

Ключ від камери висів на гачку в стіні понад столом. Знявши його, Рордж відімкнув двері. Першим вийшов лорд з броньованим кулаком на сюрко.

— Чудово впоралися,— похвалив він.— Я — Робет Гловер.

— Мілорде,— уклонився йому Джакен.

Звільнені бранці позабирали у гвардійців їхню зброю та з крицею в руці помчали сходами нагору. Їхні товариші, яким зброї не вистачило, побігли за ними. Рухалися швидко, майже не перемовляючись. Ніхто не мав аж таких важких ран, як здавалося, коли Варто Гоут заводив їх у браму Гаренхолу.

— А з супом — кмітливо було,— казав Гловер.— Я цього не очікував. Лорда Гоута ідея?

Рордж зареготався. І реготав так голосно, що з носової дірки в нього полетіли шмарклі. Куслій усівся на одного з мерців і, тримаючи його за руку, обкушував йому пальці. На зубах у нього хрустіли кості.

— А ви хто? — між брів Робета Гловера залягла зморшка.— Вас не було з Гоутом, коли він з’явився в таборі лорда Болтона. Ви з бравих компанійців?

Рордж зворотом долоні витер шмарклі з підборіддя.

— Уже — так.

— Дехто має честь бути Джакеном Г’гаром з вільного міста Лората. А ці його невиховані товариші називаються Рордж і Куслій. Лорд одразу впізнає, хто з них Куслій,— сказав Джакен і махнув рукою на Арію.— А це...

— Ласка,— випалила Арія, поки він не вибовкав, хто вона насправді. Не хотіла вона, щоб її ім’я прозвучало тут, де його можуть почути і Рордж, і Куслій, і решта вояків, яких вона не знала.

Гловер навіть не глянув.

— Дуже добре,— сказав він.— Час покласти край цій кривавій справі.

Коли вони видерлися нагору гвинтовими сходами, чатові при дверях уже плавали в калюжах власної крові. Північани побігли через двір. До Арії долинали зойки. Розчахнулися двері касарні, і звідти з вереском видибав поранений. За ним вибігли троє і втихомирили його списом і мечем. У вартівні теж точилася бійка. Рордж з Куслієм побігли за Гловером, а от Джакен Г’ґар опустився навколішки поряд з Арією.

— Дівчинка не розуміє?

— Ні, я розумію,— сказала вона, хоча насправді розуміла не зовсім.

Лоратянин, мабуть, прочитав це в неї на обличчі.

— Цап нікому не зберігає вірності. Думаю, скоро тут розмається вовчий прапор. Але спершу дехто почує, як певне ім’я забирають назад.

— Я забираю назад це ім’я,— Арія закусила губу.— То я ще можу просити третю смерть?

— А дівчинка захланна,— Джакен торкнувся одного з мертвих чатових, а тоді показав їй свої закривавлені пальці.— Ось тут три, а там чотири, а внизу ще восьмеро. Борг сплачено.

— Борг сплачено,— неохоче погодилась Арія. Їй стало трошки сумно. Тепер вона знов перетворилася на мишку.

— Бог отримав належне. А зараз дехто має померти,— дивна посмішка набігла Джакену Г’ґару на вуста.

— Померти?! — збентежено перепитала Арія. Про що це він? — Але ж я забрала ім’я назад! Вам уже не треба помирати.

— Треба. Мій час вийшов,— Джакен провів рукою по обличчю з чола до підборіддя — і де він проводив рукою, він мінявся. Щоки округлилися; очі тепер були близько посаджені, а ніс — гачком; з’явився шрам на правій щоці, де на нього й натяку не було. А коли чоловік труснув головою, його довге пряме волосся, наполовину червоне й наполовину біле, просто розчинилося, а на його місці постала шапка дрібних чорних кучерів.

Арія роззявила рота.

— Хто ви? — прошепотіла вона, занадто вражена, щоб перелякатися.— Як ви це зробили? Це важко?

Він посміхнувся, показавши блискучий золотий зуб.

— Не важче, ніж прибрати нове ім’я,— якщо знаєш, як це робиться.

— Покажіть мені як,— випалила вона.— Я теж так хочу.

— Якщо хочеш так навчитися, доведеться поїхати зі мною.

— Куди? — завагалася Арія.

— Далеко-далеко, за вузьке море.

— Я не можу. Маю повернутись додому. У Вічнозим.

— Тоді нам доведеться розлучитися, бо в мене теж є обов’язки,— мовив він і втиснув маленьку монетку їй у долоню.— Ось.

— Що це?

— Дуже цінна монета.

Арія куснула її. Монета була тверда, як залізняк.

— На коня вистане?

— Вона не призначена для купівлі коней.

— То яка з неї користь?

— А яка користь із життя, яка користь зі смерті? Якщо прийде день, коли ти схочеш мене розшукати, віддай цю монету будь-кому у Браавосі, промовляючи отакі слова: «валар моргуліс».

— Валар моргуліс,— повторила Арія. Це було неважко. Пальці міцно стиснули монетку. А на тому кінці двору чутно було, як помирають люди.— Будь ласка, не їдьте, Джакене.

— Джакен помер, точно як Арі,— мовив той сумно,— а я маю ще виконати свої обіцянки. Валар моргуліс, Аріє Старк. Повтори.

— Валар моргуліс,— знов повторила вона, і незнайомець у Джакеновому вбранні уклонився та ступнув у темряву, і його плащ закрутився вихором. Арія лишилася сама з мерцями. «Вони заслужили на смерть»,— сказала вона собі, пригадавши всіх тих, кого сер Ейморі Лорч убив у тверджі біля озера.

Коли вона повернулася до себе на сінник, келії під Погребальною вежею були порожні. Арія прошепотіла в подушку імена, а коли закінчила, тихим голосом додала: «Валар моргуліс»,— міркуючи, що могло б це означати.

На світанку виявилося, що вже повернулися Каправий з рештою — всі, окрім одного хлопчика, якого вбили під час сутички невідомо за що. Каправий сам-один поліз подивитися, що там робиться за білого дня, нарікаючи, що його старі кості терпіти не можуть сходів. Повернувшись, він розповів, що Гаренхол захоплено.

— Оті криваві лицедії повбивали кого в ліжку, кого за столом, теплих і п’яненьких. До вечора прибуде новий лорд з цілим військом. Він з дикої півночі, там, де Стіна, і всі кажуть, що норов має крутий. Цей лорд чи той лорд, а роботу робити слід. І ніякого крутійства, бо я з вас шкуру злуплю,— при цьому він поглянув на Арію, хоча й словом не обмовився про те, де вона була вночі.

Весь ранок Арія спостерігала, як криваві лицедії знімають з померлих цінні речі, а тоді стягують тіла в Натічний двір, де вже розклали вогнище, щоб позбутися їх. Шагвел Блазень відрубав двом мертвим лицарям голови й тепер походжав замком, тримаючи їх за волосся та змушуючи «перемовлятися».

— Від чого ти помер? — питала одна голова.

— Від ласячої юшки,— відповідала друга.

Арію приставили відмивати засохлу кров. Ніхто їй і слова не сказав, але раз у раз вона ловила на собі дивні погляди. Робет Гловер з рештою, мабуть, розповіли, що ж там сталося в підземеллі, а тоді Шагвел зі своїми дурними головами почав торочити про ласячу юшку. Арії кортіло сказати йому, щоб стулив пельку, але вона боялася. Блазень був несповна розуму, а ще вона чула, що одного разу він зарізав якогось чоловіка, який не схотів сміятися на його жарти. «Стулив би він ліпше пельку, бо потрапить до мене в перелік разом з усіма»,— думала Арія, відтираючи червонувато-брунатну пляму. Аж під вечір з’явився новий господар Гаренхолу. Непоказний з обличчя, безбородий і пересічний, він вирізнявся тільки чудними безбарвними очима. Не товстий, не худий і не м’язистий, він носив чорну кольчугу і рожевий плащ у крапельках. На гербі в нього красувався чоловік, якого наче викупали в крові.

— На коліна перед лордом Страхфорту! — гаркнув його зброєносець — хлопчак, не старший за Арію, і весь Гаренхол упав навколішки.

Наперед виступив Варго Гоут.

— Міворде, Гаренхов ваш.

Лорд щось відповів, але надто тихо — Арія не почула. З’явилися щойно викупані й одягнені в новенькі чисті камзоли Робет Гловер і Ейніс Фрей. Після короткої розмови сер Ейніс підвів їх до Рорджа й Куслія. Арія здивувалася, що вони й досі тут: чомусь гадала, що вони щезнуть разом з Джакеном. До неї долинув грубий Рорджів голос, але вона не розрізнила слів. І тут її раптом ухопив Шагвел і потягнув через двір.

— Мілорде, мілорде,— заспівав він, смикаючи її за зап’ясток,— ось ласка, яка заварила юшку!

— Пустіть,— буркнула Арія, силкуючись вивільнитися.

Лорд зміряв її поглядом. Рухалися тільки його очі — зовсім безбарвні, кольору криги.

— Скільки тобі, дитинко?

Арії довелося на мить замислитися, щоб пригадати.

— Десять.

— Десять, мілорде,— нагадав він їй.— Любиш тварин?

— Деяких. Мілорде.

Слабенька посмішка торкнула його вуста.

— Не левів, схоже. І не мантикор.

Вона гадки не мала, що на це відповідати, тому промовчала.

— Кажуть, тебе звати Ласкою. Так не піде. Як тебе назвала мати?

Вона закусила губу, підшукуючи інше ім’я. Ломі називав її Ковтюхом, Санса — Кобилою, а батькові вояки колись прозвали її Арією-під-ногами, але навряд чи якесь із цих імен підійде.

— Наймірія,— сказала нарешті вона.— Тільки мама кликала мене Нан.

— Називай мене мілордом, коли звертаєшся до мене, Нан,— м’яко мовив лорд.— Ти надто маленька, щоб належати до бравих компанійців, гадаю, та й статі не тої. Не боїшся п’явок, дитинко?

— Це ж просто п’явки. Мілорде.

— Схоже, моєму зброєносцю варто повчитися в тебе. Часто прикладати п’явок — ось таємниця довгого життя. Людина має очищатися від дурної крові. Думаю, ти мені підійдеш. Поки я в Гаренхолі, Нан, будеш моєю чашницею — подаватимеш мені за столом і в покоях.

Цього разу вона притримала язика і не сказала, що ліпше пішла б у стайні працювати.

— Так, ваша... Тобто, мілорде.

Лорд помахав рукою.

— Вдягніть її нормально,— сказав він, ні до кого не звертаючись,— і навчіть наливати вино, не розплескуючи...— відвернувшись, він підніс руку й мовив: — Лорде Гоут, подбайте про прапори над вартівнею.

Четверо бравих компанійців видерлися на вал й опустили лева Ланістерів і чорну мантикору сера Ейморі. На їхнє місце вони підняли облупленого чоловіка Страхфорту й деривовка Старків. А ввечері дівчинка-паж на ім’я Нан наливала вино Рузу Болтону й Варго Гоуту, які стояли на веранді, спостерігаючи, як браві компанійці ведуть через двір голого сера Ейморі Лорча. Сер Ейморі благав, схлипував і чіплявся за ноги своїх полонителів, поки Рордж не відтягнув його, а Шагвел не штовхнув ногою у ведмежу яму.

«Ведмідь чорний,— подумала Арія.— Як Йорен». І наповнила кухоль Руза Болтона, не розхлюпавши ні краплі.