Битва королів

Кетлін

Синова корона була щойно з горна, і Кетлін Старк здавалося, що вага її тяжко тисне на Робове чоло.

Стародавня корона королів зими вже три століття як утрачена — відступлена Ейгону Завойовнику, коли Торен Старк прихилив перед ним коліно. Як з нею вчинив Ейгон, ніхто не може сказати. Але коваль лорда Гостера знав свою справу добре, тож Робова корона мало відрізнялася від тої, що описана в легендах про давніх королів Старків: незімкнуте кружало з кованої бронзи з вигравіруваними на ньому рунами перших людей, яке вінчають дев’ять чорних залізних зубців, викуваних у формі довгих мечів. Про золото, срібло й коштовне каміння не було й мови; бронза й залізо — ось зимові метали, темні й міцні, здатні протистояти холоду.

Чекаючи у великій залі Річкорину, поки до них приведуть в’язня, Кетлін дивилася, як Роб посуває корону на маківку, на свою густу золотисто-каштанову чуприну; за мить він знов пересунув її наперед; ще за деякий час повернув на чверть оберту, наче так вона легше сидітиме на чолі. «Корону носити нелегко,— подумала Кетлін, спостерігаючи за ним,— особливо для п’ятнадцятирічного хлопчака».

Коли вартові ввели бранця, Роб звелів подати йому меч. Олівар Фрей простягнув його руків’ям уперед, і син, оголивши клинок, поклав його собі на коліна — на видноті, як відверту погрозу.

— Ваша світлосте, ось чоловік, якого ви звеліли привести,— оголосив сер Робін Райгер, капітан замкової варти Таллі.

— Навколішки перед королем, Ланістере! — гаркнув Теон Грейджой. Сер Робін штовхнув бранця на коліна.

Не схожий він на лева, подумала Кетлін. Цей сер Клеос Фрей був сином леді Дженни, сестри лорда Тайвіна Ланістера, але в ньому і краплі не було легендарної ланістерівської вроди — ні білявого волосся, ні зелених очей. Натомість він успадкував тонкі каштанові кучері, маленьке підборіддя й вузьке обличчя свого батька — сера Емона Фрея, другого сина старого лорда Волдера. Очі в нього були безбарвні й водянисті, він безперестанку кліпав — однак у цьому, мабуть, винне світло. В’язниця у підземеллях Річкорину темна й вогка... а останнім часом ще й переповнена.

— Підведіться, пане Клеосе.

Синів голос був не такий крижаний, як у його батька за таких обставин, але не схожий на голос п’ятнадцятирічного хлопчака. Війна дочасно зробила з Роба чоловіка. Ранкове світло слабко мерехтіло на пругах криці в нього на колінах.

Однак не через меч так розхвилювався сер Клеос Фрей, а через звіра. Сіровій — ось як назвав його син. Деривовк завбільшки з гончака, яким заганяють лося, сухорлявий, темний як дим, з очима як розплавлене золото. Коли звір на м’яких лапах підійшов і обнюхав полоненого лицаря, всі присутні в залі відчули запах страху. Сера Клеоса захопили під час бою в Лопотючому лісі, де Сіровій перегриз горлянки півдюжини вояків.

Лицар, важко підвівшись, так жваво позадкував, що дехто зі спостерігачів розреготався вголос.

— Дякую, мілорде.

— «Ваша світлосте»,— рикнув лорд Амбер, Великий Джон, найгаласливіший з Робових прапороносців-північан... а ще найвірніший і найзапекліший, принаймні сам він завжди на цьому наполягав. Він перший оголосив сина Кетлін королем на Півночі, тож не потерпить зневаги до свого новоспеченого суверена.

— Ваша світлосте,— хутенько виправився сер Клеос,— даруйте.

«А цей не з хоробрих»,— подумала Кетлін. Якщо по правді, від Фрея в нього більше, ніж від Ланістера. Його кузен Царевбивця поводився б геть інакше. Жодним примусом не вирвати з бездоганних зубів Джеймі Ланістера цього шанобливого звертання.

— Я забрав вас із камери, щоб ви доправили моє повідомлення своїй кузині Серсі Ланістер на Королівський Причал. Їхатимете ви під прапором миру в супроводі найкращих моїх вояків.

Сер Клеос просто на очах розслабився.

— Тоді я залюбки доправлю послання його світлості королеві Серсі.

— Ви маєте зрозуміти,— сказав Роб,— що я не повертаю вам свободи. Ваш дід лорд Волдер урочисто обіцяв мені свою підтримку й підтримку дому Фреїв. Чимало з ваших кузенів і дядьків у Лопотючому лісі воювали на нашому боці, однак ви обрали прапор лева. Це робить з вас Ланістера, а не Фрея. Тому прошу вас присягнутися своєю лицарською честю, що ви доправите моє повідомлення й повернетеся з відповіддю королеви назад у полон.

— Присягаюся,— миттю озвався сер Клеос.

— Усі присутні в залі чули вас,— попередив брат Кетлін — сер Едмур Таллі, який від імені Річкорину й лордів Тризуба виступав замість свого батька, що лежав на смертному одрі.— Якщо ви не повернетеся, все королівство стане свідком, що ви зламали присягу.

— Я вчиню, як обіцяв,— холодно озвався сер Клеос.— Яке буде повідомлення?

— Пропозиція замиритися,— звівся Роб з мечем у руці. Сіровій перемістився до нього. Зала притихла.— Перекажіть королеві-регентші: якщо вона погодиться на мої умови, як сховаю меча в піхви й покладу край війні між нами.

У глибині зали Кетлін запримітила високу кощаву постать: лорд Рикард Карстарк, розштовхавши шерегу вартових, вийшов геть. Ніхто більше не ворухнувся. Роб не звернув уваги на розкол у своїх лавах.

— Оліваре, грамоту,— звелів він. Зброєносець забрав у нього меч, а натомість вручив згорнутий пергамент.

Роб розгорнув його.

— По-перше, королева мусить звільнити моїх сестер і забезпечити їх транспортом для морської мандрівки з Королівського Причалу до Білої Гавані. Слід розуміти, що заручини Санси з Джофрі Баратеоном розриваються. Щойно я отримаю підтвердження від свого каштеляна, що сестри, цілі й неушкоджені, повернулись у Вічнозим, я звільню кузенів королеви — зброєносця Віллема Ланістера й вашого брата Тайона Фрея, й надам їм супровід до Кичери Кастерлі, чи хай куди вона скаже.

Хотілось би Кетлін прочитати думки, які приховували обличчя навколо — оті нахмурені брови і стиснуті губи.

— По-друге, нам мусять повернути прах мого лорда-батька, щоб він міг спочити поряд зі своїм братом і сестрою у крипті під Вічнозимом, як він би й волів. Повернутися до нас мають і останки вояків його замкової варти, які загинули за нього на Королівському Причалі.

На південь виїхали живі, а повернуться холодні кості. «Нед мав рацію,— подумала Кетлін.— Його місце було у Вічнозимі, він так і казав, та чи хто його слухав? Ні. Їдь, порадила йому я, ти станеш правицею короля на благо нашого дому, заради наших дітей... моя провина, моя, нічия більше...»

— По-третє, батьків довгий меч Лід мусять віддати мені в руки — доправити сюди, у Річкорин.

Вона спостерігала за своїм братом сером Едмуром Таллі, який, заклавши великі пальці за пояс меча, стояв із закам’янілим обличчям.

— По-четверте, королева має примусити свого батька лорда Тайвіна звільнити всіх моїх лицарів і лордів-прапороносців, яких він узяв у полон у битві на Зеленому Зубці Тризуба. Щойно він це зробить, я звільню своїх бранців, узятих у полон у Лопотючому лісі та в Табірній битві, окрім Джеймі Ланістера, який залишиться моїм заручником, що гарантує належне поводження його батька.

Кетлін довго роздивлялася хитру посмішку Теона Грейджоя, намагаючись зрозуміти, що ж вона означає. Парубок завжди мав такий вигляд, наче підсміюється з якогось жарту, відомого лише йому; Кетлін це ніколи не подобалося.

— І останнє. Король Джофрі й королева-регентша мають зректися всіх претензій на панування на Півночі. Віднині ми не належимо до їхньої корони, але проголошуємося вільним і самостійним королівством, як за старих часів. Наші володіння включають усі землі Старків на північ від Перешийку, а крім того, землі, які омиваються річкою Тризуб та її притоками, що на заході закінчуються Золотим Зубцем, а на сході — Місячними горами.

— КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ! — зарокотав Великий Джон Амбер, потрясаючи в повітрі кулаком завбільшки з гарний окіст.— Старк! Старк! Король на Півночі!

Роб згорнув пергамент.

— Мейстер Вайман накреслив карту кордонів, на які ми претендуємо. Вам дадуть її копію для королеви. Лорд Тайвін має відійти за ці кордони, припинивши набіги, підпали та грабунки. Королева-регентша з сином не висуватимуть жодних претензій на податки, прибутки чи військову службу моїх підданих, а я звільню підлеглих мені лордів од усіх присяг на вірність, від обітниць, клятв, боргів і зобов’язань перед Залізним троном, а також перед домами Баратеонів і Ланістерів. На додачу, Ланістери як запоруку миру мають передати нам десять високородних заручників, обраних за взаємною згодою. З ними обходитимуться, як з почесними гістьми, відповідно до їхнього положення. За умови дотримання пропонованого пакту, я звільнятиму щороку двох заручників, доправляючи їх безпечно додому,— Роб пожбурив пергамент лицареві під ноги.— Ось такі умови. Якщо вона їх прийме, я піду на замирення. Якщо ж ні,— він свиснув, і Сіровій з гарчанням метнувся вперед,— отримає ще один Лопотючий ліс.

— Старк! — знов заревів Великий Джон, і тепер його крик підхопили й інші голоси.— Старк, Старк, король на Півночі!

Закинувши голову, деривовк завив.

Обличчя сера Клеоса набуло барви зсілого молока.

— Я перекажу королеві ваше повідомлення, мі... ваша світлосте.

— От і добре,— мовив Роб.— Пане Робіне, подбайте, щоб його добре погодували й чисто вдягнули. Він виїжджає на зорі.

— Як зволите, ваша світлосте,— озвався сер Робін Райгер.

— Тоді все.

Присутні лицарі й лорди-прапороносці прихилили коліна, а Роб у супроводі Сіровія повернувся до виходу. Олівар Фрей поквапився вперед, щоб відчинити двері. Кетлін з братом рушили за ними.

— Ти добре впорався,— сказала вона синові, коли вони з дальнього кінця зали вийшли на галерею,— хоча ота витівка з вовком більше пасує хлопчаку, ніж королю.

Роб почухав Сіровія за вухом.

— Ти бачила його вираз, мамо? — запитав він, посміхаючись.

— Я бачила, як лорд Карстарк вийшов геть.

— Я теж,— Роб обіруч зняв корону й передав її Олівару.— Забери це в мої покої.

— Буде зроблено, ваша світлосте,— зброєносець помчав геть.

— Закладаюся, не тільки лорд Карстарк так почувався,— заявив Едмур Таллі.— Як можна говорити про замирення, коли Ланістери впали, мов чума, на батькові володіння, грабуючи врожаї і мордуючи його підданих? Повторюю, нам слід виступити на Гаренхол.

— Нам бракує потуги,— нещасним голосом озвався Роб.

Але Едмур не вступався.

— А сидячи тут, ми набираємо потуги? Наше військо скорочується з кожним днем.

— А хто в цьому винен? — кинула Кетлін братові. Саме Едмур наполіг, щоб Роб після коронації дозволив лордам приріччя їхати геть — захищати свої землі. Сер Марк Пайпер і лорд Карил Ванс поїхали перші. За ними — лорд Джонос Бракен, присягнувшись відбити обгорілий остов свого замку й поховати мертвих, а тепер ще й лорд Джейсон Малістер оголосив про свій намір повернутися до себе в Стражморе, яке бойовисько милостиво обминуло.

— Не можна вимагати у лордів приріччя сидіти згорнувши руки, поки розграбовують їхні лани, а підданих нищать огнем і мечем,— сказав сер Едмур,— а от лорд Карстарк — північанин. Кепсько буде, якщо він нас полишить.

— Я з ним побалакаю,— мовив Роб.— У Лопотючому лісі він втратив двох синів. Хто може винити його за те, що він не воліє замирятися з їхніми вбивцями... з батьковими вбивцями...

— Хай скільки ще крові проллється, це не поверне ні батька тобі, ні синів лорду Рикаду,— сказала Кетлін.— Ми мали зробити пропозицію — хоча людина мудріша запропонувала би м’якші умови.

— Ще м’якші — і з них можна хіба що віск топити.

Синова підросла борідка була рудішою за золотисто-каштанову чуприну. Роб, схоже, думав, що з нею він здається безпощаднішим, величнішим... старшим. Та з бородою чи ні, він і досі був п’ятнадцятирічним юнаком, який помсти жадав не менше за Рикарда Карстарка. Нелегко було переконати його зробити бодай таку, хай і нікчемну, пропозицію.

— Серсі Ланістер ніколи не погодиться обміняти твоїх сестер на пару кузенів. Ти добре знаєш, що їй потрібен брат.

Кетлін уже це йому казала, однак останнім часом вона пересвідчувалася, що королі не слухають і вполовину так уважно, як сини.

— Не можу я звільнити Царевбивцю, навіть якби й захотів. Лорди на це ніколи не підуть.

— Ці лорди посадили тебе на престол.

— Із легкістю знімуть.

— Якщо твоя корона — це ціна за безпечне повернення Санси з Арією, ми радо її сплатимо. Половина з твоїх лордів закатрупила б Ланістера в камері. Якщо він помре у твоєму полоні, люди скажуть...

— ...що він на це заслуговує,— закінчив за неї Роб.

— А як же твої сестри? — різко поцікавилася Кетлін.— Вони теж заслуговують на смерть? Запевняю тебе, коли щось станеться з її братом, Серсі відплатить нам кров’ю за кров...

— Ланістер не помре,— сказав Роб.— Ніхто до нього й заговорити не може без мого дозволу. У нього є і вода, і їжа, і чиста солома, а він і на таке права не має. Але я не звільню його, навіть в обмін на Арію й Сансу.

Син поглядав на неї згори вниз, збагнула Кетлін. «Це війна змусила його так швидко подорослішати,— подумала Кетлін,— чи корона на голові?»

— Якщо по правді, ти боїшся, що Джеймі Ланістер знов опиниться на полі бою?

Наче відчувши Робову лють, Сіровій загарчав, а Едмур Таллі братерським жестом поклав долоню Кетлін на плече.

— Кет, не треба. Хлопець має рацію.

— Не називайте мене «хлопцем»! — круто розвернувся до дядька Роб, виливаючи всю свою лють на бідолашного Едмура, який хотів лише його підтримати.— Я майже дорослий, і я король... ваш король, сер! І я не боюся Джеймі Ланістера. Я зборов його раз, зборю і вдруге, якщо доведеться, от тільки...— відкинув він з очей пасмо волосся й похитав головою.— Я міг би обміняти Царевбивцю на батька, але...

— ...але не на дівчат? — крижаним тоном тихо поцікавилася Кетлін.— Дівчата не настільки цінні, авжеж?

Роб нічого не відповів, але в його очах майнула образа. У синіх очах, очах Таллі, тих очах, які він отримав у спадок від неї. Вона ранила його, але він — істинний син свого батька, тож ніколи цього не визнає.

«Негідно я вчинила,— сказала вона собі.— Боги милостиві, що зі мною коїться? Він старається, що є сили, я знаю, і все-таки... Я втратила Неда, цю скелю, що лежала в підвалинах мого життя, і я не витримаю втрати ще й дівчаток...»

— Я зроблю для сестер, що зможу,— сказав Роб.— Якщо королева має бодай трохи здорового глузду, вона прийме мої умови. Коли ж ні, я змушу її пожалкувати про той день, коли вона мені відмовила.

Було видно, що йому вже набридла ця тема.

— Мамо, ти й досі не згодна повернутися у Близнючки? Будеш подалі од військових дій, та й зможеш познайомитися з дочками лорда Фрея, щоб по війні допомогти мені обрати наречену.

«Він хоче мене спекатися,— втомлено подумала Кетлін.— Схоже, королям не потрібні матері, а я кажу йому речі, яких він слухати не бажає».

— Ти вже дорослий і сам, без материної допомоги, здатен вирішити, котра з дочок лорда Волдера подобається тобі більше, Робе.

— Тоді їдь з Теоном. Він вирушає завтра. Разом з Малістерами супроводжуватиме частину бранців у Стражморе, а тоді сяде на корабель до Залізних островів. Ти теж там зможеш найняти корабель, і якщо вітри сприятимуть, уже за місяць будеш у Вічнозимі. Ти потрібна Брану з Риконом.

«А тобі — ні, ти це хочеш сказати?»

— Моєму лорду-батькові лишилося небагато часу. Та поки твій дід живий, моє місце в Річкорині, з ним.

— Я можу звеліти тобі поїхати. Я король, маю право.

Кетлін проігнорувала цю заяву.

— Повторюю, ліпше б ти на Пайк вислав когось іншого, а Теона тримав при собі.

— Хто краще проведе переговори з Балоном Грейджоєм, ніж його власний син?

— Джейсон Малістер,— запропонувала Кетлін.— Тайтос Блеквуд. Стеврон Фрей. Та хто завгодно... тільки не Теон.

Син присів біля Сіровія, куйовдячи вовче хутро й несамохіть уникаючи материних очей.

— Теон мужньо бився за нас. І я ж розповідав тобі, як він урятував Брана від отих дикунів у вовчому лісі. Якщо Ланістери не замиряться, мені знадобляться довгі лодії лорда Грейджоя.

— Триматимеш його сина в заручниках — швидше їх отримаєш.

— Він і так уже півжиття в заручниках.

— І на те були серйозні підстави,— сказала Кетлін.— Балону Грейджою довіряти не можна. Не забувай, він теж носив корону, хай і недовго. Йому може знову закортіти її приміряти.

Роб підвівся.

— Зла за це я на нього не триматиму. Якщо я — король на Півночі, то хай він стане королем Залізних островів, коли забажає. Я радо віддам йому цю корону, якщо він допоможе нам повалити Ланістерів.

— Робе...

— Я посилаю Теона. Гарного тобі дня, мамо. Сіровію, ходім,— Роб швидко пішов геть, а поруч з ним м’яко ступав деривовк.

Кетлін лишалося хіба дивитися йому вслід. Услід синові, а тепер ще й королеві. Яке дивне відчуття! «Командуй»,— ось що вона порадила синові в Кейлінському Рову. Так він і вчинив.

— Піду навідаю батька,— зненацька сказала вона.— Ходімо зі мною, Едмуре.

— Мені слід перекинутися слівцем з отими новими лучниками, яких тренує сер Дезмонд. Батька я навідаю пізніше.

«Якщо він ще буде живий»,— подумала Кетлін, але вголос нічого не сказала. Між бойовищем і спальнею хворого брат радше обере бойовище.

Найкоротший шлях до центральної фортеці, де помирав батько, пролягав крізь богопраліс, зарослий травами, польовими квітами й товстими стовбурами бересту й червоного сандалу. Шапки шурхітливого листя ще трималися на гіллі дерев, гадки не маючи про звістку, яку два тижні тому приніс у Річкорин білий крук. Прийшла осінь, оголосив конклав, але боги ще не повідомили про це ні вітри, ні ліси. Кетлін була їм за це вдячна. Осінь вселяє страх, бо попереду вже маячить привид зими. Навіть наймудріші мужі ніколи не можуть бути певні, чи цьогорічний урожай не буде останнім.

Лорд Річкорину Гостер Таллі лежав у ліжку у своїй світлиці, з якої відкривався краєвид на річки Ріннєкрут і Червоний Зубець, що зливалися в одну поза мурами замку. Коли увійшла Кетлін, він спав; і волосся, і борода в нього були білі як перина, а колись огрядне тіло змаліло та знесиліло, підточуване зсередини смертю.

Коло ліжка сидів батьків брат Чорнопструг, досі вдягнений у кольчугу та брудний після довгої подорожі плащ. Чоботи у батькового брата були запорошені й заляпані засохлим багном.

— Роб уже знає, що ти повернувся, дядечку?

Останнім часом сер Бринден був Робовими очима й вухами — він командував визнавчиками й розвідниками.

— Ні. Я піднявся сюди просто зі стайні, бо мені сказали, що король зібрав придворних. Думаю, мої новини його світлість захоче спершу вислухати віч-на-віч.

Чорнопструг був високий і сухорлявий, сивий, з чіткими рухами, з чисто поголеним зморшкуватим і обвітреним обличчям.

— Як він? — запитав він, і Кетлін одразу збагнула, що йдеться не про Роба.

— Без змін. Від болю мейстер поїть його сновійним вином і маковим молочком, тож він переважно спить, а їсть зовсім мало. День у день він, здається, слабшає.

— А він розмовляє?

— Так... але в тому, що каже, дедалі менше сенсу. Всі його розмови — про каяття й незакінчені справи, про давно мертвих людей і минулі часи. Іноді він не пригадує ні пори року за вікном, ні мене. Одного разу він назвав мене материним ім’ям.

— Він досі за нею сумує,— озвався сер Бринден.— Ти дуже на неї схожа. Бачу це і в твоїх вилицях, і в овалі лиця...

— Ти її пам’ятаєш краще за мене. Давно це було,— присіла Кетлін на ліжко й відкинула з батькового чола одиноке пасмо волосся, яке впало на обличчя.

— Щоразу, виїжджаючи, я думаю: коли повернуся, застану його живим чи ні?

Попри всі сутички, між батьком і братом, якого він колись зрікся, був глибокий зв’язок.

— Принаймні ти з ним помирився.

Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підвела голову.

— Ти казав про новини, які має почути Роб...

Лорд Гостер, застогнавши, перекотився на бік, так наче почув її.

— Вийдімо,— підвівся Бринден.— Ліпше його не будити.

Кетлін рушила за ним на кам’яний балкон світлиці, який випинався трикутником, мов ніс корабля. Підвівши погляд, дядько нахмурився.

— Тепер її видно вже і вдень. Мої хлопці кличуть її Червоною Вістункою... але яку вістку вона несе?

Кетлін звела очі до ледь означеної червоної смужки: шлях, який комета прокреслила в синьому небі, схожий був на подряпину на божому обличчі.

— Великий Джон сказав Робу, що давні боги на знак помсти за Неда розгорнули червоний прапор. Едмур вважає, що комета — добра прикмета, що вістує перемогу Ричкорину: в ній він бачить рибу з довгим хвостом, у кольорах Таллі — червону на синьому полі,— сказала вона і зітхнула.— Хотіла б і я в це вірити. Але малиновий — колір Ланістерів.

— Комета не малинова,— сказав сер Бринден.— Не така червона, як колір Таллі — як річкова каламуть. Там, нагорі, в небі розмазана кров, дитинко.

— Наша кров чи чужа?

— Чи буває така війна, щоб лилася кров лише з одного боку? — похитав дядько Бринден головою.— Довкруж Божого Ока все приріччя залите кров’ю й вогнем. Бої поширилися на південь до Чорноводдя й на північ аж за Тризуб, майже до Близнючок. Марк Пайпер з Карилом Вансом здобули кілька незначних перемог, а той південець-лордійчук Берик Дондаріон громить погромників, наскакуючи на фуражирів лорда Тайвіна та знову щезаючи в лісах. Подейкують, сер Бертон Крейкгол нахвалявся, начебто вбив Дондаріона, аж поки сам не завів своє військо в одну з пасток лорда Берика, де всі вояки загинули до ноги.

— Дехто з Недових гвардійців, яких він брав на Королівський Причал, приєднався до лорда Берика,— пригадала Кетлін.— Хай боги бережуть їх.

— Якщо не брешуть плітки, Дондаріон і ще той червоний жрець, що їздить разом з ним, мають досить кмети, щоб і самим берегтися,— сказав дядько,— а от з прапороносцями твого батька історія набагато сумніша. Робові не слід було дозволяти їм роз’їжджатися. Вони розлетілись, як куріпки; кожен намагається оборонити своє, а це недобре, Кет, недобре. Джонос Бракен отримав поранення в сутичці на руїнах свого замку, а його племінник Хендрі загинув. Тайтос Блеквуд відкинув Ланістерів зі своїх земель, але вони забрали всіх корів, свиней і все зерно, тож обороняти йому лишилося хіба що Крукодерево й випалену пустку. Вояки Дарі відбили фортецю свого лорда, але змогли втримати її заледве два тижні: на них налетів Грегор Кліган і підняв на мечі весь гарнізон, включно з самим лордом.

— Дарі був зовсім хлопчак! — вжахнулася Кетлін.

— Отож-бо, до того ж останній у роду. За хлопця могли дати чималий викуп, але що важить золото для такого собаки, як Грегор Кліган? Присягаюся, хто зніме з пліч голову цієї звірюки, зробить шляхетний дарунок усьому королівству.

Кетлін знала про недобру славу сера Грегора, та все ж...

— Не кажи мені про голови, дядьку. Серсі вже нахромила Недову голову на кілок понад мурами Червоної фортеці, лишивши її на поталу крукам і мухам.

Навіть знаючи це, Кетлін досі не могла повірити, що Неда вже справді немає. Іноді вночі вона прокидалася в темряві в напівдрімоті, і на мить їй здавалося, що він тут, поряд.

— Кліган — не більш як знаряддя в руках лорда Тайвіна.

Вона була переконана, що справжня загроза — це Тайвін Ланістер, лорд Кичери Кастерлі, хранитель Заходу, батько королеви Серсі, сера Джеймі Царевбивці й Тиріона Куця, а ще дідусь Джофрі Баратеона, нещодавно коронованого малолітнього короля.

— Твоя правда,— визнав сер Бринден.— А Тайвін Ланістер не дурень. Сидить собі в безпеці за мурами Гаренхолу, згодовуючи своєму військові наш урожай і спалюючи те, що не може відібрати. Грегор — не єдиний собака, котрого він спустив з ланцюга. Сер Ейморі Лорч теж приєднався до бойовиська, а ще якийсь перекупний меч з Когора, що радше скалічить людину, ніж уб’є. Бачив я, що вони залишають по собі. Палять цілі села, жінок ґвалтують і нівечать, зарубаних дітей, не ховаючи, кидають на поталу вовкам і диким собакам... навіть мертвим зробилось би зле від такого видовища.

— Коли Едмур про це почує, він розлютиться.

— А саме цього і прагне лорд Тайвін. Навіть терор має свою мету, Кет. Ланістери хочуть спровокувати нас на битву.

— І Роб не проти вдовольнити їхнє бажання,— сказала Кетлін, лякаючись цього.— Він тут як кіт у клітці, а Едмур, Великий Джон та решта тільки під’юджують його.

Син здобув дві великі перемоги — здолав Джеймі Ланістера в Лопотючому лісі, а потім у Табірній битві вщент розгромив під мурами Річкорину його військо, що лишилося без очільника, і з того, як про нього говорить дехто з його прапороносців, він просто новий Ейгон Завойовник.

Бринден Чорнопструг звів густу сиву брову.

— От і дурні. Моє перше правило на війні, Кет,— ніколи не давай ворогу того, чого він хоче. Лорд Тайвін хоче битися на тому полі, яке обере сам. Він хоче, щоб ми виступили до Гаренхолу.

«Гаренхол». Кожен малюк в околицях Тризуба знає перекази про Гаренхол — велетенську кріпость, яку король Гарен Чорний звів понад водами Божого Ока триста років тому, коли Сім Королівств були ще сімома королівствами, а у приріччі правили залізні з Островів. Гоноровий Гарен хотів звести найбільші палати й найвищі вежі у Вестеросі. Сорок років ріс замок, мов величезна тінь на березі озера, а в цей час Гаренові війська грабували сусідів, бо йому потрібні були каміння, ліс, золото й робітники. В його каменярнях і на будівництві п’ятьох височенних веж загинули тисячі бранців. Вони замерзали взимку та знемагали від спеки влітку. На крокви й бантини порубали віродерева, яким було по три тисячі років. Щоб утілити свою мрію, Гарен пустив з торбами приріччя й Залізні острови. Та коли нарешті будівництво Гаренхолу завершилося, того самого дня, коли король Гарен розмістився у своїх палатах, на Королівський Причал висадився Ейгон Завойовник.

Кетлін пам’ятала, як стара Нан розповідала ці казки у Вічнозимі її власним дітям. «Король Гарен швидко пересвідчився, що товсті мури й високі вежі — слабкий захист від драконів,— ось як зазвичай закінчувалися ці казки,— бо дракони уміють літати». Гарен з усіма своїми нащадками загинув у вогні, який охопив велетенську кріпость, а всі знатні доми, що володіли Гаренхолом потому, зійшли на пси. Може, це була й міцна фортеця, та тільки збудована в місці темному та проклятому.

— Не хотіла б я, щоб Роб виїжджав на поле бою, на яке падає тінь тої фортеці,— визнала Кетлін.— Однак потрібно щось робити, дядечку.

— І то швидко,— погодився дядько.— Я тобі не розповів ще найгіршого. Розвідники, яких я вислав на захід, принесли звістки, що в Кичері Кастерлі збирається нове військо.

«Ще одна армія Ланістерів». На саму думку про це Кетлін стало недобре.

— Роб має чимшвидше про це дізнатися. Хто очолить ту армію?

— Кажуть, сер Стафорд Ланістер,— дядько відвернувся до річок; його червоно-синій плащ напинався на вітру.

— Ще один племінник?

Ланістери з Кичери Кастерлі були до біса великим і плодючим домом.

— Кузен,— озвався сер Бринден,— брат покійної дружини лорда Тайвіна, отож двічі родич. Він уже старий і не дуже кмітливий, однак у нього є син, сер Давен, оцей набагато грізніший.

— Тоді сподіватимемося, що військо в бій поведе батько, а не син.

— Ще маємо трохи часу до зустрічі з ними. Переважно ту армію формують з перекупних мечів, вільних вершників і зелених хлопчаків, яких назбирали по кублах Ланіспорту. Перш ніж сер Стафорд ризикне повести їх у бій, він має їх озброїти й навчити... і не забувай, лорд Тайвін — це не Царевбивця. Сам він не кинеться наосліп у бій. Він терпляче дочекається, поки виступить сер Стафорд, а тоді вже виткнеться з-за мурів Гаренхолу.

— Якщо тільки...— мовила Кетлін.

— Так? — зацікавився сер Бринден.

— Якщо тільки його не змусять залишити Гаренхол,— сказала вона,— через якусь іншу загрозу.

Дядько задумливо подивився на неї.

— Лорд Ренлі?

— Король Ренлі.

Якщо вона проситиме в нього допомоги, має величати його так, як він себе нарік.

— Можливо,— на вустах Чорнопструга заграла небезпечна посмішка.— Але він захоче чогось навзамін.

— Він захоче того, чого завжди хочуть королі,— озвалася вона.— Щоб перед ним прихилили коліно.