Битва королів

Арія

Їхали від світанку до сутінок, проминаючи ліси, сади й охайні лани, проїжджаючи крізь маленькі села, людні торгові містечка га приземкуваті тверджі. Затемна ставали табором і вечеряли у світлі Червоного Меча. Чоловіки по черзі стояли на чатах. Час від часу Арія помічала між дерев мерехтіння багать з таборів інших подорожніх. Щоночі, здавалося, стає дедалі більше таборів, а вдень — більше руху на королівському гостинці.

Зранку, в обід і ввечері приходили люди — старі й малі, високі й коротуни, босоногі дівчата й жінки з немовлятами на грудях. Хтось їхав у сільських фургонах, а хтось трусився на возах, запряжених волами. Ще більше людей їхало верхи: на тяглових конях, на поні, на мулах, на віслюках — на всьому, що тільки здатне йти, бігти чи переставляти ноги. Якась жінка вела дійну корову, в якої на спині сиділа дівчинка. Арія бачила коваля, який штовхав тачку зі своїми знаряддями — молотами, кліщами й навіть ковадлом, а трохи згодом — іншого чоловіка з іншою тачкою, в якій лежало двоє сповитих немовлят. Але більшість рухалася пішки, зі страшенно змученими обличчями, завдавши на плечі свої пожитки. Всі тяглися на південь, до Королівського Причалу, і заледве один із сотні бодай словом перемовився з Йореном та його підопічними, які прямували на північ. Арія не могла зрозуміти, чому ніхто не їде в тому ж напрямку, що й вони.

Чимало подорожніх були озброєні; Арія бачила кинджали й чингали, коси й сокири, а коли-не-коли траплявся й меч. Дехто виламував собі товсті гілки, а інші вирізали вузлуваті дрючки. Стискаючи зброю в пальцях, вони проводжали Йоренові фургони очима, однак зрештою не займали валку. Тридцятеро при фургонах — це забагато, не подужати, хай що там везуть.

«Бач очима,— учив Арію Сиріо.— Чуй вухами».

Одного дня на них з узбіччя заверещала якась причинна:

— Дурні! Вас повбивають, дурні!

Вона була худа як опудало, з запалими очима та стертими до крові ногами.

Наступного ранку з Йореном порівнявся гладкий купець на сірій кобилі й запропонував придбати фургони з усім добром за чверть вартості.

— Це війна, у вас усе заберуть, тож ліпше продайте мені, друже.

Сіпнувши горбатими плечима, Йорен відвернувся і сплюнув.

Того-таки дня Арія запримітила першу могилу — невеличкий насип на узбіччі, явно дитячий. У м’яку землю вставили кристал, і Ломі хотів його забрати, але Бугай звелів йому дати мертвим спокій. А ще за кілька льє Прейд показав і інші могили — свіжовикопані, цілий рядок. Потому могили траплялися майже щодня.

Одного разу Арія прокинулася в темряві страшенно злякана, хоча не могла сказати чому. У небі серед тисячі зірок висів Червоний Меч. Ніч здавалася на диво тихою, хоча чути було невиразне хропіння Йорена, потріскування багаття, навіть приглушене вовтузіння віслюків. Та все одно ввижалося, що світ наче затамував подих, і від тиші в Арії аж сироти пробігли по тілу. Стискаючи Голку, вона знову заснула.

А зранку, коли Прейд не прокинувся, Арія збагнула, що їй бракувало вночі його кашлю. І тоді вони й самі викопали могилу, поховавши перекупного меча там, де він заснув. Перш ніж закидати його землею, Йорен познімав з нього все цінне. Хтось узяв собі його черевики, хтось — кинджал. Його кольчугу й шолом розділили. А його меч Йорен вручив Бугаю.

— Ти з такими руками, може, й навчишся ним орудувати,— сказав він. Хлопчик на ім’я Тарбер кинув на тіло Прейда жменю жолудів — може, виросте дуб і позначить могилу.

Увечері вони зупинилися в селі, в обвитому плющем заїзді. Порахувавши монети в гаманці, Йорен вирішив, що на гарячу вечерю вистачить.

— Спатимемо надворі, як і зазвичай, але тут є лазня — на той раз, якщо хтось скучив за гарячою водою й милом.

Арія митися не наважилася, хоча на той час від неї смерділо так само, як і від Йорена,— огидною кислятиною. Комашня, якою кишів її одяг, мандрувала з нею від самого Блошиного Дна, тож здавалося якось несправедливо потопити її. Тарбер, Пиріжок і Бугай стали в чергу до купелі. Інші порозсідалися перед лазнею. Решта з’юрмились у вітальні. Йорен навіть відіслав Ломі з пивними кухлями до тих трьох у кайданах, які так і сиділи прикуті в своєму фургоні.

І миті, і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою й печеними яблуками. Хазяїн заїзду коштом закладу пригостив їх пивом.

— Багато років тому мій брат убрався в чорне. Він був служкою, дуже кмітливий, але одного разу хтось помітив, як він поцупив перець зі столу мілорда. А він просто любив його смак. Лише щіпка перцю, та сер Малком мав крутий норов. А на Стіні дають перець?

Коли Йорен похитав головою, чоловік зітхнув.

— Шкода. Лінк обожнював перець.

Арія обережно посьорбувала з кухля, раз у раз набираючи ложкою пирога — ще теплого, з печі. Вона пригадувала, що батько іноді дозволяв дітям випити кухлик пива. Санса зазвичай кривилася й казала, що вино набагато смачніше, але Арії пиво подобалося. На згадку про Сансу й батька їй стало сумно.

В заїзді було повно людей, які прямували на південь, і вітальня вибухнула презирством, коли Йорен зронив, що вони їдуть в іншому напрямку.

— Скоро знову побачимося,— пообіцяв хазяїн заїзду.— На північ дороги немає. Половина ланів попалена, а люди, що ще лишилися, позамикались у тверджах. На світанку в нас одні від’їжджають, та до сутінок уже з’являються інші.

— Нам це байдуже,— уперто заперечив Йорен.— Таллі чи Ланістер — усе одно. Варта в цьому участі не бере.

«Лорд Таллі — мій дідусь»,— подумала Арія. Їй було небайдуже, але вона тільки закусила губу й мовчки слухала.

— Ідеться не про Ланістерів і не про Таллі,— сказав хазяїн заїзду.— З місячних гір спустилися дикуни — їм поясніть, що ви в цьому участі не берете. І Старки теж долучилися, сюди виступив юний лорд, син мертвого правиці...

Арія виструнчилася, нашорошивши вуха. Це він про Роба?!

— Я чув, хлопець у бій виїжджає на вовкові,— сказав рудий з кухлем у руках.

— Маячня,— виплюнув Йорен.

— Той чоловік, який сказав це, на власні очі бачив. Вовк завбільшки з коняку, присягався він.

— Ну, присягався, але це ще не значить, що то правда, Годе,— мовив хазяїн заїзду.— От ти раз у раз присягаєшся повернути мені все, що заборгував, але я ще й мідяка не бачив.

Вітальня вибухнула сміхом, і рудий почервонів.

— Вовчий був рік,— озвався хворобливий на вигляд чоловік у забрьоханому зеленому плащі.— Біля Божого Ока зграї знахабніли як ніколи. Овець, корів, собак, усіх підряд ріжуть, як їм заманеться, і людей геть не бояться. Уночі зайдеш у ліс — прощайся з життям.

— Теж казки, не правдивіші за інші.

— Я чула таке від сестри, а вона не з брехливих,— мовила якась стара.— Каже, зграя величезна, сотні вовків, і всі людожери. А вожаком у них вовчиця, сука з сьомого пекла.

«Вовчиця!» Арія розхлюпала пиво. А Боже Око неподалік Тризуба? Була б у неї карта! Наймірію вона лишила поблизу Тризуба. Вона не хотіла, але Джорі сказав, що вибору немає: якщо вовчиця повернеться разом з ними, її уб’ють за те, що покусала Джофрі, хай навіть її провини в цьому й немає. Тож довелося кричати на Наймірію та жбурлятися камінням, і поки Арія кількома камінцями не поцілила в неї, деривовчиця все йшла за ними. «Вона мене, мабуть, уже й забула,— подумала Арія.— А навіть якщо й ні, то вже певно зненавиділа».

— Я чув,— заговорив чоловік у зеленому плащі,— як ця пекельна сука одного разу з’явилася в селі... в базарний день, кругом люди, а вона сміливо собі підходить і видирає дитину просто в матері з рук. Коли це дійшло до вух лорда Мутона та його синів, вони присяглися, що покінчать з нею. З вовкодавами вистежили її до самого лігва — і ледве шкури свої врятували! З вовкодавів ніхто не вернувся, жоден!

— Це все казки,— випалила Арія, не встигнувши прикусити язика.— Вовки дітей не їдять.

— А тобі звідки знати, хлопче? — запитав чоловік у зеленому плащі.

Поки вона думала, що відповісти, Йорен узяв її за руку.

— Нажлуктився пива, точно вам кажу.

— А от і ні. Вовки не їдять дітей...

— Ану геть звідси, хлопче... і сиди там, поки не навчишся тримати рот на замку, коли дорослі розмовляють,— добряче підштовхнув її Йорен до чорного ходу, який вів у стайню.— Іди. Перевір, чи добре напоїв конюший наших коней.

Арія, киплячи від люті, вийшла надвір.

— Не їдять,— пробурмотіла вона, дорогою буцнувши ногою камінець. Той закотився під фургон.

— Хлопче! — погукав чоловічий голос.— Милий хлопче!

До неї говорив один з чоловіків у ланцях. Арія обережно наблизилася до фургона, поклавши руку на руків’я Голки.

Брякнувши ланцями, в’язень підніс порожній кухоль.

— Дехто не від того, щоб іще сьорбнути пива. Після таких браслетів декого мучить спрага.

Цей був наймолодший із трьох — стрункий, з гарними рисами, завжди усміхнений. З одного боку його чуприна, скуйовджена та брудна після в’язниці й довгої дороги, була червона, а з другого — біла.

— А ще було б незле скупатися,— сказав він, побачивши, що Арія дивиться на нього.— І тоді у хлопчика з’явиться друг.

— У мене є друзі,— мовила Арія.

— Щось я не бачу,— втрутився безносий. Він був приземкуватий і кремезний, з величезними ручищами. Всі руки, ноги, груди, навіть спина в нього поросли чорним волоссям. Він нагадав Арії картинку, яку вона бачила в книжці: мавпу з Літніх островів. Ота дірка в нього на обличчі змушувала її весь час відводити очі.

Тут розтулив рота лисань і засичав, як велетенська ящірка. Коли Арія злякано позадкувала, він іще ширше розтулив рота й помахав язиком, хоча то радше був обрубок, ніж язик.

— Припиніть,— випалила вона.

— У чорних підземеллях дехто не сам обирає собі співмешканців,— мовив красунчик з червоно-білою чуприною. Щось у його мові нагадало їй Сиріо; все було наче так, а наче й не так.— Оці двоє геть не знають манер. Дехто мусить перепросити. Тебе звати Арі, правда ж?

— Ковтюх,— проспівав безносий.— Ковтяк з дерев’яним мечем. Обережно, лоратянине, а то вдарить і тебе.

— Декому соромно за своє товариство, Арі,— сказав красунчик.— Дехто має честь називатися Джакен Г’ґар з вільного міста Лората. Хотів би він знов опинитися вдома! А його товариші по неволі називаються Рордж,— він махнув кухлем на безносого,— і Куслій.

Куслій знов засичав, вищиривши повний рот жовтих загострених зубів.

— Людина повинна мати ім’я, правда ж? Куслій не вміє ні говорити, ні писати, але зуби в нього дуже гострі, тож дехто кличе його Куслієм, і він у відповідь усміхається. Тобі приємно?

Арія позадкувала від фургона.

— Ні.

«Скривдити мене вони не можуть,— сказала вона собі,— вони всі в ланцюгах».

— Дехто зараз заплаче,— перевернув красунчик свій кухоль догори дриґом.

Безносий Рордж, вилаявшись, кинув у неї свій кухоль. У кайданках він рухався незграбно, і все одно, якби Арія не відстрибнула вбік, важкий олов’яний кухоль втелющився б їй у голову.

— Ану принеси нам пива, нікчемо! Хутчіш!

— Стули пельку! — Арія спробувала уявити, як повівся б Сиріо. І витягнула свій дерев’яний меч.

— Підійди-но,— сказав Рордж,— застромлю цього дрючка тобі в зад і віддрочу тебе до крові.

«Страх ранить глибше за меч». Арія примусила себе наблизитися до фургона. Кожен наступний крок зробити було важче, ніж попередній. «Люта як росомаха. Спокійна як стояча вода»,— бриніли у голові слова. Сиріо б не боявся. Вона була вже так близько, що змогла б торкнутися колеса, аж тут Куслій метнувся на ноги та спробував її схопити, забряжчавши й загримотівши ланцями. Але кайданки не дозволили його рукам випростатися, й він не дотягнувся до неї на якийсь фут. Куслій засичав.

І тут вона його вдарила. Влупила щосили рівно між маленьких очисьок.

Заверещавши, Куслій позадкував, а тоді всією вагою наліг на ланцюги. Ланці ковзнули, крутнулися й нап’ялися, й Арія почула рип старого сухого дерева: це величезні залізні кільця силкувалися випорснути з дощок на підлозі фургона. Жили на руках у Куслія набрякли, велетенські бліді долоні тягнулися до Арії, але пута тримали міцно, й нарешті чоловік упав навзнак. З виразок у нього на щоках зацебеніла кров.

— У хлопчика хоробрості більше, ніж глузду,— зауважив чоловік, що назвався Джакеном Г’ґаром.

Арія позадкувала від фургона. Відчувши, як їй на плече лягла рука, вона крутнулася, знов підносячи дерев’яний меч, але то був Бугай.

— Що ти тут робиш?

— Йорен сказав,— підняв він руки у захисному жесті,— що нам до цих трьох підходити не можна.

— Мене вони не лякають,— мовила Арія.

— Ну й дурне! От мене вони лякають,— поклав Бугай руку на руків’я меча, і Рордж зареготав.— Ходімо від них.

Човгаючи ногами, Арія дозволила Бугаю відвести себе до дверей заїзду. Вслід їм лунав сміх Рорджа й сичання Куслія.

— Хочеш позмагатися? — спитала вона Бугая. Їй кортіло з кимось побитися.

Бугай здивовано кліпнув. На темно-сині очі впали густі чорні пасма, досі вологі після лазні.

— Я ж тебе поб’ю.

— Не поб’єш.

— Ти не уявляєш моєї сили.

— А ти не уявляєш моєї спритності.

— Арі, ти напрошуєшся,— витягнув він Прейдів довгий меч.— Криця дешева, але це справжній меч.

Арія дістала з піхов Голку.

— А ця криця гарна, отож мій меч справжніший за твій.

Бугай похитав головою.

— Обіцяєш не плакати, якщо я тебе пораню?

— Обіцяю, якщо пораниш,— стала вона боком, у звичну стійку водяного танцюриста, але Бугай і не ворухнувся. Він задивився на щось у неї за спиною.— Що таке?

— Золоті плащі,— сказав він, і його обличчя напружилося.

«Не може бути»,— подумала Арія, але, озирнувшись, побачила на королівському гостинці шістьох у чорних кольчугах і золотих плащах міської варти. Серед них виднівся командир — на ньому була чорна емальована кіраса, оздоблена чотирма золотими кружалами. Золоті плащі зупинилися біля заїзду. «Бач очима»,— здавалося, прошепотів до Арії голос Сиріо. Її очі побачили під сідлами біле мило: коні їхали довго та швидко. «Спокійна як стояча вода». Арія узяла Бугая за руку й потягнула за високий квітучий живопліт.

— Що таке? — запитав він.— Що ти робиш? Пусти.

— Тихі як тінь,— шепнула вона, смикнувши його вниз.

Перед лазнею сиділо кілька з Йоренових підопічних, чекаючи своєї черги.

— Ви, там,— гаркнув один із золотих плащів,— це ви маєте вбратися в чорне?

— Можливо,— почулася обережна відповідь.

— Ми б радше приєдналися до вас, хлопці,— мовив Рейсен.— Ми чули, на Стіні холодно.

Командир золотих плащів зліз із коня.

— У мене ордер на одного хлопця...

З заїзду випірнув Йорен, пальцями розчісуючи сплутану бороду.

— І кому цей хлопець знадобився?

Решта золотих плащів теж почала злазити, стаючи поряд з кіньми.

— Чого ми ховаємося? — прошепотів Бугай.

— Це я їм треба,— шепнула у відповідь Арія. Вухо Бугая пахло милом.— Сиди тихо.

— Він потрібен королеві, старий, хоча це й не твоя справа,— сказав командир, витягаючи з-за пояса тасьму.— Ось печатка її світлості й ордер.

Бугай, сидячи за живоплотом, з сумнівом похитав головою.

— Навіщо ти королеві, Арі?

— Тихо,— штовхнула вона його кулаком у плече.

Йорен помацав тасьму ордеру з балабушкою золотого воску.

— Гарненька,— сплюнув він.— Та справа в тому, хай що він там накоїв у місті, це вже до дупи.

— Королеві не цікава твоя думка, старий, і мені теж,— сказав командир.— Хлопця я отримаю.

Арія подумала про втечу, але вона розуміла, що на своєму віслюкові далеко не втече від золотих плащів на конях. Та й вона страшенно втомилася тікати. Вона втекла, коли по неї прийшов сер Мірин, а потім — коли стратили батька. Якби вона була справжньою водяною танцюристкою, то зараз би вийшла вперед з Голкою в руках і всіх повбивала — й більше ніколи б ні від кого не тікала.

— Нікого ви не отримаєте,— уперто мовив Йорен.— Є закони.

— Ось твій закон,— витягнув золотий плащ короткого меча.

— Це не закон,— поглянув Йорен на клинок,— а просто меч. У мене, знаєте, теж такий є.

— Старий дурень,— посміхнувся командир.— Зі мною п’ятеро людей.

— А в мене, знаєте,— сплюнув Йорен,— тридцятеро.

Золотий плащ розреготався.

— Оцих? — сказав здоровань-неотеса з перебитим носом.— Хто перший? — гаркнув він, розмахуючи мечем.

— Я,— висмикнув Тарбер вила з копиці сіна.

— Ні, я,— гукнув Клепач, дебелий каменяр, дістаючи молоток з фартуха, з яким не розлучався.

— Я,— звівся з землі Курц, стискаючи в руці білувального ножа.

— І ми з ним,— натягнув Кос великий лук.

— Усі ми,— сказав Рейсен, підносячи вгору важку й довгу дорожню патерицю, з якою ходив.

З лазні вийшов Довбень з вузликом одягу в руках, побачив, що коїться, й кинув на землю все, крім кинджала.

— Бійка? — зацікавився він.

— Схоже,— зронив Пиріжок, зіп’явшись навколішки, щоб дотягнутися до величенької каменюки. Арія не вірила своїм очам. Вона ж бо ненавиділа Пиріжка! Чого ж він ризикує заради неї?

Золотому плащу з перебитим носом і досі було смішно.

— Дівчатка, ану повикидайте свої дрючки й камінчики, поки вас не відшльопали. Та ви ж не знаєте, з якого боку за меч узятися!

— Я знаю! — гукнула Арія; вона не дозволить їм померти за неї, як помер Сиріо. Не дозволить! Протиснувшись крізь живопліт з Голкою в руках, вона завмерла в позі водяного танцюриста.

Перебитий Ніс гоготнув. Командир зміряв її поглядом з голови до ніг.

— Сховай клинок, дівчинко, ніхто тебе не скривдить.

— Я вам не дівчинка! — люто заверещала вона. Що з ними таке? Вони здолали такий шлях заради неї, ось вона врешті перед ними — і вони просто посміхаються? — Це я вам треба.

— Ні, це він нам треба,— штрикнув командувач коротким мечем у Бугая, який вийшов наперед і став поряд з нею, стискаючи в руці дешевий Прейдів меч.

Однак дарма він відвів очі від Йорена, нехай і на мить. Бо вістря меча чорного брата вже притиснулося до борлака на шиї командувача.

— Ви не отримаєте ні того, ні того, якщо не хочете, щоб я вам борлак проштрикнув. У мене в заїзді ще десять, п’ятнадцять братів, якщо це вас і досі не переконало. На вашому місці я б кинув отой різак, завдав зад на оту товсту коняку й учвал тікав до міста,— сплюнув він, дужче натискаючи кінчиком меча.— Вже!

Командир розчепірив пальці. Його меч упав у пилюку.

— А це ми лишаємо собі,— сказав Йорен.— На Стіні гарна криця завжди знадобиться.

— Як скажете — поки що. Гвардійці!

Золоті плащі сховали мечі в піхви й посідали на коней.

— А ви ліпше покваптеся на Стіну, старий. Наступного разу піймаю тебе — і твоя голова опиниться там само, де й байстрюкова.

— Кращі за вас намагалися,— ляснув Йорен плазом меча командирового коня — і той помчав до королівського гостинцю. Вояки рушили за ним.

Коли вони зникли з очей, Пиріжок войовничо заулюлюкав, але Йорен розлютився як ніколи.

— Бовдуре! Гадаєш, уже все? Наступного разу він не церемонитиметься й не вручатиме мені тої клятої тасьми. Гукай усіх з лазні. Нам треба забиратися. Якщо їхати всю ніч, може, трохи їх випередимо,— від підхопив короткого меча, якого кинув командир.— Хто хоче собі меча?

— Я! — зверещав Пиріжок.

— Тільки на Арі не тренуйся,— вручив Йорен хлопцеві клинок руків’ям уперед і підійшов до Арії, однак заговорив до Бугая.— Щось ти дуже потрібен королеві, хлопче.

Арія геть розгубилася.

— Навіщо їй він?

— А навіщо їй ти? — похмуро зиркнув на неї Бугай.— Ти ж просто маленький помийний пацюк!

— А ти просто байстрюк! — (А може, він тільки вдає з себе байстрюка?) — Як тебе по-справжньому звати?

— Гендрі,— озвався хлопець, так наче не був певен.

— Не думаю я, що ви двоє комусь потрібні,— сказав Йорен,— але в будь-якому разі вони вас не отримають. Ви їхатимете на двох рисаках. Щойно угледите золоті плащі — мчіть до Стіни, наче у вас дракон на хвості. А на нас їм усе одно плювати.

— Тільки не на вас,— зауважила Арія.— Отой плащ попередив, де наступного разу опиниться ваша голова.

— Що ж до цього,— мовив Йорен,— хай спробує спершу зняти її з моїх плечей.