20

Джеймс озирнувся на всі боки. Вечоріло, але було ще видно; лише вдалині, за узліссям, високі дерева поступово огорталися туманним серпанком. Джеймс і Меджі стояли біля великих кедрів, поруч з ледь помітною стежкою, що спускалася до гірської річки; невгамовне дзюркотіння річки здалося Джеймсу гучнішим, ніж завжди — що, як вода в річці прибула і знесе метеорит?.. Це було б непоправною, страшною втратою…

— Що сталося, Джеймс? — спитала Меджі, побачивши, як він стурбовано дивиться в напрямі річки.

— У нас ще є час до присмерку… тут до нашого табору рукою подати, — поквапливо заговорив Джеймс, якому не терпілося перевірити на місці свої побоювання. — Давайте спустимось до річки, туди, де лежить наш метеорит! Ви ж іще не бачили його?

— Ні. А це не дуже небезпечно?

— Боронь боже! Я вже й сам навідувався туди кілька разів, хотів перенести його до палаток, але не придумаю, як витягти його звідти нагору. Він дуже важкий… і це, звичайно, велика необачність з мого боку — залишити його так надовго біля води… Ходімо, Меджі? — прохально подивився він на неї.

— Що ж, ходімо, — не дуже охоче погодилася дівчина.

Джеймс ледве стримувався, щоб не бігти стежкою. Він ішов вистрибом, лишаючи Меджі позаду, потім спинявся й повертався до неї, розуміючи, що їй не під силу такий важкий спуск вздовж крутої, заплетеної корінням дерев і кущів стежинки. Допомагав їй і тут-таки знову перестрибував через коріння, випереджаючи Меджі й повертаючись назад, наче невгамовне цуценя, якому хочеться втекти від хазяйки, але невидимий повідець примушує його повернутися до неї, а потім цуценя знову біжить вперед. Вигадавши це не надто приємне для Джеймса Марчі порівняння, Меджі лише усміхнулася, але нічого не сказала, боячись образити його.

— Ой, як тут похмуро! — вигукнула Меджі, опинившись під величезними кедрами, що, здавалось, виростали прямо з води. — А де ж ваш метеорит?

— Ось він, — заспокоєно відповів їй Джеймс, вказуючи па непривабливий чорний валун, що лежав під великим кедром.

Ще підбігаючи до річки, він із задоволенням відзначив, що метеорит на місці. «І чого я хвилювався, — подумав Джеймс, — адже ввечері і вночі річка завжди шумить гучніше? Може, води трошки й прибуло, але метеориту це не загрожує. Краще, правда, було б перетягти його нагору…»

— І про цей камінь стільки розмов? — почув він неповажливе зауваження Меджі, яка боялась усе-таки підійти ближче до чорного валуна. — Він нічим і не відрізняється від інших, хіба що темніший… а що там виблискує?.. Це те місце, де ви відкололи шматок, Джеймс, га? І там ще якісь паростки, чи це мені здається?.. Тут темно…


Джеймс уже не слухав її. Він, затамувавши подих, підійшов до метеорита. У неясному світлі він бачив: там, де його молоток відбив невелику скалку і де раніше були помітні лише дрібні тріщинки й заглибини, тепер поверхня метеорита яскраво світилась, немов її вкривав рівний шар нікелю або хрому. Це само по собі було вже незрозумілим. Але ще дивовижнішим здавалося те, що на цій блискучій поверхні виднілися переплутані між собою паростки чи пагони гігантської плісені. Її ж раніше не було!

Вони з Клайдом гадали, що вся плісень лишилася на відколотому шматку. А виходить, тут вона теж з’явилася та ще й розрослася дужче, ніж у тих блюдечках з бульйоном-желе. «Значить… значить, їй не потрібне ніяке додаткове живлення! Невже вона живиться повітрям? А може, й так, — гарячково думав Джеймс. — У палатці плісень поступово стала фіолетовою, а тут, без живильних речовин, набула цього кольору відразу… Чому? А гострий залах? — Джеймс втягнув ніздрями повітря біля плісені. — Ні, тут немає того пряного й неприємного запаху, яким фіолетова плісень наповняла палатку».

— Джеймс, та не мовчіть же ви! — тягла його за рукав Меджі, підходячи ближче до метеорита. — І не стійте там! Ви ж пам’ятаєте, що казав Клайд? Чуєте? Та відійдіть же! Все одно вже темно, і ви нічого не побачите…

Не зводячи очей з метеорита, Джеймс відступив на два-три кроки, підкоряючись наполегливому заклику Меджі: він чув її поквапливі, збуджені слова, але зміст їх не доходив до нього, вони наче ковзали по його свідомості. Плісень сильно розрослася, це безумовно. Мутація це чи її природний ріст? І чому тут не чутно її специфічного запаху? Може, це й мутація: адже в нашому земному повітрі можуть бути найрізноманітніші речовини, невідомі на тій планеті, звідки прилетів метеорит. І вони, можливо, впливають на плісень… Хай йому чорт, можна збожеволіти від усіх цих «можливо»! Щось схоже з рівнянням з багатьма невідомими. Шкода, що не видно комах… чи впливає на них плісень, чи ні? Там, у палатці, різка мутація сталася тому, що на плісень попав попіл з люльки, в цьому Джеймс був цілком певен. Попіл… так-так, звичайно, попіл! Ось чого, можливо, бракує. І тоді все стане ясно…

Джеймс підвів голову, наче прокинувся, і поглянув на Меджі. Він помітив, що вона якось боязко дивиться на нього. Ага, вона ж щось говорила, а він нічого не чув, захопившися своїми думками. Мабуть, і справді він одержимий, як сказав Клайд, тьху, це просто неввічливо! Меджі говорила далі, дуже переконливо і трошки злякано:

— Джеймс, любий, будь ласка, ходімо! Мені страшно, уже стемніло… і річка шумить, і тут, під цими величезними кедрами, так похмуро. Ну послухайте ж нарешті, Джеймс! Скільки можна говорити? Господи, він нічого не чує! — з відчаєм сказала вона.

— Ні-ні, Меджі, я все чую, просто трошки замислився й тому не відповідав, — спробував якомога переконливіше заспокоїти її Джеймс, — так замислився, що ось навіть і не закурив, як хотів. — Він поліз у кишеню по люльку й тютюн.

— Це просто неможливо, — гукнула дівчина, сплескуючи руками й сердито дивлячись на нього. — То він півгодини нічого не відповідає й мовчить наче скам’янілий, то раптом йому треба зразу ж таки закурювати, коли нам давно вже час іти. Наче не можна по дорозі закурити!..

— Зараз, зараз, Меджі, одну хвилинку! Знаєте, я так давно вже хотів закурити…

Він поквапливо набив люльку, чиркнув сірником і запалив її.

— До речі, й комарі не лізтимуть, — додав Джеймс, старанно розкурюючи люльку.

— Їх і так нема. В усякому разі, я не помічала, — заперечила Меджі.

— Ну що ви! — Джеймс огорнувся клубами диму. — Комарів тут безліч. — Він випустив ще одну хмару. — Їх то немає, а то раптом як налетять… — І він знову запихкав люлькою.

— Ви й справді якийсь дивак, Джеймс, — збентежено протягла дівчина. — Ви що, навмисно затримуєте мене тут?

У сутінках її невдоволене обличчя часом освітлювалося темно-червоними спалахами люльки Джеймса Марчі — і тоді синява її очей здавалася йому прямо-таки нестерпно сяючою.

— Ви спеціально тягнете час? — продовжувала вона, тупнувши ногою.

— Ой, ні-ні, Меджі, — злякався Джеймс. — Ми вже йдемо! Тільки хвилиночку, я зараз!

Він скоса глянув на свою люльку і, пересвідчившись, що вона добре горить, побіг до кедра, під яким лежав метеорит.

— Слово честі, він божевільний! — переконано сказала Меджі Бейкер, стежачи очима за Джеймсом, який підбіг до кедра, на мить спинився біля нього і потім, так само швидко, помчав назад. Захеканий, він зупинився біля неї й сказав:

— От і все, Меджі. Тепер я до ваших послуг. Ходімо!

— Вам обов’язково треба було попрощатися з вашим метеоритом? — в’їдливо спитала Меджі, рушаючи до стежки.

— Н-ні… не п-попрощатися… — зам’явся Джеймс. — Це я т-так, хотів ще раз поглянути… — У збентеженні він на ходу постукав люлькою об стовбур найближчого дерева. Червоні вуглинки тютюну посипались на землю. Меджі озирнулася.

— А комарі? — ще в’їдливіше спитала вона.

— Які к-комарі? — здивувався Джеймс, розгублено дивлячись на неї.

— Комарі, яких ви збиралися відганяти люлькою.

— Ах, комарі! Так-так, це й справді так. Тільки їх тут, виявляється, немає… ну, і я, знаєте, вже накурився…

Меджі розсміялася.

— Ну й дивак ви, Коро… пробачте, Джеймс, це я обмовилася!

— Ні-ні, нічого, будь ласка, — з полегкістю сказав Джеймс Марчі, радіючи можливості змінити тему. — Мені дуже приємно, Меджі, коли ви усміхаєтеся… знаєте, усмішка так пасує вам!

— Це ви бачите ззаду, правда? І в темряві?

— Н-ну… не ззаду, а просто так, адже я знаю, як це у вас виходить. Дуже гарно виходить!

— Джеймс, ви, здається, починаєте говорити компліменти!

— Хіба? — здивувався Джеймс.

Ось уже чого б він ніколи не подумав! Компліменти — це коли говорять приємні вигадані речі. А він же сказав чисту правду, і зовсім не для того, щоб Меджі було приємно, а просто від усієї душі. А виходить, що це теж комплімент. Ну, гаразд, тим краще!

Сутінки насувалися на стежку темною, щільною стіною, в якій лише вгадувалися неясні обриси дерев, що підносились вгору химерними тінями віття. Меджі вслухалася в таємничий шурхіт вологого листя. Знизу від річки долинало невпинне дзюркотіння води, що билася об кам’яні валуни, і від цієї мішанини звуків Меджі здавалося, що вона йде зачарованим царством, де кожне застигле в мороці дерево наче заворожене могутнім чарівником і може кожної хвилини поворушитися й піти до неї. Вона боязко зіщулилася й зупинилась на стежці.

— Що трапилось, Меджі? — занепокоєно спитав Джеймс, ідучи слідом за нею. Він порівнявся з дівчиною.

— Нічого… мені чомусь страшно! Ой Коротун, дайте руку! Ми скоро вийдемо звідси?

— Так-так, зараз будемо нагорі.

Він ішов, обережно підтримуючи її за тонку руку, що спиралася на його лікоть. Ішов, не чуючи під собою ніг, наче гордовитий лицар, вів свою кохану даму, що довірилася йому. Довірилась і більше вже не боялася ні темряви, ні зачарованого лісу, ані могутніх чарівників, що перетворюють дерева на потвори, про що вона тут-таки й сказала Джеймсу. Він ішов, слухаючи Меджі, і думав лише про одне: як шкода, що немає такого незвичайного, всевладного чарівника, який допоміг би йому, незграбному Коротуну, вести далі й далі дівчину, що довірливо спиралася на його руку. Куди саме далі — байдуже, тільки б не було цьому краю…

Загрузка...