Фіолетова загибель

19

Джеймс Марчі був настільки захоплений розмовою з Меджі Бейкер, що нічого не помічав навкруги. Все, здавалося, йшло прекрасно, Меджі так уважно слухала, час від часу кидаючи на нього довірливий і лагідний погляд променистих синіх очей, що Джеймсові було навіть трошечки страшно й дуже приємно. Він, правда, розумів, що дівчина дивиться на нього наче на цікаву книжку, в якій є ще чимало непрочитаних сторінок. «Ну й що ж, — думав Джеймс, — хіба не чудово, що Меджі може з цікавістю слухати про такі далекі й чужі для неї речі, як метеорити і його космічна плісень? Меджі, люба, як невимовно приємно відчувати справжню увагу до того, що переповнює мої думки, хай навіть безглузді, але ж вони весь час лишалися в мене без відповіді: Клайд хоч і слухав мене, та в нього завжди є якесь упередження, не кажучи вже про Фреда, цілком байдужого й далекого».

Мабуть, Фреду й справді нудно; втім, хіба ж можна було так брутально, — ні, не по відношенню до Джеймса — він давно звик до подібних витівок Фреда, але по відношенню до Меджі, що приїхала саме до нього, — брутально й різко кинути: «Базікайте, будь ласка, про ці дурниці без мене, мені набридло!» — повернутися й піти?.. Меджі розгублено і навіть боязко подивилась йому вслід, потім перевела погляд на Джеймса, і здавалося, що вона ладна була заплакати від гіркоти, на очі в неї навернулися сльози, — чи це тільки так здалося Джеймсу?

— Він образився? — тихо спитала дівчина. — За що?

Джеймс розвів руками, висловлюючи цілковите нерозуміння. Мабуть, йому слід було щось сказати, якось утішити дівчину. Втім, Джеймс догадався це зробити лише, коли Меджі вже безпорадно притулилась до шорсткого стовбура дерева і беззвучно заплакала. Нерви не витримали напруження, яке не залишало її з моменту приїзду. Вона героїчно стримувалась, весь час намагалася шукати виправдання поведінці Фреда: він уникав залишатися з нею наодинці, несподівано захотів спати після полювання, був цілком байдужий і полишив її на друзів. Втеча Фреда з прогулянки, про яку вона його безмовно благала, була останньою краплиною. Все, все вже ні до чого, тепер ясно, що нічого не зробиш, він пішов, зовсім пішов. Вона йому набридла, так-так, набридла!..

— Меджі, будь ласка, не треба… Меджі, я дуже прошу вас, заспокойтеся… не треба плакати!

Джеймс безладно повторював слова розради, не думаючи про їх зміст. Він переступав з ноги на ногу, смішно пританцьовуючи біля дівчини, простягав руки, намагаючись ласкаво погладити її по голові, але одразу ж відсмикував руку, немов боячись обпектися.

— О Меджі, ну справді не треба так гірко плакати, — намагався втішити її Джеймс.

Нарешті він усе ж таки торкнувся голови дівчини, відчув під пальцями пухнасті пасма її волосся. Джеймс злякано примружив очі: невже він і справді гладить волосся Меджі?.. Ні, це неможливо!

Але Меджі немов чекала цієї ласки. Вона швидко повернулась, судорожно обхопила враженого Джеймса за плечі, головою притулилася до грудей немов у пошуках надійного захисту. Дівчина гірко плакала, перериваючи ридання безладними словами, в яких були і відчай, і гіркота, і сум.

— О, я так… так старалася, щоб він був зі мною… — захлинаючись лепетала вона, змочуючи сорочку Джеймса гарячими сльозами, які немов обпалювали його груди. — Я хотіла… я їхала сюди… бо думала, що він… Джеймс, навіщо він так?.. Хіба я зробила щось погане? Хіба я не кохаю його?.. Я вірила, що все буде добре… весь час вірила…

Джеймс гладив її по голові, ласкаво перебираючи пальцями м’яке волосся й дивувався своїй сміливості: він торкається Меджі, її пухнастого бронзового волосся, ось він, здається, міг би навіть притулитися губами до нього, і нічого! Ні-ні, це неможливо, раптом збагнув він. Дівчина плаче, в неї велике горе, вона лише тому й пригорнулася до нього так довірливо, що їй зараз цілком байдуже, кому поскаржитися, в кого знайти захист. А він… він дозволяє, щоб йому в голову лізли отакі шалені думки, від яких калатає серце й стукотить у скронях, бо в цих думках і почуттях, що переповнюють його, є та свята святих усієї його істоти, та нездійсненна смілива мрія, гарячково переконував він самого себе, про яку тільки можна написати в потаємному щоденнику, замикаючи його потім у шухляді столу, і не можна, не можна говорити вголос…

Звичайно, про це говорити не можна! Ні в якому разі! І тут-таки, жахаючись своїх слів, Джеймс раптом сказав, дивлячись кудись убік:

— А я, Меджі, писав вам. Багато-багато писав. Ні, ні, ви не думайте, не для вас, а так, для себе.

Можливо, вона не почула, ой, хоч би не почула, в думках благав Джеймс, відчуваючи, як від хвилювання, що раптом охопило його, спітніли долоні й навіть пальці, якими він усе ще перебирав її волосся. Проте Меджі почула. Дівчина трохи підвела голову, досі сховану в нього на грудях, і здивовано спитала:

— Як це мені і не для мене, а для вас?

В її заплаканих синіх очах світився подив. Великі вії були ще вологі від сліз, мокрими залишалися й щоки, і кругле, наче у дитини, підборіддя. Але пухнасті зламані брови здивовано піднялися, і свіжі, немов умиті росою губи з залишками помади також від цікавості трохи відкрилися, мов часточки мандарина-королька, подумав Джеймс, у нього лід шкіркою саме такі червоні бризки…

Слова Джеймса, очевидно, вразили Меджі своєю несподіваністю, бо вона ще раз перепитала, злизнувши з губи сльозинку, яка лоскотала її:

— Мені, не для мене, а для вас?.. Це незрозуміло, Джеймс!

«Отак завжди буває, — з відчаєм подумав Джеймс, — бовкнеш щось ненароком — і як тільки в мине це вихопилося! — а потім хтозна, що й робити». Він швидко заговорив, наче намагаючись під цією квапливістю приховати власну розгубленість:

— Я хотів сказати, що іноді… іноді я п-пишу щоденник… і там д-дещо про вас, Меджі…

«А, чорт, чому «дещо», коли майже все, і вона обов’язково зрозуміє», — жахнувся Джеймс. І хоч він лише подумав про це, Меджі вже сказала:

— Теж не виходить, Джеймс. Ви щойно сказали, що писали мені «багато-багато». А тепер виявляється — тільки «дещо». Краще скажіть правду. Це й справді щоденник?

Руки Меджі вже не обіймали Джеймса. І він уже не пестив її волосся. Меджі на крок одійшла від Джеймса і притулилась до того дерева, біля якого нестримно розплакалася. Тепер вона діловито вийняла з маленької сумочки носову хустинку й пудреницю.

— Мабуть, я така заплакана, — сказала вона, витираючи обличчя хустинкою. — Як безглуздо все це вийшло… То як, Джеймс? «Дещо» чи «багато-багато»?

«Просто дивно, як швидко дівчата можуть змінювати свій настрій», — подумав Джеймс. Адже щойно Меджі гірко плакала, а тепер пудриться й кокетливо розпитує, поглядаючи на нього ще не просохлими від сліз очима. Дивовижні істоти, ці дівчата…

— Взагалі дещо, але для мене й це багато, — сказав він з острахом. — Знаєте, я не вмію писати. Так, іноді записую, що спаде на думку… Я ж не письменниці не журналіст. От у мене був один знайомий, так він писав про що завгодно і дуже вдало. Одного разу дав мені прочитати своє оповідання, і, слово честі, я був вражений… Він справді як письменник…

— Заждіть, Джеймс, — перебила його Меджі, сховавши пудреницю, — Навіщо нам розмови про вашого знайомого? Що ви писали про мене? Мабуть, щось погане, га? Дасте мені прочитати? Я страшенно люблю читати щоденники!

Що далі, то гірше! Джеймс люто куйовдив борідку. Ну, гаразд, так чи не так! Треба кидати цю дражливу тему. А там ще побачимо, як воно вийде.

— Добре, Меджі, — сказав він. — Я дам вам подивитися те, що писав про вас. Тільки ж усе це вдома…

— Не тут? — розчаровано спитала Меджі.

— Та ні, що ви! Тут і часу немає, і, крім того, ми всі були дуже зайняті історією з метеоритом, а потім — космічна плісень, — натхненно вигадував Джеймс. — Однак, як тільки повернемось, я обов’язково дам вам прочитати свої записки.

— Обіцяєте? — недовірливо примружила вона очі.

— Обіцяю!

— Все-все? Це так цікаво — читати про себе, — зовсім пожвавішала Меджі. — Знаєте, коли читаєш роман, так завжди приміряєш героїню до себе. Ну, найчастіше з цього нічого не виходить. Адже героїні бувають різні, й поводяться вони кожна по-своєму… Одна все терпить і лише страждав, а друга навпаки — примушує інших терпіти, а сама тільки підсміюється.

— А ви, Меджі? — раптом спитав Джеймс.

— Що я?

— Ну, як ви поводитесь у вашому житті? Терпите чи… — Він не закінчив фрази, але йому здалося, що од відповіді Меджі залежить дуже-дуже багато.

Дівчина на якусь мить задумалась, а потім повільно сказала, наче пригадуючи:

— Не знаю… Раніше я, правда, завжди підсміювалась, коли іншим доводилося терпіти мої витівки. А тепер… тепер вийшло інакше…

Її слова пролунали сумно й щиро, і вона так довірливо глянула на Джеймса, що він одвів очі. «І чого я лізу до неї в душу із своїми безглуздими запитаннями, — подумав він, сердячись сам на себе, — допитую, наче інквізитор, хоч і не маю на це ніякого права! Обов’язково я мушу сказати щось невлад, невідомо навіщо, а потім доводиться викручуватися». І, щоб заповнити паузу, яка затяглася, Джеймс з удаваною жвавістю сказав:

— Знаєте, я недавно прочитав у одного поета, здається, східного, такі слова: «Я зрозуміла: терпіння — моя доля. Втім, що поробиш? Жду я нетерпляче!» Правда, чудово сказано? Розумієте, вона змушена терпіти, але чекає — нетерпляче! Мені страшенно сподобалося…

Він помітив, як у Меджі від його слів обличчя якось витяглось, очі стали сумні, краєчки губ опустилися, брови трохи піднялись, вона м’яла в руках свою носову хусточку, а в синіх очах раптом з’явилися вологі блискітки. «Боже мій, здається, вона може знову заплакати, — жахнувся Джеймс, — але чому, хіба я сказав щось не так?..»

— Меджі! О Меджі, будь ласка, не треба! — палко гукнув він, з огидою відчуваючи, як у нього вкрилося потом лице і як пітніють окуляри, крізь які він тепер бачив обличчя дівчини наче в тумані. Він зірвав з носа окуляри і, розмахуючи ними, благав: — Дуже, дуже прошу, заспокойтеся, не треба! Краще вдарте мене, якщо я… якщо вам здалося… тільки не плачте!

Але Меджі й не збиралася плакати. Вона подивилася вгору, туди, де на тлі вечірнього темно-синього неба вимальовувалося могутнє віття кедрів з їх буйними глицями, і мрійливо сказала:

— Жде — нетерпляче… бо її доля-терпіння… тут і примірювати до себе не треба. Все зрозуміло й правильно.

«Та будь же я проклятий, — з люттю вилаявся в думках Джеймс, скажено крутячи в пальцях окуляри, — от наче я навмисно сказав ці чортові вірші для неї і для Фреда! Ну так, Меджі також жде нетерпляче, вірно, мабуть, тому ця фраза й спала мені на думку. Тільки в інших працюють стримуючі центри, а в мене — нічого схожого! Взяв і белькнув невідомо навіщо. А чому? Та тому, що диявольськи важко без звички розмовляти з дівчатами. Ну, не вмію, і все!..»

— Меджі… — з благанням проговорив він.

Вона подивилася на нього порожнім поглядом. І раптом сказала:

— Який ви смішний, Джеймс, коли без окулярів! Очі такі блакитні-блакитні, прямо світяться, і дивляться ну зовсім по-дитячому. Навіть важко собі уявити, як ви багато знаєте, обізнані в науці, я хочу сказати. А в інших справах — не дуже… Але все одно, ви дуже милий, і я вас люблю, Джеймс! І знаєте що: розкажіть мені ще про вашу космічну плісень і про все це. Будь ласка, розкажіть! Це страшенно цікаво!

Джеймс Марчі розгублено поглядав на Меджі, не знаючи, жартує вона, чи говорить серйозно. А може, їй і справді цікаво? У цих дівчат ніколи нічого не розбереш… Але голос Меджі звучав так переконливо, вона говорила так лагідно й незвично, що він у думці, махнувши рукою, погодився.

— Гаразд, — сказав Коротун, витягуючи хустинку, щоб протерти окуляри, — про плісень і всякі такі штуки мені й справді буде легше говорити.