27

Фред Стапльтон енергійно ляснув себе рукою по коліну й виразно подивився на Клайда.

— Ти розумієш, у чому тут справа? — переможно сказав він. І одразу ж таки відповів на своє запитання: — Джеймс мав рацію. Плісень з цього проклятого метеорита справді швидко росла в блюдечках через те, що на неї потрапив попіл з люльки… і в неї почалася ця, як її…

— Мутація, — підказав Клайд.

— Так, мутація. І з’явився отруйний запах… Якщо все це так, то, виходить, Джеймс вирішив провести дослід на самому метеориті! Він насипав на нього попелу, ось що! І, як бачиш, наслідки з’явилися відразу ж таки, протягом однієї ночі. Зрозуміло?

— І сам Джеймс учора вночі, здається, говорив про те, що він придумав якийсь новий експеримент, — додав Клайд. — Тільки рішуче відмовлявся сказати, який саме, пам’ятаєш? Мабуть, він хотів спочатку сам подивитися, що вийде… Меджі, ви й справді дуже допомогли нам, — привітно звернувся він до дівчини, яка переводила погляд то на одного, то на іншого, силкуючись вловити зміст їхніх уривчастих фраз.

— Але ж я нічого, зовсім нічого не розумію з того, про що ви говорите, — жалібно сказала вона, підводячи на Клайда сумні очі. — І чому я допомогла, також не можу збагнути.

Фред зневажливо пирхнув. «Про що можна говорити з дурним дівчиськом, — подумав він, — яке не розуміє найелементарніших речей! Отак, мабуть, як зараз, вона і тоді кліпала очима, коли слухала Джеймса-Коротуна, а він розсипався перед нею… А тепер Джеймс — мертвий, вкритий простирадлом, лежить отам, у палатці!..» Він глянув скоса на відкритий вхід. Під промінням яскравого сонця, що заливало галявину, вхід до палатки, який залишився в тіні, зяяв наче похмура яма — нагадування про те, що сталося сьогодні вранці і чого вже не можна виправити… Фред відвернувся, його серце стиснув біль.

Він майже не чув, як Клайд м’яко відповів Меджі:

— Зараз я спробую вам усе пояснити. Звичайно, вам так важко зрозуміти.

Клайд коротко розповів їй, як Джеймс Марчі випадково помітив, що попіл, який впав з люльки на плісень, викликав її посилений ріст. І, мабуть, Джеймс вирішив повторити цей дослід на плісені, яка лишалася на метеориті. Тому він і закурив люльку тоді, ввечері, а потім посипав попелом метеорит, сподіваючись, що це дасть ще більший ефект. Вранці ж він поспішив перевірити, який ефект дав новий експеримент — ледь розвиднілося, подався до метеорита, і ось…

Меджі слухала Клайда, затамувавши подих, боячись пропустити й слово. Вона то смикала свою мокру від сліз носову хустинку, їй хотілося розірвати її на шматки, то залишала її, але потім знову м’яла цей маленький шматочок шовку. Раптом вона пригадала, що саме такою мокрою маленькою хусточкою Джеймс вчора у лісі пробував витерти їй сльози, коли вона ридала, ображена Фредом. І від цього зараз знову на очі навернулися сльози, і Меджі ледь стрималася, щоб знову не заплакати. Клайд все ще говорив, а Меджі думала: милий Джеймс, милий Коротун, він так зворушливо, так боязко розповідав їй вчора про свої почуття, про те, як він кохає її… «Ні, такого слова не було, але ж я знаю, — думала Меджі, — я знаю, що він думав саме так!» І ніколи ще ніхто не говорив з нею про кохання так безпорадно і так переконливо, як милий, ласкавий Коротун, що уникав навіть самого слова «кохаю», але воно голосно звучало в кожній його фразі і навіть у мовчанні. Джеймс, Джеймс!

Коли Клайд скінчив розповідати, дівчина поглянула на палатку, де лежав мертвий Джеймс Марчі, і ще нижче опустила голову. Ридання душили її. Вони прорвалися знову нестримним плачем, від якого судорожно тремтіли плечі й перехоплювало подих.

— Меджі, Меджі, я зовсім не хотів засмучувати вас, — розгублено проговорив Клайд, простягаючи до неї руку. — Меджі, заспокойтеся, не треба плакати, цим уже не допоможеш горю…

— Ні… ні… не треба, не втішайте мене, — крізь сльози відповідала вона, — я сама… сама… все пройде…

— Облиш її, — напівголосно сказав Фред, поклавши руку на плече Клайдові. — Це як прийшло, так і зникне. Я знаю. Давай краще візьмемося за одну справу. — І він звівся на рівні ноги, великий і важкий.

— Яку справу? — здивовано спитав Клайд, все ж таки підводячись слідом за ним.

— Ходімо до палатки Джеймса. Я думаю, що вона вже добре вивітрилася після того, як ти виніс звідти й спалив плісень.

— А навіщо? — знову здивувався Клайд.

— Ну, хоч би для того, щоб подивитися, чи все там гаразд. Тоді переселимо її туди, — він кивнув головою на Меджі. — Мені, знаєш, не дуже подобається спати просто неба.

Клайд несхвально поглянув на Фреда, але нічого не сказав. Кинувши ще один співчутливий погляд на Меджі, яка все ще плакала, він пішов слідом за Фредом до палатки Джеймса.


Перед тим як увійти до палатки, Фред обійшов її навколо й підняв з усіх боків полотнища.

— Так буде краще, не лишиться отого запаху, — сказав він задоволено, побачивши, як вітерець продуває палатку наскрізь. — Чорти його знають, може, там усе просякнуто отим смородом?..

Вони обережно ввійшли до палатки. Ні, ніякого запаху де лишилося. Речей Джеймса не було, мабуть, він переніс їх до Клайда. За долівку правила циновка, на якій перед тим стояли блюдця з плісенню. Від них на циновці ще були помітні сліди.

— Вона теж тут не потрібна, — впевнено сказав Фред і нахилився, щоб узяти циновку й викинути її з палатки.

Але Клайд спинив його:

— Зажди, давай обдивимося спочатку. Гм, дивно…

— Що саме?

— Дивись!

На циновці, біля вм’ятин від блюдець, не було ніяких мертвих комах. Вони зникли. Але ж Клайд лише вчора ясно бачив мертвих мурах, метелика, що впав біля блюдця. Всі вони нерухомо лежали навколо блюдець із згубною плісенню, створюючи немов концентричні кола чи дуги. Лежали, витягнувши голови й щупальця до плісені. Тепер їх не було.

— Всі мертві комахи зникли, — коротко кинув Клайд, показуючи на циновку. — Хіба ти не бачиш?

— Нічого не розумію, — роздратовано відповів Фред. — Може, ти розтоптав їх…

Клайд заперечно похитав головою. Коли б він їх розтоптав, так лишилися б сліди. Крім того, він лише підбіг до циновки, схопив блюдця й виніс їх. А мертві комахи, що рясно усипали циновку, залишалися в палатці. Що трапилося з ними?

— Може, ти їх бачив ще позавчора, а після цього їх викинув Джеймс? — припустив Фред, побачивши, як стурбовано озирається Клайд.

— Можливо, звичайно, хоч і неймовірно, — відповів той задумливо. — Запідозрити Коротуна в надмірній обережності я не можу, але навряд чи він затримувався б у палатці для того, щоб збирати мертвих комах. Зазирнути, поглянути, як іде справа, це зрозуміло! Але підбирати комах… ні, тут щось не те…

Фред здивовано дивився на Клайда.

— Невже це так важливо? — спитав він нарешті. — Чи є тут ці мурашки й інша дрібнота, чи немає, хіба не все одно? Якщо Джеймс, як ти кажеш, не викинув їх, тоді можна придумати ще купу різних пояснень.

— Наприклад?

— Ну, припустімо, що їх зжерла якась інша тварина, — хіба мало хто міг залізти в палатку? Хоч би кролики, їх тут сила-силенна!

— Кролики не їдять комах.

— Ну, не кролики, так ще хто-небудь, — розсердився Фред Стапльтон. — Плісені немає, значить, не треба думати й про якихось мертвих комах. А може, й ти вирішив займатися не потрібними нікому експериментами, переливати з пустого в порожнє, як робив це Коротун?


Поки він говорив, погляд Клайда машинально блукав по підлозі палатки, затримуючись у її кутках, там, де було темно, доки підняті полотнища не впустили потоків яскравого світла, що заливало тепер усю палатку. Йому здалося, що у дальньому кутку лежить якась грудочка. Неясна здогадка майнула в голові. Невже це…

Не звертаючи уваги на роздратованість Фреда, він ступив крок, другий і опинився у цьому кутку.

Біля вбитого у землю кілочка, що тримав край палатки, на прим’ятій пожовклій траві лежало щось схоже на ту саму малесеньку польову мишу, яку він бачив учора. Чорні намистинки очей тоді так жалібно дивилися на нього. Що ж сталося з цим маленьким тільцем? Тепер від нього лишилася тільки половина! Задня частина тулуба з довгим хвостом і витягненими лапками. Другої половини з передніми лапками й головою — не було. Вона зникла. Мов розчинилася, бо жодних слідів крові не було видно. Здавалося, що безкровним був і залишок миші — лише кісточки, м’язи і шматочок буро-сірої шерсті.

— Що ти там знайшов ще? — почув Клайд голос Фреда, який присів навпочіпки біля нього. — Миша, чи що? Дуже цікаво, — іронічно процідив він.

— Придивися краще, — коротко відгукнувся Клайд.

— Ну й що ж? Якась тваринка відгризла половину миші, тільки й всього.

— Сумнівно, — стримано пояснив Клайд. — Ти сам бачиш, адже крові немає. — Він уважно вдивлявся в крихітну грудочку, намагаючись знайти відповідь. Гостра й гірка думка прорізала його свідомість: «Якби був Коротун!.. Якби…»

Фред Стапльтон випростався.

— Гаразд, можеш міркувати про мишу і мурах скільки тобі завгодно, — промовив він розлючено. — Мене це не цікавить. Вважай, коли хочеш, що це саме плісень зжерла й дохлих мурах, і півмиші. От узяла й зжерла. Адже вона, ця плісень, — космічна, таємнича, ну, й вали все на неї. Мені ж це — байдуже.

По голосу Фреда Клайд зрозумів, що йому й справді цілком байдуже. «Дохлі мурахи», «півмиша», цей зневажливий тон по відношенню до всього, що, на його думку, не складало практичного, ділового інтересу… Таким був Фред Стапльтон. Клайд знав це. Але ж міг би він, хоч шануючи пам’ять Джеймса Марчі, не виявляти своєї байдужості до того, що їх так цікавило. Клайд хотів щось сказати, але стримався, як завжди, і не сказав нічого. А Фред узяв циновку з підлоги і, виходячи з палатки, примирливо сказав:

— Давай, братику, кінчати всякі такі детективні розслідування. Від них тільки голова болить і ніякої користі.

Загрузка...