28

Наступного дня ранком вони ховали Джеймса Марчі.

Погода зіпсувалася ще напередодні. Сіра важка хмара, що насувалася з гір, весь день нерухомо висіла над лісом, немов не наважуючись рушити далі. А коли смерклося, здавалось, що звідти, з-за лісу, почали повзти довгі невідворотні тіні. Слабкі подуви ледве помітного вітерця, що приносили на галявину свіже й запашне дихання лісу, змінилися наполегливими стривоженими поривами, від яких прилягала висока трава, пригиналися до землі кущі, і полотнища палаток надувалися й напружено тремтіли, наче готові зірватися й полетіти. Сіра хмара над лісом немов набухала, її набряклі краї звисали вниз, ладні вилитися нестримним крупним дощем. Але до галявини хмара ще не дійшла, вона все ще висіла над лісом, над високими деревами, що неспокійно шуміли й розмахували обважнілими гілками. Вони чекали дощу, лісні велетні, вони наполегливо вимагали його від навислої над ними темної хмари, насиченої живлючою вологою. Але дощу не було, і лише поривчастий вітер, що дедалі дужчав, шурхав між верхівками збентежених дерев і провислими над ними важкими краями чорної хмари, наче розбурханий дикий звір у тісному підземеллі. Так надійшов тривожний, напружений вечір, такою самою була нескінченно довга ніч, яка не давала ані полегшення, ані заспокоєння. Меджі не могла заплющити очей, хоч трохи заснути через глухі удари вітру, що налітав і рвав полотнища, туго притягнуті до землі. Вона не могла ні про що думати, їй здавалося, що ці удари, які йшли один за одним немов канонада, зірвуть палатку, і її разом з постіллю понесуть у морок і холод безконечної ночі, кинуть, немов тріску, у божевільний вир, який закрутив оскаженілий вітер для того, щоб знищити її. Коли б Джеймс був живий, вона кинулася б до нього, щоб він заспокоїв її якимись добрими, ласкавими словами, — так, як він втішав її тоді… Коли б він був живий! Коли б…

Меджі ще раз ледь чутно повторила це: «Коли б» — і, втомлена своїми плутаними думками, заснула. Коли вона прокинулася, то їй здалося, що вона зовсім не спала, а лише на хвилинку заплющила очі, і відразу її знову розбуркав новий порив вітру, від якого здригалася палатка. Ранкове світло пробивалося крізь усі отвори й щілини — це було вже не те яскраве й гостре сонячне проміння, яке лоскотало обличчя й будило її вчора, наповнюючи безпричинною радістю серце, а сіра імла, що звичайно виникає перед світанком, на тій невловимій межі, яка розділяє ніч, що вже пішла, і день, який ще не почався. Так подумала і Меджі. Але, піднявши голову й визирнувши у пластмасове віконце, вона переконалася, що це не світанок, а похмурий ранок під сірим і безрадісним небом, затягненим дощовими хмарами.


Меджі погано усвідомлювала і ще гірше пам’ятала, як у її палатці відхилилася запона, як Клайд похмуро покликав її, сказавши, що вони вже викопали могилу й будуть ховати Джеймса. Меджі мимоволі йшла слідом за Клайдом і Фредом, які несли тіло Джеймса, і щулилася від холодного вітру. Вона бачила, як хлопці опустили тіло в могилу, постояли ще хвилинку в мовчанні, схиливши голови, а потім швидко закидали яму землею. Фред підняв свою рушницю й тричі вистрелив угору, віддаючи останню шану Джеймсу Марчі.

На невеличкому пагорбі під лісом виросла одинока могила. І це було все.

Потім вони мовчки сиділи біля вогнища. Меджі вже не плакала, для цього в неї не було сили.

Фред сказав, не дивлячись ні на кого:

— Треба б зібрати речі Джеймса. Вони лежать в обох палатках. І в твоїй, Клайд, і в моїй. Відішлемо їх сестрі. Адреса є в місті.

Клайд похмуро кивнув головою, і вони знову замовкли. Простягти руку за спину, Фред вийняв з задньої кишені штанів пласку фляжку. Він відкрутив пробку, трохи надпив і запропонував Клайдові:

— Візьми, братику. Віскі завжди допомагає. Рекомендую не розводити содовою, міцніше забере.

Клайд заперечно похитав головою: ні, він не хоче пити. Фред знизав плечима й випив ще. Не ховаючи фляжки, він звернувся до Меджі:

— А ти не хочеш, Меджі? Чудово допомагає, коли важко на серці! Що, не хочеш? Ну, і… не треба! Якісь ви обоє засушені, слово честі. Наче не розумієте, що вже нічого не поробиш. Немає нашого Коротуна — й нікуди від цього не дінешся. Де це я таке чув? Ага, пригадав. Якийсь дивак звелів написати на своїй надмогильній плиті отаке звернення до перехожого: «Лежу тут я — читаєш ти. Коли б ліг ти — читав би я». Здорово? Їй-бо, дуже дотепно, ха-ха-ха! Вся різниця полягає в тому, хто читає цю, як її…. епі… епітафію!

Клайд несхвально поглянув на нього.

— Ти, Фред, верзеш чортзна-що.

— Чого це? — несподівано образився той. — Я просто не хочу, щоб ви сиділи, наче у воді вимочені. Гадаєте, мені неважко? Ще й як! Тільки гіркими думками та сумними словами справі не допоможеш. — Він знову дістав фляжку, відпив з неї й поморщився. — Фу, чомусь погано пішло!.. Ось тому я й п’ю, що так мені краще. Розумієш?

— Знаєш, Фред, тобі віскі вже й так ударило в голову, — неохоче сказав Клайд. — Адже ти ще не снідав. Ну навіщо це?

— Дурниці! — напівп’яно пробелькотів Фред. — Я чудово себе по-по-чуваю, ось що. І я тобі навіть скажу, що ми ще поставимо Коротуну розкішний пам’ятник!

— Що? Про що ти? — широко розкрив очі Клайд.

Меджі також була здивована цими словами Фреда.

— Пам’ятник, я тобі кажу! Багатий, з золотом, з мармуровими ангелами й… епітафією. Я вже її здорово придумаю! Слухай, Клайд, — голос Фреда перейшов у таємничий шепіт, — я тобі поки що нічого не говорив, але збагнув відразу ж таки, як тільки… ну, одним словом, відразу. З цієї космічної плісені… — він озирнувся. — З неї ми ще зробимо купу грошей. Розумієш? Я вже придумав, як саме, не будь я Фред Стапльтон! Нам вона, звісно, ні до чого. Втім, дехто зможе дуже зацікавитися нею. А зацікавлю цього самого «декого» я сам! Вам треба лише не заважати мені. І тоді буде такий пам’ятник Коротуну, що…

— Зажди, Фред, — спинив його Клайд, обурений. — Тут справа не в пам’ятнику. Ти сказав «зацікавиться». Хто ж, на твою думку, може цим зацікавитися? З ким це ти збираєшся вести справи?

Фред хитро посміхнувся:

— Е, братику-кролику! Я не такий уже п’яний, щоб одразу тобі все вибазікати. Досить поки що й того, що я сказав. Фред Стапльтон ніколи не каже зайвого, ти це знаєш. І вже коли він щось сказав, так можеш бути певний, що це серйозна штука. Розумієш? Як це я сказав щойно… ні, не я, а один дивак у своїй…. епітафії… «Коли б ліг ти — читав би я!..» От здорово!

Клайд зневажливо махнув рукою:

— Справді, ти п’яний, Фред. Нагородив сім кіп гречаної вовни… Піди краще відпочинь під кущем, а тоді й поговоримо, якщо тобі це так потрібно.

— Не лише мені, а й тобі, — уперто перебив його Фред. — Про це й мова.

— Гаразд, гаразд, — заспокійливо відповів Клайд. — Піди й відпочинь, а ми з Меджі поки що займемося справами. Так, Меджі? — звернувся він до дівчини.

— Звичайно, Клайд, — з готовністю відповіла вона.

Фред презирливо відійшов од них і з незалежним виглядом засвистав якусь пісеньку. Клайд провів його очима й сказав:

— Якщо ви не заперечуєте, Меджі, ми зараз візьмемося за нотатки Джеймса. Він, знаєте, вів щоденник. Не весь час, правда, але записував там усе, що здавалося йому найважливішим.

Меджі стрепенулася: щоденник Джеймса Марчі? Чи не про нього він їй говорив тоді ввечері? Тільки він казав, що залишив свої записки вдома…

— Ми пошукаємо в його рюкзаку, — вів далі Клайд. — Ви знаєте, Меджі, мені чомусь здається, що Фред вигадав якусь не дуже добру гру. Те, що він нічого не сказав по суті, ще більше переконує мене в цьому: значить, він щось таки вигадав. Що саме, я, певна річ, поки що не знаю. Але… одне слово, поглянемо записи Джеймса. Вони можуть допомогти нам.

Загрузка...