4

Неподалік лежав валун, наче величенький кавун неправильної округлої форми. Єдине, що його відрізняло від інших валунів, — це колір, він був чорний. Клайд жартівливо кинув:

— Слухай, ти вибрав оригінальний камінчик. Тільки я сумніваюся, щоб у ньому були дорогоцінні метали, надто вже він чорний. Гадаєш, тобі пощастить його розколоти? Цей горішок, мабуть, ще міцніший, ніж попередній.

Джеймс не звернув уваги на зауваження Клайда. Він зосереджено розглядав валун, опустивши молоток. Потім обернувся до друга. На його обличчі був неприхований подив.

— Клайд, це не валун, — сказав він.

— А що ж? — лінькувато обізвався Клайд.

Правду кажучи, йому було байдуже, як саме назве Джеймс цей камінь.

— Це… це метеорит!

— Що?

— Метеорит, я кажу.

— Звідки ти знаєш?

— Поглянь сам, — простяг Джеймс руку, в якій тримав молоток. — Насамперед він не обтесаний, не відшліфований водою, як інші валуни…

— А мені здається, що він такий же обкатаний і круглий, як і інші, — заперечив Клайд. — Тільки чорний, от і все. — Клайд так добре вмостився на валуні, що йому не хотілося вставати через якесь каміння. Але Джеймс був дуже збуджений:

— Ні-ні, ти поглянь! І побачиш сам, у чому різниця. Клайд мляво підвівся і підійшов до Джеймса.

— Ось… ось бачиш? — голос Джеймса навіть уривався від хвилювання.

— Поки що нічого не бачу. Звичайний булижник чорного кольору. Нічого цікавого. Вивалився з якоїсь гори, попав у річку, і його солідно обкатало, як і інші валуни. З чого ти взяв, що це метеорит, Коротун? — Клайд недбало махнув рукою й хотів уже піти геть, як Джеймс нетерпляче потяг його за рукав сорочки й зупинив.

— Ні, зажди, зажди! — знову квапливо заговорив він. — Ти навіть не поглянув як слід. Він не обкатаний водою, розумієш? У нього оплавлені — оплавлені! — боки. Ось видно навіть напливи й нашарування. Він, цей метеорит, з величезною швидкістю пролітав крізь нашу атмосферу. І нагрівався від тертя, ну, це ж так зрозуміло! Тому його боки й оплавилися, дивись, хіба ти не бачиш?

Кучерява борідка Джеймса тремтіла, очі збуджено виблискували, а молоток у руці, немов підкреслюючи його слова, описував неймовірні зигзаги й криві. Клайд здивовано поглядав на нього й зовсім не розумів друга. Чому Коротун так розпалився? Ну хай це справді метеорит, чи не все одно? Як не назви, камінь є камінь, до того ж він і зовні мало привабливий…

А Джеймс Марчі не вгавав:

— Гість з далеких-далеких світів, розумієш, Клайд? Тут можуть бути нові елементи, невідомі нам. І це страшенно цінно для науки! Адже кожен знайдений на землі метеорит навіть має окрему назву, я читав про це. Тепер це буде метеорит Джеймса Марчі і Клайда Тальбота, ось що!

— Ти забув про Фреда, — з докором зауважив Клайд.

— Ну, гаразд, і Фреда Стапльтона, — погодився той, але тут-таки схаменувся: — Але ж Фред не має ніякого відношення до метеорита, він його не знаходив?

— Скажемо прямо, я теж маю дуже мало відношення до твоєї знахідки… якщо це справді метеорит, — заперечив Клайд.

— Ти ще сумніваєшся? — підхопив Джеймс. — Я знаю, як тобі довести, що це справжній метеорит! Підніми його!

Клайд нахилився — і тут-таки подумав: слово честі, Коротун заразив мене своїм запалом! Хай йому біс, щоб увічнити себе в науці, можна піти на все. Він узявся обома руками за круглий чорний камінь і хотів його легко підняти. На велике здивування, камінь був надто важкий для такого розміру. Клайд насилу підняв його трошечки і зразу ж опустив на землю, вражено поглядаючи на товариша.

— Ну, тепер віриш? — переможно засміявся Джеймс. — Важкуватий, правда?

— Слухай, він немовби з свинцю, чи що… А може, і з золота, га? От було б здорово — цілий золотий самородок! — Очі Клайда зацікавлено блиснули.

Джеймс знову розсміявся.

— Мабуть, не треба захоплюватися, — повчально зауважив він. — Золотих метеоритів ніхто ніколи ще не знаходив. А важкий він тому, що складається, мабуть, із заліза і нікелю. Я, звичайно, не знаю, але метеорити частенько бувають такими. А тобі не здається, що ти й сам уже починаєш потроху цікавитися нашим метеоритом?

Клайд знизав плечима:

— Не скажу, щоб надто, але ж ти, Коротун, можеш кого завгодно запалити, коли тебе щось захоплює. А про мене, все це не так уже важливо. Нехай буде метеорит, якщо тобі так хочеться. Для науки, може, це й було б цікаво, а для практичного життя хіба не однаково: метеорит це чи якийсь гірський камінь? Адже це не золото, не алмаз!

— І ти насмілюєшся так казати? — обурено заперечив Джеймс Марчі, так сплеснувши руками, що мало не випав молоток. — Невже ти не розумієш цінності наукових відкриттів? Коли б я почув це від Фреда, ну, тоді де наше не пропадало! Але ти, Клайд…

— І знов, занотуй собі, я не люблю неприхованих лестощів, — обірвав його Клайд. — Скажи прямо, що тобі треба, Коротун, а не хитруй.

— Я хотів би, щоб ми з тобою віднесли метеорит до нашого табору, — чесно зізнався Джеймс, довірливо дивлячись своїми блакитними очима на Клайда. — Там я його роздивлюся, порівняю з малюнками в книжках і взагалі обслідую. Він же матиме наше ім’я. Ти тільки уяви собі, як це звучить!..

— Гаразд, гаразд, я готовий пожертвувати собою для науки, — усміхнувся Клайд. — Скажи тільки, звідки тут, на березі безіменної річки, взявся цей метеорит? Не впав же він прямо з неба? Лежить спокійно серед іншого каміння.

Джеймс затнувся. Поправляючи окуляри, що сповзали з лоба, він відповів:

— Ну, тут може бути чимало припущень. Зрозуміло, він не впав прямо сюди, інакше тут створилася б велика воронка, адже швидкість його падіння величезна… Ми не помітили б його так легко, він зарився б у землю. Я гадаю, що наш метеорит упав десь на схилах гір, далеко звідси. Мабуть, він довго лежав там, і вода поступово підмивала його. А потім підхопила течія річки. В повінь вода винесла його в річище і на цьому березі разом з іншими валунами він застряв. Як тобі подобається моя гіпотеза? Імовірно, га?

Клайд непевно свиснув. Ідей у Коротуна було завжди багато, він міг мимохідь викласти яку завгодно гіпотезу, обґрунтовувати її потім годинами, а на завтра вже винайти іншу ідею і так само наполегливо захищати її, забувши й думати про першу. З ним не варт було сперечатися. Тому Клайд вирішив за краще з усім погодитись відразу.

— А яким чином ти збираєшся тягти до табору метеорит? — спитав він.

— Гмм… ну, на руках, чи що.

— Маю великі сумніви. — Клайд спробував ще раз підняти чорний валун і безнадійно махнув рукою. — Це не пройде, Джеймс, — тоном, що виключав будь-які заперечення, сказав він Коротуну, який неспокійно переступав з ноги на ногу.

— Чому?

— Камінець надто важкий, щоб нести його на руках, та ще й круто вгору. Одному це потягти, а обом — нема за що взятися. Спробуй сам, га?

Джеймс з готовністю нахилився. Але за хвилину випустив метеорит з рук і випростався, смутно зітхаючи.

— Що ж, ти маєш рацію, Клайд. Важкувато… А що ж робити? — поцікавився він, немов це мав вирішити його друг.

— Поки що залишити його тут.

— Це неможливо! — палко відповів Джеймс. — Його змиє вода… чи взагалі він якимсь чином пропаде… Така наукова цінність, а ти кажеш залишити!

— Він лежав тут з давніх-давен, і ніхто його не помітив, — слушно пояснив Клайд. — Ти сам щойно говорив про це. І повені зараз немовби не передбачається, в усякому разі, на найближчі дні. У таборі ти змайструєш ремені чи якісь ноші, тоді й перенесемо твій камінець, якщо тобі так закортіло. А інакше не вийде. Хіба що ти сховаєш його в свою сумку, коли вона в тебе розтягується, наче гума.

— Ну, сумка малувата, — цілком серйозно відповів Джеймс, з діловитим виглядом показуючи своє спорядження.

— Тоді давай перекотимо цю штуку далі від берега, хоча б до цього кедра, ніхто його не рушить, і вода не знесе. А завтра або хоч сьогодні надвечір, коли ти зробиш ноші, перенесемо камінь до табору.

— Ні-ні, тільки сьогодні! — палко заперечив Джеймс. — У тебе світла голова, Клайд! Ти одразу знаходиш практичне вирішення.

Удвох вони насилу перекотили дивовижний валун метрів на чотири від берега, поки він не опинився під величезним кедром, який гордо підносив до неба своє віття. Обхопити цей кедр могли б хіба що три чоловіки, та й то ледве дотягуючись один до одного руками. Клайд захоплено подивився на велетня.

— Ех, і природа ж тут, у цій айдахській глушині! — вигукнув він, озираючись на всі боки. — Зовсім не те, що на якомусь модному курорті. Звичайно, там і пальми, і всяке інше. Але все це культивоване, посаджене в шаховому порядку, як, скажімо, в Майямі. Іди й обережно оглядай. А тут! Якщо кедр — так він уже справжній велетень! Навіть оця колюча погань, — вказав він на кущі, що вкривали схил, — і та розрослася, майже як ліс… Що ти хочеш робити, Коротун? — обірвав він свій захоплений монолог, побачивши, як Джеймс, наче приміряючись, уважно приглядається до чорного валуна і обходить його з усіх боків.

— Я дивлюся… дивлюсь… — неуважно бурмотів той, — чи немає тут якоїсь тріщинки… А, звичайно ж, є! Є!

— Та про що ти, нарешті? — підійшов до нього Клайд.

— Є тріщинка! — переможно вигукнув Джеймс. — Отже, я прямо тут-таки можу взяти зразок метеорита. Зараз, Клайд, зараз! Бачиш, по цій тріщинці від нього можна відколоти шматочок. От зараз!

Клайд побачив, як Джеймс розмахнувся молотком і з силою вдарив по валуну. Пролунав глухий удар, наче хтось простогнав або метеорит був суцільною брилою металу. Молоток у руках Джеймса відскочив.

— Знову не виходить, Коротун? — співчутливо спитав Клайд.

— Ні-ні, все в порядку! Треба ще раз ударити, — переконано відповів Джеймс, — він уже надколовся. Але, знаєш, у ньому багато металу, прямо дивно…

Він знову вдарив молотком. Стогін повторився. І водночас на землю впав відколотий шматочок каменя, невеличкий, розміром усього два-три сантиметри. Опуклий, зовнішній край уламка був такий же чорний, як і весь камінь. Але на зломі…

Загрузка...