24

Цьому важко було повірити.

Біля річки ніби ніщо не змінилося. Так само шуміли велетенські кедри, така ж насичена вологою прохолода лилася з них, так само дзюркотіла вода, обмиваючи валуни й гальку на березі. Клайд на ходу мимоволі озирнувся на Фреда: чи не примарилося йому те, про що він розповідав? Ні!

Метрів за п’ятнадцять від крутої стежки, якою вони бігли, нерухомо лежав Джеймс Марчі. Тіло його наче тяглося до гігантського кедра, біля якого поблискував чорний метеорит. Немов Джеймс хотів доторкнутися до чорного каменя, розчепірені пальці його правої руки майже дотяглися до метеорита, але так і застигли у цьому судорожному русі. Ліва рука протиприродно підвернулася під груди, коли він падав, і обличчя зарилося в гальку.

Клайд зупинився і заціпенів на якусь мить. Він хотів було швидко кинутись до Коротуна, але Фред схопив його за руку.

— Стривай! — сказав він уривчасто. — Сморід, чуєш?

Тепер і Клайд відчув одурманюючий запах. Він котився паче хвилями, пульсував, наче метеорит дихав, за кожним видихом випускаючи порцію цього зловонного запаху, від якого перехоплювало дух.

— Здалека, і то важко дихати, — промовив Фред, усе ще тримаючи Клайда за руку. — А там, коло нього… там просто неможливо, я ж тобі казав…

Так, і ще Фред говорив, що запаху важко позбутися, і це справді так. Він проникає в груди й лишається там, і коли видихаєш його, то в горлі й ніздрях відчуваєш гостре подряпування, од якого нестерпно хочеться кашляти. Це схоже на те, що було в палатці Джеймса, коли там починала розвиватися плісень. Солодкуватий і разом з тим гострий запах, коли б він був удесятеро слабіший, то, можливо, здавався б навіть приємним, немов пахощі невідомих тропічних квітів. Але й тоді, в палатці, цей запах дурманив, а тут, у багато разів сильніший, він потрапляв у легені наче отруйний газ і осідав там та так і лишався, немов обачливий вбивця…

Клайд закашлявся, і йому здавалося, що кашлю не буде кінця.

— Але… що ж робити? — майже безпорадно спитав він у Фреда, коли кашель припинився.

— Отож і я кажу, що робити? Якщо ти спробуєш наблизитися туди, — він вказав на чорний метеорит, — так відразу почнеш задихатися… і впадеш поряд з ним… я вже пробував…

— Рушники… ви забули про рушники, — пролунав біля них дивно змінений голос Меджі Бейкер. Обидва озирнулися.

Меджі стояла біля них. Однією рукою вона притискала до обличчя мокрий рушник — і від цього в неї так змінився голос, — а другою простягала Клайду й Фреду два такі ж мокрі волохаті рушники, з яких крупними краплинами стікала вода. — Якщо ними обв’язати голову, — додала дівчина, — то вони затримають запах…

Клайд, не гаючи часу, схопив рушник, обгорнув ним обличчя і зав’язав позаду. Меджі мала рацію: мокрий рушник затримував задушливий запах. Мабуть, потім він буде проходити крізь нього, але поки що… Не чекаючи, доки Фред зав’яже навколо голови свій рушник, Клайд кинувся вперед, до кедра, до Джеймса.

«Не може бути, не може бути, він тільки знепритомнів, його треба якось витягти звідти». Ці думки безладно стрибали в голові Клайда. Він чув, як слідом за ним біжить Фред, біжить і важко спотикається об валуни. Проте це доходило до нього лише якимсь другим планом, головна мета — Джеймс, Джеймс!

— Ну, Коротунчику, ну, любий, повернися ж!.. З тобою ж нічого не трапилося, просто цей клятий задушливий запах довів тебе до непритомності, от і все, Коротунчику!..

Він ледве повернув важке тіло Джеймса на спину. Тепер бліде, синювате обличчя Коротуна дивилося вгору, на крислате віття кедрів, на зелені глиці. Його окуляри лежали на гальці й сиротливо поблискували. А очі Джеймса, його великі блакитні очі на круглому обличчі з кучерявою борідкою, безживно дивилися кудись у далечінь, повз дерева, повз кущі, повз усе те, що раніше привертало його увагу.

— Швидше виносьмо його звідси, — сказав Клайд, піднімаючи Джеймса на плечі.

Фред узяв його за ноги, й вони разом з Клайдом понесли тіло. Загрузаючи в гальці й обминаючи валуни, вони пішли туди, де нерухомо стояла Меджі Бейкер. «Чому він такий важкий? — подумав Клайд. І відразу ж таки у нього промайнула тривога, якої він ніяк уже не міг позбутися. Так, звичайно, він читав десь, що людина після смерті немовби важчає, бо її м’язи розслабляються, й тіло, якщо його нести, обвисає… — Після смерті… Ні, ні Коротунчику, ти житимеш, я не хочу навіть думати про смерть! Тільки б не розпустилася на голові пов’язка з мокрого рушника, тільки б винести тебе звідси, задушливий запах поступово починає проходити крізь пов’язку, він невблаганно збирається в грудях і легенях, стискує дихання… І паморочиться в голові, боже мій, невже я теж можу знепритомніти?..»

Але ось і Меджі. Чому вона відступає вбік і показує рукою, щоб Джеймса несли далі? Що вона каже?

— Клайд, Фред, це сюди! До кущів, до стежки!

Її голос долинав до Клайда наче крізь вату, невиразний і глухий. Це від пов’язки чи, може, так діє на нього самого задушливий запах? Але все це неважливо, не в цьому річ. Головне — віднести тіло Джеймса подалі звідси. До кущів, до стежки, якомога далі від метеорита, туди, де чисте повітря, крок, іще крок, іще…

— Тут уже можна, — почув Клайд слова Меджі.

Він опустив голову Джеймса на траву й розв’язав рушник.

Чисте прохолодне повітря свіжим струменем вливалося в груди. Він дихав жадібно й глибоко, упиваючись цим повітрям, і бачив, що так само робить і Фред Стапльтон. А Джеймс?

Меджі, ставши навколішки, швидко розстебнула сорочку Джеймса й приклала вухо до його грудей.

— Меджі, він живий? Ти хочеш… — почав був Фред, але Меджі замість відповіді застережливо підняла руку.

Вона вислухувала Джеймса довго й уважно, обличчя її, повернуте до Клайда, було напружене і похмуре. З куща вилетів якийсь сполоханий птах. Клайд здригнувся від несподіванки. Меджі все ще напружено вслухалася, не звертаючи ні на що уваги.

Потім вона трохи підвелась. Обличчя її лишалося похмурим. Вона взяла ліву руку Джеймса і відшукала те місце, де мусив битися пульс, намагаючись почути хоча б ледве помітні слабкі удари серця. На якусь мить їй здалося, що вона вловлює окремі майже непомітні поштовхи. «Воно б’ється, б’ється», — мало не вигукнула дівчина. Але, мабуть, це їй тільки здалося, бо більше вона вже нічого не чула. Втім, можливо, серце Джеймса хоч трохи билося, а потім спинилось?.. Меджі підвела очі на друзів, що з надією дивилися на неї.

— Хлопці, ану, швидше! Штучне дихання!

Вона підклала ще вологий рушник під голову Джеймсу. Фред ритмічно підіймав і опускав його руки, безвольні й мляві. Так минали довгі хвилини, а обличчя Джеймса лишалося блідим і синюватим, без найменшої ознаки життя. Час від часу Меджі повторювала:

— Ще!.. Ще!..

А коли Фред почав уже важко дихати, його місце зайняв Клайд. І знову Меджі наказувала:

— Ще!.. Ще!..

Нарешті дівчина здалася. Вона зрозуміла, що всі подальші спроби штучного дихання нічого це дадуть. Але Меджі не хотіла відступати. Помахом руки вона спинила Клайда, рішуче шарпнула сорочку Джеймса, що аж одірвалися ґудзики, й обома долонями натиснула на його груди. Натиснула й відпустила, натиснула і відпустила. Робила вона це також ритмічно, як і Фред з Клайдом, але значно швидше. Клайд зрозумів: масаж серця, — останній спосіб примусити забитися це невтомне колись, життєрадісне до краю, а тепер мертве, безживне серце милого Коротуна…

Обличчя Меджі почервоніло від напруження, вона й сама вже важко дихала, але знала: це остання спроба, якщо й масаж не дасть наслідків, тоді не допоможе вже ніщо… І дівчина робила це, вкладаючи в свої зусилля останню надію.

Фред тремтячою рукою вийняв з кишені сигарети, хотів закурити, але сірники чомусь ламалися, і він різко кинув сигарету, так і не запаливши її.

— Ч-чорт! — напівголосно вилаявся він, примусивши здригнутися Клайда.

Меджі спинилася. Вона ще раз припала, прислухаючись, до грудей Джеймса. Клайд похолов. Він боявся запитувати.

Дівчина підвела голову і деякий час мовчала. Потім вона подивилася широко відкритими очима на Клайда, на Фреда, який незграбно переступав з ноги на ногу, і майже беззвучно сказала:

— Ще треба ось що…

І вийняла з кишені спідниці маленьке дзеркальце у пластмасовій оправі, протерла його й приклала Джеймсу до рота.

— Коли б воно хоч трохи затуманилося… — прошепотіла вона.

Дзеркальце не туманилося. Даремно Меджі прикладала його ще й ще раз до рота Джеймсові, даремно вона з напруженням вглядалася в нього, даремно шукали слідів дихання Джеймса і Клайд, і Фред, схилившись над маленькою рукою Меджі, що тримала дзеркальце. Його поверхня лишалася чистою й ясною. Джеймс Марчі не дихав!

Коли це стало цілком очевидним, Меджі вже не витримала, їй не допоміг досвід медичної сестри. Вона кріпилася весь час, бо думала, що це лише глибока непритомність Джеймса; не кидала цієї думки й тоді, коли шукала дихання Джеймса, прикладаючи вухо до його грудей, коли намагалася намацати його пульс, зробити штучне дихання й масаж серця і коли в останній надії вдивлялась у блискучу поверхню дзеркальця. А зараз, коли не допомогло й це, дівчина безпорадно опустила руки й гірко заплакала. Вона плакала, як плачуть, втративши кохану людину. Бо ж ця людина одразу ввійшла в її життя й оволоділа всіма її симпатіями, стала рідною й близькою. Милий, славний Коротун-Джеймс, він так уважно ставився до неї, був такий лагідно запобігливий, дбайливий, — і вона не встигла нічого йому сказати, відповісти на його піклування і увагу. І його вже немає, адже вона добре це розуміє, немає, немає… Вона плакала дедалі голосніше, не ховаючись, бо нічого більше не лишалося робити, тільки плакати. Джеймса вже немає, немає, немає…

її ніхто не втішав. Та й хто б це робив, коли і Фред, і Клайд були не менше вражені й приголомшені страшною бідою. Фред судорожно стискав і розводив пальці рук, здавлюючи їх так, що біліли суглоби; він мимоволі повторював одне й те ж: «Ч-чорт! Ч-чорт!», не знаходячи інших слів, та й не шукаючи їх. Він дивився на тіло Джеймса Марчі, на його бліде обличчя з застиглими очима, на розхристані груди і не міг уявити собі, що це кінець, що немає його друга, разом з яким він провів стільки років. Ще напередодні вночі вони сперечалися, і Фред іронізував, глузуючи над простодушністю Коротуна, над його впертим небажанням оцінити практичні пропозиції Фреда. А тепер Джеймс пішов від них назавжди. І цього не можна було осягнути розумом.

А Клайд?

Клайд не плакав, зовні важко навіть було уявити, яке глибоке горе спіткало його. Блакитні, нерухомі очі Коротуна дивляться повз усе… Для Джеймса Марчі все навкруги було неповторним, прекрасним життям, яке він намагався осягнути цілком, зрозуміти в усій його різноманітності! Він хотів знати все. Його жадоба пізнати навколишній світ була ненаситною. «Коротун, мій любий, дорогий мій! Чому саме з тобою сталося це лихо, чому ти занапастив себе своєю необачністю?.. Хотів знати ще більше?.. Тобі обов’язково було досліджувати оту космічну плісень, га? О проклята!»

Він повернув голову до величезного кедра, під яким лежав чорний метеорит. Звідси, здаля, не можна було роздивитися, що там робиться. Метеорит був у глибокій тіні. Десь у нього всередині ховалася ця клята плісень. Від неї час від часу долинало сюди слабке, ледь помітне дихання — той же самий задушливий запах. І цей запах убив Коротуна-Джеймса! Вбив того, хто за своєю делікатністю й м’якістю не зміг би зробити шкоди нікому, навіть найлютішому своєму ворогові, коли б він у нього був… Проклята фіолетова плісень! Ну, зажди! Зажди, більше ти не шкодитимеш нікому! Ручуся тобі!

І Клайд похмуро й рішуче сказав, примусивши здригнутися й Фреда, і заплакану Меджі:

— Ну що ж. Тут більше робити нема чого. Треба перенести тіло Джеймса до табору. А тоді…

Він не закінчив фрази. Але його жорстокий, уривчастий голос пролунав наче відкрита погроза.

Загрузка...