Фіолетова загибель

26

Клайд зняв свою пов’язку і втомлено сів на траву. Ліворуч від нього догоряло вогнище, праворуч, біля кущів, стояла його палатка, в якій, немов нав’язливе видіння, був широко відкинутий полог. Біля нього нерухомо сиділа Меджі, опустивши голову на руки. Клайд тяжко зітхнув і закурив сигарету.

Поряд з ним важко опустився на землю Фред Стапльтон. Він теж закурив і, з хвилинку помовчавши, сказав:

— Даремно ти знищив цю штуку.

Клайд ледь знизав плечима. Йому не хотілося ні відповідати, ні тим більше сперечатися з Фредом. Він відчував глибоку спустошеність. «Навіщо всі ці непотрібні розмови, — подумав він, — все одно це вже зроблено. І добре, що зроблено».

— Я розумію, — мовив Фред, — ти був дуже схвильований. Ну, збуджений, чи що. Але краще було б почекати, не знищувати її, бо це нічого не дасть.

— Виходить, нехай вона існувала б і далі, так? — неохоче відповів Клайд. — І постійно загрожувала нам? А головне — навіщо вона потрібна?

Він байдуже поглянув на Фреда, який загадково стулив губи.

— Хто знає, — сказав він після паузи, — хто знає…

— Слухай, — уже роздратовано промовив Клайд, — що значить твоє «хто знає»?

Фред заспокійливо підняв руку:

— Почекай трохи, Клайд, з часом я тобі скажу все. Ти тільки не гарячкуй. А коли я сказав, що знищення цієї, — він виразно підкреслив слово «цієї», — плісені нічого не дасть, так це й справді так. Ти знищив плісень, яку розводив у блюдцях Джеймс. Добре, дуже добре, — припустімо. Ну, а далі?

— Що далі?

— А та, що лишилася? Що була безпосередньою причиною смерті Джеймса? У метеориті? Ти ж її не знищив, так?

Клайд розвів руками:

— А що ж я міг з нею зробити? До неї й підійти не можна… А тут вона загрожувала саме нам… — Відповідь була вже не така рішуча. З досадою він кинув недокурок сигарети у вогнище.

— Отож-то й воно, — немов не звертаючи уваги на слова Клайда, сказав Фред Стапльтон. — А якщо ти нічого не зробив з основною небезпекою, то не слід було починати й з блюдцями. Тим більше, що…

— Що «тим більше»?

Фред востаннє затягнувся і так само розмашисто кинув залишок сигарети у вогнище. Він уважно прослідкував, як недокурок спалахнув, як його охопило блакитнувате полум’я, яке майже відразу й згасло, і задумливо проказав:

— Поговоримо про це згодом… та й Меджі ось іде, їй це навряд чи цікаво.

Клайд подивився праворуч. Меджі Бейкер повільно йшла до них. Обличчя у неї змарніло, повіки припухли, довгі вії злиплися від сліз. Сині очі безпорадно глянули на Клайда й знову наповнилися слізьми, які, здавалось, от-от бризнуть з очей. Кусаючи губи, щоб не розплакатися, вона спитала:

— Що ж тепер буде?..

Трошки підвівшись, Клайд простягнув їй назустріч обидві руки, охоплений щирим співчуттям:

— Сідайте, Меджі, відпочиньте трохи!

Вона покірно сіла на траву, підібгавши ноги, спиною до палатки Клайда. І відразу ж таки різко змінила позу, повернувшись обличчям до входу в палатку, за яким виднілося вкрите простирадлом тіло Джеймса Марчі. Меджі знову піднесла хустинку до очей:

— Не можу… не можу… мені здається, що він ось-ось покличе мене, прокинеться!..

Клайд погладив її руку, що безвільно опустилася на траву, прагнучи заспокоїти дівчину. І відчув, що ніякі втішливі слова не допоможуть, та й важко знайти потрібні слова, які заспокоїли б Меджі. А вона продовжувала говорити, немов скаржачись йому й виливаючи свій відчай:

— Я так вірила, що він лише непритомний! Клайд, адже я намагалася зробити все, що могла, адже я медична сестра! Але він був уже мертвий, коли ви принесли його звідти… Коли б трошки раніше, можливо, все було б інакше, можливо, його пощастило б врятувати. А так… я весь час думаю: а що, коли я зробила щось не так, невірно, не змогла вчасно подати допомогу, а може, слід було б спробувати якось дістати лікаря… Клайд, це жахливо, коли такі думки!

Вона закрила обличчя руками і розридалася. Клайд обережно торкнувся її волосся:

— Ми зробили все, що могли, Меджі. Надто довго він лежав там… І на нього згубно подіяв запах цієї плісені. Адже він сам розповідав нам про комах, про мишу… а тут плісень розрослася ще більше… і ось…

Він замовк. Все здавалося таким безглуздим, таким дивовижним, самі припущення і здогадки, неясні і непереконливі. «Справді, — думав Клайд, — хіба ми знаємо щось про властивості фіолетової плісені з метеорита? Навіть сам Коротун говорив про них, як про щось непевне, таке, що потребує дослідження і наукового розв’язання».

Фред Стапльтон відкашлявся й похмуро сказав:

— Це наче отруйний газ, ось що. Плісень росте і виділяє його дедалі більше.

— Гаразд, а чому плісень у метеориті більше росла? Адже Коротун нічого з нею не робив, — промовив Клайд з ваганням. — На блюдцях — це я розумію, він її культивував. А в самому метеориті — незрозуміло!

— Зажди, зажди, Клайд, — спинив його Фред. — Тут треба збагнути, в чому річ. І ти можеш допомогти нам, Меджі, — звернувся він до дівчини, що втупила в нього неспокійний погляд.

— Я?

— Так, ти, — переконливо повторив Фред. — Ти вчора довго розмовляла з Джеймсом. Що він казав тобі там, у лісі? Ну, відносно свого метеорита й плісені. Він щось розповідав тобі про це, правда?

Меджі нерішуче перебирала краї носової хустинки, опустивши очі. Клайд бачив, що дівчині важко, що вона побоюється необережно виказати якесь щире признання Джеймса, про які сам Коротун розповідав йому вчора вночі. Може, не треба зайвих запитань, бо те, що говорилося вчора, тепер, після смерті Джеймса, зв’язувало Меджі, й наполегливі вимоги Фреда могли здатися їй образою його пам’яті…

— Зачекай, Фред, — почав був Клайд, — мені здається, що…

— Нехай тобі не здається, — перебив його Фред. — Я не збираюся запитувати Меджі, про що Джеймс говорив їй взагалі. Це мене не обходить і не цікавить, — виразно підкреслив він. — А от про метеорит — інша справа. Отже, Меджі, що було після того, як я пішов?

Дівчина набралася духу. Вона ще раз поглянула на Клайда, наче просила у нього підтримки, і, побачивши, що він підбадьорливо кивнув головою, заговорила:

— Джеймс запропонував мені піти з ним і подивитися на метеорит. Ми спустилися вниз, мені той валун здавався зовсім звичайним… і нецікавим… на відміну від інших — тільки чорний. Ми поговорили трошки про цей камінь і пішли собі. От і все.

Фред невдоволено гмукнув.

— Що саме ви говорили про метеорит? Кажи точніше. Що він робив там, біля метеорита? Хіба ти не розумієш, що кожне слово Коротуна цієї ночі може виявитися дуже важливим. Не про себе й про свої враження розповідай, а про нього, ясно? Ну?

І він, і Клайд бачили, що Меджі напружено згадує. Вона трохи відкрила рота, збираючись щось сказати, і знову нерішуче стулила губи.

— Ну? — майже загрозливо сказав знову Фред. Меджі злякано подивилася на нього.

— Я не знаю, чи має це якесь значення, — ледь чутно вимовила вона.

— Все має значення! Кажи! — наполягав Фред.

— Джеймс там, унизу, біля метеорита закурив… Я казала, що нам уже час повертатися, а він все одно набив люльку й запалив її, кажучи мені, що дим розжене комарів… хоч їх там і не було…

Фред перезирнувся з Клайдом.

— Далі! Що було далі? — спитав він нетерпляче.

— Потім Джеймс, не кажучи ні слова, побіг до того дерева, де лежав метеорит. Нахилився над ним, немов хотів щось роздивитися. А потім прибіг назад, до мене. І відразу висипав попіл з люльки. А я ще посміялася, як же комарі, чи він забув?.. Джеймс нічого не відповів, і ми пішли додому, а про метеорит більше не говорили…

Дівчина замовкла, її заплакані сині очі нерішуче дивилися на хлопців: те, що вона розповіла, мабуть, не мало ніякого значення.

Але на схвильованих обличчях друзів Меджі прочитала, що це далеко не так.