Фіолетова загибель

«Мила, далека Меджі, про яку я можу лише думати, лише мріяти, і більше нічого. В моїй кімнаті — тиша, і разом зі мною тільки моя люлька та цей зошит. Про те, що я пишу, ніхто ніколи не дізнається, бо все це — тільки моє. Наче сірий димок від люльки, який виникає у повітрі всього на хвилинку, щоб потім зникнути й розвіятися. Але я бачу Вас, Меджі, в зошиті і в легкій імлі, що підіймається з моєї люльки. Я бачу Вас так, як побачив уперше, і це вже, мабуть, на все життя! Ніколи я не міг би сказати Вам про це, я не вмію говорити про себе й про свої почуття. А писати можу про все, навіть про Вас!.. Тихо й розмірено цокає мій годинник, кожна секунда падає у вічність, одна за одною, одна за одною. З ними йде і моє життя — безглузде й невлаштоване життя. Мені ніколи не було шкода його — може, я тільки сумував, що не знатиму ще багато цікавого. Але я втішав себе тим, що життя завжди надто коротке і довідатися про все неможливо. Так було, доки я не побачив Вас, Меджі. Дівчину, в якої злам брів над синіми, лукавими очима нагадує звивисту річку з блискітками сонячного проміння на воді. Дівчину, яка раптом може ставати зажуреною — і тоді не треба ніяких слів, бо хочеться тільки дивитись на її журливі очі й поринати в їх прозору глибину. Вас, струнку й світлу, наче створену з яскравого сонячного сяйва з хвилею каштанового кучерявого волосся, — так, Вас, Меджі! О, я знаю, що Ви ніколи не помітите незграбного, недоладного й кумедного Джеймса-Коротуна, як кажуть Фред і Клайд: адже я не вмію навіть танцювати! Але це не завадить мені мовчки, тихо мріяти про дівчину, яка увійшла в моє життя й лишиться в ньому назавжди…»

«На Вашій шапочці й кучерях, Меджі, я побачив сніжинки. Вони повільно опускалися вниз, немов пурхали. Вони, наче крихітні живі істоти, вибирали собі місце — на пасмах волосся, на довгих закручених віях — і розсідалися там, звісивши маленькі ніжки. Сніжинки цілували Вас, і Ви сміялися, Меджі. Вони пустотливо лоскотали Ваше обличчя, і Ви сміялися ще голосніше. Може, мої слова дуже кумедні, але мені здавалося, що так воно є й насправді, бо Ви прийшли з ласкавої казки, і навколо Вас усе чисто таке ж казкове… Ви розсміялися ще голосніше, Меджі, можливо, Вас розсмішив якийсь дотеп Фреда, і сніжинки вже не втрималися на віях, вони падали вниз одна за одною. І мені стало шкода їх: дурні, вони не розуміли, що, впавши, перетворяться на маленькі краплинки води і вже ніколи не цілуватимуть Ваших вій, бо ж тільки у сніжно-білому вбранні вони змогли доторкнутися до Вашого обличчя і затриматися на віях… Я думав про це, і мабуть, тому Фред насмішкувато сказав: «Ну чого ти, Джеймс, так втупився в Меджі? Дівчата, знаєш, не люблять, коли на них просто так дивляться, треба хоч говорити при цьому приємні речі…» Ви тоді усміхнулися, Меджі, Фред завжди вміє сказати щось веселе. А я подумав, що не зможу говорити так, як він, я просто не вмію жартувати з дівчатами. І тоді я вирішив: ніколи не скажу Вам нічого ні про милі сніжинки, ні про мої безглузді думки, бо для мене — це не жарти, а дуже серйозно, а Вам цього не треба, правда? Але ж як я заздрив Фредові, мила й усміхнена Меджі, — він завжди вміє бути цікавим і веселим, не так, як я, незграбний Коротун, який і слова не скаже до ладу…»

«Я знав, знав, що так станеться! Він завжди був легковажний. Але я це вірив, знав, проте не вірив. А може, потай і вірив: він покине Меджі, думав я, з ким же тоді вона буде? Хіба вона коли-небудь зможе звернути увагу на такого, як я?.. І раптом — вона сама сказала мені те завітне, про що я не міг навіть мріяти! Меджі, дорога, кохана, я став зараз дуже сильним, таким сильним, що мені аж самому страшно. Я можу тепер перевернути весь світ! Мені хочеться зробити щось нечуване, і я зроблю все, щоб бути гідним кохання моєї мрії, моєї Меджі!.. Вже темно, я пишу ці рядки при світлі кишенькового ліхтарика, щоб не потурбувати Клайда. Він спокійно спить, а я — не можу!.. Сьогодні ввечері я вирішив зробити дослід. Я певен, що фіолетова плісень набуває свого задушливого запаху й убиває істоти під впливом мутації. А причиною мутації є тютюновий попіл, як це не дивно, але цілком очевидно. І я сьогодні ввечері потай насипав попіл з люльки на злам метеорита, на плісень, що рясно вкрила його. Що вийде з цього, я ще не знаю. Але щось має статися, бо на зламі чимало плісені, не так, як у моїх блюдечках. Завтра вранці я перевірю. Якщо буде так, як я гадаю, так цей експеримент присвячу Меджі. Адже це означатиму, що я зробив надзвичайне відкриття! Надзвичайне, хоч і дуже небезпечне. Слід бути виключно обережним, бо плісень, мабуть, згубно впливатиме не лише на комах і маленьких тварин, як от мишу, але й на інших, крупніших тварин, — думаю, що й на людину. Тоді я запечатаю зразки фіолетової рослини й передам їх для вивчення спеціалістам. Тільки от — кому? Треба зробити так, щоб моє відкриття послужило на користь людям. Як знати: тепер чимало хвороб лікують, наприклад, отрутою — і бджолиною, і гадючою. Може статися, що й моє відкриття допомагатиме в цьому… Ну, поки що це лише мої припущення, хоч я й певен, що міркую правильно. А головне — Меджі! Якщо мій експеримент дасть бажані наслідки, то вона побачить, що я не лише кумедний дивак, що й у мене є справжні ідеї. І тоді… Ах, як мені хочеться, щоб моє дослідження було успішним! Завтра вранці усе вирішиться. Завтра вранці…»