Фіолетова загибель

3

Клайд уже зійшов схилом і пірнув у густу тінь кедрів над річкою, що огорнула його бажаною прохолодою. Він з насолодою хлюпнув на обличчя гостро-холодної води, провів мокрими долонями по ньому й пирхнув від задоволення. Ех, як же приємно хоч раз на рік по-справжньому злитися з природою! І не на якомусь запльованому модному курорті, а саме тут, у глушині благословенного штату Айдахо, де й людину зустрінеш не часто, — хіба що забреде сюди якийсь мисливець на борсуків з довгоствольним карабіном.

Шофер автофургона, якого вони найняли в Бойсі, щоб дістатися до схилів Скелястих гір, сказав, викидаючи за борт машини недопалок сигарети:

— Тут, джентльмени, вас і справді ніхто не потурбує, якщо ви саме цього хотіли. Як на мене, то я через два-три дні занудьгував би. Ні кіно, ні танців, ані живої душі… Втім, це як кому подобається… Може, для вас це й утіха…

І він енергійно сплюнув у відчинене вікно, висловлюючи цим остаточне незадоволення і глухим, занедбаним старим шляхом, який, очевидно, давно вже ніхто не ремонтував, і диким лугом, і синіми хвилями кедрових заростей, що наче пливли на обрії, спускаючись з далеких гірських відрогів.

Фред недбало відповів:

— Не турбуйся, друже. Головне, щоб ти своєчасно приїхав по нас. Як і домовилися, рівно через місяць, тобто — тридцятого липня. Зрозумів?

— А що тут розуміти? Тридцятого липня, як домовились, буду тут. Бажаю успіху, джентльмени!

Він повторив це побажання, коли вони винесли палатки, харчі й інші речі з фургона. І поїхав, лишаючи по собі солодкуватий запах перегорілого бензину — останнє на цілий місяць нагадування про радощі міста, порох якого вони обтрусили за собою.

Так розпочався перший день. Перший день створення свого власного малесенького світу, який на місяць мав замінити їм великий світ укритих пилом вулиць, майданів, натовпів перехожих, автомобілів і метро. Цей маленький світ складався лише з трьох палаток, що розмістилися на галявині біля лісу, де безугавно щебетали птахи і, казали, можна було побачити навіть сірого ведмедя. Ну, щодо ведмедів та інших хижаків, то штат Айдахо ніби домовився з кимсь не випускати їх з лісу-заповідника. Зате кроликів тут було безліч. Другого ж дня Фред Стапльтон, повернувшись з прогулянки, без найменшого клопоту схопив якогось вухатого волоцюгу, що забіг навіть у палатку.

— Це ж просто непристойно, — жартував Фред, показуючи здобич, що билася в його міцних руках, — не треба ніяких капканів і силець. Ці лайдаки самі лізуть на рожен.

— Це від цікавості, — сказав Джеймс. — Я десь читав, що кролики неймовірно цікаві. Ось і твій: блукав-блукав десь біля табору, а потім зацікавився й палаткою. Що ти збираєшся з ним робити?

— Поки що нічого. У нас є деякі продукти, що швидко псуються, і я відпущу кролика. Але з певним попередженням: більше не попадатись до моїх рук, інакше він перетвориться на рагу або печеню.

І Фред кинув кролика в траву, далі від палаток. Тваринка від несподіванки присіла й спочатку тільки ворушила довгими вухами. А потім під веселий сміх приятелів кинулася навтіки і майже відразу зникла в кущах.

Кому з них уперше спало на думку провести відпустку в цій глушині, — не знав, правду сказати, ніхто. Але ідея сподобалась усім. Звичайно, точилися суперечки, кожен доводив переваги свого варіанту: на південь, ближче до Каліфорнії, чи на північний захід. Кінець кінцем, переміг північний захід і його серце — штат Айдахо, де були романтичні залишки селищ шукачів золота і де вже напевно більше ніхто не шукатиме притулку, навіть під час відпустки.

— А це найголовніше, — значливо зауважив Фред Стапльтон на вирішальному засіданні «клубу трьох безжурних», як охрестив їхню компанію Клайд Тальбот. — Мені, братці-кролики, страшенно набридло й місто, і його мешканці: розумієте, іду вулицею — реклама аж гуде! Навіть за містом, на шосе, не відпочинеш від неї, від набридливих щитів і плакатів. І весь час я приміряюсь: а як би я сам зробив цю рекламу, щоб вона була ще дзвінкішою? І не хочу, а приміряюся… Це що, звичка уже в мене така, чи що, Коротун?

— Умовний рефлекс, — з готовністю відповів Джеймс Марчі.

— Гаразд, хай буде так. Але від цього умовного рефлексу мені не легше, ось що. Мабуть, так можна й збожеволіти. Треба змінити спосіб життя, скажу я вам. Як подумаю, що можна піти до лісу з рушницею та безтурботно пополювати, без усяких умовних рефлексів, так мені здається, що краще в житті й бути не може!

— Щось раніше я не помічав у тебе мисливських пристрастей, — зауважив Клайд.

— Не помічав, то помітиш, — упевнено відповів Фред. — Звичайно, мені займатися цим не доводилось. Але про полювання я давно мріяв. А ти, шановний скептику, хіба ти раніше був рибалкою? Тільки чесно! — Він лукаво примружив одне око, іронічно поглядаючи на Клайда. Той посміхнувся:

— Скажу тобі чесно, Фред, не був.

— Отож, — задоволено мовив Фред.

— Але рибальство легше, — вів далі Клайд. — Закинув вудочку — можеш чекати, поки риба сама прийде до тебе. Не треба блукати по лісу й шукати звірів чи птахів. Правду сказати, я лише на це й сподіваюсь: можна сидіти на березі й думати про щось, поки не клюне шалена рибчина… Обов’язково куплю вудочки! І спінінг. Я завжди мріяв рибалити із спінінгом. Це навіть аристократично. Наче гра в гольф: розвага мільйонерів. Тільки там потрібні спеціальні майданчики, а тут — перший-ліпший берег річки.

— І ти вважаєш, що полювати складніше, ніж ловити рибу спінінгом? — заперечив Фред. — Е, братику, я бачив колись цю штуку! Там, на котушці, стільки витків, що ти й сам заплутаєшся в них, поки опануєш цю справу. Рушниця — інша справа. Вклав набій — і стріляй. Без усяких котушок!

Клайд, очевидно, хотів спростувати легковажні докази Фреда, але Джеймс Марчі примирливо сказав:

— А я допоможу вам обом.

І той. і другий запитливо глянули на нього: адже Коротун ніколи не був ні рибалкою, ні мисливцем!

— Цікаво, — процідив нарешті Фред Стапльтон. — Навчиш, чи що?

— Ні-ні, що ти! — майже злякався Джеймс. — Я просто куплю вам книжки, в яких буде все, що треба знати рибалці або мисливцеві. Це, знаєш, дуже допомагає!

Фред недбало махнув рукою:

— Обійдуся й без твоїх книжок. Місяць тому я був з Меджі Бейкер у тирі і стріляв так, що всі дивувалися!.. А ти кажеш — книжки. Все це дурниці. До речі, Коротун, а що ти робитимеш цей місяць?

— Я? — здивовано перепитав Джеймс. — Я буду… ну, буду читати. Мені треба так багато прочитати, а в місті бракує часу, ніколи й за книжку взятися…

— Ось воно як! — дивувався Фред. — Ти таки розумний чоловік… Мабуть, у тебе від народження отака голова енци… енци…

— Енциклопедична, — допоміг йому Клайд.

— От-от, я так і хотів сказати!

Джеймс трохи засоромився:

— Ну… дещо я, звичайно, читаю і в місті, але дуже мало. А коли відпочиватиму, можна буде більше…

Таким чином, хто що робитиме під час відпустки, було вирішено заздалегідь.

«Золота тут, звичайно, немає, — подумав знову Клайд, сідаючи на великий валун, у повідь винесений річкою, — але які ж чудові місця!»

Над ним схилявся крислатий кедр, простягти, наче міцні вузлуваті руки, своє гілля уздовж берега. Вигинаючись, річка створювала тут невеличку затоку із спокійною водою. Збиті вітром глиця, листя й сухі гілки дерев тут пливли повільніше. Час від часу якась гілка, підхоплена течією, наче виривалась із дзеркала затоки й швидко мчала вниз по річці. Але замість неї нове й нове гілля та листя попадали в цю мирну пастку і кружляли, наче у якомусь повільному танці, чекаючи своєї черги, щоб знову понестися стрімкою течією річки.

Кедри, такі ж могутні, як і той, під яким сидів Клайд, підіймалися схилом вгору, але поступово втрачали свою велич, наче їм бракувало живлючої води, а потім взагалі зникали. Далі починалося колюче буяння кущів, і знизу було добре видно, як ці кущі люто впивалися корінням у пухку землю, що осипалася під їх тиском. Коріння перемагало, мертвою хваткою чіплялося за нестійкий грунт, стискало його, стуляло й робило міцним і твердим: а тоді ним відразу оволодівали тонкі зелені стеблинки трави. Життя йшло від води, від дерев, і, можливо, незабаром там, де тепер кущі, теж з’являться такі могутні красені кедри з лапатим гіллям.

«Не знаю, — подумав Клайд, — може, буде так, а може, й ні. Або кедри поступово підіймаються вгору, а колючі кущі розчищають їм шлях, або, навпаки, кедри зникають, а на зміну їм приходить оця колюча погань… До речі, де це Джеймс? Адже він обіцяв прийти сюди!» Клайд поглянув на ледь помітну стежинку, якою спускався вниз.

— Джеймс, алло! Де ти? Здаля пролунав знайомий голос:

— Алло, Клайд! Я йду-у!

За хвилину вгорі з’явився Джеймс Марчі. Підстрибуючи й розмахуючи геологічним молотком, він біг по стежці. На плечі в нього висіла сумка: що й казати, Коротун скидався на справжнього вченого, який і під час відпустки не забуває своїх досліджень, бо вони стали частиною його самого.

— Ну, гаразд, — сказав Клайд, коли Джеймс зупинився біля нього й витяг з кишені люльку, — що ти складатимеш у цю сумку?

— Як що? — щиро здивувався Джеймс. — Ясно, зразки різних мінералів, які, можливо, будуть супутниками цінних покладів.

— А де ти їх візьмеш? — не вгамовувався Клайд.

— Ну як це де, вони є всюди. Ти просто відбиваєш оцим молотком невеличкий шматочок каменя, що зустрівся на дорозі, і потім досліджуєш зразки, порівнюєш з малюнками. І раптом виявляється, що один з них супутник, скажімо, дорогоцінного металу. Це ж дуже цікаво!

— І для цього ти взяв з собою ще й молоток? Тобі замало нашого дорожнього вантажу? Слово честі, ти дивак. А малюнки, про які ти говорив, де ти їх візьмеш?

— Та вони ж є в книжці, яку я теж узяв з собою. Називається вона «Супутник геолога-любителя». Я тобі покажу, коли ми повернемося. Дуже цікава книжка! Фреда вона, мабуть, не зацікавить, але тебе, Клайд…

— Облиш, будь ласка! Мене твоя книжка теж мало цікавить. Тим більше, що вже давно встановлено: у річці Снайк та її притоках, схожих на цей струмок, ніяких дорогоцінних металів немає. Значить, нема й супутників їх.

Джеймс Марчі, розгублено блимаючи блакитними очима, бурмотів:

— Звісно, я це знаю. Але чому б не провести додаткових пошуків? Ти ж сам казав, що іноді це може дати наслідки. А часу в мене досить, чого б не зайнятися пошуками?

— Та що тут говорити! — відмахнувся Клайд. Він уже пошкодував, що засмутив щиросердого Коротуна. — Якщо тобі подобається тягати з собою додатковий вантаж, то будь ласка. А я не збираюсь бути геологом. Просто відпочиваю й насолоджуюся природою, от і все.

Джеймс трохи підбадьорився. Така вже вдача у Коротуна. Завжди він щось вигадує, відразу засмучується, коли йому доводять, що все це ні до чого, і так само легко втішається, якщо не заважають робити те, що він задумав. А може, це саме якості тих людей, які, кінець кінцем, стають видатними винахідниками, дослідниками чи взагалі вченими?..

— Значить, ти згайнуєш відпустку на отаке відколупування різних камінців? — все ж не стримався Клайд. — Але тут самі валуни, більше нічого не знайдеш. — Він оглянув берег річки й нічого, крім гравію й валунів великих і малих, це побачив.

— А ти думаєш, що у валунах не може бути ніяких вкраплень? — палко заперечив Джеймс. Тепер, коли вже не було кому протидіяти, йому дуже захотілося відразу ж таки показати свої геологічні знання. — Навпаки, обкатане й відшліфоване бурхливою течією води каміння, яке ми в звичайній розмові називаємо валунами…

— Це що, цитата з твоєї дуже цікавої книжки? — іронічно спитав Клайд.

— Ну, припустімо, цитата, — покірно погодився Джеймс. — Що з того? Я хотів тільки сказати, що і у валунах іноді можна знайти дуже цікаві вкраплення. Адже річка приносить їх з різних шарів грунту… Ось подивися!

Джеймс поклав у кишеню люльку, яку він так і не закурив, і попрямував з молотком у руці до валуна, де сидів Клайд.

— Уяви собі, як це просто, — пояснював він. — Я знаходжу заглиблення і вдаряю молотком, щоб відколоти невеличкий шматочок. Отак! Один удар — і… Розумієш, молоток трошки зірвався. Зараз я точніше вдарю. От. Раз…

Клайд розсміявся. На валуні лишився ледве помітний слід молотка. Це було все.

— Боюся, що так тобі довго доведеться стукати, — засміявся він. — Виявляється, добути зразок звичайного валуна зовсім не так легко, як ти запевняв.

Джеймс засоромлено блимнув очима.

— Мабуть, це тому, що без навику, — пояснив він. — Бач, у книжці сказано саме так… але практично я ще не пробував. Може, він дуже великий, цей валун? І маса мого молотка надто маленька для нього? Зараз я спробую інший.

Він озирнувся навкруги.

— Оцей, наприклад.