Гра престолів

Едард

Сурми заграли за годину до зорі, коли світ іще був непорушний і сірий.

Алін грубо висмикнув Неда зі сну, і той спотикаючись вийшов на передсвітанковий холод, досі сонний, і виявив, що кінь його вже під сідлом, а король давно сидить верхи. На Робертові були цупкі коричневі рукавиці й важкий хутряний плащ із каптуром, що затуляв вуха, тож схожий король був на ведмедя, який сидить на коні.

— Підйом, Старку! — заричав Роберт.— На коня, на коня! Нам слід обговорити справи державної ваги.

— Понад усякий сумнів,— озвався Нед.— Зайдіть у намет, ваша світлосте.

Алін підняв приполу намету.

— Ні-ні-ні,— заперечив Роберт. З кожним словом з рота в нього вилітала пара.— В таборі повно цікавих вух. Крім того, я хочу прогулятися, відчути, так би мовити, на смак твій край.

Сер Борос і сер Мірин з дюжиною гвардійців чекали позаду. Отож не лишалося нічого, як протерти очі від сну, вдягтися й сідати на коня.

Їдучи на величезному вороному дестрієрі, Роберт задав темп, і Нед учвал погнав поряд, щоб не відставати. Дорогою він хотів щось запитати, але вітер відніс його слова, тож король нічого не почув. Далі Нед простував мовчки. Незабаром вони з’їхали з королівського гостинця й поскакали крізь темні й туманні рівнини. Варта трохи відстала й не могла вже нічого почути, але Роберт не спинявся.

Коли розвиднилося, вони саме виїхали на невисокий гірський гребінь, і нарешті король притримав коня. Вони випередили почет на кілька миль; коли Нед наблизився і спинився поряд, розчервонілий Роберт був у піднесеному гуморі.

— Боги,— вигукнув він, сміючись,— як приємно вирватися й проїхатися верхи, як і належить чоловікові! Присягаюся, Неде, ми так повземо, що збожеволіти можна...— Роберт Баратеон, хай що кажіть, ніколи не вирізнявся терплячістю.— Чортова карета рипить і стогне, а на кожен горбик на дорозі дереться так, наче то гора... Кажу тобі, якщо в того клятого повоза зламається ще бодай одна вісь, я його спалю, а Серсі хай іде пішки!

— Я тобі смолоскип запалю,— засміявся Нед.

— Справжній товариш! — поплескав його король по плечу.— В глибині душі мені хочеться забути про почет і отак їхати і їхати.

— Охоче вірю,— легка усмішка набігла Недові на вуста.

— Отож,— мовив король.— Що скажеш, Неде? Тільки ти і я, два лицарі-бурлаки на королівському гостинці, тільки наші мечі й боги відають, що попереду: може, селянська дочка чи дівка в таверні сьогодні вночі нагріють нам постіль...

— Було б непогано,— сказав Нед,— але в нас є обов’язки, мілорде... перед короною, перед дітьми; у мене — перед леді-дружиною, а у вас — перед королевою. Ми вже не ті хлопчаки, що були колись.

— Ти ніколи не був хлопчаком,— буркнув Роберт.— Тим гірше для тебе. Але було одного разу... Як її звали, ту твою простолюдинку? Бекка? Ні, то була моя, благословіть її боги, чорнокоса та з величезними ласкавими очима, в яких можна було втопитися... А твоя... Аліна? Ні. Ти ж мені раз казав. Чи Мерил? Ти же знаєш, про кого я: про матір твого байстрюка.

— Її звали Вілла,— ввічливо-прохолодно підказав Нед,— та ліпше нам про неї не говорити.

— Вілла. Так,— усміхнувся Роберт.— Мабуть, не проста собі дівка, коли змусила забути про честь самого лорда Едарда Старка, бодай і на годину. Ти ніколи не казав, яка вона з себе...

Нед сердито стиснув губи.

— І не скажу. Облиш, Роберте, якщо справді любиш мене, як кажеш. Я збезчестив і себе, і Кетлін в очах богів і людей.

— Боже милостивий, та з Кетлін ти був заледве знайомий!

— Я взяв її за дружину. Вона носила мою дитину.

— Ти надто суворий до себе, Неде. Чорт забирай, якій жінці в ліжку потрібен Бейлор Благословенний? — плеснув він рукою по коліну.— Якщо ти так гостро реагуєш, я на тебе не тиснутиму, але кажу тобі, іноді ти такий колючий, що тобі б їжака на герб!

Сонце піднімалося вище, запускаючи свої світляні пальці в білий світанковий туман. Перед вершниками простелилася велика рівнина, гола й коричнева, де-не-де перерізана невисокими довгими пагорбами.

— Кургани перших людей,— указав на них Нед.

Роберт спохмурнів.

— То ми заїхали на кладовище?

— На півночі кургани всюди, ваша світлосте,— пояснив Нед.— Це давня земля.

— І холодна,— поскаржився Роберт, щільніше загортаючись у плащ. Варта під’їхала ближче, зупинившись біля підніжжя пагорба.— Але я вивіз тебе сюди не про старі могили говорити і не про твого байстрюка сперечатися. Вночі прискакав посланець з Королівського Причалу, від лорда Вейриса,— видобув король з-за пояса аркуш паперу та простягнув його Неду.

Євнух Вейрис був старшим королівським нашіптувачем. Він служив Роберту, як колись служив Ейрису Таргарієну. Нед з тривогою розгорнув папір, думаючи про Лайсу з її жахливими звинуваченнями, але повідомлення не стосувалося леді Арин.

— Звідки ця інформація?

— Пам’ятаєш сера Джору Мормонта?

— Його забудеш,— мляво озвався Нед. Мормонти з Ведмежого острова походили зі старовинного дому, гонорового й шанованого, але землі їхні були холодні, далекі й бідні. Сер Джора спробував був набити фамільні скрині золотом, продавши якихось браконьєрів тайросько-му работоргівцю. Оскільки Мормонти були прапороносцями Старків, його злочин збезчестив Північ. Нед виїхав на захід до Ведмежого острова, подолав неблизький шлях — і все це, щоб виявити, що Джора втік на кораблі й тепер недосяжний ні для Льоду, ні для королівського правосуддя. Відтоді минуло п’ять років.

— Зараз сер Джора у Пентосі, сподівається отримати королівське прощення, щоб повернутися з вигнання,— пояснив Роберт.— Лорд Вейрис користується його послугами.

— Работоргівець перетворився на шпигуна,— з відразою зронив Нед, повертаючи листа.— Ліпше б він помер.

— Вейрис вважає, що шпигуни корисніші за небіжчиків,— сказав Роберт.— Але не про Джору мова, а про його звіт.

— Данерис Таргарієн одружилася з якимсь дотрацьким комонником. І що з того? Може, вишлемо їй весільний подарунок?

— Ліпше ніж,— нахмурився король.— Добрий гострий ніж, і на додачу — хороброго чоловіка, який уміє з ним вправлятися.

Нед не вдавав, що здивований: Робертова ненависть до Таргарієнів — то було мов божевілля. Нед пам’ятав, як вони посварилися, коли Тайвін Ланістер на знак васальної відданості підніс Роберту тіла Рейгарової дружини й дітей. Нед вважав це душогубством, а Роберт — війною. Коли Нед заперечив, що юні королевичі й королівни — просто діти, новоспечений король відповів: «Не бачу я тут дітей, а бачу драконове сім’я». Навіть Джон Арин не міг утихомирити сварку. Едард Старк того самого дня в холодній люті поїхав геть, щоб самотужки вести останні битви на півдні. Примирила Неда й Роберта ще одна смерть — смерть Ліанни та їхнє спільне горе.

Цього разу Нед вирішив не проявляти характеру.

— Ваша світлосте, дівчинка зовсім дитина. Ви не Тайвін Ланістер і не вбиваєте невинних.

Розповідали, що Рейгарова малолітня дочка плакала, коли її витягли з-під ліжка й поставили перед мечами. Хлопчик був і зовсім немовлям, але солдати лорда Тайвіна відірвали його від материних грудей і розтрощили йому голову об стіну.

— І скільки ще вона залишатиметься невинною? — у Робертових вустах з’явилася твердість.— Зовсім скоро ця так звана дитина розкине ноги й почне народжувати маленьких драконів мені на згубу.

— Хай там як,— сказав Нед,— але дітовбивство... це низько-страхітливо...

— Страхітливо?! — прогуркотів король.— Це Ейрис страхітливо вчинив з твоїм братом Брандоном. А Рейгар... гадаєш, скільки разів він зґвалтував твою сестру? Скільки сотень разів? — він так підвищив голос, що під ним нервово заіржав кінь. Король твердо смикнув повіддя, втихомирюючи тварину, й люто тицьнув у Неда пальцем.— Я вбиватиму всіх Таргарієнів, до яких зможу дотягнутися, аж поки всі вони не вимруть, як їхні дракони, і сцятиму на їхні могили.

Нед знав, що з королем, коли на нього накочує лють, ліпше не зв’язуватися. Якщо роки й досі не втамували Робертової жаги помсти, слова тут не допоможуть.

— Але звідси ти не маєш змоги до них дотягнутися, авжеж? — тихо зронив Нед.

— Ні, прокляття на богів,— гірко скривився король.— Якийсь пентоський сифілітик-сироторгівець сховав їх разом із братом за мурами свого маєтку під вартою євнухів у гостроверхих шоломах, а тоді передав дотракам. Треба було мені вбити їх багато років тому, коли до них легше було підібратися, але ж Джон був такий самий, як ти. А я, дурень, його послухався.

— Джон Арин був мудрою людиною і добрим правицею.

Роберт пирхнув. Лють відступила так само раптово, як і накотила.

— Подейкують, у цього хала Дрого в табуні сто тисяч люду. Що сказав би Джон на це?

— Він сказав би, що навіть мільйони дотраків не становлять загрози для корони, поки сидять на тому боці вузького моря,— спокійно відповів Нед.— У варварів немає кораблів. Вони ненавидять відкрите море й бояться його.

Король незатишно посовався в сідлі.

— Можливо. Але кораблі можна придбати у вільних містах. Кажу тобі, Неде, не подобається мені цей шлюб. У Сімох Королівствах і досі є люди, які кличуть мене Узурпатором. Ти хіба забув, скільки домів билося у війні на боці Таргарієнів? Поки що вони вичікують, але дайте їм крихітний шанс — і вони присплять мене в ліжку, а зі мною й моїх синів. Якщо Король-жебрак з табуном дотраків перетне море, зрадники приєднаються до нього.

— Не перетне,— запевнив його Нед.— А навіть якщо якимсь дивом йому це й вдасться, ми вкинемо його назад у море. Щойно ти обереш нового хранителя Сходу...

— Кажу востаннє,— застогнав король,— Аринового хлопця я хранителем не призначу. Знаю, хлопець — твій небіж, але в той час, коли Таргарієни лягають в ліжко з дотраками, з мого боку це було би божевіллям завдати чверть королівства на плечі хворобливого хлопчика.

До цього Нед був готовий.

— Але нам усе одно потрібен хранитель Сходу. Якщо Роберт Арин не пасує, признач когось із твоїх братів. Наприклад, Станіс дуже добре показав себе під час облоги Штормокраю.

Він дав королю мить поміркувати. Той, нахмурившись, не мовив ні слова. Видно було, що йому незатишно.

— Звісно,— нарешті тихо докинув Нед,— якщо ти досі не пообіцяв цю честь комусь іншому.

У Роберта вистало пристойності якусь мить вдавати подив. Але дуже швидко подив перетворився на роздратування.

— А що як і пообіцяв?

— Джеймі Ланістеру, правда ж?

Пришпоривши коня, Роберт спрямував його вниз із пагорба, в напрямку курганів. Нед не відставав. Король їхав уперед, дивлячись просто себе.

— Так,— сказав він нарешті. Одне тверде слово поклало край справі.

— Він царевбивця,— мовив Нед. Виходить, чутки мають ґрунт під собою. Нед знав, що звертає на небезпечну стежку.— Без сумніву, кмітливий і мужній,— провадив він обережно,— але його батько є хранителем Заходу, Роберте. І з часом ця честь перейде до Джеймі. А одна людина не може тримати водночас і Схід, і Захід.

Він не озвучив справжніх своїх побоювань: що в разі призначення Джеймі половина королівського війська опиниться в руках Ланістерів.

— Почнемо битву, коли ворог вийде на поле бою,— уперто мовив король.— Тільки поглянь на лорда Тайвіна: він вічний, як Кичера Кастерлі, тож маю я сумніви, що Джеймі найближчим часом може розраховувати на спадок. Не дратуй мене, Неде, все вже вирішено.

— Ваша світлосте, можна мені говорити відверто?

— Схоже, мені тебе не зупинити,— пробуркотів Роберт. Вони їхали поміж високих пожовклих трав.

— Ви можете довіряти Джеймі Ланістеру?

— Він брат-близнюк моєї дружини і побратим королівської варти, його життя, доля й репутація залежать від мене.

— Так само, як залежали від Ейриса Таргарієна,— зауважив Нед.

— З чого мені йому не довіряти? Він завжди робить усе, про що я його попрошу. Його меч допоміг мені завоювати престол, на якому я сиджу.

«Його меч допоміг заплямувати престол, на якому ти сидиш»,— подумав Нед, але не дозволив цим словам зірватися з язика.

— Він дав присягу життя віддати за короля. А тоді розтяв мечем королеві горло.

— Сьоме пекло, хтось же мав убити Ейриса! — вигукнув Роберт, знагла зупиняючи коня біля древнього кургану.— Якби цього не зробив Джеймі, довелося б робити мені чи тобі.

— Ми не були побратимами королівської варти,— зронив Нед. Прийшов час Робертові почути всю правду, в цю мить вирішив він.— Пам’ятаєте Тризуб, ваша світлосте?

— Там я завоював корону. Як я можу це забути?

— Вас поранив Рейгар,— нагадав йому Нед.— Тож коли вояки Таргарієна прорвалися й почали розбігатися, ви доручили переслідування мені. Залишки Рейгарового війська втекли назад до Королівського Причалу. Ми за ними. Ейрис засів у Червоній фортеці з кількома тисячами вірних вояків. Я очікував, що брама буде зачинена.

Роберт нетерпляче похитав головою:

— А натомість виявив, що наші люди вже взяли місто. І що з того?

— Не наші люди,— терпляче мовив Нед,— а Ланістери. Це лев Ланістерів подолав фортечні мури, а не увінчаний короною олень. А взяли вони місто зрадою.

Війна вирувала вже близько року. Лорди великі й малі зібралися попід Робертовими прапорами, інші лишилися вірними Таргарієну. Могутні Ланістери з Кичери Кастерлі, хранителі Заходу, не втручались у події, ігноруючи заклики до зброї і від заколотників, і від прибічників короля. Коли перед брамою Королівського Причалу з’явився лорд Тайвін Ланістер з дванадцятитисячним військом, заявляючи про вірність королю, мабуть, Ейрис Таргарієн вирішив, що боги почули його молитви. Отож Божевільний Король зробив останній свій божевільний учинок: він відчинив місто левам, які зібралися під брамою.

— Таргарієни звикли, що зрада — це дзвінка монета,— мовив Роберт. Ним знову опановувала лють.— Ланістери відплатили їм тим самим. На це Таргарієни й заслуговували. Тож я через це не мучитимуся безсонням.

— Тебе там не було,— з гіркотою озвався Нед. Він-бо добре знав, що таке безсоння. Вже чотирнадцять років він живе з брехнею, і досі вона ночами не дає йому спокою.— Така перемога не робить честі.

— Чужі б узяли твою честь! — вилаявся Роберт.— Бодай один з Таргарієнів щось знає про честь? Спустися вниз у крипту й запитай Ліанну про честь дракона!

— На Тризубі ти помстився за Ліанну,— мовив Нед, зупиняючись поряд з королем. «Обіцяй мені, Неде»,— шепотіла вона тоді...

— Але її це не повернуло,— відвернувся Роберт і задивився в сіру далечінь.— Прокляття на богів! Облудну перемогу отримав я від них. Корону... а я молив їх про дівчину! Твою сестру... знову в безпеці, знову мою, як їй і судилося бути. Питаю тебе, Неде, що доброго в короні? Боги однаково кплять з молитов і королів, і пастухів.

— За богів я не відповідаю, ваша світлосте... але знаю те, що побачив, коли того дня в’їхав у тронну залу,— сказав Нед.— Мертвий Ейрис у калюжі власної крові лежав на підлозі. На нього зі стін витріщалися драконячі голови. Ланістерові вояки були повсюди. Джеймі поверх золотих обладунків убрався у білий плащ королівської варти. Ніби зараз я бачу його. Навіть меч у нього був позолочений. Джеймі сидів на Залізному троні, вивищуючись над лицарями, а на голові в нього був шолом — лев’яча голова. Як він сяяв!

— Усі це знають,— невдоволено мовив король.

— Я ще не зліз із коня, тож мовчки перетнув залу, проїхавши між довгих рядів драконячих голів. Було таке відчуття, наче вони спостерігають за мною. Зупинившись перед троном, я поглянув на Джеймі. На колінах у нього лежав золотий меч, заляпаний кров’ю короля. Залу вже заповнювали мої кіннотники. Ланістерові вояки відступили. Я не сказав ані слова. Просто дивився на того, хто сидів на троні, й чекав. Нарешті Джеймі, засміявшись, звівся. Зняв з голови шолом і мовив: «Не бійся, Старку. Я просто грів місце для нашого друга Роберта. Але, боюся, не надто воно зручне».

Закинувши голову, король розреготався. Від його сміху з-поміж високої бурої трави випурхнула зграя ворон. Дико ляпаючи крилами, птахи злетіли в повітря.

— Гадаєш, мені варто не довіряти Ланістеру, бо він кілька секунд посидів на моєму троні? — знову затрусився він од сміху.— Джеймі було всього сімнадцять, Неде. Ще майже хлопчик.

— Хлопчик чи не хлопчик, а прав на той трон він не мав.

— Мабуть, він утомився,— припустив Роберт.— Убивати королів — нелегка справа. На бога, та в тій клятій залі нема де зад притулити. І, до речі, його правда: це здоровезне сідало геть незручне. З усіх боків,— похитав король головою.— Гаразд, тепер я знаю темну таємницю Джеймі, тож можна про це забути. Я по горло ситий секретами, сварками й державними справами, Неде. Це все так само втомлює, як і рахування мідяків. Гайнімо ліпше верхи, раніше ти це добре вмів. Хочу знову відчути вітер у волоссі.

Ушпоривши коня, він учвал поскакав через курган, розбризкуючи навсібіч багнюку.

Нед на мить завагався. У нього забракло слів, його переповнювало відчуття цілковитої безпомічності. Уже не вперше він подумав: що я тут роблю і як я тут опинився? Він не Джон Арин і не здатен стримувати норовливого короля й напучувати його. Роберт усе одно, як завжди, чинитиме як заманеться, і хай що Нед казатиме чи робитиме, цього не змінити. Недове місце у Вічнозимі. З Кетлін у її горі, з Браном.

Однак не завжди чоловікові суджено лишатися там, де його місце. Скорившись, Едард Старк стиснув чоботами боки коня й помчав за королем.