Гра престолів

Джон

Джон помалу піднімався сходами, стараючись не думати, що це, можливо, востаннє. Поряд з ним безшумно ступав Привид. Крізь замкову браму пробивався сніг, а у дворі стояв гамір і колотнеча, але за товстими мурами й досі було тепло й тихо. Як на Джона, занадто тихо.

Опинившись на сходовому майданчику, він довгу мить стояв, боячись рушити далі. Привид тицьнувся йому в долоню. Це додало хлопцеві мужності. Випроставшись, він увійшов до кімнати.

Поряд із ліжком сиділа леді Старк. Уже два тижні вона ні вдень, ні вночі не виходила звідси. Ні на мить вона не залишала Брана. Сюди їй приносили їжу, тут стояв її нічний горщик, сюди ж помістили невеличке ліжко, на якому вона спала, хоча казали, вона заледве коли спить. Вона сама годувала сина сумішшю меду, води й трав, що й підтримувало в ньому життя. Жодного разу вона не вийшла з кімнати. Тому Джон тримався подалі.

Але тягнути вже не було куди.

На мить він застиг на порозі, боячись заговорити чи наблизитися. Вікно було відчинене. Унизу вив вовк. Зачувши виття, Привид підвів голову.

Леді Старк обернулася. Якусь мить здавалося, що вона не впізнає Джона. Нарешті вона кліпнула.

— А ти що тут забув? — спитала вона голосом на диво рівним і безбарвним.

— Прийшов навідати Брана,— пояснив Джон,— і попрощатися.

Вираз її обличчя не змінився. Довге каштанове волосся було тьмяне та сплутане. Здавалося, вона постаріла на двадцять років.

— Вже попрощався. Тепер іди геть.

З одного боку, Джонові понад усе кортіло втекти, проте він знав, що, можливо, вже ніколи більше не побачиться з Браном. Він ступив нервовий крок у кімнату.

— Будь ласка,— попросив він.

У її очах майнув холод.

— Я сказала — йди геть,— відтяла вона.— Не хочу тебе тут бачити.

Колись від таких слів він зразу побіг би звідси. Можливо, навіть розплакався. А зараз він тільки розсердився. Скоро він стане побратимом Нічної варти, і на нього чигатимуть гірші небезпеки, ніж Кетлін Таллі Старк.

— Він мій брат,— сказав Джон.

— Мені варту покликати?

— Покличте,— вперто кинув Джон.— Ви не зможете заборонити мені побачитися з ним.

І він перетнув кімнату, обходячи ліжко з другого боку, а тоді глянув згори вниз на Брана, який лежав на простирадлах.

Леді Старк тримала Брана за руку. Хлопчикові пальці були мов пташині кігті. Бран не був схожий на себе. Він дуже схуд. Шкіра напнулася на кістках. Попід покривалом видно було покручені ноги, і від цього видовища Джонові аж недобре стало. Бранові очі ховалися в чорних западинах — розплющені невидющі очі. Після падіння він наче зібгався. Він схожий був на листочок, що його перший дужий порив вітру віднесе в могилу.

Однак попід тендітною кліткою потрощених ребер жевріло життя: з кожним поверхневим вдихом і видихом груди хлопчика піднімалися й опускалися.

— Бране,— заговорив Джон,— вибач, що не приходив раніше. Я боявся.

Він відчував, як по щоках у нього котяться сльози. Але Джонові було вже байдуже.

— Бране, не вмирай. Будь ласка. Ми всі хочемо, щоб ти отямився. І я, і Роб, і дівчатка, всі...

Леді Старк спостерігала за ним. Вона не здійняла галасу, і Джон сприйняв це як замирення. За вікном знову завив вовк. Вовк, якому Бран навіть не встиг дати імені.

— Мені треба йти,— сказав Джон.— Дядько Бенджен чекає. Я їду на північ, на Стіну. Виїхати ми маємо сьогодні, поки не падає сніг.

Він пригадав, як радів Бран майбутній своїй подорожі. Думка про те, що доведеться залишити його в такому стані, була нестерпною. Витерши сльози, Джон нахилився й легенько поцілував Брана у вуста.

— Я хотіла, щоб він залишився зі мною,— тихо мовила леді Старк.

Джон сторожко перевів на неї погляд. Але вона на нього навіть не дивилася. Вона розмовляла нібито до нього, й водночас так, наче його й не було в кімнаті.

— Я молилася про це,— провадила вона мляво.— Він же мій мазунчик. Я ходила в септ і сім разів уклонялася сімом божим ликам, щоб Нед передумав і залишив його зі мною. Іноді наші молитви бувають почуті.

Джон не знав, що сказати.

— Тут немає вашої провини,— вичавив він після ніякової паузи.

Вона звела на нього очі, повні отрути.

— Мені не потрібне твоє відпущення, байстрюче.

Джон опустив очі. Леді Старк пестила Бранову руку. Джон узяв хлопчика за другу руку і стиснув. Пальці в того були, як пташині кісточки.

— Прощавай,— мовив Джон.

Він уже дійшов до дверей, коли жінка покликала його.

— Джоне,— сказала вона. Він мав би не зупинятися, але вона в житті ще не зверталася до нього на ім’я. Розвернувшись, він виявив, що вона дивиться йому в обличчя, так ніби вперше бачить.

— Так? — озвався він.

— Ліпше б це був ти,— сказала вона. А тоді, обернувшись до Брана, почала схлипувати, від ридань здригаючись усім тілом. Джон іще зроду не бачив, щоб вона плакала.

Дорога назад здалася йому нескінченною.

Надворі стояв гамір і ґвалт. Вантажилися вози, перекрикувалися чоловіки, зі стайні виводили коней, уже запряжених і осідланих. Посипав легенький сніжок, і всі квапилися виїхати.

У самому центрі хаосу перебував Роб, роздаючи команди незгірше за інших. Здавалося, за останній час він подорослішав, так наче Бранове падіння й материн занепад додали йому сил. Поряд з ним був Сіровій.

— Тебе шукає дядько Бенджен,— сказав брат Джонові.— Він хотів виїхати ще годину тому.

— Знаю,— озвався Джон.— Уже скоро,— роззирнувся він у гаморі й безладі.— А їхати важче, ніж я думав.

— Я теж так почуваюся,— мовив Роб. У волоссі його танув сніг.— Ти з ним бачився?

Джон мовчки кивнув, боячись, що голос зрадить його.

— Він не помре,— сказав Роб.— Я певен.

— Вас, Старків, убити нелегко,— погодився Джон. Голос у нього був порожній і втомлений. Візит до Брана забрав у нього всі сили.

Роб збагнув: щось негаразд.

— Моя мати...

— Вона була... дуже люб’язна,— мовив Джон.

Роб розслабився.

— Добре,— всміхнувся він.— Наступного разу, коли ми побачимося, ти вже будеш у чорному.

— Я завжди любив чорне,— змусив себе всміхнутись у відповідь Джон.— Думаєш, скоро це станеться?

— Ти й не помітиш,— пообіцяв Роб. Притягнувши Джона до себе, він міцно його обійняв.— Прощавай, Сноу.

— І ти прощавай, Старку,— пригорнув його у відповідь Джон.— Піклуйся про Брана.

— Обіцяю.

Розімкнувши обійми, вони ніяково поглянули один на одного.

— Дядько Бенджен сказав, якщо я тебе побачу, відіслати тебе в стайні,— нарешті мовив Роб.

— Мені треба попрощатися ще з деким,— озвався Джон.

— Тоді я тебе не бачив,— відповів Роб. Джон пішов, а він лишився стояти в снігу в оточенні возів, вовків і коней. До зброярні йти було недалеко. Забравши свої речі, Джон критим переходом рушив до Великої фортеці.

Арія сиділа в себе в кімнаті — пакувала скриню з полірованого залізодрева, більшу за неї саму. Наймірія допомагала. Арії досить було на щось указати, і вовчиця бігла через кімнату, хапала в зуби черговий шовковий сувій і приносила назад. Та коли вона занюхала Привида, вона сіла й заскавчала.

Арія озирнулася, побачила Джона — і скочила на ноги. Тоненькими ручками обхопила його за шию.

— Я боялася, що ти вже поїхав,— сказала вона зривистим голосом.— Мені не дозволяють вийти попрощатися.

— А що це ти робиш? — зачудовано спитав Джон.

Відпустивши його, Арія скривилася.

— Нічого. Я вже спакувалася і все таке,— показала вона на велику скриню, заледве на третину заповнену, і на одяг, розкиданий довкола неї.— Але септа Мордейн звеліла все перепакувати. Сказала, що мої речі погано складені. На півдні справжні леді не кидають речі в скриню, як мотлох, сказала вона.

— Оце так ти спакувалася, сестричко?

— Ну, все одно в дорозі все пожмакається,— озвалася вона.— Тож кому не байдуже, як я все поскладаю?

— Септі Мордейн,— зронив Джон.— Не думаю, що їй сподобається, як тобі тут допомагає Наймірія...

Вовчиця мовчки витріщилася на нього темно-золотавими очима.

— Але хай. Я тобі дещо приніс — так, на згадку. І це слід запакувати дуже ретельно.

— Подарунок? — засвітилася Арія.

— Можна й так назвати. Зачини двері.

Арія, насторожена й збуджена водночас, визирнула в коридор.

— Найміріє, сюди. Стережи.

Вона залишила вовчицю за дверима, щоб та попередила, якщо хтось наближатиметься, й зачинила двері. В цей час Джон, розгорнувши ганчірку, дещо з неї видобув. І простягнув сестрі.

У Арії розширились очі. Темні очі, такі самі, як у нього.

— Меч,— видихнула вона приглушено.

Піхви були з м’якої сірої шкіри, ніжної як гріх. Джон помалу витягнув клинок, щоб Арія могла роздивитися глибоку синяву криці.

— Це не іграшка,— сказав він.— Обережно, не поріжся. Лезо гостре — голитися можна.

— Дівчата не голяться,— зауважила Арія.

— А може, варто. Ти ніколи не бачила, які в септи ноги?

Арія захихотіла.

— Але він такий тонкий!

— Як і ти,— сказав їй Джон.— Я попросив Мікена викувати особливий меч. У Пентосі, Мирі й інших вільних містах такими користуються горлорізи-брави. Голову людині ним не відітнути, а от дірок, якщо рухатися швидко, наробити можна.

— Я вмію рухатися швидко,— повідомила Арія.

— Доведеться вправлятися щодня,— уклав він меч їй у руки, показуючи, як тримати, й відступив.— Як відчуття? Не переважує?

— Здається, ні,— мовила Арія.

— Урок перший,— сказав Джон.— Штрикай гострим кінцем.

Арія плазом меча вдарила його по руці. Від удару заболіло, але Джон відчув, що всміхається, як бовдур.

— Знаю я, яким боком штрикати,— мовила Арія. Тоді на її обличчя набіг сумнів.— Септа Мордейн відбере його.

— Не відбере, якщо не дізнається,— заперечив Джон.

— А з ким я тренуватимуся?

— Знайдеш кого-небудь,— запевнив її Джон.— Королівський Причал — це справжнє місто, в тисячу разів більше за Вічнозим. Поки не знайдеш собі партнера, спостерігай за тим, як б’ються на мечах у дворі. Бігай і їзди верхи, щоб набратися сили. І хай що робитимеш...

Арія знала закінчення фрази. Вони вимовили його разом:

— ...не... кажи... Сансі!

— Я скучатиму за тобою, сестричко,— скуйовдив їй волосся Джон.

Зненацька вона скривилася, ніби от-от заплаче.

— Шкода, що ти не їдеш з нами.

— Різні дороги ведуть в один замок. Хтозна, як воно буде.

Тепер він почувався краще. Він не дозволить собі журитися.

— Мені час іти. Якщо дядько Бен ще трохи на мене почекає, весь перший рік на Стіні я виноситиму нічні горщики.

Арія підбігла до нього, щоб востаннє обійняти.

— Спершу опусти меч,— сміючись, застеріг її Джон. Сором’язливо відклавши подарунок, вона обсипала брата поцілунками.

Коли він повернувся до дверей, вона вже знову тримала меч, зважуючи в руках.

— Я мало не забув,— сказав Джон.— Найкращі мечі всі мають імена.

— Як Лід,— мовила вона й поглянула на клинок у своїй руці.— А в цього є ім’я? Скажи мені!

— А ти не здогадуєшся? — піддражнив її Джон.— Це твоя улюблена річ.

Спершу Арія здавалася спантеличеною. А тоді здогадалася. Вона завжди була метикована. І тоді вони знову вигукнули разом:

— Голка!

Усю довгу дорогу на північ Джона зігрівав спогад про її сміх.