Гра престолів

Едард

— Роберте, благаю тебе,— змолився Нед,— сам послухай, що ти кажеш! Ти говориш про вбивство дитини!

— Ця шльондра вагітна! — з гуркотом рубонув король кулаком по столу в нарадчій залі.— Я попереджав, що так буде, Неде. Ще там, на курганах, попереджав тебе, але ти навіть не захотів слухати. Що ж, слухай зараз. Вони обоє мають померти — і мати, і дитина, і цей бовдур Вісерис теж. Усе ясно? Вони мають померти!

Решта радників намагалися вдавати, що їх тут узагалі немає. Без сумніву, вони були мудріші за Едарда Старка. Ще ніколи він не почувався таким самотнім.

— Якщо ти так учиниш, то зганьбишся навіки.

— Нехай провина впаде на мене, але це треба зробити. Я не такий сліпий, щоб не помічати тінь сокири, коли та нависає в мене над шиєю.

— Немає ніякої сокири,— мовив Нед до короля.— Лише тінь тіні двадцятирічної давнини... якщо й така є.

— Якщо? — тихо перепитав Вейрис, сплітаючи напудрені пальці.— Мілорде, ви мене ображаєте. Чи я б виносив брехливі плітки на суд короля й ради?

Нед холодно глянув на євнуха.

— Ви передали нам те, що нашептав зрадник з тамтого кінця світу, мілорде. Мормонт може помилятися. А може і брехати.

— Сер Джора не наважиться обманювати мене,— з хитрою посмішкою озвався Вейрис.— Будьте певні, мілорде. Королівна в тяжі.

— Це ви так кажете. А якщо ви помиляєтеся, нам нема чого боятися. Якщо в дівчини буде викидень, нам нема чого боятися. Якщо королівна народить не сина, а дочку, нам нема чого боятися. Якщо дитина помре ще немовлям, нам нема чого боятися.

— Але якщо народиться хлопчик? — не вступався Роберт.— І якщо він виживе?

— Нас із ним і далі розділятиме вузьке море. Я почну боятися дотраків того дня, коли вони навчать своїх коней бігати по воді.

Ковтнувши вина, король через стіл люто зиркнув на Неда.

— То ти радиш мені не робити нічого, аж поки драконове сім’я не висадиться на наших берегах, так?

— «Драконове сім’я» ще у матері в лоні,— мовив Нед.— Навіть Ейгон почав свої завоювання лише після того, як його відірвали від грудей.

— О боги! Ти впертий, як тур, Старку,— зронив король і обвів поглядом радників за столом.— А ви всі що — язики проковтнули? Ніхто не напоумить цього закрижанілого бовдура?

Вкрадливо посміхнувшись до короля, Вейрис поклав м’яку руку Недові на рукав.

— Я розумію ваші побоювання, лорде Едарде, справді розумію. Хіба в радість мені приносити на раду таку сумну звістку? Й обговорюємо ми зараз жахливі наміри, негідні наміри. Однак якщо ми зголосилися правити, маємо робити негідні вчинки задля блага королівства, хай як це нам боляче.

— Як на мене, все просто,— знизав плечима лорд Ренлі.— Слід було вбити Вісериса з сестрою ще багато років тому, але його світлість мій брат припустився помилки, послухавшись Джона Арина.

— Милосердя — це не помилка, лорде Ренлі,— відгукнувся Нед.— На Тризубі присутній тут сер Баристан зарубав дюжину добрих вояків, друзів і Робертових, і моїх. Коли його поставили перед нами, страшенно пораненого, мало не при смерті, Руз Болтон наполягав, що його слід скарати на горло, але ваш брат сказав: «Я не вбиватиму людини ні за відданість, ні за вміння битися»,— і прислав власного мейстра, щоб загоїв серу Баристану рани,— він послав королю довгий прохолодний погляд.— Ось якого чоловіка хотів би я бачити сьогодні тут.

Роберт присоромлено спалахнув.

— То була інша справа,— заперечив він.— Сер Баристан був гвардійцем королівської варти.

— А Данерис — чотирнадцятирічна дівчинка,— не міг зупинитися Нед, хоча усвідомлював, що перетинає межу.— Роберте, я питаю тебе: для чого ми повстали проти Ейриса Таргарієна, як не для того, щоб покласти край мордуванню дітей?

— Покласти край Таргарієнам! — заревів король.

— Ваша світлосте, не думав, що ви боялися Рейгара,— мовив Нед, стараючись придушити презирливі нотки в голосі, але не зміг.— З роками ви розгубили всю мужність і тепер тремтите, побачивши тінь ненародженої дитини?

Роберт побуряковів.

— Достатньо, Неде,— застеріг він, указуючи на нього пальцем.— Більше ні слова. Ти забув, хто тут король?

— Ні, ваша світлосте,— озвався Нед.— А ви?

— Досить! — гримнув король.— Мене нудить від балачок. Пора з цим кінчати, чорти б мене ухопили! Яке ваше спільне слово?

— Її слід убити,— оголосив лорд Ренлі.

— У нас немає вибору,— пробурмотів Вейрис.— На жаль, на жаль.

Підвівши від столу блідо-блакитні очі, сер Баристан Селмі мовив:

— Ваша світлосте, почесно побороти ворога на полі бою, але немає честі в тому, щоб убити його в лоні матері. Пробачте мене, але я пристаю на бік лорда Едарда.

Великий мейстер Пайсел прокашлявся — здавалося, на це пішло кілька хвилин.

— Наш орден служить королівству, а не правителю. Колись я так само віддано служив радником короля Ейриса, як зараз — короля Роберта, тож я не бажаю зла Ейрисовій дівчинці. Однак хочу вас запитати: скільки солдатів загине у разі війни? Скільки міст буде спалено? Скількох немовлят відірвуть від материних грудей і нахромлять на списи? — він нескінченно сумно і нескінченно втомлено погладив свою пишну білу бороду.— Невже не мудріше — і не милосердніше — дозволити померти Данерис Таргарієн, щоб вижили десятки тисяч?

— Милосердніше,— сказав Вейрис.— Ваша правда, великий мейстре. Щира правда. Якщо за примхою богів Данерис Таргарієн народить сина, королівство спливе кров’ю.

Останнім заговорив Мізинчик. Коли Нед глянув на нього, лорд Пітир придушив позіхання.

— Опинившись у ліжку з потворною жінкою, найліпше заплющити очі й не зупинятися,— промовив він.— Дочекатися, поки жінка стане вродливішою, все одно не вдасться. Один поцілунок — і по всьому.

— Поцілунок? — приголомшено перепитав сер Баристан.

— Сталевий поцілунок,— сказав Мізинчик.

Роберт обернувся до правиці.

— Ось і все, Неде. Ви з Селмі не маєте підтримки в цій справі. Лишається єдине питання: кому ми доручимо її вбити?

— Мормонт жадає королівського прощення,— нагадав лорд Ренлі.

— Відчайдушно жадає,— мовив Вейрис,— та ще більше він жадає зберегти життя. Зараз королівна вже наближається до Ваїс-Дотраку, де витягти з піхов клинок означає миттєву смерть. Якщо я вам розповім, як учинять з бідолахою, який наважиться здійняти руку на халесі, ви сьогодні не заснете,— погладив він напудрену щоку.— Що ж до отрути... скажімо, сльози Ліса. Халові Дрого не варто знати, що смерть не була природною.

Великий мейстер Пайсел рвучко розплющив сонні очі. І підозріливо прищурився на євнуха.

— Отрута — зброя боягузів,— поскаржився король.

Нед сьогодні вже наслухався достатньо.

— Ти висилаєш найманців убити чотирнадцятирічну дівчину — і боїшся заплямувати честь? — відсунувши стільця, він підвівся.— Роби це сам, Роберте. Той, хто виносить людині вирок, має сам здійняти меч. І, перш ніж убити, подивитися їй в очі й почути її останні слова. Вона заслуговує принаймні на це.

— О боги! — вигукнув король, вибухаючи гнівом.— Ти й справді так вважаєш, чорти б тебе ухопили! — він потягнувся до карафи вина, що стояла в нього біля ліктя, але виявив, що та порожня, й пожбурив її в стіну.— Вино закінчилося, і закінчилося моє терпіння. Досить! Просто зробіть, як велю.

— Я не братиму участі в убивстві, Роберте. Роби, як знаєш, однак не вимагай моєї санкції.

Якусь мить здавалося, що король не зрозумів Недові слова. Нечасто хтось суперечив його волі. Та щойно прийшло усвідомлення, він повільно перемінився на обличчі. Очі його звузилися, а понад оксамитовим коміром спаленів рум’янець. Він люто тицьнув у Неда пальцем.

— Ви — правиця короля, лорде Старк. І ви чинитимете, як я звелю, або я знайду собі зговірливішого правицю.

— Щасти йому,— розстебнув Нед важку застібку, яка з’єднувала фалди плаща: елегантну срібну руку, значок його посади. І поклав її на стіл перед королем, сумно пригадавши, що людина, яка пристебнула йому цей значок, колись була його другом, якого він щиро любив.— Я був кращої думки про тебе, Роберте. Мені здавалося, ми всадовили на престол шляхетнішого короля.

Обличчя в Роберта було бурякове.

— Геть! — каркнув він, задихаючись від люті.— Геть, чорт забирай, з мене досить. Чого чекаєш? Давай, тікай назад у Вічнозим. І щоб я тебе більше не бачив, бо присягаюся: твоя голова опиниться на палі!

Уклонившись, Нед без слова розвернувся. Він спиною відчував на собі Робертові очі. Коли він виходив із зали нарад, обговорення відновилося.

— У Браавосі є так зване Товариство безликих,— запропонував великий мейстер Пайсел.

— А ви бодай уявляєте, скільки коштують їхні послуги? — озвався Мізинчик.— Ціле військо перекупних мечів можна зібрати за половину ціни, яку вони заломлять за простого купця. А скільки вони запросять за королівну, я навіть думати не хочу.

Нед зачинив по собі двері, й голоси стихли. За дверима нарадчої зали стояв на чатах сер Борос Блаунт, одягнений у довгий білий плащ і обладунки королівської варти. Краєм ока він кинув на Неда короткий цікавий погляд, однак нічого не спитав.

Перетинаючи двір дорогою до Вежі правиці, Нед відчував, як тисне на нього цей день. У повітрі пахло дощем. Нед зрадів би йому. Після дощу, можливо, він почувався б не таким брудним. Зайшовши у світлицю, він викликав Вейона Пула. Стюард з’явився за мить.

— Викликали, мілорде правице?

— Я більше не правиця,— озвався Нед.— Посварився з королем. Ми вертаємось у Вічнозим.

— Почну приготування одразу ж, мілорде. Щоб усе влаштувати для подорожі, знадобиться два тижні.

— У нас, мабуть, немає двох тижнів. Можливо, немає навіть одного дня. Король зронив щось про те, що моя голова може опинитися на палі,— нахмурився Нед. У душі він не вірив, що король може так з ним учинити, тільки не Роберт. Зараз він лютий, однак коли Нед не маячітиме перед очима, король охолоне, як це завжди бувало.

«Завжди? — зненацька пригадався йому Рейгар Таргарієн, і спогад цей був не з приємних.— Чоловіка вже п’ятнадцять років немає на світі, а Роберт ненавидить його, як і раніше». Ця думка стривожила його... а ще ж була справа з Кетлін і карликом, про яку попередив його вчора вночі Йорен. Скоро це вилізе на світ божий, ясна річ, а король і так дико лютує... Королю, безперечно, байдуже до Тиріона Ланістера, однак це зачепить його гонор, а як учинить королева, взагалі страшно подумати.

— Можливо, безпечніше буде, якщо я виїду перший,— мовив він до Пула.— Візьму тільки дочок і кількох гвардійців. А ви всі поїдете, коли зберетеся. Повідом Джорі, але більше нікому не кажи, і нічого не роби, поки ми з дівчатками не виїдемо. У замку повно очей і вух, а я не хочу, щоб про мої плани дізналися.

— Як скажете, мілорде.

Коли він пішов, Едард замислено сів біля вікна. Він бачив, що Роберт не лишив йому вибору. Варто йому за це подякувати. Приємно буде повернутись у Вічнозим. Не слід узагалі було їхати звідти. Сини чекають на нього. Можливо, після його повернення вони з Кетлін зможуть зачати ще одного сина — вони не такі вже й старі. Та й останнім часом йому частенько снився сніг і глибока тиша вовчого лісу поночі.

Але водночас думка про те, що доведеться повертатися, сердила його. Скільки ще всього не зроблено! Якщо не стежити, Роберт зі своєю радою з боягузів і підлабузників розорить королівство... або, що гірше, віддасть Ланістерам за борги. Та й правда про смерть Джона Арина й досі не відома. Так, є вже кілька свідчень того, що Джона Арина вбили, але це ще тільки слід звіра в лісі. Нед іще не бачив самого звіра, однак уже відчував, що той підступно зачаївся в засідці.

Зненацька Недові спало на думку, що можна повернутись у Вічнозим морем. Моряк з Неда був поганий, за інших обставин він би надав перевагу королівському гостинцю, однак якщо він попливе на кораблі, то може зробити зупинку на Драконстоні й перемовитися зі Станісом Баратеоном. Пайсел відіслав через море птаха з увічливим листом, у якому Нед просив лорда Станіса повернутися й зайняти своє місце в малій раді. Відповідь і досі не прийшла, і це тільки поглиблювало підозри. Нед був певен: лорд Станіс теж знає таємницю, через яку помер Джон Арин. Дуже навіть можливо, що правда чекає у стародавній острівній фортеці дому Таргарієнів.

«А коли ти знатимеш правду, що ти зробиш? Є секрети, які ліпше взагалі не розкривати. Є секрети, якими надто небезпечно ділитися навіть з тими, кого любиш і кому довіряєш». Нед витягнув з піхов кинджал, який привезла йому Кетлін. Кинджал Куця. Навіщо карликові бажати Бранові смерті? Щоб хлопець мовчав. Це ще один секрет — чи тільки окрема ниточка одного павутиння?

Чи може в цьому бути замішаний Роберт? Нед і думки такої припустити не міг, однак він і думки припустити не міг, що Роберт здатен комусь наказати убити жінку з дитиною. Кетлін пробувала його застерегти. «Ти знав Роберта,— сказала тоді вона,— а з королем ти заледве знайомий». Що раніше він виїде з Королівського Причалу, то краще. Якщо завтра на північ вирушатиме корабель, добре було б на нього потрапити.

Знову викликавши Вейона Пула, він послав його в доки розпитати — тихцем, але швидко.

— Знайди мені прудкий корабель з управним капітаном,— звелів він стюарду.— Мені байдуже до розміру кают і якості меблів, якщо він бистрий і безпечний. Хочу відплисти негайно.

Не встиг вийти Пул, як Томард повідомив про прихід гостя.

— Вас хоче бачити лорд Бейліш, мілорде.

Нед відчував спокусу відмовитися прийняти його, але передумав. Він іще не на волі, а доти має грати в ці ігри.

— Проведіть його до мене, Томе.

Лорд Пітир звільна зайшов у світлицю, наче зранку нічого не сталося. Вдягнений він був у оксамитовий кремово-срібний камзол з прорізами та у сірий шовковий плащ, облямований хутром чорнобурки, а на вустах його грала звична глузлива посмішечка.

Нед холодно з ним привітався.

— Чи можу я поцікавитися метою вашого приходу, лорде Бейліш?

— Я не заберу у вас багато часу — кваплюся на обід до леді Танди. Пиріг з вугром і смажене молочне порося. Леді сподівається одружити мене зі своєю молодшою дочкою, тож завжди накриває пишний стіл. Правду кажучи, я радше одружуся з поросям, тільки їй цього не кажіть. Обожнюю пиріг з вугром.

— Не хочу віддаляти вашу зустріч з вугром, мілорде,— з крижаним презирством озвався Нед.— Не можу навіть уявити, кого б мені зараз хотілося бачити менше, ніж вас.

— О, впевнений, якщо добре подумаєте, пригадаєте кілька імен. Скажімо, Вейриса. Серсі. Або Роберта. Його світлість страшенно гнівається на вас. Коли ви вранці покинули нас, він іще довго буркотів. Наскільки пригадую, найчастіше зринали слова «нахабство» і «невдячність».

Нед не опустився до відповіді. І не запропонував гостеві присісти, однак Мізинчик усівся сам.

— Коли ви так стрімко вибігли геть, довелося мені переконувати присутніх не наймати безликих,— життєрадісно провадив він.— Замість цього Вейрис тихо пустить чутку, що той, хто вб’є Таргарієнське дівча, отримає титул лорда.

Нед відчув огиду.

— Ми вже нагороджуємо титулами вбивць.

— Титули дешеві,— знизав плечима Мізинчик.— А безликі коштують чимало. Якщо по правді, то я Таргарієнському дівчиську приніс більше користі, ніж ви зі всіма своїми розмовами про честь. Нехай якийсь перекупний меч, сп’янілий від мрій про титул лорда, спробує її вбити. Швидше за все, спробу він провалить, а після цього дотраки будуть насторожі. А якби до неї підіслали безликого, можна вважати, що вона вже в могилі.

Нед нахмурився.

— Сидячи в раді, ви розводитеся про потворних жінок і сталеві поцілунки, а тепер сподіваєтеся, що я повірю: ви намагалися захистити дівчину? За якого дурня ви мене маєте?

— За великого, щиро кажучи,— сміючись, озвався Мізинчик.

— Невже убивство завжди так розважає вас, лорде Бейліш?

— Не вбивство розважає мене, лорде Старк, а ви. Ви не правите, а танцюєте на підталій кризі. Насмілюся попередити, що так ви шляхетно підете під воду. Гадаю, перший тріск я чув сьогодні вранці.

— Перший і останній,— мовив Нед.— З мене досить.

— То коли ви повертаєтесь у Вічнозим, мілорде?

— Якнайшвидше. А вам що до того?

— Та нічого... однак якщо випадково сьогодні ввечері ви ще досі будете тут, я залюбки відведу вас у бордель, який так безрезультатно розшукує для вас Джорі,— посміхнувся Мізинчик.— І нічого не скажу про це леді Старк.