Гра престолів

Тиріон

Стоячи у передсвітанковій прохолоді й спостерігаючи за тим, як Чиґен ріже його власного коня, Тиріон Ланістер подумки позначив ще один борг, який Старкам доведеться сплатити. Коли перекупний меч, сидячи навпочіпки, розтяв коневі живіт різницьким ножем, з нутра піднялася хмарка пари. Руки перекупного меча працювали спритно — жодного випадкового надрізу, адже білувати слід було швидко, поки запах крові не привабив з гір тінь-котів.

— Сьогодні голодним з-за столу не встане ніхто,— мовив Брон. Від нього лишилася тінь його колишнього: сухий і кощавий, самі чорні очі, чорний чуб і щетиниста борода.

— Хтось, може, і встане,— сказав до нього Тиріон.— Не люблю я конини. Особливо власного коня.

— М’ясо є м’ясо,— здвигнув плечима Брон.— Дотраки конину люблять більше за яловичину чи свинину.

— Ти мене вважаєш дотраком? — кисло спитав Тиріон. Дотраки і справді їдять конину, а ще вони віддають дітей-калік диким собакам, які бігають за халасаром. Тиріон не надто поважав дотрацькі звичаї.

Вкраявши від туші смужку кривавого м’яса, Чиґен підніс його до очей.

— Скуштуєш, карлику?

— Цю кобилицю брат Джеймі подарував мені на двадцять треті іменини,— сказав Тиріон рівним голосом.

— То подякуєш йому від нашого імені,— вищирив жовті зуби Чиґен, а тоді за два укуси проковтнув сире м’ясо.— На смак породиста.

— Але буде смачнішою, якщо засмажити з цибулею,— втулив Брон.

Не мовивши ні слова, Тиріон покульгав геть. Холод пронизував його до кісток, а ноги боліли так, що він уже ледве ходив. Мабуть, його мертвій кобилиці пощастило. Бо йому ще багато годин доведеться їхати верхи, а тоді з’їсти жменьку-дві чогось їстівного й трохи поспати в холоді на твердій землі, і завтрашня ніч буде такою самою, і позавтрашня, і тільки богам відомо, чим це все закінчиться.

— Чорти б її ухопили,— пробурмотів він, дибаючи по дорозі, щоб наздогнати своїх полонителів, і пригадуючи, як усе було,— чорти б ухопили її та всіх Старків.

Спогад про це й досі мучив його. Ось тільки-но він замовляв вечерю — і не встиг оком кліпнути, як опинився в кімнаті, повній озброєних людей, а Джик тягнувся по меч під зойки огрядної господині заїзду: «Тільки не мечі, не тут, будь ласка, мілорди!»

Тиріон поспіхом ухопив Джика за руку, поки їх не покраяли на кавалки. «Де твої манери, Джику? Хазяйка каже — тільки не мечі. Роби, як вона каже,— він вичавив усмішку, сам відчуваючи, яка вона нудотна.— Не робіть сумної помилки, леді Старк. Я не маю стосунку до нападу на вашого сина. Слово честі...»

«Честь Ланістерів,— тільки й зронила вона. І піднесла долоні, щоб показати всім.— Ось ці шрами залишив його кинджал. Клинок, який на його веління мав розтяти горло моєму синові».

Тиріон відчув, як навколо нього купчиться гнів, мов густий дим, і все через глибокі порізи на долонях тої жінки. «Убийте його»,— просичав із задніх рядів якийсь брудний п’яниця, і його заклик підхопили інші голоси — не повірити, як швидко. Ніхто з них не знав Тиріона, і ще мить тому всі були до нього приязні, однак зараз вони жадали його крові, як хорти, які взяли слід.

Стараючись стримати тремтіння в голосі, Тиріон гучно заговорив: «Якщо леді Старк уважає, що я вчинив злочин і маю за це відповісти, я піду з нею і за все відповім».

Це був єдиний вихід. Якби вони спробували пробитися з заїзду мечами, то просто самі викопали б собі могилу. На прохання про допомогу до тої жінки озвалося з дюжину мечників: чоловік з гербом Гаренхолу, троє з гербами Бракенів, пара огидних перекупних мечів, які вигляд мали такий, наче їм убити — раз плюнути, а ще кількоро дурних селюків, які взагалі гадки не мали, у що вплутуються. А що їм міг протиставити Тиріон? Кинджал за поясом і двох слуг. Джик непогано володів мечем, а от Морек узагалі не рахувався: він був грумом, кухарем, слугою, але не вояком. Що ж до Йорена, то хай які його особисті почуття, чорні брати присягаються не брати участі в чварах королівства; То Йорен не втручатиметься.

І справді: чорні брати мовчки відступили вбік, щойно старий лицар, який стояв поряд з Кетлін, мовив: «Заберіть у них зброю»,— і перекупний меч Брон ступив уперед, щоб узяти з Джикових пальців меч і зібрати їхні кинджали. «Добре,— сказав старий, коли напруга у їдальні відчутно спала.— Чудово». Тиріон упізнав цей грубий голос: військовий інструктор Вічнозиму, тільки без бакенбардів.

Бризкаючи червоною слиною, господиня заїзду заблагала Кетлін: «Не вбивайте його тут!»

«Не вбивайте його ніде»,— підхопив Тиріон.

«Заберіть його кудись, не проливайте крові тут, міледі, не треба мені тут сварок високих лордів».

«Ми забираємо його у Вічнозим»,— сказала леді Старк, і Тиріон подумав: «Що ж, може...» За цей час він уже добре роздивився присутніх і оцінив ситуацію. Те, що він бачив, навіть трохи порадувало його. Ні, жодних сумнівів: леді Старк розумна. Чого вже там! Змусити чоловіків при всіх підтвердити, що лорди, яким вони служать, склали присягу її батькові, а тоді попросити в них підтримки — як на жінку, це було кмітливо. Однак успіх Кетлін був не такий цілковитий, як вона могла подумати. За Тиріоновими приблизними підрахунками, в кімнаті сиділо близько п’ятдесятьох людей. На прохання леді Старк відгукнулася заледве дюжина; решта збентежилися, перелякалися, спохмурніли. З Фреїв сіпнулися тільки двоє, та й ті швидко сіли на місце, побачивши, що їхній капітан і не ворухнувся. Тиріон би й посміхнувся, якби наважився.

«Що ж, нехай буде Вічнозим,— натомість зронив він. Дорога неблизька, в цьому він переконався, адже щойно здолав її у зворотному напрямі. За цей час багато чого може трапитися.— Батько занепокоїться, куди це я подівся,— докинув він, піймавши погляд мечника, який погодився поступитися йому своєю кімнатою.— Він заплатить гарну винагороду тому, хто принесе йому звісточку про те, що трапилося». Звісно, лорд Тайвін і не подумає цього робити, однак Тиріон, якщо звільниться, сам усе компенсує.

Сер Родрик стривожено зиркнув на свою леді, і не без підстав. «Слуги поїдуть з ним,— оголосив старий лицар.— А ми віддячимо решті, якщо вони триматимуть рот на замку».

Тиріон заледве не розреготався. Триматимуть рот на замку? От старий дурень! Якщо він не забере з собою весь заїзд, не встигнуть вони виїхати за ворота, як поповзуть плітки. Вільний вершник із золотим у кишені стрілою полетить у Кичеру Кастерлі. А якщо не він, то хтось інший. Йорен повезе плітки на південь. Отой дурний співець, може, навіть пісеньку про це складе. Фрейські піддані доповідять своєму лордові, і тільки боги знають, як учинить він. Лорд Волдер Фрей, може, і присягав Річкорину, але він обережний чоловік і довго прожив саме тому, що завжди приставав на бік переможця. Він щонайменше вишле на південь, на Королівський Причал, поштових птахів, а може, наважиться й на більше.

Кетлін Старк не марнувала часу. «Виїжджати слід просто зараз. Нам потрібні свіжі коні й провізія на дорогу. А ви, панове, знайте, що дім Старків буде вічно вам вдячний. Якщо хтось із вас погодиться допомогти нам з бранцями й безпечно доправити їх у Вічнозим, обіцяю, він отримає винагороду». Цього було досить: дурні самі кинулися до неї. Тиріон запам’ятовував їхні обличчя; так, вони отримають свою винагороду, от тільки не таку, яку вони уявляють.

І навіть коли надворі всі вже пакувалися, під дощем сідлали коней і зв’язували Тиріону Ланістеру руки обривком грубої мотузки, він іще не боявся по-справжньому. Він міг закластися, що до Вічнозиму вони його не довезуть. За день уже за ними вишлють вершників, у всі кінці полетять птахи, і без сумніву, хтось із лордів приріччя захоче зробити його батькові ласку й допомогти. Тиріон уже вітав себе за хитромудрість, коли хтось натягнув йому на очі каптур і закинув його у сідло.

Виїхавши під дощем, одразу поскакали чвалом, і дуже скоро стегна у Тиріона розболілися, ноги судомило, а зад пульсував од болю. Навіть коли від’їхали од заїзду на безпечну віддаль і Кетлін Старк звеліла перейти на клус, стрибати по нерівній дорозі було нестерпно, а стрибати всліпу — ще гірше. На будь-якому вигині дороги чи на повороті Тиріон ризикував злетіти з коня. Каптур заглушував звуки, тож він не міг розібрати, про що говорять навколо; промокла від дощу тканина прилипла до обличчя, тож навіть дихати стало важко. Мотузка гризла зап’ястки, і що довше вона стягувала руки, то тугішою здавалася. «Тільки-но я зібрався погрітися біля вогню й перекусити смаженою птицею, як цьому клятому співцю треба було розтулити рота»,— жалібно подумав Тиріон. А клятий співець поїхав разом з ними. «З цього може вийти гарна балада, і саме я її складу»,— повідомив він леді Старк, оголосивши про свій намір поїхати разом з ними й подивитися, як закінчиться ця «чарівна пригода». Цікаво, подумав Тиріон, чи вважатиме хлопець цю пригоду такою ж чарівною, коли їх наздоженуть вершники Ланістерів?

Дощ нарешті припинився і крізь мокру тканину почало проникати світло світанку, коли Кетлін Старк звеліла спішитися. Чиїсь грубі руки стягнули Тиріона з коня, розв’язали йому зап’ястя та скинули каптур з голови. Щойно Тиріон угледів вузьку кам’янисту дорогу, дике передгір’я, яке розкинулося навколо, і вкриті снігом гострі верхів’я гір на обрії, у нього вмить пропала вся надія. «Та це ж високий гостинець,— видихнув він, обурено подивившись на леді Старк.— Східна дорога. А ви казали, що їдете у Вічнозим!»

Кетлін Старк обдарувала його легенькою посмішкою. «Казала часто і голосно,— погодилася вона.— Не маю сумнівів, ваші друзі, шукаючи нас, вирушать саме туди. Щасливої дороги!»

Навіть зараз, багато днів по тому, на саму згадку про це Тиріона охоплювала гірка лють. Усе своє життя він пишався своєю хитромудрістю — єдиним талантом, яким нагородили його боги, а ця семикратно клята вовчиця Кетлін Старк перехитрила його в усьому. Усвідомлення цього дратувало його більше, ніж викрадення.

Зупинилися вони тільки для того, щоб нагодувати й напоїти коней, а тоді швидко поїхали далі. Цього разу Тиріону вже не надягали каптура. Коли минула друга ніч, йому вже й рук не зав’язували, а щойно заїхали в гори, то взагалі перестали його стерегти. Здавалося, ніхто не боїться, що він утече. Та й чого боятися? Тут, у горах, місцевість сувора й дика, а високий гостинець перетворюється на кам’янисту стежку. Якщо він і втече, то куди подінеться — сам і без харчів? Ним перекусять тінь-коти, а клани, які мешкають у гірських укріпленнях, усі злочинці й горлорізи, які знають один закон — закон меча.

І все ж таки ця жінка невмолимо гнала їх уперед. Тиріон знав, куди вони прямують. Знав з тої миті, як з нього стягнули каптур. Ці гори — володіння дому Аринів, а удова покійного правиці в дівоцтві носила прізвище Таллі, вона сестра Кетлін Старк... і аж ніяк не друг Ланістерам. Тиріон трохи пізнав леді Лайсу за ті роки, що вона жила на Королівському Причалі, і зовсім не прагнув поновити це знайомство.

Його полонителі скупчилися трохи далі, біля струмка поблизу високого гостинцю. Коні вже напилися крижаної води, а тепер скубали жмутки пожовклої трави, яка проросла в скельних розколинах. Джик із Мореком, похмурі й нещасні, тулилися один до одного. Над ними, спираючись на спис, стояв Могор з округлою залізною шапкою на голові, більше схожою на миску. Неподалік сидів співець Марильйон, намащуючи оливою свою ліру й бідкаючись, що струни відсиріли.

— Слід перепочити, міледі,— казав лицар-бурлака сер Вілліс Вод до Кетлін Старк у той момент, коли Тиріон наблизився. Він був з підлеглих леді Вент — кремезний і впертий, і першим підвівся на заклик Кетлін Старк у заїзді.

— Сер Вілліс має рацію, міледі,— погодився сер Родрик.— Ми втратили вже третього коня...

— Якщо нас наздоженуть Ланістери, ми втратимо не тільки коней,— нагадала вона їм. Обличчя в неї було обвітрене, з запалими щоками, однак не втратило своєї рішучості.

— Тут це малоймовірно,— втрутився Тиріон.

— Леді тебе не питала, ти, карлик! — гавкнув Курлекет — високий огрядний незграба з коротко стриженим чубом і поросячим обличчям. Він був із Бракенських — кіннотник на службі в лорда Йоноса. Тиріон постарався добре запам’ятати всі їхні імена, щоб згодом віддячити за «лагідне» обходження з ним. Ланістери завжди сплачують борги. Одного дня це стане відомо і Курлекету, і його друзям Ларису й Могору, і доброму серу Віллісу, і перекупним мечам Брону й Чиґену. Буде особливий урок і Марильйону, цьому солодкому тенору з лірою, який так мужньо старався заримувати «куць» і «пуць», щоб написати баладу про кривду.

— Нехай говорить,— звеліла леді Старк.

Тиріон Ланістер усівся на камені.

— Зараз наші переслідувачі, найімовірніше, перетинають Перешийок, мчать королівським гостинцем у пошуках омани... Якщо звісно, хтось узагалі нас переслідує, що теж не гарантовано. Ні, я не маю сумнівів, що батько отримав звістку... однак батько мене любить не надто міцно, тож я не певен, що він і пальцем поворухне.

Збрехав він тільки наполовину: лорду Тайвіну Ланістеру було і справді байдуже до свого потворного сина, однак він не потерпів би неповаги до свого дому.

— Місцевість тут підступна, леді Старк. Допомоги не буде до самого Видолу, а кожен утрачений кінь означає збільшення тягаря для інших. Ба більше, ви ризикуєте втратити і мене. Я маленький і не надто міцний, і якщо я помру, якої мети ви досягнете?

Тут уже Тиріон не брехав зовсім: він сам не знав, скільки ще витримає таку швидкість.

— Ваша смерть — уже достатня мета, Ланістере,— відповіла Кетлін Старк.

— Не думаю,— сказав Тиріон.— Якби ви хотіли мене вбити, вам досить було зронити одне слово — і хтось із ваших вірних друзів залюбки б нагородив мене кривавою посмішкою,— глянув він на Курлекета, але той був занадто тупий, щоб уловити глузування.

— Старки не вбивають безборонних у ліжку.

— Я теж,— мовив він.— Повторюю вам, я не маю стосунку до нападу на вашого сина.

— Але нападник був озброєний вашим кинджалом.

Тиріон відчув, як його накриває гаряча хвиля.

— То був не мій кинджал,— заперечив він.— Скільки ще разів я маю заприсягнутися? Леді Старк, хай що ви про мене думаєте, але я не дурний. Тільки бовдур озброїть простого розбійника власним кинджалом.

На мить йому здалося, що в її очах майнув сумнів, але вона тут-таки відповіла:

— Навіщо Пітиру мені брехати?

— А навіщо ведмедю каляти в лісі? — мовив він.— Бо це в його природі. Для такого, як Мізинчик, брехати — це як дихати. Хто-хто, а вже ви це маєте знати краще за всіх.

З напруженим обличчям вона зробила крок уперед.

— Що ви хочете сказати, Ланістере?

— Як,— підвів голову Тиріон,— та при дворі всі чули його оповідки про те, що він позбавив вас цноти, міледі.

— Це неправда! — вигукнула Кетлін Старк.

— Малий підступний куць,— вражено зронив Марильйон.

Курлекет висмикнув жахливий чингал, викуваний з чавуну.

— Одне ваше слово, міледі, і я кину цей брехливий язик вам до ніг,— збуджено заблищали від такої перспективи поросячі очі.

Кетлін Старк утупилася в Тиріона таким крижаним поглядом, якого він у житті не бачив.

— Колись Пітир Бейліш кохав мене. Тоді він був іще зовсім хлопчак. Його пристрасть виявилася для всіх нас трагедією, але це було справжнє чисте почуття, з якого не можна глузувати. Він просив моєї руки. Ось у чому полягає правда. А ви дійсно злий чоловік, Ланістере.

— А ви дійсно нерозумна жінка, леді Старк. Мізинчик нікого ніколи не кохав, крім самого Мізинчика, і запевняю вас, що він похваляється не тим, як просив вашої руки, а розповідає про ваші тугі груди, і солодкі вуста, і вогонь у вас між ногами.

Схопивши Тиріона за волосся, Курлекет ривком закинув йому голову, оголивши горло. Тиріон відчув холодний поцілунок леза в себе під підборіддям.

— Пустити йому кров, міледі?

— Убийте мене — і правда помре разом зі мною,— видихнув Тиріон.

— Нехай говорить,— звеліла Кетлін Старк.

Курлекет неохоче відпустив Тиріонове волосся.

Тиріон вдихнув на повні груди.

— А як, за словами Мізинчика, до мене потрапив його кинджал, питаю я вас?

— Ви його виграли на турнірі на честь іменин королевича Джофрі.

— Коли мого брата Джеймі скинув з коня Лицар Квітів, так він сказав, ні?

— Так,— визнала вона. На чолі в неї залягла зморшка.

— Вершники! — пролунав зненацька крик з побитого вітром гребеня гори в них над головами. Це сер Родрик змусив Лариса видертися на гору й чатувати дорогу, поки вони перепочиватимуть.

Довгу секунду ніхто не ворушився. Першою отямилася Кетлін Старк.

— Сер Родрик, сер Вілліс хай сідають на коней,— гукнула вона.— Всіх інших коней заховайте в нас за спинами. Могоре, вартуйте бранців...

— Озбройте нас! — скочивши на ноги, Тиріон ухопив її за руку.— Що більше мечів буде, то краще.

Вона усвідомлювала, що він має рацію, Тиріон це бачив. Гірським кланам байдуже до сутичок шляхетних домів: вони заріжуть Старка й Ланістера з однаковим жаром, як ріжуть і одні одних. Може, Кетлін вони й пожаліють, адже вона ще молода й здатна родити синів... Однак вона вагалася.

— Я їх чую! — крикнув сер Родрик. Тиріон обернув голову, дослухаючись, і сам усе почув: стукіт копит щонайменше дюжини коней лунав усе ближче. Зненацька всі заворушилися: похапавши зброю, помчали до своїх коней.

Розсипаючи навколо щебінь, Ларис спускався з гори, де стрибаючи, а де з’їжджаючи. Задихано він приземлився перед Кетлін Старк — незграбний чолов’яга, в якого з-під конічної сталевої шапки вистромлювалися жмутки іржаво-рудого волосся.

— Двадцятеро, а може, двадцять п’ять,— засапано сказав він.— Думаю, це молочні змії або місячні брати. У них, певно, всюди чатові, міледі... ховаються дозорці... вони знають, що ми тут.

Сер Родрик Кассель був уже на коні та з мечем у руці. Могор скулився за валуном, двома руками тримаючи списа з залізним гостряком, а зубами стискаючи кинджал.

— Ти, співче,— гукнув сер Вілліс Вод.— Допоможи мені з нагрудником.

Марильйон сидів, закам’янівши, з білим як молоко обличчям, однак на ноги швидко скочив Тиріонів слуга Морек і допоміг лицареві з обладунками.

Тиріон не відпускав руки Кетлін Старк.

— У вас немає вибору,— сказав він.— Нас троє, ще один нас вартує... а тут четверо людей можуть зіграти вирішальну роль.

— Дайте мені слово, що віддасте меч, щойно закінчиться сутичка.

— Моє слово? — криво посміхнувся Тиріон. Стукіт копит став гучнішим.— Та будь ласка, міледі... слово честі Ланістера.

На мить йому здалося, що вона зараз плюне йому в обличчя, але натомість вона кинула:

— Озбройте їх,— і зразу висмикнула руку. Сер Родрик жбурнув Джику свій меч разом з піхвами, а сам помчав назустріч ворогу. Морек сам узяв собі лук і сагайдак і став на узбіччі на одне коліно. З лука він стріляв краще, ніж бився на мечах. А Брон, під’їхавши до Тиріона, простягнув йому двосічний бойовий топір.

— Я зроду не бився топором.

Незнайома зброя не лягала в руку. Держално було коротке, а лопать важка, ще й з небезпечним гостряком нагорі.

— Уявіть, що рубаєте дрова сокирою,— мовив Брон, витягаючи з-за спини довгого меча. Сплюнувши, він поскакав до Чиґена й сера Родрика, щоб зайняти позицію поруч. Стрибнув на коня, щоб приєднатися до них, і сер Вілліс, вовтузячись зі своїм шоломом — металевим горщиком із прорізом для очей і довгим чорним шовковим плюмажем.

— З дров не бризкає кров,— мовив Тиріон, ні до кого не звертаючись. Без обладунків він почувався голим. Роззирнувшись у пошуках валуна, він помчав туди, де ховався Марильйон.— Посунься!

— Забирайся! — крикнув у відповідь хлопець.— Я співець, я не збираюся брати участі в бійці!

— Що таке, пропала охота до пригод? — Тиріон буцав хлопця ногами, аж поки той не ковзнув убік. А за мить наскочили вершники.

Не було ні герольдів, ні прапорів, ні сурм, ні барабанів — тільки цяпання стріл, коли відпустили тятиви Морек і Ларис, і зненацька зі світанкової мли з гуркотом вигулькнули нападники — худі й смагляві, в дубленій шкірі й розрізнених обладунках, з обличчями, схованими за напівшоломами з ґратчастими заборолами. Руки в рукавицях стискали найрізноманітнішу зброю — мечі, і списи, і коси, і загострені дубці, і кинджали, і важкі залізні кувалди. На чолі їхав здоровань у смугастій накидці зі шкури тінь-кота, озброєний дворучним мечем.

— Вічнозим! — загукав сер Родрик, виїжджаючи їм назустріч, а поруч з ним рушили Брон і Чиґен, викрикуючи безсловесний бойовий клич. За ними помчав сер Вілліс Вод, розкручуючи над головою шпичастий моргенштерн.

— Гаренхол! Гаренхол! — проспівав він. Тиріону зненацька закортіло й собі стрибнути вперед, підкинути вгору топір і загорлати: «Кичера!» — однак минула мить божевілля, і він скулився ще дужче.

До нього долинало іржання переляканих коней і брязкіт металу. Чиґенів меч дряпнув голе обличчя вершника в кольчузі, а Брон врізався у нападників, як вихор, рубаючи ворогів праворуч і ліворуч. Сер Родрик з келепом у руці бився зі здорованем у шкурі тінь-кота; коні танцювали по колу, а вершники обмінювалися ударами. Стрибнувши на коня, Джик без сідла рвонув просто у вир бійки. Тиріон помітив, що з шиї чоловіка у шкурі тінь-кота стирчить стріла. Чоловік розтулив рота у безмовному зойку, але з горла тільки хляпнула кров. Він іще не встиг упасти, а сер Родрик уже бився з кимось іншим.

Зненацька заверещав Марильйон, затуляючи голову лірою: над валуном пролетів кінь. Вершник розвернувся для нападу, підіймаючи шпичасту булаву, і Тиріон важко зіп’явся на ноги й обіруч замахнувся топором. Лезо з чвяканням, просто на ходу, знизу вгору вп’ялося в шию коня; тварина, заіржавши, впала, і Тиріон мало не випустив зброю. Але примудрився вивільнити топір і незграбно відстрибнути з дороги. Марильйону так не пощастило: кінь разом з вершником гримнулися просто на співця. Поки розбійник не вивільнив ніг з-під коня, Тиріон, пританцьовуючи, наблизився й загнав топір чоловікові в шию трохи вище лопаток.

Силкуючись витягти клинок, він почув знизу стогін Марильйона.

— Допоможіть,— задихався співець.— Боги, згляньтеся на мене, я стікаю кров’ю!

— Думаю, це кров коня,— мовив Тиріон.

З-під мертвої тварини випірнула рука, шкрябаючи землю скрюченими пальцями, схожими на павучі лапи. Притиснувши підбором ці пальці, Тиріон почув приємний хруст.

— Заплющ очі та вдавай, що ти мертвий,— порадив він співцю, перш ніж підняти топір і відвернутися.

Після цього все відбувалося водночас. Світанок наповнився криками, зойками й важким запахом крові, а світ перетворився на хаос. Повз вуха з сичанням пролітали стріли і відбивалися від каміння. Тиріон побачив, що Брон, уже не на коні, б’ється, стискаючи в обох руках по мечу. Тиріон тримався подалі від центру сутички, прослизаючи від каменя до каменя й вистрибуючи з тіні, щоб рубонути ноги поблизьким коням. Знайшов пораненого нападника й добив його, забравши собі його напівшолом. Сидів шолом надто туго, але Тиріон був удячний і за такий захист. Джика різонули ззаду, поки він рубав ворога перед собою, а згодом Тиріон перечепився через тіло Курлекета. Поросяче обличчя було розчавлене булавою, але Тиріон упізнав чингал і висмикнув його з мертвих пальців. Він саме застромляв чингал собі за пазуху, коли почув жіночий скрик.

Кетлін Старк опинилася в пастці: її притисли до кам’яної поверхні гори троє чоловіків — один досі на коні, а двоє піших. У покалічених руках вона незграбно стискала кинджал, але за спиною в неї була скеля, а з трьох боків — оточення. «Нехай схоплять суку,— подумав Тиріон,— і побавляться»,— однак, сам не знаючи чому, наблизився. Першого чоловіка він рубонув під коліно, той і помітити його не встиг: важкий топір розсік плоть і кістку, як гниле дерево. «Дрова, з яких бризкає кров»,— спливла безглузда думка, і в цей час на нього кинувся другий чоловік. Тиріон пірнув під меч, розмахнувся топором, чоловік позадкував — і Кетлін Старк, наблизившись до нього ззаду, розтяла йому горло. Третій на коні, мов пригадавши якусь нагальну справу, знагла кинувся геть.

Тиріон роззирнувся. Усі вороги були розгромлені або розбіглися. Він і не помітив, коли закінчилася битва. Навколо валялися, помираючи, коні й поранені люди, вони зойкали і стогнали. На превеликий подив, Тиріон серед них не опинився. Розтиснувши пальці, він з глухим стуком випустив топір на землю. Долоні в нього були липкі від крові. Він міг би заприсягнутися, що бійка тривала півдня, однак сонце практично не зрушило з місця.

— Перша твоя битва? — запитав Брон, нахиляючись над тілом Джика, щоб стягнути з нього чобітки. Гарні були чобітки, як і належить підлеглим Тайвіна Ланістера: товста шкіра, промащена і м’яка, й набагато краще вичинена, ніж на тих чоботах, у які був узутий Брон.

Тиріон кивнув.

— Батько так мною пишатиметься,— мовив він. Ноги в нього так судомило, що він ледве стояв. Дивна річ: під час бійки він зовсім не відчував болю.

— Зараз тобі потрібна жінка,— сказав Брон, зблиснувши чорними очима. І запхав чобітки в торбу на сідлі.— Після того, як пустиш кров, ніщо так не заспокоює, як жінка, повір мені на слові.

Чиґен, на мить припинивши збирати трофеї з мертвих розбійників, хрокнув і лизнув губи.

Тиріон зиркнув на леді Старк, яка саме перев’язувала рани серу Родрику.

— Я не проти, якщо вона не проти,— зронив він. Вільні вершники зареготали, і Тиріон посміхнувся: «Для початку непогано».

Ставши навколішки біля струмка, він крижаною водою змив з обличчя кров. Дибаючи назад, він оглянув убитих. Мертві розбійники були худі й обдерті, а їхні коні — кощаві й малі, аж ребра світилися. Зброя, яку не взяли Брон і Чиґен, не вражала: булави, ключки, коса... Тиріон пригадав здорованя в шкурі тінь-кота, який бився з сером Родриком дворучним мечем, та коли знайшов його тіло, розпростане на кам’янистій землі, виявилося, що чоловік без хутряної накидки не такий уже й кремезний, лезо меча страшенно пощерблене, а дешева криця побита іржею. Не дивно, що з розбійників загинуло аж дев’ятеро.

У них же загиблих було лише троє: двоє кіннотників лорда Бракена — Курлекет і Могор, і Тиріонів слуга Джик, який сміливо кинувся в бій на коні без сідла. «Дурневі дурний кінець»,— подумав Тиріон.

— Леді Старк, прошу вас, нам слід поспішати,— мовив сер Вілліс Вод, крізь проріз у шоломі сторожко озираючи гірські гребені.— Поки що ми відбилися, але втекли вони недалеко.

— Ми маємо поховати мертвих, пане Віллісе,— озвалася та.— Це були хоробрі воїни. Я не лишу їх на поталу крукам і тінь-котам.

— Земля надто кам’яниста, тут неможливо копати,— заперечив сер Вілліс.

— То назбираємо каміння й насиплемо піраміди.

— Збирайте каміння, скільки заманеться,— сказав Брон,— але це без мене й без Чиґена. У мене є важливіші справи, ніж засипати камінням мерців... наприклад, дихати,— він обвів поглядом уцілілих.— Хто сподівається дожити до ночі, їдьмо з нами.

— Міледі, боюся, він має рацію,— втомлено втрутився сер Родрик. У битві старого лицаря поранили: він отримав глибокий поріз на лівій руці, та ще й шию йому зачепили списом, і втомлений його голос зараз відповідав його вікові.— Якщо ми затримаємося тут, на нас, безперечно, знову нападуть, а другого нападу ми, мабуть, не переживемо.

Тиріон ясно бачив лють на обличчі Кетлін, однак вибору в неї не було.

— То нехай пробачать нам боги. Виїжджаємо просто зараз.

Тепер коней не бракувало. Тиріон перекинув своє сідло на Джикового плямистого мерина, який, схоже, мав витримати ще принаймні три-чотири дні. Він саме збирався видертися на коня, коли до нього підійшов Ларис:

— Відай-но мені чингал, карлику.

— Нехай лишить собі,— поглянула зі свого коня вниз Кетлін Старк.— І топір йому теж віддайте. Якщо нас знову атакують, нам це може знадобитися.

— Дуже дякую, леді,— мовив Тиріон, залазячи на коня.

— Не варто,— кинула вона.— Я вам довіряю не більше, ніж раніше.

І не встиг він відповісти, як вона вже поїхала геть.

Поправивши на голові украдений шолом, Тиріон узяв у Брона топір. Пригадавши, з чого почалася ця подорож: з зав’язаних рук і насунутого на очі каптура,— він вирішив, що покращення очевидне. Леді Старк нехай свою довіру залишить собі, а якщо йому вдасться залишити собі топір, Тиріон у цій грі має фору.

Сер Вілліс Вод вів перед. Брон замикав кавалькаду; леді Старк їхала в безпечній серединці, а поряд з нею тінню скакав сер Родрик. Дорогою Марильйон раз у раз кидав на Тиріона похмурі погляди. Співець зламав собі кілька ребер, і ліру, і чотири пальці на робочій руці, однак день для нього виявився не цілком занапащеним: він роздобув собі пишну накидку зі шкури тінь-кота — густе чорне хутро, розтяте білими смужками. Мовчки він горнувся в його брижі й уперше в житті не мав що сказати.

Не проїхали вони і півмилі, як почули позаду низьке гарчання тінь-котів, а трохи згодом — дикі рики: звірі билися за тіла, які лишилися на дорозі. Марильйон відчутно збліднув. Тиріон під’їхав до нього.

— «Страшко»,— мовив він,— чудово римується з «чванько». Копнувши співцевого коня, він проминув його й під’їхав до сера Родрика і Кетлін Старк.

Міцно стиснувши губи, жінка глянула на нього.

— Як я казав, перш ніж нас перервали,— почав Тиріон,— у Мізинчиковій казочці є неув’язочка. Хай що ви думаєте про мене, леді Старк, але в одному можу вас запевнити: я ніколи не ставлю проти рідних.