Гра престолів

Джон

Джон саме снідав яблучним пирогом і кров’янкою, коли поруч із ним на лавку плюхнувся Семвел Тарлі.

— Мене викликали в септ,— збуджено прошепотів Сем.— Мене забирають з тренувань. Ти можеш у це повірити?

— Що, справді?

— Справді. Я допомагатиму мейстру Еймону в бібліотеці й гайвороннику. Йому потрібен помічник, щоб читати й писати листи.

— З цим ти добре впораєшся,— усміхнувся Джон.

Сем схвильовано роззирнувся.

— Може, час уже йти? Не хочу спізнитися, бо ще передумають.

Коли вони перетинали порослий бур’яном двір, Сем біг мало не підстрибом. День був теплий і сонячний. По Стіні збігали струмочки води, і здавалося, крига іскриться й блищить.

Ранкове світло, вливаючись у південне вікно септу, падало на велику кришталеву кулю й веселкою розсипалося над олтарем. Побачивши Сема, Пип роззявив рота, а Жаба тицьнув Грена під ребра, але ніхто не наважився зронити й слова. Септон Селадар розмахував кадилом, напоюючи повітря ароматом ладану, і це нагадало Джонові про маленький септ леді Старк у Вічнозимі... Вперше септон, здається, був тверезий.

Цілим гуртом з’явилися вищі чини: мейстер Еймон спирався на Клайдаса, сер Алісер був похмурий і дивився холодним поглядом, лорд-командувач Мормонт просто сяяв у чорному вовняному камзолі з посрібленими застібками у вигляді ведмежих лап. За ними з’явилися старші члени трьох орденів: червонопикий Бовен Марш — лорд-стюард, головний будівничий Отел Ярвик, і ще сер Джеремі Рикер, який очолив розвідників на час відсутності Бенджена Старка.

Мормонт зупинився перед олтарем, і веселка заграла на його лисій голові.

— Коли ви прийшли до нас, ви були поза законом,— почав він,— серед вас є браконьєри, ґвалтівники, боржники, вбивці та крадії. Ви прийшли до нас дітьми. Самотніми, в оковах, без друзів і без честі. Ви прийшли до нас багатими й бідними. Дехто з вас носив імена гордих домів. Інші мали тільки байстрючі прізвища або не мали їх зовсім. Це все байдуже. Це вже у минулому. На Стіні ми всі належимо до одного дому.

Увечері, коли сяде сонце й до нас прийде ніч, ви дасте свою обітницю. І відтоді ви станете побратимами Нічної варти. Ваші злочини всі забудуть, а борги пробачать. І ви так само маєте лишити в минулому всіх, кому тримали вірність, відкинути ворожнечу, забути і образи, і прив’язаності. Тут ви починаєте життя заново.

Вояк Нічної варти живе заради королівства. Не заради короля, не заради лорда, не заради честі свого дому, не заради золота чи жіночого кохання, а заради королівства і свого народу. Вояк Нічної варти не бере собі дружини й не має синів. Замість дружини нам служба, а замість коханки — честь. І ви — наші єдині сини.

Ви завчили слова обітниці. Зважте все, перш ніж промовити їх, бо щойно ви вдягнете чорне, вороття вже не буде. Кара за відступництво — смерть...— Старий Ведмідь на мить зробив паузу, а тоді провадив.— Чи є серед вас ті, хто хоче покинути наше товариство? Якщо так, ідіть зараз, і ніхто не подумає про вас погано.

Ніхто не ворухнувся.

— Дуже добре,— мовив Мормонт.— Дасте свої обітниці ввечері перед септоном Селадаром і першою особою вашого ордену. Чи хтось із вас поклоняється давнім богам?

— Я, мілорде,— підвівся Джон.

— Тоді, я так розумію, ти даси обітницю перед серце-деревом, як робив це твій дядько,— сказав Мормонт.

— Так, мілорде,— озвався Джон. Боги в септі не мали до нього жодного стосунку: у жилах Старків тече кров перших людей.

Позаду до нього долинув шепіт Грена:

— Тут немає богопралісу. Чи є? Я не бачив тут богопралісу.

— Та ти б і стадо турів не помітив, поки вони не затоптали б тебе в снігу,— у відповідь прошепотів Пип.

— Помітив би,— заперечив Грен.— Здалеку помітив би.

Але сам Мормонт підтвердив сумніви Грена.

— Чорний замок не має потреби в богопралісі. Примарний ліс за Стіною не змінився з Зорі віків, він ріс тут задовго до того, як андали привезли з-за вузького моря Віру в Сімох. За півльє звідси є гайок, де ростуть віродерева, і там, можливо, ти знайдеш своїх богів.

— Мілорде!

Почувши цей голос, Джон здивовано озирнувся. Це Семвел Тарлі звівся на ноги. Товстун витер об сорочку спітнілі долоні.

— Можна... можна я теж із ним піду? Дати обітницю перед серце-деревом?

— Дім Тарлі також шанує давніх богів? — запитав Мормонт.

— Ні, мілорде,— озвався Сем тоненьким схвильованим голосом. Високі чини лякали його, Джон знав це, а більше за всіх — Старий Ведмідь.— Мені дали ім’я в світлі Сімох богів у септі в Сурмосхилі, як дали моєму батькові, і його батькові, і давали всім Тарлі вже тисячу років поспіль.

— То чому ти хочеш відвернутися від богів свого батька і свого дому? — здивувався сер Джеремі Рикер.

— Тепер мій дім — Нічна варта,— пояснив Сем.— Семеро ніколи не відповідали на мої молитви. Можливо, на мене зглянуться давні боги.

— Як хочеш, хлопче,— сказав Мормонт. Сем знову сів, і Джон слідом за ним.— Ми розділили вас усіх по орденах залежно від ваших здібностей і наших потреб.

Бовен Марш зробив крок уперед і подав йому аркуш. Лорд-командувач розгорнув папір і заходився читати.

— Гальдер — до будівничих,— почав він. Гальдер задоволено кивнув.— Грен — до розвідників. Альбет — до будівничих. Пипар — до розвідників.

Озирнувшись на Джона, Пип поворушив вухами.

— Семвел — до стюардів.

Сем полегшено розслабився, витираючи чоло шовковою хустинкою.

— Матар — до розвідників. Дареон — до стюардів. Тодер — до розвідників. Джон — до стюардів.

До стюардів?! Якусь мить Джон не вірив своїм вухам. Мормонт, мабуть, неправильно прочитав. Він почав уже зводитися, уже розтулив рота, аби сказати всім, що це якась помилка... а тоді побачив сера Алісера, який утупився в нього очима блискучими, як два шматочки обсидіану, і все збагнув.

Старий Ведмідь згорнув папір.

— Очільники ваших орденів повідомлять вам ваші обов’язки. І нехай усі боги бережуть вас, брати.

Легенько всім уклонившись, лорд-командувач пішов. З ним, ледь помітно посміхаючись, пішов сер Алісер. Джон іще ніколи не бачив військового інструктора таким щасливим.

— Розвідники, за мною! — гукнув сер Джеремі Рикер, коли вони пішли. Повільно зводячись на ноги, Пип не відривав погляду від Джона. Вуха у нього палали. Широко усміхнений Грен, здається, не усвідомлював: щось негаразд. Матар і Жаба приєдналися до нього, і всі троє рушили за сером Джеремі геть із септу.

— Будівничі,— оголосив Отел Ярвик, чолов’яга з запалими щоками. Гальдер і Альбет попрямували за ним.

Джон роззирнувся з хворобливою недовірою. Мейстер Еймон звів очі до світла, якого не бачив. Септон розставляв на олтарі кришталеві кулі. На лавках лишилися тільки Сем і Дареон: товстун, співець... і він, Джон.

Лорд стюард Бовен Марш потер пухкенькі руки.

— Семвеле, ти помагатимеш мейстру Еймону в гайвороннику й у бібліотеці. А Чет перейде на псарню — допомагати з хортами. Ти займеш його келію, щоб і вдень, і вночі бути поряд з мейстром. Вірю, що ти добре про нього піклуватимешся. Він дуже літній і дуже нам потрібен.

Дареоне, я чув, ти співав за столом у багатьох шляхетних лордів і ділив з ними мед і м’ясо. Ми відсилаємо тебе у Східну варту. Можливо, тобі припаде до душі зустрічати купецькі галери й допомагати Котеру Пайку. Ми забагато платимо за солону яловичину й рибу, а оливкова олія останнім часом жахливої якості. Коли приїдеш, представишся Боркасу, і він дасть тобі роботу між прибуттям кораблів.

Обернувшись, Марш усміхнувся до Джона.

— Лорд-командувач Мормонт повідомив, що ти будеш його особистим стюардом, Джоне. Спатимеш у келії внизу під його палатами, у Вежі командувача.

— І які ж будуть мої обов’язки? — різким голосом поцікавився Джон.— Подаватиму лорду-командувачу їжу, допомагатиму йому застібати одяг, носитиму гарячу воду йому на купіль?

— Безперечно,— нахмурився Марш, зачувши Джонів тон.— А ще розноситимеш його повідомлення, підтримуватимеш у нього в палатах вогонь, щодня мінятимеш йому простирадла й покривала, і взагалі робитимеш усе, що вимагатиме від тебе лорд-командувач.

— Ви мене за служку маєте?

— Ні,— мовив мейстер Еймон з дальнього кінця септу. Клайдас допоміг йому звестися на ноги.— Ми мали тебе за вояка Нічної варти... але, мабуть, помилилися.

Джон заледве стримався, аби просто не вийти геть. Може, йому до кінця днів пропонують збивати масло й шити камзоли, як дівчині?

— Можна йти? — сухо запитав він.

— Якщо хочеш,— озвався Бовен Марш.

З Джоном пішли Дареон і Сем. У двір вони спустилися мовчки. Надворі Джон глянув на Стіну, яка сяяла на сонці, а з боків сотнями тоненьких струмочків збігала розтала крига. Джон був такий лютий, що міг би одним ударом знести Стіну, а тоді хай весь світ котиться до біса.

— Джоне,— збуджено заговорив Семвел Тарлі.— Стривай! Невже ти нічого не зрозумів?

Джон гнівно розвернувся до нього.

— Я зрозумів, що це все клятий сер Алісер, ось що я зрозумів! Він хотів зганьбити мене, і йому це вдалося.

Дареон кинув на нього погляд.

— Для таких, як ми з тобою, Семе, місце стюарда цілком пристойне, але ж не для лорда Сноу.

— Я краще за вас усіх і з мечем управляюся, і на коні тримаюся,— випалив Джон.— Це несправедливо!

— Несправедливо? — пирхнув Дареон.— Дівчина чекала на мене в чому мати народила, сама втягнула мене у вікно, а ти тут щось патякаєш про справедливість?

Він пішов геть.

— Немає нічого ганебного в посаді стюарда,— мовив Сем.

— Ти гадаєш, я мрію решту життя прати білизну старого?

— Цей старий — лорд-командувач Нічної варти,— нагадав йому Сем.— Ти будеш з ним день і ніч. Так, ти наливатимеш йому вино й дивитимешся, щоб у нього постіль завжди була свіжа, але ще ти писатимеш для нього листи, разом з ним сидітимеш на всіх нарадах, у битвах служитимеш його зброєносцем. Ти станеш його тінню. Ти знатимеш усе й у всьому братимеш участь... а ще лорд стюард сказав, що це особисте бажання Мормонта!

Як я був маленький, батько наполягав, щоб я, коли він збирає суд, разом з ним сидів у залі аудієнцій. Коли він їздив у Небосад присягати на вірність лорду Тайрелу, він узяв мене з собою. Однак згодом він почав брати Дикона, а мене лишати вдома, і йому було вже байдуже, сиджу я на аудієнціях чи ні, якщо там присутній Дикон. Він хотів, щоб його спадкоємець завжди був поряд з ним, невже ти не розумієш? Щоб дивився, слухав і вчився у нього всьому, що він робить. Можу закластися, саме тому лорд Мормонт узяв тебе до себе, Джоне. А як іще це пояснити? Він хоче виростити з тебе командувача!

Джон був приголомшений. Щира правда: у Вічнозимі лорд Едард часто брав Роба з собою на раду. Невже Сем має рацію? Кажуть, у Нічній варті навіть байстрюк може досягти висот.

— Але я про це не просив,— уперто мовив Джон.

— Не нам тут питати,— нагадав йому Сем.

І зненацька Джон Сноу почувся присоромленим.

Боягуз Семвел Тарлі чи ні, але він знайшов у собі мужність прийняти свою долю, як справжній мужчина. «На Стіні чоловік отримує тільки те, що заробив,— сказав Бенджен Старк того вечора, коли Джон востаннє бачив його живим.— Ти не розвідник, Джоне, ти зелений хлопчак, з якого й досі не вивітрився дух літа». Джон часто чув, що байстрюки ростуть швидше, ніж інші діти, а на Стіні ти або подорослішаєш, або помреш.

Джон глибоко зітхнув.

— Твоя правда. Я поводився, як хлопчак.

— То ти лишаєшся і ми разом промовимо слова обітниці?

— Давні боги чекатимуть на нас,— він силувано усміхнувся.

Виїхали вони вже по обіді. На Стіні брами як такої не було — ні тут у Чорному замку, ні протягом усіх її трьохсот миль. Хлопці спрямували своїх коней у вузький тунель, прорізаний у кризі; прохід крутився та звивався, й зусібіч тиснули холодні темні стіни. Тричі дорогу їм перетинали залізні ґрати, і поки Бовен Марш діставав ключі й відмикав ланцюги, які тримали їх, доводилося зупинятися. Чекаючи позаду лорда-стюарда, Джон мав відчуття, що на нього тисне якийсь тягар. Повітря тут було холодніше й непорушніше, ніж у могилі. Коли вони знову випірнули на пообіднє сонечко на північному боці Стіни, він відчув дивне полегшення.

Зненацька опинившись на світлі, Сем покліпав і невпевнено роззирнувся.

— А дикуни... вони не... вони ж ніколи не наважувалися підступати так близько до Стіни. Чи наважувалися?

— Не наважувалися,— мовив Джон, скочивши у сідло. Коли на коней сіли Бовен Марш і розвідники, Джон застромив у рот два пальці та свиснув. З тунелю великими стрибками вибіг Привид.

Заіржавши, гарон лорда-стюарда позадкував од деривовка.

— Ти збираєшся взяти звіра з собою?

— Так, мілорде,— відповів Джон. Привид підвів голову. Він принюхувався. Не встиг ніхто й оком кліпнути, як він уже мчав через заросле бур’яном широке поле, а тоді зник між дерев.

Занурившись у ліс, вони мовби опинилися в іншому світі. Джон часто їздив на полювання з батьком, Джорі й Робом. Як і всі, він дуже добре знав вовчий ліс навколо Вічнозиму. Примарний ліс багато в чому був на нього схожий, але відчуття тут було зовсім інше.

Можливо, Джон усе собі надумав. Просто вони виїхали за край світу, й це все змінювало. Всі тіні здавалися темнішими, а всі звуки — зловіснішими. Дерева росли густо, затуляючи світло призахідного сонця. Під копитами коней хрустіла тоненька кірка снігу, і звук цей нагадував тріск кісток. Коли от вітру зашурхотіло листя, у Джона було таке відчуття, мовби хтось йому холодним пальцем провів уздовж хребта. Стіна лишилася позаду, й тільки боги знали, що чекало попереду.

Коли вони нарешті досягли невеликої галявини в гущавині лісу, де нерівним колом росло дев’ять віродерев, сонце вже ховалося за кронами. Джон затамував подих, а Сем Тарлі розширив очі. Навіть у вовчому лісі білі дерева ніде не росли більш ніж по двоє — по троє, а гай з дев’ятьох віродерев — це щось нечуване. Земля була встелена пожухлим листям — згори криваво-червоним, а знизу чорним, зогнилим. Широкі гладенькі стовбури біліли, як кості, а в центр кола дивилося дев’ятеро ликів. Застигла смола, яка закам’яніла в очах, була червона й тверда, мов рубіни. Бовен Марш звелів лишити коней за межами кола.

— Це місце священне, і ми його не зневажатимемо.

Увійшли в коло, й Семвел Тарлі повільно роззирнувся, по черзі глянувши на кожен лик. Усі вони були різні.

— Вони спостерігають за нами,— прошепотів він.— Давні боги.

— Так,— опустився навколішки Джон, і Сем став на коліна поряд з ним.

Коли останнє світло згасло на заході й день перейшов у чорну ніч, вони разом промовили слова обітниці.

— Почуйте мої слова і станьте свідками моєї обітниці,— виголошували вони, наповнюючи дзвоном своїх голосів сутінковий гайок.— Насувається ніч, і починається моя варта. Вона триватиме до самої моєї смерті. Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей. Не вдягну я корони й не здобуду собі слави. Я житиму й помру на своєму посту. Я меч у темряві. Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу. Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.

У лісі запала тиша.

— Навколішки ви стали хлопчаками,— урочисто й співуче заговорив Бовен Марш.— А тепер підводьтеся чоловіками з Нічної варти.

Джон простягнув руку, допомагаючи Сему звестися на ноги. Їх обступили розвідники, усміхаючись і вітаючи,— усі, крім старого буркітливого лісника Дайвена.

— Час нам повертатися додому, мілорде,— мовив він до Бовена Марша.— Западає морок, і щось є таке в запаху цієї ночі, що мені не подобається.

Зненацька повернувся Привид — на м’яких лапах він виринув між двох віродерев. «Біле хутро й червоні очі,— знагла схвильовано збагнув Джон.— Точно як у дерев...»

Вовк щось тримав у зубах. Щось чорне.

— Що це в нього? — нахмурившись, поцікавився Бовен Марш.

— До мене, Привиде,— став навколішки Джон.— Неси сюди.

Деривовк підійшов до нього. Джон чув, як Семвелу Тарлі перехопило подих.

— Боги милостиві,— пробурмотів Дайвен.— Це рука.