Гра престолів

Данерис

Коли хал Дрого поставив перед нею серце, сире й закривавлене, у прохолодному вечірньому повітрі здійнялася пара. Руки в хала були червоні до ліктів. Позаду, біля туші дикого огира, стояли навколішках у піску халові кровні вершники, тримаючи в руках кам’яні ножі. У мерехтливому сяйві смолоскипів, які увінчували крейдяні стіни копальні, кров огира здавалася чорною.

Дані торкнулася м’якого круглого живота. На чолі в неї набрякли краплі поту й цівками потекли по шкірі. Вона відчувала, як спостерігають за нею древні старухи Ваїс-Дотрака — їхні темні очі сяяли на зморшкуватих обличчях, як полірований кремінь. Їй не можна тремтіти, не можна виказувати страх. «Я кров од крові дракона»,— сказала вона собі, обіруч беручи серце огира й підносячи до рота, а тоді впиваючи зуби в туге жилаве м’ясо.

Рот наповнила тепла кров і потекла по підборіддю. Від цього смаку Дані мало не вдавилася, але змусила себе жувати й ковтати. Серце огира зробить її сина дужим, прудким і безстрашним, принаймні так вважають дотраки, та тільки в тому разі, якщо мати зможе з’їсти його цілком. Якщо вона захлинеться кров’ю або відригне м’ясо, це буде поганим знаком: дитина може народитися мертвою, або слабкою, або калікою, або це взагалі буде дівчинка.

Служниці допомогли Дані підготуватися до церемонії. Хоча останні два місяці вона через вагітність мала слабкий шлунок, Дані на обід випивала миску напівзагуслої крові, аби звикнути до смаку, а Іррі примушувала її жувати смужки в’яленої конини, поки в неї не починали боліти щелепи. Перед церемонією Дані голодувала цілу добу в надії, що голод візьме гору й вона не виблює сире м’ясо.

Серце дикого огира — то був суцільний м’яз, і Дані доводилося зубами віддирати від нього шматки й дуже довго пережовувати. У священних кордонах Ваїс-Дотрака, у тіні Матері гір, криця була під забороною, тож доводилося роздирати серце зубами й нігтями. У шлунку все клекотало, але Дані не зупинялася, хоча все обличчя її вже було вимащене кров’ю, яка, здавалося, закипала в неї на вустах.

Поки вона їла, хал Дрого стояв над нею з обличчям непорушним, як бронзовий щит. Довга чорна коса його блищала від олії. Вуса прикрашали золоті кільця, косу — золоті дзвіночки, на поясі красувався пасок з цільних золотих бляшок, але груди були голі. Щоразу, відчуваючи, що її полишають сили, Дані зводила на нього очі — і далі жувала й ковтала, жувала й ковтала, жувала й ковтала. Під кінець їй здалося, що вона зауважила іскру гордощів у його темних мигдалевих очах, хоча й не була певна. Обличчя хала рідко зраджувало, про що той думає.

Нарешті все скінчилося. Дані змусила себе проковтнути останній шматок, відчуваючи, які в неї липкі щоки й пальці. Тільки тоді вона зважилася перевести погляд на старух дош-халіну.

— Халака дотрей мрана! — оголосила вона, силкуючись наслідувати дотрацьку вимову. «Королевич скаче в мені!» Вона кілька днів тренувалася вимовляти цю фразу зі своєю служницею Джикі.

Найстарша старуха, зігнута й всохла, з єдиним чорним оком, високо піднесла руки.

— Халака дотрей! — заверещала вона. «Королевич скаче!»

— Скаче! — підхопили інші.— Pax! Pax! Рах гадж! — оголосили вони. «Хлопець, хлопець, дужий хлопець».

Задзвеніли дзвіночки — несподіваний спів бронзових пташок. Низько й протяжно засурмила військова сурма. Старухи монотонно заспівали. Попід фарбованими шкіряними безрукавками туди-сюди гойдалися їхні обвислі груди, блискучі від олії і поту. Їхні служники-євнухи підкинули у величезну бронзову жаровню цілі оберемки сухого листя, і до місяця й зірок полинули хмари духмяного диму. Дотраки вірять, що зорі — то вогненні коні, які величезним табуном скачуть на нічному небі.

Дим піднімався, а спів потроху стих, і древня старуха заплющила своє єдине око, щоб краще бачити майбутнє. Навколо запанувала цілковита тиша. До Дані долітало далеке ухкання нічних птахів, сичання й потріскування смолоскипів, лагідний плюскіт води в озері. Дотраки очікувально втупилися в неї чорними як ніч очима.

Хал Дрого поклав долоню на руку Дані. Вона відчувала, які напружені в нього пальці. Навіть такий могутній хал, як Дрого, має страх, коли дош-халін вдивляється в дим майбутнього. Позаду Дані збуджено тріпотіли її служниці.

Нарешті старуха розплющила око й піднесла руки.

— Я бачила його обличчя і чула гуркіт копит,— проголосила вона тонким тремтливим голосом.

— Гуркіт копит! — одностайно підхопили решта.

— Він скаче прудко, як вітер, а позаду нього вся земля вкрита його халасаром, незліченними воїнами з блискучими арахами в руках, гострими як лезо-трава. Шалений, як шторм, буде цей королевич. Вороги його тріпотатимуть перед ним, а їхні жінки ридатимуть кривавими сльозами й від горя дертимуть на собі шкіру. Про його наближення співатимуть дзвіночки в його косі, й молочні люди в своїх камінних наметах лякатимуться самого його імені,— затремтіла старуха й поглянула на Дані так, мовби злякалася її.— Королевич скаче, скаче огир, який осідлає світ.

— Огир, який осідлає світ! — луною підхопили глядачі, і ніч вибухнула дзвоном їхніх голосів.

Одноока старуха втупилася в Дані.

— Як його зватимуть, цього огира, який осідлає світ?

Перш ніж відповісти, Дані підвелася.

— Його зватимуть Рейго,— сказала вона, як навчила її Джикі, й затулила руками округлість у себе під грудьми, а дотраки заревіли.

— Рейго! — кричали вони.— Рейго! Рейго! Рейго!

Коли хал Дрого повів її геть із копальні, ім’я й досі відлунювало у неї у вухах. Ціла процесія рушила за ними на богошлях — широку дорогу, порослу травою, яка пролягла через серце Ваїс-Дотрака, від Кінської брами до Матері гір. Першими йшли старухи дош-халіну зі своїми євнухами і рабами. Деякі з них, важко дибаючи старечими тремтливими ногами, спиралися на різьблені патериці, тоді як інші виступали гордовито, як справжні комонники. Всі ці старухи колись були халесі. Коли помирав чоловік і на чолі його вершників ставав новий хал, який брав собі нову халесі, жінок відсилали сюди, звідки вони правили незліченним дотрацьким народом. Навіть наймогутніші хали схиляли голови перед мудрістю й авторитетом дош-халіну. Однак Дані здригалася на саму думку про те, що одного дня їй теж, можливо, доведеться приєднатися до старух, хотітиме вона цього чи ні.

Позаду мудрих старух ішли всі інші: хал Ого з сином — халакою Фого, хал Джомо з дружинами, очільники халасару Дрого, служниці Дані, халові слуги й раби, і ще, і ще. Вони простували богошляхом під музику дзвіночків і величавий ритм барабанів. Обабіч дороги в темряві замислилися крадені герої і боги загиблих народів. Супроводжуючи процесію, легко бігли у травах раби, тримаючи в руках смолоскипи, й у мерехтливому світлі величні пам’ятники мовби оживали.

— Що значити ім’я Рейго? — дорогою запитав хал Дрого, промовляючи слова загальною мовою Сімох Королівств. Дані, коли мала таку можливість, вчила його нових слів. Якщо Дрого було щось цікаво, він швидко це підхоплював, от тільки акцент у нього був такий сильний, що ні сер Джора, ні Вісерис не розуміли нічого з того, що він каже.

— Сонце-й-місяцю мій, Рейгаром звали мого брата, запеклого воїна,— пояснила Дані.— Він загинув іще до мого народження. Сер Джора каже, що він був останнім драконом.

Хал Дрого подивився на неї з висоти свого зросту. Обличчя в нього було непорушне, як мідна маска, однак Дані здалося, що попід довгими чорними вусами, обтяженими золотими кільцями, вона зауважила тінь усмішки.

— Гарне ім’я, Дан-Ейрис жона, зоре мого життя,— мовив він.

Вони під’їхали до озера, яке дотраки називали Лоном світу; його тихі та спокійні води оточені були торочками очерету. Тисячу тисяч років тому, розповідала їй Джикі, з його глибин з’явився перший чоловік — виїхав на першому коні.

Процесія очікувально зупинилася на порослому травою березі, й Дані роздягнулася і кинула брудний одяг на землю. Голяка вона обережно зайшла у воду. Іррі казала, що озеро не має дна, але Дані, продираючись крізь високий очерет, відчувала між пальців м’яке баговиння. На чорній непорушній поверхні плавав місяць, розбиваючись і знов складаючись в одне ціле, коли від рухів Дані водою пробігали брижі. Холод погладив стегна й поцілував вуста її лона. На руках і навколо рота засохла кров огира, й Дані склала долоні човником і облила собі голову священною водою, обмиваючи і себе, і дитину в своєму животі, а хал і всі решта спостерігали за нею. Вона чула, як перемовляються, не зводячи з неї очей, старухи дош-халіну, і їй було цікаво, що ж вони кажуть.

Коли мокра Дані, тремтячи, вийшла з озера, служниця Дорея підбігла до неї з халатом з фарбованого пісочного шовку, але хал Дрого відмахнувся. Він схвально дивився на жінчині набубнявілі груди й випнутий живіт, і Дані бачила, як у штанах з кінської шкури, попід важкими золотими бляшками, набрякає його прутень. Наблизившись, вона допомогла Дрого розшнурувати штани. І тоді здоровань-хал підхопив її за стегна й підняв у повітря, як дитину. У його волоссі тихенько задзвеніли дзвіночки.

Огорнувши його руками за плечі, Дані притулилася обличчям йому до шиї, відчуваючи, як він проникає в неї. Три швидкі рухи — і все закінчилося.

— Огир, який осідлає світ,— хрипко прошепотів Дрого. Руки в нього й досі відгонили кінською кров’ю. В момент задоволення він боляче вкусив Дані за шию, а коли знову підняв її в повітря, вона відчула, як його сім’я, яке наповнило їй лоно, стікає її стегнами. Тільки тепер Дореї дозволили загорнути її в напахчені пісочні шовки, а Іррі — припасувати їй на ноги м’які капці.

Зашнурувавши штани, хал Дрого зронив наказ, і на берег озера вивели коней. Коголо дісталася честь допомогти халесі сісти на сріблясту. Пришпоривши коня, Дрого у світлі місяця й зірок рушив богошляхом. Дані на своїй сріблястій нескладно було триматися поруч.

Шовкове шатро, яке накривало палац хала Дрого, сьогодні було згорнуте, і всередину вливалося місячне світло. З трьох велетенських кам’яних кабиць вихоплювалося височезне полум’я. В повітрі гостро пахло м’ясом і перевареним кумисом. Коли Дані з Дрого увійшли, в палаці було людно й гамірно — на подушках розсілися ті, кому за статусом не дозволена присутність на церемонії. Щойно Дані проїхала попід аркою і рушила центральним проходом, усі очі звернулися до неї. Прославляючи життя в її лоні, дотраки голосно обговорювали її живіт і груди. Всього, що кричали, вона не розуміла, однак одну фразу чула ясно. «Огир, який осідлає світ»,— гриміло тисячоголосо.

В ночі вирував гуркіт барабанів і співи сурм. Напівголі жінки кружляли й танцювали на низьких столах просто посеред шматків м’яса й поміж тарелів, повних слив, і фініків, і гранатів. Чоловіки здебільшого були п’яні від кумису, але Дані знала, що сьогодні не зблисне жоден арах, не в цьому священному місті, де заборонені клинки та кровопролиття.

Злізши з коня, хал Дрого посів своє місце на високій лаві. Хал Джомо і хал Ого, які вже замешкали у Ваїс-Дотраку, коли прибули вони, отримали почесні місця праворуч і ліворуч від Дрого. Нижче сиділи кровні вершники всіх трьох хасів, а ще нижче — четверо дружин хала Джомо.

Злізши зі сріблястої, Дані віддала повіддя одному з рабів. Поки Дорея й Іррі розкладали їй подушки, вона пошукала очима брата. Навіть у дальньому кутку людного палацу завжди легко можна було зауважити Вісериса з його блідою шкірою, сріблястим волоссям і жебрацьким одягом, але сьогодні його ніде не було.

Вона окинула поглядом багатолюдні столи попід стінами; на подертих циновках і пласких подушках навколо низьких столів сиділи чоловіки, чиї коси були коротші за їхнє чоловіче багатство, але всі обличчя мали чорні очі й мідну шкіру. Практично в центрі палацу, неподалік середньої кабиці, Дані угледіла сера Джору Мормонта. Це було почесне місце, хай і не найвище: дотраки високо цінували лицарську майстерність битися мечем. Дані послала Джикі, щоб та привела сера Джору до її столу. Мормонт прийшов одразу й став перед нею на одне коліно.

— Халесі,— сказав він,— я до ваших послуг.

Дані поплескала по пухкій подушці з кінської шкіри поруч із собою.

— Посидьте й поговоріть зі мною.

— Ви робите мені честь,— схрестивши ноги, лицар сів на подушку. Перед ним опустився навколішки раб, пропонуючи дерев’яний таріль, повний стиглого інжиру. Узявши ягоду, сер Джора відкусив половину.

— Де мій брат? — запитала Дані.— Він мав би вже прийти на бенкет.

— Сьогодні вранці я бачив його світлість,— озвався сер Джора.— Він сказав, що йде на Західний базар купити вина.

— Вина? — невпевнено перепитала Дані. Вісерис терпіти не міг смаку кумису, який пили дотраки, вона це добре знала, й останнім часом часто ходив на базар і випивав з купцями, які з великими караванами приїздили зі сходу й заходу. Схоже, їхнє товариство було йому приємніше, ніж товариство сестри.

— Вина, — підтвердив сер Джора,— а ще він має намір набрати собі у військо перекупних мечів, які охороняють каравани.

Служниця поклала перед ним пиріг з кров’ю, і він узявся до нього обіруч.

— Хіба це мудро? — запитала Дані.— У нього немає золота, щоб розплатитися з солдатами. А що як його зрадять?

Охоронці караванів рідко мали поняття про честь, а Узурпатор з Королівського Причалу дорого заплатив би за голову її брата.

— Вам слід було піти з ним, щоб нічого не трапилося. Ви ж його присяжний меч.

— Ми у Ваїс-Дотраку,— нагадав їй сер Джора.— Тут ніхто не має права носити зброю і проливати кров.

— Але люди помирають,— сказала вона.— Джого розповідав мені. У деяких купців є здоровані-євнухи, які душать крадіїв шовковими стрічками. Так кров не проливається, тож боги не гніваються.

— Тоді будемо сподіватися, що ваш брат не дурний і нічого не крастиме,— витер сер Джора масний рот зворотом долоні й нахилився ближче.— Він хотів узяти з собою ваші драконові яйця, але я попередив його: якщо він їх торкнеться, я відітну йому руку.

Дані була така вражена, що на мить утратила мову.

— Яйця?.. Але ж вони мої, магістр Іліріо подарував їх мені на весілля, навіщо вони Вісерису... це ж просто каміння...

— Те саме можна сказати про рубіни, діаманти й вогненні опали, королівно... а драконові яйця навіть рідкісніші. Купці, з якими він випиває, проміняли б своє чоловіче багатство на один такий камінець, а на всі три Вісерис міг би купити собі стільки перекупних мечів, скільки треба.

Цього Дані не знала, навіть не підозрювала.

— Тоді... нехай бере їх. Йому не треба їх красти. Йому слід було просто попросити. Він мій брат... і мій справжній король.

— Він ваш брат,— визнав сер Джора.

— Ви не розумієте, сер,— сказала вона.— Наша мати померла, народжуючи мене, а батько з братом Рейгаром загинули ще раніше. Я б навіть імен їхніх не знала, якби мені не розповів Вісерис. Він єдиний, хто в мене лишився. Єдиний. Я більше нікого не маю.

— Тобто не мала,— заперечив сер Джора.— Але все змінилося, халесі. Тепер ви дотрачка. У вашому лоні скаче огир, який осідлає світ.

Він простягнув кухоль, і рабиня наповнила його густим кумисом, від якого піднімався кислий дух.

Дані помахала їй рукою, щоб ішла геть. Від самого запаху її починало нудити, а вона не сміє зараз виблювати кінське серце, яке їй з такими зусиллями вдалося проковтнути.

— Що це значить? — запитала вона.— Що це за огир? Усі кричали про це, але я нічого не зрозуміла.

— Огир — це хал над халами, обіцяний у давньому пророцтві, дитино. Він об’єднає дотраків у один халасар і поведе аж на край світу, принаймні так каже пророцтво. Всі люди світу стануть його табуном.

— О,— тонким голоском зронила Дані й погладила округлість попід шовками.— Я дала йому ім’я Рейго.

— Від цього імені у жилах Узурпатора застигне кров.

Зненацька Дорея потягнула її за лікоть.

— Міледі,— настійливо прошепотіла служниця,— ваш брат...

Дані глянула у кінець довгого відкритого палацу — й побачила брата, який наближався до неї. З його нетвердої ходи ставало ясно, що він таки знайшов вино... і відвагу, якщо це можна було так назвати.

Вбраний він був у свої черлені шовки, брудні й заплямовані після довгої дороги. Чорні оксамитові рукавиці й такий самий плащ вицвіли на сонці. Чоботи на Вісерисі пересохли й потріскалися, а волосся було сплутане. У шкіряних піхвах на боці висів довгий меч. Дотраки не відривали очей від цього меча: Дані чула, як навколо, мов хвилі, котяться прокляття, погрози та гнівне бурмотіння. Нервово захлинулися барабани, і музика стихла.

Дані відчула, як серце оповиває страх.

— Ідіть до нього,— звеліла вона серу Джорі.— Зупиніть його. Приведіть його сюди. Скажіть, нехай бере собі драконові яйця, якщо хоче.

Лицар швидко зіп’явся на ноги.

— Де моя сестра? — загорлав Вісерис голосом, хрипким від вина.— Я прийшов до неї на бенкет. Як сміли ви братися до їди без мене? Ніхто не починає їсти раніше за короля. Де вона? Ця хвойда не сховається від дракона.

Вдивляючись в обличчя дотраків, він зупинився поряд з найбільшою з трьох кабиць. У палаці було п’ять тисяч людей, однак тільки жменька знала загальну мову. Та навіть якщо ніхто й не розумів слів, досить було лише глянути на Вісериса, аби впевнитися, що він п’яний.

Сер Джора швидко підійшов до нього, шепнув йому щось на вухо й узяв під руку, але Вісерис випручався.

— Тримай руки від мене подалі! Ніхто не сміє торкатися дракона без дозволу!

Дані схвильовано підвела погляд на високу лавку. Хал Дрого щось казав іншим халам, які сиділи поряд з ним. Хал Джомо вишкірився, а хал Ого гучно загоготав.

Зачувши гоготання, Вісерис звів очі.

— Хале Дрого,— сказав він хрипко й майже увічливо,— я прийшов на бенкет.

І він, хитаючись, подибав геть від сера Джори, збираючись приєднатися до халів на високій лавці.

Звівшись, хал Дрого швидко кинув дюжину слів по-дотрацьому, які Дані не встигла вловити, і тицьнув пальцем.

— Хал Дрого каже, що ваше місце не на високій лавці,— переклав її братові сер Джора.— Хал Дрого каже, що ваше місце отам.

Вісерис глянув туди, куди показував хал. У кінці довгого палацу, в кутку під стіною, у темряві, щоб не потрапляти на очі добрим людям, сиділи нижчі з найнижчих: хлопчаки, які ще не пролили крові, і старі з затуманеними очима й негнучкими суглобами, і дурники, і каліки. Їм не дісталося ні м’яса, ні пошани.

— Там не місце королю,— заявив брат.

— Місце,— озвався хал Дрого загальною мовою, якої вчила його Дані,— для Король-стерті-ноги,— він ляснув у долоні.— Віз! Подайте віз халу Рагату!

П’ять тисяч дотраків зареготали й заревіли. Стоячи біля Вісериса, сер Джора щось кричав йому у вухо, але в палаці здійнявся такий гамір, що Дані не могла розчути слів. Брат щось проревів у відповідь, і чоловіки зчепилися, а тоді Мормонт збив Вісериса на землю.

Брат витягнув меч.

У світлі вогнищ гола криця спалахнула жахливим червоним сяйвом.

— Тримайся від мене подалі! — засичав Вісерис. Сер Джора на крок відступив, і брат нетвердо зіп’явся на ноги. І помахав над головою мечем — позиченим клинком, якого дав йому магістр Іліріо, аби він більше був схожий на короля. Зусібіч загорлали дотраки, викрикуючи лихі прокляття.

Дані зойкнула від жаху. Може, брат нічого й не розумів, а от вона добре знала, що означає тут оголений клинок.

Зачувши її голос, Вісерис обернув голову й нарешті побачив сестру.

— Ось вона,— мовив він, посміхаючись. І рушив до неї, розтинаючи повітря мечем, так наче прорубував собі дорогу серед ворогів, хоча ніхто й не намагався його зупинити.

— Клинок... Не можна,— заблагала вона.— Будь ласка, Вісерисе. Це заборонено. Опусти меч і сідай до мене на подушки. Тут і напої, і їжа... а може, ти хочеш драконові яйця? Бери їх собі, тільки сховай меч.

— Роби, як вона каже, дурню,— гукнув сер Джора,— бо нас усіх повбивають.

— Ніхто нас не повбиває,— зареготав Вісерис.— У священному місті не можна проливати крові... усім, окрім мене.

Вістря меча опинилося в Дані між грудей, а тоді спустилося на округлий живіт.

— Я хочу отримати те, за чим я приїхав,— сказав він їй.— Хочу отримати обіцяну корону. Він тебе купив, але так і не розплатився. Скажи йому, що я хочу отримати свою плату, або я забираю тебе назад. І тебе, і яйця, все забираю. А свого бісового огира він може лишити собі. Я виріжу цього байстрюка й залишу йому.

Вістря меча вп’ялося в шовки й укололо пуп. Дані бачила, що Вісерис плаче — плаче й водночас регоче чоловік, який колись був їй братом.

Наче здалеку до неї долинули схлипи Джикі: вона благала, щоб Дані не перекладала, бо хал прив’яже її до коня й пустить того аж на верхівку Матері гір. Дані обійняла дівчину.

— Не бійся,— мовила вона.— Зараз я йому скажу.

Вона була не певна, що дібрала потрібні слова, та коли вона договорила, хал Дрого кинув кілька різких речень по-дотрацькому, і вона впевнилася, що він усе зрозумів. Сонце її життя спустився вниз із високої лавки.

— Що він каже? — задкуючи, запитав чоловік, який колись був їй братом.

У палаці стало так тихо, що Дані чула, як з кожним кроком хала Дрого м’яко видзвонюють дзвіночки у його косі. За ним, як три мідні тіні, йшли його кровні вершники. Данерис уся похолола.

— Він каже, що ти отримаєш розкішну золоту корону, від самого погляду на яку люди трепетатимуть.

Посміхнувшись, Вісерис опустив меч. Ось що було найсумніше — оця його посмішка, яка потім переслідувала її.

— Це все, чого я хотів,— мовив він.— І що було мені обіцяно.

Коли хал, сонце її життя, наблизився, Дані обхопила його рукою за пояс. Дрого сказав одне слово — і кровні вершники кинулися вперед. Кото схопив за руки чоловіка, який колись був їй братом. Своїми величезними ручищами Гаґо одним ривком скрутив йому зап’ястки. Коголо витягнув меч з його безвільних пальців. Але й досі Вісерис нічого не збагнув.

— Ні! — заверещав він.— Ви не смієте торкатися мене, я дракон, дракон, і мене коронують!

Хал Дрого розстебнув пасок. Бляшки на ньому були зі щирого золота, масивні та візерунчасті, кожна завбільшки з чоловічу долоню. Дрого крикнув якийсь наказ. Кухарі-раби принесли з кабиці важкий залізний казан, просто на землю висипали з нього рагу, а тоді знову поставили казан на вогонь. Кинувши в нього пасок, Дрого з порожнім обличчям спостерігав, як бляшки почервоніли й почали втрачати форму. Дані бачила, як у його агатових очах танцює полум’я. Раб подав йому пару товстих рукавиць із кінського волосу, і він натягнув їх, навіть не глянувши на раба.

Вісерис пронизливо заверещав, як справжній боягуз перед обличчям смерті. Він пручався та дриґав ногами, скиглив як пес і плакав як дитина, але дотраки міцно тримали його. Сер Джора протиснувся до Дані й поклав руку їй на плечі.

— Благаю, королівно, відверніться.

— Ні.

Вона затулила округле черево руками.

Нарешті Вісерис глянув на неї.

— Сестро, будь ласка... Дані, скажи їм... нехай вони... люба сестро...

Коли золото майже розплавилося, Дрого потягнувся до вогню й вихопив казан.

— Корона! — прогуркотів він.— Ось. Корона для Короля-на-возі!

І він перекинув казан над головою чоловіка, який колись був їй братом.

Звук, який вихопився з горла Вісериса в ту мить, коли жахливий залізний шолом надівся йому на голову, був нелюдський. Ноги божевільно билися об земляну долівку, усе повільніше, поки не завмерли. Великі згустки розплавленого золота стекли на груди, і черлений шовк почав диміти... але жодна крапля крові не пролилася.

«Ніякий він був не дракон,— подумала Дані на диво спокійно.— Від вогню дракони не вмирають».