Гра престолів

Джон

Іноді — нечасто, та все ж таки — Джон Сноу навіть радів, що він байстрюк. І зараз, наповнюючи черговий кубок вином з карафи, яка пропливала повз, він подумав, що то саме такий випадок.

Усівшись на своє місце на лавці серед шляхетної молоді, він зробив ковток. Рот наповнив солодкий фруктовий присмак літнього вина, викликаючи усмішку.

Повітря у великій залі Вічнозиму було імлисте від диму й насичене запахами смаженини та свіжоспеченого хліба. Сірі стіни були задрапіровані прапорами. Білими, золотими, малиновими: тут були і деривовк дому Старків, і увінчаний короною олень дому Баратеонів, і лев дому Ланістерів. Акомпануючи собі на арфі, співець виконував баладу, але в цьому кінці зали його голос заледве чувся — його заглушувало ревіння вогню, брязкіт олов’яних тарілок і кубків, стишений гул сотні п’яних розмов.

Четверту годину вже тривав вітальний бенкет на честь короля. Джонові брати й сестри сиділи разом з королівськими дітьми трохи нижче підвищення, на якому лорд і леді Старки частували короля з королевою. На честь такої події лорд-батько, понад усякий сумнів, дозволив дітям випити по келиху вина, але не більше. А от тут, на дальніх лавках, ніхто не міг завадити Джонові пити стільки, скільки йому заманеться.

А як виявилося на радість юнаків, які сиділи навколо нього й хрипко підбадьорювали його щоразу, як він наливав собі чергову склянку, випити він міг стільки ж, скільки дорослий чоловік. Йому подобалася їхня компанія, подобалися історії, якими вони ділилися,— оповідки про битви, любовні пригоди й полювання. Він навіть не сумнівався: в цьому товаристві набагато веселіше, ніж у товаристві королівських нащадків. Джон утамував свою цікавість щодо гостей ще тоді, як вони тільки-но увійшли. Процесія пройшла за крок від лавки, на яку всадовили Джона, тож він добре роздивився усіх.

Першим ішов його лорд-батько, ведучи королеву. Вона справді виявилася вродливою, як про неї й казали. У довгому золотому волоссі сяяла всипана коштовними камінцями корона — смарагди ідеально пасували до зелених очей. Допомігши королеві піднятися сходами на підвищення, батько провів її до крісла, але вона й не вдостоїла його поглядом. Навіть чотирнадцятирічний Джон добре бачив, що ховається за її посмішкою.

За ними йшов сам король Роберт, ведучи попід руку леді Старк. Джона король страшенно розчарував. Батько часто розповідав про нього — про незрівнянного Роберта Баратеона, демона Тризуба, найзапеклішого вояка держави, велета серед вінценосних. А Джон побачив просто тлустого чоловіка, який прів у своїх шовках, а з-під бороди в нього блищала червона пика. Ішов він, як п’яний.

За ними простували діти. Першим ступав трирічний Рикон, який силкувався з гідністю подолати таку довгу віддаль. Побачивши Джона, він радо зупинився привітатися, тож довелося підштовхнути його вперед. Зразу за ним був Роб, убраний у кольори Старків: у сіру вовну, облямовану білим. Він за руку вів королівну Мірселлу, тоненьку дівчинку, якій незабаром мало виповнитися вісім, з цілим каскадом золотавих кучерів попід оздобленою коштовними камінцями сіточкою. Джон зауважив, як сором’язливо поглядала вона на Роба, коли вони проходили поміж столів, як боязко йому всміхалася, і вирішив, що вона якась прісна. Але Роб геть не розумів, яка вона дурненька, натомість сам розплився в усмішці, як дурень.

Джонові сестри-зведенючки супроводжували королевичів. Арія йшла в парі з пухкеньким юним Томеном, чиє біляве волосся було таким самим довгим, як і в неї. На два роки старша за неї Санса вела королевича-наступника — Джофрі Баратеона. Дванадцятирічний королевич був молодший і за Джона, і за Роба, однак — і це обурило Джона — вищий за них обох. У королевича Джофрі було таке саме волосся, як у сестри, а очі темно-зелені, як у матері. Густа кучма білявих кучерів затуляла і золотий стоячий комірець, і оксамитовий комір. Санса, яка йшла поряд з ним, світилася від щастя, однак Джонові не сподобалися надуті губки Джофрі та знуджений і зневажливий погляд, яким він окинув велику залу Вічнозиму.

Набагато більше його зацікавила пара, яка йшла за ними: брати королеви, Ланістери з Кичери Кастерлі. Лев і Куць, переплутати їх було неможливо. Сер Джеймі Ланістер, брат-близнюк королеви Серсі, був рослявий і золоточубий, з блискучими зеленими очима й посмішкою гострою, як ніж. Вбраний він був у малинові шовки, високі чорні чоботи і чорний атласний плащ. Спереду на туніці золотою ниткою був вигаптуваний непокірливо рикаючий лев дому Ланістерів. У лице сера Джеймі кликали Левом Ланістером, а позаочі, пошепки — Царевбивцею.

Джон не міг відірвати від нього погляду. «Ось який вигляд повинен мати король»,— подумав він про себе, коли той проходив повз.

Аж тут він побачив другого брата, який дибав, наполовину ховаючись за сером Джеймі: Тиріона Ланістера, наймолодшого з нащадків лорда Тайвіна, і найпотворнішого. Для Тиріона боги не залишили нічого з того, чим обдарували Серсі та Джеймі. Це був карлик удвічі нижчий за свого брата, який на своїх коротеньких ніжках заледве встигав за Джеймі. Голова в нього була завелика як на таке тіло, а потворне обличчя попід набряклим, опуклим чолом було якесь вчавлене. З-під прямого волосся, яке здавалося майже білим, пильно дивилися різні очі — одне око зелене, а друге чорне. Джон зачаровано проводжав його поглядом.

Останніми з високих лордів ішли Джонів дядько — Бенджен Старк з Нічної варти, й батьків годованець — юний Теон Грейджой. Проходячи повз, Бенджен тепло всміхнувся Джонові. Теон же цілковито його проігнорував, але цьому Джон не здивувався. Коли всі розсілися, підняли перші тости й взаємно одне одному подякували, почався бенкет.

Тоді Джон почав пити й досі не припиняв.

Під столом щось тернулося йому об ногу. Джон побачив червоні очі, які знизу вгору втупилися в нього.

— Знов голодний? — запитав він. У центрі столу лишалася ще половина курки в меду. Джон потягнувся, щоб відкрутити ніжку, а тоді передумав. Настромивши все, що лишилося, на ніж, він між ногами опустив це на підлогу. Привид по-дикунському тихо вчепився в м’ясо. Джоновим братам і сестрам не дозволили взяти з собою на бенкет своїх вовків, але в цьому кінці зали зібралося стільки дворняг, що ніхто й слова не сказав проти Джонового пестунчика. «І в цьому пощастило»,— сказав собі Джон.

Очі пекли. Проклинаючи дим, Джон заходився дико їх терти. Зробивши ще ковток вина, він спостерігав, як деривовк поглинає курку.

Поміж столів за дівками-подавальницями невідступно бігали собаки. Одна з них, сучка-напівкровка з довгастими жовтими очима, занюхала курку. Зупинившись, вона полізла під лавку, щоб і собі отримати шматок. Джон спостерігав за сутичкою. Низько й утробно загарчавши, сучка наблизилася. Привид мовчки звів погляд і втупився в собаку своїми ясно-червоними очима. Сучка зло й виклично клацнула зубами. Вона була втричі більша за вовченя. Привид не ворухнувся. Стоячи над здобиччю, він розтулив рота, оголюючи ікла. Сучка напружилася, знову гавкнула — і передумала битися. Розвернувшись, вона ковзнула геть, наостанок непокірливо рикнувши, щоб зберегти гідність. А Привид повернувся до їди.

Посміхнувшись, Джон потягнувся під стіл і скуйовдив кошлате біле хутро. Поглянувши на нього знизу вгору, деривовк куснув його за руку й знову узявся до м’яса.

— Це з тих деривовків, що про них стільки говорять? — запитав зовсім близько знайомий голос.

Джон щасливо поглянув угору, в той час як дядько Бен, поклавши долоню йому на голову, скуйовдив чуб — точно як він сам тільки-но скуйовдив хутро вовченяти.

— Так,— відгукнувся Джон,— його звати Привид.

Один зі зброєносців урвав свою грубувату оповідку, щоб звільнити місце для лордового брата. Осідлавши лавку довгими ногами, Бенджен Старк узяв із Джонової руки кубок з вином.

— Літнє вино,— сказав він, скуштувавши.— Що може бути солодшим! Джоне, ти скільки вже випив?

Джон усміхнувся.

— Так я й думав,— засміявся Бен Старк.— Ну що ж. Здається, коли я вперше по-справжньому налився, я був навіть молодший за тебе.

І він, підчепивши з найближчої таці підсмажену цибулину, з якої скрапувала коричнева підлива, уп’яв у неї зуби. Цибулина захрустіла.

Дядько, сухоребрий як скеля, мав гострі риси обличчя, однак у його блакитно-сірих очах завжди світився натяк на сміх. Вдягався він у чорне, як і належить вояку Нічної варти. Сьогодні це був багатий чорний оксамит, що його доповнювали високі шкіряні чоботи й широкий пасок зі срібною застібкою. На шиї в дядька висів масивний срібний ланцюжок. Хрумаючи цибулю, Бенджен зачудовано роздивлявся Привида.

— Який мовчазний вовк,— зауважив він.

— Він не такий, як решта,— озвався Джон.— Ніколи голосу не подасть. Ось чому я назвав його Привидом. А ще тому, що він білий. Усі решта темні — сірі або чорні.

— За Стіною і досі водяться деривовки. Ми під час рейдів часто чуємо їхнє виття,— Бенджен Старк кинув на Джона довгий погляд.— А хіба ти зазвичай не їси за одним столом зі своїми братами?

— Здебільшого так,— рівним голосом відповів Джон.— Але сьогодні леді Старк подумала, що королівська родина образиться, якщо опиниться за одним столом з байстрюком.

— Зрозуміло,— озирнувся дядько через плече — поглянути на підвищення в дальньому кінці зали.— Щось мій брат сьогодні не в надто святковому гуморі.

Джон теж це помітив. Байстрюкові краще змалечку навчитися підмічати такі речі й з очей вичитувати приховувану правду. Батько дотримувався всіх вимог етикету, однак таким скутим Джон його ще не бачив. Розмовляв він мало, а натомість з-під приплющених повік роздивлявся залу й не бачив її. За два крісла від нього сидів король, який весь вечір багато пив. Обличчя попід великою чорною бородою розчервонілося. Він виголошував тости, гучно реготав на кожен жарт, накидався на страви, як голодний, тож поряд з ним королева здавалася холодною, мов крижана скульптура.

— І королева теж сердита,— мовив Джон до дядька тихим голосом.— Вдень батько водив короля в крипту. Королева була проти.

Бенджен оцінив Джона поглядом.

— А ти нічого не проґавиш, Джоне, хіба ні? Нам на Стіні такий вояк дуже придався б.

Джон надувся від гордості.

— Роб управніший зі списом, а я краще володію мечем, і Галлен каже, що на коні я вже сиджу не гірше, ніж інші вояки в замку.

— Непогані досягнення.

— Заберіть мене з собою, коли вертатиметеся на Стіну,— зненацька гаряче попросив Джон.— Батько відпустить мене, якщо ви попросите, я точно знаю, що відпустить.

Дядько Бенджен пильно подивився на нього.

— Стіна — непросте місце для хлопця, Джоне.

— Я майже дорослий,— запротестував Джон.— На наступні іменини мені виповниться п’ятнадцять, а мейстер Лувін каже, що байстрюки дорослішають швидше за інших дітей.

— І то правда,— озвався Бенджен, опустивши кутики вуст. Узявши зі столу Джонів кубок, він наповнив його з найближчого глека і зробив великий ковток.

— Дейрону Таргарієну було всього чотирнадцять, коли він завоював Дорн,— мовив Джон. Юний дракон був одним з його героїв.

— Завоювання тривало одне літо,— зауважив дядько.— А той твій Малолітній Король утратив десять тисяч кіннотників, щоб узяти місто, і ще п’ятдесят, намагаючись утримати. Хтось мав підказати йому, що війна — це не гра,— він сьорбнув вина.— Крім того,— докинув він, витираючи рот,— Дейрон Таргарієн помер у вісімнадцять років. Про це ти забув?

— Нічого я не забув,— відтяв Джон. Вино вливало в нього хоробрість. Він виструнчився на лавці, щоб здаватися вищим.— Я хочу служити в Нічній варті, дядьку.

Він довго і серйозно про це міркував, лежачи ночами в ліжку поміж сплячих братів. Роб одного дня успадкує Вічнозим і командуватиме великим військом як хранитель Півночі. Бран з Риконом стануть його прапороносцями і від його імені очолять тверджі. Сестри Арія і Санса одружаться з нащадками інших знатних родів і поїдуть на південь, щоб стати хазяйками своїх нових замків. А на що сподіватися байстрюкові?

— Ти не знаєш, чого просиш, Джоне. Нічна варта — це товариство побратимів. У нас немає родин. Ні в кого з нас ніколи не буде синів. Замість дружини нам служба. А замість коханки — честь.

— Байстрюки теж мають честь,— мовив Джон.— Я готовий дати присягу.

— Ти хлопчик, тобі всього чотирнадцять,— заперечив Бенджен.— А не дорослий, ще ні. Поки ти не пізнав жінки, не можеш навіть уявити, від чого ти відмовляєшся.

— До цього мені байдуже! — гаряче вигукнув Джон.

— Могло би бути байдуже, якби ти щось про це знав,— сказав Бенджен. — Якби розумів, чого коштуватиме тобі обітниця, синку, можливо, не так радо погоджувався би сплатити ціну.

Джон відчув, як у грудях закипає лють.

— Я вам не син!

— Дуже шкода,— підвівся Бенджен Старк і поклав руку Джонові на плече.— Приходь до мене після того, як у тебе з’явиться двійко власних байстрюків, і тоді побачимо, як ти почуватимешся.

Джон затремтів.

— У мене ніколи не буде байстрюків,— сказав він повільно. І виплюнув, як отруту: — Ніколи!!!

І зненацька збагнув, що за столом запала тиша і на нього всі дивляться. Він відчув, як на очі накочуються сльози. Зіп’явся на ноги.

— Перепрошую,— мовив він, щоб не втратити гідності остаточно. Розвернувся і втік, поки хтось не помітив його сліз. Та, мабуть, випив він більше, ніж усвідомлював. Дорогою ноги не слухалися його, і він боком зачепив дівку-подавальницю, від чого на підлогу полетіла карафа пряного вина. Навколо вибухнув сміх, і Джон відчув, як по щоках покотилися гарячі сльози. Хтось спробував підтримати його, але він викрутився з чужих рук і, сліпий від сліз, помчав до дверей. Насідаючи йому на п’яти, за ним у темряву ковзнув Привид.

У дворі було тихо й порожньо. Високо між зубців внутрішньої стіни стояв одинокий чатовий, від стужі щільно загорнувшись у плащ. На самоті щулячись від холоду, він мав знуджений і нещасний вигляд, але в цю мить Джон помінявся б з ним місцями. Решта замку була темна й безлюдна. Одного разу Джон бачив покинуту тверджу — лячне місце без жодного руху, тільки вітер і каміння, які зберігають мовчанку щодо людей, що колись тут жили. Сьогодні вночі Вічнозим нагадав йому цю тверджу.

Позаду Джона з відчиненого вікна під музику полилася пісня. Цього зараз слухати Джонові точно не хотілося. Витерши сльози рукавом сорочки, він, лютуючи на себе за те, що дозволив їм пролитися, розвернувся, щоб іти геть.

— Хлопче,— покликав його якийсь голос. Джон обернувся.

На дашку понад дверима до великої зали сидів Тиріон Ланістер, понад усе нагадуючи химеру.

— Цей звір — це вовк? — усміхнувся карлик до Джона.

— Деривовк,— пояснив Джон.— Його звати Привид,— глянув він на чоловічка знизу вгору, зненацька забувши про свою прикрість.— А що ви робите там, нагорі? Чому ви не на бенкеті?

— Там надто спекотно і гамірно, та і я випив забагато вина,— озвався карлик.— А мене змалечку навчили, що блювати на братів своїх неввічливо. Можна мені зблизька роздивитися твого деривовка?

Повагавшись, Джон повільно кивнув.

— Ви самі спуститеся, чи ліпше мені принести драбину?

— До біса драбину,— мовив чоловічок. І, відштовхнувшись від дашка, стрибнув у повітря. Затамувавши подих, Джон благоговійно спостерігав, як Тиріон Ланістер крутнувся тугим м’ячиком, легко приземлився на руки, а тоді справно скочив на ноги.

Привид невпевнено позадкував від нього.

Обтрусившись від пороху, карлик розсміявся.

— Схоже, я налякав твого вовка. Прошу вибачення.

— Він не злякався,— заперечив Джон. А тоді, опустившись навколішки, покликав: — Привиде, ходи сюди. Ну ж бо. Ось.

Наблизившись, вовченя тицьнулося Джонові в обличчя, проте не спускало сторожкого ока з Тиріона Ланістера, і коли карлик потягнувся, щоб його попестити, воно позадкувало й мовчки вищирило зуби.

— Сором’язливе воно якесь,— зронив Ланістер.

— Привиде, сидіти,— звелів Джон.— Отак. Завмри.

Він підвів очі на карлика.

— А тепер ви можете його погладити. Він не ворухнеться, поки я не дозволю. Я його дресирую.

— Зрозуміло,— сказав Ланістер і скуйовдив білосніжне хутро у Привида між вух.— Гарний вовчик.

— Якби мене не було поряд, він би вам у горло вчепився,— мовив Джон. Можливо, поки що це була не зовсім правда, але незабаром усе так і буде.

— У такому разі далеко не відходь,— сказав карлик. Схиливши свою величезну голову набік, він окинув Джона різнобарвними очима.— Я — Тиріон Ланістер.

— Знаю,— мовив Джон. І підвівся. Виявилося, що він вищий за карлика. Від цього він почувався якось дивно.

— А ти — байстрюк Неда Старка, правильно?

Джона мов холодом пронизало. Стиснувши вуста, він нічого не відповів.

— Я тебе образив? — зронив Ланістер.— Вибач. Карликам необов’язково виявляти тактовність. Цілі покоління блазнів-жартунів у строкатому вбранні вибороли для мене право вдягатися як заманеться й бовкати все, що спаде на думку,— посміхнувся він.— А ти ж і справді байстрюк.

— Так, лорд Едард Старк — мій батько,— сухо визнав Джон.

Ланістер вдивився йому в обличчя.

— Так,— нарешті сказав він,— це помітно. У тобі від Півночі більше, ніж у твоїх братів.

— Зведенюків,— виправив Джон. Йому було приємно від карликового зауваження, однак він не хотів цього показувати.

— Дозволь дати тобі пораду, байстрюче,— сказав Ланістер.— Ніколи не забувай, хто ти, бо світ не забуде. Нехай у цьому буде твоя сила. Тоді це ніколи не зможе перетворитися на твою слабкість. Носи це, як панцир, і тоді ніхто не зможе це використати як зброю проти тебе.

Але Джон був не в гуморі вислуховувати поради.

— Вам звідки знати, як воно — бути байстрюком?

— В очах своїх батьків усі карлики — байстрюки.

— Ви — син своєї матері, законний Ланістер.

— Та невже? — сардонічно перепитав карлик.— Піди скажи це моєму лорду-батькові. Мати померла, народжуючи мене, тож батько ні в чому не впевнений.

— А я взагалі не знаю, ким була моя матір,— сказав Джон.

— Жінкою, безперечно. Здебільшого це так і є,— подарував карлик Джонові сумну посмішку.— Пам’ятай про це, хлопче. Усі карлики почуваються байстрюками, але не всім байстрюкам обов’язково бути карликами.

І з цими словами він розвернувся й пошкандибав назад на бенкет, насвистуючи якусь мелодію. Коли він відчинив двері, зсередини вихопилося світло, кидаючи на землю чітку тінь, і на якусь мить Тиріон Ланістер здався високим, як справжній король.