Гра престолів

Данерис

Брат підніс угору простору сукню, щоб показати Данерис.

— Яка краса! Торкнися. Ну ж бо! Помацай тканину.

Дані помацала. Тканина була такою шовковистою, що струменіла крізь пальці, наче вода. Дані не пригадувала, щоб серед її речей колись було щось подібне. Сукня її лякала. Вона відсмикнула руку.

— Це справді мені?

— Дарунок магістра Іліріо,— усміхнувшись, мовив Вісерис. Сьогодні брат був у гарному гуморі.— Колір відтінить твої фіалкові очі. А ще на тобі буде золото, і різне коштовне каміння. Іліріо пообіцяв. Сьогодні ти маєш почуватися справжньою королівною.

«Королівною?» — подумала Дані. Вона й забула, як воно — почуватися королівною. А може, ніколи й не знала.

— Навіщо він усе це нам дає? — запитала вона.— Що йому від нас потрібно?

Вже майже півроку вони з братом мешкали в будинку магістра: він їх годував, а його прислуга їм догоджала. Дані було тринадцять, і вона вже усвідомлювала, що всі дарунки мають свою ціну, особливо тут, у вільному місті Пентосі.

— Іліріо не дурний,— мовив Вісерис. То був худий довготелесий юнак з нервовими руками та хворобливим поглядом у фіалкових очах.— Магістр розуміє: коли я посяду трон, який належить мені по праву, я не забуду своїх друзів.

Дані не відповіла. Магістр Іліріо торгував прянощами, самоцвітами, драконовою кісткою та іншими цінностями, хай і не такими пікантними. Подейкували, що в нього є приятелі по всіх дев’ятьох вільних містах, та й не тільки там: навіть у Ваїс-Дотраку й у казкових землях на берегах Нефритового моря. А ще подейкували, що немає такого друга, якого б він радо не продав за прийнятну ціну. Слухаючи розмови на вулиці, вона чула багато такого, але вважала за краще не розпитувати брата, який плів павутиння своїх мрій. У гніві він був страшний. І вона не хотіла, як він казав, «збудити дракона».

— Іліріо пришле рабинь, щоб допомогли тобі викупатися,— мовив брат, вішаючи сукню поряд з дверима.— Тож постарайся добряче відмити сморід стайні. У хала Дрого тисяча коней, і зараз він шукає зовсім іншу кобилицю,— критичним поглядом окинув він сестру.— Ти й далі горбишся. Ану випростайся! — він руками розвів їй плечі.— Хай бачать, що в тебе вже є жіночі форми,— пальці його ковзнули ледь набубнявілими грудьми й стиснули пипку.— Не здумай сьогодні мене зганьбити. Якщо зганьбиш, тобі це так не минеться. Ти ж не хочеш збудити дракона, правда? — грубо щипнув він її крізь цупку тканину сорочки.— Правда? — з притиском повторив він.

— Не хочу,— покірливо озвалася Дані.

— Добре,— посміхнувся брат. І майже ніжно погладив її коси.— Коли писатимуть історію мого правління, люба сестро, то напишуть, що воно почалося сьогодні.

Коли він нарешті забрався, Дані підійшла до вікна й жадібним поглядом окинула води затоки. На тлі призахідного сонця вимальовувалися чорні обриси прямокутних цегляних веж Пентоса. Дані чула співи червоних жерців, які запалювали нічні багаття, і крики малих голодранців, які гралися за стінами маєтку. На якусь мить їй закортіло опинитися серед них — босоногою, засапаною, в лахмітті; в неї б не було ні минулого, ні майбутнього, і не чекав би на неї бенкет у домівці хала Дрого.

Десь там, за вузьким морем, де сідає сонце, простяглася земля зелених пагорбів, квітучих лук і могутніх бурхливих річок, де посеред величних синьо-сірих гір височіють вежі з темного каменю, а озброєні лицарі виїздять на битви під прапорами своїх лордів. Дотраки називають цю землю «рейш андалі» — земля андалів. У вільних містах чимало розповідають про Вестерос і про Призахідні королівства. Але брат кличе цей континент простіше — «наша земля». В його вустах ці слова звучать, як молитва. Якщо він часто їх повторюватиме, боги обов’язково почують. «Наша кровна земля, відібрана в нас підступом, але й досі наша — наша назавжди. Не крадіть у дракона, не варто. Дракон усе пам’ятає».

Мабуть, дракон і справді пам’ятав, а от Дані — ні. Вона зроду не бачила землі, яку брат вважав своєю,— цього королівства за вузьким морем. А коли він говорив про Кичеру Кастерлі та Гніздо, про Небосад і Видол, про Дорн і острів Ликів, для неї то були просто слова. Вісерису було вже вісім років, коли довелося тікати з Королівського Причалу під натиском Узурпаторового війська, а от Данерис на той час була заледве пуп’янком у материнському лоні.

Однак братові оповіді Дані чула так часто, що іноді перед її очима поставали яскраві картини. Опівнічна втеча до острова Драконстон під чорними вітрилами, на яких тріпотіло місячне сяйво. Брат Рейгар б’ється з Узурпатором у кривавих водах Тризуба, помираючи за жінку, яку кохає. Королівський Причал сплюндровано лордами Ланістером і Старком, яких Вісерис називав собаками Узурпатора. Князівна Елія Дорнська молить про милосердя, але від грудей у неї відривають Рейгарового спадкоємця, щоб закатрупити просто в матері на очах. А гладенькі відполіровані черепи останніх драконів порожніми очницями витріщаються зі стін тронної зали на те, як Царевбивця золотим мечем розтинає її батькові горло.

Народилася Дані за дев’ять місяців після втечі, на Драконстоні, коли страшний літній шторм мало не розломив фортецю на острові навпіл. Подейкують, шторм був жахливий. Таргарієнський флот, який стояв на якорі, розтрощило вщент; від парапетів набережної відривалися величезні кам’яні брили і з гуркотом котились у бурхливі води вузького моря. Мати померла, народжуючи Дані, і брат Вісерис ніколи не пробачив сестру за це.

Драконстону вона теж не пам’ятала: вони знову змушені були тікати від новозбудованого флоту Узурпаторового брата. На цей час від Сімох Королівств, які колись належали їхньому старовинному дому, залишився тільки Драконстон — давня столиця. Але й він — ненадовго. Залога уже готова була віддати їх у руки Узурпатора, але однієї ночі сер Віллєм Дарі з чотирма вірними кіннотниками вдерся в дитячу й викрав і їх із братом, і мамку-годувальницю, і під покровом ночі вирушив під вітрилами до безпечного браавоського узбережжя.

Сера Віллема вона смутно пригадувала: це був кремезний сивий чоловік-ведмідь, напівсліпий, який, уже хворий лежачи в ліжку, громовим голосом роздавав накази. Слуги боялися його до смерті, але до Дані він завжди був добрий. Називав її королівною, а іноді — міледі, а руки в нього були м’які, як стара шкіра. От тільки він ніколи не підводився з ліжка, і дні та ночі довкола нього витав дух хвороби — гарячий, вологий і нудотно-солодкавий сморід. Так було, поки вони жили в Браавосі, у великому будинку з червоними дверима. У Дані була навіть власна кімната, за вікном якої росло лимонне дерево. А коли сер Віллєм помер, слуги розікрали всі гроші, і так невеликі, які в них із братом лишалися, а згодом їх виставили з будинку. Коли червоні двері зачинилися назавжди, Дані розплакалася.

Відтоді вони кочували: з Браавоса до Мира, з Мира до Тайроша, з Тайроша до Когора, і далі до Волантиса й Лиса, ніде надовго не затримуючись. Це брат не хотів: наполягав, що найманці Узурпатора повсякчас переслідують їх, хоча Дані не бачила ніколи жодного.

Спершу магістри, архонти й купецькі барони радо вітали й годували Таргарієнів у себе вдома, але роки минали, а Узурпатор усе сидів на Залізному троні, й двері почали одні по одних зачинятися, і жити стало важче. За кілька років їм з братом довелося продати свої останні коштовності — не лишилося навіть монетки з материної корони. У провулках і винарнях Пентоса її брату дали прізвисько король-жебрак. Дані воліла не знати, яке прізвисько дали їй.

«Одного дня ми все собі повернемо, мила сестричко,— обіцяв брат. Іноді, коли він так казав, у нього трусилися руки.— Коштовності й шовки, Драконстон і Королівський Причал, Залізний трон і Сім Королівств — усе, що в нас забрали, ми все заберемо». Вісерис жив заради цього дня. Але Данерис хотіла повернути тільки великий будинок з червоними дверима, лимонне дерево за вікном і дитинство, якого не мала.

У двері м’яко постукали.

— Увійдіть,— дозволила Дані, відвертаючись од вікна. Зайшли служниці Іліріо, вклонилися й узялися до своїх справ. То були рабині — подарунок якогось друга, що їх магістр мав серед дотраків чимало. І хоча у вільному місті Пентосі рабства не було, ці були справжні рабині. Старша жінка, маленька і сіра як мишка, не промовила ні слова, але все компенсувала говірка дівчина. Вона була улюбленицею Іліріо — білява блакитноока шістнадцятирічна дівка, яка за роботою невпинно торохтіла.

Вони наповнили для Дані ночви гарячою водою, принесеною з кухні, напахтивши її ароматичними оліями. Через голову знявши з Дані грубу бавовняну сорочку, дівчина допомогла їй залізти у купіль. Вода була гаряча, мов окріп, але Данерис не здригнулася й не писнула. Вона любила жар. Від нього вона почувалася очищеною. Крім того, брат завжди казав: Таргарієнам гаряче не буває. «Наш дім — це лігво дракона,— казав він.— Вогонь у нас у крові».

Старша жінка вимила її довгі попелясті коси й ніжно вичесала їх, і все це мовчки. А дівчина, тручи їй ноги та спину, тріщала, яка Дані щасливиця.

— Дрого такий багатий, що в нього навіть раби ходять у золотих нашийниках. У його халасарі сто тисяч воїнів, а в його домівці у Ваїс-Дотраку двісті кімнат і двері зі щирого срібла. І далі в такому ж дусі: про те, який вродливий хал, який високий і ярий, безстрашний у бою, найкращий вершник усіх часів, найвлучніший лучник. Данерис мовчала. Вона завжди гадала, що вона, коли прийде пора, одружиться з Вісерисом. Століттями в домі Таргарієнів брати одружувалися з сестрами — ще відтоді як Ейгон Завойовник узяв собі сестру за наречену. Тисячу разів Вісерис казав: чистота крові понад усе, а у них була королівська кров, золота кров давньої Валірії, кров од крові дракона. Дракони не паруються з усілякою звіриною, і Таргарієни не змішуватимуть кров з нижчими. Аж раптом Вісерис замислив продати сестру чужинцю, варвару.

Коли вона вимилася, рабині допомогли їй вилізти з води й насухо витерли рушниками. Дівчина чесала їй коси, поки ті не заблищали, як розплавлене срібло, в той час як старша жінка напахтила її пряноцвітом з дотрацьких долин — трошки на зап’ястях, за вухами, на пипках грудей, і навіть — холодною рукою — у неї між ногами. Вбрали її в серпанок, який прислав магістр Іліріо, згори накинули легку сукню — темно-сливовий шовк, щоб відтінити її фіалкові очі. Дівчина взула її в позолочені сандалії, в той час як старша жінка закріпила в неї в косах тіару, а на зап’ястя натягнула золоті браслети з аметистами. Останнім було намисто — важкий золотий торквес із викарбуваними на ньому валірійськими символами.

— От зараз ви — справжня королівна,— затамувавши подих, зронила дівчина, закінчивши. Дані глянула на своє віддзеркалення у сріблястому люстрі, про яке не забув Іліріо. «Королівна»,— подумала вона і згадала слова дівчини про те, що хал Дрого такий заможний, аж раби в нього ходять у золотих нашийниках. Зненацька її прошив холод, і голі руки взялися сиротами.

Брат чекав на неї у прохолоді передпокою, сидячи на краю басейну, спустивши одну руку у воду. Коли сестра увійшла, він підвівся й прискіпливо її оглянув.

— Стань отут,— звелів він.— Розвернися. Так. Добре. Вигляд маєш...

— Королівський,— мовив магістр Іліріо, виходячи з арки. Як на такого дебелого чоловіка, рухався він з подиву гідною делікатністю. Попід просторими вогняними шовками в нього при ходьбі перекочувалися складки жиру. На всіх пальцях блищали коштовні камінці, а слуга так налоїв йому роздвоєну рудувату борідку, що та засяяла золотом.— Хай благословить вас Цар світла цього щасливого дня, королівно Данерис,— мовив магістр, беручи Дані за руку. Він уклонився, й серед блиску золотої борідки майнули криві жовті зуби.— Вона прегарна, як мрія, ваша світлосте,— обернувся він до її брата.— Дрого буде в захваті.

— Надто вже худа,— сказав Вісерис. Волосся його, таке саме сріблясто-попелясте, як і в сестри, було гладко зачесане назад і заколоте шпилькою з драконової кістки. Суворий вираз підкреслював тверді риси скуластого обличчя. Поклавши долоню на руків’я меча, позиченого магістром Іліріо, він запитав: — Ви впевнені, що халу Дрого подобаються такі юні дівчатка?

— У неї вже пішла кров. До хала вона вже доросла,— уже не вперше пояснив Іліріо.— Погляньте на неї! Ці сріблясто-золоті коси, ці фіалкові очі... Понад усякий сумнів, у ній вирує кров давньої Валірії. Вона знатного походження, дочка давнього королівського роду, сестра майбутнього короля, тож, безперечно, не може не вразити Дрого.

Коли він відпустив її руку, Данерис відчула, що тремтить.

— Сподіваюся,— з сумнівом зронив брат.— У дикунів дивні смаки. Хлопці, коні, вівці...

— Тільки при халові Дрого цього не кажіть,— мовив Іліріо.

— Ви мене за дурня маєте? — у фіалкових очах брата спалахнув гнів.

— Я маю вас за короля,— злегка схилив голову магістр,— а королям не властива обережність простолюду. Перепрошую, якщо образив вас.

Відвернувшись, він плеснув у долоні, кличучи носіїв.

Коли всі троє вирушили в дорогу на тонко різьбленому паланкіні, на вулицях Пентоса було чорним-чорно. Попереду, освітлюючи дорогу, йшли двоє служок, тримаючи пишно прикрашені олійні ліхтарі, засклені блакитними шибками, а дюжина дужих носіїв несла паланкін, поставивши жердини собі на плечі. Всередині за запонами було тепло й тісно. Крізь міцні парфуми Дані чула неприємний запах блідої шкіри Іліріо.

Але брат, який розвалився на подушках поряд із нею, нічого не помічав. Подумки він був за вузьким морем.

— Весь його халасар нам не знадобиться,— заговорив Вісерис. Пальці його гралися руків’ям позиченого меча, хоча Дані знала, що братові ще не траплялося по-справжньому застосувати меч.— Тисяч десятьох буде достатньо: з десятьма тисячами дотрацьких крикунів я змету Сім Королівств. Держава стане під знамена свого справжнього короля. Тайрели, Редвини, Грейджої — всі вони радіють Узурпаторові не більше за мене. Дорнян палить бажання помститися за Елію і її дітей. Та й простолюд буде за нас. Вони плачуть за своїм королем,— схвильовано глянув Вісерис на Іліріо.— Правда ж?

— Це ваш народ, і він вас любить,— дружелюбно мовив магістр Іліріо.— По всій державі, в усіх тверджах чоловіки потихеньку піднімають тости за ваше здоров’я, а жінки гаптують прапори з драконом і ховають їх в очікуванні того дня, коли ви, перетнувши море, повернетеся додому... Принаймні так кажуть мені вивідачі,— здвигнув він плечима.

У Дані не було вивідачів, не було змоги дізнатися, хто що робить чи думає за вузьким морем, але вона не повірила солодким словам магістра Іліріо, так само як не вірила магістрові в усьому. Однак брат радо кивав.

— Я власноруч уб’ю Узурпатора,— пообіцяв він, хоча в житті ще нікого не вбив,— як він убив мого брата Рейгара. І Ланістера, Царевбивцю, уб’ю також — за те, як він учинив з моїм батьком.

— Було б дуже добре,— зронив магістр Іліріо. Дані бачила, що на його пухких вустах блукає ледве помітна посмішка, якої не зауважив брат. Кивнувши, Вісерис відсунув запону й визирнув у ніч, і Дані зрозуміла: він знову і знову переживає Битву на Тризубі.

Хороми хала Дрого, оточені дев’ятьма вежами, розташувалися понад водами затоки; муровані стіни всі поросли плющем. Як сказав Іліріо, хороми ці подарували халу магістри Пентоса. Вільні міста повсякчас виявляли щедрість до комонників. «Ні, ми варварів не боїмося,— пояснив тоді Іліріо з посмішкою.— Цар світла захистить мури міста від мільйонів дотраків, принаймні так кажуть червоні жерці... однак не варто ризикувати, правда ж, особливо коли дружба коштує так мало».

Паланкін зупинили перед брамою, і один з вартових грубо відсунув запону вбік. У нього, як у всіх дотраків, була мідна шкіра й карі очі-мигдалини, проте він не мав бороди, а на голові носив гостроверхий бронзовий шолом незаплямованих. Він холодно оглянув прибулих. Магістр Іліріо прогарчав щось до нього грубою дотрацькою мовою; відповівши таким самим тоном, вартовий змахом руки дозволив заходити у браму.

Дані зауважила, що брат міцно стиснув руків’я позиченого меча. Здавалося, він налякався так само, як і вона.

— Зухвалий євнух,— пробурмотів Вісерис, коли паланкін, хитаючись, рушив до будинку.

— Сьогодні на бенкеті збереться чимало поважних людей,— медово заговорив магістр Іліріо.— У таких людей є вороги. А хал має захистити своїх гостей, а найперше вас, ваша світлосте. Немає сумнівів: за вашу голову Узурпатор не пожалів би грошей.

— О так,— похмуро відгукнувся Вісерис.— Запевняю вас, Іліріо, спроби позбутися мене були. Його найманці повсюди нас переслідують. Я останній з драконів, і поки я живу, я не спатиму спокійно.

Паланкін стишив хід і нарешті зупинився. Запони відкинули, і раб подав Данерис руку, щоб допомогти злізти. Нашийник у нього, помітила вона, був звичайний — бронзовий. За нею зістрибнув брат, і досі однією рукою стискаючи руків’я меча. Щоб поставити на ноги магістра Іліріо, знадобилася допомога двох міцних чоловіків.

У хоромах гостро пахло прянощами, пахогнем, солодкими лимонами й цинамоном. Прибулих провели через передпокій, де мозаїка з кольорового скла зображала Руїну Валірії. Уздовж стін горіли чорні залізні олійні ліхтарі. Стоячи попід кам’яним листям мурованої арки, євнух співуче оголосив про їхнє прибуття.

— Вісерис Третій з дому Таргарієнів,— вигукнув він високим солодким голосом,— король андалів і ройнарів і перших людей, володар Сімох Королівств і оборонець держави. Його сестра Данерис Штормороджена, королівна Драконстону. І їхній шановний господар Іліріо Мопатис, магістр вільного міста Пентоса.

Проминувши євнуха, вони опинилися в оточеному колонами дворі, зарослому плющем. Місячне світло помалювало листя, між якого рухались гості, в барви кості та срібла. Серед присутніх було чимало дотрацьких комонників — кремезних чоловіків з брунатною шкірою, з довгими вусами, стягнутими металевими кільцями, з чорними косами, лискучими від олії, з вплетеними в них дзвіночками. Але серед них були й горлорізи-брави та перекупні мечі з Пентоса, Мира, і Тайроша; червоні жерці, тлустіші за Іліріо; волохаті мешканці Порт-Ібена; вельможі з Літніх островів зі шкірою як чорне дерево... Данерис захоплено роздивлялася присутніх — і раптом налякано збагнула, що вона серед них — єдина жінка.

— Оці троє,— пошепки пояснював Іліріо,— кровні вершники Дрого. Біля колони — хал Моро з сином Рогоро. Чоловік із зеленою борідкою — брат архонта Тайроша, а позаду нього — сер Джора Мормонт.

Останнє ім’я привернуло увагу Вісериса.

— Лицар?

— Справжнісінький,— усміхнувся Іліріо в бороду.— Помазаний сімома єлеями особисто верховним септоном.

— А він тут що робить? — випалила Дані.

— Узурпатор полював на його голову,— пояснив Іліріо.— Через якусь дріб’язкову сутичку. Продав кількох браконьєрів тайроському работоргівцю замість віддати Нічній варті. Абсурдні закони! Людина має вільно розпоряджатися своїми невільниками.

— Бажано мені до ранку перемовитися з сером Джорою,— зронив брат. Дані з цікавістю поглянула на лицаря. Він був немолодий, за сорок, лисуватий, але й досі міцний і дужий. Вдягнений не у шовк чи бавовну, а у вовну та шкіру. Сорочка в нього була темно-зелена з вишитою на ній подобою чорного ведмедя, який стояв на двох лапах.

Дані й досі дивилася на дивного чоловіка з рідного краю, якого ніколи не бачила, аж тут магістр Іліріо поклав їй на голе плече вологу руку.

— А ось там, люба королівно,— прошепотів він,— сам хал.

Дані закортіло втекти й заховатися, але на неї дивився брат, а якщо вона розсердить його, то збудить дракона. Вона схвильовано розвернулася й поглянула на чоловіка, який, як сподівався Вісерис, ще до ранку попросить її руки.

Дівчина-рабиня не надто помилялася, подумала Данерис. Хал Дрого був на голову вищий за всіх присутніх, але водночас дуже легконогий і зграбний, як пантера в звіринці Іліріо. Він був молодший, ніж вона гадала,— не більш як тридцять. Шкіра мала колір натертої міді, а густі вуса стягували золоті та бронзові кільця.

— Маю піти вклонитися,— сказав магістр Іліріо.— Почекайте тут. Я приведу його до вас.

Поки Іліріо розвальцем ішов до хала, брат стиснув руку Дані, і то так міцно, що їй аж стало боляче.

— Бачиш його косу, люба сестро?

Коса Дрого була чорна як ніч і важка від ароматичної олії, та ще й прикрашена крихітними дзвіночками, які м’яко дзвеніли, коли хал рухався. Коса була нижче пояса, нижче навіть сідниць — її кінчик черкав по стегнах.

— Бачиш, яка вона довга? — спитав Вісерис.— Переможений у битві дотрак від сорому обтинає собі косу, щоб увесь світ знав про його ганьбу. Хала Дрого ще в житті ніхто не перемагав. Він — другий Ейгон Повелитель Драконів, а ти будеш його королевою.

Дані поглянула на хала Дрого. Риси обличчя в нього були тверді й жорстокі, а очі холодні й темні, як агат. Її брат іноді, якщо вона раптом збудить дракона, робив їй боляче, однак не лякав її так, як цей чоловік.

— Не хочу я бути його королевою,— зненацька для себе сказала вона тихо й непевно.— Будь ласка, Вісерисе, будь ласка! Я не хочу його, я хочу додому.

— Додому? — мовив брат, не підвищуючи голосу, але в тоні вчувалася лють.— А як же нам повернутися додому, люба сестро? У нас забрали дім!

І він, уп’явши пальці їй у шкіру, потягнув її в темряву.

— Як нам повернутися додому? — повторив він, маючи на увазі Королівський Причал, і Драконстон, і корону, яку вони втратили.

Але Дані йшлося тільки про свої покої в маєтку Іліріо, які не були справжньою домівкою, хай і єдиною, яку вони мали, однак брат і чути про це не хотів. Він це домівкою не вважав. Навіть великий будинок з червоними дверима не був йому домом... Його пальці дужче стиснули руку сестри, вимагаючи відповіді.

— Я не знаю,— відповіла Дані нарешті тремтячим голосом. У її очах стояли сльози.

— А я знаю,— гостро відтяв Вісерис.— Ми повернемося додому на чолі війська, люба сестро. На чолі армії хала Дрого, ось як ми повернемося додому. І якщо для цього тобі доведеться жити з ним і спати з ним, то так і буде,— посміхнувся він.— Та нехай хоч весь халасар має тебе, люба сестро, всі сорок тисяч комонників, разом з їхніми кіньми, якщо такою буде ціна за наше військо. Скажи спасибі, що йдеться тільки про Дрого. З часом ти його, думаю, навіть полюбиш... А тепер витри очі. Іліріо веде його сюди, і нема чого йому дивитися на твої сльози.

Обернувшись, Дані побачила, що так і є. Магістр Іліріо, розсипаючись в усмішках і поклонах, уже вів хала Дрого до них. Зворотом долоні вона стерла з очей сльози, які так і не покотилися.

— Усміхайся,— нервово шепнув Вісерис, який ніяк не міг намацати руків’я меча.— І випростай плечі. Нехай бачить, що в тебе є груди. На бога, тобі й так нема чим особливо похвалитися.

Всміхнувшись, Данерис випростала плечі.