Холодна Гора

«Зізнання»

Входимо до кабінету начальника відділу. Капітан Торнуєв, який розсівся за столом, доброзичливо вітається. Ліворуч від столу сидить Рєзніков і переглядає справи. Торнуєв запрошує мене до розкішного шкіряного крісла по другий бік від столу. Позад мене — столик з вином та іншими напоями, якими мене щедро пригощатиме Шалит.

Він обслуговуватиме мене так, як кельнер обслуговує грошовитого клієнта, сподіваючись на добру подачку. Протягом декількох хвилин приготувань я зосереджуюся на тому, щоб розслабитися, відпочити та встановити душевну рівновагу й усіляко намагаюся не думати про те, що буде. Поступово біль вщухає, і я заспокоююся.

Рєзніков час від часу перегортає папери й передає їх капітанові.

Капітан їх також переглядає, роблячи час від часу якісь позначки олівцем. Врешті, звертається до мене:

— Олександре Семеновичу, як я й казав, усе буде добре. Тепер давайте викладемо все на папері, а почнемо з вашої організації. Ви повинні з’ясувати нам її характер, розповісти про ваші дії в плані боротьби проти радянської влади. Розкажіть нам, наприклад, чи робили ви це все за власними переконаннями, чи під впливом друзів.

Не поспішайте, добре подумайте перед тим, як занести щось до протоколу. Ми хочемо, щоб усе було гаразд.

Прийнявши своє рішення, я не збирався багато вигадувати. Виступлю як послідовник Бухаріна, схильний до тероризму та контрреволюційної діяльності. З іншого боку, буду всіляко заперечувати шпигунство та диверсійну роботу. Одну тяжку проблему я все ж ніяк не міг вирішити, а саме: хто завербував мене і кого завербував я. Кожне зізнання в ДПУ починається саме з цих питань. Відповісти на перше було досить легко. Я можу назвати осіб, які були в безпеці за межами Радянського Союзу. Фактично слідчі не раз казали, що я прибув до Радянського Союзу як іноземний агент бухарінців чи троцькістів — з одного боку, і гестапо, — з іншого. Отже, моє вербування мало місце за кордоном.

Рєзніков завжди проявляв стурбованість відносно моїх зв’язків з Бухаріним. Як він уявляв собі виникнення цих зв’язків, я не знаю.

Можливо, він хотів зізнань у тому, що німецька права опозиція послала мене до Бухаріна і що мені були дані інструкції провадити контрреволюційну роботу в Україні. ДПУ ніколи не відкривало мені секретів про те, як ці уявні контрреволюційні організації діяли на практиці. Гепеушники робили лише натяки, тож я ніколи не знав напевне, яких саме зізнань вони від мене хочуть. Можливо, вони й самі того не знали. А причиною було те, що в Радянському Союзі на той час не було ніяких контрреволюційних організацій і, дійсно, важко було уявити, як подібні організації повинні діяти. ДПУ ніколи не могло разв’язати проблему різниці між тим, що воно хоче, і дійсними фактами.

Друга проблема була важчою. Рєзніков вимагав прізвищ людей, яких ДПУ могло б заарештувати, та, без сумніву, він мав на увазі моїх друзів по інституту: Лейпунського, Шубникова, Ландау, Руемана та інших. Але тут я не збирався поступатись: заперечуватиму.

Впродовж наступних трьох годин я диктував свої зізнання й весь час дивувався, чому від мене не вимагають прізвищ «спільників». Якщо пощастить, то Торнуєв, який повинен скоро втомитися, задовольниться половиною моїх зізнань і відішле мене спати. А добре виспавшись, я зможу витримати ще тиждень «конвеєра».

Моєю метою було виграти час. Я дуже добре знав історію німецької та австрійської комуністичних партій і повів мову про їхню внутрішньопартійну фракційну боротьбу. Я почав розповідати про розбіжності, які виникли в центральному комітеті й назвав людей, які проводили опозиційну політику в Комінтерні. Це було просто зробити, і це нікому не загрожувало небезпекою.

— Боротьба проти керівництва партії, нарешті, призвела до утворення згуртованої фракції, — продовжував я, — і партія відповіла виключенням лідерів опозиції.

Торнуєв перервав мою лекцію запитанням:

— Коли права опозиція в Німеччині стала нелегальною?

Я витріщився на нього з робленим здивуванням:

— Я не розумію запитання, капітане Торнуєв. Опозиція ніколи не була нелегальною. Принаймні, доки існував Веймарський режим.

Пізніше, звичайно, після приходу до влади Гітлера, вона стала нелегальною разом з усією партією.

Настала черга Торнуєва дивуватися.

— Чи не хочете ви сказати, що опозиції було дозволено розводити контрреволюційну та антирадянську пропаганду? — запротестував він.

— Але ж, громадянине капітане, ви маєте пам’ятати, що це мало місце в Німеччині та Австрії, де влада не дуже цікавилася внутрішньопартійними дискусіями комуністів. Її зовсім не обходило, чи та опозиція контрреволюційна та антирадянська, чи ні.

Простодушний капітан хотів ще щось заперечити, та Рєзніков, який мав якесь уявлення про те, що робиться за межами Союзу, перервав його:

— Це питання специфіки умов, що існують в капіталістичній Німеччині, товаришу капітане.

Капітан милостиво дозволив витягти себе з плутанини свого світогляду. Завдяки своєму невігластву, Торнуєв переносив умови, що існували в Радянському Союзі, на інші країни. До 1927 року існувала відкрита боротьба в Російській комуністичній партії. Згодом Троцького та його прибічників було вигнано, а опозицію оголошено поза законом. Саме в цей час ДПУ почало втручатися в партійну боротьбу. Оратори на партійних з’їздах та конференціях ще зверталися до часів, коли опозицію було загнано в підпілля, і саме з цих причин Торнуєв міркував так: спочатку опозиція, потім контрреволюційна організація. Це був природний шлях його мислення і він вважав, що німецька права опозиція розвивалася таким же шляхом. От йому й захотілося дізнатися, коли саме відкрита опозиція перетворилась у нелегальну контрреволюційну організацію.

Я продовжив свою лекцію. Не без задоволення я пояснив різницю між офіційною партією та опозицією. Зробив я це в такий спосіб, щоб мої зізнання мали вигляд апологетики політики німецької правої опозиції. Я описав з’їзд правого крила опозиції, що відбувся в центральній Німеччині 1929 року й гепеушники, а особливо Торнуєв, слухали мене з роззявленими ротами.

У такій манері, не впадаючи в суперечності з фактами, я продовжував близько двох годин. Це був простий опис боротьби ідей в німецькому робітничому рухові. І ні слова про контрреволюцію.

Обидві групи — партія та опозиція — хотіли революціі, диспути точилися лише навколо шляхів до неї. Обидві групи захищали Радянський Союз і підтримували будівництво соціалізму. Але, звичайно, опозиція щодо керівництва офіційної партії та Комінтерну, тобто щодо політики Сталіна, — то була вже неприкрита контрреволюція для Торнуєва та його команди. В цей час уже з моєї голови вивітрилися рештки туману, навіяного спілкуваням з Рожанським.

Я почав міркувати згідно зі здоровим глуздом та законами логіки, а не за правилам діалектики ДПУ. Протягом першої частини моїх «зізнань» мій мозок працював відмінно, моя голова була напрочуд ясною. Прийшло друге дихання й зникла втома. Мене тішило, що в такому місці, в серці в’язниці ДПУ, я мав можливість солідаризуватися з ідеями правого крила німецької опозиції, якій я завжди симпатизував. Торнуєв сам вів протокол. Приблизно через дві години він спинив мене:

— Я думаю, що час нам чим-небудь закусити, Олександре Семеновичу. А потім ми перейдемо до другої частини ваших зізнань, а саме до вашої особистої участі в усьому цьому.

Він дав вказівку приготувати для всіх нас те, що мені видалося воістину розкішною вечерею. Поки ми їли, Шалит уважно слідкував за тим, щоб моя склянка не була порожньою. А тим часом я вирішив, хто ж таки мене «завербував».

…Віллі Стейн був цікавою особистістю. Він був лідером правого крила опозиції в Австрії і моїм другом. Опріч того, я ще придумав Гришу, якому на час мого вербування мало бути близько чотирнадцяти років. Навіть ДПУ важко буде повірити в те, що він зміг завербувати тридцятирічного чоловіка в контрреволюційну організацію. Пізніше, коли прийде час відмовитися від своїх «зізнань», я використаю цей пункт для того, щоб довести невірогідність своїх свідчень.

Коли скінчили вечеряти, я продовжив свої «зізнання».

— Коли ви приєднались до опозиції?

— Гадаю, що влітку 1929-го.

— Що привело вас на шлях боротьби з партією?

— Моя невіра в сили революційного пролетаріату та в успіх будівництва соціалізму в Радянському Союзі.

Звичайному читачеві, незнайомому з жаргоном комуністичної партії, і на думку не спаде, наскiльки моя відповідь була актуальною. Адже починаючи з 1936 року й пізніше, вся офіційна комуністична преса завжди проголошувала, що це головні аргументи опозиційних сил. Після процесу П’ятакова з’явився новий мотив — бажання реставрувати капіталізм. Я не міг зрозуміти, навіщо людям, які ризикували своїм життям у боротьбі проти капіталізму, тепер забажалося його реставрувати. Гадаю, що це було таємницею і для ДПУ. Однак, гепеушників мало турбувала логічна послідовність: вони мали за порядок усе, що узгоджується з офіційною доктриною партії, якою б ідіотською вона не була.

Хоч намір «реставрувати капіталізм» ставився вище за мотив «невіри», останній ще також цінувався. Упродовж своїх «зізнань» мені не раз доводилось обґрунтовувати свої дії та наміри, що досить нелегко було зробити. Я мав, наприклад, знайти резони, прийнятні для ДПУ, щодо причини своєї ненависті до Сталіна, якого я, буцімто, хотів убити. Я не міг викласти правдоподібні причини такої ненависті, бо то була б контрреволюція у в’язниці. Не міг же я сказати про те, що він поклав край свободі в партії; що він несе особисту відповідальність за смерть понад 10 мільйонів нещасних селян; що його політичні помилки сприяли приходові до влади німецького фашизму; що він холоднокровно винищив майже всю стару революційну гвардію.

Лекції Рожанського не минулися мені даремно. Він передбачив різні ситуації і навчив мене, які саме зізнання й коли треба давати: я мав казати, що ненавиджу Сталiна за те, що під його керівництвом у Радянському Союзі успішно будується соціалізм і тому боротися з радянською владою нелегальними засобами стало неможливо.

Отже, мої друзі в Німеччині та Австрії з правого крила опозиції, особливо Віллі Стейн і, звичайно, молодий «Гриша» «завербували» мене. Я, дійсно, зустрів Віллі Стейна в кафе у Празі, коли був у відпустці. Цю випадкову зустріч я навмисне зобразив як домовлену, на якій він дав мені інструкції щодо організації вбивства Сталіна та Ворошилова. Але тут я допустив суттєву хронологічну неузгодженість, яку також міг би використати в разі відмови від своїх «зізнань». Ця зустріч мала місце влітку 1935 року, тоді як, згідно з заявою Влаха, приготування до вбивства були зроблені ще в 1934 році.

Так, виконуючи інструкції мого шефа Віллі Стейна, я проінструктував декількох німецьких робітників поїхати на Кавказ та вбити Сталіна і Ворошилова, коли ті полюватимуть і випадково опиняться поза охороною ДПУ. Я намагався, щоб мої «зізнання» були якомога далі від змісту заяви Влаха та тих, хто її підписав, і це було нелегко зробити. Але ця заява дала мені можливість назвати людей в Радянському Союзі, яких я «завербував» в мою контрреволюційну організацію. Оскільки вони вже самі «зізналися», ніякої шкоди я їм не заподію. Таким шляхом я сподівався обійти фатальне питання викриття «своїх спільників».

Зрештою, я був фізиком і водночас марксистом і, отже, мав мислити логічно, тому, за винятком хронологічної непослідовності, моя історія була цілком логічною й вірогідною. Все було б добре, якби не декілька важливих моментів, про які я нічого не знав. Наприклад, чому план не вдалося здійснити? На якій стадії його викрито? І як саме? Одне було ясно — план не вдався, оскільки замах викликав би масові арешти. Я був стурбований цим, але не дуже.

— Але є одна річ, про яку я не можу сказати нічого певного, — заявив я з невинним виглядом, — чи замах було вчинено?

Торнуєв вибухнув реготом, до якого приєднались інші.

— Якби це сталося, — пояснив Рєзніков, — або навіть якби мала місце лише спроба, розстріляні були б не ви, а ми. Саме для цього ми існуємо: ми в зародку знищуємо плани класових ворогів.

Як усе було просто! Я зробив ще одну спробу щось заперечити, але Торнуєв перервав мене:

— Хай у вас голова про це не болить, Олександре Семеновичу.

Відповідайте на запитання, що ми їх перед вами ставимо з усією правдивістю. Але я бачу, що ви вже стомилися. Давайте сьогодні закінчимо, і ви трохи відпочинете. Завтра ми перейдемо до вашої диверсійної та шпигунської діяльності.

Мені не дуже сподобалося почуте, але думка про нічний сон була чудовою. Отже, я поздоровив сам себе з успіхом.

— Дуже добре. Ми закінчимо сьогоднішнє слідство таким записом: «Я зроблю додаткову заяву про диверсійну та шпигунську роботу моєї організації та мою в ній участь завтра». Підпишіть ось тут.

Він вручив мені ручку й тим поставив мене перед складною дилемою: що робити? Протестувати чи підписати мовчки? Якщо я запротестую, все може розпочатися знову, і замість жаданого сну — знову «конвеєр», якому я не в силах буду протистояти. Мені конче потрібно сном відновити свої сили, щоб потім ще тиждень вистояти на «конвеєрі», якщо доведеться. Я підписав.

Торнуєв підвівся й кивнув Шалиту налити мені ще одну склянку вина.

— Пийте, Олександре Семеновичу, — промовив він весело, — ви сьогодні заслужили. Ви зробили добре діло й дуже нам допомогли.

— Що тепер зі мною буде, громадянине капітане? Мене розстріляють?

Я підвівся й підійшов до розчиненого вікна. Вже давно стемніло, й свіже повітря принесло приємну прохолоду. Мабуть, Торнуєв подумав, що я хочу викинутися з вікна, бо підскочив до мене й схопив за руку.

— Розстріляють? Облиште ці думки. Ви дістанете декілька років, потім повернетеся й станете великою людиною. Дивіться, наприклад, на Рожанського.

— Що з ним?

— Дістав свої три роки й уже в дорозі до табору. Але скоро він повернеться.

Двома роками пізніше я довідався, що Рожанський усе ще знаходився у внутрішній в’язниці Харкова.

Торнуєв зателефонував до гаража й викликав авто. Рєзніков спровадив мене до Холодної Гори. Повернувшись у свою камеру я знайшов її порожньою. Зняв черевики і, в чім був, ліг на ліжко. Дивився на зорі крізь вікно і не міг заснути.

Настав ранок, а я все ще не склепив очей. Охоронець мене не підіймав. Пізніше через «кормушку» подали хліб і чай. Я намагався не згадувати про минулу ніч. Думав про Європу, про свою дружину та друзів. Мабуть, я нікого з них уже не побачу. Чи можуть мене розстріляти? Якщо вони сприймають мої зізнання серйозно, то можуть. Після вбивства Кірова були прийняті спеціальні закони проти тероризму. Навіть замах карався смертю, а все слідство мало бути скінчено протягом десяти днів. Потім вирок і негайна страта. Я звинувачувався в організації замаху на Сталіна, тож чого ще слід було чекати? Але чогось ці думки мене не лякали. За весь трирічний термін мого перебування в ув’язненні був лише один період приблизно протягом шести тижнів, коли я, дійсно, повірив у те, що мене можуть розстріляти.

Це було восени 1937 року, коли трійки — Надзвичайні комісії з трьох осіб — почали засідати й засуджувати людей до страти, навіть не вислухавши їх. Ні, я не боюся вмерти, боюся лише наступного допиту. Я сповнений рішучості відмовитися від усього, лякає тільки те, що станеться опісля. Чи почнуть знову свій «конвеєр», чи придумають щось гірше? Я пролежав увесь день і тільки надвечір заснув.

Десь опівночі «кормушка» відчинилася і голос запитав:

— Ваше прізвище?

— Вайсберг.

— На допит.

Моє серце почало скніти. Що я скажу Рєзнікову? Що він розпочне? Я намагався про це не думати.

У внутрішній в’язниці мене спочатку запроторили до камери, але пробув я там недовго і був приведений до кабінету Рєзнікова.

— Перш за все, Олександре Семеновичу, — почав він, коли я сів, — займемося питанням вашої диверсійної діяльності. Після цього, якщо вистачить часу, перейдемо до шпигунства.

Я зібрав свою мужність.

— Громадянине слідчий, ви дійсно вірите бодай слову з того, що я підписав учора?

Спочатку він ніби не зрозумів, про що йдеться.

— Не розумію, що ви маєте на увазі, Олександре Семеновичу, висловлюйтесь точніше.

— Учора під тиском фізичних тортур, після того, як мені тиждень не давали спати, я зробив зізнання, які від початку до кінця вигадані. Тепер я вважаю за свій обов’язок від них відмовитися.

— Що? Ти, курво, провокаторе, контрреволюційний бандите!

Хочеш вчинити провокацію проти радянської влади? І ти смієш казати мені це в очі? Та ми розстріляємо тебе як скаженого пса!

— Робіть що знаєте, але я ніколи не був контрреволюціонером.

Я ніколи не діяв проти радянської влади. Я ніколи не організовував замаху на життя Сталіна й ніколи не мав нічого спільного з диверсійною або шпигунською діяльністю. Все це вигадки. Я сказав це, бо не міг фізично більше терпіти. Ви змусили мене зробити фальшиве зізнання протизаконними засобами.

Рєзніков схопився й забігав навколо столу.

— Який негідник! Ти смієш казати, що ми щось вимагали від тебе? Ти зізнався, бо зрозумів, що викритий, і марно далі замикатися. Та ти знаєш, що я зроблю з таким негідником? Триматиму тебе на стільці доти, доки не зізнаєшся в усіх своїх злочинах. Нічого, ми ще маємо час. Писатимеш відтепер усе сам, доки пальці на руках не повідсихають. Не може бути жалю до ворога народу. Єжов тут цілковито має рацію. Раз нас можеш ошукати, другий раз це тобі не вдасться.

«Конвеєр» розпочався знову. Решту дня я якось протримався.

Рєзніков, Шалит та Вайсбанд змінювали один одного по черзі. Шалит репетував те саме, що й раніше. Біль у пахвині відновився, і через двадцять чотири години все знов понабрякало. На третій день я попросив олівець та папір, щоб написати лист Торнуєву.

«Громадянине капітане, — написав я, — я не винен, але коли моє тіло не дає змоги мені більше терпіти, я змушений знову робити фальшиві зізнання. Але ж через день я відмовлюся від них. Нема такої сили, яка б змусила мене підтвердити ці зізнання перед судом або прокурором».

Рєзніков прочитав лист.

— Це все не допоможе, — сказав він. — Ви капітулюйте. На суд ви все одно ні в якому разі не потрапите. Вистачить із вас «трійки».

Я почувався нездатним витримати другий «конвеєр» так само довго, як перший. Уже на четвертий день після обіду я попросив олівець та папір і написав нові «зізнання». Я не пам’ятаю, в чому саме я «зізнався» цього разу. Шалит вивів мене в сусідню кімнату, де працював незнайомий мені слідчий. Я дістав кілька хвилин перепочинку й трохи оклигав. Коли потім по мене прийшов Рєзніков, я завимагав від нього повернення написаного мною паперу для того, щоб його знищити.

— Це все неправда, громадянине Рєзніков, це дика вигадка і нічого більше. Я не зміг витримати болю. Так довго сидіти нестерпно, але якщо я вже підвівся, то від усього відмовляюся. Віддайте мені протокол. То все брехня.

Я й тепер дуже добре пам’ятаю вираз його обличчя. Він потримав шмат паперу з моїми «зізнаннями» в руках, а потім, мовчки, осудливо хитаючи головою, заховав його в теку. Згодом відвів мене до свого кабінету.

— Ми маємо тепер усі потрібні нам документи, — проголосив він. — Заяви свідків, ваші зізнання та ще один-два речових докази.

Цього цілком досить для «трійки», щоб винести смертний вирок.

І це станеться, якщо не дасте правдивих свідчень. А будете чинити опір та заперечувати — помрете не пізніше, як за десять днів. Будете продовжувати свої зізнання чи ні?

— Ні, громадянине Рєзніков.

— Слухай, твоя відмова від зізнань — відома тільки нам. Ми ж надішлемо ці зізнання до «трійки», і в неї не виникне ніяких питань.

Смертний вирок тобі забезпечений. Чи будеш і далі заперечувати?

— Так.

— Тоді сидітимеш на тім стільці, доки не згниєш. Мы тебя в рот поебем, блядь. Хто ти такий, щоб ми з тобою стільки панькались? Ми поламаємо тобі всі ребра! Ти ще приповзеш до нас сам і будеш благати прийняти свої зізнання перед тим, як ми покінчимо з тобою.

Пошел к ебаной матери.

Він сердито запхнув мене в кімнату, де був Шалит. Тепер вони почали горлати на мене вдвох, утрьох, а то вчотирьох одразу. Шалит привів на допомогу своїх друзів. Протягом наступної доби я пройшов через десяток слідчих. Однак, це вплинуло на мене дуже мало.

Я пересилював свій біль і тримався з останніх сил. На п’ятий день я ще тримався. В цей час я ще відхиляв капітуляцію й не відчував страху перед тим, що могло статися.

На п’ятий день по обіді до кімнати зайшов наглядач і вручив Шалиту записку. Він прочитав її й підвівся.

— Ми знайдемо інші засоби зламати тебе, — сказав він, але голос його звучав напрочуд непевно. — Заберіть його.

Я було подумав, що це звичайна десятихвилинна перерва для відвідання вбиральні або прийняття їжі. Але замість того мене було забрано на Холодну Гору. «Великий конвеєр» скінчився.