Холодна Гора

Відьомський Шабаш

Восени 1937 року прорвало всі греблі й повінь репресій затопила всю країну. Прокурори республік санкціонували з дня на день, ба!, з години на годину стоси наказів про арешти, не читаючи навіть прізвищ звинувачуваних. Чекісти, звільнені від усяких химер розуму, моральності та інтересів народу, розкривали змови одна фантастичніша за іншу. З запалом та запопадливістю, гідними кращої справи, вони винаходили нелегальні організації. Готували у своїх протоколах державні перевороти й приписували нічого не підозрюючим людям керівні ролі в збройних повстаннях. Арештовані навіть не пробували боронитися. Загальне безумство перейшло й на них. Вони не лише охоче складали вигадані зізнання, але й оздоблювали їх фантастичними подробицями. Та обставина, що майже всі народні герої пішли до в’язниць, заспокоювала їхнє сумління й надихала фантазію. Гаслом стало «чим гірше, тим краще». Вигадувалися злочини, від яких волосся ставало дибки на голові. Усунення найкращих людей з армії, народного господарства, науки, політики й техніки призвело до загальної катастрофи — може, то й був шлях довести до абсурду політику диктатора та його таємної поліції. Арештовані перестали боятися смерті за підготовку замаху на вождя, бо вважали, що мільйонів не можна розстріляти. Вони вже не вважали ганьбою зізнання в шпигунстві на користь Гітлера, який уже мав мільйони своїх шпигунів у країні, принаймні, у камерах НКВС. Вожді народу, герої Жовтневої революції зрадили країну на користь гестапо — того вимагало ДПУ. Найкращі голови в країні — винахідники й дослідники — цілими днями сушили свою голову над тим, як досягти рівня капіталістичної науки та техніки, а вночі складали плани, як повернутися назад і повисаджувати свої лабораторії в повітря. Саме цього вимагали від них чекісти.

Чекісти жили своїм життям, яке, однак, підпорядковувалось законам конкуренції. Кожен ревниво слідкував за успіхами свого колеги й намагався його переплюнути. Кожен відділ НКВС змагався з усіма іншими відділами. Кожне провінційне місто — з Москвою.

Не мала значення кількість заарештованих, ішлося про якість роботи. Слідчі, якщо хотіли зробити кар’єру, або навіть утриматися при своєму становищі, мусили викривати все небезпечніші змови. У їхніх протоколах заводи летіли в повітря, горіли зерносховища, потяги сходили з рейок, помирали від отруєння цілі полки Червоної армії.

Та цього всього було замало. Хотілося чогось значнішого, а головне оригінального. Гарячково вишукувались якісь контрреволюційні дії, — бо звинувачувані могли подати лише наміри, лише змови і ніяких повстань, лише накази про здійснення терористичних актів і ніякого застосування зброї, яку можна було б побачити й узяти до рук. Брак подібних зізнань пояснювався не впертістю звинувачуваних, а радянською дійсністю 1937 року. Опріч суцільної ненависті до диктатора, не було на той час у країні жодної нелегальної організації. Не було повстань, таємних складів зброї, замахів на провідних керівників країни. А люди з Політбюро не мали наміру стрілятися, аби тільки дати ДПУ речові докази.

Чим менше контрреволюційних дій могли виявити чекісти, тим більше вони викривали контрреволюційних намірів. Вже кожне село мало дві або три незалежних терористичних групи, кожна з яких жадала крові диктатора, у кожному промисловому підприємстві сиділи диверсанти, які прагнули замінувати електростанції. По всій країні залізничники тільки те й робили, що чекали нагоди пустити під укіс військовий транспорт. Бактеріологи винаходили нові хвороби, щоб знищити людей та військові підрозділи. Колишні партизани часів громадянської війни знову почали збиратися в лісах і хапатися за зброю. Політики готували передачу частини території давнім ворогам держави. Національні меншини виношували плани свого виходу із Союзу і приєднання до фашистської батьківщини, якщо навіть ця батьківщина була віддалена від них на 3 000 кілометрів, — наприклад, гітлерівська Німеччина від Німецької республіки Поволжя. Такий вигляд мав Радянський Союз у головах чекістів наприкінці 1937 року.

Та все ж не всі в’язні піддалися психозу. В камерах сиділи найкращі патріоти країни, п’ятдесятилітні люди, які колись на своїх плечах винесли революцію й громадянську війну. Тепер вони з сумом та неспокоєм спостерігали руйнацію їхньої справи. Вони не поділяли оптимізму молодих людей і не вірили в те, що «чистка» суперечить волі вождя і що вона є вибриком оскаженілого апарату ДПУ. Вони також не поділяли ілюзій інших стосовного того, що сам процес масового знищення призведе до знищення самого апарату знищення, що «чистка» мала сама собі остаточно покласти край. Ці люди чинили опір до самого кінця. Проти них був спрямований безжальний терор гебістів. Вони гинули під тортурами, але помирали без слова скарги.

У жовтні в «брехайлівці» сидів старий керівник партизанського руху. Людина геркулесової статури. Воював на Далекому Сході під проводом Лазо проти японців і проти білогвардійських генералів — Колчака та Унгерн-Стернберга. Тепер же він мав зізнатися, що був японським шпигуном, який видавав ворогам своїх соратників. Їм не вдалося зламати опору старого партизана, але вони добре відчули на собі його ненависть. Через тиждень його принесли непритомним до «брехайлівки». Лікар оглянув його й відправив до шпиталю. Співкамерник пізніше повідомив нас про його смерть. Лікарі та інші хворі питали його про те, що йому пороблено. Спочатку він мовчав, а потім, уже перед самою смертю, повідомив, що впав зі сходів.

На той час ми в камерах знали все, що діялося на волі. Ізоляція була порушена. Щогодинно прибували сотні нових в’язнів. Були вони живою газетою, але приносили нам більше, ніж це могла зробити піддана цензурі преса. Приходили вони з країни мовчання, де ніхто не смів відкрити рота, і лише в камерах починали говорити, бо вже не боялися арешту. Приходили з торбинками сухарів. Вони місяцями очікували на арешт. Коли ж та хвилина наставала, зникало напруження, і вони з полегшенням зітхали. Вони розповідали нам, що сталося з партією. Партійний секретар запитував кожного комуніста: «Скільки ворогів народу ти викрив?» І не приймав відповіді, що жодного. Реакція була стереотипною: «Ти хочеш сказати, що в вашому осередку немає ворогів народу чи, може, тебе не торкається сталінське гасло «революційної пильності»? Якщо хочеш залишитися в партії, видай ворогів». Хто тримався — був виключений, а це було запорукою арешту. Найчастіше, вже наступної ночі по виключеного приходили чекісти.

Знов і знов поставало питання: який політичний сенс того всього? Й не знаходилось жодної відповіді. Кожне нове пояснення вже наступного дня спростовувалося новими фактами. Одне не викликало сумніву: якими б не були справжні задуми диктатора, якою б не була задумана ним політична мета ліквідації, діяльність ДПУ досягала зворотних результатів. Скоріше за все, тут об’єдналася божевільна ідея з божевільною і жахливою технікою її виконання, внаслідок чого було розхитано фундамент людського суспільства. Ми не відали провідної ідеї, але ми добре бачили божевільну техніку її втілення.

То була техніка ВЕРБОВКИ.

Розповідають, що перський шах, будучи в захопленні від нової гри в шахи, викликав автора винаходу гри, щоб якось його винагородити. Шах пообіцяв виконати будь-яке його бажання, хоч би це й коштувало йому половини царства. Винахідник же виявився напрочуд скромним: «Поклади мені, царю, одне пшеничне зерно на першу клітинку шахової дошки, на другу клітинку — дві зернини, на третю — чотири й так далі. Цієї винагороди з мене буде досить». Шаха обурила безпретензійність знаменитого винахідника і він звелів доставити мішки з пшеницею. Невдовзі стало зрозуміло, що палац не вмістить тієї кількості пшениці. Тоді він покликав мудреців, аби вони підрахували, скільки ж треба того зерна. Коли ж вони, нарешті, підрахували, то виявилось, що врожаю всієї держави за ціле тисячоліття не вистачить для того, щоб задовольнити вимогу винахідника.

Щось подібне трапилося і з Сталіним, коли після трьох років «чистки» він збагнув її масштаби. Тоді й лише тоді він дав команду зупинитися. Але було вже занадто пізно. Звільнити масу невинуватих людей уже було небезпечно. А полишити їх гнити в таборах далекої Півночі та інших місцях означало скомпрометувати російську революцію.

Перед кожним ув’язненим ставилося два кардинальні питання:

«Хто тебе завербував?», «Кого завербував ти?» Спочатку він заперечує свою провину, але після кількох днів фізичної наруги розколюється і називає від 5 до 10 своїх спільників. Найпізніше як через місяць після арешту вербовщика до в’язниці прибували завербовані ним люди. Кожен із тих 5 вказував 5 нових. У наступний місяць до в’язниць прибувала третя генерація, чисельністю в 25 змовників. Через півроку потомство першого заарештованого вже складалося з армії в 15 000 контрреволюціонерів, якщо знехтувати поправками на ту обставину, що деяких змовників вербувало одразу кілька осіб.

Коли пізніше я буду послуговуватися термінами «вербовщик» чи «завербований», то це не треба розуміти в тому сенсі, що в дійсності мала місце якась вербовка. Коли хтось із нас казав: «Лебедєв «завербував» Кіндратенка», — то це лише означало, що Лебедев, так само як і Кіндратенко, був відданим радянським громадянином, який ніколи не належав до жодного контрреволюційного руху.

Однак він зламався під катуваннями й зізнався до протоколу: був контрреволюціонером і завербував Кіндратенка до своєї контрреволюційної організації. На нашому ж жаргоні це означило, що Лєбєдєв був ВЕРБОВЩИКОМ, а Кіндратенко — ЗАВЕРБОВАНИМ.

У харківських в’язницях того часу можна було прослідкувати той процес вербування, але не згори, а знизу. Ми спостерігали лише розгалудження дерева й не бачили його стовбура. Ніколи, за винятком дуже рідкісних випадків, не можна було встановити початку ланцюга. Кожен, хто прибував, уже був завербованим, але ж повинні були існувати люди, які започаткували той стовбур. Де залишилися перші камені, що своїм падінням започаткували схід лавини? Тих уявних предків-засновників наших організацій ми називали «архі-вербовщиками».

Масові арешти розпочалися наприкінці літа 1937 року. Але архі-вербовщики пройшли через тюремні камери ще в 1936 році й могили їх уже вдруге позаростали травою. Спочатку ми мали підстави для припущення, що всі наші організації походять від великих опозиціонерів, ліквідованих у московських процесах. Аналізи справ сотень моїх товаришів довели мені, що це було не так. До весни 1937 року ДПУ брало не лише завербованих, вказаних безпосередньо чи опосередковано звинуваченими у великих процесах, але також усіх інших, чиє ім’я потрапило колись до їхнього досьє внаслідок підозри. Ці люди також відіграли роль архі-вербовщиків і стали родоначальниками декількох поколінь арештованих. Щоправда, вони мусили послуговувати на великих московських процесах. Одного з опозиціонерів вони мали вибрати собі як «вербовщика».

Мене дуже непокоїло питання: чи забирає ДПУ всіх завербованих без розбору, тобто тих, кого інші окреслили як своїх спільників?

Так робилось лише на початку. Пізніше чинилися спроби надати вербовці певного напрямку. Весною 1938 року постала ситуація, за якої велика частина російської людськості фігурувала в актах ДПУ як «підозріла» з тієї чи іншої причини. Послуговуючись звичайною таблицею множення, можна було вирахувати, коли весь російський народ буде завербованим. Чекісти знали цю арифметику краще за інших, але не так легко їм було звернути з обраного шляху. Їм здавалося неподобством не заарештувати чоловіка, про якого було заявлено, що він гітлерівський агент чи терорист. Слідчі, звичайно, бачили, що все то є не що інше, як нісенітниця, але не могли це визнати навіть поміж себе. Чекісти, які висловлювали б свої сумніви, були б негайно заарештовані. Тому вони мусили грати комедію і не лише перед в’язнями, а також і самі перед собою. Вони дуже нагадували байку Андерсена про «нові шати короля». Король був голий, але кожен, хто не бачив його одягу, вважався за дурня. В’язні були невинуваті, але кожен, хто сумнівався в їхній провині ставав ворогом народу і підлягав знищенню. Чекісти не хотіли бути розстріляними, отож мусили вірити в провини звинувачуваних.

Були спроби обмежити вербовку. Але вони, в багатьох випадках, наражалися на опір підслідних. Улітку 1938 року в’язнів огорнула надія, що чим більше вони завербують, тим швидше прийдуть переміни. Гасло «чим гірше, тим краще» знаходило все більше прихильників. Тепер уже виказували не приятелів і не тих, хто був близький ідеологічно, а з особливим задоволенням робили це стосовно ортодоксальних сталіністів та таємних агентів ДПУ. Слідчі були в таких випадках безпорадними, бо в’язень наполягав на своїх свідченнях і відхиляв намагання слідчого викреслити те чи інше ім’я.

Навесні 1938 року в Харкові було заарештовано одного лікаря, який був головою товариства харківських лікарів. Той чоловік мав надзвичайну пам’ять і знав усіх харківських лікарів не лише за прізвищами, але й за іменами. Він потрапив до «брехайлівки» і декілька днів спостерігав відьомський шабаш. Потім прийняв рішення.

Одному з моїх товаришів по камері, якого на той час щоденно допитували, він розповів: «Наварив їм такого пива, що довго його питимуть»! На першому ж допиті він визнав свою вину. На запитання слідчого про те, кого він завербував, він відповів:

— О, багатьох!

— Назвіть усіх.

— Треба їх пригадати. Дайте мені папіру та олівець. Я напишу всіх у камері.

Йому дали папір і дозволили повернутися до камери. Наступного дня він приніс список, куди заніс усіх харківських лікарів — було їх декілька сотень. Слідчий витріщився на нього:

— Чи ви здуріли? Ви не могли завербувати всіх харківських лікарів.

— Ні, зміг. Організація поставила переді мною таке завдання, і я день і ніч працював над його виконанням. Мені це зовсім неважко було зробити, бо я був головою медичного товариства.

— Ви ніколи мене не переконаєте, що всі харківські лікарі є ворогами народу!

— Харківські лікарі завжди сповідували антирадянські настрої.

Багацько з них є вихідцями з класів, які вороже ставились до революції. Решту переконала моя пропаганда.

Слідчий був у розпачі. Порадився з начальником. Наступного дня викликав його знову.

— Напиши провідних членів вашої організації. Трьох або чотирьох.

— Усі були провідними.

— Не мели дурниць. Мусило ж бути у вашій організації якесь керівництво?

— Керівником був я. Всі інші були рівними. Я розділяв контрреволюційну роботу в такий спосіб, щоб ніхто не був виділений.

Слідчий хотів його примусити до виділення кількох осіб, як особливо важливих. В’язень не погоджувався. Тоді слідчий написав протокол, до якого вніс п’ять лікарських прізвищ, як керівників організації, і запропонував в’язневі його підписати. Він відмовився.

Бити ж його наче не було за що. Він же не відмовлявся від своєї вини, лише звинуватив багатьох інших. Слідчий назвав його провокатором і почав погрожувати репресіями. Потім відіслав його до «брехайлівки», хай, мовляв, помізкує над цією справою. Повернувшись до «брехайлівки», лікар роздобув папір і написав листа до начальника харківського ДПУ, де висловив каяття з приводу своїх злочинів проти радянської влади і щиро визнав свою провину. «Однак — писав він — слідчий чи не з контрреволюційних міркувань силує мене приховати членів контрреволюційної організації». ДПУ не знало, що діяти з тим чоловіком. Арешт усіх завербованих означав би позбавлення Харкова лікарів. А вони не могли собі цього дозволити.

Через кілька днів ми довідалися, що того лікаря спроваджено до Москви. Спочатку я мав всю цю історію за вигадку, бо ніколи того чоловіка не бачив. Однак той, хто приніс нам цю історію, був старим соціал-революціонером на прізвище Кушнаренко, якого ми знали як надзвичайно правдиву й гідну довіри людину. Невдовзі й інші в’язні підтвердили його розповідь. Чоловік, який прибув до нас двома тижнями пізніше, сидів в одній камері з лікарем. Описав його нам. Цілу годину я просидів у кутку, переповнений думками. Потім розповів історію з часів переслідування відьом у Німеччині. В одному малому містечку, якщо не помиляюсь, у Люцбургу чи Бамбургу, інквізиція вчинила натуральну оргію. Але цей шабаш припинився, коли було взято одного молодого теолога. Він не приховував своїх зв’язків з дияволом, а як спільників назвав усіх членів Високої духовної комісії, у тому числі й головного інквізитора міста. Його не можна було брати на катування, бо зізнався ж. Справу було передано архієпископові, котрий прийняв рішення заборонити діяльність інквізиції в тому місті. Мешканці зітхнули.

Знайомство з середньовічною історією надихнулого цього чоловіка піти саме тим шляхом. Але ДПУ виявилося більш наполегливим, ніж інквізиція.

При доскіпливому погляді виверти «великої чистки» нагадували відьомські процеси середньовіччя. Видавлені катуваннями зізнання були цілковито висмоктані з пальця. Слідчі не чинили перепон фантазії звинувачуваних і допомагали їм лише тоді, коли підслідний був занадто тупий або настільки несвідомий, що не міг що-небудь зметикувати, або в тому разі, коли зізнання членів однієї організації занадто різнилися між собою. Лише в поодиноких випадках турбувалися вони про те, щоб вигадки звинувачуваних хоч якось стосувалися дійсності. Пізніше я опишу такий випадок — це справа Кушнаренка про таємний склад зброї.

Існує багато людей, схильних виправдовувати злочини «великої чистки». Вони вважають, що Сталін та його ДПУ були вимушені знищити дуже потужну п’яту колону, проте зробили це трохи круто:

«Але ж, — милий Боже, — де дрова рубають, там тріски летять». Вони не хочуть зрозуміти того, що полетіли не лише тріски, а й дерева.

Кажуть: «Не може бути того, щоб усі ці люди були невинуватими.

Щось таки мало бути. Диму без вогню не буває». Найчастіше в таких випадках я відповідав запитанням на запитання: «Чи ви вірите у відьом? Ні? У такому разі візьміть до уваги, що впродовж трьох віків тисячі жінок зізналися в тому, що були відьмами й згоріли за це на вогнищах. Їхні зізнання, що зберігаються у великих бібліотеках, зараз доступні кожному. Вони майже не відрізняються від зізнань часів «великої чистки». Але ж відьом ніколи не було насправді. Так само й злочинів, у яких зізналися мої товариші».

Кожен новий день приносив нам новий матеріал. Ми, старші в’язні, знали механізм слідства настільки досконало, що могли передбачити розвиток кожної нової справи. Ми вже знали закони, за якими наростала та гігантська лавина вбивств. Щоденно довідувалися про її нові жертви. Але для нас ще був таємницею двигун цього вражаючого механізму. Ми раз по раз запитували себе: яка провідна ідея цього нищівного процесу? Чого хоче Сталін? Яких саме людей він хоче ліквідувати? Чи має та вербовка на меті якийсь потаємний план? Чи слідчі вимагають від в’язнів зізнань проти якихось визначених груп людей? Без сумніву, така тенденція існувала, але лише до 1938 року. З 1938 року гебісти почали хапати всіх, хто лише траплявся їм під руку. Хто були архі-вербовщиками, яких заарештували ще в 1936 році і яких уже не було у в’язницях? Чи був арешт родоначальників усіх організацій, створених пізніше ДПУ, свідомим актом і чи малося на меті очистити державу від активних ворогів режиму?

Восени 1937 року ми ще не могли відповісти на ці питання. Але роком пізніше заарештовані гебісти розвіяли той морок. Цілий рік я реєстрував випадки, збирав статистику, вираховував, які саме групи людей — йдеться про вік, національність, класову належність — були серед в’язнів найбільш репрезентовані. Обговорював зі своїми товаришами найімовірніші інтерпретації, аж поки восени 1938 року не створив свою власну теорію.

Уже навесні 1937 року мої товариші почали рахувати кількість арештованих. Кожен новоприбулий до Холодногірської в’язниці мав при собі трохи грошей і якісь предмети, які не вільно було брати з собою до камери. Наприклад, підтяжки, кишенькові ножики, металеві гребінці й тому подібне. При оформленні всі ці речі треба було здати до канцелярії й отримати навзамін дві квитанції: одну на гроші, другу на речі. Ті квитанції мали поточну нумерацію. Якщо до нас прибували два в’язні з інтервалом у місяць, то за різницею номерів ми могли встановити, скільки людей було арештовано в тому місяці. Холодна Гора була центральною в’язницею харківської області. Це означало, що всі в’язні, навіть якщо слідство велося десь у провінції, виходили етапом з Холодної Гори. Вони обов’язково затримувалися тут бодай на день. У цій центральній в’язниці формувалися групи для відправлення до далеких таборів. Ми рахували заарештованих і порівнювали свої підрахунки з загальною кількістю населення. Коли 20 лютого 1939 року я полишав Харків, було встановлено, що понад 5,5% людності міста й харківської області за два роки було заарештовано.

Харківський регіон є досить значним за розмірами, тому на основі своїх даних ми вже могли зробити висновки стосовно всієї країни в цілому. Але ми тим не обмежились.

Ми довідалися від в’язнів, які прибували з інших міст як свідки, або з таборів на додаткове слідство, що наш метод підрахунків використовувався в усіх центральних в’язницях країни. І скрізь в’язні приходили до того самого результату, який коливався між 5,5 та 6% загальної кількості людей у країні. Беручи для обережності менше число, маємо 9 мільйонів заарештованих.

Від цього числа треба відняти приблизно 2 мільйони, що припадають на кримінальників. Навесні 1938 року Народний комісар внутрішніх справ Єжов міг із задоволенням стверджувати, що без особливих труднощів йому вдалося поповнити трудові табори мільйонами нових примусових робітників. Апетити його зростали.

Але в цей час уже було небезпечно арештовувати нові мільйони політичних в’язнів. Господарському життю країни загрожувало повне знекровлення, якщо будуть забрані рештки висококваліфікованих робітників. Тоді Єжов видав наказ про арешт усіх кримінальників.

Новоарештовані у своїй більшості були саме кримінальними злодіями. Були серед них і ті, що колись, можливо навіть 20 років тому, конфліктували з законом і чиї прізвища з того приводу фігурували в міліцейських архівах. Я зустрічав бухгалтера, який у 1923 році, тобто 15 років тому, отримав за якийсь недогляд незначне покарання. Від того часу він сумлінно працював, а зараз мусив разом із іншими йти до табору, хоч йому не пред’явили нічого нового.

Кримінальники не поставали перед жодним судом, бо проти них не було звинувачень. Вони мали справу з спеціальною комісією, котра розглядала по кілька сотень справ щоденно на підставі міліцейських списків і щоденно висилала їх по етапу сотнями. Вони завжди отримували від трьох до п’яти років «виправних таборів». Я ніколи так і не зміг дізнатися, чому одним давали п’ять, а іншим лише три роки.

Начальники міліції районів щомісяця отримували вказівки згори стосовно контингенту кримінальників. Москва визначала плани областям, а ті роздавили їх по районах. Однак часто траплялося, що якийсь нещасний начальник міліції не міг знайти у своєму районі досить злочинців, зазначених у квотах. Злочинці, котрі були зазначені в спущеному згори переліку як такі, що належать до його району, фактично давно вже той район полишили. У такому разі начальник міліції заради дотримання квоти під різними вигаданими приводами арештовував цілком невинуватих людей. Добре розуміючи, що для західно-європейця це звучить дико, я наведу конкретний приклад.

Наприкінці літа 1938 року я знаходився разом із 130 іншими людьми в загальній камері в умовах, які важко описати. Важливо зазначити, що завдяки такому життю протягом довгого часу в умовах голоду, я захворів на щось подібне до цинги, внаслідок чого в мене виявилася хвороба шкіри. Увесь мій живіт покрився болючими виразками. Голодуванням я домігся переводення до шпиталю. Лікар мене оглянув, призначив мазь і спровадив до приміщення, один вигляд якого привів мене в розпач, настільки неймовірно погані умови там були. Вся підлога була вкрита старими мішками, які злипалися від бруду. На тих мішках лежали голі тіла, вимащені товстим шаром мазі. Я не захотів там лягати й почав вимагати лікаря, який виявився людиною доброї волі. Він погодився з тим, що кімната має жахливий вигляд, але й заспокоїв тим, що все це лише має вигляд бруду, а насправді не являє собою ніякої небезпеки. Бруд, який я бачив, був маззю, якою були спеціально просякнуті мішки для стерилізації кімнати. Все це мало вигляд досить таки огидний, але було, буцімто, корисним для мого здоров’я. Я сприйняв його пояснення — мені просто більше не було чого робити — роздягся і ліг на мішок. Біля вікна стояв циган із сином і обидва вони плакали. На той час вікна наших камер уже були позабивані бляхою, і ми не могли бачити неба. Тут, у шпиталі, вікон не чіпали. Я підійшов до вікна і став дивитися. Було видно велике, густо вкрите листям дерево. Його вигляд радував моє серце. Я вже рік як не бачив зеленого листя. Цигани плакали. Зав’язалася розмова:

— Чому плачеш?

— Сидимо вже два місяці.

— Я сиджу вже двадцять місяців і не плачу.

— Так, але ви завжди замкнені, а ми звикли до волі, ми вміємо жити лише на волі.

Виявилося, що він мав на увазі: ми, городяни, сидимо завжди в будинках, тобто завжди замкнені. Натомість вони, цигани, живуть під відкритим небом.

Я познайомився з його сином.

Він і його родичі були грабарями. Мандрували разом зі своїми кіньми, жінками та дітьми по всьому Радянському Союзу з заходу на схід і з півдня на північ. Скрізь, де траплялася якась велика будова, вони зупинялися і декілька тижнів виконували земляні роботи.

Будували фундаменти й впорядковували територію. Чоловіки копали, а жінки вивозили землю на малих тачках. На більшу відстань вивозили землю кіньми. Їхня артіль складалася приблизно з 25 чоловіків та 50 жінок і дітей. Після закінчення роботи отримували гроші і їхали далі. На радянському жаргоні їх називали «працюючими циганами».

Улітку 1938 року вони закінчили якусь роботу в Криму й подалися на північ. Увечері зупинилися в якомусь колгоспі в районі Мелітополя. Запитали голову про дозвіл попасти коней, він дозволив. Коні паслися, цигани танцювали. Прийшла колгоспна молодь і танцювала разом із ними. Потім циганки ворожили селянкам на картах. Наступного ранку вони хотіли їхати далі. Але з’явилася міліція, випрягла коней і арештувала всіх чоловіків.

— У Мелітополі міліція не захотіла з нами розмовляти, — скаржився циган, — вони хотіли лише з’ясувати, як ми називаємося та де народилися. Ми ж були настільки дурними, що повідомили їм це. Троє з нас не знали, де народилися. Їх відпустили. Ми не хотіли виходити з кабінету, доки нам не буде сказано, який злочин ми вчинили. Один із них повідомив: «Ви паразити. Ви пограбували колгоспну власність». Ми працюємо так само тяжко, як і люди в містах або селах, а що мандруємо, так то не злочин, а наш звичай. До того ж у нашому становищі ми не можемо дістати в жодному місті постійної роботи.

Через тиждень після арешту циганів відправили до Харкова. Там вони постали перед «трійкою». Мій циган, навчений досвідом Мелітополя, відмовився від названого раніше прізвища, доки йому не повідомлять, у чому він провинився. Нарешті, керівник «трійки» заглянув у папери й сказав:

— Ви скоїли злочин стосовно колективної власності. Ваші коні потравили колгоспну траву.

— Але ми запитали дозволу пасти коней й отримали його. Скрізь, куди ми приходили, нам дозволяли пасти коней. Люди в колгоспах не такі злі, як ви.

— Ви ворожий елемент. А ваші жінки — ворожки.

І тут йому цей простий чоловік дав відповідь, на яку ми, інтелектуали, не спромоглися додуматись упродовж декількох років.

— Коли жінки ворожать на картах, то чому забираєте нас, а не жінок? Де написано, що ми маємо відповідати за своїх дружин?

У цих кількох простих словах цигана було неприйняття глибоко антидемократичного принципу, який виключав будь-яку правову безпеку. Це принцип групової відповідальності.

Взагалі конституція й законодавство Радянського Союзу не мають того людиноненависницького принципу, і лише один раз він був формально впроваджений до законодавства (було це в 1938 році) коли радянські люди, які втекли за кордон, були звинувачені в порушенні статті 58 радянського кримінального кодексу — зраді батьківщини. Лише одне покарання було впроваджено радянським законодавством за втечу з раю — смертна кара. У цьому разі радянське законодавство визнало родичів втікача відповідальними за його злочин. Якщо не помиляюсь, то згідно зі статтею 58 1а, вони можуть бути покарані на строк від 10 до 25 років таборів посиленого режиму. Поза тим нема жодного права в Радянському Союзі, яке б знало поняття колективної відповідальності. Формальне застосування цієї засади в карному кодексі також дуже обмежене. Але на практиці вона проникла в радянське життя. Та суперечка з правом панувала вже під час революції та громадянської війни — не була вона знахідкою сталінської епохи, — але тоді вона обмежувалася застосуванням до членів родин капіталістів та землевласників. Французька революція так само чинила з поваленою аристократією. Під пануванням Сталіна той принцип змінив свою функцію. Тепер кожна особа — робітник, селянин чи інтелігент, безпартійний чи комуніст, — була відповідальною за все, що діялося в її оточенні. Загальне партійне гасло забов’язувало кожну радянську людину до революційної пильності. А це означає, — якщо перекласти на звичну мову простих людей, — до доносів на всіх «ворогів народу», які жили поруч. «Ворогом народу» був кожен, кого можна було запідозрити в тому, що в глибині душі він вороже налаштований стосовно диктатора. Оточенням, за яке людина несла відповідальність, вже не був громадянський клас або родина, а місце роботи й коло приятелів. Якщо на якомусь заводі забрано велику кількість інженерів як «ворогів народу», то з партії виключали директора заводу і секретаря парторганізації.

У 1937 — 1938 роках наступної ночі їх уже забирали.

На жаль, ми, комуністи, ніколи не виступили проти принципу колективної відповідальності, як такого. Ми навіть захищали його необхідність для захисту революції. Я так призвичаївся до того принципу, що навіть не спромігся виступити проти нього у в’язницях ДПУ. Лише історія з циганом вжахнула мене й змусила до ревізії моїх поглядів.

Циганові не допомогли протести. Він дістав п’ять років, а його 16-річний син — три. Вони були неповинними жертвами системи «квот», чи «планів» щодо арештів.

Я описав цей випадок так детально, щоб показати, як під час «чистки» порушувались людська гідність і права, навіть коли для цього не було ніяких політичних мотивів.

Більшість кримінальників, які підпали під указ Єжова, були справжніми професійними злодіями. Багато з них щойно повернулися з північних таборів після відбуття багаторічних покарань.

Їх було забрано й повернено до таборів ще до того, як вони встигли щось накоїти. Можливо, то був засіб покінчити з поширенням злочинності. Однак, моє відчуття права обурювалося.

На Холодній Горі ми мали можливість докладно визначити кількість кримінальників. Вона ніколи не перевищувала 15–20 відсотків від загальної кількості в’язнів.

Описана раніше методика визначення кількості в’язнів не була єдиною. Ми знали, скільки людей знаходиться в Холодногірській в’язниці в будь-який час завдяки кримінальникам, які працювали на кухні. Від них ми довідалися про кількість нарізаних хлібних пайків. В’язні, які потрапляли до «брехайлівки», довідувались про кількість в’язнів у кожній камері та в кожному в’язничному корпусі.

Ми також знали тривалість життя в’язня на Холодній Горі. Я маю на увазі час від арешту до відправки його по етапу. Звідси ми знали кількість людей, які проходили через Холодну Гору щомісяця по дорозі до таборів. Ми отримали той самий результат.

Уже сам факт, що цей загальний метод підрахунку застосовувався в різних кутках країни і дав ті ж самі результати, є надійним свідченням правильності методу та отриманих за його допомогою даних.

Наші підрахунки підтвердили й енкаведисти, які почали прибувати до камер уже в ролі в’язнів у все більшій кількості, починаючи з літа 1938 року.

Адміністрація концентраційних таборів підлягала спеціальному відділові НКВС, так званому ГУЛАГу. Влітку та восени 1938 року багато керівних працівників цієї організації було заарештовано.

Вони подавали дещо вищі числа. Етапний транспорт з усієї країни збирався в кількох центральних пунктах — Сизрані, Котласі й т. п.

Там в’язнів сортували і звідти вже розсилали в різні концентраційні табори. Працюючі там чиновники ГУЛАГу мали докладну інформацію про ті рухи. Я зустрічав у Києві та Москві кількох товаришів, котрі сиділи разом із ГУЛАГівцями. Їхні свідчення перевищували наші підрахунки на 10-15 відсотків.

Якщо від загальної кількості в’язнів вилучити 2 мільйони кримінальників, отримуємо кількість арештованих за період 1937— 1938 роки в 7 мільйонів. До того ще треба додати 1 мільйон заарештованих у 1936 році. Для встановлення кількості арештованих у 1935 та 1936 роках мені бракувало якихось даних, тому я покладаюся на свідчення енкаведистів. Після першого січня 1939 року вже не брали нікого. Більш того, було звільнено понад 100 000 чоловік. Наш спосіб підрахунків треба трохи скоригувати, беручи до уваги такі обставини: траплялися випадки, коли один і той же в’язень потрапляв на Холодну Гору двічі, й він двічі нами рахувався. Були на Холодній Горі люди, яких забирали на слідство до внутрішньої в’язниці й після його закінчення повертали до центральної в’язниці. Траплялося, що до нас прибували в’язні з центральних в’язниць інших областей, які вже були там, згідно з нашою методикою, зараховані. Врешті, були навіть і такі, яких випускали на волю, а через кілька тижнів або місяців забирали знову. Але всі ці поправки не були значними. Вони врівноважувалися тією обставиною, що в Харкові та інших обласних центрах існували спеціальні в’язниці, звідки люди безпосередньо відправлялись до таборів. Це були в’язниці для залізничників, які сподобилися мати спеціальний статус в очах НКВС.

Беручи все сказане до уваги, доходимо до цифри у 8 мільйонів політв’язнів часів «великої чистки». Інші вважають нашу оцінку заниженою. Але ми воліли б бути обережними.

Коли 1 січня 1940 року я полишив Росію, вісім мільйонів моїх товаришів залишилися в таборах. Серед них не було жодного, хто намагався повалити режим. У країні залишилося 152 мільйони, які в глибині серця так само ненавиділи диктатора, як ненавиділи його вісім мільйонів за колючим дротом. Перед тим у Росії не було «п’ятої колони». Впродовж цієї грандіозної «чистки» впродовж майже трьох років ДПУ вдалося приготувати ґрунт для «п’ятої колони», що охоплювала майже цілу країну. Сталінові не вдалося досягти того ні нещасною колективізацією, яка спровадила 11 мільйонів селян на той світ, ані політикою стосовно Комінтерну, яка видала німецьких робітників до лап фашизму, і тим самим кинула Європу в другу світову війну. Народні маси Радянського Союзу внутрішньо порвали з режимом під впливом двох подій: московських процесів та «великої чистки».