Холодна Гора

Зарубка в пам’яті

Я провів читача по манівцях «великої чистки», не вдаючися до інтерпретації того, що відбувалося. З багатьох поодиноких випадків я намагався відтворити мозаїку цього процесу, але увесь цей час почував нетерплячку читача. А тепер я повинен дати відповідь на його питання. Ось вони:

Найбрутальніший терор можна якось зрозуміти, якщо йдеться про ворогів режиму. Але навіщо Сталін нищив своїх прибічників?

Навіщо він при допомозі таємної поліції паралізував господарське й культурне життя народу, над яким панував?

Кожен із нас ставив своїм товаришам ці питання впродовж років. Відповідь ми знайшли набагато пізніше. Розмови з арештованими чекістами, з провокатором Рожанським, з генералом Богуцьким були для мене верстовими віхами на шляху до знання.

У січні 1924 року помер Володимир Ілліч Ленін. Хвороба довгий час тримала його на відстані від державних справ. Уже на початку 1923 року Сталін почав готуватися до боротьби за його спадщину.

Був він на той час Генеральним секретарем партії. Ця посада зовсім не давала йому перспективи стати диктатором, але надала можливість розставляти в партійному апараті своїх людей. Не було в нього програми, яка б суттєво відрізнялася від програм інших партійних лідерів. Тому він дбав не про перемогу своїх ідей, а лише про захоплення влади.

Особисто Сталін був людиною посереднього інтелекту та неповної середньої освіти. Його мова була дерев’яною, стиль безбарвний і нудний. Але, незважаючи на це, він мав якості, які дозволили йому за десять років після падіння царату збудувати тиранію, що затьмарила деспотизм Чингісхана.

Він мав залізну волю й безмежну енергію. Умів мовчати й доводити кожну справу до кінця. Життя відкрило перед ним велику таємницю — таємницю апарату. Будучи вихованим у середовищі марксизму, він ніколи не дозволив догматиці марксизму пов’язати свої дії. Він послуговувався марксизмом як засобом, і відкидав його, коли той йому заважав.

Сталін прагнув до влади. Влади безмежної. Хотів мати можливість керувати єдиним порухом пальця мільйонними масами російських людей, пригнічених народів Азії та революційних робітників Європи. Хотів скинути з себе докучливий обов’язок підпорядкування своїх намірів та думок чужому контролю, обов’язок дискутування з такими людьми, як Бухарін чи Троцький, людьми, які значно переважали його інтелектуально. Волів бути вільним і не бачив для цього іншого шляху, як повернення в рабство мільйонів своїх людей. Фактично в Радянському Союзі є 160 мільйонів невільників і лише одна людина вільна. Можна було подумати, що кожен із тих 160 мільйонів людей зрікся на його користь своєї свободи.

І через те він сам здобув неймовірну свободу. Він почав вважати себе досить сильним, щоб порушувати закони розвитку. Він не зважав на мораль, походження чи соціальні умови.

Троцький звинувачував Сталіна в тому, що той забув про мету комунізму й перейнявся замість цього метою ворожих класів — спочатку куркулів, а потім бюрократів. Але це було далеко від правди.

Сталін варварським способом ліквідував куркулів. Коли він прийшов до влади, ще не було привілейованої бюрократії. Він створив цю бюрократію як засіб для здіснення своїх цілей, а зовсім не вона його.

Сталін лишався вірним своїм цілям. Хотів комунізму. Його умовою було цілковите одержавлення засобів виробництва. На цій базі мало постати нове суспільство, в якому не буде гноблення людини людиною. Таким був його догматизм.

Його метою була соціалізація продуктивних сил всієї планети і єдиним засобом досягнення цієї мети він убачав у своїй власній необмеженій владі. Інструментом цієї влади був апарат.

Уже ленінська партія суттєво відрізнялася від західно-європейських старих робітничих партій. Політична партія в ленінському розумінні була конспіративною спільнотою професійних революціонерів, які добровільно підпорядковуються залізній дисципліні. Цементом тієї органазації була не лише віра її членів у загальносвітову історичну місію, яку вона виконує. Була ним швидше пануюча в ній єдність ідеології. Комуністи в ленінському середовищі були глибоко переконані, що відкрили закони історичного розвитку. Для них марксизм був науковим інструментом, і всі вони мали лише навчитися вірно ним користуватися, і тоді на кожному етапі й за будь-яких обставин вони знайдуть вірний наступний крок. Теорія революційного марксизму надихала їх переконанням, що вони є виконавцями історичної необхідності, і це переконання було джерелом глибокого задоволення та самовпевненості. Їх завдання вже не було завданням творців, а лише виконавців. Здійснювана політика була лише питанням застосування наукових засад марксизму до конкретної ситуації.

Хто знає правду, той має право вимагати від своїх послідовників безмежного підпорядкування. На цьому ґрунтувалися вимоги Леніна щодо військової дисципліни та монолітності ідеології в революційній партії.

Однак, правда в ленінському розумінні не була месіанською догмою. Вона підлягала перевірці шляхом досвіду. Уроки історичного досвіду підлягали вільній дискусії в партії. Її висновки лягали в основу визначення напрямку подальшого поступу.

У період після смерті Леніна партійна теорія попадала щоразу в більшу суперечність з історичним досвідом.

Сталін замінив дискутуючу партію апаратом. Він не відмовився від єдиної ідеології, котра вже відрізняла ленінську партію від робітничих демократичних партій заходу. Але за Сталіна та ідеологія вже не була продуктом вільної наукової дискусії. Ідеологію декретував він сам. Цементом, що скріплював партію, вже не була однаковість думок усіх її членів. З’явилися два нових чинники: страх та гроші.

Ці два елементи відрізняли апарат від партії.

У 1931 році в партійних колах Москви розповідали нецензурний анекдот: Ягода, начальник ДПУ, питає Сталіна: «Чого бажаєте, товаришу Сталіне, щоб люди Вас підтримували за переконанням, чи зі страху?» — «Зі страху». — «А це чому?» — «Переконання можуть змінитися, товаришу Ягодо, а страх залишиться».

Можливо, такої розмови ніколи не було, бо Сталін не мав найменшого почуття гумору. Однак, цей анекдот вірно відтворює стан справ у сталінську епоху.

Люди в сталінському апараті — в таємній поліції, партії чи в адміністрації — були пов’язані не єдиною ідеологією, а матеріальним інтересом та великим страхом. Ідеологія вже не мала ніякої самостійної функції. Особиста думка члена партії ніяк не впливала на виконання ним своїх обов’язків. Він вже нічого не вирішував, бо отримував вказівки згори. Одне необережне слово, відмінне від офіційної ідеології, могло виказати таємні думки і призвести до знищення того, хто ці думки виношував у своїй голові. Люди апарату бачили, що доки вони вірно служать вождеві, доти вони в безпеці. Належали до привілейованої верстви в державі і з матеріального боку були набагато краще оплачувані.

Комуністи часів Леніна боялися виключення з партії, подібно до того, як віруюча людина боїться прокляття, але не більше. За часів Леніна виключення з партії не тягло за собою якихось організаційних чи матеріальних наслідків. Людина, виключена з партії, не арештовувалась і не втрачала своєї роботи.

У сталінському апараті будь-який прояв єресі мав наслідком знищення єретика.

Сталін був переконаний, що за допомогою досить сильного апарату йому вдасться згвалтувати світову історію. Протягом п’ятирічної боротьби з опозицією він створив той несамовитий інструмент влади і вже в 1928 році досяг своєї мети. Опозиція лежала повністю розтрощена, й він мав вільні руки.

Безмежна свобода дії призвела його до двух великих історичних помилок:

Його аграрна політика знищила підвалини радянського землеробства: 11 мільйонів селян померло з голоду.

Його політика в Комінтерні призвела до перемоги фашизму в Німеччині, а тим самим опосередковано до другої світової війни.

В обох випадках він відступив і кожного разу з запізненням.

В обох випадках його режим уцілів завдяки залізному апаратові, який він створив.

У січні 1933 року на пленумі Центрального комітету він дав сигнал до відступу в аграрній політиці. Порвав з мародерською системою реквізицій. Працю селян знову почали оплачувати. Землеробство ожило, літо 1933 року принесло найкращі за десять років жнива.

У серпні 1935 року він спонукав VII конгрес Комінтерну засудити злочинну політику, яку сам же проводив стосовно німецьких комуністів. Нова політика народного фронту зміцнила вплив комуністів у західній Європі.

Він отримав перемогу, рани загоювалися. Йому було дуже доречно зменшити деспотичний тиск. Деякий час він вагався. Чи народні маси дійсно забули про те, що сталося, чи лише мовчали зі страху?

Вирішив їх випробувати. Після перемоги на аграрному фронті настає низка демократичних поступок. Була проголошена нова конституція, ліквідовані класові обмеження для поступаючих до вищих навчальних закладів, проголошено принцип «син за батька не відповідає», була усунута дискримінація нащадків колишніх привілейованих класів. Комісія партійного контролю заборонила ведення секретних досьє, які супроводжували людей при кожній зміні місця роботи. А Сталін тим часом говорив про щасливе життя й наказував збільшити турботу про «найцінніший капітал» — людину. І так далі.

Сталін уважно стежив за допомогою своїх вивідувачів за реакцією народних мас на ті нововведення. Але маси тримали язика за зубами, полишаючи ті розмови інформаторам.

Врешті він вдався до провокації: навесні 1936 року піддав дискусії проект закону про заборону абортів, які до того часу дозволялися.

На всіх заводах, установах та колгоспах Радянського Союзу партія організувала дискусії. Але народ вже був привчений мовчати. Всі з обережністю вичікували, що скаже на те партія, щоб приєднатися до її позиції. Але цього разу свобода дискусії була задумана всерйоз, про це потурбувався сам Сталін. Комуністам було заборонено видавати будь-які вказівки, навіть партійці не повинні були висловлювати єдиного погляду. Одні виступали за закон, інші — проти.

І серед народних мас зчинилася буря, яку Росія не знала вже впродовж десяти років. Уперше за багато років, побачивши відсутність єдності в рядах партії, народні маси об’єдналися і вчинили колотнечу. Піднялися жінки й дружньо виступили проти запропонованого закону.

«Ми не маємо помешкань, не маємо місць у дитячих садках для наших дітей, наше життя занадто тяжке для того, щоб мати багато дітей. Не хочемо лише вагітніти, народжувати та годувати дітей, хочемо, врешті, почати жити як люди».

Переважна більшість народу висловилася проти запропонованого закону. Але Сталін ввів той закон одразу після того, як усі висловилися проти нього. Збільшуванням народжуваності він хотів компенсувати втрати, що їх зазнала держава під час колективізації.

Сталін під час цього плебісциту засвоїв один урок. Він полягав у неможливості для нього повернення до свободи. Народні маси Росії ще не призвичаїлася виконувати його таємні бажання. Якщо дати їм одного пальця, вони можуть відхопити всю руку.

Цілком можливо, навіть імовірно, що у вільній та відкритій дискусії стосовно минулого російський народ не подарує Сталінові його помилок. У цей час він ще не встиг заплямувати свої руки кров’ю старої революційної гвардії. Але при наявності вільної дискусії в партії та державі вони ні в якому разі не вибачать йому пануючої брехні.

11 мільйонів жертв колективізації залишилися в серцях і свідомості народу поруч з жертвами німецького фашизму.

Сталін намірився фальсифікувати історію при допомозі свого апарату. Період його панування мав увійти до російської історії як ланцюг безперервних перемог, як суцільний похід уперед і вгору. Великий голод, поразка німецьких та китайських робітників мали піти в небуття. Народ повинен був утратити пам’ять.

Він поставив свою таємну поліцію перед гігантським завданням: винищити носіїв народної свідомості.

Мабуть, Сталін розмірковував так: «У цій країні мене повинні ненавидіти сотні тисяч людей. Ці люди, що свого часу разом зі мною повалили деспотизм царату й не можуть знести мого деспотизму, мусять згинути». Він сам видав Єжову директиву «великої чистки» і сам окреслив групи, які належало знищити:

1. Усі давні опозиціонери, бухарінці, троцькісти, зінов’євці.

Ще в 1934 році, після закінчення голоду, він вирішив ліквідувати лідерів опозиції, а всіх інших — після подій 1936 року.

2. Усі старі більшовики.

3. Усі червоні партизани.

4. Усі колишні меншовики, соціал-революціонери, анархісти, бундівці та інші прибічники дореволюційних лівих партій.

Люди, які боролися за свободу, були непотрібні деспотичному режимові.

5. Люди, котрі знали закордонне життя й знали на власному досвіді довоєнне життя, всі ті, хто мав друзів чи родичів за кордоном і підтримував з ними зв’язок, філателісти та есперантисти.

6. Реемігранти та люди, які будь-коли були відряджені за кордон.

7. Іноземні комуністи.

8. Члени військових таємних служб, які працювали за кордоном та закордонні агенти ДПУ.

Ці люди добре знали факти, і їх не можна було обдурити. Люди, які читали ліберальну пресу та книжки Троцького, були небезпечними.

9. Представники національних меншин.

10. Релігійні секти.

Ці останні настільки пов’язані між собою, що їхнє середовище було недоступне агентам ДПУ. Тому важко було контролювати їхню діяльність.

11. Усі будь-коли виключені з партії.

12. Усі, кого радянська влада будь-коли скривдила.

13. Члени родин лідерів різних опозиційних груп.

Люди, які носять у своєму серці ненависть, небезпечні.

14. Усі ті, хто незалежно від ласки Сталіна, мали вплив на народні маси (Тухачевський, Якір та інші керівники). Вони могли стати ядром народного повстання, а щонайменше — бунту в армії.

15. Керівники найвищих партійних органів, які були шоковані брутальністю московських процесів та «великої чистки» і котрі намагалися стримати диктатора (деякі члени Політбюро: Косіор, Постишев, Ейхе). Усі, хто сумнівався в правдивості «зізнань», тим самим ставали «ворогами народу».

16. Чекісти, котрі організували московські процеси та «велику чистку».

Вони занадто багато знали. Пізніше їх використали як жертовних козлів за надмірності «великої чистки».

Сталін вважав: народна пам’ять згасне. Після цієї «чистки» жодна дитина в школі вже не знатиме, що Троцький був великим революціонером і що мільйони селян померли під час великого голоду.

На моєму минулому не буде ніяких чорних плям. Я ввійду в історію як організатор перемог.

НКВС виконало вказівки Сталіна. Досьє були заповнені, десятки тисяч наказів про арешти були здійснені. Але Сталінові та Єжову цього було замало.

ДПУ переконалося, що зломлений внаслідок катувань чоловік ладен видати близьких йому ідеологічно людей. Цих також забирали й процедура повторювалася. Кожен арештований давав кілька імен.

У такий спосіб можна викрити цілу мережу ворогів народу. То була провідна думка Сталіна.

Та думка не була здоровою. З поглибленням процесу ідеологічні зв’язки розросталися. У якийсь час народилася свідома самооборона в’язнів. Під тортурами вони почали вже називати не лише своїх однодумців, але й свідомих сталіністів. Рахунок арештованих зріс понад будь-яку міру. Але мільйони арештованих не були більш небезпечними для диктатора, ніж ті, хто лишився на волі. Концепція «вербування» завела в безвихідь. Вдруге протягом десяти років держава опинилася на краю прірви.

Моя інтерпретація причин «великої чистки» натикається на спротив з боку ортодоксальних марксистів. Їх аргументація проста:

«Велика чистка» була масовим рухом. Вона втягла до своєї орбіти мільйони людей і змінила хід історії революції. Масові рухи мають соціальні причини. Їх пояснення на підставі психологічних мотивів однієї людини, її амбіцій, мстивості, манії переслідування, її прагнення до безсмертя є безглуздим під кутом зору матеріалістичного розуміння історії».

Моїм завданням не є підтвердження чи спростування слушності марксистського розуміння історії. Але навіть його найпалкіші прихильники сьогодні схильні визнати наявність обмежень у його застосуванні. Можливо, теорія передбачає лише систематичну статистичну тенденцію, закони великих чисел, і тому ці обмеження виникають не стільки завдяки методу, скільки через природу матеріалу, до якого застосовуються. Безперечно, застосовність методу обмежується системами, до яких можна застосовувати статистичний підхід, тобто системами з багатьма ступенями свободи. Але ж очевидно, що російське суспільство в епоху Сталіна зовсім не було такою системою. Мільйони російського люду великою мірою втратили можливість поводити себе незалежно від волі диктатора. Соціальна наука безсила, коли має справу з системою, в якій особистість узурпувала владу всього суспільства.

Не переоцінюючи доказових можливостей аналогії, я хочу пояснити хід мого розуміння прикладом зі сфери природничих наук. Кінетична теорія газів не в змозі пояснити рух кожної індивідуальної частки в газі, але дуже добре пояснює явища, що залежать від середніх величин, зокрема, від середньої енергії частинок газу. Однак, ми можемо отримати якусь інформацію тільки за тієї умови, якщо не цікавитись долею жодної індивідуальної частки газу, оскільки жодна частка не впливає на рух інших часток. А саме ця умова й не виконується в сталінській суспільній системі. Статистична фізика стає неспроможною, якщо від неї вимагати опису руху однієї частинки.

Так само й соціологія не спроможна описати систему, в якій одна людина привласнила собі свободу цілого суспільства.

Теоретична фізика — королева природничих наук — має за собою блискучу історію останньої половини тисячоліття, але всі її відкриття ґрунтуються на справедливості статистичних законів. Наскільки ж скромнішою має бути матеріалістична концепція історії, зокрема з цієї причини, що за століття, яке минуло після Маркса, мало що було зроблено для її підтвердження.

Радянське суспільство під пануванням Сталіна являє собою затриману в розвитку систему. Елементи цієї системи майже цілковито втратили свободу руху. Рух системи в цілому, незважаючи на величезний пасивний опір, визначає воля диктатора. Кожна концепція історії і кожна політика, котрі не братимуть до уваги цього засадничого факту, ніколи не досягнуть успіху.

Лише частина моїх критиків сприймає це теоретичне застереження. Інші ж вважають за можливе пояснювати таке явище як «велика чистка» психологічними потребами деспота. Моє ж пояснення вони вважають незадовільним.

Я визнаю, що в моїй теорії є елемент гіпотетичності. А як же може бути інакше? Свої справжні мотиви Сталін приховував навіть від свого найближчого оточення. Однак час, коли почалася «велика чистка», склад груп, які були заарештовані першими, і природа зізнань, що були з них здобуті, являє собою багатий матеріал для ретельного аналізу.

Аби дійти правди треба, перш за все, відкинути вочевидь фальшиві пояснення.

Необхідністю залучення робочої сили для великих робіт у Заполяр’ї не можна пояснити арешти керівних груп радянської адміністрації. А саме з цього й почалася «велика чистка». Не можна арештовувати провідних учених та інженерів у країні, усувати керівників Червоної армії та полишити тільки десяту частину складу урядів усіх союзних республік лише заради того, щоб отримати робітників для холодного Сибіру. То був би дуже дорогий спосіб залучення робочої сили. Ні, ця причина відіграє лише другорядну роль. Коли сотні тисяч уже були заарештовані, спланували широкомасштабні роботи з метою їх використання. Плани просунулись далі, ніж спочатку малося на увазі, й вимагали нових мільйонів.

Не є більш плідною й спроба пояснити «велику чистку» як захисну міру революційних завоювань проти її ворогів у критичний період. Це пояснення має багато хибних моментів. Уже сам термін початку арештів свідчить проти такого припущення. Вони не розпочалися в 1932–1933 роках, коли насильно проводилася колективізація і великий голодомор потряс державу до основ, і політичний переворот багатьом здавався єдино можливим виходом із становища, що склалося. Вони почалися в 1936 році в той час, коли Сталін уже давно отримав на селі перемогу. Тоді вже ніхто навіть не думав про можливість його усунення. Ніколи ще революція взагалі й панування Сталіна зокрема не були в більшій безпеці.

Аналіз контингенту арештованих дуже ясно вказує на одну обставину: вороги соціалістичної революції в нього не потрапили. Не потрапила сюди й стара партійна опозиція. А потрапили туди ті, хто не міг забути часів свободи. Одне можна стверджувати з певністю:

навіть часи передреволюційного самодержавства разом із ленінською ерою видавалися російським поборникам свободи міражем у порівнянні з деспотизмом Сталіна.

А потрапили до цього контингенту поборники свободи, і про це свідчить склад в’язнів у перший період «чистки». Не було серед них класичних ворогів російської революції — монархістів та білогвардійців. Ці прибічники інших форм деспотизму були помилувані.

Я не зустрічав у в’язницях «великої чистки» жодного монархіста. Та й серед національних меншин не було груп реакційних, ортодоксальних, а лише прогресивні й демократичні, як, наприклад, вірменські «дашнаки».

Можна зауважити, що в 1937 році в Радянському Союзі вже не було ніяких монархістів. Але ж не було й ніяких дашнаків. Арештовані вірмени були безграмотними чистильниками взуття, які до свого арешту навіть не чули слова «дашнак». Їх примушувати визнавати себе дашнаками, ця обставина має вирішальне значення, бо саме вимушені ДПУ зізнання видавали таємні наміри диктатора. Російські в’язні були змушені зізнаватись у тому, що вони є соціал-революціонерами, анархістами, меншовиками чи членами інших прогресивних партій. ДПУ не мало наміру виставляти їх як поборників царського абсолютизму.

«Велика чистка» була спрямована проти небагатьох справжніх друзів свободи і проти багатьох — Сталін та ДПУ саме їх і боялися, — хто міг стати таким другом.

Це головний висновок з трирічного досвіду мого ув’язнення в ДПУ, зроблений на основі аналізів незчисленних справ.

Сталін дійшов до кінця дороги «великої чистки». Історія нашої планети не знала іншого прикладу такої тотальної влади. Однак же йому не вдалося позбавити народи Росії пам’яті. Глибоко, під тяжкою запоною, продовжує жевріти тяга до свободи.