Холодна Гора

Москва: у головній катівні НКВС

Подорож тривала аж до наступного полудня. Лише надвечір мене було спроваджено з вагона. Фургон привіз нас до центральної московської в’язниці на Бутирках. Бутирки — фортеця ще з часів Петра Великого. То найкраще облаштована в’язниця Радянського Союзу. Нас завели до великої приймальної зали, майже такої за розмірами, як зала для очікування на великій залізничній станції, але більш елегантна. По обидва боки виднілися десятки бетонних телефонних кабін. В одній із них я мусив очікувати кілька годин. Стукав, аби мене було випущено до туалету. Наглядач звелів мені розмовляти лише пошепки.

Десь опівночі наглядач відчинив двері сусідньої кабіни, щоб перевірити наявність у ній в’язня. Я притулився до стіни й почув голос наглядача:

— Ваше прізвище, громадянине?

— Фріц Гоутерманс.

Мене наче грім ударив. Коли наглядач заглянув до мене, я навмисне голосно вигукнув своє прізвище, щоб привернути увагу Фізеля. Наглядач закликав мене до порядку. Коли він пішов, я почав стукати в стіну. Фізель не реагував. Я почав бебехати так голосно, що наглядач знову прибіг. Але Фізель нічого не зауважив.

Через два місяці нас обох було перевезено з Бутирок до Луб’янки.

У фургоні Фізель сидів поруч мене. Всі мої спроби привернути його увагу теж нічого не дали. На Луб’янці ми шість годин провели в сусідніх камерах, у яких нам було видано новий одяг. Я прислухався до всіх його рухів і намагався все голоснішим стуканням привернути його увагу. Все було марно.

Фізель не пройшов університетів Холодної Гори. Сидів переважно у внутрішній в’язниці в цілковитій ізоляції, як про це пізніше він розповів мені в Німеччині.

Опівночі мене помістили до камери, в якій я був один.

Мені доволі доводилося мешкати в великих московських готелях. За винятком новозбудованого на Охотному Ряду готелю «Москва», жоден номер московського готелю не міг за чистотою та елегантністю конкурувати з моєю одиночкою в Бутирках. Площа її була понад 9 квадратних метрів, підлога лоснилася. Вона була вкрита паркетом, якщо був навощений і відполірований. Широкі вікна, не забиті бляхою. Шибки були матові з вмонтованими в них дротяними ґратками. Вікно можна було трохи прочинити, наскільки це дозволяли зовнішні ґрати. Ліжко, столик, крісло. Чиста постіль. Після ванни я отримав свіжу білизну й це повторювалося кожні 14 днів. Мені було дозволено взяти до камери лише найбільш необхідні речі. Ковдра й подушка, що пройшли зі мною десяток камер, десь залишилися.

Комендант блоку формально здійснив моє поселення:

— Громадянине, ви приймаєте камеру в порядку. Тепер ви відповідальні за чистоту в ній та порядок. Мусите щоранку прибирати й натирати підлогу, щоб вона виблискувала. Вдень ліжко має бути прибраним так, як це ви зараз бачите. Маєте якісь побажання?

— Чи вільно вдень лежати?

— Так, але не вільно спати.

— Я буду тут сам?

— До наступного розпорядження. Всякі зміни визначає слідчий.

— У такому разі я хотів би написати заяву про книжки.

— Для цього не треба нічого писати. Кожен має право користуватися в’язничною бібліотекою. Раз на тиждень до вас приходитиме бібліотекар. Скажете йому, що ви хочете.

Він пішов. Я огледів камеру ще раз. На стіні біля батареї висів внутрішній розпорядок.

Дозволялися книжки та гра (шахи й доміно). Вільно було раз на тиждень писати заяви. Все це вражало, особливо коли я пригадував порядки на Холодній Горі. Як усе змінилося після перелому! Чи, може, Бутирки були взірцевою в’язницею зі своїм особливим режимом, яку показували закордонним делегатам? Усе це важко було збагнути.

Мій одяг був у безпрецедентному стані. На Холодній Горі один офіцер, поляк, який заприятелював зі мною, зайнявся ремонтом нашого одягу та штопанням шкарпеток. Одна стара шкарпетка була пожертвувана на нитки, кілька ниток зсукано в одну, яка скріплялася милом. Виходила цупка нитка, що годилася для шиття та штопання. Голки виготовлялися з риб’ячих кісток. Один азербайджанець із нашої камери навіть мав циганську голку для шиття взуття. У Києві вже не було нічого, і весь мій одяг там погнив. Штани вже не підлягали ремонту. Ті місця, на яких сидять, були настільки в дірках, що ні на чому було вже сидіти. Мені стало соромно перед солдатами ходити на прогулянки, і я завжди одягав плаща, навіть якщо була спека.

Упродовж останніх тижнів розвалилося і взуття. Уже давно воно стало предметом всіляких непорозумінь з адміністрацією. Унти були на ваті й мали металеві застібки-бликавки. Купив я їх улітку 1935 року зовсім дешево в магазині Баті в Празі. Вони дивом витримали чотири роки. Металеві замки кидалися в очі наглядачам, які мали наказ не полишати жодних металевих предметів у камері. У Києві хотіли ті застібки повидирати. Справа дійшла до начальника в’язниці.

Він викликав мене до себе:

— Ми маємо строгу інструкцію і не можемо дозволити тримати щось металеве в камері.

— Але ви також не маєте права псувати мою власність.

— У такому разі ви повинні здати взуття на зберігання.

— Будь ласка.

— А як ви ходитимете на прогулянку?

— Буду залишатися в камері.

— Це не дозволено.

— Громадянине начальнику, це все безглуздя, інструкція не враховувала існування взуття з металевими застібками. Малося на увазі заборонити тримати в камері ножі та інші небезпечні речі.

— Я повинен дотримуватися інструкції. Будь-який метал заборонений.

— Параша також з металу, з металу миски та кружки.

— Ці предмети належать в’язниці. Інструкція стосується лише речей, що належать в’язням. Тут я нічого не можу вдіяти.

— Це моє єдине взуття. Якщо вийняти з нього замки, воно стане непридатним. Я потім не зможу користуватися ним у таборі.

Зрештою знайшли вихід. Унти стояли в коридорі перед дверима камери. Я взував їх, коли виходив на прогулянку, а в камері сидів босоніж.

Зараз же стало гірше. Підошви розлізлися, я вже не мав змоги ходити на прогулянки. Подумалось: якраз на часі мене випустити.

Моїх речей не вистачить на подальше в’язничне життя. Тридцять місяців — це набагато більше, ніж я передбачав.

Я вже ні хвилини не сумнівався в тому, що мене випустять на волю. Коли б мене хотіли скарати, то який був сенс тягти мене з Києва до Москви? Чи після звільнення буде мені дозволено полишити країну? Навряд. Але як цьому могли запобігти? Я не був радянським громадянином. Мав австрійський паспорт. Щоправда, Австрії вже не було. Чи не став я тим самим автоматично німецьким громадянином? Мене непокоїла думка про громадянство тоталітарно-фашистської держави. Не знав я також і того, чи визнають німці своїми громадянами євреїв, які свого часу були жителями Австрії?

Важко було все це передбачити.

Ні в якому разі я не звернувся б з якимось проханням до німецького посольства. Може трапитися, що росіяни не випустять мене, поки не прийму радянського громадянства, і тим самим відмовлюся від виїзду за кордон. То було б прикро. Якщо ж відмовлюся від радянського громадянства, та підтверджу їхні звинувачення, що я — антирадянський елемент. А поки що я дуже нудьгував по закордону. Яка тут могла існувати свобода при спустошенні, спричиненому «великою чисткою»? Ніхто не буде зі мною розмовляти, всі будуть боятися. Буду жити серед людей як хворий на проказу. Але я знав свій темперамент. Рано чи пізно відкрию рота й знову потраплю туди, звідкіль мене випустять. Залишатися в цій країні означало б для мене до кінця життя перебувати в ув’язненні. Я дуже нудьгував за справжньою, безмежною свободою, за країнами з досконалою політичною демократією. Але чи випустять мене після всього того, що я бачив? Я боявся сподіватися.

Прийшов наглядач і відвів мене до лазні. Вона знаходилася за рогом недалеко від камери. Велике приміщення, безліч душів і кранів для мене одного. Я міг лишатися тут цілу годину. Це було чудово. Я став під струмінь гарячої води, натирав милом шкіру так, як праля натирає білизну. Коли витерся, мені вручили чисту в’язничну білизну. Повернувшись до камери я вклався в ліжко, прикрився плащем і почав марити. Мене доконало неочікуване блаженство. Я вже бачив себе в гарному вбранні в кафе «Національ» на розі Тверської, де я п’ю добру каву та заїдаю її тістечками. Піду на Красну площу, відвідаю Мавзолей Леніна, й очі мої зупиняться на прекрасному витворі середньовічної східної архітектури — соборі Василя Блаженного. У Ленінграді вийду на набережну Неви. Перед моїми очима вимальовувався Зимовий палац, Ермітаж, золота вежа Петропавлівської фортеці, Адміралтейство, Татарська мечеть — вся краса цього імператорського міста. Потім у будь-який час я виїду за кордон і стану вільним, цілком вільним. Нікому не підлягатиму, ніякій релігії, ніякій тоталітарній державі, ніякій таємній поліції.

Не треба буде боротися, брехати, буду говорити, що маю на думці, а думати — про що захочу.

Наглядач відірвав мене від моїх марень. Приніс їсти. Миска капусняку. Порція була наполовину менша, ніж давали на Холодній Горі, але в ній був жир і сліди м’яса. Я добре посмакував, але лишився таким же голодним, як і був до того. Двічі на день я отримував у Бутирках миску супу. Та ще до того 500 грамів хліба, що було на 100 грамів менше, ніж на Холодній Горі. Зате хліб тут був вищої якості.

У Бутирках все було добре організовано. Дійсно, взірцева в’язниця. У Харкові мати папір було суворо заборонено. Не було навіть паперу клозетного. В’язні використовували в туалетах воду та власні руки. На Бутирках перед відвідинами туалету в’язень отримував від вартового шматок туалетного паперу. Мусив той папір повернути після використання, а вартовий власноручно його знищував. Той порядок не дозволяв в’язням використовувати той папір на інші цілі.

Для написання заяв чи скарг раз на тиждень видавався аркуш паперу. Комендант блоку чи начальник в’язниці через рівні проміжки часу проводили інспекції. Можна було звернутися з проханнями.

При першій інспекції начальник звернув мою увагу на матову пляму на підлозі:

— Треба краще полірувати, громадянине.

— Добре.

Я вклав у цю справу всю свою амбіцію. Наглядач дав мені віск для підлоги, щітку для натирання та дві м’які шкірки. Невдовзі підлога сяяла як люстро. Я був дуже задоволений своєю камерою. Почувався в ній так добре, що коли моє перебування в ній наблизилося до кінця, я спіймав себе на потаємній думці, що не так уже погано було б залишитися тут назавжди, зрікшися всіляких думок про свободу.

В’язні бояться будь-яких змін, серед іншого й змін на краще.

Однак, не чистота і не справедливі порядки, а бібліотека робила мене щасливим. Через кілька днів після мого прибуття зайшов бібліотекар і подав мені аркуш паперу.

— Напишіть назви п’яти книжок, які ви хотіли б прочитати.

— Дайте мені каталог, бо я не знаю, що ви маєте.

— Ми маємо все.

— А зарубіжна література у вас є?

— Так, але лише переклади. Зарубіжні книжки дозволяється читати лише за спеціальним дозволом слідчого.

Я замовив п’ять книжок. Отримав їх уже наступного дня. Жодної із замовлених книжок не бракувало. Наступного тижня все повторилося. Я зухвало замовив найвишуканіші книжки. Такі, яких, на мій погляд, не могло бути в жодній російській бібліотеці, — шведських містиків та німецьких істориків, книжки про передісторію деспотизму в Малій Азії та про розшифрування ієрогліфів і клинописного письма. Замовив також книжку про теорії походження людини та про найновіші досягнення в біології. Отримав геть усе. Тюремна бібліотека в Бутирках, дійсно, була чудовою. Пізніше один в’язень пояснив мені причини. До революції Бутирки використовувалися як політична в’язниця і одне з великих ліберальних видавництв узяло на себе обов’язок безкоштовно презентувати примірники опублікованих ним книжок центральним в’язницям Москви та Петербурга.

Я ожив знову. Читав по десять годин щоденно, аж мені очі почали боліти. Я прочитав усе, що мав на увазі й що не вдалося прочитати за останні 20 років. Я багато читав у віці від восьми до сімнадцяти років, потім настав соціалістичний рух молоді, потім політична та наукова праця. В часи молодіжного руху більше доводилося обговорювати книжки, аніж насправді їх читати. Тепер же доля подарувала мені три-чотири місяці на здійснення моїх читацьких бажань.

Ніколи ні до того, ні опісля я не читав так уважно. Я ніколи не читав того, що «належало читати». Не читав лише для того, щоб підготуватися до виступу чи дискусії, просто тішився думками, образами та постатями великих російських письменників. Я заглибився в історію нашої культури, прослідкував боротьбу людини з силами природи і відчував радість перемоги. Історія великих людських відкритів розбудила мою відвагу й дала мені нову надію на майбутнє.

Я був оптимістом, коли вимірював людський поступ віковими мірилами. Але все ще боявся невизначеності прийдешнього дня.

Восени 1939 року мною опанував особливий настрій. Я лякався всіляких змін, боявся наступного допиту. Знав, що повинен пройти через останні двері для того, щоб вийти на свободу. В той же самий час я був упевнений, що нічого поганого зі мною вже не трапиться.

Всі небезпеки я вже пройшов, моя витримка перемогла. Але я був щасливий, коли остаточне вирішення моєї долі відкладалося. Радів з того, що мене не викликали. Я не потребував людей — натомість мав книжки. Щосереди бібліотекар приносив мені нові скарби. Багатотомні видання вважалися однією книжкою. Я замовляв такі книжки, аби мати досить читання. Мені докучав голод, я виснажився як кістяк, але все ще був здоровим.

Я вже перестав ходити на прогулянки. Був змучений, не мав взуття і послуговувався цією обставиною як причиною для відмови.

У Бутирках дуже багато камер і мала територія подвір’я. Щоб кожен мав можливість прогулятися, доводилося організовувати прогулянки навіть уночі. Майже кожна друга прогулянка припадала на час сну.

Я не мав ніякого бажання, щоби мене будили о 2 ночі, й намагався домовитися з наглядачем раз і назавжди. Але нічого не допомагало, мене раз у раз будили. Врешті я заявив про мою відмову комендантові. Він прийшов.

— Ми відповідаємо за ваше здоров’я. Ви повинні ходити на прогулянки.

— Гляньте на моє взуття. Вже досить прохолодно, щоб ходити босоніж.

Він пішов і через годину повернувся з лаптями, які в Росії носять селяни. З того часу я був вимушений ходити на прогулянки, на яких треба було без перерви крутитися на одному місці в одноманітному, повільному темпі. Мій шлях був позначений на землі білою фарбою. Не вільно було піднімати голову. Порушуючи правила, я іноді поглядав угору. Це було мале кругле подвір’я. З одного був напівкруглий фортечний мур з амбразурами для гармат. Саме в цій фортеці утримувався й був страчений знаменитий селянський ватажок Пугачов. Стара будівля утримувалася в чистоті, час від часу добудовувалася й модернізувалася.

Я завжди був голодний і через місяць написав Народному комісарові внутрішніх справ листа, в якому вказував, що незабаром мине три роки, як я без вини знаходжуся в ув’язненні, і прошу дозволу переказати гроші з мого ощадного рахунку на тюремний із тим, щоб користуватися послугами «лавочки» для підсилення мого в’язничного раціону. Відповіді я не отримав.

Я ставав усе слабкішим. Навіть читати мені стало важко. Цілими днями я лежав у ліжкові й дрімав.

На цей час припало відкриття, яке зробило мене майже щасливим. Таємниця зникнення креслень ніколи не давала мені спокою.

Де вони поділися? Я повсякчасно про це думав.

Одного вечора я цілими годинами лежав без руху й раптом підскочив у великому збудженні. Сцена, яку три роки прикривав глибокий пил забуття, раптом виразно постала в моїй свідомості з усіма подробицями. Креслення прийшли до Відня з кількатижневим запізненням. Моя відпустка скінчилася, коли радянське торговельне представництво повідомило про прибуття для мене пакета з Москви.

Я пішов до його офісу на Валленштрассе 9. Секретарка вручила мені в приймальні пакет й зажадала від мене розписку. Я розписався й пішов. За годину я все пригадав. Запам’ятав лише головні подробиці.

На сходах я обміркував всю цю справу й повернувся.

— Товаришко, креслення надійшли дуже запізно. Я вже їх не потребую. Відішліть їх назад до Москви.

Вона забрала креслення й повернула мені розписку.

Я ніяк не міг заспокоїтися, бо три роки морочився з цією справою. Я постукав і попросив паперу. Довелося зачекати декілька днів, а потім описати все незнайомому мені слідчому й попросити його про допит. Відповіді я не отримав.

У кінці листопада відчинилися двері, увійшов молодий чоловік.

Був він партійним секретарем у якомусь московському районі. Він вважав, що його арештовано за надмірне цитування Леніна, що видалося мені абсурдом. Спочатку він не хотів розмовляти на цю тему, але через два тижні сам звернувся до мене:

— Олександре Семеновичу, ти не знаєш стан справ докладно, бо працював у промисловості й мало знаєшся на ідеології. До того ж, тебе арештовано на півтора роки раніше, ніж мене. За цей час відбулися певні зміни. Повір мені, не варто вживати давніх цитат із Леніна, коли не хочеш наразитися на арешт. Я сидів з одним товаришем з Тули, який був заарештований за те, що переховував підшивки «Правди» до 1923 року й показував приятелям деякі статті. Тепер йому приписують шпигування. Але то все є нісенітницею. Я теж добре читав Леніна і не завжди тримав язика за зубами. То було моєю помилкою.

Про що йшлося? Доки я сидів у в’язниці, була наново переписана історія Радянського Союзу. Сталін особисто очолив написання цієї історії. То була грандіозна брехня, препарована до найдрібніших подробиць. Згідно з останними процесами, Троцький ще в 1923 році був іноземним шпигуном. Каменєв та Зінов’єв уже в 1917 році саботували революцію. Всі опозиціонери, ліквідовані у великих процесах, ще у свої молоді роки пролізли в партію як закляті вороги з метою її зрадити. Таке було розуміння історії в 1938 році.

Справжня історія революції залишилася в архівах держави.

Все це треба було винищити. «Правда», головний партійний орган, у 1918 році ще не знала, що Сталінові у 1938 році буде потрібна інша історія революції. Сталін тоді й сам того ще не знав. Та хоч би навіть і знав, то нічого не міг би вдіяти, бо був на той час лише непомітним народним комісаром, а не всемогутнім диктатором держави.

Фальшування в пресі та літературі на той час було йому не під силу.

Мав надійти 1937 рік.

Під час революції та громадянської війни гриміла слава тогочасного керівника Червоної армії Льва Давидовича Троцького. Страчені як шпигуни у великих процесах П’ятаков, Муралов, Бухарін, Зінов’єв були найближчими соратниками Леніна й непохитними революціонерами. Преса й література безперервно повторювали ці імена. Тепер же постала необхідність усунути їх з пам’яті народу.

Сталін мусив делегалізувати не лише Леніна й «Правду», але й себе самого, cвоє власне минуле. В день 6 листопада 1918 року він писав у «Правді», що повстання в Петрограді забов’язане своїм успіхом перш за все заслугам голови революційно-військового комітету товариша Троцького. Через 6 років він уже писав, що Троцький не відігравав ніякої революційної ролі. Ще через 13 років наказав оголосити державі устами Вишинського та військового трибуналу, що Троцький був давнім фашистським агентом у лавах партії. Всякі посилання на газети та літературу часів громадянської війни Сталінові не подобалися і, отже, стали небезпечними.

Само собою зрозуміло, що Сталін не міг офіційно конфіскувати Леніна, бо його режим опирався на здобутки революції. Він робив вигляд, що продовжує ідеї Жовтня. Під час дискусії в партії Троцький охрестив режим Сталіна як режим Термідора. Під прикриттям колишньої ідеології державна структура зазнала ґрунтовних змін.

Шляхом Дев’ятого Термідора тиха контрреволюція привела до влади нову привілейовану верству — бюрократію. Проти цього звинувачення Троцького сталінський режим боронився руками й ногами.

Сталін хотів лишитися справжнім спадкоємцем Великої Жовтневої революції. Саме з цієї причини він не міг заборонити Леніна та його праці, але він міг фальсифікувати їх, що й робив. Не можна було знищити підшивок старої «Правди» та давніх праць самого Сталіна, але можна було дати вказівку членам партії не посилатися на них. Перенавчання партії було поступовим, зокрема не можна було сказати відкрито, чого від них хочуть. Згори вниз йшли лише натяки. На горі було видано гасло: Троцький з 1923 року був фашистським агентом! — і вся державна машина, що займалася ідеологією й формувала громадську думку, трималася цієї директиви й спотворювала в тому дусі історію держави. Кожен без зайвих питань бачив, що треба робити. Все робилося так само, як і в апараті ДПУ.

Кожен чекіст знав, що в’язні невинуваті стосовно висунутих проти них звинувачень. Так само кожен історик, журналіст, архівіст, партійний агітатор знали, що вони є малими гвинтиками в апараті потворної фальсифікації. Але ні чекісти, ні фальсифікатори історії не викривали один перед одним правдивого характеру своєї праці. Змова мовчання пов’язувала найвіддаленіших виконавців «великої чистки» та фальсифікаторів історії з центром репресій і брехні — з самим Сталіним.

Однак, легше виховати методом натяків репресивний апарат типу ДПУ, аніж політичну партію. Раз у раз якийсь молодик з наївності чи з любові до правди зривав змову мовчання. Його вихованням тоді починало займатися ДПУ.

Мій партійний секретар Кузнєцов мав 26 років. Він був одним із тих наївних, які необережно заблукали в історію партії. У перебігу півторарічного слідства, в якому йому інкримінували шпигунство й терор, він зрозумів свої справжні злочини. Часто цитував Леніна й не завжди до місця.

Він говорив мало, за що я йому був вдячний. Роками я детально розпитував кожного нового в’язня, якого зустрічав, з метою відтворити загальну картину того, що сталося. Тепер я вже був певен того, що дуже добре зрозумів ідею, якою керувався Сталін, коли починав «велику чистку» і як цей гігантський процес вийшов з-під його контролю. Мене вже більше не цікавили долі окремих людей — вони вже не могли щось додати до того, що я знав. Я віддавав перевагу читанню. Кузнєцов був товаришем без претензій. Лише вечорами ми про щось розмовляли.

Я зрозумів, що він знав про світову ситуацію менше, ніж я. Навіть не чув про пакт Молотова-Ріббентропа. Я, було, полишив свою гадку про те, що почалася війна, оскільки не трапилося нічого такого, що її підтвердило б.

І тоді через тиждень з’явився в камері третій. Був це башкир з Уфи. Великий, кістлявий, трохи похилений. Говорив російською злим, хрипким голосом. Був свого часу народним комісаром робітничо-селянського контролю в башкирській республіці. До революції пас овець. По дорозі з Уфи до Москви йому до рук випадково потрапила газета. Можливо, він їхав разом із людьми, які поверталися з таборів до Москви й читали газети. Він нам розповів, що вибухнула війна. Що Радянський Союз і німці поділили Польщу, що німці знаходяться в стані війни з Францією та Англією і тому подібні уривки інформації. Я не вірив жодному його слову, настільки неймовірною здавалася ця інформація про спільні акції Радянського Союзу та гітлерівської Німеччини. Та й сам він справляв враження людини не зовсім нормальної.

Але вже через три дні його інформація знайшла підтвердження.

Відчинилися двері й до камери зайшов новий в’язень. Було видно, що його недавно було арештовано, бо він був загорілий та ще в таку пору року. Він виявився радянським дипломатом у Гонконгу. Його було викликано телеграмою Молотова й арештовано негайно після приземлення літака на радянській землі. На початку своєї книжки я описав, якою сенсацією була для нас його поява. Такою ж самою сенсацією для нього були наші розповіді. Багато років він провів за кордоном, мабуть, чув про великі процеси і мав про них своє власне уявлення. Чув також про численні арешти серед своїх приятелів, товаришів та родичів. Але чув він про це все здалеку, дійсного ж образу цієї акції він ніколи не створював. Він погоджувався, що люди у великих процесах були невинуватими. Але те, що арештовано мільйони напевно невинуватих людей, переходило межі його уяви.

Зайшов він до нашої камери зовсім не будучи психологічно до всього готовим і на першому ж допиті зіткнувся з брутальною брехнею.

Дипломат приніс нам докладні відомості про розвиток політичних подій, які довели до війни, та про ситуацію на фронтах. Я був щасливим. Німецький фашизм навис над Європою як скеля. Тепер ця скеля почне падати і свобода повернеться до середньої Європи. Я знову побачу свій край. Я вирішив після мого звільнення та ймовірної депортації податися через Швецію до Англії. Був переконаний, що всі мої соціалістичні друзі подалися до армії західних держав, до боротьби проти Гітлера. Я збирався півроку відпочити і потім приєднатися до них.

Я ніколи не вірив у можливість повалення фашизму в Німеччині без війни, в усякому разі за нашого покоління. Підсвідомо я завжди очікував війни, але ніколи не вважав, що Гітлер настільки дурний, щоб втягнути себе у війну. Взагалі кажучи, диктатори завжди були боягузами. Вони починають воювати лише тоді, коли немає великого ризику: анексія Австрії, захоплення Судетів, окупація Праги.

Ймовірно, Гітлер, незважаючи на англійські гарантії, сподівався, що напад на Польщу не викличе світової війни. Всупереч очікуванню, Франція та Англія відповіли оголошенням війни, але воювати не починали, французькі літаки не атаковували німців цілих 18 днів, тоді як «люфтваффе» нищила опір польської армії. Я боявся, що Захід може піти на поступки Гітлерові.

Я виразно бачив позицію Сталіна. Хай Європа взаємно винищує себе, він зачекає, а потім, спираючись на свою свіжу і не пошкоджену армію, буде диктувати Європі свої умови миру. Під кутом зору ленінської теорії не було нічого поганого в тому, щоб використати протиріччя в капіталістичному таборі. Але мене дуже дивувала позиція радянської преси щодо цієї боротьби. Я розумів би нейтралітет з виразною симпатією до Заходу. Але ж, насправді, мало місце зовсім протилежне. Партія в Москві видала пресі наказ стати на боці німців. Англію та Францію таврували з позиції Геббельса як плутократії, що проводять імперіалістичну агресію проти Німеччини. Уже це було відходом від ленінських принципів. Я тоді не міг передбачити розвитку політичних подій і боявся, що війна скоро скінчиться компромісом Гітлера з західними державами.

У розмовах з башкиром я познайомився з невідомими мені новими аспектами радянського життя. Він розповідав про те, який вигляд мала дача, яку він отримав від уряду маленької республіки Башкирії. І в ній панувала система привілеювання, або, кажучи простіше, підкупу головних урядовців. Високі партійці в Москві, з якими я познайомився в 1931 році, жили скромно. Але вже через рік почалося привілеювання певних верств. Раніше існувала верхня межа заробітної плати — партмаксимум — для всіх членів партії, і її ніхто не міг отримувати більше. Наприклад, у 1931 році я мав отримувати на своїй посаді 400 карбованців. Але оскільки я був партійним, то отримував лише 280. Той порядок було встановлено свого часу під тиском Леніна. Він хотів таким чином запобігти напливу кар’єристів до партії. Членство в партії не повинно було приносити ніяких матеріальних переваг. Члени уряду оплачувались не вище за висококваліфікованих робітників.

Знищення землеробства впродовж колективізації принесло в 1930-1933 роках великий голод. Водночас на селі розвинулася ситуація, що загрожувала безпеці держави. Без жорстко дисциплінованого репресивного апарату Сталін був не в змозі вийти з цієї кризи. Могло дійти до повстань голодних селян, повстань, які охопили б також і міста. Отже, апарат ДПУ мав функціонувати. Для режиму це було питанням життя і смерті. Треба було задобрити чекістів, аби вони не голодували так само, як і решта народу, бо інакше вони могли приєднатися до народних мас і повалити диктатуру. В боротьбі за утримання влади Сталін був змушений підкупити частину бюрократії надзвичайними матеріальними подачками.

Але на ДПУ Сталін не зупинився. Він потребував інженерів і техніків, аби виконати плани індустріалізації. Тож і та верства була привілейована, хоч і не такою мірою, як чекісти.

На ідеологічному фронті письменники та журналісти також користовувалися привілеями свого становища. Вони мали оспівувати диктатуру. Та робота була дуже занудною й ганебною, але вона добре оплачувалася. У цьому випадку не стільки бажання утриматися при владі, скільки особисте марнославство спонукали Сталіна до великої щедрості.

Але найбільш ласі шматки дісталися провідним адміністраторам, людям, які керують партійним і державним апаратом. Від них залежала безпека диктатора, змова серед них могла призвести до успішного палацового перевороту. Отримувані привілеї далеко виходили за межі того, що можна було очікувати. Їхнє матеріальне становище було кращим, ніж у державних мужів навіть найбільш багатих держав. І це при такій бідності нашої країни.

Я спостерігав той процес привілеювання з самого його початку.

Коли я прибув до країни, в ній панувала рівність. Лише найвищі чини, тобто члени Політбюро й головні комісари ДПУ, мали краще матеріальне забезпечення. Це тривало доти, доки боротьба з селянами не змусила Сталіна до підкупу апарату. Я мав змогу спостерігати той процес крок за кроком. Спочатку було ліквідовано партмаксимум. Під час голоду гебісти й високопоставлені чиновники могли задовольняти свої потреби в спецрозподільниках за низькими цінами, що на практиці призвело до того, що їхня реальна заробітна платня була збільшена приблизно в 10 разів. Вони отримували службові автомобілі, безкоштовні путівки в санаторії Кавказу, харчувалися в спеціальних ресторанах за сміхотворно низькими цінами і т. д. Але то були дрібниці в порівнянні з тим, що настало пізніше.

Якось Богуцький розповідав мені про життя Косіора. Я йому казав:

— Само собою зрозуміло, що державні діячі не повинні мати ніяких матеріальних клопотів. Я не вбачаю нічого поганого в тому, що людина типу Косіора заробляє шість тисяч карбованців на місяць, у той час як я, скажімо, лише одну тисячу.

Богуцький мене перебував:

— Кажи 60 000, і то лише частина суми, яку він отримував від держави.

Я був вражений і, правду кажучи, був певен того, що він перебільшив. Богуцький був закоренілим пуританином. У двадцятих роках, через десять років після революції, йому прийшло в голову реквізувати в людей меблі, які вони отримали під час революції в процесі конфіскації майна буржуазії та поміщиків. Тими меблями свого часу сільради й міськради наділяли заслужених партійців, робітників, червоноармійців та службовців. Формально ті речі лишалися власністю держави. Але ніхто про них не дбав, давно вже всі забули про цю справу і мали ті меблі за свої. Богуцькому прийшла думка, аби все те реквізувати й створити фонд допомоги дітям. Він зміг добитися необхідних партійних і урядових ухвал. Було оголошено, щоб власники або повернули меблі, або заплатили за них гроші. Всі вчинили завзятий опір, особливо правляча верхівка, і Богуцький нажив собі багато ворогів. Але на той час це ще не було для нього небезпекою.

Мені здалося, що цей поборник революційної справедливості й ненависник розкоші перебільшує, але наступна розмова з башкиром переконала мене в тому, що Богуцький не перебільшував. Існував, наприклад, спеціальний фонд з благородною назвою «Фонд культурного розвитку працівників». Як мені розповів башкир, із коштів цього фонду покривалися витрати на утримання дач провідних людей режиму. Залежно від рангу привілейованого, дача була більш чи менш розкішною, обставлена багатше й красивіше, мала більше служб за рахунок держави і тому подібне. Башкир розповідав мені про те без слова критики і був навіть здивований, коли я обурився.

Він вважав, що так і мало бути й твердо вірував у те, що соціалізм має привілейовувати верхній прошарок за рахунок народних мас, що жили в злиднях. З ним неможливо було сперечатися на цю тему.

Позиція нової радянської демократії була мені зовсім чужою. Вони говорили про соціалізм, але їхні погляди не мали нічого спільного з соціалізмом. Я перестав із ним сперечатися. Вся його ідеологія була мені чужою і він справляв на мене трохи диявольське враження.

Довге голодування дуже мене ослабило, я був у розпачі. До цієї пори мені чудом вдавалося зберегти здоров’я, а тепер напередодні звільнення сили зовсім мене полишили. Я почав кашляти. Неодноразово звертався до Наркома, але мені не відповідали. Не мав я й слідчого, до якого міг би звернутися. Тоді я вдався до крайнього засобу й написав листа до начальника в’язниці приблизно такого змісту: «Я пишу Вам листа з проханням викликати мене на допит. Моє перебування в ув’язненні під слідством триває вже три роки. Я не маю в країні ніяких родичів, котрі могли б надати мені необхідні 50 карбованців щомісяця. Я неодноразово просив дозволу отримати необхідні кошти з харківської ощадної каси. На всі мої подання я не отримав жодної відповіді. Якщо й цей лист залишиться без відповіді, я буду змушений через три дні розпочати голодування».

Того самого вечора прийшов начальник.

— Я надав ходу вашому листу. Маю сподівання, що будете викликані на допит, але це від мене не залежить. Я не раджу вам починати голодування. Це можуть зрозуміти як антирадянську демонстрацію.

— Я вже просто не маю сил, щоб довше чекати. Тутешніх харчів вистачає лише тим, хто має внутрішні резерви. Посудіть самі, громадянине начальнику, якщо хтось сидить роками в ув’язненні й не має грошей, аби щось купити собі в «лавочці», повинен марно загинути.

— Ви отримаєте відповідь, але нічого не вимагайте таким засобом, як голодування.

— Я ж не вимагаю ніяких привілеїв. Я знаходжуся в становищі гіршому, ніж інші, бо в мене немає тут родичів. Чи повинен я з цієї причини гинути з голоду?

Начальник вийшов. О 2.30 ночі мене було викликано на допит.

Наглядач провів мене через подвір’я, коридори, сходові клітки до дуже елегантно обставленого фойє. Під стінами стояли шкіряні крісла.

Підлогу покривав важкий килим. До кабінету вели оббиті шкірою двері. Той великий хол нагадував зали великих трестів чи банків на Заході. Усередині, під однією із стін, знаходилася ніби готельна адміністрація. Стояв там молодий чекіст й обслуговував телефонні апарати. Перед собою він мав пульт з різними перемикачами. Коли над дверима то тут, то там виблискували сигнальні лампочки, він висилав солдата. Мені було велено сісти в шкіряне крісло й зачекати хвилину. Потім через оббиті шкірою двері мене завели до одного з кабінетів. Кабінет був яскраво освітлений і всередині красиво вмебльований. За столом під лівою стіною сидів один з найвищих офіцерів НКВС. У петлицях він мав три ромби. Поруч нього стояв високий, ясноволосий молодий капітан, котрий чемно запросив мене зайняти місце в шкіряному кріслі, яке стояло біля протилежної стіни. Обидва, схоже, переглядали мою справу, зрештою комісар запитав:

— Ви писали до Народного комісара, і я отримав вказівку розібратися з вами. Цього ви хочете?

— Маю два прохання. Прошу завершити моє слідство і прошу також дозволу отримати гроші з мого ощадного рахунку в Харкові з тим, щоб я міг отримувати додаткове харчування в «лавочці».

— Більше як 20 осіб дали проти вас свідчення.

— Громадянине комісаре, всі ці звинувачення вигадані. Кожна розсудлива людина, прочитавши без упередження ті зізнання, зрозуміє, що їм не можна йняти віри.

— Може й так, але це дуже ускладнює нашу ситуацію стосовно вашої справи. Маємо допитати всіх цих людей заново та з’ясувати, чи підтверджують вони свої звинувачення проти вас. Ці люди знаходяться в віддалених таборах, і вся ця справа вимагає часу. Наберіться терпіння.

— Громадянине комісаре, я охоче терпітиму, але я голодаю. Прошу вас дозволити перевести гроші з мого ощадного рахунку в Харкові.

— Це дуже складна річ. Чи не маєте ви якогось родича в Москві, якій міг би прислати вам гроші? Ми дали б йому про це знати.

Перед тим, як дати йому відповідь, я на мить замислився. Він поставив мене в складне становище. Я міг би назвати свого далекого родича, якби був певен, що з цього не станеться нічого поганого, особливо якщо він, перелякавшись за своє життя, відмовиться від мене, щоб довести свою лояльність.

— Громадянине комісаре, я не маю жодного родича, але маю далеких знайомих, котрі зможуть мені допомогти. Але ж вони побояться мати щось спільного з «ворогом народу».

— Поясніть їм, що їм нема чого боятися. Дайте їх прізвища й адреси.

Я продовжував вагатись. Мені тоді прийшло до думки прізвище одного знайомого, який був досить високопоставленою особою.

Я подумав: якщо він досі не арештований, то нічого вже йому не станеться. І я назвав його прізвище.

Комісар його занотував.

Через кілька днів мене було викликано з речами. Авто завезло мене в центр міста до внутрішньої в’язниці НКВС. Я знову помітив, що обіч мене їхав Гоутерманс.

Після прибуття на Луб’янку мене прийняла наглядачка й спровадила до лазні. Поки я мився, мої речі були ретельно обшукані, після чого я опинився в маленькій кімнатці без вікон. У ній було лише ліжко, простір між ліжком та стіною був дуже тісним. Опівночі мене було звідтіля забрано на допит, який проводили двоє молодих офіцерів. Старший глянув на мене з цікавістю.

— Громадянине, який у вас вигляд? Чи не соромно з’являтися межи люди?

Він показав на мої подерті штани. Я повернувся, й вони обидва почали сміятися. Побачили, що мої штани вже зовсім не мали тилу.

— Накажемо видати вам інше вбрання. За що сидите?

— Не знаю.

— А за що вас арештовано?

Це вже було для мене занадто. На той час я вже нічого не боявся і відповів саркастично:

— Ви говорите так, буцім-то не ви мене, а я вас арештував. Самі повинні знати, чому мене арештовано.

— Вас арештовували не ми, а люди з Харкова. Ті, що вас арештовували, давно самі за ґратами.

— Якшо ви вважаєте, що я невинуватий, а це так і є, то чому я досі тут? Чому не звільняєте мене негайно?

— Це не робиться так швидко. Ми готуємо документи для Народного комісара. Він сам має прийняти остаточне рішення у вашій справі. Ви повинні мати терпіння.

— Громадянине слідчий, я охоче терпітиму, але дуже голодую.

Допоможіть мені отримати мої гроші.

— Ми поміркуємо, що можна тут зробити.

Почався допит. Я мусив розповісти все з початку. Впродовж допиту він заглядав у мою справу. Раптом перервав мене словами:

— Аж не віриться, що в Харкові позабирали фізиків. Тепер вони замість того, щоб працювати, сидять у нас.

Вони повідомили, що й Обреїмов знаходиться в них. Він попросив наукові книги, папір та ручки в достатній кількості й розробив нову теорію у своїй галузі. Зараз вона вже, мабуть, опублікована.

Слідчий показав мені ці матеріали. Я вже забув, про що саме там йшлося.

Через дві години мене відіслали до камери, в якій сидів чоловік років 30. Був це службовець Народного комісаріату зовнішньої торгівлі. Я був так зайнятий своєю справою, що навіть не запитав, за що він сидить. Він сказав мені, що в одній із сусідніх камер сидить маршал Єгоров.

Наступного дня мене знову було викликано на допит. Слідчий написав великий заключний протокол. Він не був, як звичайно, витриманий у формі запитань та відповідей, а мав вигляд опису мого слідства. Коли дійшло до звинувачення в шпигунстві, я хотів пояснити слідчому, яким абсурдним є це звинувачення і якою невинною є вся справа з кресленнями. Але він не дав мені нічого сказати.

— Чи не маєте ви нас за ідіотів? Чи гадаєте, що ймемо віри звинуваченням у шпигунстві? Що з вас був би за шпиг? Ми вивчили ваш характер. Ви зовсім не схожі на шпига.

— Чому в такому разі мене не звільняєте?

— Не все одразу. Ми повинні залагодити деякі формальності.

— Громадянине слідчий, я маю враження, що ви готуєте моє звільнення. Я зможу залишитися деякий час тут, чи ви мене одразу депортуєте, як це було з моєю дружиною?

Він не хотів відповідати, але, зрештою, сказав:

— Не клопочіться про те, що має вирішити Народний комісар.

До того ж, ви не один на світі, тут досить є таких, як ви.

— Чи зможу я отримати свої гроші? Я не хочу померти з голоду до того, як мене звільнять.

— Ми подивимося, що можна зробити. Грошей ви, можливо, й не отримаєте, зате будете поміщені в камеру, де можна добре попоїсти.

Я ніколи раніше не чув, щоб були превілейовані камери, і в його обіцянку не повірив. Я підписав заключний протокол, і повернувся до камери. Мене огорнула лють, я почав калатати в двері й завимагав від наглядача шматок паперу, на якому написав до начальника в’язниці: «Немає сил терпіти голод. Якщо на протязі двох днів не отримаю гроші на лавочку, відмовлюся приймати їжу».

Трохи пізніше я був викликаний до начальника:

— Голодування вважається у нас антирадянською демонстрацією. Таким способом ви не зможете нічого досягти. Застерігаю вас проти цього.

— Громадянине начальнику, у мене немає вибору. Я вже використав усі інші засоби.

Мій колега по камері був вражений.

— Як можна писати такі речі до НКВС? Вони застосують проти вас суворі репресії.

— Минули ті часи, коли я їх боявся.

Коли через два дні наглядач приніс мені суп — я відмовився.

Не торкнувся навіть води. Через півтора дні я був покликаний до слідчого.

— Ви збожеволіли, Олександре Семеновичу? Тут, у нашій цитаделі, влаштовувати демонстрації проти радянської влади? Чи хочте в останню хвилину зіпсувати свою справу?

— Громадянине капітане, я не маю вибору, бо вже просто не можу зносити голоду. Я маю право поводити себе так, як це роблять радянські в’язні. Хочу мати свої 50 карбованців на «лавочку». Моє бажання не є антирадянською демонстрацією.

— Я вимагаю від вас, щоб ви припинили голодування.

— Не припиню.

— Олександре Семеновичу, я саме збирався щось зробити у вашій справі, коли надійшло повідомлення про вашу голодівку. Зрозумійте, що НКВС не потерпить ніяких незаконних засобів впливу на себе. Я не зможу нічого для вас зробити, доки не припините голодівки.

— Місяцями я не вдавався до голодування. Але ви нічого для мене не зробили, і я вам уже не вірю.

— Якщо припините голодування, отримаєте все, чого потребуєте.

— Коли я отримаю свої гроші?

— Гроші не отримаєте, зате отримаєте досить харчів. Але перед тим маєте припинити голодування.

— Я не можу вам вірити після всього, що пережив, громадянине слідчий.

— Олександре Семеновичу, ідіть зараз до начальника в’язниці й скажіть йому, що припиняєте голодівку. Тоді я все для вас зроблю.

Я відмовив. Він розсердився.

— Ви дурень, який хоче лобом розбити мур. Я даю вам добрі поради, а ви опираєтесь, мов козел.

— Можете ви мені пообіцяти особисто, громадянине слідчий, що в тій чи іншій формі виконаєте моє прохання, якщо припиню голодування?

— Обіцяю.

— Тоді я припиняю.

— Ідіть до начальника в’язниці й зробіть йому відповідну заяву.

Але до цього не дійшло. Мене повернули до камери, яка була вже порожньою. Мого співкамерника забрали, щоб він не міг бути свідком моєї перемоги. Через кілька хвилин двері відчинилися і зайшов керівник «лавочки». Він дав мені папір та олівець і попросив написати, що я хочу отримати.

— Громадянине, у мене немає грошей на рахунку.

— То байдуже, напишіть, що хочете мати.

— Я не знаю, що є на складі, не знаю цін і не знаю, що маю право замовити.

— Пишіть, що треба, а ми подивимось, що з цього вийде.

Він пішов. Чогось подібного я не пам’ятаю. Кожна камера раз на місяць мала день «лавочки». Якщо хто-небудь у цей день випадково був на допиті, то втрачав свій шанс і цілісінький місяць нічого не отримував. Навіть якщо вони переведуть гроші на мій рахунок, завжди існувала ймовірність пропустити день «лавочки», у такому разі доведеться очікувати цілий місяць. А тут лавочник сам прийшов до мене в камеру, щоб прийняти від мене замовлення. «Світ перевернувся догори ногами», — подумав я сам собі.

Та це ще не був кульмінаційний пункт мого здивування. Я виписав усе, що мені прийшло на думку, зовсім не маючи надії справді щось отримати. Гадав, що вже сам факт замовлення якось заспокоїть мій голод. Через чверть години повернувся лавочник і мовчки забрав мій список. А ще за півгодини він приніс усе. Навіть шоколадки. Я онімів.

— Коли ще можна буде зробити замовлення?

— Коли все з’їсте.

Проте й це ще було не все. Увечері прийшов наглядач і приніс мені нормальний обід — суп, смажене м’ясо та картоплю.

— Чи часто будуть такі харчі?

— Щоденно.

Я так добре наївся, що вирішив із принесених з лавочки продуктів зробити недоторканний запас. Через три дні я почував себе як курортник. Явно відчував, що сили повертаються до мене. На третій день, а було це 18 грудня 1939 року, мене було викликано з речами й спроваджено до середніх розмірів кімнати зі столом та паркетом і наказано чекати. Потім мені вчинили ретельний обшук і, нарешті, службовець приніс мені купу одягу. Я мав підібрати собі, що хотів.

Вибрав пару черевиків, штани й дуже гарне зимове пальто. На підкладці красувалася етикетка стокгольмської кравецької фірми. Я сам собі подумав: мабуть, відкликали якогось радянського дипломата зі Швеції й розстріляли. А тепер дають мені його вбрання і, можливо, я поїду до Стокгольма.

Коли я вбрався, наглядач вийшов з рештою одягу і я почув, як він відчиняв сусідні двері. Прислухався — в сусідній кімнаті був Гоутерманс, він також отримав одяг.

Я спробував достукатись до нього. Дарма.

Увечері фургон відвіз нас у Бутирки. Ми знов опинилися в сусідніх телефонних будках. Цілу годину я простукав без всякого результату. Була вже північ, коли мене забрав наглядач. Він відвів мене до іншого відділення в’язниці. Всі електричні лампи були пофарбовані в блакитний колір для протиповітряного маскування. Ще дві години я очікував у телефонній будці. Близько другої години мене забрав наглядач і завів до великої зали. В ній до стін було приторочено приблизно двадцяти гамаків зі щільної парусини. На гамаках були матраци. Панували сутінки. Кілька в’язнів підвелися й запитали мене по-німецьки, хто я та звідкіля.

Упродовж розмови я спостеріг, що в кімнаті знаходилися самі лише німці. Була це взагалі дивна камера: посеред неї великий довгий стіл, на якому лежали шахи, доміно й книжки. Було багато вільного місця, стояло близько двох десятків стільців. Я встиг помітити багато хліба та інших продуктів харчування по всіх кутках.

Запитав:

— Що це все означає, куди я потрапив?

— Повертаємося додому, нас відправляють до Німеччини.

— Чи всі ви тут німці?

— Так, а ти хто?

— Я громадянин Австрії.

— Зараз таких немає, Австрії вже не існує. Тепер ти німець — Але ж я єврей. Чи й мене також пошлють до Німеччини? Гадаю, що коли ми маємо бути депортовані, кожен може поїхати куди хоче?

— То лише припущення, а насправді ти поїдеш до Берліна разом із нами. В усякому разі, гірше не буде. Будь задоволений, що вирвешся звідси.

— Як тут з харчами?

— Як у санаторії. Вранці привозять столик з какао та яйцями.

— Прошу вас не жартувати зі мною.

— Це серйозно. Ми ніколи так не харчувалися на волі. Хочеш трохи шинки?

Ошелешений, я все ще вважав, що мене розігрують. Але вони знайшли спосіб, як мене переконати. Запропонували мені яєчню з шинкою і тому подібне.

Нарешті баварський комуніст товариш Альбрехт, який у цій особливій камері був кимось на зразок старости, розповів:

— Іди спати, товаришу, а вранці про все довідаєшся. Вибирай собі будь-яке вільне ліжко.

Це були ліжка, що опускалися. Вони являли собою металеву раму з добрим матрацом. Незважаючи на те, що це було перше нормальне ліжко з часу мого арешту, я довго не міг заснути.