Холодна Гора

Очні ставки

Упродовж кількох днів допитів не було. Потім я був викликаний у незвичну пору — об одинадцятій ранку. Звичайно допити розпочинались о десятій ночі. Полевецький був не сам, за столиком хтось сидів і дивився у вікно. Коли він повернувся, я впізнав Герфа, який деякий час був моїм наступником, коли я був змушений під час директорства Давидовича скласти з себе повноваження керівника будівництва. Я тоді став головним інженером і заступником Герфа. Працювалося мені з ним добре. То був типовий партієць, вірний лінії партії. Був він євреєм і — якщо так можна мовити — виріс у партії. Доктрина партії складала його світогляд, оберігаючи його від усіляких небезпек, як духовних, так і матеріальних. Він знав: якщо забажає вчитись — партія пошле його до університету й дасть йому матеріальні засоби для навчання у вигляді стипендії.

Ніде не залишиться без роботи й займатиме становище, що відповідатиме його здібностям. При цьому партія враховуватиме не лише його матеріальні інтереси. З певністю він почуватиметься при ній в безпеці, оскільки вона гарантує йому, навіть за відсутності особистої ініціативи, певний рівень добробуту та респекту, котрих інакше він не мав би. Помилкою було б вважати, що лише згадані міркування привели Герфа й багатьох подібних йому в партію. Ці люди вступили до партії в часи громадянської війни чи відразу по ній, і зробили вони це під впливом своїх революційних настроїв. Коли вони вже опинилися в партії, то надто розумна система безпеки партії дбала про те, щоб вони з неї вже не вийшли. З одного боку, вони перебували в певності, що належать до панівної групи країни з теплими, добре забезпеченими місцями, а, з другого, — знали, що при найменшому ваганні над ними висить жахлива загроза цілковитого матеріального й морального знищення. Для тих, хто відхилився від партійної лінії (тобто від того, що Сталін в даному історичному моменті накреслив як більшовицьку програму) не було в країні Рад ніякого жалю. Виключений з партії та з профспілки, затаврований своїми друзями, котрі не наважуватимуться з ним спілкуватись, блукатиме він, як зацькований звір, по всій країні й зможе знайти собі спокій лише за умов добровільного самозаслання у віддалені райони, де завжди є потреба в робочий силі, й де нікого не питають про походження. Такою є доля єретика, якщо тільки його не буде заарештовано. Зрештою, з початком «великої чистки» заарештовували всіх без винятку, хто свідомо чи несвідомо відхилився від генеральної лінії партії.

Небезпека повного знищення висіла над кожним членом партії як домоклів меч. Та небезпека примушувала партійця полишити будь-які єретичні чи навіть критичні думки. Божевільність політики Сталіна на селі особливо проявилася в 1932 та 1933 роках, коли понад одинадцять мільйонів селян загинуло та було знищено основи сільськогосподарського виробництва. Лише герфи не бачили того, бо не хотіли бачити. Відганяли всяку думку про ці проблеми й примушували себе думати, що вождь мав рацію та що не було жодної іншої дороги до колективізації сільського господарства. Пізніше, у в’язницях «великої чистки», я збагнув, що не міг цілковито відігнати цю думку й від себе.

Я сів. Між мною та Герфом стояв малий столик, покритий червоним сукном. Перед нами стояв стіл слідчого.

— Чи знаєте цього чоловіка? — запитав мене Полевецький.

— Так.

— Хто він такий?

— Це товариш Герф Давид Єфремович.

— Чи не було між вами особистих непорозумінь?

— Ні, не було.

— Чи маєте підстави стверджувати, що Герф у стосунках з вами може бути необ’єктивним?

— Ні, ми з ним не мали ніяких непорозумінь.

— У такому разі, товаришу Герфе, прошу вас, як свідка, дати свідчення.

Герф охарактеризував наші взаємні стосунки. Сказав також про мої політичні погляди. Я не пригадую подробиць його свідчення, але добре пам’ятаю, що він не сказав нічого такого, що характеризувало б мене негативно, або являло для мене загрозу. Я так і не зрозумів, навіщо був потрібен звинуваченню цей свідок. Єдиний негативний момент залишився в моїй пам’яті. Йшлося про справи не політичні, а лише адміністративні.

Кредити на будівництво дослідної станції щезали з наближенням кінця року. З 1 січня банк уже не видавав жодного карбованця на підставі старих кредитів. Кредит на новий рік уже мав на той час бути підписаним в уряді. Але в адміністрації країни панував страшний балаган. План державних інвестицій складає Державна планова комісія (Держплан) при Раді Народних Комісарів Радянського Союзу (Раднарком). Розмір річних капіталовкладень був важливою політичною проблемою. Рішення в цій справі визначало життєвий рівень кожної людини та рівень обороноздатності країни. Тому лише Політбюро вирішувало, яка частина праці російського народу має піти на розвиток військової промисловості, зведення нових текстильних фабрик, будівництво копалень і так далі. Вже після рішення Політбюро Раднарком затверджував план капіталовкладень та розподіл фінансових квот між конкретними Народними комісаріатами. Ті квоти встановлювались на підставі підсумків минулого року, а оскільки статистичні дані отримувалися лише в кінці року, неухильним було щорічне запізнення в затвердженні генерального плану капітоловкладень. Але від того плану залежали наші кредити.

Доки банк не отримував повідомлення з Народного комісаріату, що в наступному році нам призначено стільки-то грошей, ми не могли отримати ні карбованця. Як наслідок, у січні та лютому станція лишалася без грошей. Як її керівник я відповідав за своєчасну виплату робітникам заробітної платні. В кінці грудня 1934 року залишилася певна сума з кредитів року, що минав. Я використав її частково на виплату робітникам заробітної плати за січень та лютий 1935 року.

Говорячи стисло, мій вчинок вступав у протиріччя з правом. Я не хотів, однак, щоб наші люди голодували в січні тільки через те, що Народний комісаріат ще не затвердив плану на 1935 рік. Тільки незначна кількість керівників російських будов зробила так, як я. Більшість боялася відповідальності й полишала своїх людей без заробітку протягом двох місяців. Я не побоявся відповідальності, а результати виявились дуже слушними. Роком пізніше Раднарком спеціальним розпорядженням ліквідував цю прогалину у своєму законодавстві й дозволив банкам з січня кожного року, навіть до затвердження плану, виплачувати заліково необхідні суми. А тепер Герф ставив мені в провину те моє службове порушення.

— Звинувачуваний Вайсберг, чи підтверджуєте свідчення товариша Герфа?

— Так.

— Що можете повідомити на своє виправдання?

— Я не міг я залишити людей без зарплати.

— У такому разі ви повинні були написати до Москви й вимагати кредитів.

— Чи не думаєте ви, громадянине слідчий, що я цього не робив?

Я безперервно писав і наполягав, але Наркомважпром не давав ані карбованця до затвердження плану капіталовкладень. То була, попросто кажучи, прогалина в законодавстві. Ви самі бачите, що я мав слушність, оскільки в 1936 році спеціальним розпорядженням це непорозуміння було врегульовано, і з того часу будова отримувала в першому кварталі перехідні кредити. Навіть до затвердження плану.

— Не маєте права критикувати наш уряд і самочинно порушувати право. Наш уряд знає сам, коли треба міняти право.

— Якщо тільки про йдеться це, то я визнаю свою провину.

— Звинувачуваний, це так просто вам не минеться. Але ми не торкаємося ваших службових провин, то не наша справа. Нас цікавить ваша контрреволюційна діяльність.

Однак, упродовж очної ставки з Герфом не вдалося викрити нічого контрреволюційного. Свідчення Герфа були нешкідливими.

Він явно знаходився під тиском слідства і хотів уникнути звинувачень у симпатії до ворога держави Вайсберга й висвітлив лише кілька негативних, але нешкідливих моментів. Він тримався подалі від якоїсь суттєвої брехні.

Ми обидва підписали протокол. Герф підвівся й узяв газету, що лежала на столі. Я звернувся до нього:

— Товаришу Герфе, чи ви вже прочитали газету?

Він затримався з відповіддю.

— Купите собі іншу, а цю залиште мені.

Герф стояв у нерішучості. Він не міг дати мені газету, боячись наразитися на звинувачення, що надав послугу ворогові народу.

Я бачив, яку дилему поставив перед ним своїм проханням, але за газетою я нудьгував більше, ніж за хлібом. Уже три тижні, як я не читав жодної газети.

— Прошу вас, товаришу Герфе, зробіть хоч раз щось для безпорадної людини. Ви маєте можливість купити собі нову газету. А тут ніяких газет не дістанеш.

Герф, нарешті, наважився:

— Я сам не можу цього вирішити. Я можу дати вам газету лише в тому разі, якщо це дозволить слідчий.

Полевецький кивнув головою на знак згоди, а я отримав газету.

Ніколи більше я не брав участі в очній ставці, що відбувалася в такій культурній і правовій формі. В жовтні того ж року за спробу звернутися при очній ставці безпосередньо до свідка я отримав удар кулаком в обличчя.

Наступного дня я зустрівся віч-на-віч з водієм мого автомобіля Григорієм Яровим. Гриша був добрим водієм, але як людина й політик зовсім не заслуговував на увагу. Був він членом партії, хоч не виконував ніякої партійної роботи і не підпорядковувався навіть найскромнішим вимогам дисципліни. В гаражі, де давно працював, якось організував натуральний страйк, який тривав аж два дні і — неймовірна річ — закінчився без політичних та організаційних висновків стосовно Гриші. Факт, який неможливо зрозуміти в Радянському Союзі. Його навіть не виключили партії. Він ніколи не приходив на роботу вчасно. Не тільки їздив моїм автомобілем на прогулянки, щоб покатати своїх приятелів околицями Харкова, — їздив на залізничну станцію, щоб підробити на перевозках. Я це знав, але не виганяв його з роботи, бо він був незамінимим як водій і механік.

Якось він навіть примудрився обікрасти власний автомобіль, поздиравши з його сидінь шкіру й продавши її на базарі. Мав дуже розвинене почуття гумору і моя дружина його любила.

— Чи знаєте Ярового?

— Ціле літо він був моїм водієм.

— Чи мали з ним якісь непорозуміння?

— Незліченні. Не пам’ятаю години без непорозумінь. Але то все дрібниці.

— Чи означає це, що ви виступаєте проти нього як свідка?

— Ні в якому разі! Яровий не має жодного приводу бути упередженим стосовно мене.

— У такому разі я зачитаю свідчення товариша Григорія Ярового.

Зі стосу паперів він дістав протокол зізнання, вже підписаний Яровим.

«…У ту неділю поїхав Олександр Семенович Вайсберг зі своєю дружиною та кількома зарубіжними приятелями автомобілем на прогулянку. Я вів автомобіль. Ми їхали в напрямку Бєлгорода. В певному місці Вайсберг наказав зупинити авто. Товариство вийшло й направилося до розташованого поблизу дороги гаю буцімто шукати квітів, а насправді вони захопили з собою фотоапарати та фотографували розташований там таємний аеродром».

Я схопився й зірвався на ноги:

— Гришо, чи ти здурів!? Чи очманів? Хто підсунув тобі такі думки?

Слідчий перервав мене голосним криком:

— Звинувачуваний, сядьте й тримайте язика за зубами! Не маєте права впливати на свідка! Ви не можете з ним розмовляти. Якщо ж маєте якесь питання — звертайтеся до мене, а я ще подумаю, чи слід свідкові на нього відповідати! Ми не дозволимо, аби ви тут продовжували свою контрреволюційну діяльність і тероризували свідка, який хоче вас викрити.

— Я просто не міг стриматися, слухаючи безпардонну брехню Ярового.

— Звинувачуваний Вайсберг, застерігаю вас проти ображання свідка. Він так само знаходиться під охороною закону, як і слідчий.

В’язничні правила передбачають найтяжчі санкції за такі вчинки.

— Хіба мені вже не вільно боронитися?

— Можете боронитися, але не маєте права порушувати правила ведення слідства. Чи підтверджуєте зізнання свідка Ярового?

— Ні, не підтверджую!

— Чи маєте ви що-небудь додати до його зізнань?

— Мені нема чого додати, натомість мушу заперечити все зізнання. Прошу дозволити мені викласти так, як усе було насправді.

— Говоріть.

— Дійсно, ми поїхали того недільного дня на прогулянку з кількома приятелями — зарубіжними фізиками. Попросили зупинити авто. Сам я залишився в машині. Жінки ж пішли полем збирати квіти й наблизились до гаю. Тут з’явився вартовий і звернув їхню увагу на те, що вхід до гаю заборонено. Після цього вони повернулися, ми сіли в авто й поїхали. Оце, власне, й усе.

— Чи мали ви з собою фотоапарата?

— Ні, не мав. Можливо, мав хтось із моїх приятелів, я не пам’ятаю.

— Ви заперечуєте, що фотографували об’єкти військового призначення?

— Заперечую. Я взагалі нічого не фотографував, а про те, що там було закрите летовище, я довідався вперше зараз із свідчень Ярового. Якщо він так докладно поінформований, то я гадаю, громадянине слідчий, вам слід би було з’ясувати, звідки у свідка Ярового такий інтерес до військових об’єктів.

Полевецький зірвався з місця й почервонівши від гніву зарепетував:

— Що ви собі дозволяєте? Я тут слідчий чи ви? Хочете нас навчити, як маємо робити нашу справу? Ви й досі не зрозуміли свого становища! Вранці вже переконаєтесь, що гра ваша скінчена.

Я не дав себе залякати й перехресними запитаннями, хотів виявити протиріччя у свідченнях Ярового. Коли Полевецький це спостеріг, він заборонив мені задавати питання. Я запротестував проти того й зажадав, щоб мені в інтересах правди було дозволено звертатись безпосередньо до Ярового. Я був переконаний, що Гриша цього не витримає й відмовиться від свого упереджено складеного та підписаного зізнання. Полевецький не дозволив жодного питання на адресу свідка. Потім склав протокол, і дав його нам обом до підписання. Яровий ще раз підтвердив свої зізнання. Я запротестував. На тому очна ставка скінчилася.

Наступного дня я застав у слідчого Комарова. Його вигляд розчулив мене до живого. Я намагався заглянути йому в очі, але він ухилявся й дивився в підлогу. Його обличчя було змертвілим.

— Чи знаєте цю людину? Як її звати?

— Це Петро Фролович Комаров.

— Чи ви знаєте підсудного? — звернувся він до Комарова. — Як його звати?

— Це Олександр Семенович Вайсберг, — відповів Комаров.

— Чи маєте якісь особисті непорозуміння з Комаровим?

— Навпаки, ми були приятелями.

Комаров встряв до розмови.

— Ми ніколи не були приятелями. Тільки й того, що нам добре разом працювалося.

— Не знаю, як ти це називаєш, Петю. Але я завжди мав до тебе почуття приязні й ніколи цього не приховував. Свого часу я гадав, що це взаємне почуття, але, можливо, я й помилявся.

— Звинувачений Вайсберг, не ведіть тут ніяких приватних розмов, — зупинив мене Полевецький. — Будете мати можливість пізніше задати питання свідкові, але лише через мене.

Він звернувся до Комарова:

— Свідок Комаров, чи ви підтверджуєте підписані вами зізнання?

— Так, підтверджую.

— У такому разі я зачитаю їх звинуваченому.

«…У той день почав Вайсберг вести зі мною розмови на тему вбивства товариша Кірова контрреволюційною троцькістською організацією Ніколаєва. Вайсберг розповів мені, що він не вірить в усю ту справу. Троцькісти є марксистами й тому, як і всі революційні марксисти, є противниками індивідуального терору. Виключено, щоб справжній троцькіст схопився за зброю для здійснення терористичного акту».

Я отетерів. Комаров передав цілком легальну в радянському розумінні розмову в такий спосіб, що слідчий, якщо в це все повірить, мусить мене вважати за таємного троцькістського агітатора. Я просто не розумів, як на те реагувати. Комаров часто провадив зі мною розмови, щоправда, витримані в обережному тоні, однак, не переступав межі легальності. Чи повинен я йому про те нагадати? Що це з Петею сталося? Як можна було примусити його до спотворення наших розмов?

Слідчий перервав мої думки:

— Олександре Семеновичу, чи підтверджуєте, що проводили зі свідком Комаровим розмови контрреволюційного змісту?

— Ні, не підтверджую.

— Чи маєте якісь питання до свідка Комарова?

— Так.

— Питайте.

Згідно з вказівкою слідчого, мені не вільно було звертатись безпосередньо до Комарова. Але я це зробив, і слідчий мене не зупинив.

— Петю, ти не маєш права приховувати наші розмови, але навіщо їх спотворювати? Повтори слово в слово те, що я тобі говорив, але не перекручуй моїх слів.

Комаров мовчав.

— Чи я говорив коли-небудь, що не вірю в замах, чи не вірю в те, що його організували троцькісти?

— Ти говорив, що троцькісти є марксистами, тому вони не можуть бути терористами.

— Неправда твоя, Петю. Я ніколи не вживав таких слів.

— Свідок Комаров, чи не можете пригадати точно слова, які сказав Вайсберг? — втрутився Полевецький.

Комаров відповів:

— Не можу пригадати кожне слово, але я досить грамотний, аби зрозуміти політичний сенс того, що було сказано. Вайсберг хотів дати мені зрозуміти, що не вірить у процес Ніколаєва.

— Громадянине слідчий, я ніколи такого не говорив.

— Що ж ви, насправді, говорили? — запитав Полевецький. — Який був зміст ваших контрреволюційних розмов зі свідком Комаровим?

— Я маю дуже добру пам’ять. Я мав із Комаровим на цю тему дві розмови, але жодна з них не мала ані сліду контрреволюції. Перший раз ми розмовляли через тиждень після вбивства Кірова. Ми були в машині й їхали на будівельний майданчик. Коли проїжджали мимо Холодногірської в’язниці, Комаров скерував розмову на замах. У пресі якраз з’явилося офіційне повідомлення, що вбивцями були білогвардійці. Я сказав: «Справа незрозуміла. Я не розумію, яким чином у розладнаних лавах білогвардійців могли знайтися люди, здатні ризикувати своїм життям. Я можу зрозуміти революційний тероризм перших народників, нігілістів і соціал-революціонерів, які замахами боролись проти царського самодержавства. Вони почували себе представниками класу, що йде вгору, вірили в героїзм своєї справи. Але ж білогвардійці, ці останні недобиті рештки згаслого світу, чи могли вони вірити у своє воскресіння? Як же міг знайтися між ними чоловік, який пожертвував би собою заради безнадійної справи?» Комаров мені на це відповів:

«Мабуть, і серед них є ідеалісти, що вірять у перемогу своїх ідей».

— Чи це підтверджуєте? — звернувся Полевецький до Комарова.

— Ні, не підтверджую, — відповів Комаров.

Він поглянув на мене з розпачем в очах. Я відчув його страх, бо я міг би розповісти дуже багато такого, що могло б його скомпрометувати. На мить я замислився. Чи повинен я його помилувати?

Певно, що лише під примусом зробив він компрометуючі мене заяви, але чому він зламався? Можливо, ДПУ погрожувало йому арештом? Весь інститут бачив, що ми — друзі. Після мого усунення з посади керівника будови саме він став моїм наступником. Він ніс також за мене відповідальність. То було дивом, що його не заарештували відразу за мною. Можливо, саме ця свобода й була ціною його зізнань? Я вирішив ні в чому його не звинувачувати.

— Я не можу пам’ятати кожне слово, адже після розмови минуло більше двох років. Натомість пам’ятаю кожне слово в іншій розмові, на яку спирається тут Комаров, і яка відбулася відразу після процесу Зінов’єва, тобто менше шести місяців тому.

— Звинувачений, викладіть докладно її зміст.

— Я сказав: «Не йму віри, щоб троцькісти так низько впали. Були вони раніше марксистами і, як марксисти, не визнавати індивідуального терору, а тепер самі організовують замах на керівництво партії та уряду. Що це за деградація?» Тобто, мої слова були осудом тероризму, а не критикою процесу.

— Свідок Комаров, ви підтверджуєте те, що підписали?

— Так, підтверджую.

— Але ж Петю, як ти можеш!? Пригадай, що я насправді казав.

Це ж було так недавно!

Я намагався відновити всі подробиці розмови та обставини, за яких вона відбулася. Свої власні репліки я пригадав повністю, а відповіді Комарова обминув. Якщо навіть розмова не мала явно контрреволюційного змісту, то деякі формулювання були такими, що член партії в ранзі Комарова не повинен був їх вживати. Я намагався натякнути на це Комарову, однак він не хотів, або не міг відмовитись від своїх свідчень.

— Вайсберг сказав те, що я підписав. Сенс його слів був для мене цілковито ясний.

— Досить. — Полевецький закінчив розмову. — Громадянине Комаров, підпишіть цей протокол.

— Петю, ти підпишеш свій власний вирок — звернувся я до нього. — Ти з відкритими очима йдеш до своєї біди.

— Мовчати, Вайсберг! Очна ставка закінчена.

Я підписав протокол й був спроваджений. Через два місяці після того допиту Комарова було заарештовано. Слідчий мав з ним дуже мало клопоту. З власної волі, без загрози арешту з боку слідчого, він зізнався, що слухав контрреволюційні розмови троцькіста Вайсберга й не повідомив про те НКВС. Цього було досить для арешту та вироку. Але звинувачення проти нього цим не обмежились.

Повернувшись до камери, я думав про Комарова. Був він дуже розумний. Хоч і був пролетарського походження, мав вигляд скоріше студента з революційних кіл народників. Він зробив партійну кар’єру. Працювати почав на шахті Донецького басейну, вступив до комсомолу, був посланий до робітничого університету, потім до вищого навчального закладу, вступив до партії, врешті, отримав відрядження до наукового інституту й призначення на керівну посаду.

Мав досить політичного досвіду, щоб орієнтуватися, а натомість поводив себе так ганебно. Я міг зрозуміти й пробачити йому те, що під першим враженням від мого арешту він хотів від мене відхреститись, і це було схоже на те, як вели себе щодо мене колеги на зборах партійного осередку та профспілкових зборів інституту. Людина, заарештована НКВС, була для радянських людей контрреволюціонером, ворогом народу. А я, до того ж, ще був закордонним агентом.

Усі мусили встати з місць і кинути в неї каменем; у першу чергу це повинні були зробити близькі люди. Напевно, Комаров вчинив так само, як і інші. Але я не міг зрозуміти, навіщо цей досвідчений комуніст підписав протокол, що спотворював мої висловлювання так, що вони набирали ворожого для партії змісту. Ті висловлювання мали місце за шість місяців до мого арешту й були вони цілком невинними. Комаров цим знехтував і вчинив згідно із завданням ДПУ, яке вимагало матеріалу проти мене. Але ж тим самим він дав матеріал проти себе. Якщо мої висловлювання мали такий зміст, якого надав їм Комаров, то його святим обов’язком було негайно скласти донос у ДПУ. Але він цього не зробив. Він і надалі залишався моїм відданим приятелем, завжди ставав на мій бік, допомагав мені після арешту моєї дружини. Не міг він бути тоді донощиком. Але що сталося з ним зараз? Навіщо зрікся правди й звинуватив мене, а тим самим і себе? Може, ДПУ влаштувало йому такі самі, як і мені, допити й запропонувало компроміс? «Нам потрібен компромат на Вайсберга, підпиши та йди додому, або залишишся тут». Комаров підписав і на деякий час зберіг свою свободу. Але ж чи на довго? ДПУ пішло на компроміс, але невдовзі його зламають і він загине.

Я розмірковував далі. Який матеріал вони мають проти мене?

Очна ставка з Герфом не дала нічого, Герф поводив себе досить пристойно. Я, власне, не сподівався цього. Адже він завжди був безмежно обережним і відданим партійним бюрократом. Мій водій Гриша оголосив дику вигадку. А якщо слідчий в неї повірив? Напевне, в тому лісі не було ніякого таємного летовища. Ймовірно, ліс було закрито тому, що Червона армія здійснювала там стрілецькі навчання.

В усякому разі, ніякий нормальний суд не може прийняти як доказ у звинуваченні в шпигунстві той факт, що дві жінки намірилися туди піти в той ліс, та, попереджені солдатом, повернулися. Але ж хіба суд у нас нормальний?

Далі перейшов до висновків, зроблених Комаровим. Візьмімо його версію: я мав сказати, що троцькісти були марксистами, тому не могли бути терористами. Чи таке висловлювання з боку іноземця можна вважати за контрреволюційну агітацію? Конституція Радянського Союзу гарантує свободу слова, праці, зібрань. Якщо таке висловлювання тягне за собою звинувачення в зраді, то де тоді гарантовані конституцією права громадян? По-правді, я завжди бачив: конституція проголошує, а фактична диктатура не визнає за радянськими громадянами жодних громадянських прав. Для радянського суду я був, однак, іноземцем. Той факт, що я був членом партії, не мав ніякого юридичного значення, адже у відкритому процесі над іноземцем вони мають дотримуватися правил міжнародної юриспруденції. Засудження іноземця за те, що він обізвав троцькістів дещо інакше, аніж це робить офіційна преса, було неможливим. Такого іноземця можна виключити з партії, можна його депортувати з країни, але ніяк не можна його засудити за державну зраду. Тим паче, що з моїх уст ніколи не виходили слова, які приписав мені Комаров. Форма моїх висловлювань була навіть близькою до практики російської партії й згідна з її лінією. Тож який був таємний сенс тієї сповіді?

Його висловив сам Комаров, а швидше ДПУ через Комарова.

Насправді, я не вірив жодному слову з того, що розігрувалося на великих процесах. Я бачив, що то була вищої міри безсоромна фальсифікація дійсності; сенс моєї розмови з Комаровим полягав для мене в тім, щоб висловитись і обмінятися з рідною душею кількома словами, промовистість яких і правдиве значення зрозуміли і я, і він, нічим при цьому не ризикуючи. Ми користувалися мовою таємною, як це на той час у всіх помешканнях Радянського Союзу чинили між собою приятелі, чоловіки з дружинами, батьки з дітьми. Країна просто була неспроможна перетравити того, що вся стара гвардія революції, герої Жовтня та громадянської війни виявилися нічим іншим, як бандою продажних агентів, саботажників, диверсантів і шпигунів. Треба було якось висловитись. Явне слово могло коштувати волі й життя. А тому підбирали речення, що мали приховане значення, які, однак, допомагали висловити те, що було на думці.

Якби ДПУ вже після Комарова й після всіх натисків слідства змусило мене зізнатися в тому, що я насправді думав, то мої зізнання мало в чому відрізнялись би від того, що було написано в протоколі зізнань Комарова.

Якби я мав змогу стати перед нормальним слідством і нормальним судом, які хоч трохи зважали б на закони цієї країни та конституційні права свободи думки й слова, то найкращим для мене було б сказати:

«Ніколи я насправді не говорив того, що приписує мені Комаров, але завжди мав це на увазі. Я переконаний, що величезна більшість російського народу не вірить ані жодному слову з того, що пишеться у ваших газетах! Троцькісти, бухарінці, зінов’євці — то є опозиційні елементи в лоні революційного робітничого руху, а зовсім не групи, що здійснюють брудну роботу в інтересах німецького та японського фашизму.

Муралов для мене герой громадянської війни й Жовтневої революції, а ніякий не агент гестапо. П’ятаков для мене геніальний організатор індустріалізації країни, а ніякий не полохливий убивця, що наказав зіпсувати вентиляцію в кемеровських копальнях, аби лише загинули кілька нещасних робітників. Троцький для мене — творець Червоної армії та керівник петроградського повстання, а ніякий не зрадник, що змовився з заступником Гітлера Рудольфом Гесом про те, щоб віддати гітлерівцям Україну, а японцям — Амурську область. Ці люди, можливо, мали свої погляди, але ж весь народ знає, якими вони були революціонерами. Неможливо, щоб у революційній партії, навколо якої в усіх країнах світу згуртувалися мільйони робітників та інтелігенції, всі люди думали однаково. Єдина лінія та спільний погляд мусять бути вибороні в дискусіях опозиційних груп. Хто цього не хоче розуміти, той перетворює партію або у військову організацію, або в деспотичну олігархію. Той паралізує революційні сили демократії й утверджує негативний відбір, у якому до керівництва господарським і духовним життям країни прийдуть найгірші: підлабузники й лизуни, брутальні й безсоромні кар’єристи Тим самим створюється прошарок привілійованих паразитів, існуючих за рахунок визиску працюючих».

Так мав би говорити революціонер. Однак, у державі ДПУ людина з такими намірами ніколи не стане перед відкритим судом.

Ніде. Такий чоловік має проявити себе вже на етапі попереднього слідства. Якби він замаскувався й чекав на відкритий суд, то мусив би себе перед ним безнадійно здискредитувати підписанням протоколів слідства, в яких дотримувався іншої лінії. Слідство тоді могло б позбавити його визнання всякої вартості через протиріччя з підписаними протоколами. Натомість герой, який кине виклик ДПУ, вже на етапі слідства буде таємно засуджений на смерть, і ця даремна смерть навіть не набере значення демонстрації.

Царат надавав революціонерам можливість заміни судового залу на народну трибуну з метою викриття утисків. Сталінська ж диктатура закрила всяку дорогу борцеві за свободу до народних мас.

Поза тим, однак, я не є борцем за свободу в Радянському Союзі.

Я втратив віру в те, що сталінську диктатуру можна якось змінити зсередини. «Організації не зникають самі, коли приходить історичний кінець їхньому існуванню. Їх треба знищувати», — говорив мені кілька років тому двадцятирічний Коля Р. в розмові на Червоній площі на тлі грізних веж Кремля. В той же час я ще вірив у еволюцію диктатури, у відновлення свобод. Молодий Коля виявився мудрішим.

Ні, цей шлях не для мене. Мій шлях був ясний. Мої думки були не для суду. Я не збирався на суді зводити рахунки. Я маю відповідати лише за свої слова та вчинки, а вони ніде не виходили за межі радянської легальності.

Якби ДПУ мало надприродну можливість довідуватися про думки людей своєї країни, ніхто б не був гарантований від арешту. Але тоді гебісти мали б першими йти до ув’язнення: ніхто краще за них не знав, що діється в країні.

Мій шлях був ясним. Доки мені стане снаги, буду боротися за кожну літеру в протоколі. У своєму зізнанні я не буду відмовлятися від жодного слова, яке зірвалося з моїх вуст. До моїх же думок слідчому немає ніякого діла. Диктатор змушує нас до дволикості. Якщо з людей своєї країни, що так же люблять волю й правду, як і люди інших народів та інших країн, він робить банду шахраїв, то не повинен вимагати, аби у в’язницях ДПУ лунали наші правдиві погляди.

Я не сказав нічого, що могло б слугувати предметом звинувачення в державній зраді, і не вчинив нічого, за що суддя міг би мене засудити.

Таке рішення принесло мені спокій. Упродовж наступних днів допитів не було. Я зайнявся читанням книжок та статистичними підрахунками. Почував себе добре.

Через декілька днів Полевецький викликав мене знову. Почав допит стосовно конфлікту в інституті. НКВС інкримінувало мені, що я організував багатьох провідних наукових працівників і з цією групою саботував наукову роботу в інституті, яка стосувалася оборони країни. То було дуже тяжке звинувачення. Боротьба проти обороноздатності країни вважалась її зрадою. Я викладу цю справу пізніше.

Мій наступний слідчий лейтенант Рєзніков займеться цим питанням дуже детально, оскільки вирішить приписати мені страшні злочини.

Полевецький теж поставив собі за мету за будь-яку ціну вибити з мене визнання своєї вини щодо конфлікту в інституті. Він почав пінитись. На відміну від своєї звичної формальної й бюрократичної методи вести допит кричав і обзивав мене неможливими для відтворення назвиськами. Але це не допомогло, я не змінив своєї позиції. Тоді він пообіцяв замордувати мене до смерті. Почав будити мене по ночах.

Годинами допитував, потім велів випроводити мене з тим, щоб через десять хвилин привести знову. І так до восьми разів упродовж однієї ночі. Та, оскільки його самого ніхто не підміняв, ця процедура виснажувала його так само, як і мене. Врешті, він вирішив сам написати протокол, спираючись на свої вигадки. Мені було важко прочитати той великий, написаний від руки протокол мовою, яка не була мені рідною. Він вимагав мого підпису й не хотів дати мені часу для детального осмислення значення його вигадок. Я запротестував.

— Громадянине слідчий, ви не маєте права примушувати мене підписувати протокол, поки я його уважно не вивчу.

— Ти свиня, фашистська собако, суко! Ти, курво! Будеш мені вказувати, на що я маю, а на що не маю права!?

— Громадянине слідчий, прошу вас офіційно, щоб ви мене повідомили, хто здійснює прокурорський нагляд за слідством?

— Навіщо це тобі?

— Громадянине слідчий, коли я ще був на свободі й займався справою своєї дружини, то довідався, що звинувачувані мають право звертатися до прокурора в питаннях їхнього захисту. Чи існує така постанова?

— Звичайно, існує. Але прокурор є також радянською людиною і має щось ліпше для роботи, ніж боронити контрреволюціонерів!

— Спочатку ви маєте довести, що я контрреволюціонер. Прошу мені повідомити, громадянине слідчий, як можна звернутися до прокурора?

— Чого ви від нього хочете?

— Хочу подати заяву про те, що мої зізнання невірно зафіксовані в протоколах та що мене протиправними засобами змусили ті протоколи підписати.

— Можете писати прокуророві, але лише через мене.

— Але я не маю ані ручки, ані паперу.

— Я накажу вас викликати завтра вранці, щоб ви змогли написати листа до прокурора. Але зараз ми на допиті.

Він хотів протягом цієї третьої ночі за будь-яку ціну довести мене до того, щоб я підписав вигаданого ним до дрібниць протокол.

Я мав уже дві безсонні ночі й був смертельно вимучений. Він же, схоже, встигав за день відіспатися, бо здавався відпочилим. Мені ж наглядачі в ці дні не лише не дозволяв спати, а й навіть лягти на ліжко. Через кожні п’ять хвилин він заглядав у прозурку і, якщо йому здавалось, що я починаю куняти, наказував встати.

Коли я відмовився підписувати вигаданий протокол, усе почалося з початку. Через дві години допит переривався, аби через десять хвилин розпочатися знову. Десь о десятій наступного дня я був нервово виснажений і почав уступати. Не йшлося про якісь важливі спотворення правди, а тільки про дрібні відхилення від неї, які, однак, надавали всій справі підозрілого вигляду. Я відмовився від підпису.

— Громадянине слідчий, я підпишу цей протокол за умови, що дасте мені папір та ручку й передасте моє подання до прокурора.

— Ви не маєте права ставити мені умови, але, як і всякий інший звинувачуваний, маєте право писати до прокурора.

Я підписав протокол, а він вручив мені папір і ручку. У своєму поданні до прокурора Харківського військового округу я протестував проти методів слідства, коли мене примушували шляхом фізичного виснаження підписувати спотворені зізнання. Я просив прокурора вислухати мене особисто, щоб викласти йому свою справу.

Полевецький наказав мене спровадити. Слідство припинилося аж до останнього тижня квітня.

На останнім тижні квітня слідчий прийняв мене незвично лагідно. Зник усякий слід агресивності. Питав про різних людей і різні факти та вносив мої свідчення до протоколу дослівно. Я не знав напевно, чи слід відносити зміну в його поведінці втручанню прокурора. В усякому разі, наші стосунки поліпшувалися з дня на день.

Якось він навіть повідомив мені, що скоро закінчить слідство. Я запитав його:

— Громадянине Полевецький, як ви вважаєте, що зі мною буде?

— То залежатиме від прокурора. Мабудь, будемо вас депортувати.

Я сказав йому:

— У такому разі я — пропаща людина.

— Чому? Ви за фахом інженер і знайдете собі досить роботи.

— Але ж, громадянине Полевецький, ви забуваєте, що я також є людиною партійною. Тепер я маю повернутися додому виключеним з партії, депортованим з країни радянською владою та ізольованим від друзів. Хто буде зі мною розмовляти? Який я матиму вигляд?

Життя поза робітничим рухом завжди було позбавлене для мене сенсу. Партія тепер ніколи не прийме мене знову у свої ряди як депортованого з антирадянським тавром. У моєму попередньому житті я, як і мої друзі, чекав на революцію в Європі. Виключений і проклятий, з яким почуттям я тепер її очікуватиму? Тепер я людина втрачена, навіть якщо випустите мене на волю.

— Не турбуйтесь, Олександре Семеновичу. Революція не перемагає за один день, перемога вимагає тяжкої боротьби. В громадянській війні можете взяти карабін на плече й показати в бою, що ви є правдивим революціонером.

Тепер, коли я пишу ці слова, ретроспективно бачу, що Полевецький був у той час, дійсно, налаштований на закінчення слідства і зробив внесок на моє звільнення. Але потім обставини, незалежно від нього й від мене, склалися інакше, внаслідок чого я ще три роки провів у в’язницях у найтяжчими умовах і ніколи б не вийшов на волю, якби не втручання світової історії.

Наступні допити не мали особливого значення. Полевецький допитувався моєї думки про інститутських колег.

…Наближалося 1 травня. Коли я клопотався в Ленінграді про справу моєї заарештованої дружини, то довідався, що карний кодекс передбачає закінчення слідства не пізніше, як через два місяці після арешту. Той термін може бути продовжений лише за згодою прокурора. Термін мого арешту закінчувався 1 травня, і я відчував, що Полевецький хоче мою справу завершити. Я був налаштований оптимістично. Полевецький при останньому допиті розмовляв зі мною в такій манері, в якій не міг розмовляти жоден чекіст із в’язнем, котрого вважав би винним. Я вірив у близьке звільнення і вже клопотався про те, що буду робити за кордоном. Був твердо переконаний, що мене буде депортовано. В останній тиждень квітня допити припинилися. Мені було дозволено лежати в камері навіть удень.

Я перечитав ще декілька разів Стендаля і разв’язав на стіні кілька статистичних проблем. Мріяв про закордон. Чи мене одразу депортують, чи дадуть якийсь час на залагодження справ у країні? Чи я повинен повернутися до Австрії, чи зможу податися до Фінляндії або Швеції, чи зможу вступити в контакт зі своїми приятелями в Англії?

Де влаштуватися на роботу? Як залагодити стосунки з партією?

Я вже вставав з ліжка не інакше, як на виклики та прогулянку.

Цілими днями я пролежував, віддаючись мріям або заняттям; наглядач мене не турбував.

Увечері перед 1 травня до моєї камери зайшли двоє озброєних гебістів. Мене примусили роздягтися, геть усе чисто ретельно обшукали, забрали всі мої книжки та газети. Я запротестував:

— Слідчий дозволив мені мати ці книжки.

— Отримаєте їх від слідчого знову, коли це буде визнано доцільним.

1 травня я провів у великому неспокою. Наглядач не дозволяв мені більше лежати. Я не мав ніяких книжок і мені нічим було писати на стіні. Години тяглися без кінця. Я не міг збагнути причин загострення режиму.

Наступні дні не принесли відповіді. Я випросив паперу і ще раз написав до прокурора й попросив його вникнути в мою справу. Наступного ж дня був викликаний на допит. Обік Полевецького сидів чоловік у мундирі. Сірий колір мундира не дозволяв мені зрозуміти, чи це чекіст, чи військовий. Я вирішив, що то прокурор. Був він меншим за середній зріст, міцний, його округла, лиса, монгольського типу голова безпосередньо сиділа на сильних плечах. Мав він здоровий, трохи рожевий колір шкіри і вигляд людини, яка почуває себе фізично й душевно добре, наділена почуттям гумору та задоволена з того, що всі її органи функціонують добре. Полевецький звернувся до мене:

— Олександре Семеновичу, починаючи з сьогоднішнього дня, Вами займатиметься товариш Рєзніков. З мене досить, я більше не можу.

— Хіба слідство не закінчене? — запитав я Полевецького.

— Тепер усе почнеться по-справжньому, Олександре Семеновичу, — втрутився Рєзніков до нашої розмови. — Я приймаю вашу справу і можу запевнити, що я ще ніколи не брався до чогось, що не довів би до кінця. Будете говорити, Олександре Семеновичу, можу на тім покласти руку у вогонь. Я міцна людина, випущу з вас бебехи, але ви заговорите. Почнемо завтра.

Я звернувся ще раз до Полевецького:

— Громадянине слідчий, наскільки я знаю, згідно з карним кодексом слідство має бути закінченим протягом двох місяців, якщо тільки прокурор не продовжить цей термін.

— Уже продовжив, Олександре Семеновичу, і лейтенант Рєзніков вестиме слідство.

— Чи можу я побачити дозвіл?

Полевецький хотів відповісти, але до того не дійшло. Новий слідчий гримнув по столу так, що склянки задзеленчали.

— Нащо тобі той дозвіл? Чи ти в санаторії? Будеш робити те, що накажу.

— Я вважаю, що, будучи навіть звинуваченим, я маю право вимагати дотримання законів, які оберігають мене від свавілля.

Полевецький відповів:

— Після закінчення слідства ви матимите змогу ознайомитися з усіма документами, що стосуються вашої справи, у тому числі з дозволом на подальше продовження слідства.

Рєзніков підвівся. Жили на його чолі набрякли, обличчя стало темно-червоним. Було видно по всьому, що тон Полевецького йому не подобався.

— Ти хочеш вчити нас дотримуватись законів, суко, продажна курво? Поламаємо тобі кістки! Ти ще не знаєш, з ким матимеш справу! Але скоро взнаєш. Дійсно, коли визнаєш свою провину й здеконспіруєш свою організацію, тоді дамо тобі все прочитати і я сам буду слідкувати, щоб ти був під охороною права. Але для таких бандитів, як ти, що з-за рогу нападають на радянську владу й провадять боротьбу навіть тут, у нас існує тільки сила. Відчуєш це дуже швидко. Вранці вже почнемо. Побачиш, що це значить. Можеш тією думкою втішатись!

Він подзвонив, не питаючись Полевецького, й наказав мене відвести. Почався новий етап мого слідства.