Провокатор



Я ледве стримував свою радість. Нарешті я знову побачу людей, довідаюся про те, що тут, власне, діється, та що діється поза в’язницею. Зможу обговорити свій арешт з іншими людьми замість того, щоб самому ламати голову в кутку! Кожен допит та кожен поворот слідства можна буде обміркувати з друзями по камері. Яке то буде для мене полегшення!


Мій суп стояв на столикові. Я був настільки збуджений, що навіть не торкнувся його. Підійшов до вікна і дивився на обидва дерева: те, що без листя, було всіяне птахами, те ж, що з листям, вони чомусь оминали. Я почувався щасливим.


Нагло закралася підозра. Що має на меті Рєзніков? Не можна ж допустити, аби що-небудь у цьому будинку діялося без його волі.


Як сталося, що розмова торкнулася умов мого в’язничного побуту?


Він сам її так спрямував. Щоправда, дуже делікатно, ніби випадково. Але «не віримо у випадки», — як завжди кажуть енкаведисти.


Можливо, і я вчиню добре, якщо завжди буду дотримуватися цього правила.


Переводячи мене до загальної камери, Рєзніков, певно, мав якісь свої цілі. Те, що я мусив написати подання до Торнуєва, було лише камуфляжем. Він міг мене перевести до загальної камери й без Торнуєва, якби того захотів. А вибраний ним шлях мого переведення посіяв у моїй душі подвійну підозру.


Можливо, він посадив у новій камері свого агента, який буде мене випитувати? Треба бути обережним.


Надвечір прийшов заступник начальника в’язниці з наглядачем і звелів мені роздягтися. Вони дуже ретельно переглянули мій одяг, потім дозволили вдягтися і наказали скласти речі та йти за ними.


Повели мене до сусідніх дверей на другому боці коридору. Я потрапив у камеру, дуже схожу на ту, в якій довелося перебувати на початку слідства. З вікна відкривався краєвид на велике подвір’я. В камері було три ліжка. Коли я зайшов, піднялися два в’язні й відрекомендувалися.


Молодий назвався Дейніним. Він мав попелясте волосся, був середнього зросту зі слідами віспи на обличчі. По його руках можна було впізнати пролетаря. Він справляв враження дуже чемної людини. За фахом був електромонтером і працював у Харківському інституті вогнетривких матеріалів.


Другий заслуговував на увагу: високий, худий, трохи сутулий.


Обличчя мав виснажене, чоло високе, волосся чорне, мав проникний погляд. Я подав йому руку й назвав себе. Він промимрив: «Рожанський», — і на мить затримав мою руку у своїй. Я глянув йому прямо в обличчя й кілька секунд не міг відірвати погляду — до того вразила мене демонічність його очей. Потім він почав говорити. По кількох словах мені стало ясно, що дух того чоловіка був адекватний його зовнішності.


Я відповідав лаконічно. Мене цікавило питання: хто з цих двох людей є провокатором. Вирішив, що Рожанський. Я поклав речі на порожнє ліжко й сів. Рожанський, спершись на підвіконня, розмовляв із Дейніним. Говорив довго. В камері запав морок. Я мовчав, цілком віддаючись відчуттю спокою, який приносив мені кожен вечір. Але я уважно стежив за темною фігурою під вікном.


Кого нагадував мені цей чоловік? Саме таким я завжди уявляв собі постать флорентійського єретика Гіроламо Саванароли. Він розмашисто й вайлувато розмахував руками під час розмови, і в його голосі вчувався непідробний фанатизм. Він оповідав Дейнінові історію французького Конвенту. Мій прихід перервав його розповідь, а тепер він її продовжував. Говорив про Робесп’єра і складалося враження, що він свідомо надавав трибунові великої буржуазної революції рис людини з Кремля, яка нас тут усіх тримала за ґратами.


Я не дуже стежив за тим, що він говорив, мене зацікавила його особистість. Раз у раз мною опановувала думка, що якби він своє дрантя замінив на сутану монаха, воскрес би флорентійський єретик.


Розмови першого дня були обережними. Ніхто не розповідав про свою справу. Вірніше, ті двоє говорили про це обережно. Я дізнався багато про політичне становище в країні та у світі. Рожанський належав до найбільш освічених людей, яких я будь-коли зустрічав у своєму житті. У Радянському Союзі було мало таких, що освоїли західну культуру. Серед старих же партійців дореволюційного часу їх було досить, але вони дивилися на світ дещо догматично, через окуляри марксової теорії. Здобутки мистецтва й літератури лежали поза їхнім обрієм. Рожанський був марксистом, але не обмежувався проблемами політики й соціології. Не було значної книжки чи то англійською, французькою, німецькою чи італійською мовами, яку б він не знав. Він однаково був ознайомлений з німецькою класичною філософією, англійською політекономією та французьким раціоналізмом.


У розмовах із ним мій голод на наукову та мистецьку тематику був повністю задоволений. Я був відрізаний від духовного життя Європи та Америки не лише після арешту. Мене повністю поглинули поточні справи. З того часу, як я змінив наукову роботу на організаційно-технічну, я не мав часу навіть на читання книжок. Новітня західна література була для мене майже недоступною. Радянська ж література знаходилася в той час під пресом диктаторського контролю. Уривками я звертався до російської класики. Але й то було дуже рідко. Як правило, після закінчення робочого дня я бував занадто виснаженим, щоб піти до театру, хоч театр у Росії ще був виключно гарний. Тепер же в розмовах з Рожанським я повернувся до уподобань моєї юності. Якось мова зайшла про великі постаті часів ренесансу, іншого разу — про Шекспіра. Ми перекидалися думками наче грали в якийсь інтелектуальний теніс, і ми обидва дуже тішилися вдалим ударом напарника. Я відпочивав.


Рожанський був убогим. Не мав нікого, хто приніс би йому харчі або гроші. Я ділився з ним тим, що мав сам. У перші дні ми не говорили про наші особисті справи. Обговорення загальних проблем відсунуло все на другий план.


Слідчий майже на тиждень полишив мене в спокої. Я прийшов до тями й почав дуже добре розуміти гарне висловлювання: «Людина тішить людину».


Через декілька днів після мого прибуття Дейнін і Рожанський прониклися до мене довірою й обидва розповіли мені свої історії.


Історія Дейніна була дуже простою. Він був безпартійним і під тягарем злиднів часто робив зауваження, котрі його пильні колеги доносили до НКВС: не можна дістати хліба й сала, раціони дуже малі і так далі. Під кутом зору Карного кодексу це була контрреволюційна агітація, параграф 54.10. Не мало ніякого значення те, що критика Дейніна мала підстави — хліб на базарі весною 1933 року коштував у 50 разів дорожче, ніж весною 1927 року перед початком колективізації, натомість заробітки виросли лише на 60 відсотків. ДПУ мало за контрреволюційну агітацію навіть згадку відомих фактів, якщо це не подобалося властям. Невільно було казати, що колись взуття було краще, незважаючи на те, що теперішнє через місяць чи два геть розвалювалось. В очах НКВС мала значення не правдивість сказаного, а лише тенденція. Підслідні, як я пізніше міг переконатися на сотнях прикладів, не робили жодної спроби протесту проти такого правопорушення. У переважній більшості випадків вони лише зрікалися сказаного. Всі були переконані — так далеко зайшла енкаведистська діалектика — що людина, котра хвалить минуле, справді здійснює злочин контрреволюційної агітації.


Справа Рожанського була більш складною. Він був старим революціонером. У ході процесу над румунськими комуністами на початку двадцятих років його було заарештовано. Він стійко переніс тортури сигуранци й після закінчення покарання втік до Радянського Союзу. Тут він спочатку відігравав досить значну роль, але в 1925— 1927 роках симпатизував троцькістській опозиції. Деякий час займав посаду політичного інструктора при Харківському НКВС і дуже добре розумівся на внутрішньому механізмі таємної поліції. Але говорив про це мало. Видно було, що його пов’язує військова дисципліна цієї організації. З ліквідацією опозиції його поступово понижували в посаді, аж поки він не став начальником відділу кадрів в одному з харківських трестів. Звідти й забрано було його до в’язниці.


Я так і не зрозумів, у чому ж його звинувачують. Говорив він про це дуже туманно. Ніколи не запевняв про свою невинуватість.


У провину йому ставили лише розмови, в тому числі й розмови про розмови інших осіб. Про якесь конкретне звинувачення не йшлося. Однак Рожанський чомусь вважав, що звинувачено його слушно. Його позиція в камері була типовою позицією людини, відданої партії, урядові, соціалізмові. Він вважав само собою зрозумілим, що й у своїй теперішній ситуації він повинен боронити радянську владу.


На третій день він запитав мене про мою справу. Я розповів йому все. Він запитав:


— У чому ви зізналися?


— А ні в чому. Бо нічого лихого я не зробив.


— Не розумію. Яку частину звинувачення ви визнали?


— Я ж вам кажу, що цілковито ні в чому невинуватий.


Вони обидва засміялися, після чого до розмови встряв Дейнін.


— А хто тут винний? Може, я?


— Я цього не розумію, — звернувся я до Дейніна. — Чи не хочете ви сказати, що визнали фальшиві звинувачення?


— Звичайно, а як можна інакше? Звідси ще ніхто не виходив невинуватим.


Я глянув допитливо на Рожанського, ніби просячи його про пояснення. Він почав:


— Скажіть, Олександре Семеновичу, як довго ви сидите?


— Більше трьох місяців.


— І досі такі наївні?


— Я зовсім не розумію ваших слів. Що мають спільного моя невинуватість і моя наївність?


— Олександре Семеновичу, — продовжував Рожанський, — ви ж доросла людина. Невже ви вірите, що ми вчинили злочин проти радянської влади?


— Судячи з того, що ви розповіли мені, не вірю.


— А тим часом і Дейнін, і я повністю підтвердили всі звинувачення.


— Так, але навіщо ви це зробили? Хто вас примушував до того, щоб визнавати щось, що не є правдою?


Рожанський глянув на Дейніна й повів у мій бік поглядом та кивнув головою з таким виразом, ніби хотів дати йому зрозуміти, що я не сповна розуму.


— Товаришу Рожанський, поясніть мені, що тут діється. Навіщо дорослі люди, такі як ви й товариш Дейнін, зізналися в злочинах, яких не здійснювали?


— Чи вам того й досі ніхто не пояснив?


— Ні, я сидів один.


— Я забув про це. Особисто я вважаю своїм партійним обов’язком робити все, чого вимагає від мене слідчий.


— Рожанський, ви збожеволіли! Визнати те, що не є правдою?


— Як давно ви в Радянському Союзі?


— Шість років.


— Шість років ви у нас. Будучи партійним, ви дотримуєтесь буржуазної концепції правди та брехні, позбавленої всякого сенсу в застосуванні до наших відносин. Але я не хочу дискутувати з вами на цю тему. Зрештою, то ваша справа. Мене лише дивує, як слідчий міг терпіти вашу позицію.


— А що він міг зробити? Я просто відмовлявся підписувати все те, що не відповідало правді.


Обидва витріщилися на мене з щирим подивом. Потім Рожанський повів далі:


— Олександре Семеновичу, я не знаю, як поводять себе слідчі з іноземцями. Радянський же громадянин не міг би просидіти й двох місяців, не зізнавшись.


— О Господи, але ж я не маю в чому зізнаватись! Візміть це до уваги.


— Ви говорите, немов дитина. Хто з нас має в чому признаватись? Існує певна політична необхідність, і партія має право вимагати від її членів підпорядкування цій необхідності.


Я відчув, що голова мені замакітрилась. Нарешті я натрапив на позицію російських товаришів, знану мені з великих процесів і зовсім для мене незбагненну. Спочатку мені здалася, що Рожанський мене просто розігрує. Але коли я глянув йому в очі, то зрозумів, що він говорив щиро.


— Товаришу Рожанський, ви вважаєте, що член партії зобов’язаний підписуватись під абсолютно неправдивими речами?


— Я вважаю, що громадяни комуністи мають підпорядковуватися на кожному етапі політичної боротьби вимогам цієї боротьби.


— Усе це, як на мій розум, дуже узагальнено. Як я маю зізнатися, що був шпигуном, коли я ним не був? Що матиме з того партія?


— Ви не повинні казати, що були шпигуном. Судячи з усього того, що ви мені розповіли, слідство цього від вас не вимагає. Ви повинні мати настільки загострений слух, аби вчути, чого саме потребує від вас слідчий. І повинні це визнати, не доводячи діло до того, щоб з вас робили шпигуна.


— Усе, що ви говорите, є чистісіньким божевіллям. Мені бракує інших слів, щоб усе це охарактеризувати.


— У такому разі давайте не будемо говорити на цю тему. Скажу лише, що слідчий недовго терпітиме вашу позицію.


— А що він може зробити, коли я не підкорюся?


— Олександре Семеновичу, ви просто смішні. Якщо захочуть вас примусити, то протягом одного-двох тижнів зламаєтеся так само, як і всі інші, й визнаєте все, що треба. Я вважаю, що ви не повинні доводити справу до того й вчасно все залагодити зі слідчим. Я вже сиджу довго, але ще не зустрічався з такою справою, як ваша. Ваша справа мене дуже нервує і я не хотів би про неї більше говорити.


Він розгнівано замовк, неначе я образив його. Я схопився за голову. Чи я дійсно потрапив до будинку божевільних? Ото сидять тут невинуваті люди й зізнаються в усьому, чого вимагає від них їхній гнобитель. Вони при цьому боронили не стільки інтереси радянської системи — я їх боронив також — вони боронили репресивні заходи, скеровані проти них самих. Тобто грали роль для мене просто неприйнятну.


Жорстке припинення розмови створило напружену атмосферу.


Мій пізніший досвід переконав мене, що тюремна камера є дуже чутливим організмом. Настрій камери визначається настроєм її найбільш деморалізованих мешканців. Один неприємний чоловік може двадцятьом іншим обернути життя на пекло.


Я почав розмірковувати над тим, чому Рожанський так образився. Мені здалося, що я знайшов психологічне пояснення його поведінки. Він, будучи старим революціонером, не зміг протистояти фізичному й моральному натискові НКВС. Можливо, він соромився своєї слабкості, і кожен, хто чинив опір, нагадував йому його власну ганьбу, кожен діяв на нього в тому сенсі провокаційно. Все, що він сказав про вірність партії й тому подібне, було лише ідеологічною надбудовою для виправдання власної капітуляції.


Після обіду того ж дня Рожанський запропонував інтелектуальну гру. Вибиралась якась визначна історична постать — вождь, артист, учений чи державний діяч — і хтось із товариства мав відгадати прізвище цієї людини. Він мав зробити це за допомогою десяти запитань, на які можна було отримати відповіді «так» чи «ні». Ці питання стосовно часу, місця, й професії наближали гравця все ближче до відгадки вибраної постаті, аж поки таки він її не називав. Сама постановка питань залежала від рівня інтелекту.


Та гра дозволила мені впродовж наступного тижня добре запам’ятати оточення, в яке я потрапив. Власне, участь у грі брали лише Рожанський та я. Дейнін навряд чи коли чув більшість імен, якими ми користувались. З часом ми почали відшукувати далекі історичні постаті. Ми вивчали за допомогою цієї гри ступінь інтелектуального розвитку та освіченості партнера і з приємністю переконалися, що ми варті один одного. Нас турбувало сумління стосовно Дейніна, бо ми не хотіли, щоб у нього виник комплекс неповноцінності.


Через декілька днів дійшло до голосної суперечки між мною та Дейніним. Він напав на систему відрядної роботи в радянському господарстві. Тим часом я боронив інтереси держави. Дейнін говорив:


— Колись ми боролися проти відрядної роботи й проти нормування праці, а тепер робимо те саме, але ще гірше. У нас уже взагалі немає погодинних заробітків, усі працюють на акорд і вимучуються до смерті. Колись бойкотували таких, що б’ють рекорди та змушують інших до роботи в такому самому темпі. Тепер же вони стали героями. Слабкіші не можуть їх наздогнати і здихають з голоду.


— Але ж, товаришу Дейніне, як ви не розумієте, що одне — працювати на капіталістів, а зовсім інше для власної держави?


— Що звичайний робітник має з того, що повинен працювати важче, не маючи змоги придбати собі навіть пари пристойного взуття?


— Товаришу Дейніне, надприбуток, який є результатом збільшення продуктивності праці, зараз іде до державної каси, тобто приносить користь усьому робітничому класу країни.


— У такому разі чому нам зараз живеться гірше, ніж раніше?


— У всякому разі не з приводу відрядної системи роботи. Додаткова вартість, що є наслідком збільшення продуктивності праці, не є тепер наслідком експлуатації. Але ми маємо завдання, яких раніше не мали. Маємо дуже замало часу для того, щоб наздогнати капіталістичні країни, мусимо створити велику промисловість, щоб постачати наше сільське господарство тракторами, сільськогосподарськими машинами й добривами. Мусимо озброїти нашу армію, щоб у разі нападу не бути безборонними. Зрозуміло, що за цих умов держава надає собі право використовувати велику частину громадського продукту, аби покрити інвестиції й видатки на озброєння.


Ми не можемо витрачати багато на споживання, оскільки будуємо і озброюємося.


— Товаришу Вайсберг, я чую це вже десять років. Те ж саме каже нам кожен промовець з агітпропу на кожних зборах. Але спочатку нам казали, що маємо виконати п’ятирічний план і тоді матимемо все необхідне, будемо жити з прибутків великих заводів і жити добре. Але поки ми виконували цю п’ятирічку, вони приготували іншу. Її також виконали, а жити стало ще гірше, ніж перед обома п’ятирічками. Я розумію, що ми маємо витрачати багато грошей на інвестиції. Але ж ми вже повинні були б мати прожиток із грошей, заінвестованих у минулі десять років. У 1931, 1932 та 1933 роках я не міг купити за свій заробіток і п’ятої частини того, що міг купити впродовж 1924, 1925 та 1926 років. Щось тут не так, справи йдуть усе гірше.


Я подивувався тому, як цей робітник ясно бачить ситуацію.


В минулі роки мені часто доводилося розмовляти з пролетарями.


Дуже часто доводилося чути гіркі скарги, але ніхто не аналізував ситуацію так гостро, як Дейнін. Можливо, всі думали так само, як і він, але уникали на цю тему висловлюватись. Здається, в’язничні камери в Радянському Союзі є єдиним місцем, де ще можливі вільні дискусії.


Після вечері наглядач повів нас до туалету. Дейнін пішов першим і швидко повернувся. Рожанський і я повернулися пізніше. За цей відрізок часу Рожанський встиг повідомити мені впівголоса:


— Олександре Семеновичу, будьте обережні. Не ведіть розмов з Дейніним. То людина непевна.


— У якому сенсі, я вас не розумію?.


— Я не маю доказів, але переконаний, що то шпигун НКВС. Я в цих справах маю дуже великий досвід, навіть інстинкт, котрий мене рідко підводив.


— Але ж зрозумійте, я не контрреволюціонер. Що може довідатись від мене шпигун? Я не веду контрреволюційних розмов.


— Товаришу Вайсберг, ви наївні й не знаєте відносин у нашій країні. Такий агент повинен доставити матеріал своєму шефу. Якщо такого матеріалу не буде, то він його придумає. Просто спотворить ваші відповіді так, що вони наберуть контрреволюційного забарвлення.


— Він може це вчинити навіть без розмов зі мною.


— Але без розмов з вами він не знайде за що зачепитись. Зрештою, робіть, як знаєте, але ж у ваших власних інтересах бути обережним.


Я довго розмірковував над цією розмовою з Рожанським. Я все ще не міг позбутися враження, що саме Рожанський виконує в нашій камері якісь завдання слідчого. Його особисте ставлення до «правдивості» зізнань залишалося для мене незрозумілим. Людина та була, однак, відмінною від пересічних людей. На його висловлювання наклали відбиток минулі переживання і певний тюремний невроз.


Мої підозри почали поволі згасати. Після того ж, як він застеріг мене стосовно Дейніна, він покорив мене повністю. Я почав шукати інше пояснення його поведінки. Можливо, він боявся агента Дейніна та його доносів слідчому? Можливо, саме з цього приводу хотів перед НКВС створити враження своєї суперлояльності? Однак, ця теорія не могла бути цілковито переконливою. Іноді він говорив з явним релігійним фанатизмом. Дивився на мене як на ворога, що підіймає руку на все найсвятіше. Людина не може маскуватися до такої міри, тим паче, маючи такий сильний темперамент, як у Рожанського.


Тієї ночі я довго не міг заснути. Мій мозок гарячково шукав орієнтації. Що діється? Чи дійсно Дейнін є агентом? Чи дійсно Рожанський його боїться? Навіщо йому треба було розігрувати комедію? Адже міг зачекати, поки Дейнін засне й відверто зі мною поговорити. А до цієї пори не вчинив жодної такої спроби. Можливо, він боявся мене так само, як і Дейніна? В атмосфері НКВС втрачалося відчуття дійсності. Навіть там, на волі, після великих процесів люди вже не розуміли, хто є переслідуваним, і хто переслідує. Щось подібне мало місце й тут. З іншого ж боку, Дейнін розмовляв так, що наче нічого не треба було тут боятись. Чи, може, його покривала домовленість із слідчим?


У мене розболілася голова. Я вже не знав, що й думати. Ясно було одне: Рожанський був мені симпатичним. Була то людина сильного темпераменту, а такі не бувають шпигунами. Що ж до Дейніна, то я його просто не терпів.


Я пролежав кілька годин, коли зауважив, що й Рожанський не спить. Він встав, підійшов до мене й сів на моє ліжко. Ми почали розмовляти пошепки.


— Товаришу Рожанський, Дейнін спить. Прошу, скажіть мені, чи ви справді вірите в те, що сказали мені позавчора?


— Так, безперечно. У цих справах я ніколи не жартую.


— Добре. Але скажіть, Бога ради, який сенс має складання фальшивих зізнань?


— Олександре Семеновичу, ніхто з нас достеменно не знає сенсу того, що зараз діється. Вся стара гвардія революції винищена. Зараз майже нікого немає на волі з тих, хто перед 1917 роком належав до партії. Ліквідовують не лише тих, хто належав до опозиції, не лише прибічників Троцького, Бухаріна, Зінов’єва, але й усіх партійців з великим стажем, усіх старих революціонерів, усіх колишніх меншовиків та соціал-революціонерів. Коротше кажучи, усе, що мало політичне обличчя та пам’ятало дореволюційні часи. Неначе пройшло країною стихійне лихо. Чи питаються урагану, звідкіля він прийшов та куди йде? Чи дасть він вам відповідь? Ні, можете лише принишкнути, щоб не бути зметеним. Буря ламає і вириває старі дерева з корінням, лише трава витримує. Вона похилиться, а потім знову підведеться. Я раджу вам похилитися.


— Добре, але кому слугує той ураган?


— Цього не знаю. Можна лише сподіватися, що той, хто йде на чолі, бачить мету. Можливо, колись усі її побачимо, якщо перед тим не згинемо. Гадаю, що ми маємо підкорятися нашим обов’язкам.


Обов’язкам щодо руху, і обов’язкам щодо нас самих.


— Чому щодо нас самих? Чому ми маємо ганьбити себе в ім’я мети, якої не знаємо?


— Олександре Семеновичу, ви боретесь за честь мундира, прибули до нашої країни з поняттями, що не відповідають нашій епосі.


Так міг чинити Фердінант Лассаль, коли дозволив румунському бояринові застрелити себе, аби порятувати гонор аристократки. Ми уявлення не маємо про буржуазний гонор. Знаємо лише мету, мету остаточну.


— Але ж, саме тієї мети я й не бачу.


— На повороті доріг ми втратили її з очей, але Сталін знає, де вона знаходиться. На наступному повороті ми побачимо її знов.


Я мовчав і дивився на цю людину. Він був худий як кістяк.


Напевне, хворів на сухоти. Було малоймовірно, що він переживе ув’язнення й ще раз побачить цю мету. Здається, він відгадав мою думку, бо підвівся й сказав:


— Олександре Семеновичу, можливо я сам і не доживу до звільнення. Але відчуття того, що я повністю присвятив своє життя справі, яка була провідною зорею моєю молодості і що навіть найтемнішої ночі я не дав збити себе на манівці, дає мені спокій. Мета боротьби була варта того, щоб протягом багатьох років мільйони найкращих людей різних народів присвятили їй своє життя. Варта вона й того, щоб заради неї загинув такий собі Рожанський. Олександре Семеновичу, ваша позиція не має сенсу. Ми занадто слабкі, щоб пливти проти течії. Каміння, яке несе потік, змете нас, якщо ми спробуємо це зробити. Піддайтесь течії і ви знайдете спокій. Можливо, колись досягнете спокійного берега.


Він ліг знову. Я нічого не відповів. Мав відчуття, що після розмови з Рожанським у моїй свідомості затуманилися ясні й прості поняття добра і зла, правди і брехні, а також їх виміри. Я навіть почав сумніватися в слушності своєї позиції. Розумів, що в моїй ситуації немає нічого гіршого. Боронився від отрути, яка його словами капала по краплі до мого мозку. Однак, упродовж наступного тижня я відчув, що його вплив на мене сильніший за мою власну волю.


Двома днями пізніше мене викликав Рєзніков. Був він у доброму настрою.


— Ну, як почуваєте себе в новому оточенні?


— Дякую, набагато краще.


— От бачите, ми зовсім не якісь потвори. Маю сподівання, що й ви перестанете знущатися з нас. Ми маємо врешті дійти згоди й довести вашу справу до кінця.


Він узяв декілька аркушів паперу.


— Повернімося ще раз до справи Андерса. Ви зізналися, що висловлювали перед Андерсом бухарінські погляди.


— Ніколи я того не визнавав!


— Олександре Семеновичу, чи хочете нас знову провокувати?


Чи гадаєте, що ми все стерпимо? То є чистісінька правда, що ви провадили ті розмови з Андерсом. Це підтверджує Андерс та й ви самі раніше в тому зізналися.


— Я визнав, що розмовляв з Андерсом і що критикував деякі установи нашої держави. Я заперечую, що моя критика мала контрреволюційний зміст та якийсь зв’язок із Бухаріним.


— Значить, ви все придумували самі? Ні Лейпунський, ні Бухарін не давали вам жодних директив?


— Не давали.


— Чи знали Бухаріна?


— Бачив його кілька разів у Народному комісаріаті. Зрештою, він був нашим безпосереднім начальником.


— Хто познайомив вас із Бухаріним і за яких обставин?


— Лейпунський відрекомендував мене Бухарінові. Було це влітку 1931 року. Ми пішли до Бухаріна щоб дістати дозвіл на заснування журналу, присвяченого проблемам фізики в Радянському Союзі.


…Я прибув до Радянського Союзу навесні 1931 року. Тоді праці російських фізиків друкувалися в основному в іноземних часописах, у першу чергу — в німецькому журналі «Zeitschrift fur Physic».


Явно бракувало центрального органу російської фізики на якійсь із світових мов. Радянські фізики не хотіли друкувати своїх праць російською, бо в той спосіб ізолювали себе від європейського та американського наукового життя. Слід зазначити, що фізики всього світу — це одна родина і що науковий поступ досягаєтся за рахунок інтенсивного обміну досягненнями. У Ленінграді, Пасадені, Кембриджі та Берліні люди працюють над однаковими проблемами. Кожне мале досягнення, здійснене тим чи іншим фізиком де-небудь у світі, після публікації його праці стає власністю цілого світу. Всі фізики світу знали німецьку та англійську, іноді французьку мови. Російської ж не знав ніхто. З цієї причини російські фізики публікували свої праці в англійських та німецьких часописах.


Я запропонував створити в Харкові центральний журнал російської фізики, котрий видавався б англійською та німецькою мовами.


Мої приятелі з інституту схвалили мою пропозицію. Я мав разом із Лейпунським викласти справу в Центральному комітеті в Москві. На той час я пробув у Росії всього декілька тижнів і ще не знав жодного слова російською. Бухарін прийняв нас дуже привітно. Олександр Ілліч виклав йому нашу справу. Тоді Бухарін звернувся до мене й заговорив російською. Тільки коли Лейпунський звернув його увагу на те, що я не розумію цієї мови, він перейшов спочатку на англійську, а потім на німецьку. Я подивувався тому, як добре він знав ці мови.


Бухарін на той час уже скінчив свою політичну кар’єру. Партія дала йому становище — як на його калібр — без значення. Він був керівником наукового сектора в Народному комісаріаті важкої промисловості. Адміністративна робота не дуже його захоплювала. Бухарін не був організатором, як П’ятаков. Був він мислителем і навіть артистом. Було для мене незрозумілим, як ця прекраснодушна людина могла витримати люту боротьбу, без якої ніхто не може дійти до керівного становища в партії. А перед цим Бухарін певний проміжок часу очолював партію разом із Сталіним. Поруч із ним він боровся проти опозиції Троцького і Зінов’єва. Після ліквідації троцькістської та зінов’євської опозиції, Сталін відсунув Бухаріна вбік. А до того часу Бухарін знаходився на другому місці в Радянському Союзі й на першому в Комінтерні. Після усунення Зінов’єва Бухаріна було обрано головою Комінтерну. Був він малий, делікатні риси його обличчя і спокійний, розважливий спосіб спілкування приваблювали до нього кожного, хто з ним розмовляв. Після декількох слів він погодився з моїм планом. Сів за письмовий стіл, написав листа до Центрального комітету і вручив його Лейпунському. Через два тижні Центральний комітет доручив нашому інституту видання журналу.


Я став його редактором.


Пізніше я декілька разів зустрічав Бухаріна в Народному комісаріаті. Коли наш інститут чогось потребував, він завжди охоче допомагав. Складалося враження, що в тому будинку, де бився пульс промисловості, він був приблудою. Якось я зайшов до його кабінету і побачив на мольберті краєвид. Бухарін запитав, чи подобається мені картина, яку він сам намалював. Наскільки я пам’ятаю, та картина разом з іншою була виставлена в московській галереї. Крім того, Бухарін займався літературною працею. Писав статті про Гете й Гейне. З часу усунення його від влади перестав друкувати економічні та політичні публікації. Пізніше він покинув Народний комісаріат і став головним редактором «Известий». Улітку 1936 року в час, коли розпочалися великі процеси, Бухарін перебував за кордоном. Наскільки я знаю, він шукав відпочинку на французькій Рів’єрі. Плачек зустрів його в Копенгагені й перекинувся з ним кількома словами. Зараз, коли я пишу ці рядки, то думаю про те, як сліпо ці люди йшли до власної біди. Бухарін повернувся до Радянського Союзу, хоча в той самий час Сталін уже розпочав всілякі приготування для знищення давнього опозиціонера. Кількома місяцями пізніше, після того, як Радек у процесі проти П’ятакова, будучи свідком, назвав Бухаріна керівником контрреволюційної організації, останнього було заарештовано. Весною 1938 року Бухарін, як і всі інші, пішов на смерть.


Він повинен був би знати Сталіна, бо був його приятелем і разом із ним в 1927 році громив опозицію Троцького і Зінов’єва. Чи сподівався він, що йому приписуватимуть такі злочини? Чи, може, зважав на сентименти свого старого приятеля? У московських партійних колах завжди розповідали про те, як то Сталін любив Бухаріна. Але диктатор не завагався принести його в жертву для зміцнення своєї влади.


Багато інших вчинили так же наївно, як і Бухарін, і, будучи переконаними у своїй невинуватості, повернулися з-за кордону. В одному з перших процесів хтось згадав генерала Путну, — одного з видатних російських військовиків, як учасника змови й шпигуна. Путна на той час був військовим аташе Радянського Союзу в Лондоні. Почувши це, він негайно прибув до Москви, щоб очистити себе від такого страшного звинувачення. Його було заарештовано разом із маршалом Тухачевським, Якіром та іншими й страчено разом із ними. Хіба винувата людина повернеться після її викриття? Чи Путна, коли вирішив повернутися, вірив у провину шістнадцяти інших, які були розстріляні? А якщо — й це правдоподібно — в неї не вірив, то чому в такому разі повернувся? Навіщо наразив себе на смертельну небезпеку? Чи, може, сподівався, що його лояльність стосовно держави й партії, роззброїть Сталіна та його катів?


Повернімося, однак, до мого допиту. Рєзніков занотував собі дати моїх зустрічей із Бухаріним. Я не розумів, навіщо він приділяє таку увагу тим зустрічам. Щораз сильніше наполягав на тому, аби я пригадав усі подробиці. За останні роки третина мого життя минула в будинку Народного комісаріату важкої промисловості в Москві.


Тому було зовсім неможливо точно вказати дати моїх зустрічей з Бухаріним протягом кількох років.


Я все частіше говорив: «Я не можу собі цього пригадати, громадянине лейтенанте».


— Маєте добру пам’ять, коли йдеться про менш значні справи.


У ваших власних інтересах докладно пригадати те, про що сьогодні йдеться.


— Громадянине лейтенанте, я мав кілька, зрештою, дуже рідких зустрічей із Бухаріним у то було кілька років тому. Я відвідував його в службових справах в той час, коли він керував науковою роботою в Народному комісаріаті. Після його усунення ми більше не бачились.


Це було неможливим, бо я був іноземцем і не займав ніякої високої посади. З 1931 по 1934 рік Бухарін прийняв мене кілька разів, щоб підписати якісь папери чи розпорядження, які я йому приносив.


Ото і все.


— Ні. Службовий характер ваших зустрічей мав на меті маскування вашої диверсійної роботи. Саботаж останніх років, що ледве не допровадив нас до руїни, в усіх комісаріатах мав форму службових доручень.


Я вже перестав відповідати. Дискусія не мала жодного сенсу.


— Визнаєте, що проводили боротьбу проти розподільчої системи?


— Ні, це занадто сказано. Я критикував цю систему і стверджував, що вона застаріла. В нашій країні з часів колективізації держава регулює прибутки населення. Зараз навряд чи є в нашому господарстві джерело прибутків, яке не було б під контролем держави. Якщо ж це так, то, і я це часто казав, немає жодного сенсу регулювати розподіл добра іншими засобами, ніж тільки за допомогою грошей. Держава легко може визначити рівень споживання кожного, просто регулюючи кількість отриманих ним грошей. Коли загальна сума грошових надходжень відповідає загальній вартості вироблених товарів споживання у відповідних цінах, то карткова система не потрібна. Картки — це щось на зразок других грошей. Я вважаю їх непотрібними. Я це казав багато разів.


— Ви вважаєте непортібним те, що уряд має за слушне? І ви, згідно зі своїми поглядами, агітували проти рішень партії та уряду?


— Дійсно, так було.


— У такому разі, чи зізнаєтеся в контрреволюційній агітації?


Нарешті почали набиратися розуму!


— Я не можу вбачити в тому ніякої контрреволюційної агітації.


Я виступав не проти революції, а лише проти карткової системи, яку вважаю шкідливою.


— Мене не цікавлять ваші мудрування. Чи не здається вам, що своєю діалектикою ви намагаєтесь спотворити прості факти? Це вам не вдасться, Олександре Семеновичу. Не вийде.


— До того ж сам уряд наприкінці 1934 року це зрозумів і скасував карткову систему.


Рєзніков почав шаленіти.


— З таким нахабством я ще не стикався ніколи в житті! Припхався сюди закордонний агент і хоче повчати нашу партію і наш уряд, як їм слід чинити. Я тут не для того, щоб з вами дискутувати.


Маємо все це, врешті, скінчити. Моя справа викривати ваші злочини, а ваша — лише їх підтвердити та назвати речі своїми іменами.


Уясніть собі це. Я не маю для вас більше часу, треба з вами кінчати.


Наш терпець увірвався.


Він звелів мене відвести.


Я повернувся до камери. Розповів Рожанському перебіг допиту.


Був я дуже обурений.


— Олександре Семеновичу, я сиджу тут кілька літ й знаю сотні справ. Історії, подібної до вашої, я не пригадую. При всьому тому ви стверджуєте, що буцімто проти вас немає ніякого матеріалу? Чи ви не знаєте, що сам факт підтримування стосунків з Бухаріним спровадив до Сибіру тисячі людей? І матеріалу проти них було не більше, ніж проти вас. А ви ж навіть вели з ним розмови!


— Але вони мали зовсім інший характер!


— Чи не здається вам, що ви знаходитеся в французькім салоні й розважаєтеся літературною критикою? Зрозумійте врешті, що Рєзніков — більшовик. Його завданням є охорона партії та уряду. Якби він сприймав ваші витончені міркування про те, яку розмову слід вважати контрреволюційною, а яку ні, то вже давно сидів би разом з нами.


Я був у розпачі. Був переконаний, що стосовно розподільчої системи рацію мав я, а не уряд. Я вважав форми розподілу 1931, 1932, 1933 років чистісіньким безглуздям. Не дарма ж уряд у 1934 році сам ліквідував карткову систему. Чи ж було в 1933 році контрреволюцією те, за що 1 грудня 1934 року всі газети славили як мудру політику вождя, — а саме ліквідацію карткової системи? Я запитав Рожанського про його думку. Він різко відповів:


— У 1933 році ваша позиція була контрреволюційною і дуже небезпечною для стабільності країни. З 1 грудня 1934 року ліквідація карткової системи стала необхідністю для нашого народного господарства. Виходьте з того, що Центральний комітет стоїть на сторожі історичних інтересів нашої країни і світового робітничого класу. Коли потрібні якісь зміни, Політбюро вчасно видасть відповідні вказівки.


Мене це вразило і я хотів продовжити дискусію з Рожанським.


Але він відмовився, киваючи крадькома на Дейніна. Зрозумівши натяк, став чекати наближення ночі.


…Отже, прибув я до Радянського Союзу в березні 1931 року.


То був третій рік першої п’ятирічки і колективізації. Уряд цілком задавив імпорт споживчих товарів, щоб заощадити валюту для придбання техніки. Форсувався експорт російської сільськогосподарської продукції. Все це мало призвести до нестачі продуктів харчування та одягу. Але то була другорядна причина катастрофи голоду, яка впала на країну. Головною ж причиною було зниження сільськогосподарського виробництва в часи колективізації. Селяни вирізали худобу перед вступом до колгоспів. Після тяжкої праці перших жнив протягом цілого року селяни не отримали в колгоспі нічого, опріч пари непотрібних спортивних пантофель замість необхідних їм чобіт з халявами, та трохи матерії низької якості. Селяни були тяжко розчаровані і взагалі перестали працювати. В перші роки в колгоспах панувала так звана система «від рота». Це означало, що кожна селянська родина отримувала свою частку урожаю залежно від кількості членів сім’ї — чи «ротів» — без врахування виконаної роботи. Коли весною почало припікати сонце, селяни прокидалися у своїх халупах і кожен міркував: нехай інший працює. Це призвело до цілковитої дезорганізації господарства. З кожним роком збір зерна зменшувався. Врешті, в 1932 році він досяг лише невеликої частини нормального збору. Але держава не дбала про ситуацію на селі й реквізувала безоглядно все, що було потрібне для міста та для експорту. Індустріалізація країни в ті роки частково фінансувалася за рахунок збільшення кількості грошей в обігу. Природно, що ціни на ринку почали зростати. Тоді держава встановила максимальні ціни і почала регулювати розподіл продуктів за допомогою карткової системи. В 1932 році вартість грошей на вільному ринку зменшилася в п’ятдесят разів порівнянно з 1927 роком. Насправді, інфляція була зупинена вже в кінці 1931 року, але застій у виробництві сільськогосподарською продукції зменшував товарообіг. Держава реквізовувала сільськогосподарську продукцію за сміхотворно низькими цінами.


Селяни йшли до міст, щоб купити хліба для себе і платили за кілограм його більше, ніж отримували від держави за центнер збіжжя.


У 1932 році процес колективізації дійшов до завершення. Кожна людина в Радянському Союзі почала отримували прибутки з джерел, що безпосередньо контролювалися державою. Найпростішою на той час річчю було зревізувати ціни і встановити нові, зважаючи на низьке товаропостачання, і ліквідувати карткову систему, яка втратила будь-який сенс. Карткова система вимагала для свого існування величезного бюрократичного апарату. Чиновники з розподілу продуктів харчування розкрадали дуже велику частину карток.


Люди, яким виховання не дозволяло красти гроші, без зайвих церемоній привласнювали чужі картки. Незліченні продукти споживання, вироблені ще нерозвиненою легкою промисловістю, витікали неконтрольованими каналами. Лише невелика частина продукції досягала рук працюючих робітників та селян. Розвинена система господарського протекціонізму спричиняла марнотратство. Я був переконаний, що ревізія цін зробила б можливим поворот до вільного ринку. Держава на тому тільки виграла б. Залишилось би єдине мірило продуктивності праці — гроші. І уряд мав би можливість розподіляти прибутки так, як вважав слушним. Міг дати інжненерам, потрібним йому для індустріалізації, чи гебістам, потрібним для безпеки краю, заробітки вищі, ніж, наприклад, лікарям чи науковцям, праця яких на той період соціалістичного будівництва здавалася менш важливою.


А при картковій системі певні верстви були значно привілейованими. Тільки ці привілеї мали прихований, а тому корумпований характер. Гебісти за свої 500 карбованців місячної платні могли купити більше за вчителя з його 6000 карбованців на рік. Гебісти, опріч карбованців, отримували ще й іншу валюту у вигляді спеціальних карток на продукти харчування, які вони отоварювали в спеціальних розподільниках за низькими цінами. В країні не було єдиної валюти, їх було дві: карбованці та картки. Оскільки кожна категорія товарів вимагала інших карток, існували пункти їх обміну. Ціни встановлювались адміністративно, тобто свавільно. Люди втратили критерії для встановлення розумних цін. Уряд не мав повної картини розподілу національного продукту. Грошові надходження перестали бути для працівників стимулом для підвищення продуктивності праці. У будь-якому разі заробляли невелику кількість грошей, які могли реалізувати за низькими цінами в кооперативах та державних магазинах. Усе, що зароблялось понад це, могло бути реалізоване на вільному ринку за цінами, що в п’ятдесят разів перевищували державні. Це робило всяку додаткову працю позбавленою будь-якого сенсу. Наведу лише один приклад: робітникові, який заробляє всього 50 карбованців щомісяця, цих грошей досить для того, щоб викупити за низькими цінами все, що йому належить за картками. Якщо ж він піднатужиться і заробить утричі більше, то це зовсім не означає, що він купить втричі більше товарів. Він мусив за додатково зароблені 100 карбованців купувати хліб за фантастичними цінами вільного ринку. Отже, навесні 1933 року за додатково зароблені 100 карбованців робітник отримував ту саму кількість хліба, яка в кооперативі коштувала 2 карбованці. Фактично він заробив би за трикратне збільшення продуктивності праці замість 50 карбованців не 150, а лише 52 карбованці.


При таких заробітках агітація за підвищення продуктивності праці залишалася без наслідків.


Після ліквідації карткової системи люди знов стали розуміти вартість грошей. Знов старалися їх заробляти, тим часом як раніше вони думали лише про картки на харчі. Дорога до грошей тепер пролягала через продуктивність праці, і виробництво почало зростати фантастично. Розпочалася стахановщина. Багато людей не зрозуміло зв’язку між цими двома явищами. Все йшло до того, щоб гроші стали мірилом російського господарства. Саме це стало підмурком руху раціоналізаторів, відомого світові під назвою стаханівщини.


У численних розмовах з економістами, партійними робітниками, науковцями та адміністраторами я обговорював питання ліквідації карткової системи. Частина комуністів — пам’ятаю, наприклад, розмову в домі економіста Євгеніуша Варги, молодий син якого ґвалтовно мене атаковував, — панувала думка, що повернення до вільного ринку, якщо навіть той вільний ринок був би державним, і вся торгівля залишалася в руках держави, означав би повернення до капіталізму. Ці комуністи вважали, що соціалізм означає прямий розподіл продуктів споживання між усіма обивателями, а не їх вільне придбання. Я не стверджую, що той хибний погляд був офіційною лінією партії. Це питання ніколи не дискутувалось. Центральний комітет ні тоді, коли запровадив карткову систему, ні тоді, коли її ліквідував, не цікавився ні думкою партії, ні, тим паче, думкою народу.


Про все це я розмірковував у своїй камері, з нетерпінням чекаючи приходу ночі, щоб дізнатися про правдиву думку Рожанського.


Наша нічна розмова почалася банально. Спочатку Рожанський повторив думку багатьох людей, не заглиблюючись у суть цієї справи, — про економічний контроль. До жнив 1933 року в країні було мало хліба. Карткова система дозволяла навіть малий урожай справедливо розділити. Без карткової системи і максимальних цін менш заможні залишились би без хліба. Навіть у буржуазних країнах у разі виняткового господарського становища, наприклад, на час війни, переходили до карткової системи. Я відповів:


— Рожанський, ви розумна людина. Чому ви не можете збагнути різниці між нами й капіталістичними країнами? Після закінчення колективізації уряд вирішує, хто має бути заможним, а хто ні.


Уряд розподіляє грошові прибутки народу. Як він розподіляє — то його справа. Але навіщо мати два види банкнотів, призначених для купівлі продуктів споживання — карбованці й картки? Вистачило б одних грошей.


Ми довго сперечалися на цю тему. Він не хотів розуміти, що після завершення колективізації всі гроші були під контролем держави.


Я все більше заганяв його в кут. Він щоразу знаходив інші аргументи. Нарешті мій терпець увірвався.


— Моя позиція в цій справі може бути або слушною, або помилковою. Я вважаю її слушною, але, можливо, що я помиляюся. Що це все має спільного з революцією та контрреволюцією? Треба, перш за все, мати можливість вільного обговорення тих чи інших економічних заходів у соціалістичній країні без небезпеки наразитися на конфлікт з таємною поліцією.


— Олександре Семеновичу, дивна ви людина. Живете тут усього сім років і пізнали наш господарський апарат так докладно, як його не знають радянські обивателі. Ви стали добрим адміністратором і уважно стежили за тенденціями нашого розвитку. Однак, про деякі сторони радянського життя ви, схоже, не маєте нінайменшого уявлення. Говорите про нашу країну так, наче це великомасштабний дискусійний клуб типу англійського Товариства Фабіана.


— Я дійсно не розумію, що ви маєте на увазі. Скажіть, нарешті, відверто.


— Є речі, про які відверто не говорять. Існує певна змова мовчання, яка пов’язує партійне керівництво з загалом партійної маси.


Порушення цієї конвенції хоч би навіть задаванням незручних питань, є актом контрреволюції.


— Рожанський, говоріть, нарешті, без туману. Що маєте на думці?


— Олександре Семеновичу, чи не думаєте ви, що негативні сторони карткової системи та подвійних цін були відомі нашому урядові так само, як і вам? Чи дійсно гадаєте, що члени партії, з якими ви дискутували, не знали того всього так же достеменно, як і ви?


— Чому вони тоді робили вигляд, що не знають?


— Радянські партійці виховані в такий спосіб, що розуміють прихований зміст розпоряджень, коли явно не говориться, про що саме йдеться.


— Або ви перестанете загадувати мені загадки, або я перестану з вами розмовляти.


Він присунувся до мене ближче і продовжив:


— Олександре Семеновичу, весною 1933 року в нас згинуло від голоду 11 мільйонів селян. Реальний прибуток робітника в місті зменшився до однієї десятої прибутку в 1926–1927 роках. Чи маємо ми право зараз це розголошувати?


— Як це стосується раціонування?


— Карткова система дозволила нам приховати той факт перед закордоном, а точніше перед власним народом. Номінальні ціни на продукти харчування, що їх видають у кооперативах взамін на картки, залишилися без зміни. Номінальні заробітки навіть зросли, і Сталін міг на пленумі Центрального комітету в січні 1933 року, на якому обговорювались підсумки першої п’ятирічки, спокійно стверджувати, що прибутки працюючих людей у порівняні з 1928 роком виросли на 60%. Чи пригадуєте це, Олександре Семеновичу?


…Звичайно, я дуже добре пригадав своє обурення, з яким сприйняв це повідомлення з пленуму Центрального комітету. Криза дійшла свого апогею. Мільйони селян померли, решта опухла з голоду й лежала по своїх халупах. Навіть на базарі в Харкові селяни, які втекли сюди зі своїх охоплених голодом районів, помирали щогодини. Робітники в місті теж мали вигляд мерців. Коні падали на вулицях. А Сталін, тим часом, мав незбагненне нахабство стверджувати, що добробут зріс і що відносний річний прибуток підвищився на 60%. Але карбованці 1928 року мали певну вартість, карбованці ж 1933 року внаслідок девальвації стали легшими в п’ятдесят разів. Про це Сталін не сказав нічого. Існував надійний критерій визначення ступеню девальвації грошей — це була ціна так званого торгсин-карбованця. У 1930 році радянський уряд створив спеціальні магазини, в яких продукти харчування та текстильні вироби можна було купити за валюту або золото за світовими цінами. Спочатку магазини торгсингу обслуговували лише іноземців, пізніше голодні росіяни почали приносити туди свої останні коштовності. За золото видавались бони в одиницях, які були загальновідомі під назвою торгсингкарбованців, і які пізніше навіть можна було купити на вільному ринку за звичайні карбованці. За один торсинг-карбованець можна було купити ту саму кількість товарів, що й за звичайного карбуванця до початку девальвації в 1927 році. Але вже наприкінці 1932 року плачено на вільному ринку в Москві чи Харкові за один торгсингкарбованець від 50 до 70 паперових карбованців. У той самий час, коли реальний прибуток робітників і працівників розумової праці так фантастично понизився, Сталін на пленумі Центрального комітету говорив про зростання добробуту в містах. Формально він мав право лише стверджувати, що робітники в 1933 році мали на 60% паперових грошей більше, ніж у 1927 році. Міг ще додати, що ціни залишилися ті самі, бо, дійсно, хліб у кооперативі не подорожчав.


Проявом злиднів було те, що в кооперативах не можна було дістати нічого, опріч, як тільки на один день трохи хліба і раз на місяць кілограм цукру. Саме цим був обмежений раціон простих робітників, які не користувалися жодними привілеями. Якщо ж робітник хотів мати м’ясо, сало чи молоко, він мав іти зі своїми карбованцями на вільний ринок і платити там за все в п’ятдесят разів дорожче. Але в кооперативах не вистачало навіть хліба. Двічі на рік, з нагоди великих свят, 1 Травня та 7 Листопада видавалися додаткові раціони:


трохи маргарину, мармеладу, риби й так далі. Решту часу кооперативні магазини являли собою дуже сумне видовище. На вітринах запилений, засиджений мухами портрет Сталіна. Всередині — брудні та порожні прилавки, до яких тулилися десятки згорблених жінок, щоб узяти додому скупий хлібний раціон і трохи капусти. Було це втіленням злиднів і розпачу. Американська та європейська преса втратили весь запас слів для характеристики російської економічної ситуації: заробітки збільшились, офіційні ціни в кооперативах лишилися без змін. Той факт, що нічого не можна було купити, залишався прихованим перед очима зарубіжних спостерігачів штучною системою превілейованих магазинів. Рожанський, мабуть, мав рацію: можливо, карткова система слугувала лише для маскування тих фактів і, з цим я погоджувався.


— Товаришу Рожанський, чи варто було дезорганізовувати наше господарство заради закордонної пропаганди? Система подвійних цін спотворила всі ринкові стосунки між державними фабриками, трестами, розподільчими органами і так далі. Я міг би дещо про це розповісти як керівник будівництва. Все, що можна було придбати в держави за твердими цінами, коштувало фантастично дешево. Кожен намагався щось собі з цього увірвати. В результаті потрібен був наказ самого Народного комісара на отримання кожного двигуна, кожного станка, кожного трансформатора. Все це призвело до безглуздої централізації в господарстві й перевантаження керівництва.


Звідки Орджонікідзе чи П’ятакову було знати, кому більше потрібні фрезерні станки: моїй станції чи якомусь машинобудівному заводу десь на Донбасі чи на Уралі? Я отримував фрезерні станки, бо був моторнішим за керівника будови на Уралі й зміг краще представити Народному комісаріату потреби свого підприємства. Інший того не зміг, хоч станків потребував дужче.


— Подібні речі неминучі в централізованій економіці.


— Ні, це не так. З ліквідацією системи подвійних цін і відновленням вільного ринку під державним контролем на продукти виробництва, а також на машини й сировину зібрана машина мусила дуже подорожчати, і я мусив би тричі подумати, перш ніж купувати її для свого інституту, якщо вже зовсім не міг без неї обійтись. Натомість ті фрезерні станки придбав би уральський завод, оскільки вони добре порахували б зиск, який дасть їм та дорога автоматична машина. Мій заклад мав би задовольнитися дешевшою машиною і це було б добре для народного господарства. До того ж в обох випадках ми дали б спокій Народному комісаріатові та й собі, зекономили б час для вирішення технічних проблем. Зараз же директори всіх великих заводів у країні та керівники будов разом із постачальниками підприємств місяцями сидять у Москві, щоб «вибити» для свого підприємства машини, інструмент та сировину. Люди з Владивостока їздять по шість разів на рік до Москви, двісті тисяч народу постійно сидить у Москві у відрядженні. Кошти на ці подорожі покриває держава. Система розподілу спонукає її до створення розподільчої бюрократії на кожному підприємстві і в кожній установі. Всього того можна уникнути, якщо впровадити розумні ціни та вільний державний ринок.


— Все це є неважливим у порівнянні з іншими питаннями.


— Але ж, Рожанський, чому нас постійно обходить закордон?


Чи треба було руйнувати господарство лише для того, щоб за кордоном не довідалися про те, як у нас погано?


— Ідеться не лише про закордон. Хоч і це є набагато важливішим, аніж ви собі думаєте. В той час боротьба в Комінтерні ще відігравала велику роль. Наша лінія перемогла там завдяки тому, що ми мали успіхи в будівництві. Ми не перемогли б, якби європейські робітники довідалися, що будівництво оплачене голодною смертю мільйонів.


— Але ж ця голодна смерть не була неминучою. Катастрофа значною мірою якраз і сталася через цю систему фальшивих цін. Саме ці фальшиві ціни спонукали уряд відібрати в селян продукти їхньої тяжкої праці без оплати. Селянин же відповів на те так, як завжди відповідають на реквізиції: перестав працювати і на країну впала трагедія голоду. Тепер скажіть мені, де контрреволюція: правдиво вказати на дійсний стан речей чи довести країну до того стану?


Я з переляку замовк. У запалу дискусії я забув про те, де знаходжусь. Може, Рожанський провокатор?


— Олександре Семеновичу, те, що ви кажете є глибоко контрреволюційнuм. Добре, погодимося, що вождь зробив помилку, якої можна було уникнути. Чи повинні ми з цієї причини його дискредитувати та міняти керівництво державою? Чи нашим обов’язком є мовчати?


— Хіба я казав щось про зміну керівництва?


— Повторюю вам ще раз, карткова система слугувала приховуванню наших недоліків як від закордону так і — що важливіше — від власного народу.


— Як то від власного народу? Кожен чоловік сам докладно знає про те, голодує він, чи ні. І тут не допоможе ні преса, ні карткова система. Шлунок каже йому правду й коригує фальшиві повідомлення пленумів Центрального комітету.


— Помиляєтеся, Олександре Семеновичу. Факт сам по собі ще не є фактом для мільйонів. Він стає ним лише після офіційного проголошення. Ви не розумієте значення революційної пропаганди.


Якби ми допустили до того, що факт голоду був би підтверджений офіційно і став предметом дискусій, ми не пережили б 1932 та 1933 років. Проголошений факт впливає мобілізаційно на маси. Селянське повстання в ті голодні роки змело б нас. Перша спроба створення соціалістичного ладу загинула б під натиском контрреволюції.


Я мовчав. Можливо, Рожанський і мав рацію.


— Зауважте ще одну річ, Олександре Семеновичу, яка здається мені ще важливішою. Карткова система зробила можливим у ті роки зробити привілейованими ті верстви населення, які мали особливе значення для існування режиму — і це не кинулося людям у вічі. При єдиних цінах все було б ясно. Гебістові треба було платити 5000 місячної платні, щоб він міг купити собі на вільному ринку те саме, що він отримував у закритому розподільнику за значно нижчими цінами. Це викликало б невдоволення мас. А так гебістам платили ті самі гроші, що й лікарям, а між тим, насправді вони отримували в десять разів більше. Лікарі ж не знали, скільки насправді заробляють гебісти. Робітники в Москві отримували за ту саму роботу втричі більше, ніж робітники в Харкові і в чотири рази більше робітників у Фрунзе чи в якомусь іншому малому провінційному місті. Провінція не знала, що достається Москві. Номінальні заробітки були ті ж самі.


— А навіщо це робилося? Чому московські робітники мали отримувати за ту саму роботу більше за інших?


— Московські робітники створюють оточення Кремля. Кремль мають оточувати люди задоволені, інакше може виникнути смертельна загроза. Якщо вибухне повстання десь у провінції — можна відрядити туди пару дивізій — і повстання буде придушене. Якщо ж Кремль потрапить до рук повстанців — то вже нікому буде відрядити ті дивізії. Справжній партієць завжди повинен пам’ятати про такі речі, Олександре Семеновичу. Намагання вчинити щось, що, врешті, створить загрозу існуванню першої революційної держави в історії людства, являє собою контрреволюцію.


Я збентежено замовк. Його слова справили на мене глибоке враження. Одне стало мені ясно: провокатором він не був. Слідчий ніколи не дозволив би йому висловлювати такі думки. В Радянському Союзі не було шпигунів, які мали завдання вести контрреволюційні розмови, щоб спровокувати свої жертви до того самого. Те, що Рожанський щойно розповів, як за змістом, так і за формою було — якщо навіть такий був таємний намір режиму й таємний сенс всього камуфляжу — в найвищій мірі налегальним і антирадянським. Розмовою тієї ночі Рожанський віддавався в мої руки. Якби я передав далі те, що почув, — йому загрожувала б найтяжча кара. Якби навіть він виконував завдання слідчого, ці розмови не минули б для нього безкарно. Рожанський не був провокатором, я був неправий. В голові у мене все перемішалось, але я відчув полегшення. Мене заспокоювала думка, що можна вільно поговорити з розумною людиною.


…Натиск слідства, тим часом, наростав. Рєзніков став нервовим і нетерплячим. Він уже не давав мені можливості відповідати. Просто ні про що не хотів слухати. Кричав і лаявся, не дозволяв мені на допитах сидіти, велів стояти і робив усе, аби лиш мене деморалізувати.


Через декілька днів після нашої розмови з Рожанським мова зайшла про мій виступ у клубі німецьких робітників 5 березня 1933 року.


— Тут лежать протоколи цієї справи чотирирічної давності. Чи визнаєте, що 5 березня 1933 року ви виголосили в клубі німецьких робітників явно ворожу стосовно партії та радянської влади промову? В чиїх інтересах виступали?


— Керівництво клубу попросило мене виступити з доповіддю про політичну ситуацію.


— Не вдавайте з себе дурня. Яка контрреволюційна організація вас туди направила?


— Ніяка.


— Проститутко! Фашистська сволото! Я тебя в рот выебу! Скоро я з тобою поквитаюся! Думаєш, що можеш тут витворяти що завгодно? Або говори, або підеш до карцера! Я не таким скручував шию!


Я мовчав.


— Ставай обличчям до стіни!


Я мусив відвернутися. Рєзніков узяв аркуш паперу і щось писав впродовж близько 20 хвилин. Потім почав кричати:


— Підписуй негайно!


Я мав зізнатися, що використовував свою діяльність у німецькому клубі для підбурювання німецьких робітників проти держави та уряду. Я не захотів підписувати протокол. Рєзніков почервонів від гніву. Подер папір, кинув мені його в обличчя й закричав:


— Пашел к ебаной матери, фашистська собако! Підпишеш ще й не те! Зараз опинаєшся з нагоди кожної дрібниці, але прийде час, коли станеш нас благати, аби дозволили зізнатися. А зараз геть, не можу вже тебе бачити. Мені просто бридко. Востаннє попереджую:


якщо не згодишся впродовж 48 годин підписати свої всі без винятку злочини, то пожалкуєш.


Ошелешений, я покинув кабінет. Не розумів, яка муха вкусила Рєзнікова? Я приписав той вибух його особистій нервовості. Тоді я ще не знав, що всі слідчі проходили акторську виучку і вміли регулювати вибухи своїх почуттів. Через якусь хвилину він без найменшого знервування міг весело і ввічливо розмовляти з колегою чи іншим підслідним.


Рожанський зустрів мене доброзичливо:


— Алексе, ще воюєте за честь мундира? Те, що ви робите, є не лише антипартійним, але й зовсім безглуздим. Пожалійте самі себе.


Те, чого слідчий жадає від вас, є лише смішною дрібницею. В основі тільки антирадянська агітація і боротьба проти військової тематики в інституті. Кожен із нас був би радий відбутися такою дешевою ціною.


— Я не зробив нічого проти радянської влади й не маю наміру вносити до протоколу фальшиві зізнання.


— Олександре Семеновичу, ви знаєте, що я іншої думки, але не хочу з вами сперечатись. Бачу, що ви знервовані. Я тільки закликаю вас припинити таку лінію поведінки. Якщо ви визнаєте незначні провини, що їх слідство вимагатиме від вас, то полегшите свою долю. Натомість чинячи опір, Ви наразите себе на велику небезпеку.


Слідчий вимагатиме тоді від Вас все більше й більше. Саботаж, диверсії, шпигунство, а можливо, навіть і зрада держави. Ви не повинні до цього доводити.


— Може вимагати, що хоче. Сумління не дозволяє мені складати фальшиві зізнання.


— Знов честь мундира.


— Не підпишу ніякої неправди. Що вони мені зроблять?


— Ви кажете як дитина. Є засоби тиску, яким ви не зможете противитись. Найсильніші ламалися і підписували все, чого від них вимагали.


— Їх катували, били?


— Навіщо так кажете? Бити у нас заборонено законом. Є інші засоби, щоб вас примусити.


— Які?


— Наприклад, можна не давати вам спати впродовж тижня.


— Як можна це зробити?


— Вас, попросту, будуть допитувати безперервно.


— У такому разі й Рєзніков не буде спати.


— Не так, Олександре Семеновичу. Приставлять до вас чотирьох слідчих і вони візьмуться за вас. Слідчі будуть змінюватись, а ви ні.


— Витримаю й це.


— Тоді вас замкнуть до карцеру № 3.


— А що це за карцер № 3?


— Тісний льох з десятками щурів. Замкнуть там, і ви будете безперервно відбиватися від них києм, бо вони будуть лазити по вас і не дадуть спати.


— О Боже, хіба це можливо в нас, у Радянському Союзі? Як можна у нас так поводитися з людьми?


— Люди, котрі чинять явний опір радянській владі, не є для НКВС людьми. То вороги, яких належить знищувати.


— Але ж я не є ворогом лише з тієї причини, що не хочу підписувати брехню. Складання фальшивих зізнань я вважаю провокацією. То не піде на добро ні мені, ні державі.


— Слідчий репрезентує тут державу, він за це несе відповідальність, а зовсім не ви. Ви маєте йому допомагати. Він для вас тут є командиром у тяжкій війні, котру радянська влада веде за свою безпеку. Ви повинні слухатися його наказів.


— Рожанський, усе це дурниці. Як у такому разі радянська влада зможе розібратися, чи я дійсний терорист, шпигун та контрреволюційний агітатор, чи фальшивий? У протоколах же не буде жодної помітки про те, щоб не брали цих зізнань усерйоз.


— То вже не ваше діло. Чи гадаєте, що ви такий один? Ви маєте невірне уявлення про стан справ, оскільки місяцями сиділи в одиночці, а зараз сидите лише з нами двома. Коли вас переведуть із внутрішньої в’язниці до великої тюрми на Холодній Горі, то побачите там сотні й тисячі таких, як ви. Всі вони спочатку боронились, але вже через місяць скорилися. А тих, що опиралися, було фізично знищено. Ніхто не питається про сенс цього всього, то не наша справа. Ми всі знаходимося в руках радянської влади, і вона веде нас вірним шляхом. У цілій країні є сотні тисяч людей, яких спіткала така ж сама доля, як мене та вас. Між ними є люди, що мають значно більші заслуги перед революцією і соціалістичним будівництвом, ніж ви. Сидять між ними також товариші з-за кордону, котрі відзначилися в повстаннях у Європі та Азії. Ніхто не борониться, всі йдуть однією дорогою.


Його слова вкрай пригнітили мене. Я зовсім не вважав себе слабкою людиною. Але якщо еліта найзавзятіших борців революції зламалися, то як я можу сподіватись, що дам собі раду? Мабуть, Рожанський мав рацію, адже у великих процесах виступали такі люди, як Муралов і Мрачковський, яких фізична відвага була знана далеко за межами країни. Але й вони капітулювали.


Скільки разів я не повертався з допитів, завжди бачив глибоку турботу мого друга про мене. Кожного разу він з надією випитував мене, чи зробив я щось, щоб залагодити стосунки з Рєзніковим.


Відчував, як він переживав, коли відповідав негативно. Моя недовіра до нього цілковито зникла. Складалося враження, що він щиро стурбований моєю долею, і що він бачить для мене небезпеку, котру я ще не відчуваю.


Доки мої думки були ясними, я не міг сприйняти його висловлювань без спротиву. Але почав уже побоюватись, що його постійне наполягання може дати ефект. Мій спокій покинув мене, кожна нічна розмова позбавляла мене впевненості в собі. Все важче було витримувати допити. Рєзніков хотів мене зацькувати до смерті. Протягом 24 годин викликав по шість разів. Коли його не було, допит вели його заступники Вайсбанд і Шалит. Шалит був набагато гіршим за Рєзнікова. Мордував мене безперервно. Він до того мене вимучував, що сила мого спротиву слабла, і я поволі починав допускати думку, щоб заради забезпечення собі спокою підписати зізнання в будь-яких звинуваченнях. Але завжди в останні хвилини я приходив до тями. Рожанський був у розпачі. Іноді мені приходила в голову думка, що його зацікавленість моєю справою могла мати також інші мотиви, окрім симпатії до товариша по нещастю. Але кожна наша нічна розмова переконувала мене знов і знов, що мої підозри були безпідставними.


Чим далі, тим менше він говорив про лояльність до партії та народу, натомість усе виразніше малював переді мною жахи, які мене очікують, якщо не зміню своєї поведінки. Слідчий також робив натяки в тому самому напрямку. Якось він сказав:


— Треба вже вирішувати з вами.


Я не зрозумів достеменно, що він мав на думці, й запитав його про це. Він відповів:


— Є методи, котрі ми застосовуємо лише тоді, коли всі інші засоби не дали ефекту. Для їх застосування ми повинні отримати дозвіл начальника. Ще трохи почекаємо із зверненням до нього стосовно вас.


Коли я розповів про це Рожанському, його пройняв великий неспокій. Він був у розпачі.


— Алексе, я не хотів би ще раз пережити цього з моїм співкамерником. Сама згадка про справу Юреніва викликає в мене почуття холоду на спині.


— Хто такий Юренів і що з ним сталося?


— Я омину подробиці. Він опирався так, як і ви, і його піддали спеціальній процедурі. Через три тижні до камери повернувся зовсім зламаний старець, ми ледве його пізнали. Він захворів і за місяць помер у в’язничній лікарні.


— О Господи, що ж вони з ним зробили?


— Не буду вам цього розповідати. Не хочу навіть про те думати.


Я став наполягати. В цей момент відчинилася «кормушка» і наглядач викликав мене на допит.


Цього разу Рєзніков був знову ласкавим. Він продовжив писати протокол, у якому я характеризував своїх колег по інституту. Розмова зайшла про Лейпунського. Він сказав:


— Олександре Семеновичу, те що ви робите, є не злочином, а самогубством. Повинні, нарешті, зрозуміти, що ми маємо проти вас дуже багато доказів. Багато з них виявилися цілком слушними, але й є багато неясного. Наприклад, ваша диверсійна робота на великих харківських заводах.


— Боже милостивий, а це що таке?


— Ви влаштовували на великі харківські заводи групи іноземних працівників, давали їм завдання, щоб, у разі початку війни, вони повисаджували в повітря енергетичні установки цих заводів. Ми не знаємо цього вашого злочину в усіх подробицях і ще не зовсім переконані, чи все відоме нам цілковито відповідає дійсності, але Ваша позиція в цій справі є найтяжчим звинуваченням проти вас.


— Тобто?


— Перш за все, очевидністю фактів, що їх кожна неупереджена людина може підтвердити. Складається враження, що ви є брехуном за своїми принципами і закоренілим ворогом. Тому ми віримо кожному, хто вас звинувачує, навіть у тому разі, коли ці звинувачення потребують доказів.


— Нічим не можу допомогти. Я не робив нічого проти радянської влади і не здійснював ніяких злочинів. Усе, про що ви говорите, висмоктано з пальця.


Рєзніков був незвикло лагідним.


— Олександре Семеновичу, здається, ми говоримо різними мовами. Те, що ви називаєте білим, для нас є чорним і навпаки. Візьмемо, наприклад, справу Лейпунського. Що ви скажете про людину, яка після викриття контрреволюційної банди шпигунів, шкідників та диверсантів у великих процесах заявила б про свою солідарність із П’ятаковим чи Зінов’євим? Чи вважали б такий вчинок контрреволюційним?


— Безперечно, але нічого подібного Лейпунський не вчинив, принаймні мені це невідомо.


— У такому разі трохи подумайте. П’ятаков був викритий завдяки пильності НКВС. І у вас, Олександре Семеновичу, НКВС також розпізнало таємного ворога народу. І що ж робить Лейпунський?


Знаючи, що думає про вас НКВС, він стає на ваш бік проти НКВС, тобто проти радянської влади. Звертається у вашій справі до Мазо. Як директор інституту, мав сміливість висловити вам в одному з наказів подяку від імені інституту в той самий час, коли НКВС збирається вас заарештувати як контрреволюціонера. Тут стоїть радянська влада, — при цьому Рєзніков гордо вдарив себе кулаком у груди, — там, — показав на мене, — стоїть контрреволюціонер.


І Лейпунський переходить на ваш бік проти радянської влади. Чи не є це контрреволюційним вчинком?


— Лейпунський знав, що в моїй справі НКВС помилився.


— Наступним кроком він мав повірити, що офіційна преса помиляється, та що Радек чи П’ятаков не були фашистськими бандитами. Ні, ми до цього не допустимо. Лише ми тут репрезентуємо радянську владу. Хто бореться з нами, той бореться проти радянської влади!


Мені забракло слів. Моя відповідь мала б бути такою: «Усе, що ви тут творите, є шахрайством. П’ятаков, Радек, Зінов’єв, Муралов та Бухарін не контрреволюціонери. Ви ж шахраї та вбивці, якщо сказати по правді. Займаючи позицію проти вас, я зовсім не борюся проти радянської влади, а борюся за вічні ідеали справедливості, свободи й правди, які радянська влада проголосила після перемоги Великої російської революції». Але цієї відповіді, єдино слушної, я не міг дати. Це був би явний бунт. Мене було б знищено в якомусь темному підвалі, а мій протест проти гебістів не був би почутий. Для людей із такою позицією не могло бути відкритого суду.


Половинчастість моєї самооборони нищила мою відвагу. Якщо я приймаю офіційне таврування П’ятакова як контрреволюціонера, то повинен сприйняти висновки Рєзнікова щодо Лейпунського, котрий, декларуючи, всупереч думці НКВС, свою солідарність з контрреволюціонером Вайсбергом, сам стає контрреволюціонером.


Лейпунський не повинен був і не мав права вирішувати, що Вайсберг не контрреволюціонер, коли ДПУ стверджувало протилежне.


НКВС затаврувало Вайсберга, так само, як і П’ятакова чи Зінов’єва, як контрреволюціонера. Якщо Лейпунський ставить під сумнів думку НКВС, то він є ворогом народу в тій самій мірі, як і Вайсберг.


Я вже не боровся за правду та справедливість, боровся за свою свободу, а, можливо, й за своє життя. Змушений боротися лише в тих межах, які дозволяло НКВС. З одного боку, агітація Рожанського, з другого, — межі можливостей зламали мій дух ще до того, як розпочався фізичний терор слідства.


Повернувся я до камери повністю апатичним і вже почав розмірковувати над тим, що можна було б визнати, аби зберегти собі життя.


Вплив Рожанського розклав мене повністю. Коли я подумки повертаюсь до тих часів, то одне мені ясно: по суті справи Рожанському нічого не вдалося. Я ніколи не міг погодитись, що моїм обов’язком у стосунках до партії є підкорятись натискові слідства. Я став боягузливішим і фізично слабкішим. Я просто боявся, що фізичний терор проти мене загостриться до такої міри, що я вже не зможу йому протистояти. Повірив Рожанському, що, внаслідок мого опору, претензії слідства будуть зростати. Можливо, досить зізнатися в антирадянській агітації? Через два тижні Рєзніков додасть саботаж, а через місяць — терор, шпигунство й диверсії. Мене обіймав страх, коли я про це думав. Сама лише думка про те, щоб поставити свій підпис під документом, який стверджує, що я є агентом німецького фашизму, наповнювала мене жахом. Тільки не це! Агітація проти радянської влади — кожен за кордоном розуміє, що йдеться про агітацію проти тиранії Сталіна; тероризм — багато знайдеться в країні, а також за кордоном таких, хто в глибині серця був би радий замахові на вождя. Зізнатися в такій діяльності не присоромило б мене, можливо, навіть принесло б незаслужений ореол мученика й борця за свободу. А шпигунство? Та ще й на користь німецького фашизму?!


Диверсійні акти заради того, щоб безборонну країну Рад видати фашистській інтервенції?! Це було найжахливіше. Тільки не це!


Я почав розмірковувати над можливістю компромісу зі слідчим.


Мені слід прийняти декілька його звинувачень. Погодитися з його баченням боротьби в інституті, хоча воно й відрізняється від мого?


Зізнати свій виступ у німецькому клубі антирадянською агітацією?


На тім моя справа може скінчитися. Можливо, так буде краще. ДПУ ніколи не визнає, що заарештувало невинуватого. Мушу взяти на себе дрібниці, щоб уберегтися від чогось гіршого.


В одному з найближчих допитів Рєзніков повернувся до мого виступу в німецькому клубі. Але зробив це так, мимохідь. А потім повідав таке, що мене до глибини душі занепокоїло:


— Ми постійно отримуємо інформацію про ваше минуле. Якщо не будете таким упертим, то зможете говорити з нами про багато речей більш відверто. Ми ж не такі вже й безсердечні. У цьому разі ви могли б спростувати багато підозр. А так ви позбавляєте себе будь-якої можливості оборонятися. Все, про що ми довідуємося, ми змушені сприймати за чисту монету. Це торкається й останньої інформації, що ясно вказує на наявність злочину шпигунства. Ні, Олександре Семеновичу, часу ми більше не маємо. Або ви це швидко зрозумієте, або ви пропали. Ми передамо закінчену справу до спеціальної трійки, і ви будете засуджені до страти заочно й розстріляні протягом двадцяти чотирьох годин.


Його погрози не налякали мене. На тім етапі слідства я ще не боявся смертного вироку, страх прийшов до мене дещо пізніше. Мене занепокоїв неясний натяк на шпигунство. Чи не мав він на увазі креслення, які я, можливо, забув за кордоном? У наступні дні я думав про це безперервно. Але все ще не міг наважитись на обговорення цієї справи з Рожанським. Ми стали справжніми приятелями, але ще не перейшли останньої межі довіри.


Думка про рисунки, які я свого часу переслав собі за кордон через секретну пошту, та яких, здається, не привіз назад, не полишала мене ні на хвилину. Де я їх подів? Кому я їх віддав після свого повернення до Радянського Союзу восени 1933 року? Чи, дійсно, залишив їх за кордоном? Я вже все забув і не міг відтворити тогочасних подій. Читач має зауважити, що, незважаючи на запевнення Рожанського, я все ще не міг повірити в те, що від мене свідомо вимагають фіктивних зізнань. Я вірив, що те, про що розповідав Рожанський, відповідало дійсності, але вірив не до кінця. Я знав, що невідомими мені методами лідерів опозиції було змушено на великих процесах до визнання вигаданих провин. Недостатьо було тих людей, чиї імена ввійшли в історію революції, просто знищити, як політичних противників Сталіна. Хотілося їх ще й дискредитувати в очах народних мас як німецьких та японських шпигунів. Сталін ніколи не досяг цієї мети. Величезна більшість російського люду не вірила в правдивість визнання ними своєї вини. Опріч того, звинувачених у великих процесах огорнула атмосфера зневаги. Що вони не були шпигунами — про це більшість знала. Вони лише піддалися тискові тирана і навіть не спробували замінити явну розправу використанням трибуни проти деспота. Людські маси не могли бачити, через які муки мали пройти ті люди, поки їх не було зломлено. Люди в Росії ще не знали, що всяка мужність має межі й що навіть старі революціонери були лише людьми.


Я бачив, що визнані опозиціонерами злочини були вигаданими байками. Але я не міг усе ще повірити в те, що подібні байки вигадувались для мільйонів незначних політичних в’язнів. Я не міг зрозуміти сенсу цієї акції. Люди, подібні мені, ні з якого боку не були небезпечними для режиму. Я був іноземцем. Якщо я був незручним, то мене можна було вислати з країни за два дні. Навіщо було обтяжувати апарат таким складним та довгим слідством? Ні, Рожанський не мав рації. Мабуть, таки були якісь реальні підозри стосовно мене. Але вони не роблять жодного натяку. Маю сам додуматись, звідки взялися підозри. Може, таки вся справа в тих кресленнях?


Чи не краще самому розповісти про цю справу слідчому? Було б дуже добре, якби моя здогадка виявилася слушною, то означало б, що вони не хочуть фіктивних зізнань. А якщо я помиляюсь, а слушність має Рожанський? У такому разі сам віддам себе в руки слідчого, бо сам дам йому чудовий матеріал.


Коли я озираюся назад, то дивуюся, як дуже я вже тоді заразився поширюваним НКВС психозом шпигуноманії. Боже мій, що то був за матеріал? Німці будували для нас азотне підприємство в Горлівці. Ми ж розбирали і фарбували обладнання. Креслення я забрав з собою за кордон, щоб проконсультуватись із знайомими фахівцями та дещо з’ясувати. Потім, скоріше за все, забув їх забрати. «Ну і що з того? — скаже кожна розважлива людина. — То ж ніякий не шпигунський матеріал! Не збирався ж ти передати німцям їхні власні креслення як російську державну таємницю? То було б нісенітницею». Незважаючи на це, цілих три роки я страшенно переживав з приводу тих рисунків, аж поки, нарешті, не пригадав куди я їх подів. (Пізніше я зустрів у в’язниці людей, які визнали значно дрібніші інциденти як шпигунство і були звинувачені та засуджені).


Я втратив будь-яку орієнтацію і сам уже не знав, чого хотів.


Зголоситися опозиціонером чи стати шпигуном? Хочуть вони примусити невинувату людину до неправдивих зізнань проти себе, чи все ж таки мають на увазі перевірити свої підозри стосовно сумнівної персони? Треба мовчати, аж доки не виясню, чого хоче слідство.


Треба терпіти.


У ті дні я втратив певність у собі. Безперервна агітація Рожанського, аби я врешті приніс собі полегшення, зменшувала мої сили опору. Слідчий посилював натиск. Я майже перестав спати. Тривалість допитів збільшилася до 18–20 годин на добу, завжди забираючи при цьому цілу ніч. А вдень не дозволялося лягати. Я міг сидіти на ліжку, але не міг спиратися на стіну. Якщо ж удавалося задрімати навсидячки, то мене негайно будили на черговий допит. Я мав враження, що наглядач спостерігав за мною через прозурку і завжди ловив ту хвилину, коли я починав дрімати. До того ж мені годинами доводилося чекати в передпокою слідчого на початок допиту. Рєзнікову дали новий кабінет, до якого треба було заходити через кімнату, у якій сиділи його заступники Шалит та Вайсбанд. Дискусії зі слідством припинилися. Часом вони обидва безугавно кричали на мене, аж голова мені розколювалася від болю. Я обмежувався односкладовим «так» чи «ні», частіше «ні», не роблячи спроби щось вияснити, чи пояснити. Відчував, що довго так не витримаю і з прикрістю бачив, що їхні претензії зростають. Може, Рожанський мав слушність. Можливо, я втратив час, і треба було кінчати раніше, доки не зажадали від мене зізнань у шпигунстві та диверсіях. Такі спроби вже робилися.


Тиждень мене допитували, не даючи повернутися до камери. В перервах між допитами я мав перечікувати то в підвалі, то в лазні. Читач, котрий ніколи не був ув’язнений, можливо, не зрозуміє, що це значить бути відпущеним «додому». Пізніше я знаходився у в’язниці на Холодній Горі в жахливих умовах, коли в камері, площею 8 квадратних метрів, містилося 26–28 осіб, але навіть те жахливе помешкання в’язні називали «своєю домівкою». Бути викликаним на допит і не мати змоги повернутися після його закінчення до звиклого оточення було для кожного великим нещастям. Доводилося спати на голому цементі, не вистачало місця, щоб лягти навзнак, але чоловік любив те своє звикле місце і впадав у розпач, якщо не міг до нього повернутися.


Цілий тиждень мене вислуховували, а в неділю дозволили повернутися «додому». Рожанський був вражений, коли я зайшов до камери. Навіть Дейнін, з котрим я мав слабкий контакт, виявив свою симпатію. Вони відкладали для мене хліб, оскільки я продовжував отримувати свій раціон. Я ліг на ліжко, і наглядач дозволив мені виспатись.


Увечері Рожанський знову розпочав зі мною розмову. Цього разу він не був агресивним і не намагався прищепити мені свої політичні погляди. Він лише переконував мене в тому, що зараз найбільш підходящий час закінчувати.


— Ваша справа нагадує мені справу чеського робітника на прізвище Крофта. Він був заарештований у зв’язку з тяжкими звинуваченнями в шпигунстві. Я просидів разом із ним три тижні на Холодній Горі. Він був металургом на паровозобудівному заводі. Зрештою, він зізнався, що натворив щось із продукцією. Я мало розуміюся на техніці, аби міг це повторити. Звеліли йому потім підписати «двохсотку» й депортували. Під охороною його було доставлено на кордон у Шепетівку й там його було передано чеському консулу у Варшаві.


Можливо, що й стосовно вас є такі самі наміри.


— Що таке двохсотка?


— В українському карному кодексі є параграф 204, але в’язні звичайно азивають його скорочено: «двохсотка».


— Що той параграф означає?


— Він регулює процедуру закінчення слідства. Слідчий, згідно з цим параграфом, після закінчення останнього допиту забов’язаний показати вам весь наявний матеріал. А це ваші власні протоколи, протоколи очних ставок і зізнання свідків проти вас. А також інші доказові матеріали, висновки експертів і тому подібне. Мусите все це прочитати і маєте право внести до підсумкового протоколу свої зауваження. Той підсумковий протокол зазвичай називають «двохсоткою ».


Я задумався на деякий час. Щось у його розповіді викликало мою недовіру, але я був занадто неуважним, щоб розібратися у своїх враженнях. Рожанський продовжував далі:


— Мусите зрозуміти, Олександре Семеновичу, що коли навіть НКВС хоче когось звільнити чи депортувати, вимагає визнання якоїсь малої вини. Ці люди не можуть визнати, що заарештували невинуватого. Якщо ж ця людина є іноземцем, то це може стати причиною дипломатичного протесту або навіть скарги про відшкодування.


НКВС убезпечує себе від того протокольним визнанням вини.


Очевидно, на той час моє сприйняття ослабло. В іншому разі, мали б виникнути підозри: звідки Рожанський міг так докладно знати справу Крофти? Як він міг бачити, що було в Шепетівці? Я пізніше чував про такі депортації. Поширювалися також чутки про дипломатичні втручання. І завжди то були вигадки. Але люди, які їх повторювали, стверджували, що мають відомості з перших рук.


До розмови встряв Дейнін. Він також не бачив жодного іншого для мене виходу, як тільки поступитися. Обидва всебічно обговорили мою справу. Я ж, тим часом, апатично сидів у кутку. Думка про наступний допит жахала мене, і я вже був на порозі капітуляції.


Я й досі пам’ятаю психічний процес, який передував моєму зламу. Я хотів піти на компроміс із слідчим, але мені важко було подолати звичку, що виробилася протягом багатьох років, коли я вважав свою особисту гідність вищу за все, що є на світі. В той момент агітація Рожанського падала на підготовлений ґрунт. Я шукав психологічного виправдання для своєї слабкості і знайшов її в думці про підпорядкування партійній дисціпліні. Але я не міг себе умовити.


Єдиним мотивом, що спонукав мене до капітуляції, був виключно страх перед наслідками, до яких могло призвести продовження опору. Перейняття від Рожанського думки про партійний обов’язок, дисципліну та вірність справі революції служило лише засобом виправдання перед самим собою власної слабкості й мало в собі щось заспокійливе для моїх пошарпаних нервів. У такій спосіб, у заляканого єретика з’являвся спокій, коли він повертався в лоно церкви.


Я вирішив стати на шлях капітуляції.


Наступного вечора мене викликав Рєзніков. Я почав:


— Громадянине слідчий, якщо це потрібно для революції, я готовий підписати все, чого від мене хочете.


— Що ви хочете цим сказати? Я не розумію вас.


— Пишіть що хочете, я підпишу.


— Що!? То ви, під кінець, ще й стали провокатором? Чи хочете запротоколювати якісь байки? Це ж чистісінька провокація. Маєте зізнаватися лише в правді. Мені не треба ніякої брехні!


Я нічого не розумів.


— А якщо ви хочете правду, громадянине слідчий, то я не робив нічого проти Радянського Союзу.


— Пашел к ебаной матери, сучий ти сину. Думав, що нарешті набрався розуму і скапітулював перед радянською владою, а ти тільки хочеш провокувати. Але ми доберемось до тебе.


Він перервав допит.


Рожанський розсердився, коли я розповів йому про те, що сталося.


— Ви з глузду з’їхали, Олександре Семеновичу? Як ви могли тільки подумати, що Рєзніков прийме зізнання, про які ви самі застерігаєте, що то байки. Люди хочуть байок, але ніколи в тому не зізнаються, навіть самі перед собою. Слідчий, який хоч перед одним із своїх колег підкреслить фіктивний характер усіх цих зізнань, наступного ж дня буде розстріляний як контрреволюціонер. Усі грають ролі як у театрі. Чи пам’ятаєте казку Андерсена про голого короля?


Кожен у ній поводить себе так, буцімто бачить чудові шати, бо не хоче, щоб його мали за дурня. Тут же всі вдають, що вірять брехні власного виготовлення, бо не хочуть бути розстріляними. Зрозумійте ж це нарешті Олександре Семеновичу! Ви маєте скласти свої зізнання в такий спосіб, неначе самі в них вірите. В іншому разі це вам не вдасться.


Я все ще не йняв йому віри. Ніяк не міг повірити в те, що політичний апарат величезної держави керується принципи суцільної брехні.


Мені було сумно з того, що не вдалося скінчити справу. А з іншого боку, я знов набрався духу. Якщо вони дійсно дошукуються правди, то моя невинуватість колись стане явною і мене випустять. Мої думки знову повернулися до креслень. Можливо, в них і була причина всього нещастя, і я повинен, нарешті, все розповісти? Хотів запитати про це Рожанського, але мене стримали від того рештки недовіри.


Наступного дня Рожанського викликали на допит. Для нас і для нього це була несподіванкою. Його слідство було закінчене. Вже півроку минуло, як він підписав «двохсотку» і чекав на суд чи адміністративну висилку. Через годину він повернувся. Ми були заінтриговані, але він говорив мало.


— Треба було підтвердити зізнання одного товариша з Москви.


Йшлося про розмову в 1931 році. Та справа не стосується мене безпосередньо.


Тієї ночі Рожанський був особливо настирливим. Радив мені, як досягти порозуміння із слідчим. Але я був такий вимучений, що не відповідав йому.


Увечері під час допиту Рєзніков знову скерував розмову на моїх колег в інституті. Він формулював мої зізнання в такий спосіб, щоб вони набрали антирадянською забарвлення. Я підписав, але все ще з застереженням. Так, наприклад: «Якщо так дивитися на справу, то можна розглядати ставлення Лейпунського до мене як ворожі до партії та радянської влади». Рєзніков пізніше викреслив це застереження. Характеристика ж залишилась. То був мій первородний гріх.


Потім розмова перейшла на конфлікт в інституті.


— Чи визнаєте, що підбурювали людей проти військової тематики?


Я мовчав. Хоч я й прийшов з метою визнати свою фіктивну провину, але коли до цього дійшло, усе в мені запротестувало. Язик перестав підкорятися мені. Рєзніков підвищив голос:


— Вайсберг, встаньте! — узяв мій стілець й перетягнув його на три метри ближче до дверей. — Тепер сідайте, я більше не казатиму нічого. Даю вам три хвилини часу. — Він витяг з кишені годинника й поклав його на столі. — Через три хвилини мусите скласти зізнання своїми словами, без моєї допомоги.


Я корчився від внутрішнього болю, але нічого не міг вдіяти. Якби він поклав переді мною готовий протокол, я підписав би його без читання, але визнавати слово за словом у злочинах, яких я ніколи не здійснював, буде понад моїх сил, слова застрягнуть у горлі. Секунди збігали. Рєзніков підніс годинник угору:


— Лишилось 15 секунд!


Я не стримався:


— Громадянине Рєзніков, усе це є чистим безглуздям. Я завжди був патріотом Радянського Союзу і радів кожному успіхові країни.


Навіщо я мав організовувати змову проти армії? Червона армія була для мене символом революції. Я завжди пишався нею. Коли я бачив крокуючих вулицею солдатів з піснею на вустах, серце мені починало битися швидше. Чого ви хочете від мене? Не можете повірити, що я нічого не планував проти армії?


Рєзніков встав. Почав поволі наближатися до мене. Витяг револьвера.


— Так ось ти який. Хочеш водити нас за ніс. Ти, блазню, фашистський брехун! Ти, курво, платний найманцю! Це вже кінець. Завтра ми заговоримо з тобою інакше. Ми переламаємо тобі всі кості.


Наказав мене спровадити. Я прийшов до камери й упав напівмертвий.


Дивна річ, але слідчий на декілька днів полишив мене в спокої, і я почав приходити до тями. Рожанський був сердитий на мене з приводу мого стану. Зненацька він почав говорити зовсім на іншу тему. Запитав:


— Що ви насправді сказали тоді в німецькому робітничому клубові?


— Ви маєте на увазі 5 березня 1933 року?


— Так.


— Було це ввечері після виборів до рейхстагу. Комуністи отримали 5 мільйонів голосів; вони втратили мільйон, але, зважаючи на те, що Гітлер уже був при владі, то був непоганий результат. Мене було запрошено виголосити промову в німецькому робітничому клубі. Зі мною пішов Артур Кестлер.


— Xто такий той Артур Кестлер?


— Артур Кестлер був колись лівобуржуазним журналістом і під моїм впливом зблизився з партією. Деякий час він був моїм гостем у Харкові й писав книжки про Радянський Союз.


…З Артуром Кестлером я познайомився на початку 1931 року в будинку моєї колишньої дружини в товаристві лівих інтелектуалів.


Кількома днями пізніше я зустрів його на Курфюстендам. Він підійшов до мене:


— Пане інженере, я довідався, що ви є членом комуністичної партії. Я прагну вступити до цієї партії і хотів би з вами про це поговорити.


Я здивувався. Кестлер був відомий, як співробітник видавництва Улштейна. У своїй журналістській діяльності він ніколи не виявляв жодних революційних симпатій.


— Я хочу влаштуватися робітником на якийсь великий завод, — вів він далі. — Думаю, що не можна стати комуністом, не познайомившись докладно з життям робітників.


Я відповів:


— Але який це має для вас сенс, пане Кестлере? Напевно, ви не зможете стати кваліфікованим робітником, а партії краще зможете послугувати на своєму звиклому місці.


Кестлер тоді ще не був великим письменником, але вже був блискучим журналістом з усіма рисами, притаманними кращим представникам цієї професії. Симпатію викликали, перш за все, його живий темперамент та відвага. Він літав дирижаблем до Північного полюсу й підніс там прапор своєї газети. Коли де Бройль, великий французький фізик, отримав Нобелівську премію, Кестлер довідався про це раніше за лауреата. Він першим повідомив його про премію і в нагороду отримав інтерв’ю з ученим. Тим інтерв’ю він започаткував ланцюг популярних природознавчих публікацій, які прославили його ім’я в Німеччині. Під час громадянської війни в Іспанії, як я про це довідався з газет набагато пізніше, Кестлер подався до самого лев’ячого лігва й оприлюднив факти доставки зброї та людей генералові Франко від німецьких та італійських фашистів.


У Малазії він потрапив до рук військ генерала Франко і мав заплатити життям за сміливість. Лише в останню мить його врятувало втручання англійських парламентаріїв.


Улітку 1932 року Артур Кестлер приїхав до мене в Харків. Був він тоді вже членом Німецької комуністичної партії. Нас дуже тішило його товариство. В наше життя, присвячене виключно науці, він завжди вносив урізноманітнення.


Розпочалася зима, найтяжча з часів закінчення громадянської війни. Кестлер був у розпачі. Харківська електростанція раз за разом вимикала напругу. Потім почала подавати напругу лише вдень і то впродовж всього двох годин і, за кожним разом, в інший район міста. Що найгірше, ніколи не було відомо, коли з’явиться світло — вночі, вдень чи в сутінки.


Кестлер лаявся: «Найбільше обурює мене брехня преси. Понавидумували слів, які мають приховати найгіршу правду. Говорять про труднощі в постачанні енергії. Чого не сказати просто: «В Харкові взимку електропостачання обмежується двома годинами, які припадають саме на полудень». Кажуть про «труднощі в постачанні продуктів харчування». Належало би сказати просто: «Люди на селі вже три місяці не мають чого їсти й від того мруть як мухи». Казав, що ніде в світі не було катастрофи голоду такого масштабу. А ці ошуканці кричать про «труднощі з постачанням продуктів харчування».


Коли я тепер це пригадую, одне не сходить у мене з думки. Ніхто з нас не дав себе ошукати. Ми бачили, що робиться в країні, але мали це за втрати перехідного періоду. Переможе соціалізм, повернуться свобода і добробут. Ми бачили, що катастрофа була викликана хибною політикою Сталіна. Але ніхто не думав про його усунення, а тим паче про притягнення його до відповідальності. То, власне, було неможливим без політичної революції. Політична ж революція в такий момент могла привести до влади білу контрреволюцію при підтримці голодних селян. З’ясування стосунків зі Сталіним не повинно загрожувати безпеці революційної держави. Пам’ятаючи це, ми вважали, що в цих умовах жодна опозиція чи навіть найскромніша критика була неможливою. Можна було лише чекати й жити надією.


Кестлер усе це добре розумів. Незважаючи на свій критичний настрій, він писав книжки під назвою: «Країна Рад в очах буржуазії», в якій ішлося лише про політичні сторони будівництва соціалізму.


29 січня 1933 року в неділю ополудні ми втрьох разом із професором Шубниковим грали в карти. Шубников був відомий своєю флегматичністю. Ми вже кілька годин сиділи при картах, коли він нарешті зауважив:


— Цікаво. Рейхстаг горить.


Кестлер звернувся до нього:


— Шубников, про що ви говорите?


— Про німецький рейхстаг у Берліні.


— Так, але що діється з тим рейхстагом?


— Горить, — он радіо передає, — бо ще з ночі був підпалений.


Ми обидва зірвалися на ноги.


— Шубников, чи ви не збожеволіли? Сидите тут уже понад три години й досі нічого не сказали! Чи не розумієте, що це значить?


Обидва ми відразу зрозуміли, що той підпал був сигналом до фашистського перевороту в Німеччині.


Кестлер ще перебував у нас кілька місяців, він закінчив писати свою книжку й виїхав до Парижа. Я провів його до вокзалу й досі чую його докір:


— Алексе, чи пам’ятаєш сказані тобою слова, коли рушав потяг?


— Ні, вже не пам’ятаю.


— Ти кричав на все горло: «Кестлере, високо тримай за кордоном прапор Радянського Союзу!» Ту сцену Кестлер намагався мені пригадати, коли ми зустрілися навесні 1948 року в Лондоні. Як би то не було, але це був вияв нашої обопільної позиції. Ми обидва знали, що робиться на батьківщині революції і, незважаючи на це, боронили державу і революцію.


16 березня 1933 року Кестлер і я були на зборах іноземних працівників Харкова в німецькому робітничому клубі. Я виголосив промову про поточне політичне становище. Темою була ситуація в Німеччині. Якраз радіо передало результати виборів, але ще не було коментарю «Правди». В такому разі радянські промовці тримали язика за зубами, бо вичікували, аби стати на твердий ґрунт і не відхилитися від лінії партії. Я відчував, що в європейській історії відкривається нова ера, був дуже схвильований і говорив те, що думав.


У своїй доповіді я прокоментував те, що сталося в Німеччині й охарактеризував події як тимчасову поразку німецького робітничого класу. Я також нагадав помилки, допущені партією, починаючи з 1929 року. Ті помилки були частково згадані на останньому пленумі Виконавчого Комітету Комінтерну. Під впливом подій у Німеччині, Комітет ухвалив рішення про зміну курсу. Пункт за пунктом була прийнята політична лінія виключеної з партії правої опозиції. Той процес закінчився в 1935 році на 7 світовому конгресі Комінтерну. Це був поворот на 180 градусів. Голова Комінтерну Георгій Дімітров у своїй головній доповіді на конгресі запропонував лінію, за котру три роки перед цим кожен член партії був би з неї виключний як контрреволюціонер. Але 6 березня 1935 року, коли я виголошував свою промову, нова лінія ще не перемогла. Тепер я мав спокутувати той свій виступ.


Я говорив тоді про боротьбу німецьких робітників. Я не мав на увазі результатів виборів, котрі були в тих умовах наслідком помилок комуністів. Я мав на увазі перерозподіл сил в німецькому революційному рухові. Саме тоді розпочинався процес, який закінчився цілковитим підпорядкуванням країни фашистській диктатурі. Ніякий успіх на виборах уже не міг затримати розвитку подій, розпочатих призначенням Гітлера канцлером держави, і пожежею Рейхстагу.


Ніяка внутрішня революція вже не могла запобігти фашизму. Люди заплатять за перемогу Гітлера новою світовою війною. Ці думки вже тоді роїлися в моїй голові. Але я говорив про все це з великою обережністю. Я говорив про тимчасову поразку німецького робітничого класу, але й того виявилося забагато.


Наступного дня в «Правді» з’явилася передова стаття про велику перемогу німецьких робітників. Я був шокований. Маркс і Ленін застерігали проти «парламентського кретинізму». Чи дійсно редколегія «Правди» бачила лише формальні підсумки виборів і не помітила штурмових груп СС, які спроваджували активістів лівих партії в Німеччині до концентраційних таборів?


У дискусії після моєї доповіді 6 березня ніхто не виступив проти мене. Не було ще директиви з Москви. Та й партійці на зборах не могли навіть уявити собі, що я говорив із власної ініціативи й висловлював лише свій власний погляд. Кестлер підтримав у дискусії мою позицію. Коли ж з’явилася стаття в «Правді», всі від нас відсахнулися. Партійне керівництво і керівництво клубом розпочали проти нас справу. Ми мусили «зрозуміти свої помилки й розкаятися». Мені не вільно стало виступати в клубі. Коли роком пізніше виявилося, що з Німеччиною трапилося щось гірше, аніж тимчасова поразка робітничого класу, це не змінило ставлення керівництва клубу й партії до мене. Кестлер тоді шаленів з приводу моєї поступливості. Але якщо я хотів залишитися в країні, то іншого шляху в мене не було.


У своїй розмові з Рожанським я висвітлив інцидент 6 березня.


Він вислухав і дуже розважливо повів зі мною розмову про основні проблеми німецької політики. Він не намагався стати проти мене в опозицію. В глибині серця визнавав мою слушність. Коли ж мова зайшла про слідство, він мені порадив:


— Алексе, ви маєте чудову нагоду зіграти на руку слідчому без моральних втрат. Представте правдиві факти і змініть лише мотиви.


Слідству потрібні лише факти. Нехай слідчий собі напише, що ви виголосили ту промову з метою контрреволюційної агітації проти радянської влади. Можете з легким серцем в цьому зізнатися. Історія визнає вашу правоту, а не його. Щоправда, при єдиній умові, що в результаті виявиться, що рацію мали ми, а не він.


— Хто є ми і хто є він?


Рожанський перелякано замовк.


— То також розсудить історія. Історичні події формують людей, а не навпаки.


Його слова видалися мені дещо темними, але він відмовився їх пояснювати. Я помітив, що після свого останнього допиту Рожанський був дещо виведений з рівноваги. Він часом зривався, потім знов демонстрував свою покірливість долі. Він говорив про речі, які здавалися мені загадковими, — як, наприклад, думка, що й досі тримається в моїй пам’яті: «Ми блукаємо в мороці, але скоро прийде хтось, відчинить важку браму і з’явиться світло, без якого людська особистість не може розвиватися».


Ці слова він промимрив сам до себе, і мені здалося нетактовним просити пояснень. Коли я спостерігав за ним того тижня, мені часто спадали на думку постаті народників, знані з повісті «Полум’я» польського соціаліста Брожовського — Желябов і Перовська, Соловйов і Бабушкін — усі ці звитяжці революції, які посіли своє місце в революційному русі проти царського самодержавства. Рожанський добре б до них пасував. Він сам часто розповідав мені про Нечаєва, який у найглибшому льоху Петропавловської фортеці викликав страх у наглядачів. Рожанський розповідав:


Той Нечаєв був роздвоєною особистістю. Одні мали його за звичайного вбивцю, який звелів убити товариша по боротьбі як провокатора «охраники», лише за те, що той став йому в партії на заваді.


Інші ж вважали його за витриманого, послідовного, але холодного, як революційна крига, що поклав себе самого і своїх приятелів на вівтар чистої ідеї боротьби за свободу. Багато місяців Нечаєв просидів у Петропавлівській фортеці прикутим до стіни. Тяжкі ланцюги пов’їдалися йому в руки й ноги, та в нього лишилося досить сили для того, щоб психічно тероризувати вартових. Вони вірили в його місію, вірили, що він має посісти царський трон і вшановували його як святого.


У розмовах з Рожанським я довідався про невідомі мені сторінки російської історії. Він висвітлив мені в новому світлі постать Івана Грозного. Раз за разом, не говорячи про це прямо, він порівнював його зі Сталіним. Можливо лише раз мовив прямо:


Він стоїть між Робесп’єром та Іваном Грозним. Він тримає свою державу жорстокістю і, водночас, мурує підмурки майбутнього.


Його лояльність до диктаторського режиму проявлялася навіть у дрібницях. Інтелектуалів взагалі важко втримувати в межах дисципліни. Рожанський же був найбільш дисциплінованим в’язнем серед усіх, кого я знав. З цього приводу часто доходило між нами до спалахів. Він сердився, коли я недбало застеляв ліжко, не був вчасно готовий до прогулянки чи креслив обчислення на стіні. Наглядач був для нього все одно що представник революційної держави.


Незважаючи на ті дрібні конфлікти, ми з Рожанським зближалися все дужче. Єдине, що нас розділяло, — це була таємниця, яку я не відкривав слідчому: історія з кресленнями.


Якось Рожанського викликали до слідчого. Через пару годин він повернувся сірий як попіл, руки його тремтіли.


— О Боже, що з вами?


Він не відповів. Упав на ліжко обличчям у подушку. Його тіло конвульсивно здригалося. Мені було його дуже шкода. Я відчув до нього глибоку ніжність. Присів біля нього, обійняв.


— Що з вами, Якове Єфремовичу? Ради Бога, що сталося?


— Не питайте. Я вважав, що вже все позаду, що мої страждання скінчилися, бо вже все попідписував, а тепер вони чіпляються з новою справою. Якась група в Москві назвала моє прізвище і слідство починається спочатку. Я вже зовсім вибився із сил, Олександре Семеновичу. Гляньте на мене. Я вже не людина.


— Але ж, Рожанський, не впадайте в розпач, все ще поміняється.


Він раптом змінив тему розмови:


— Навіщо співається в «Інтернаціоналі»: «Ніхто не дасть нам визволення, ні Бог, ні цар і не герой»!? А наші газети примушують нас щогодинно до уславлення героя.


Це питання видалося мені небезпечним.


— Рожанський, у пісні маються на увазі не герої взагалі, а лише ті, хто вийшов із революційного класу і яких той клас вибрав собі вождями.


Рожанський відповів відсторонено:


— Бачу, що й ви говорите так, як і всі інші. Добре вас тут вишколили. Знаєте, що треба говорити.


Мені стало трохи соромно за свою тактовну обережність. У цю мить зникли рештки недовіри до мого товариша. Дейніна на той час не було в камері. Його було викликано до слідчого, і я відважився:


— Рожанський, я досі приховував від вас одну справу, яка мене дуже пригнічує. Я, дійсно, невинуватий, але є підстави для мого звинувачення.


Я розповів йому історію креслень. Він підвівся і слухав мене з величезною увагою. Коли я вже мав розповісти про те, що, ймовірно, забув креслення у Відні в помешканні моїх родичів його очі тріумфуюче зблиснули. Слова застрягли мені в горлі. Тієї миті на мене зійшло просвітлення: ЦЯ ЛЮДИНА — ЗАПРОДАНЕЦЬ. Я продовжував щось говорити без зв’язку з попереднім. Мене немов розбив параліч. Говорячи, я з тривогою думав: «Що буде, коли він мене зрадить?! Як мені зректися сказаного, чи хоч пояснити?» — Скільки було тих креслень, Олександре Семеновичу? — запитав Рожанський.


Блискавично майнула думка дати йому невірну відповідь.


— Було їх 150 аркушів.


Насправді ж їх було лише 85. Ця дрібниця допомогла мені пізніше викрити Рожанського.


Починаючи від цієї хвилини я намагався гарячково реєструвати в мозку кожну дрібницю, аби віднайти підтвердження своєї підозри.


Я запитав Рожанського:


— Порадьте мені, Якове Єфремовичу, чи маю розповісти всю цю історію слідчому? Насправді, то є дурниця й мене немає в чому звинувачувати.


— Ваш обов’язок — повідомити про все слідчому. Але не сьогодні, подумайте ще день, як краще це йому подати.


Його відповідь була для мене доказом. Я подумав, що він хоче утримати здобич і першим поінформувати слідчого, аби собі приписати заслугу мого викриття. Я підвівся й почав ходити, аби погамувати свої почуття. О 6 годині принесли вечерю. Я напружено спостерігав обох: наглядача й Рожанського. Мені здалося, що Рожанський зробив якийсь знак наглядачеві, але, можливо, то був лише наслідок мого нервового збудження. Однак, того самого вечора Рожанського було викликано ще раз. То вже не могло бути випадковістю. Я не спав цілу ніч.


Наступного дня обидва зауважили в мені зміни. Дейнін відверто спитав, у чому річ. Рожанський мовчав. Він відчував, що я його розгадав. Я чекав наступного допиту, бо вирішив одразу розповісти слідчому про все, аби його роззброїти.


Опівночі мене було викликано до Рєзнікова:


— Надумали нарешті, Олександре Семеновичу?


— Громадянине слідчий, я маю вам дещо розповісти, що само по собі не має значення, але, можливо, то є причиною вашої до мене недовіри.


Не встиг я ще розповісти, як Рєзніков перебив мене:


— Ту справу я знаю вже чотири роки. Все це записано в наших документах. Маєте значно більше на своєму сумлінні.


— Не маю нічого на сумлінні, і в цій справі також моє сумління чисте.


Рєзніков закричав:


— Де 150 креслень? Кому їх спровадили? Скільки за це отримали? Чи зробили це з чисто ідеологічних міркувань, чи з ненависті до Радянської влади?


Я поволі відповів:


— Громадянине слідчий, ваш Рожанський поганий шпигун.


Копій було не 150, а лише 85. Я це встругнув, аби його викрити.


Рєзніков зірвався, на хвилину прикипів до паперів, потім рушив в моєму напрямку. Я не злякався.


— Ти, бандюго! Ти, професійний шпигуне й провокаторе, хочеш провокувати радянську владу? Розчавимо тебе, як отруйну гадюку!


Він задзвонив до солдата і продовжував на мене кричати, аж поки той не з’явився. Тоді він почав кричати до нього:


— Забери цю гадюку, щоб не отруювала нам повітря! — А потім до мене: — На ранок начальник вирішить твою справу. Вранці будемо вже з тобою кінчати!


Напівнепритомний, я поплентався за солдатом.


Мені важко відтворити події двох наступних тижнів. Я вичерпався нервово до такої міри, якої раніше не міг навіть собі уявити.


Знаходився в стані цілковитого психічного розладу. Не був годен ні до чого, що вимагало навіть найменшої зосередженості. Коли хотів узяти до рук щось, що лежало біля мене на ліжку, моя рука починала обмацувати спершу зліва, потім справа, поки, нарешті, не знаходила те, що треба. Мій мозок став непридатним для керування органами тіла. Коліна перестали мене слухатись; коли мав намір ходити — заточувався і колеги повинні були мене підхоплювати. В’язні завжди знаходяться в стані великого сексуального збудження. Зі мною діялося щось протилежне. Я відчував, що остаточно втратив чоловічу силу. Не міг навіть їсти. Не торкався ні супу, ні хліба. Приносили мені з дому передачі. Керівництво в’язниці і слідчий дозволили навіть солодощі. Але ніщо не могло викликати мого апетиту. Мої думки втратили силу, вони безладно блукали навколо наміченого пункту, але не були придатні до аналізування фактичного стану крок за кроком, а тим паче до розумних проявів. Я знаходився в стані максимальної декомпресії. Зосередження всіх актів людської свідомості на єдиному вогнищі, яке в нормальному стані зветься «Я», зникло.


Не стало вже людської особистості, зникла цілісність психіки, а лише окремі її прояви, вже не керовані з єдиного центру.


Перші два дні я сидів або лежав у повній апатії. Ні з ким не розмовляв. На третій день було забрано Дейніна. Залишився один Рожанський.


Він піклувався про мене так, як мати піклується про дитину.


Ми уникали зустрічатися поглядами. Нарешті, я зібрався з духом і сказав йому все, що про нього думав. Спочатку він заперечував, що видав мене. Потім ударив себе в груди, розправив плечі й закричав: «Вважаю своїм обов’язком допомагати НКВС! Я пишаюсь своїм вчинком!» То було опосередковане визнання, я більше його не зачіпав.


Перебував я у стані безмежного розпачу. Пізніше я проаналізував свій стан і причини нервового шоку. Попри все, Рожанський не видав нічого такого, що могло б мені загрожувати. То звідки ж розпач? Причини були очевидні:


Три місяці я жив у глибокому переконанні, що моя невинуватість буде визнана, й тоді мене випустять. Та надія надавала мені сили для опору. Справа з Рожанським переконала мене, що слідчому правда не була потрібна, він хотів фіктивних самозвинувачень. Але якщо це так, то я пропав. Ніколи не випустять за кордон людину, яка стільки всього бачила. Тому почуття приреченості паралізувало мене цілковито. З жахом я думав про відновлення слідства. Я ні в чому не зізнався, все відкинув, але був переконаний, що на найближчому допиті втрачу розум. Дяка Богові, що на деякий час мене полишили в спокої. Я мав враження, що за мною слідкували через охоронця, через лікаря, через Рожанського і рахувалися з моїм станом. Через півроку, коли почалися масові арешти, не було вже часу на такі тонкощі, але в той час я ще мав для них якесь значення.


Пригадуючи ті події, я не можу зрозуміти свого ставлення до Рожанського. Я бачив, що цей чоловік мене зрадив, що своєю диявольською грою спонукав мене до зізнання, кинувши на мене всю силу свого впливу, аби паралізувати мою волю і зробити мене нещасним. Але, незважаючи на це, я просто не міг без нього жити. Мене дуже турбувала думка про те, що його можуть від мене забрати. Одного дня його таки було забрано з речами.


Я був у розпачі й викликав лікаря.


— Громадянине лікарю, згляньтеся на мене. В моєму теперішньому стані я не можу бути один. Якщо полишите мене одного, я покінчу з собою.


— Це від мене не залежить, це справа слідчого. Я можу лише дати вам лікарську допомогу. Заспокойтеся, нарешті.


— Це саме те, чого я не можу зробити. Я не витримаю самотності, я прошу повідомити про це слідчого.


Лікар був розсудливий і очевидно зробив те, що я його просив.


Через півгодини зайшло двоє наглядачів. Вони звеліли мені роздягтися і дуже ретельно перетрусили всі мої речі, шукаючи твердих предметів та всього того, з чого можна було б зсукати мотузок. Наглядач заглядав до мене у прозурку через кожні п’ять хвилин. А надвечір повернувся Рожанський. Мені його повернули. Я дуже стискав його в обіймах, коли він з’явився.


Незважаючи на те, що він мені зробив, я не почував до нього злості. Мені було його просто жаль. Я думав про те, через які випробування він мав пройти, щоб дійти до такого життя. Дивився на його запале обличчя і схудлі руки. То вже не людина, що має фізичну силу для подальшої боротьби. Якщо він хотів далі жити, то мусив іти шляхом найменшого опору і слухатися енкаведистів. Що вони могли йому за це дати? Може, трохи їжі, може, курива. Рожанський завжди мав цигарки. Палив їх одну за другою. Дуже нервував, коли йому їх бракувало. Він не отримував посилок з дому, бо не мав нікого, хто турбувався б про його долю. І, попри те, отримував раз на тиждень велику кількість цигарок від чоловіка, що розносив посилки. Тепер я звернув на це увагу. Раніше я цього не помічав.


Мій стан поволі поліпшувався, але я все ще не міг спати. Раніше ніч була для мене визволенням, тепер же без жаху не міг думати про її наближення. Рожанський дбав про мене і робив те з симпатією та співчуттям. Так лицедіяти не міг навіть він. Коли я не міг заснути, він приходив до мене, сідав на край ліжка і підіймав мені настрій.


Його близькість заспокоювала мене. Він робив усе, аби я заснув. Ми вже не говорили про його зраду, не говорили й про слідство. Він робив усе, щоб змалювати моє майбутнє в рожевих барвах — і, з часом, йому це вдалося.


Той стан речей тривав майже два тижні. Потім до мене повернулася жадоба життя. Якось я відчув, що в камері спекотно і висловив бажання знов ходити на прогулянку. Наступного дня прийшов комендант в’язниці й наказав збиратися.


— Рожанський, куди мене забирають?


— Думаю, що до Холодногірської в’язниці. Бувайте, Олександре Семеновичу. Вибачте мені все, що вчинив. Вірте мені, що ви мені дуже сподобалися.


Я обійняв його. Прийшов вартовий, щоб мене забрати.


Внизу мені видали з камери зберігання мої речі і всадовили до в’язничної машини. Я був сам. Навпроти мене сів озброєний гебіст, який не відповідав на мої питання. Через десять хвилин ми вже заїжджали на територію Холодногірської в’язниці, — центральної в’язниці Харківської області.


…Через два роки я довідався, що Дейнін також був провокатором.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги