Хто боїться смерті

Розділ 7

Я вийняла діамант із рота й під швидкі удари свого серця передала його Мвіті. Торкнувшись мого каменя, чоловік здобуде можливість заподіяти мені велику шкоду чи велику милість. Мвіта, хоч і не поважав джвагірських традицій, знав, що їх поважаю я. Тож брав діамант обережно.

Був ранок вихідного дня. Сонце щойно зійшло. Мої батьки спали. Ми сиділи в садку. Я була саме там, де хотіла бути.

— Як я розумію, ти вічно зберігатимеш знання про те, на кого перетворилася, — сказав він. — Це правильно, як гадаєш?

Я кивнула. Зосередившись на цій думці, я відчула просто в себе під шкірою грифа й горобця.

— Це тут, під поверхнею, — повільно вимовив він. — Помацай пір’їну пальцями. Почухай її, потри. Заплющ очі. Згадай. Зіпрись на це. А тоді стань цим.

Пір’їна в моїй руці була гладенька й тендітна. Я знала, де саме вона опиниться. На порожньому стрижні в мене на крилі. Цього разу я була при тямі й усе контролювала. Не було так, що я розтанула, перетворившись на безформну калюжу, а тоді прибрала іншої форми. Я весь час кимось була. Мої кістки злегка гнулися, потріскували та зменшувалися. Болю не відчувалося. Тканини мого тіла гойдались і зміщувались. Мій розум змінив фокус. Я все-таки була собою, але з іншого ракурсу. Я чула ніби тихе ляскання, всмоктування та відчувала той потужний запах, який помічала лише коли відбувалося щось дивне.

Я летіла високо. Чуття дотику в мене було притлумлене, бо мою плоть захищало пір’я. Зате я бачила все. Слух у мене був такий гострий, що я чула, як дихає земля. Повернулася я виснаженою та зворушеною до сліз. Усі мої чуття напружено працювали навіть після того, як я обернулася назад. Мені було байдуже, що я гола. Мвіті довелося загорнути мене в рапу, поки я плакала в нього на плечі. Я вперше в житті змогла вирватися. Коли все здаватиметься надто тісним, надто близьким, я зможу втекти в небо. Звідти легко розгледіти пустелю, що тягнеться далеко за Джвагіром. Можна летіти так високо, що мене не побачить навіть овальне око.

Того дня, коли ми сиділи перед садком моєї матері, я багато розповіла Мвіті про себе. Розповіла йому історію своєї матері. Розповіла йому про пустелю. Розповіла йому, як полинула кудись під час обрізання. І нарешті детально розповіла йому про червоне око. Мвіту не вразило навіть це. Тут мені варто було б замислитись, але я була надто закохана в нього, щоб цим перейматися.

Піти в пустелю додумалася я. Зробити це тієї ж ночі додумався він. Тоді я потай пішла з дому вдруге. Ми пройшли піском кілька миль. Зупинившись, розвели багаття. Нас оточувала пітьма. Пустеля не змінилася, відколи я покинула її за шість років до цього. Нам було так спокійно посеред прохолодної тиші, що наступні десять хвилин ми не могли нічого сказати. Тоді Мвіта тицьнув у вогонь і заявив:

— Я не такий, як ти. Не зовсім такий.

— Тобто? — перепитала я. — Ти про що?

— Зазвичай я просто даю людям залишатися при своїй думці, — сказав він. — Я ставився так і до тебе. Навіть після того, як тебе пізнав. Відколи я побачив тебе на тому дереві, минуло вже більше року.

— Давай до суті, — нетерпляче попросила я.

— Ні, — гарикнув він. — Я скажу це так, як хочу, Оньєсонву. — Роздратувавшись, він відвів від мене погляд. — Маєш навчитися часом промовчати.

— Ні.

— Так.

Я закусила нижню губу, намагаючись промовчати.

— Я не зовсім такий, як ти, — нарешті сказав він. — Просто послухай, гаразд?

— Добре.

— Твоя мати… на неї напали. На мою матір — ні. Всі вважають, що дитина-еву — це така, як ти, коли на матір нападає чоловік нуру і йому вдається її запліднити. Ну а моя мати закохалася в чоловіка нуру.

Я пирхнула.

— Це не тема для жартів.

— Так буває, — наполіг він. — І так, ми народжуємося з такою самою зовнішністю, як діти… від зґвалтувань. Тобі не слід вірити всьому, що ти чуєш і читаєш.

— Гаразд, — тихо сказала я. — Про… продовжуй.

— Моя тітка розповідала, що моя мати працювала на родину нуру, а син господарів потай розмовляв із нею. Вони закохались, а за рік моя мати завагітніла. Коли я народився, розійшлася звістка про те, що я — еву. В тому районі нападів не було, тож люди не могли збагнути, звідки я взявся. Невдовзі стало відомо про кохання моїх батьків. Моя тітка казала, що хтось побачив моїх матір і батька разом одразу після мого народження, що батько потай пробрався до її намету. Я ніколи не дізнаюся, хто нас зрадив — нуру чи океке.

Прийшов натовп — я знов-таки не знаю, нуру чи океке. Вони накинулись на мою матір із камінням. Накинулись на батька з кулаками. Про мене вони не згадали. Мене сховала в безпечному місці тітка, батькова сестра. Вони з чоловіком залишили мене в себе. Смерть батька наче виправдала моє існування.

Якщо батько — нуру, то дитина — теж нуру. Тож мене ростили як нуру в домі тітки та дядька. Коли мені було шість, дядько віддав мене в учні до чаклуна на ім’я Даїб. Гадаю, я мав бути за це вдячний. Даїб часто їздив на виставки. Дядько казав, що колись він був військовим. А ще знався на літературі. Мав багато книжок… і всі їх зрештою знищили.

Мвіта насупився й замовкнув. Я стала чекати, коли він продовжить.

— Дядькові довелося благати Даїба, щоб він мене навчав, і заплатити йому… тому що я — еву. Я бачив, як дядько його благав. — Мвіті явно було бридко. — Накарачках. Даїб плюнув на нього і сказав, що зробив йому цю ласку лише тому, що знав мою бабусю. Ненависть до Даїба заохочувала мене навчатися. Я був малий, але ненавидів як дорослий чоловік на піку своєї зрілості.

Дядько так благав і принижувався не без причини. Він хотів, щоб я був здатен захищатися. Він знав, що моє життя буде важке. Життя тривало, роки минали не без приємності. Доки мені не виповнилося одинадцять. Це було чотири роки тому. У містах знову розпочалися криваві розправи, які швидко дісталися й нашого села.

Океке давали відсіч. І знову, як уже було раніше, вони програвали за числом та озброєнням. Але в моєму селі океке лютували сильно. Вони штурмували наш будинок і вбили моїх тітку з дядьком. Згодом я дізнався, що полювали вони на Даїба та на будь-яких пов’язаних із ним людей. Я казав, що Даїб колись був у війську, — що ж, там усе було не так просто. Схоже, він прославився своєю жорстокістю. Моїх тітку та дядька вбили через нього, через те, що він навчав мене.

Даїб навчив мене робитися нехтовним. Так я й утік. Побіг у пустелю і сховався там на один день. Врешті-решт бунти було придушено, а всіх океке в селі вбито. Прийшовши до Даїба додому в надії знайти його труп, я застав дещо інше. Посеред його напівзгорілого будинку лежав одяг, у якому я бачив його востаннє, розкиданий по підлозі так, ніби Даїб просто розтанув у повітрі. А вікно було відчинене.

Я зібрав, що зміг, і помандрував на схід. Я знав, як зі мною поводитимуться. Я сподівався знайти Червоний народ, плем’я людей, які не є ні океке, ні нуру й живуть у пустелі посеред велетенської піщаної бурі. Кажуть, Червоний народ знає неможливе джуджу[8]. Я був малий і зневірений. Червоний народ — це просто вигадка.

Дорогою я заробляв гроші дурнуватим чаклуванням — наприклад, примушував ляльок танцювати, а дітей — літати. Люди, як нуру, так і океке, спокійніше ставляться до еву, які корчать із себе дурників, танцюють або показують фокуси, — аби тільки уникали зорового контакту і йшли далі, закінчивши розважати. Тут я опинився лише випадково.

Мвіта договорив, а я просто сиділа мовчки. Замислилася про те, як далеко Мвітине село від залишків села моєї матері.

— Вибач, — сказала я. — Вибач усіх нас.

Він хитнув головою.

— Не вибачайся. Це все одно що казати, ніби тобі соромно за власне існування.

— Так і є.

— Не применшуй випробувань і успіхів у житті своєї матері, — похмуро сказав Мвіта.

Я втягнула повітря крізь зуби й відвела погляд, схрестивши на грудях руки.

— То ти хочеш не бути тут зараз? — запитав він.

На це я не сказала нічого. «Принаймні його батько не був чудовиськом», — подумалося мені.

— Життя не таке просте, — сказав він. І всміхнувся. — Особливо для ешу.

— Ти не ешу.

— Ну, тоді для будь-кого з нас.