Розділ 20



Чоловіки

Того дня я повернулася додому. Сонце тільки виходило на небо, і повітря та пісок нагрівалися. Побачивши мене, мати вигукнула моє ім’я. Вона сиділа на ґанку й чекала. Під очима в неї були мішки, а довгі коси треба було заплести наново. Тоді я вперше почула, як голос моєї матері прозвучав гучніше за шепіт. І від його звуку в мене підкосилися ноги.

— Мамо, — гукнула я у відповідь з дороги.

Район довкола нас жив своїм життям. Ніхто навколо й гадки не мав, через що пройшли ми з матір’ю. Люди лише ненадовго підіймали помірно зацікавлені погляди. Найпевніше, того вечора звучання голосу моєї матері стало предметом обговорення. Ні мене, ні її чужа думка не цікавила.


Аро тиждень не кликав мене до себе. І впродовж цього тижня мене мучили нічні жахіття. Мене знов і знов, ніч за ніччю, забивали камінням на смерть. Мене переслідував чужий кінець. Удень мене мучили жахливі головні болі. Коли через три дні після ініціації до моєї спальні прийшли Бінта, Діті та Лую, я була геть неадекватна, ховалася під ковдрами й ридала.

— Що з тобою? — почула я запитання Лую. Приголомшена звучанням її голосу, я скинула з голови ковдри. Діті на моїх очах повернулася й пішла.

— У тебе все гаразд? Це твій батько? — запитала Бінта й сіла на моє ліжко поруч зі мною.

Я стерла з носа шмарклі. Я була дезорієнтована і, заплутавшись, подумала не про тата, а про свого біологічного батька. «Так, моя проблема — це він», — подумала я. По моєму обличчю знову потекли сльози. Я вже багато днів не бачила своїх подруг. Зі школи я пішла за два дні до ініціації, не сказавши їм ані словечка. Діті повернулася й дала мені рушник, змочений у теплій воді.

— Нас попросила прийти твоя мати, — пояснила Лую.

Діті розсунула фіранки й розчахнула вікно. Кімната наповнилася сонячним світлом і свіжим повітрям. Я витерла обличчя й висякалась у рушник. Тоді відкинулася назад, сердячись на матір за те, що вона покликала їх сюди. Як я мала пояснювати їм свій стан? Я відростила собі клітор і перестала ходити з діамантом у роті. Бракувало тільки, щоб у мене на животі позеленів ланцюжок.

Якийсь час вони просто сиділи поряд, а я сякалася. Якби не вони, шмарклі вільно стікали б моїм обличчям у калюжі на ковдрах. «Яке це все має значення?» — подумалося мені. Мій настрій спохмурнів, і я потягнулася до свого простирадла, щоби знову натягнути його на голову. «Просто не звертатиму на них уваги. Рано чи пізно вони підуть».

— Оньєсонву, просто розкажи нам, — тихо сказала Лую. — Ми послухаємо.

— Ми тобі допоможемо, — додала Бінта. — Пам’ятаєш, як допомогли мені жінки на нашому Одинадцятому ритуалі? Якби вони не допомогли мені тієї ночі, я б його вбила.

— Бінто! — вигукнула Діті.

— Та невже? — здивувалася Лую.

Бінта повністю заволоділа моєю увагою.

— Так. Я збиралась отруїти його… наступного ж дня, — зізналася вона. — Він мало не щовечора напивається. І при цьому палить свою люльку. Він би не відчув смаку отрути.

Я знову обтерла собі лице.

— Моя мати якось сказала, що страх подібний до людини, яка, обпікшись, починає боятися світляка, — туманно висловилася я. І розповіла їм про все, крім деталей своєї ініціації. Від дня свого зачаття до дня, коли я заповзла в ліжко й не схотіла з нього вилазити. Під час розповіді про зґвалтування моєї матері їхні обличчя стали відстороненими. Я не без задоволення ознайомила їх з усіма подробицями. Коли закінчила, вони сиділи так тихо, що я почула тихі кроки під дверима. Вздовж коридору. Мати все це слухала.

— Аж не віриться, що ти так довго це від нас приховувала, — нарешті сказала Лую.

— Ти дійсно можеш обертатися на птаха? — запитала Діті.

— Давай, — сказала Бінта й потягнула мене за руку. — Нам треба вивести тебе надвір.

Лую кивнула і взяла мене за іншу долоню. Я спробувала прибрати руки.

— Чому?

— Тобі потрібне сонячне світло, — відповіла Бінта.

— Я… я не вдягнена як слід, — виправдалася я й висмикнула руки. Відчула, як повертаються сльози.

На світі є і життя, і смерть. Тепер я боялася як того, так і іншого. Вони витягнули мене з ліжка, розгорнули мою нічну рапу й натягнули на мене через голову зелену сукню. Ми вийшли надвір і сіли на ґанку. Сонце гріло мені обличчя. Його не застувала ніяка червона імла, на землі не ріс ніякий хворобливий кошлатий грибок, у повітрі не було диму, ніяких ознак близькості смерті. За якийсь час я тихо сказала:

— Дякую.

— Ти краще виглядаєш, — зауважила Бінта. — Сонячне світло зцілює. Моя мати каже, що треба щодня відкривати фіранки, тому що сонячне світло вбиває бактерії і таке інше.

— Ти змусила свого батька дихати, — сказала Лую, поставивши лікоть мені на коліно.

— Ні, — похмуро заперечила я. — Тато пішов із життя. Я змусила дихати лише його тіло.

— Це було тоді, — сказала Лую.

Роздратувавшись, я шумно зітхнула й відвела погляд.

— Ой, — сказала Діті, а тоді кивнула. — Аро її навчить.

— Атож, — погодилася Лую. — Вона вже так може. Просто не знає, як це робити.

— Що? — перепитала зі спантеличеним виглядом Бінта.

— Оньєсонву, ти знаєш, чи можеш це робити? — запитала Лую.

— Не знаю, — огризнулася я.

— Та може, — промовила Діті. — І я вважаю, що твоя мати має рацію. Саме тому вона так старалася зберегти тобі життя. Материнська інтуїція. Ти прославишся.

Тут я розсміялася. Я підозрювала, що стану радше горезвісною, ніж славетною.

— То ти вважаєш, що моя мати дозволила б нам обом померти в пустелі, якби не думала, що я страшенно особлива?

— Так, — із серйозним виглядом сказала Діті.

— Або якби ти вийшла хлопчиком, — докинула Лую. — Твій біологічний батько лихий, і якби ти була хлопцем, ти б, гадаю, теж такою була. Він хотів саме цього.

Ми знову затихли. Потім Діті запитала:

— То ти перестанеш ходити до школи?

Я знизала плечима.

— Мабуть.

— Як воно було із Мвітою? — спитала Лую, всміхаючись на весь рот.

Його неначе привабив звук власного імені: він саме з’явився на дорозі й наближався до нас. Лую та Діті зареготали. Бінта погладила мене по плечі. Мвіта був одягнений у світло-коричневі штани та довгий кафтан такого ж відтінку. Одяг був так схожий забарвленням на його шкіру, що він більше скидався на примару, ніж на людину. Саме тому я завжди старалася не носити цього кольору.

— Добрий день, — привітався він.

— Наскільки я знаю, не такий добрий, як та ніч, що випала вам з Оньєсонву кілька днів тому, — пробурмотіла собі під носа Лую. Діті з Бінтою захихотіли, а Мвіта поглянув на мене.

— Добрий день, Мвіто, — промовила я. — Я… я розповіла їм усе.

Мвіта насупився.

— Ти мене не спитала.

— А треба було?

— Ти обіцяла зберегти таємницю.

Він мав рацію.

— Вибач, — сказала я.

Мвіта поглянув на них.

— Їм можна довіряти? — запитав він мене.

— Цілком, — запевнила Бінта.

— Оньєсонву — наша товаришка за Одинадцятим ритуалом. Між нами не повинно бути таємниць, Мвіто, — сказала Лую.

— Я не шаную Одинадцятого ритуалу, — відповів хлопець.

Лую наїжачилася. Діті охнула:

— Як ти можеш…

Лую підняла руку, наказуючи Діті замовкнути. Вона з серйозним обличчям повернулася до Мвіти.

— Ми берегтимемо твої секрети, але водночас очікуємо, що ти поважатимеш Оньєсонву як мешканку Джвагіра. Мені байдуже, на яке джуджу ти здатен.

Мвіта закотив очі.

— Гаразд, — сказав він. — Оньєсонву, що саме ти…

— Все, — відповіла я. — Якби вони сьогодні не прийшли, ти б побачив, як я в ліжку втрачаю своє… «я».

— Ясно, — кивнув Мвіта. — Тоді ви всі маєте усвідомити, що тепер пов’язані з нею. Не якимось примітивним ритуалом, а дечим реальним.

Лую закотила очі, Діті гнівно зиркнула на нього, а Бінта здивовано поглянула на мене.

— Мвіто, не будь таким верблюжим прутнем, — роздратовано попросила я.

— Жінки не можуть обійтися без товаришок, — замислився Мвіта.

— А чоловіки не можуть обійтися без безпідставного самолюбства, — відказала я.

Мвіта похмуро глянув на мене, а я витріщилася на нього у відповідь. Тоді він узяв мене за руку й потер її.

— Аро хоче, щоб ти прийшла сьогодні до вечора, — сказав він. — Час настав.

Загрузка...